Стежками нескорених - продовження (автор: Горін Зіновій)

опубліковано 26 лип. 2012 р., 23:18 Степан Гринчишин

Автор: Зіновій Горін, дослідник визвольної боротьби

Досліджуючи трагічні події 4 грудня 1947 року в селі Станківці, де впали смертю героїв чотири воїни – підпільники, автору вдалось зібрати ряд нових достовірних відомостей про життя і боротьбу полеглих героїв, долю їх рідних, які пропонується до уваги читача.

В переважній більшості в ряди ОУН – УПА ішли люди з переконанням, що активна боротьба за національну ідею необхідна, особливо на зламі історичних епох, в період, коли в смертельному двобої зійшлись дві, на перший погляд протилежні сили, які мали подібну ідею: захопити під своє начало побільше чужої території, підкорити цілі нації і народності та перетворити їх на послушних рабів і слуг. Боротись на два фронти було надзвичайно важко, особливо коли усвідомлюєш, що можливо надіятись тільки на свої сили, на підтримку побратимів та рідних. Така боротьба вимагала самопожертви і наші герої ішли на смерть не вагаючись. Це були «лицарі залізної остроги», які пройшли звитяжні життєві дороги боротьби з коричневими і червоними окупантами перебуваючи в збройному підпіллі ОУН – УПА. А були вони рядовими воїнами – революціонерами, вихідцями з наших країв.

Повстанець «Орлик», він же Лютий Степан, 1923р.н., народився в селі Грусятичі Жидачівського району, тодішній Ново-Стрілищанський, в сім'ї хлібороба. Перебуваючи за шкільною партою, Степан відвідує читальню «Просвіти», яка в 1922 році відновила свою роботу на селі. В 30-х роках її очолював Микола Коровець. Крім української пісні і театралізованих вистав із своїми 15-ма товаришами навчається у гуртку самоосвіти. Збираючись вечорами, двічі на тиждень, вивчають історію України, Всесвітню історію, граматику української мови та математику. Їхнім вчителем з 1935 року був Василь Вишиваний. Активність, поведінку та риси характеру Степана зауважують організатори молодіжного спортивного товариства «Луг», яке діяло при читальні з 1926 року і першим засновником якого був Михайло Олійник, а помічниками у вправах з молоддю - родич Степана – Данило Лютий та Михайло Верес. Степана запрошують до свого осередку, основною метою якого було виховання свідомого, фізично розвиненого патріота України. Організатори «Лугу» належали до ОУН, тому в скорому часі Степану доручають виконання ряду організаційних завдань. Так він стає симпатиком ОУН.

Хочу зауважити, що в тридцятих – сорокових роках Ново-Стрілищанський край був одним з центрів поширення українського духу. Ця земля зродила видатних організаторів і провідників ОУН та майбутніх командирів УПА, таких, як Лебедь Микола та його брат Василь Лебедь, Кондрат Михайло, Грек Микола, Гельнер Мирон – з с.м.т. Нові Стрілища; Мазовський Павло – с.Старі Стрілища; Дикий Петро – с.Бертишів; Лялюк Василь – с. Прибілля; Максим'як Федір – с.Голдовичі. Цей список можливо продовжити десятками імен героїв. Багатьох із них переслідувала ще польська влада – відбувались судові процеси, українські патріоти поповнювали тюрми та табори. Та в очах української молоді націоналісти стають героями, що борються за незалежну українську державу, тому молодь поповнює ряди ОУН, наслідує справу попередників. Степан Лютий був одним із них. В 1939р. він стає членом «юнацтва» ОУН, та в цей час почалась німецько – польська війна, згодом Західну Україну захопили совіти. Багато з провідних членів ОУН і тих, що вийшли з польських тюрем, подались на Захід, щоби уникнути переслідування від нового окупанта, оскільки польські поліційні архіви потрапили в руки більшовиків. В цей час діяльність ОУН на наших теренах переходить в глибоке підпілля. З початком Другої світової війни ОУН активізувала свою діяльність, ішли приготування до проголошення Акту відновлення Української Держави. На Степана організація покладає обов'язки станичного, він очолює юнацтво ОУН. В цей час ведеться інтенсивна підготовка до створення бойових загонів ОУН – УПА. Весною 1944р. при формуванні збройного підпілля в Миколаївських лісах Степан вступає в ряди УПА добровольцем. Його призначають в третю сотню куреня «Льви». Вступивши в ряди регулярної української армії, Степан Лютий за короткий проміжок часу отримує добру військову виправку: його наставником і командиром  був сотенний «Граб», Вовчук Іван, уродженець с. Горішнє (тоді Ляшки Горішні), людина відома в Біберецькому повіті, громадський діяч ще за часів Австро – Угорщини.

Із документів: Вовчук Іван Григорович («Граб»; 1887 р.н., с. Горішнє Миколаївського р-ну Львівської обл., помер 10.08.1955, «Дубравлаг», Росія). Фельдфебель артилерії австрійської армії (1914-1915), в російському полоні в Туркестані (1915-1918). Командир батареї польової артилерії УГА (1918-1919), хорунжий; в польському полоні (1919-1920). Організаційно-мобілізаційний референт повітового проводу ОУН Бібреччини (1943–04.1944), командир сотні “Льви ІІ” (04–05.1944), командир сотні “Льви ІІІ” (05–06.1944).

Степану було за честь воювати під началом такого досвідченого командира, який не тільки досконало володів військовими знаннями, які вміло передавав своїм курсантам, але і демонстрував високий інтелектуальний рівень (знав чотири іноземні мови), ділився багатим життєвим досвідом, був як батько для кожного воїна. Степан у складі своєї сотні приймає участь в ряді великих і малих боїв з німецькими, угорськими, калмицькими військовими частинами та польськими боївками Армії Крайової на території Львівської області. В другій половині травня 1944 р. перша сотня під командуванням «Санчо» - Петро Радкевич вирушили в рейд в Карпати. Дві інші сотні «Ворона» і «Граба», що залишились на Миколаївщині охороняли військовий шпиталь та займались військовим вишколом. У червні німці провели широкомасштабну операцію на місці постою куреня. Сотня «Ворона» і «Граба» разом з пораненими встигли безпечно відійти, одержавши повідомлення від Служби безпеки ОУН, але шпиталь з усім майном та значними запасами ліків впав в облаві. Командир УПА-Захід майор Василь Сидор - «Шелест» інспектуючи відділ на хуторі «Стоки» (Бібреччина) на основі двох сотень створив одну і призначив командиром «Чорногору».

Фронт переходили наприкінці липня – початок серпня біля Старих Стрілищ разом із Золочівським куренем Григорія Костельницького «Шугая». Сотня попала в смугу між німцями і більшовиками та зазнала значних втрат. Тому після виходу з бою частину бійців демобілізували, а частина з них в тому числі і Степан на чолі з чотовим «Гонтарем» - Іван Пеленський від вересня 1944 року сформували охорону референта пропаганди проводу ОУН Петра Дужого, який перебував на території Новострілищанського району. З приходом большевиків, курінь «Льви» з боями переходить фронт в районі Старих Стрілищ, при цьому зазнає великих втрат. З залишків війська була сформована сотня, яка в жовтні 1944 року вела важкі бої з облавними військами НКВД, була розпорошена і перестала існувати.

Обпалений боями, частими важкими маршами, Степан уже не був тим юнаком – романтиком, який уявляв війну як щось міфічне, тепер пізнав її в усій суворій реальності. Він бачив поранених і мертвих своїх друзів, підступність і жорстокість ворога, не раз і сам дивився смерті у вічі. За минулих півроку Степан ніби подорослішав на кілька років.

В листопаді 1944 року Степан отримує наказ командирів перейти в підпорядкування провідника «Юга» - Миколи Левицького, уродженця с. Молодинче, одного з перших організаторів ОУН на Ходорівщині, легендарного революціонера ще з тридцятих років. Перебуваючи на посту крайового референта пропаганди Львівщини, «Юг» створює пропагандивну сотню «Віщуни», в яку був скерований Лютий Степан. Основним завданням сотні було: поширення націоналістичних і революційних ідей, антикомуністична пропаганда, залучення до лав УПА молоді. До складу сотні брали тих повстанців, котрі мали нахили до такої діяльності: вміли добре промовляти, співати, малювати, грати на музичних інструментах. В сотні були гарні декламатори, лектори, поети. Разом з тим, в сотні були відважні боєвики, що забезпечували безпеку пропагандистських заходів у селах, де вони проводились. До цієї команди належав і Степан. Військовий вишкіл в сотні проводили колишні дивізійники: «Сосонка», «Бурлака», «Куля», «Вуйко». Сотня нараховувала лише 50 воїнів, вони рейдували тереном Ходорівського, Новострілищанського, Журавенського, Рогатинського районів. Ще сьогодні живий свідок тих подій, житель с. Бортники Степан Крегембіль. Він згадує той день, коли сотня «Віщуни» проводила пропагандистську зустріч з жителями села. Зібрання проходило на подвір'ї народного дому «Просвіта». Було багатолюдно, присутніми були усі вчителі школи. Після патріотичних виступів зібрання закінчувалось концертом, який мав мету підняти настрій людей, ніс сатирично – гумористичний відтінок. Зокрема п. Степану запам'ятався епізод, коли прямо на стіні будівлі один з бійців намалював вугіллям карикатуру на Сталіна та його прибічника Молотова.

За період перебування в сотні «Віщуни», Степан Лютий набуває і політичної зрілості. Неодноразово з захопленням слухав палкі промови провідника «Юга». Його ораторські здібності в поєднанні з природнім талантом письменника захоплювали не тільки його, але і сотні людей, що були присутні на зустрічах і вічах. Та надто жорстоко розпорядилась доля, в жовтні 1945р., провідник «Юг» загинув трагічною смертю. Це була велика втрата для збройного підпілля ОУН і тих воїнів, які його знали і розділяли з ним важкі дороги боротьби. Після загибелі провідника «Юга», «Орлик» одержує нове доручення, його скеровують до крайового організаційного референта Львівщини провідника «Скитана», Михайла Кондрата – вихідця з Новострілищ, засновника і організатора осередків ОУН ще з тридцятих років, соратника і земляка, одного з керівників ОУН Миколи Лебедя. При провіднику «Скитану» Степан виконував функції боєвика і зв'язкового.

22 лютого 1946р. «Скитан» з двома побратимами – крайовим референтом пропаганди «Варнаком» та місцевим членом організації Олексою Олійником перебували біля с. Мельна на Рогатинщині. Там була збудована криївка, в якій підпільники працювали в зимовий період 1945-46рр. Та зла душа жителя с.Мельна запродала криївку. В нерівному бою з емгебістами всі троє загинули.

В цей час «Орлик» виконував чергове завдання. Одержану звістку про смерть провідника зустрів з великим болем. Надто великі втрати за короткий час ятрили душу. Напередодні, 19 грудня 1945р. загинув молодший брат Степана Андрій, «Береза», перебуваючи разом з повстанцями в рідному селі в день Храмового св'ята – Св'ятого Миколая. Ввечері Андрій завітав до батьківського дому відвідати рідних, потрапив в облаву, у перестрілці з енкаведистами був поранений в руку, схоплений і розстріляний. А через місяць, 18 січня 1946р. батька і матір більшовики вивезли у Сибір, в Іркутську область. Наймолодший з братів - Іван та сестри Ганна та Марія врятувались від вивозу тим, що переховувались у чужих людей і в родині Заяць. Тільки в 1952 році, за щасливим збігом обставин, сім'я повернулась до рідного дому.

За два роки повстанської боротьби, «Орлик» пройшов багато випробувань, та вони не зломили мужнього воїна. Після двох поранень, вилікувавшись, Степан знову ставав до лав підпільників. Із смертю провідника «Скитана», провід направляє «Орлика» на відповідальну ділянку роботи – у відомство служби безпеки, до референта СБ ОУН Львівського краю «Мирона», Ярослава Дякона, уродженця сусідньої Бібереччини, з с. Дев'ятники. Тереном діяльності боєвика «Орлика» стали, в основному, Біберецький, Новострілищанський, Ходорівський і Рогатинський райони. В цей час емгебісти уже мали відомості про діяльність брата, про що згадує сестра Марія, яка проживає в Грусятичах. За всяку ціну намагались його схопити або знищити, здійснюючи засідки в селі і обшуки в рідному домі. Та Степан передбачав яка небезпека чекає його і рідних та ніколи до дому не являвся. Тільки в 1947р., коли Степан перебував в кущі «Сойки» на Ходорівщині, вдалось організувати кілька зустрічей з сестрою Ганною, яка приїздила в с. Станківці. Це були одні з найщасливіших хвилин життя Степана. Скільки було запитань про рідних та близьких, дуже шкодував, що умови воєнного часу не дозволяють усіх побачити. Згадували більше про минуле, говорили про трагічне сучасне, вести розмову про деталі, що стосувались організації і військових справ не було і в помислах.

Про це свідчить прикладом одна трагічна подія, яка сталась в той час і була утаємничена селянами до часів набуття Незалежності України.

А було це в 1947р., в червні місяці. Два невідомі повстанці прибули з дорученням у село Грусятичі. Більшовики у цей час з метою переслідування підпільників УПА часто вдавались до вечірніх і нічних засідок, вогонь емгебісти відкривали без попередження. В цей вечір сталось непоправиме: вийшовши на засаду обидва повстанці загинули. З невідомих причин їхні тіла більшовики залишили і відійшли із села. Незабаром, на зв'язок у село прибула друга група повстанців разом з «Орликом». Дізнавшись про трагічну смерть побратимів, «Орлик» з друзями забрали тіла убитих, перевезли на цвинтар і поховали вночі біля могили брата Андрія, «Берези». Наступного дня більшовики спохватились, але вбитих партизан ніде не було. З часом про вчинене «Орлик» розповів зв'язковій із Грусятич, яка виконувала доручення організації. Проходили роки, але могила зберігала свою таємницю. Тільки з проголошенням Незалежності України, бувша зв'язкова розповіла сестрі «Орлика» Марії історію, яку берегла сорок чотири роки: могила, яку доглядає Марія є братньою могилою борців за свободу. Недавно одному з небайдужих жителів села вдалось встановити псевдо тих повстанців, це «Ворона» і «Сорока». На даний час автором ведуться дослідження з метою встановлення прізвищ полеглих героїв.

В 1946 році з листопада місяця «Орлик» продовжує збройну боротьбу у складі кущової боївки УПА провідника «Сойки», Забавчука Степана Васильовича, уродженця с. Тужанівці. На той час виникла необхідність посилення боєздатності даної боївки, що дислокувалась на Ходорівщині і охоплювала територію населених пунктів від с. Піддністряни, межуючи з кущем «Завзятого», Куки Степана, уродженця с. Заліски, до межі Миколаївського району по с.м.т. Розділ. Підконтрольні даному кущу території були важливими для підпілля, бо стратегічні села: Малехів, Гранки – Кути, Горішнє, Ляшки Горішні і Долішні прилягали до великих лісових масивів, що простягались до обласного центру – Львова і були однією з основних баз збройного підпілля ОУН – УПА та її проводу. В цей період однією з найбільших небезпек для підпільників стала посилена робота емгебістів  в напрямку вербування сексотів (секретних співробітників). Особливо це проявлялось, коли в поле зору останніх потрапляли люди, пов'язані з підпіллям. Арешти, насильство і шантаж, що чинили відносно близьких і рідних повстанців енкаведисти, призводили до зламу волі окремих людей і вони давали згоду на співпрацю з карателями. Та були і непоодинокі випадки, коли донощиками ставали за плату, за брудні «срібляки». Обставини вимагали присутності в лавах підпільників спеціалістів, які маючи достатній досвід оперативної роботи і аналітичний склад розуму, могли протистояти зловісним намірам більшовиків. Це були боєвики служби безпеки УПА.

В згаданій боївці боєвик СБ «Орлик» працював більше року, до трагічної смерті. За цей період він добре вивчив підконтрольну територію, налагодив тісну співпрацю з кущовим «Сойкою» і своїми новими побратимами, які входили до складу боївки: «Змієнком», Сомик Петром з Піддністрян; «Хмарою», Пундором Василем з Берездовець; «Довбушем», Круком Григорієм з Рудковець. Та особлива дружба пов'язувала «Орлика» з побратимом «Летуном», Забавчуком Степаном з Тужановець. Крім військово-організаційних зобов'язань, їх зближувала особлива довіра. У багатьох ситуаціях вони немов доповнювали один одного, завжди перебуваючи поряд. Їхню боївку часто відвідував зверхник «Орлика», районовий референт СБ Ходорівського проводу ОУН – УПА «Зенко», Микола Рак, уродженець с. Підліски.

В 90-х роках автор цієї публікації спілкувався з бувшим політв'язнем Хоманчук Стефанією із Станковець, зв'язковою підпілля, від якої почув наступне: «У село з «Орликом» приходив повстанець «Зенко», він запам'ятався надзвичайною конспіративністю і обережністю в роботі, особливо під час зустрічей. Звісно, я не мала уяви на той час, яку він займав посаду». Це був воїн, котрий пройшов сувору школу підпілля поряд з видатними діячами української революції.

В 1947р. «Орлику» виповнилось 23 роки. Це був юнак у розквіті сил і сподівань на кращу долю для своїх рідних, односельців, земляків. І хоча навколишня дійсність нав'язувала певну схему поведінки людини, яку більшовики фактично поставили поза законом, вона вимагала повсякденної напруги фізичних і духовних сил для здійснення завдань командирів та при цьому не потрапити в лабети енкаведистів. Степану, як і більшості підпільників, були притаманні і чисто людські поривання. Доля розпорядилась так, що незадовго до завершення свого короткого життя Степану судилось відчути щімке почуття кохання. Він вперше побачив її в колі повстанців, кущовий «Сойка» про щось жваво розмовляв з друзями, напевно давав чергове завдання по зв'язку. «Орлик» підійшов ближче, щоби долучитись до їхньої розмови. Незнайомка була середнього зросту, стрункої статури, з чорнявим волоссям та гарними рисами обличчя. На привітання вона обернулась, запитливий погляд на мить зупинився на «Орлику». Цей погляд він запам'ятав на все життя. На черговій зустрічі Степан познайомився з нею, дівчину звали Стефанія. Життя підпільника диктувало свої вимоги, він часто відлучався на коротші чи довші терміни, та в думках все частіше згадував ті дві зустрічі і жив сподіванням побачити дівчину знову. Послідуючі зустрічі підтвердили, що молоді люди тягнуться одне до одного і хочуть бути разом. Під час однієї розмови з Стефанією, «Орлик» попросив виконати одне доручення, організувати йому зустріч з сестрою, запросивши її в гості у свій дім як подругу. Стефанія, порадившись з батьками, дала згоду. По зв'язку було попереджено Ганну, яка в цей час переховувалась в Грусятичах, у визначений день приїхати в с. Станківці в садибу Стефанії Івах. Після цього було ще декілька таких зустрічей, під час однієї з них «Орлик» розповів сестрі про душевні почуття до Стефанії. Ганна подружила з Стефанією, вони стали близькі мов сестри. Ці стосунки вони зберегли на довгі роки. Минуло вісім місяців з початку знайомства молодих людей, Степан та Стефанія прийняли рішення поєднати свої долі, підпільно обвінчатись, та спершу необхідно було заручитись згодою батьків нареченої, які, уважно вислухавши молодих, порадили остаточне рішення прийняти після закінчення Різдв'яного посту.

Та не судилось. Не довго тішились молодята своєму щастю. Наступив день 4 грудня 1947р., який став останнім у їхній долі, забравши життя в «Орлика», Степана Лютого. Для Стефанії, яка важко переживала дорогу втрату, це був початок поневірянь. У смутку вона одягла чорну хустину, з якою не розлучалась. Про це було зроблено донос сталінським опричникам. В 1948 році її було заарештовано МГБ за співпрацю з націоналістами і засуджено на 10 років таборів. Ув'язнення відбувала в Мордовії, і тільки після смерті Сталіна, в 1954 році була достроково звільнена і повернулась до рідної домівки.

Незабаром після трагічних подій 4 грудня, на початку 1948р., в селі знайдено вбитим молодого юнака, уродженця с. Станківці, комсомольського активіста з часів перших совітів. По селу пішли різні чутки, одні говорили, що це розплата за загибель чотирьох підпільників, що переховувались в Запічковій стодолі, і в їхній смерті є його вина; інші стверджували, що це провокація емгебістів, представники влади запевняли, що це справа рук бандерів, які вбили юнака тільки за те, що був комсомольцем. Встановити правду, причину і винуватців на той час було неможливо. Односельці співчували батьківському горю, втраті єдиного сина. Можливо з часом будуть відкриті всі архіви НКВД і МГБ та буде стерто багато білих плям в подіях тих буремних літ, в т.ч. і про загадкову смерть юнака.

Та, аналізуючи цей надзвичайно важкий період в історії України, постає питання, хто винен в тому, що українці, котрі споконвіку проживали на цих теренах, не мали права називати себе українцями, сповідувати свою віру, плекати свою культуру, розвивати свою державність? Українці ніколи не зазіхали на чужі землі, протягом століть змушені були зі зброєю в руках відстоювати своє право жити в своїй державі. Хто відповість за те, що протягом двох десятиліть, 30-х і 40-х років, Україна втратила сотні тисяч своїх кращих синів і дочок, що померли з голоду на багатих хлібом землях, в сибірських ГУЛАГах, були розстріляні прислужниками Сталіна, а ті, що вижили в сибірській мерзлоті, змушені були відмовитись від свого українства? Дослідити причини і наслідки тих подій, дати їм принципову оцінку, повинні  вчені на основі документальних даних та показань живих свідків. Держава повинна відтворити істинну історію минулого століття, в якій повинні бути відображені яскраві сторінки боротьби українських патріотів за свою незалежність і державність, починаючи з 1918 року та закінчуючи 1991 роком, роком встановлення такої довгожданої Незалежності, яка за двадцять років ще не дала відчуття повного щастя пересічному українцеві.