Сумні спогади про Ново-Милятин (автор: Кук Володимир)

опубліковано 10 жовт. 2012 р., 07:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 жовт. 2012 р., 11:47 ]

Автор: Володимир Кук,

голова Шевченківського осередку Крайового Братства УПА

 
 

На трасі Львів-Броди, не доїжджаючи до Буська, з правої сторони розташований Ново-Милятин. Ще за часів Австрійської імперії місто користувалось Магдебурзьким правом.

 

У центрі міста знаходився великий двоповерховий будинок, збудований у стилі бароко, де розміщувалася вся управа міста – суд, банки, резиденція мера та інші допоміжні приміщення.

 

Одночасно був побудований у візантійському стилі великий собор на кошти багатої українки із села Ріпнова. Але у неї не вистачило коштів, щоб закінчити будівництво, і вже поляки, які жили у місті, добудували його передній фасад і середину в готичному стилі.

 

У місті щороку відбувався ярмарок, а також відпуст (проща) у день Храму, куди з'їжджалися люди з навколишніх сіл. Склад жителів міста на той час був приблизно такий: жидів – 65%, поляків – 25%, решта – українці. Селяни, які проживали довкола Ново-Милятина, були добре організовані в громади. Ще в далекому 1837 році у світ вийшла літературна збірка «Русалка Дністрова» «Руської Трійці», авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, що стало початком національного та культурного відродження Галичини. Окрім «Руської Трійці» 1868 року було засновано «Просвіту» Романчуком та Барвінським, завданням якої було навчити читати, писати і знати свою історію та культуру, що дало можливість в скорому часі розбудувати Просвітянські центри по всіх селах і містах Галичини. В читальнях були організовані драматичні гуртки і хори, добрі бібліотеки для дорослих і дітей. Просвітянська справа набрала великого авторитету не тільки у Галичині, але й розширила свій вплив на Велику Україну. 

Окрім просвітянської справи вона мала ще й економічні підрозділи: маслосоюзи і кооперативи, що відіграло чималу роль в економіці Галичини. Популярним на той час був клич: «Свій до свого по своє», таким чином кооперативи витиснули всі корчми з українських сіл, які економічно визискували наших селян. Маслосоюзи були добре організовані в центри для збору молока із сіл. Пам'ятаю, що в нашій місцевості були такі центри, як «Дідилів» і «Жилехів», де виробляли високоякісне масло, яке експортували до Європи.

Щодо мовного питання. По всіх селах Галичини були польські школи, до 1927 року вони стали українськими, це «Рідна школа».

 

Окрім «Просвіти», 1929 року була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем, яка також співпрацювала з «Просвітою». Коли очолив ОУН Степан Бандера ОУН розширила свої осередки не тільки по містах, а також по селах, що дало в майбутньому можливість проголосити відновлення Української Держави. В той час в Галичині було немало політичних партій, але коли прийшли 1939 року червоні «визволителі», вони припинили свою діяльність, і тільки одна із політичних партій ОУН діяла.

 

Я пригадав своє юнацтво. 1943 року мені було 14 років. При сільській «Просвіті» був організований дитячий драматичний гурток, який ставив дитячі вистави. Я також був учасником цього гуртка. Керівником цього гуртка і просвітянського хору був отець Цебран. Гурток став основою Юнацтва, як молодіжного підрозділу ОУН, де готувалися кадри для майбутньої боротьби за відновлення Української Незалежної Держави. Програма Юнацтва була така: Декалог Українського Націоналіста, історія України та літератури. Керівником Юнацтва був Володимир Черній, 1920 року народження, студент Львівської гімназії, член ОУН на псевдо «Сірий», родом з нашого села Якимова.

 

Прийшов 1939 рік, розпочалась Друга світова війна – розподіл Європи між коричневою і червоною імперіями. Згідно договору Ріббентропа-Молотова Галичину приєднують до совєтської України, почався так званий «золотий вересень». До Галичини прибули російські війська, які народ зустрічав з квітами, але ця радість була недовгою. За регулярними військами прибули спецзагони і почались масові репресії. По-перше, почалась ліквідація всіх політичних, громадських та культурних організацій, таких, як «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Луг», «Юнацтво», «Пласт», ОУН та інших об'єднань. По-друге, почались масові репресії провідної української інтелігенції: науковців, вчителів, юристів, керівників «Просвіти», кооперативів і маслосоюзів.

 

22 червня 1941 року почалась війна між двома союзниками. В той час всі в'язниці Галичини, Буковини, Волині були переповнені українською інтелігенцією. Втікаючи із Галичини, російські війська і каральні загони НКВД за два дні розстріляли по тюрмах до 13 тисяч в'язнів, а за два роки панування радянської влади в Галичині було знищено до 20 тисяч українських патріотів. Ось таке вийшло «братання».

 

Ця війна вселила надію українському народу самим вирішувати свою майбутню долю. Україна була звільнена від комуністичного терору, з'явилась можливість вести визвольну боротьбу за відновлення Української держави, яка була втрачена у 1921 році.

 

Вже 30 червня 1941 року ОУН проголошує у Львові Акт відновлення Української Держави, головою Державного правління став Ярослав Стецько.

 

Настав 1944 рік і совєти повертаються в Галичину, де їх 1939 року зустрічали як визволителів з квітами, а тепер – з автоматами, бо народ вже добре пізнав, з ким має справу.

 

Ново-Милятин став районним центром, куди після фронту прибула зграя московських енкаведистів, керівником районного НКВД став Шаленко – український яничар, а всі решта керівники спецгруп – москалі. Це Журавльов, Пустовалов, Попонін, Булечєв, Кваснін, Другов, Клоков, Наносов, Іванов, Утєнков та інші. Впродовж 15 років Ново-Милятин став центром катування людей. Жіночий монастир, магістрат і ряд інших приміщень перетворили в тюрми. Майже щодня з 25-ти сіл району везли убитих і заарештованих. Вбитих виставляли навколо магістрату, заарештованих водили на упізнання. Були випадки, коли в'язнів на допитах вбивали або робили каліками.

 

Пригадую, як нас, семеро молодих хлопців, 17-19-річних із села Якимова 6 червня 1948 року судив військовий трибунал військ МВД Львівської області у Ново-Милятині у будинку магістрату як членів ОУН-УПА за ліквідацію оперативника спецгрупи КГБ лейтенанта Другова, який тероризував місцевих жителів, переодягався під бандерівця, вчиняв різні провокації, засідки, арештовував, допитував, вбивав. Нас, членів ОУН – Петра Мазанського, Михайла Зушка, Володимира Кука, Івана Кука, Михайла Кука, Михайла Томківа – військовий трибунал засудив до 25-ти років ув'язнення і на п'ять років позбавлення усіх прав, як заміну кари смерті. Суд був закритий, але під час оголошення вироку до зали запустили людей, переважно молодь, котру навмисно було привезено із сіл нашого району. Це було не просто застереження для кожного, але й доказ того, що стане з тими, хто наважиться стати на шлях боротьби.
 
Я згадав ці події і у листопаді 2011 року та вирішив навідатись до Ново-Милятина, згадати свою молодість, подивитися на місце катування українських патріотів. Біля дороги я побачив пам'ятник героям Другої світової війни. Коли зайшов усередину, то дуже був здивований, що поряд з полеглими воїнами знаходяться могили агентів спецгруп НКВД, серед них прочитав ім'я Пустовалова, Пупоніна, Другова, Сугінкова, Наносова, Антонюка, Клокова. Їх притулили до героїв війни, хоч ніякого відношення до війни, як відомо, вони не мали. Вони воювали з українським народом, їхні злочини тривали з 1944 по 1959 роки. Вони невинних людей вбивали, судили, вивозили до Сибіру, грабували їхнє майно, організовували колгоспи. Своєю жорстокістю наводили страх на весь район. Це були кати, деспоти з людським обличчям, тому ОУН-УПА їх нищила як ворогів нашого народу.

Коли я потрапив у центр міста, то побачив невеликий пам'ятник жертвам комуністичного терору, який встановили лише у 2010 році. Прогулюючись містом, намагався розпитати людей про масові репресії і катування, які тут відбувалися з 1944 до 1959 року, про те, де хоронили повстанців, яких везли з сіл до району. На жаль, відповіді на поставлені мною питання я так і не зміг отримати. Таке враження, що тут ніколи і нічого не відбувалося.

Казали, що цей пам'ятник Героям-борцям побудував лікар, пенсіонер, який проживає у Ново-Милятині. Це Ярослав Коваль, з яким мені пощастило стрінутись і поспілкуватись. Це людина принципова, розумна і патріот. Знаючи про ці трагічні події, які відбувалися в місті з нашим народом, що боровся за побудову Української держави, Ярослав Коваль вирішив збудувати пам'ятник.

 

Самому поставити пам'ятник йому було не під силу, тому він звернувся до місцевого священика отця Миколи Максимця (УАПЦ) і переконав його, що потрібно спільно з громадою церкви збудувати пам'ятник, який би нагадував людям про цю трагічну подію, що відбулась у місті в часи комуністичного правління. Будівництво цього пам'ятника здійснилось тільки 2010 року.

 

Ще Ярослава Коваля непокоїть думка про те, щоб реставрувати й відновити жіночий монастир і відродити колишню відпустну традицію на престольний празник, як це відбувалося близько 70 років тому. Він вже звертався до громадян міста, до жителів сусідніх сіл, однак поки що зрушень немає. Добре було б також провести пошуки у будинку магістрату, де всі виходи і входи завалені. А там, у пивницях, можуть бути поховані жертви комуністичного терору.

 

У березні 1959 року Ново-Милятин був ліквідований як районний центр. Частина совєтських урядовців і кагебісти виїхали, а решта залишились і живуть в місті, сподіваючись на повернення совєтської влади. Родичі кагебістів вважають себе героями, бо вже минуло 70-90 років, а вони досі ховають своїх родичів не на загальному цвинтарі міста, а біля героїв Другої світової війни. Назву деяких із них: Іванов, Солодухін, Пивоваров, Борисов, Сметанін, Лемешко, Майстер, Швагуляк. Думаю, що треба провести люстрацію таких людей, щоб народ знав своїх катів.

  

ХАРАКТЕРИСТИКА УЧАСНИКА КАРАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ НКВД

 
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №193

                              Март 1946 г.

ХАРАКТЕРИСТИКА

Удовиченко Федор Андреевич, член ВКП(б) с 1945 г., украинец, 1904 года рождения, образование незаконченное высшее, работает в Ново-Милятинском районе с 20 июля 1944 г. вначале в должности заведующего районо, а с августа 1945 г. – заведующего парткабинетом РК КП(б)У. Тов. Удовиченко политически развит, стойкий большевик, с работой справляется. За все время работы в районе много работает на селе, ведет большую массово-политическую работу среди населения. Все время беспрерывно принимает активное участие с истребительными батальонами и войсковыми гарнизонами в борьбе с бандами. При его участи были разгромлены бандгруппы в с. Нагирцы, Кудерявцы, а в последнее время ОУНовское подполье в с. Ямне.
 
Секретарь Ново-Милятинского РК КП(б)У           Добровольский
 

Ручкою зверху дописано: Медалью «За боевые заслуги».

Державний архів Львівської області. Ф. 3 п, оп. 1, спр. 559, арк. 124.