Стереотипи московської імперської пропаганди. (Автор: І.Коваль)

опубліковано 23 лип. 2014 р., 08:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 серп. 2014 р., 09:47 ]

Книга «Порив» видана 1994 року

Людям, які служили в Українській Дивізії, довелося пройти великий і важкий шлях. Ці люди, що зібралися тут, в Києві, з різних країн (ті, що служили в дивізії), самі собою свідчать про те, який добрий людський матеріял пішов до Дивізії. Які то були гарні українські хлопці. І це потвердилося згодом в їхньому життєвому шляху, тому що вони навіть на чужині зуміли побудувати своє життя, зуміли добитися особистої перемоги. Але ця подія, яку ми тут оце відбуваємо, на мій погляд, це перша велика перемога самої Дивізії. Тому що не вдалося їй здобути великих перемог на полі бою, і про саму доцільність цієї ідеї можна висловлювати різні думки, але те, що, зрештою, не зважаючи на всі перепони, вдалося ветеранам Дивізії "Галичина" зібратися в столиці України, Києві це, повторюю, велика перемога. Але перемога ще не остаточна, тому що, як ви репрезентували в основному маленький західно-український край Галичину, то це ще не значить, що так, як вас, скажімо, зустрічали у Галичині, що так он вас зустрічали в усій центральній та східній Україні. Остаточна перемога буде здобута тоді, коли ідеї, які рухали хлопцями, що йшли добровольцями в дивізію, стануть надбанням усього українського народу, ба навіть більше, і тих неукраїнців, які живуть в Україні, тому що завдання наше в тому, щоб створити єдину Україну, яка б поєднувала людей усіх національностей, які б вільно будували Українську суверенну державу.

 

Тема мого виступу – це здолати стереотипи московської імперської пропаганди проти українських легіонових формацій, тобто тих, що служили у чужих арміях. Це пекуче питання. Ці складності головним чином містяться у свідомості людей. І кожен з тих, що виступатиме на цю тему, я маю на увазі таких, як я сам, вони, всі пережили ці труднощі. Пан Іван Драч говорив про це, і я можу засвідчити, що ставлення до "Галичини" було майже одним з найостанніших бастіонів того упередження, які нам натоптували у свідомість протягом десятиліть. І які я теж, як історик, колись повторював, тому що не розумів усієї складности тієї ситуації.

 

Тож не дивно, що, оголошення про те, що в серпні цього року будуть відзначати в Галичині, а потім у Києві 50-ліття Дивізії "Галичина" викликало справжній алярм тут, у нас. Ті, хто походить із Західної України, з Галичини, знають, що то таке є алярм, а для тих, що живуть тут, то це слово може і нове, це значить – тривога. Алярм б'ють коли треба гасити пожежу або відбивати напад ворога. От коли стало відомо про те, що буде відзначено 50-ліття Дивізії, то преса, велика частина преси у всякому разі, вдарила у справжній алярм. Я вам трохи зацитую із тих виступів.

 

Ось одна з таких газет писала так у березні цього року, газета "Правда України". Це редакційний коментар на самій горі, буквально під назвою газети. Там розпачливо сповіщалося: "Дожились, громадяни! В Україні пропонується пишно відсвяткувати Дивізію СС". А далі говорилося: "У всьому світі нема вибачення для СС-ців, їх кривавим злочинам. Весь світ здригається лише при самій згадці про польський "Освєнцім", білоруську Хатинь, українські Кателіси". Забула тільки газета, що до всіх тих назв, до "Освєнціма", до "Хатині", до "Кателісїв" дивізія "Галичина" не мала аніякісінького відношення. Але оскільки до СС-ів взагалі ставлення було негативне, бо ця організація вся була визнана у Нюрнбергу злочинною, то у цей гамуз пхали і "Галичину", бо вона через те, що не могла служити в Вермахті, була зарахована до СС, де були іноземні частини, значить і вона злочинна. Промовчала газета і й інші газети, що поряд з Освєнцімом, Хатинню, Католісами, очевидно, не потрібно забувати ані комуністичного ГУЛАГу, ані Дем'янового Лазу, ані Биківні під Києвом, ані безлічі інших місць, де були знищені комуністичними катами тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони українців. Саму Хатинь білоруську вигадала радянська (не вигадала, бо там справді знищено людей), а вибрала радянська пропаганда, щоб вона суголосністю своєї назви заслонила слово, Катинь, де були знищені польські офіцери.

 

І ця пропаганда сидить в головах, працює. Не можна забувати, що людину взагалі важко в чомусь переконати, коли вона не хоче цього. Люди люблять слухати і чути те, в чому вони самі переконані. І повернути цю свідомість дуже нелегко. Ось послухайте далі, що писалося: "На парлямент, на президента Леоніда Кравчука йде відкритий тиск з вимогою реабілітації УПА, чекайте тепер, що будуть вимагати признати героями ще й вояків Дивізії СС".

 

В "Правді України" мабуть, забули, який рік на дворі. Їм все ще ввижається, що хтось може чекати "реабілітації" УПА. Не про реабілітацію УПА йде мова. Героїв боротьби за визволення своєї батьківщини не треба реабілітувати. Це вони можуть судити кого треба реабілітувати. Йдеться тільки про те, щоб надати права рівні з усіма іншими ветеранами. Але з Дивізією "Галичина" справа стоїть трохи інакше. В цьому складність для нас. Я може не все скажу те, що вам може сподобатися, і за що б могли мені аплодувати. Наприклад, я скажу, що не довелося Дивізії послужити Україні так, як хотілося б. Склалася доля її так, що за волю України по-справжньому їй не довелося битися так, як билася У ПА. Про це не можна забувати. Вони були різними формаціями. А ми, коли говоримо про ті події, повинні думати про всіх, хто ставав до зброї, щоб битися за долю України, за волю її. І ось, долі їх склалися по-різному. Тому, що різні були обрані шляхи. Я ще раз повторюю, я не чекаю, що всі ви погодитесь з тим, що я скажу, я й сам шукаю ще істину, і не скажу, що я вже нею володію до кінця, зовсім ні. Всі ми її шукаємо. Так от, мені здається, що люди, які йшли у ці формації, я маю на увазі і Дивізію "Галичина" і УПА, були спонукувані одним прагненням – боротися за волю і незалежність України. Але лідери їх спрямовували їхні зусилля в різних напрямках. І тому результати цих зусиль були різними.

 

Провід УПА вів боротьбу, і непримиренну боротьбу, і проти коричневих, і проти червоних окупантів України. Українські лідери, котрі допомагали німцям створити "Галичину", тільки сподівалися, що на останній стадії війни та після її закінчення наявність національної військової формації сприятиме політичним інтересам України. Але сталося інакше, сталося так, що не вдалося досягти такої стадії, і те що було далі, то воно загалом не було дуже вдале, тому в України дуже багато ворогів, це і Москва, це і поляки – історичні вороги, з якими тільки зараз починаємо знаходити справжню мову, це і євреї, які ще, якщо офіційно, ведуть дружню політику, але ще дуже багато мають зла до українців, тому що вбилося їм у свідомість, що начебто українці допомагали німцям нищити євреїв. Жодного доказу нема, були поліцаї, але це зовсім не значить, що то був ОУН-івець, чи то був поліціянт із військових. Немає ж таких доказів, але пляма кладеться на весь український народ. От недавно був тут із Ізраїлю високий урядовець і причислив український народ до таких, що йшли слідом за німцями-нацистами. Цього не було. Це – неправда. Але таке враження у світі створилось, і наше завдання це враження ламати.

 

Для сучасної України проблема оцінки минулого є дуже гострою, надзвичайно гострою. Вона вимагає дуже виваженого підходу. Тут, на мою думку, треба керуватися такими принципами:

1) Кожного політичного діяча, партію, рух, кожну установу, кожне політичне гасло, кожну шкільну програму й підручник треба оцінювати з погляду того, наскільки вони сприяли або перешкоджали здобуттю та зміцненню незалежносте України.

 

2) Розглядати минуле не з точки зору інтересів Російської імперії, білої чи червоної, чи 9/10 населення України, а з точки зору Києва, з позицій інтересів України. Ще не навчилося населення з центральної та східної України так дивитися на життя, яке нас оточує. Це є дуже велика проблема. І Західна Україна, Галичина, вона на десять кроків вперед тут стоїть.

 

3) Шукати національну єдність, тобто гуртування різних верств українського суспільства у побудові української держави не шляхом замовчування правди, а шляхом її знаходження і поширення. Тому що тільки на міцному підґрунті фактів, точних, вивірених, непорушних можна зрештою будувати злагоду у державі, єдність її народу.

 

Оцінки минулого робляться на кожному кроці, свідомо чи, навіть, несамохіть. Ми робимо це кожного разу, коли ми зустрічаємося з новою людиною, ми тоді прокручуємо в пам'яті, що ми знаємо про її минуле. Оцінюється минуле, коли ми зустрічаємося з політичним діячем, чи з партіями, весь час собі пригадуємо, а що ж було раніше, щоб зробити правильну оцінку і спрогнозувати найбільш вірогідну лінію поведінки цієї людини, чи цього діяча, чи цієї партії у майбутньому. Це – необхідно. І тут нам заважають дуже ще й зараз у свідомості людей не викорінені ще стереотипи московсько-імперської пропаганди. Які це стереотипи? Коротко – це є:

1) Український націоналіст – це фашист. Це дуже міцно сидить ще у свідомості багатьох людей, із цим доведеться ще довго воювати. Люди не можуть зрозуміти, не можуть збагнути, що фашизм, як явище, що з'явилося у 20 ст., першим з'явилося саме в Росії. Тому що, коли взяти націонал-соціалізм німецький, італійський фашизм, еспанську фалангу, російський більшовизм, всіх їх об'єднує одна типологічна характеристика – це тоталітарні держави, тоталітарні режими, тоталітарні рухи, тоталітарні ідеології. Так от, незабутній Ленін і його ближчий і вірний учень Сталін створили першу у світі фашистську державу – тоталітарну державу. Вже всі інші – і італійська, і португальська фашистські держави, і німецький націонал-соціялізм будувались за штибом отих більшовицьких здобутків, які створили і Ленін і Сталін.

 

У свідомості ж людей не вкладається, звикли до того, що фашисти - як ворог, то кажуть – фашист, як фашист – то ворог, а що самі ми жили у фашистській державі, це дуже з великим трудом доходить у свідомість. Не хоче, відторгається це свідомістю людей. Істина пізнається у порівнянні. Так от, наприклад, я вам скажу, націонал-соціялістична Німеччина почала Другу світову війну маючи у всіх своїх концтаборах 244000 ув'язнених. І все. У Радянському Союзі ж, який виступав прапороносцем світової боротьби проти фашизму, за демократію, з 35 року до початку того, що ми називаємо Великою Вітчизняною війною, було заарештовано десь понад 20 мільйонів людей. Із них 7 мільйонів були зразу знищені, розстріляні, а решта майже всі погинули там. Оце вам масштаби! Що було гірше, фашистська Німеччина чи більшовицький режим? Хто був страшнішим зразком фашизму? А от у свідомості людей сидить, що ото фашисти, оті кляті і т.д. З цим боротися важко, але треба, поки ми не вб'ємо у свідомість людей, чи не розкриємо їм очі на це питання, нам багато чого не вдасться зробити.

 

2) Українські націоналісти – це воєнні злочинці. Ну, я вже частково відповів на це запитання, що жодного доказу нема. Але склалися стереотипи, і люди йдуть за цими стереотипами, повторюючи нісенітниці, не думаючи. Ось наприклад, у 1991 р. відзначалося 50-ліття трагедії у Бабиному Яру. І там виступає київський режисер, який зробив фільм "Бабин Яр". Добрий фільм, добрий режисер. І перше, що він заявляє, це таке: 300 років спільного життя українців і євреїв – дали Бабин Яр. Ну, ви бачили таке? Не німці-окупанти загнали у ті могили євреїв, а українці. З якого діла, чого раптом? Я потім з ним говорив, і він каже: "Це в мене так, вислизнуло". Але ж десь воно було у підсвідомості. І оцей стереотип сидить. І наше завдання його викорінювати, руйнувати. І це на кожному кроці. Ніхто не хоче знати, що Шептицький, великий наш митрополит, рятував євреїв. Хто ще може таким похвалитися душпастирем?

 

3) Українці – це зрадники батьківщини. Чому? Тому, що воювали в УПА, служили в "Галичині", здавалися німцям у полон. Та німцям здавались всі у полон, у першому році війни 4 мільйони людей здалися у полон, і тільки може чверть з них становили українці, а може й менше, тому що відпустили їх значно менше, коли німці три місяці відпускали українців восени 1941 р. Але українці – то зрадники. Трагедія України і українців полягала в тому, що вона була роз'єднана між чужими державами – Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. І тому коли українець хотів стояти і виступав за свою державу, то він для всіх оцих чужих хазяїв України виявлявся зрадником. Вони його так і судили. Ось цей стереотип і досі сидить, тому що залишки імперської психології Дуже міцні ще в-нашій свідомості. Ще нам багато доведеться робити. І коли підходиш до газетного кіоску й там бачиш оцей розмай російських газет, і "Правда", і "Російська газета", і богзна ще що, то ясно під яким страшним ідеологічним пресом ще живе українська людність, українська свідомість. Це дуже складна проблема, її дуже нелегко буде розв'язувати і вирішувати.

 

Я б ще хотів одне наукове питання висвітлити – це, так би мовити, фундаменти всього того, на чому у Москві будують усю решту – і те, що зрадники, і те, що фашисти, і те що таке-сяке-перетаке. Чому? Тому, що Москва завжди обурюється, що українці, принаймні національно-свідомі, не хочуть жити разом із Москвою, разом із Росією. Ну, не хочуть. А раз не хочуть, значить зрадники! А чому вони повинні хотіти? Тому, що існує, як ви знаєте, ті, що виховувалися на заході, ті може цього не знають, існує уже, мабуть, півтора століття теорія походження трьох народів з однієї колиски – українського, російського і білоруського. Кажуть, що український і російський народи – це народи – брати однокровні. Це була залізна теза радянської пропаганди, яка й досі сидить, як стрижень в свідомості може більшосте українського населення. А це невірна теза. Чому? Тому, що основу української нації, українського етносу, який складався в 8, 9 , 10, 11 віках стали основою ті східнослов'янські племена, які жили на території сучасної України плюс великий додаток тюркських кочовиків.

 

З якого етнічного матеріялу формувалася великоруська нація, ядром якої було населення міжріччя Волги та Оки? І виявилося, за даними археологічних розкопок, за топонімічними назвами, що вихідцями слов'янськими у міжріччі Волги та Оки, були не люди, які йшли з Київщини та Чернігівщини, з півдня, з нинішньої України, зовсім ні, а були люди, які йшли із Новгородщини, із Псковщини, тобто із північного заходу. Вони йшли у міжріччя Оки і Волги і там змішувалися з місцевими угро-фінськими племенами. Це був інший за своїм етнічним характером субстракт-підоснова тієї нації, яка виросла в великоруську, тобто глибоко неправильно казати, що український і російський народи – це єдинокровні народи-брати. Зовсім ні. Це справді дуже близький до нашого народ. Ми згодні жити з ними як брати, принаймні я, але через кордон, дуже чітко обмежений, тому що саме близькість є найбільш небезпечною. Коли б ми були грузини або вірмени, нам не було б страшно. А от коли оця мовна близькість, що українець без усілякої підготовки розуміє росіянина, а росіянин розуміє українця, це найбільш небезпечне, тому що немає більш агресивного фактору на світі, ніж культура. Вона діє м'яко, ласкаво, затишно, але одна культура неминуче нищить іншу культуру, коли вони співдіють поряд. Не буває оцього зрощення – або виживає одна, або друга. І в нас внаслідок оцього співжиття весь час торжествувала російська культура, тому що вона підтримувалася державою. Що нам дала Росія, коли Богдан Хмельницький вчинив свій не дуже вдалий політичний крок і поставив Україну під високу руку московського царя? Вона віддала по суті Україну під орду. Справа в тому, що казочки про монгольську навалу, вірніше, монгольське ярмо, побудовані на нерозумінні тих фактів. Коли прийшли монголи, оце нашестя, оця навала, вони й справді багато вбили, багато поруйнували. Вони відкотилися собі на схід і більше не з'являлися, вони тільки брали данину, і затверджували чергового князя на його ж таки місці, коли вмирав його батько. Князь мусів їхати до орди, там йому давали пайзу і він собі знов сідав на свій престол. Більше вони не втручалися. Тому не монголи були у тому винні, що так відстала Росія. Скажімо, тридцятирічна війна у Німеччині винищила більше люду, ніж ті монголи та всі інші напасники на Росію. Але вона не спинила Німеччини у її розвитку. А Росія була спинена. Я особисто вважаю, що головним винуватцем у цьому є російська православна церква. Чому? Тому, що вона виховувала протягом багатьох віків національне самовдоволення. Ми є свята Русь. Ми є найкращі. Ми навчимо увесь світ, усе людство, як треба жити. Тобто, нам не треба чогось учитися, ми ж і так кращі за всіх. Ми – Русь. Це нехай інші приходять і від нас вчаться. А ми добрі такі як є. Таке самовдоволення, яке виховувалось російською церквою –- це теорія оцього третього Риму. Це завдало Росії величезної шкоди, тому що це виховало російський народ у такому усвідомленні, у ментальності, як тепер кажуть, національного самовдоволення і небажання щось запозичувати, вчитися у інших. І силою довелося за Петра ламати оцей настрій, а потім уже за Леніна-Сталіна. Заломали страшною кров'ю, жертвами мільйонів людей. Так от, у цю країну Богдан Хмельницький нас упхав у 17 віці, коли Україна у культурному відношенні, навіть під поляками, йшла в рівень із усією Західною Європою. Ось в 1654 році проїздив Павло Алопський, вчений монах, і був на Україні 100 днів, проїхав її з півдня на північ і з півночі на південь і казав, що в цій країні козаків майже немає безграмотних людей, навіть жінки й дівчата знають грамоту, а в кожному селі – школа. Все це було загублено. Коли кажуть, що через російську культуру народи Радянського Союзу залучаються до культури світової, то це нахабний обман. Тому що без цього союзу, без цього спілкування, ми стояли би значно вище на культурному рівні.

 

І ще раз. Я найліпшої думки про російську культуру, але нехай вона буде собі у Росії. Треба, щоб Україна мала змогу сама розвивати свою власну національну культуру, тому що інакше вона загине і не спиниться той процес, який іде вже сотні років, коли українців перетворюють на додаткову біомасу російського народу. А тих, хто з тим не погоджується, оголошують зрадниками, фашистами і злочинцями. З оцими стереотипами всі ми мусимо, і це не стосується, звичайно, вояків Дивізії "Галичина", а тих, що тут живуть, вести боротьбу роз'яснювальну, тому що інакше незалежну Україну не побудувати.