Створення у Львові Українського Державного правління (автор: Стецько Ярослав)

опубліковано 1 лип. 2013 р., 08:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лип. 2013 р., 10:59 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 9

липень 1941 р.

...5 липня 1941 р. члени Українського Державного Правління були в більшості устійнені і отримали свої номінаційні грамоти. Склад правління був такий:

 

Ярослав Стецько – голова і керівник ресорту соціяльних реформ;

проф. д-р М. Панчишин (безпартійний) – перший заступник голови і керівник міністерства здоров'я;

д-р Олександер Барвінський, безпартійний, державний секретар в міністерстві здоров'я;

д-р Лев Ребет (ОУН), другий заступник Голови УДПравління;

генерал Всеволод Петрів (соціял-революціонер), міністер оборони і голова Українського Національного Комітету в Кракові;

Роман Шухевич і Олекса Гасин (ОУН) – заступники міністра оборони;

д-р Володимир Лисий (соціял-радикал) – міністер внутрішніх справ;

д-р Кость Паньківський (соціял-радикал) – заступник міністра внутрішніх справ; Микола Лебедь (ОУН) – міністр закордонних справ;

проф. д-р Олександер Марітчак (УНДО) – заступник міністра закордонних справ; д-р Юліян Федусевич, суддя апеляційного суду (безпартійний) – міністер справедливості;

д-р Богдан Дзерович, суддя (безпартійний) – заступник міністра справедливости; інж. Юліян Павликовський (УНДО) – міністер народнього господарства (не прийняв);

мгр. Дмитро Яців і Роман Ільницький (ОУН) – державні секретарі міністра народнього господарства;

д-р інж. агрон. Євген Храпливий (УНДО) – міністер сільського господарства; дипл. інж. Ілярій Ольховий (безпартійний) – міністер фінансів;

дипл. інж. Андрій Пясецький (ФНЄ) – міністер лісництва;

проф. д-р Володимир Радзикевич (безпартійний) – міністер освіти і віровизнань; Ол. Гай-Головко (безпартійний) — міністер інформації і пропаганди;

Осип Позичанюк і Ярослав Старух (ОУН) – державні секретарі міністерства інформації і пропаганди;

Іван Климів-Легенда (ОУН) – міністер політичної координації;

Н. Мороз, залізничний радник, (безпартійний) – міністер пошти і телеграфу;

д-р Михайло Росляк (соціял-радикал) – начальник президіяльної канцелярії.

 

Із наддніпрянців були ще намічені проф. І. Чінченко і проф. Ю. Биченко. Керівництво ресорту соціяльних реформ перебрав я особисто, бо ця проблематика мене найбільше у той час цікавила і перед нами стояли велетенські революційні переміни. Моя праця п. н. «Новий суспільний лад» служила напрямною щодо принципів і практичних заходів соціяльних реформ, стисліше, соціяльних революційних перемін.

 

Із намічених членів Уряду не прийняли пропозиції інж. Юліян Павликовський, який у той час перебував у Кракові і був добре зорієнтований у тому, що німці наставлені негативно до нашого Уряду та прямо з опортуністичних причин не хотів ускладнювати своєї праці в Ревізійному Союзі Українських Кооператив. Він і писав так у своїй «заяві», підкреслюючи, що вертається до Львова «за згодою наших громадських чинників – УКП і уряду ГГ ...»

 

Пропозицію стати міністром освіти робив я проф. Сімовичеві через проф. Турчина, якщо добре пам'ятаю, а коли він відмовився, подавши причину – перевантаження працею, бо якраз перебрав ректорство університету від проф. Юрія Биченка, наддніпрянця, пост керівника ресорту освіти і віровизнань взяв проф. д-р Володимир Радзикевич. Ніколи пізніше проф. Сімович не нарікав, ані дивувався, що ми йому пропонували пост міністра освіти, як це зовсім фальшиво і неправдиво, як й інші інформації, подає Кость Паньківський. Проф. Сімович не був ніколи на ніякому засіданню Правління, бо членом його не був!

 

Керівника ресорту комунікації йменовано дійсно революційним порядком. Осідок Правління був уже не в «Дністрі», а в будинку при площі Смольки ч. 4, де мабуть була раніше палата праці. Радячись там з Євгеном Легендою щодо кандидатів до Уряду, ми зупинилися над ресортом комунікації, дуже важливим у воєнний час. Коли не бачили кандидата, я запропонував привезти автомашиною декількох залізничних робітників українців з головної залізничної станції Львова, у тому членів ОУН, щоб з ними порадитися. Це сталося. Здивовані робітники увійшли до мого кабінету. Я з'ясував їм, в чому річ. Необхідно мати солідного, певного, відданого справі фахівця українця, який по-людськи відносився у часі окупації до наших робітників і вестиме діло як слід. Рішення щодо призначення міністра комунікації передаю їм – нашим робітникам – націоналістам. У них станули сльози в очах. Моя відповідь: в українській державі слово робітника так само важить, як слово моє. Після обміну думок вони однозгідно запропонували на цей пост залізничного радника Н. Мороза, який увесь час окупації зберіг національну гідність і не лякався ставати в захист українського робітника. Я доручив виготовити номінаційну грамоту на міністра комунікації Н. Морозові.

 

Керівником ресорту інформації і пропаганди я бажав мати, на основі опінії Євгена Легенди, неперевершеного революціонера з розмахом полковників Хмельницького, який мав зв'язки до дуже високо поставлених в совєтській адміністрації драбині українців, – Осипа Позичанюка. Коли він відмовив Легенді, я зустрівся в чвірку – з ним, Гай-Головком, Старухом і Легендою. Вислухавши його мотиви, які не були для мене достатньо переконливі, ми узгіднили, що Позичанюк стає першим заступником керівника ресорту, а основні питання вирішують у трійку.

 

На бажання проф. Панчишина обговорили ми справу організації його ресорту, завдання заступника голови Уряду та устійнили, що його першим заступником у міністерстві здоров'я буде д-р Барвінський. Проф. Панчишин не виявляв серйозного спротиву обняти пост міністра здоров'я і заступника голови Уряду, коли я йому з'ясував мої мотиви. Він втішався не тільки довір'ям нашої інтелігенції, але своїм гуманним підходом, як лікар, який мав глибоке зрозуміння для соціальної нужди і здебільша безплатно лікував незаможних, які прибували до нього з цілої країни, був шанований і люблений населенням. Він лікував рівнож мене ще як студента і врятував моє здоров'я, а може й життя, коли я, важко затроєний в часі мого судового процесу у Львові 1936 р., занедужав. Відвідуючи його як студент, я мав змогу інколи дискутувати з ним і наші погляди на Україну «без холопа і без пана», без визискуваних і без визискувачів, були собі близькі. Цим призначенням я мав ще й іншу укриту мету – з політично-стратегічної антиросійської точки зору: проф. Панчишин був з примусу депутатом до Верховної Ради СССР. Мені залежало на тому, щоб вістка про його членство в Уряді рознеслася по другім боці фронту.

 

Я не виключав, що можуть знайтися нові Манергайми, генерали Скоропадські, Петрови, Капустянські, Зілінські, Юнакови, які скерують зброю проти російського наїзника, займаючи високі пости серед червоної генераліції чи адміністративного апарату, не стративши українського серця. Я не виключав, що на бік української регулярної, або повстанської армії можуть переключитися нові Омеляновичі-Павленки, змінивши те, що треба змінити, під політичним керівництвом безкомпромісових від десятиліть борців проти Росії і комунізму – українських націоналістів. Українська революція не відкине нікого, хто щиро стане, залишивши ворога, по стороні правди, своєї Батьківщини – України і за неї прагнутиме боротися.

 

Крім необхідности включитись в державне будівництво усіх творчих сил, кожного прагнучого служити рідній справі, ще з двох інших причин мені залежало на приявності в Уряді – і зокрема на постах міністрів внутрішніх справ і оборони – соціяліста-радикала і соціял-революціонера. Альянти фальшиво, крізь призму інсинуацій і забріханости різних ворогів України, утотожнювали український націоналізм з нацизмом і фашизмом. Коаліційний уряд і участь в ньому соціялістів, без огляду на їх мінімальне значення в Україні, у ситуації, коли воєнний кабінет Великої Брітанії був коаліційний і мав віце-прем'єра Етлі, заперечували наклеп про монопартійний тоталітаризм ОУН і більше того – показували на повний суверенітет Державного Правління, коли воно в т. зв. новій Європі виключало монопартійний принцип організації державної влади. Інший аспект: коаліційний уряд і по той бік кордонів окупованої України заперечував оба монопартійні тоталітаризми, як систему будови майбутньої влада в Україні, а приявність у ньому різних партійних представників у тому й соціялістів розвівала до решти брехні і наклепи проти ОУН і серед тієї невеликої частини українського населення, яке могло бути збаламучене большевиками. По сьогодні уникають большевики сказати, що УДП 1941 р. було коаліційним урядом.

 

Міністерство оборони в руках славного генерала визвольних змагань 1918 р. соціял-революціонера вказувало на єдність традицій боротьби за державність і єдність творчих ідей різних епох.

 

Назва радіостанції ім'ям полк. Євгена Коновальця пригадувала, що події з-перед Мотовилівки не повторяться, федерації ніякі в рахубу не входять, поміщицькі порядки ані втручування Айхгорнів у внутрішні справи України ніколи не вернуться.

 

Моє намагання включити в якусь одну інституцію історично-державні формації минулого, започатковане висланням писем як голови УДП до президента Лівицького і гетьмана Скоропадського з закликом до них підтримати УДП і поставити свій історичний авторитет за ним, мало прихильній відгомін. Іван Равлик який передав особисто листа Андрієві Лівицькому, отримав запевнення від президента УНР щодо повної підтримки УДП, яке дасть президент УНР публічно. Гетьман Скоропадський склав мені теж усно таку саму заяву в Берліні у липні 1941 р., потвердивши отримання мого офіційного листа, коли я після декількох днів ув'язнення і перед новим ув’язненням був звільнений і переданий під нагляд поліції.

 

Корисною була підтримка УДП президентом Костем Левицьким, який після з'ясування йому мною наших плянів заявив, що він є щасливий, що може ще раз віддати свій труд і коли треба – життя Україні. Президент Левицький – це був символ 1918 р. на ЗУЗ, в’язень Луб'янки, незламний патріот – сеньйор наших політичних діячів.

 

Я подав йому у початкових загальних зарисах мій плян Ради Сеньйорів – своєрідного Сенату згл. з нав'язанням до наших старовинних зразків Княжої і Гетьманської доби, а не до так зв. Великої Фашистської Ради, монопартійної інституції, чи навіть до ІІалати Лордів, для організаційно-структурної побудови якої у нас перед умов не було, або врешті до Сенату США. Щось із компетенцій і щось з принципу організації цих трьох інституцій я брав до уваги. Також деякі ідеї із Липинського «Листів», тоді мені, присвічували якщо йдеться про певні елементи державно-політичного ладу України.

 

У кожному разі, в Раді Сеньйорів мали з уряду бути репрезентовані наші Церкви,

Наші громадські і економічні централі, культурно-наукові інституції, центральні професійні організації, заслужені громадські, культурні і державно-політичні діячі різних напрямків і т.п.

 

Я думав над формою включення з належним відміченням авторитету президента Левицького і гетьмана Скоропадського, а теж президента Августина Волошина, як теж зведення в Раді в одне Українського Національного Комітету з Кракова.

 

Д-р Кость Левицький погодився прийняти головство Ради Сеньйорів з тим, що почесним головою мав стати Митрополит. Заявив мені, що він повністю до диспозиції Уряду і в кожній ситуації є готовий йому помагати. Цього він льояльно дотримувався і в кожній потребі служив радо своєю радою досвідченого державно-політичного мужа, який вмів цінувати власну гідність і достойність своєї нації. На нараді видатних громадян і представників різних українських установ і взагалі нашого організованого життя біля 100 осіб, як пишеться у Протоколах нарад «Ради Сеньйорів», «скликаних Проводом ОУН окремими особистими запрошеннями 6 липня 1941 р., після вислухання реферату про сучасне положення схвалено заклик до українських громадян для повного об'єднання для побудови Самостійної Соборної Української Держави і вибрано Раду Сеньйорів, як еманацію волі громадянства для керування акцією об'єднання громадянства... з метою осягнення і здійснення національного ідеалу. На почесного голову Ради Сеньйорів покликано однодушно Ексц. Митрополита Андрея Шептицького.

 

До ради Сеньйорів вибрано таких громадян:

1. През. д-р Кость Левицький,

2 о мітр д-р Йосиф Сліпий,

3. о. д-р Гавриїл Костельник,

4. о. крилош. Юліан Дзерович,

5. радн. Юліян Федусевич,

6. дир. Іван Филипович,

7. нотар Роман Заячківський,

8. проф. Лука Турчин,

9. проф. Ярослав Біленький,

10. д-р Олександер Бариляк,

11. інж. Ярослав Стефанович,

12. проф. Володимир Радзикевич,

13. д-р Степан Дмоховський.

 

Схвалено резолюцію, в якій м. ін. читаємо таке: «Зібрані радіють актом консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22 червня 1941 р. та закликають гаряче всіх українців-патріотів об'єднатися у велику історичну хвилину для розбудови української самостійної держави, підчиняючися Державному Проводові, проголошеному у Львові дня 30 червня 1941 р.»

 

На першому зібранню Ради Сеньйорів в дні 7 липня в год. 5 по пол. в митрополичій палаті, Ексцеленція Митрополит заявив, що: «признає, признаємо ОУН»...

 

Рада заявилася поновно за «признання стану, створеного заст. Провідника п. Я. Стецьком у Львові»...

 

На нараді 9 липня одноголосно обрано членами Ради Бориса Козубського, Сергія Луцького, Михайла Кравціва...

 

Ярослав Стецько. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державносте України. Торонто, 1967. С. 226-233.