Супранівка (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 21 серп. 2012 р., 14:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 серп. 2012 р., 16:12 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Влітку 1917 року Керенський провів останню наступальну операцію Південно-Західного фронту. Її метою було оволодіння Галичиною, однак так звана армія «революцинной России» потерпіла нещадну поразку, здала Тернопіль і фронт відсунувся на Медобори. По тилах 11 армії вешталося доволі агітаторів з большевиків, анархістів, лівих есерів, всі вони виступали за негайне припинення війни з гаслом «Штик в землю!» Солдати-москалі стали масово дезертирувати, вони навіть самовільно захоплювали військові ешелони і відправлялися додому. Склалася ситуація, коли у військах залишалися одні українці, які мусіли воювати далі, аби не допустити прориву фронту, адже за ними була їх батьківщина.

 

Зі створенням Центральної Ради на фронтах почали стихійно виникати українські полки. Такі полки створилися й тут: в с. Росохуватець – полк ім. Богдана Хмельницького, в с. Богданівка – ім. Дорошенка, в с. Кам'янки – полк ім. Сірка. Таким чином Центральна Рада отримала мільйонну армію, але того щасливого моменту не використала, піддавшись агітації соціаліста Винниченка, що «дружня» Росія не буде воювати з Україною.

 

На Збручі 24 березня 1917 року відбувалася велика маніфестація, у якій взяв участь і представник з Києва. З навколишніх сіл, в т. ч. Супранівки, святкові колони рушили до кордону. Були також кінні зі Скалата та Збаража.

 

Однак за якийсь час прийшли австрійські війська і заарештували війта Ф. Гуцайлюка, заступника – Василя Луб'янецького та Семка Гуцайлюка за москвофільство.

 

40 чоловік з Супранівки зголосися до УСС. Їх відправляли з Підволочиська спеціальним ешелоном до Дністра, в район с. Пісочне, де той легіон тоді стояв. Їх проводжали тисячі людей. Через певний час начальник штабу УСС, полковник Коссак, повідомив, що всіх команда не приймає, бо австрійські окупанти злякалися стрілецької сили. Тому частина повернулася додому.

 

30 жовтня 1918 року, вночі прийшов до села кур'єр – січовий стрілець, розбудив Ярослава Литвина, Олексу Гуцайлюка (брата моєї мами Марії), та передав наказ Головної команди про те, що 2 листопада будуть брати Підволочиськ та пішов по інших адресах (в короткому ілюстрованому історичному нарисі «Підволочиськ» вказано, що до зайняття містечка залучено було переважно мешканців Супранівки, Заднишівки, Староміщини та Підволочиська, національно свідомий елемент).

 

Попередньо всі були зібрані у Супранівському ліску, аби сформувати відповідну колону, яка мала підійти до Підволочиська по колії та з Нового світу. Заднишівчани мали увійти з боку сучасної вул. Данила Галицького, а Староміщини – з боку Волочиська, з Балкан мали діяти мешканці містечка. Їх було не багато, бо на той час тут українці становили меншість. «Супранівська» колона діяла під керівництвом Ярослава Литвина, Задубери (був австрійським підстаршиною, саме він захопив станцію, а потім касарню ландштурму, що містилася в районі сучасної заготконтори, прим, редактора), П. Коненка та І. Цепка з Коршилівки. Тут були також люди з Росохуватця, Кам'янок, Клебанівки, Богданівки. 

В акції захоплення влади брало участь до 2 тис. чоловік, але вони, до того як захопили військові склади, були майже беззбройні, тому виник певний ризик і необхідно було приголомшити австрійців несподіванкою. Слава Богу, це вдалося.

 

Потім в Підволочиську залишилося близько 2 сотні солдатів, а решта відправилася на фронт проти поляків.

 

Весною 1919 року на лівому березі Збруча зосереджувалися большевики, що намагалися атакувати групу Ляєра і обстрілювали містечко з гармат, які встановили на горі, біля церкви. Вони кілька разів вривалися до Підволочиська (тут сталася історія, що мало не привела до жидівського погрому, а саме: один жид – Сруль Герш, з тих, кого називали «босяками», виступив на мітингу, біля костела, аби большевики розстріляли петлюрівського старшину, що пораненим попав їм у полон. Того таки й розстріляли (з лівого боку костелу залишалися навіть сліди від куль), а згодом до містечка заскочив петлюрівський загін. Вони вирішили помститися євреям, проте той Сруль собі втік, а так звані «поважні» євреї самі засуджували цей ганебний вчинок, вони впросили місцевих українців залагодити справу таким чином, що б цього не сталося. Це вдалося зробити. За це навіть деякі з євреїв вступили до УГА, серед них Давид Барабаш і Натан Вайнштайн).

 

Большевики дуже надокучали своїми наїздами та артилерійськими обстрілами, які завдавали багато руйнувань та приводили до чисельних жертв, як серед наших військових, так і серед цивільного населення. (Ми не маємо даних по євреях та поляках, оскільки їх архіви втрачено, але дані українського архіву говорять: 13.04.1919, убитий кулею большевиків Володимир Стадницький, 8 років; 8.05.1919 – Володимир Мелещук, 13 років; Микола Шум, – 16 років; Євдокія Красуля, – 8 літ; Осип Шум, – 58 літ; – взято з книги запису померлих по Заднишівці, прим, редактора).

 

З Тернополя прибув панцирний поїзд, що «ховався» за колійовим вигином, а саме на зупинці «Супранівка». Так унеможливлювався його прямий обстріл большевицькою артилерією. З іншого боку, коли противник проникав через Збруч, той бронепоїзд виїжджав на позиції і завдавав йому відчутних ударів та заставляв покидати містечко. Поїзд обслуговувався т. зв. гуцульською сотнею. А УГА підтягнула до позицій далекобійну артилерію. Одну батарею розміщують на «могилці», іншу – в районі Княжині (нею керував пор. Балешта, родом з Токів) і ще одну в ліску. Діаметр гармат був 15 см. Військові ешелони стояли на ст. «Богданівка», а вже звідти боєзапас розвозили по позиціях. Робилася корекція вогню і телефоном передавалася на позиції. Журнал «Військо України» за 1993 рік вмістив цікаву стаття про І гуцульський полк морської піхоти, що був сформований для подальших бойових дій УГА по опануванню районом Одеси. Той полк прибув на ст. «Богданівка» і був переведений до Чернилівки, де певний час стрільці проходили вишкіл, а відтак перейшли Збруч 200 м південніше Оріхівця та завдали удару в обхід на ст. Фридрихівка, по короткому бою опанували нею, захопивши сім большевицьких військових ешелонів зі зброєю, амуніцією і награбованим продовольством та 3 панцерники.

 

Одночасно артилерія УГА завдала масованого обстрілу по большевицьких позиціях у Волочиську, знищивши їх артбатареї. Таким чином противнику було завдано серйозної поразки і він змушений був панічно тікати до Проскурова.

Відновлена Польща вже з самого початку порушувала взяті на себе зобов'язання перед Лігою Націй про надання не полякам культурно-національної автономії. Це, зокрема, проявлялося в дискримінації українства та подальшої політики пацифікації. Супранівка, щоправда, на собі тієї ганьби не пережила, але в Збаразькому воєводстві, в т. ч. нашій Новосільщині це мало місце.

 

Поволі відновлюється культурно-просвітницьке життя в селі, починає діяти «Просвіта». Головою її було обрано о. Леонтія Копертинського – українського патріота та просвітителя. По його смерті сільським парохом став о. Тимяк, котрого большевики вислали у Сибір, звідки він вже не повернувся. З 30-х років люди починають будувати новий Народний дім, однак завершити побудову завадила війна.

 

Економічне життя українців в селі було нелегке, тож чимало хлопців займалося контрабандою (їх називали пачкарями), переходили Збруч і доставляли товари. Серед них були: Лесюк, Пристайко (2 сини), Черкас (2 сини), Баламутових (2 сини), Осадчук, Гірний Кіндрат. Спочатку, видно, їх справи йшли добре, та згодом всі вони щезли в ГУЛАЗі, аж слід простиг. Селянину жити було важко, відчувався брак землі, була вона дорогою, морг (56 сотих) коштував 65 доларів. Чимало подалося на заробітки до Америки, Канади, Бразилії. Супранівські емігранти зібрали 400 доларів і купили хату для читальні «Просвіти».

 

В 1932 році молодь села робила вечорниці, фестини. Все це обходилося без ужиття алкоголю. До села приїздив Богдан Лепкий та знана активістка «Союзу Українок» Стефа Сеник з Нового Села.

 

У 1935 році в селі побував єпископ Іван Бучко, його зустрічала п. Кузьмінська. Великий почет людей виїжджав на зустріч високого гостя до Скориків. Там трапився інцидент з вояками КОПу (корпусу охорони пограниччя). Єпископ відслужив літургію в церкві Різдва Богородиці. Гостив він у вже згаданого нами о. Володимира Тимяка, що замінив померлого Копертинського у 1933 році.

 

«Червоні» дісталися села того ж 17 вересня 1939 року. 20 вересня в селі сталася велика паніка, хтось пустив чутки, що поляки ріжуть людей, бо ніби то повстали, чи готують повстання. Щодо п. Кузьмінської, то подавали, що та працює медсестрою у Львові.

 

У 1940 році прибуло багато грабарів, які почали будівництво другої лінії колії. Також людей масово висилали копати глибокі рови між Мовчанівкою і дорогою на Тернопіль.

 

У 1941 році, коли почався сінокіс, до нашого ліска завернув великий відділ кінної артилерії і замаскувався. Говорили, що справа йде до війни з німцями, однак мало хто в це вірив. Бо по колії йшли і йшли товарні ешелони в два боки з вантажами.

 

З початком війни большевики тікають, забираючи в людей підводи, а вони розбирають з колгоспу своє майно. Місцеві комуністи, втікаючи, взяли в колгоспі найкращі коні і панського візка, однак, за пару днів повернулися, бо в них то все добро большевики відібрали. Коли прийшли німці то позачиняли всі млини і люди мололи на ручних жорнах. В 1943 році на Закарпатті була велика повінь і до Супранівки попривозили багато дітей для їх прогодування.

 

На початку березня 1944 року до села вдерлися большевики. В ліску було до 40 німців і 3 «тигри». Вони постійно обстрілювали село, згоріло більше 20 хат та багато господарських приміщень. Іноді залізницею проходив німецький бронепотяг, який також стріляв по селу. 22 березня німці навантажилися і поїхали на Тернопіль. Все враз стихло...

 

Почалася відправка мужчин на призивні пункти в Максимівні та Ямполі, але по дорозі майже всі новобранці повтікали.

 

22 травня 1944 року, після того, як у Коршилівці побував курінь УПА, жити стало взагалі страшно. Йшли постійні облави до яких залучалися сотні солдат і активістів. Панцерний потяг обстрілював села і поля, лісок.

 

У 1947 році була велика депортація, всього вивезли у Сибір 10 родин (26 осіб), з них 12 – спочило у мерзлоті.

 

«Чорною» стала сторінка організації колгоспу ім. Молотова. Уповноваженим був Сиротюк, він постійно кричав на всіх, бив людей безкарно, не розлучався з автоматом. Селянам виломлювали руки, заставляючи ставити на листку першу літеру прізвища, або хрестик, як той був неписьменним. Зачиняли до льоху на кілька діб, тощо. Ота братія добре понапивалася в Пренди, а потім сатанисти пішли валити фігури. Господь скарав їх люто – ніхто до року не дожив.

 

Ліквідувавши унію, нелюди вислали о. Володимира Тимяка у Сибір, де він дуже бідував. Головою церковного комітету обрали М. Гусарчука, священиком був о. Носальський, якого возили з Підволочиська, а потім о. Луб'янецький з Коршилівки – він ходив пішки в будь-яку погоду. У 1958 році церкву влада в селі зачинила, як «аварійну». Малу баню було знесено снарядом ще в часи фронту і громада зібрала кошти та запросила майстра з Староміщини Петра Гурина. Бляхою поміг жид Яричовер. Посвятили на Різдво Пресвятої Богородиці та 15 червня 1961 року її знову відчинили.

 

Загинули в УПА:

Бойко Олексій – вояк Української дивізії «Галичина», перейшов до УПА, загинув в с. Супранівка (в Антоніни Цетнар), оточений енкаведистами у 1946 р.

Гірний Іван – вояк УПА, псевдо «Козак», загинув у бою з енкаведистами в с. Староміщина 26. 06. 1945 р., там похований.

Данилевич Павло – вояк УПА, псевдо «Ліщина», загинув від кулі зрадника в с. Росохуватець при виконанні завдання керівника групи, похований в с. Коршилівка.

Задубера Степан – вояк УПА, загинув в бою з енкаведистами в с. Фащівка у 1945 р., там похований у спільній могилі ( 22 повстанці).

Кізима Василь – служив в українській поліції, потім в УПА, загинув в бою з енкаведистами на Богданівських полях (1950 р.), похований в Коршилівці.

Кізима Петрунела – зв'язкова УПА боївки «Сірка», загинула, оточена НКВД на Росохуватських сіножатях у 1946 р.

Краснопера Адам – вояк УПА, псевдо «Зірка». Мобілізований німцями до робочого батальйону «Баундіст» в 1943 році. За те, що командир батальйону побив його батька, перейшов до УПА, разом з друзями роззброїв поліцаїв і подався на Зборівщину. Там воював в сотні «Сіроманців» , під керівництвом сотника Косача. Виконував обов'язки політкерівника. Героїчно загинув в с. Носівці, Зборівського району у 1945 році. Відомо, що в 1944 р. господар явочної квартири, де перебував «Зірка», повідомив про нього батька, той мав з ним побачення. За свідченнями зв'язкової УПА зі Зборівщини Ганни Півторак, вона знала «Зірку» особисто, в т. ч. справжнє прізвище і походження. Подробиці стали відомі лише через 50 років.

Луб'янецький Володимир – вояк УПА, сотня «Бориса», загинув в бою з НКВД в с. Фащівка 26 червня 1945 р., похований там у спільній могилі.

Луб'янецький Євген – вояк У ПА, загинув в лісах Шумщини у 1952 році.

Мостовий Іван – вояк УПА, зв'язковий «Лободи», загинув геройською смертю в с. Рожиськ, за фронтовим аеродромом у 1945 р. Місце поховання невідоме.

Олійник Ярослав – вояк УПА, народився у с. Кам'янки, псевдо «Вася», станичний с. Супранівки, член боївки «Сірка», кулеметник. Мав великий досвід перебування в підпіллі та у конспіративній роботі. Був на чатах 14.03.1948 року, коли енкаведисти почали оточувати бункер, дав їм бій, поранений доповз до бункера і підірвався гранатою. Похований у Підволочиську разом з бойовиками «Сірка».

Паляниця Роман – вояк УПА, псевдо «Ворон», мобілізований німцями до робочого батальйону «Баундіст» в 1942 р. Вже на той час, як член ОУН, організовує з відчайдухами написання та поширення листівок проти нацистів. Внаслідок вислідження його німцями – тікає за Збруч, а відтак на Волинь, до УПА. У 1944 році прийшов в рідне село, щоб побачитися з кревними. Сестра Марія, на той час була зв'язковою і друкаркою. Сказав їй, що вони вирушають в рейд на Карпати – Чехію. Загинув під час того рейду, де і коли невідомо.

Пристайко Софія – зв'язкова УПА, потрапила в полон, де була піддана нелюдським катуванням. Повісилася в тюрмі. Була однією в батьків.

Цетнар Володимир – вояк УПА, сотня «Бориса», загинув у бою з НКВД в Фащівці (1945 р. на Зелені свята), похований там на цвинтарі у спільній могилі.

Черкас Омелян – вояк УПА, сотня «Гордія», загинув в бою з НКВД в с. Климківці у 1947 році.

Шалига Іван – вояк УПА, сотня «Гордія», загинув в бою з НКВД в с. Климківці у 1947 році.

Радковський Андрій – вояк УПА, уродженець с. Коршилівки, курінь «Бистрого», загинув в Коршемках у 1944 році.

Заєць Іван – член ОУН, за завданням проводу перейшов до Кракова в 1940 році, при поверненні був заарештований та засуджений (1941 р.), відбув покарання, повернувся.

Буяк Володимир – вояк УПА, командир боївки на Новосільщині в 1944-1945 рр., псевдо «Степ».

Вернадин Зеновій – підпільник ОУН, підірвався на гранаті з необережності.

Шалига Василь – підпільник ОУН, застрілений облавниками в млині у 1946 р.

Петракова-Чуба Стефанія – зв'язкова УПА з 1942 року, арештована у 1944 р., засуджена, Колима, рудники, 11 років, повернулася.

Паляниця-Малець Марія – зв'язкова, друкарка, засуджена в 1945 році (10 + 5), Норильськ, Уфа, Ботьма, Новосибірськ, повернулася.

Задубера Софія – зв'язкова УПА, засуджена в 1949 р. (25 + 5), відбула 7, звільнена в 1956 р.

Чайківська Софія – зв'язкова УПА, працювала легально в «Держстрасі» у Підволочиську, засуджена в 1949 р. (25+5), повернулася в 1957 р.

Осичко Розалія – зв'язкова УПА з 1942 р., в 1946 р. заарештована та катована НКВД, ні в чому не призналася, випустили, але знову заарештували і судили (7 + 3), повернулася в 1953 р.

 

Зі східного боку на церковному подвір'ї похований невідомий повстанець, що потрапив в засаду охорони колії при переході через р. Самець. Громадськість села його поховала, відправу провів о. В. Тимяк, за це його сатрапи заарештували, катували, судили. Відбував в таборах, де дуже набідувався, повернувся і невдовзі помер в с. Глиняни, Золочівського району Львівської області.

 
Депортовані:

Гейниш (4 особи/повернулися – 3/ померли – 1);

Байда (4/3/1);

Бернадин, Мостовик, Радковська (9/6/3);

Данилевич, Фурик (6/3/3);

Заяць (3/2/1);

Цетнар (2/2);

Кізима (4/3/1);

Олійник (1/1);

Луб'янецька (4/2/2).

ВСЬОГО : 37 осіб депортовано, 25 повернулось і 12 померли на засланні.

 

Засуджені:

Бойко Дарія, Байда Марко, Гук Віра, Ладнюк Софія, Петраков Микола, Щур-Луб'янецька Слава (дружина провідника Лободи).  

 

Воювали в Січових Стрільцях:

В УСС та УГА воювали:

брати Литвини: Омелян, Володимир, Ярослав; були всі у 1918-21 рр. – старшинами УГА;

Луб'янецький Дмитро, сотник;

Паляниця Онуфрій, офіцер.

 

Репресовані:

1.  Осичко Розалія Василівна – арештована, вижила;

2.   Байда Марко Петрович – арештований, вижив;

3. Петракова (Чуба) Стефанія Іванівна – арештована, вижила;

4.  Ладнюк Софія Антонівна – арештована, вижила;

5.  Паляниця (Малець) Марія Онуфріївна – арештована, вижила;

6.  Бойко Дарія Василівна – арештована, вижила;

7.  Петраков Микола Іванович – арештований, вижив;

8.  Чайківська Софія Михайлівна – арештована, вижила;

9.   Заяць Іван Васильович – арештований, вижив;
10. Гук Степан Петрович – вивезений;

11. Гук Віра Петрівна – вивезена.

Вивезені в Німеччину:

    1. Кузьмінська (Плаксива) Ольга Йосипівна – 1941-1945 – Галле ад. р. Саале Ібер Киннер, с. Зелевіц, Фрідріх Вайс;

    2. Данчук (Кухта) Марія Павлівна – 1942-1945 – м. Нахкузен, р-н Кенінгсберг, Анна Вент;

    3. Маслій (Чмир) Йоанна Павлівна – 1942-1945 – Австрія, м. Кіцпігель, ресторан-готель «Штайберг», Дахе Мар'яна;

    4. Смульська (Яцух) Ірина Василівна – 1942-1945 – м. Еберштат, Дарбштат, ресторан, Отто Лоренц;

    5. Янчук Володимир Пилипович – 1941-1945 – Лінебург, Ібер Шенебек, с. Лідерсбург, Георг Гейне;

    6. Янчук (Ясинец) Анастасія Іванівна – 1941-1945 – Лінебург, Ібер Шенебек, с. Лідерсбург, Георг Гейне.