Спомин про Павла Когуча (автор: Шкляр Марія)

опубліковано 5 лип. 2013 р., 11:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 лип. 2013 р., 11:40 ]

Щоб розказати все за порядком, то треба почати з твого хрещення. Привезли з церкви, а мама твоя спитала тата:

– Як назвав малого?

– Павлом! – відповів тато.

– Йой, та чого так нефайно назвав дитину?

– Що ти, жінко, знаєш. Павло – то великий чоловік! Не ім'я красить людину, а людина ім'я.

 

І правду сказав, бо ти був славний хлопець, на все село. «Іванків Павло», –так усі тебе називали. Не одна дівчина сохла за тобою.

 

Я пам'ятаю тебе гарним, веселим. Очі твої завжди сміялися. Ти співав у хорі, грав комедійні ролі в сільському драматичному гуртку. А гуртків було три. Грали старші, ваше покоління і школярі. 

 

 

  

Пам'ятаю, як ти допомагав Борисові Шкандрію готувати нас, дітей, до Шевченківських свят, Дня матері, до Святого Миколая. Які ви були мудрі, виховані хлопці і дівчата, і нам, молодшим, було з кого брати приклад. І як шкода, що ви всі погинули в тюрмах, криївках, не залишили своїх дітей, щоб продовжити себе в них.

 

Пам'ятаю, як ти прийшов до нас з раненою рукою. Надворі були зима, великий сніг і тріскучий мороз. Вікна замерзли доверху, але мама ще заткала їх подушками і тоді засвітила лампу. Ти був загорнений у білий кожух. Сів на лаву і сказав: «Я вмираю, мене дуже болить рука». Мій тато помагав тобі розгорнутися, розбинтували руку, і з печі я побачила, яка вона була синя, опухла. Ти сказав татові потиснути, щоб вийшов гній, може, буде легше, але як тільки він доторкнувся до руки, ти скрикнув з важкого болю. Сказав моїй мамі: «Тето, може, Ваша рука легша», але і від маминої руки відмовився. Мама запалила в кухні, гріла воду, вмочувала платки, прикладала до руки, і тобі ставало легше.

 

Відпочивши трохи, вдосвіта ти пішов від нас, і я чула, як тато казав, що завтра Юрко Шулятицький, який працював на колії, привезе лікаря. Лікар Недільний із залізничної поліклініки погодився допомогти. Оглянув твою руку і сказав, що починається гангрена. Куля поцілила в плече, а вилетіла вище ліктя. Лікар розрізав руку, чистив кістку, приїжджав робити перев'язки, а як пішло на поправку, вже наші, сільські санітари доліковували.

 

Ти був частим і бажаним гостем у нас зі своїми хлопцями. І вдень, і вночі ми чекали вас. Мама завжди старалася, щоб були хліб і молоко – головна їда тих часів. І не було страху, що прийдуть облавники і будуть стріляти. Від старого до малого хотіли боротись за Україну.

 

Пам'ятаю Великдень 1948 року. Ти запросив нас у Викторів. Мені здавалося, що в цім селі була самостійна Україна. Твої хлопці, як орли, сиділи за столом. Співали, жартували, але в кожного на колінах лежав автомат. До сьогодні вони живі в моїх думках. Здоровий, як дуб, з синіми очима Віщун. Малий, чорненький, швидкий Орлик. Спокійний, мовчазний Гордій. Високий, стрункий Байда і ще багато гарних хлопців, котрі падали від ворожих куль, як листочки з дерев пізньої осені.

 

Зустрічалась я з тобою ще раз у Викторові того самого року. Ти спитав мене, чи знаю Ільїна (це був начальник оперативної групи в нашому селі та Ямниці).

– Знаю, – відповіла я.

– Він гарний?

– Гарний, сказала я.

– Кращий від мене? Знаєш, що Маруся мене на нього проміняла?

 

Я сказала тобі, що Марусі нема, що її мама до нас приходила і плакала, що ти її забив. Просила мого тата, щоб він довідався в тебе, де її поховали, бо вона хоче знати. Ти сказав мені: «Не вбивав я її, тільки протокол дали прочитати передсмертний. І я не вірю, що вона могла таке говорити». Що конкретно, ти мені не сказав.

 

І ще пам'ятаю зустріч з тобою у 50-му році. Ми плакали обидвоє. Я за своїм братом Богданом, а ти – за всіма своїми хлопцями. Ти сказав: «Я погубив усіх своїх друзів. Коли вже мене уб'ють?»

 

Недавно я ходила з своїм сином Богданом у ліс до твоєї символічної могили. Згортали сухе листя, щоб барвінок зеленів на могилі, а мені так хотілося, щоб ти вийшов із-за дерев і засміявся до мене. Коли я приходжу на це місце, хочу взяти в руки лопату, копати і знайти все те, що ви тут заховали, бо не може таке бути, щоб усе було знищено. Довго я сиділа і думала, що було тут багато років тому.

 

Пам'ятаю той ранок, як прийшла Параска і сказала мені: «Нема вже Павла». Про це сказав їй Куций (оперативник).

 

У своїх спогадах звертаюся до тебе як до живого, бо не можу інакше. Здається мені, що настане такий день, і ви всі молоді, здорові прийдете кожен до свого дому і скажете: «Ми пішли, щоб повернутись з перемогою».