Справжній захисник Батьківщини – Іван Голубка

опубліковано 19 жовт. 2015 р., 08:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2015 р., 08:31 ]

Журнал «Офіцер України», № 7-8, 2015

 

 

У нього ласкаве прізвище і, напевно, швидше підходить представниці слабкої статі. Та це аж ніяк не створює для мужнього юнака якихось проблем. На подібні закиди завжди лишень посміхається, а ще додає: батьків не обирають.

 

Народився Іван у Закарпатті у мальовничому селі, яке також має красиву та романтичну назву – Велика Уголька. Як і будь-який хлопчина навчався в школі, займався спортом, любив подорожувати, читати книжки. Та коли настав час, пішов служити: строкову проходив у військових колективах під Житомиром і в Хмельницькому. Воював і в зоні АТО у Краматорську, Слов'янську, Щасті, Луганську, Довгенькому та Красному Лимані... Зрештою, всіх населених пунктів не перелічити.

 

І ось нині він на декілька років став львів'янином: навчається на факультеті бойового застосування військ нашої Академії.

 

Україну молодший сержант Іван Голубка любить щиро всім серцем і душею. Він захищав її цілісність і недоторканність у лавах 8-го окремого полку спецпризначення Збройних Сил України. Так що випробування, які випали на його долю, пам'ятатиме усе життя.

 

У вирій бойових подій Іван потрапив чи не від самого початку Антитерористичної операції. Супроводжував колони з особовим складом і вантажами. Молодий розвідник не раз дивився в обличчя смерті. Він ніколи не міг подумати, що у його країні запалає війна, а північний сусід із брата перетвориться на ворога.

 

Якось Іван майже впритул стикнувся з чеченським найманцем. Разом із товаришами запропонував йому скласти зброю та здатися в полон. Щоб крові не проливати. Бородатий лише похитав головою, ніби відмовляючи, і відповів автоматною чергою. Та не врятувало найманця примітивне укриття, в яке стрибнув: ворог був знищений.

 

- Я неодноразово замислювався: що спонукає синів Кавказу, бурятів братися за зброю і воювати в Україні? – розмірковує Іван. – Захищати цей примарний «русский мир»? Та ж росіянами вони від народження ніколи не були. Просто, вочевидь, не вистачає мізків, аби збагнути, що тісно «накачані» кремлівською пропагандою. Невже не роблять висновків з історії? Невже не можуть провести паралелі з 1939 роком, коли Гітлер напав на Польщу, пояснюючи свої дії начебто утиском німецького населення в сусідній державі?

 

На переконання Івана, солдат не може бездумно воювати, не може не замислюватися, навіщо він це робить. Так, українці ідуть в бій за Батьківщину. Цей обов'язок священний! А яка мотивація у сепаратистів, найманців, російського солдата? Гроші і задоволення забаганок кремлівського путлера?

 

... Той бій був одним із найзапекліших у кривавому збройному протистоянні. Неподалік Луганського аеропорту група спецпризначенців потрапила у засідку сепаратистів. На порятунок вирушили військовики із сусідніх підрозділів. Одній із груп, яку очолював капітан Олександр Петраківський, було наказано провести розвідку на підході до вказаного району.

 

- Ретельно обстеживши місцевість, ми не виявили нічого підозрілого, – розповідає молодший сержант Голубка. – Продовжили рух, та вже через 150 метрів нас обстріляли із зеленої зони. Вогонь був щільним і ми одразу втратили одного з товаришів. Наш «Урал» зупинився, і ми стали мішенню для ворога. Та після викриків продовжувати рух машина рвонула з місця. За хвилини ми опинилися посеред ячмінного поля, але й тут нас накрив щільний вогонь. Стріляли із лісосмуг, які були довкола.

 

Саме тоді загинув рядовий Павло Ільчук, а поранення отримали прапорщик Вадим Ігнат'єв і капітан Олександр Петраківський. Іван допоміг офіцерові дістатися «зеленки», перед тим зупинив кровотечу та обробив рану на голові.

 

Він добре пам'ятає, як перед висуванням колони Петраківський віддав свій захисний шолом підлеглому. На жаль, тоді не всі військовики були забезпечені ними. Але якби не ця обставина, можливо, Петраківський не зазнав би такої важкої травми.

 

Івана, до речі, також контузило Він отримав осколкові поранення ніг, травму хребта, але свідомість не втратив. А тому добре пам'ятає той бій. Чи не до дрібниць. Сепаратисти прагнули добити спецпризначенців, але вчасно надійшла допомога. Із їхньої групи усі, хто вцілів зазнали різної важкості поранення Молодший сержант Іван Голубка лікувався у Хмельницькому військовому госпіталі. А коли одужав поступив до видового військової вишу. Нині навчається на другом курсі.

 

Місяць тому у житті Івана сталася знаменна подія: за дорученням Президента України начальник Академії генерал-лейтенант Павло Ткачук вручив йому високу нагороду – орден „За мужність" III ступеня.

 

- Висока нагорода – це не лише відзначення моїх заслуг. Це також заслуга моїх побратимів, з якими і досі підтримую тісний зв'язок,– - не без гордості за друзів говорить курсант. – До речі, в АТО боронили нашу Україну мої близькі і рідні, зокрема, відмобілізований Михайло Мадей, Дмитро Григоров, який і нині продовжує службу.

 

Навчання в Академії забирає сьогодні майже увесь час нашого героя. Та не забуває він і про спорт, адже є кандидатом у майстри спорту з боксу, першорозрядником з рукопашного бою.

 

- До речі, я вже встиг вибороти друге місце на першості Збройних Сил України з рукопашки. Мене призначили старшиною команди з цього виду спорту. Тренуємося щотижня. В планах – вдало виступити на чемпіонаті України, – розповідає Іван.

 

Долучився молодший сержант і до поповнення експозиції в Музеї історії Академії. Він привіз із АТО трофейний блокнот сепаратиста, в якому міститься інформація про блокпости українських військовиків.

 

Є у Івана і заповітна мрія: лейтенантські зірочки. Він хоче стати офіцером і віддано служити Україні та її народу. А з кого брати приклад – у нього більш аніж достатньо: Герой України майор Олександр Петраківський, який був командиром групи і є бойовим побратимом, командир 8-го окремого полку спецпризначення полковник Олег Нєчаєв, начальник штабу полковник Володимир Шаблій, зрештою, випускники Академії, які проявили мужність і героїзм у збройному протистоянні з агресором.

 

А ось за ким сумує він, так це за дружиною та донечкою. Кохану звуть Ірина. Вона у Хмельницькому. А Ксенії нещодавно виповнилося три рочки.