Спомин про мою коротку участь в УПА (автор: Горохівський Мирон)

опубліковано 27 квіт. 2012 р., 02:34 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Моє село Рожиська Підволочиського району розташоване на невеликому узгір'ї над р. Збруч. Село мало біля 250 господарств. Рожиська належали до національно свідомих українських сіл. Ще перед Першою Світовою війною діяла в селі «Просвіта», кооператива «Поступ» і молочарня «Маслосоюз». Була в селі греко-католицька церква й церква євангелистських християн. До вересня 1939 року надходило в село багато українських часописів, такі як «Народня справа», «Шлях молоді», «Українське юнацтво» та інші. Йшла жвава національно-освітня праця, в якій брала участь, передусім молодь. Тож молодь села була свідома, активна й патріотична. Конспіративно діяла тільки ОУН. В ньому головну роль відігравала ОУН фракції С. Бандери, що зорганізувала в свої ряди всю активну молодь.

У половині березня 1944 року перекотився фронт і до району знову прибула радянська адміністрація. Якийсь тиждень пізніше приїхали до села два офіцери з воєнкомату з метою зареєструвати всіх чоловіків від 18 до 50 років, щоб їх змобілізувати до армії. Проте до реєстрації ніхто не зголосився, бо місцева ОУН дала розпорядження не йти до армії. Після того офіцери приїжджали до села вже з військом, робили обшуки, арештовували, але мобілізація до армії не була масовою. Селяни ховалися по криївках і різних сховищах, як у селі, так по полях та ярах.

1 червня 1944 року місцевий провід ОУН повідомив, щоб усі, які бажають вступити до УПА, були готові на 11 годину вечора. Я також зголосився до УПА. Зв'язкові перевели нас меншими групами до ліса Кругляк, де зібралося коло 40 добровольців з нашого села й ще кілька з сусіднього – Турівки. Звідти ми перейшли групами по 12 чоловік до більшого лісу, що починався за хуторами Остра Могила, за 8 км від нашого села, вже в Скалатському районі. У Медоборах ми мали зустріти сотню УПА. Проте, цілий день сотні не було й ми не знали, що сталося. Десь опівночі прибув більший відділ УПА. На другий день ми довідалися, що були це дві волинські сотні – одна під командою «Тополі», друга «Бистрого». Вони спізнилися тому, що біля с. Калагарівки мали бій з більшовиками, й після того ще маневрували, щоб загубити слід. Сотні не затримувалися в Острій Могилі, а маршували далі на північ. Ми долучились до них, як окрема група, і пішли разом.

На денний постій ми зупинилися в невеликому лісі, на північ від шляху Скалат-Городниця-Іванівка. Була це субота, 3 червня, день перед Зеленими святами. Після довгого маршу всі покотом спали на зеленій траві десь до полудня, тоді пообідали і сотенні зайнялися новобранцями. Мене оприділили до сотні «Тополі». Сотенний «Тополя» міг мати десь біля 35 років, був середнього зросту, одягнений в уніформу радянського старшини й зелену шапку прикордонника. Спочатку сотенний оповів нам історію своєї сотні, але, на жаль, уже не пам'ятаю цієї розповіді. Пам'ятаю тільки, що наприкінці він підкреслив, що життя в УПА – тяжке й небезпечне. Тому він радив усім хворобливим, маловитривалим і боязливим повертатися додому. Після того він оглянув новобранців і мав з кожним коротку розмову. Деякі новобранці були звільнені через слабке здоров'я, брак відповідного одягу або зброї. Того дня прибули до табору якісь місцеві підпільні діячі й мали зі старшинами обох сотень нараду.

В обох сотнях «Тополі» і «Бистрого» могло бути до 500 вояків. Мабуть, половина з них – це були новобранці з галицьких сіл. В обох сотнях було кілька дівчат, які виконували обов'язки санітарок, розвідниць і зв'язкових. Одностроїв не було. Більшість вояків мали радянські військові уніформи й озброєння. Лише деякі вояки мали мазепинки з тризубами.

Було десь зо 30 возів з кіньми. На них перевозили котли для приготування їжі, запасову амуніцію, харчі, одіж та коци і хворих вояків. Гнали з собою також декілька штук худоби на м'ясо.

У розмовах з вояками я довідався більше про бій з більшовиками в околиці с. Калагарівки й Сатанова. Деталі цих розповідей уже стерлися з пам'яті. Тільки пам'ятаю, що наші розігнали більшовиків, захопили їхній табір і забрали багато уніформ та взуття. Були дуже задоволені, бо одягу й амуніції бракувало. Від вояків я також довідався, що ми прямуємо на Волинь, у більші ліси, далі від фронту, де новобранці матимуть військовий вишкіл.

Як тільки стемніло, ми вирушили зі Скалатського лісу й польовими дорогами маршували далі на північ. По боках – полями чи побічними дорогами, йшли наші сильні охоронні стежі. Недалеко був фронт, по селах квартирували запасні радянські війська, які ночами також переходили з одного села в інше. Отже, треба було бути обережним, щоб не натрапити на більшовиків. Довго ми затрималися перед шосе Підволочиська – Тернопіль. По ньому безперервно проїжджали вантажні автомобілі й особові авта, або цілі колони. Все прямувало в напрямі Тернополя, де тоді стояв фронт. Отже, ми групами підсувалися до шосе й лише в прогалинах цього шосейного руху розстрільною проскакували й зникали у темряві ночі. Пройшовши врешті шосе, ми дійшли до села Коршилівки й там заквартирували. Наші сотенні, мабуть, вирішили, що йти далі надто ризиковано, бо зближався день і нас легко могли помітити більшовики, що квартирували в багатьох селах і вешталися по терені. Небезпечно також було квартирувати в Коршилівці, бо в цілій околиці не було лісу. Але іншого виходу не було.

Однак, неділю провели ми несподівано приємно. Місцеві селяни прийняли нас з радістю й гостили чим могли. Так, що наші кухарі не мусили нічого варити, а перекусили разом з нами й пішли спати. Ми розмістилися по кільканадцять вояків на одне господарство. Всі пішли спати по стодолах, тільки службові чоти виставили застави довкруг села. Хто йшов чи їхав до села, вони пропускали й перевіряли, але з села не випускали нікого, щоб часом не було доносу про наше перебування в селі. Десь по обіді прийшла до села група червоноармійців, що втікали додому. Наші санітарки перев'язали рани. Близько 3-ї години по полудні з боку села Клебанівки над'їхало військове авто. Наша застава його стримувала, але шофер не зупинився, тоді його обстріляли з автоматів. Шофер загинув. Авто везло американські консерви та інші харчі. Ми набрали, що могли, решту роздали людям, машину завезли в яр і пізніше підпалили. Був я ще свідком розстрілу 6 енкаведистів, яких захопила СБ перед нашим приходом до села.

Як тільки стемніло, ми вийшли з Коршилівки й, обминаючи села, маршували полями знову на північний захід. Сотня «Бистрого» йшла першою, а наша сотня «Тополі» – за нею. Вже був день, коли ми добилися до Луб'янецького лісу. Кожний зітхнув з полегшою, бо ж ліс – це найнадійніша охорона партизана. А ліс здавався великим. Та це була омана. Власне в цьому лісі чигала на нас небезпека.

Луб'янецький ліс простягався з заходу на схід на 8 км від Збаража. Серединою лісу пролягало шосе Збараж – Нове Село. Увійшовши в ліс, ми не знали, що за шосе у північній частині лісу таборувала того дня велика колона військового постачання Червоної армії. Стояли там навантажені боєприпасами, одягом й харчами вантажні машини, цистерни з бензином та інші військові ваговози. На наше лихо – ми прямували в цьому напрямі. Коли наша сотня проходила шосе, перед нами знялася стрілянина. Видно червоноармійці з охорони й обслуги цього транспорту перші помітили наші передові стежі й почали обстріл. Передові чоти «Бистрого» вдарили вогнем і відразу в лісі створилося пекло. Загорілася цистерна з бензином, вибухали ваговози з амуніцією, клекіт кулеметів зливався з вибухами в страшну бойову симфонію. Наші чотові дали наказ бігти вперед, щоб проскочити через шосе й широку прорубану смугу вздовж нього. По шосе могли над'їхати більшовики на допомогу своїм. Ми розсипною перебігли зруб, а з нами галопом проскочив лісовою доріжкою табір. Коли ми заглибилися в ліс, старшини кинулися упорядковувати сотню. Перед нами кипів бій. Мій рій дістав наказ вернутися на заставу. Ми мали завдання зупинити вогнем більшовиків, які могли йти з боку шосе, а як вони будуть наступати, відступити до сотні.

Вийшли ми на визначений відтинок на край зрубу й зайняли становища. Було страшно, бо нас тільки дванадцять з одним кулеметом і рушницями. Як буде йти ворог від шосе, то не важко відступити. Але ворог може зайти ззаду. Так я собі міркував, лежачи сам на становищі й поглядаючи на шосе. По ньому проїжджали ваговози, але біля нас не зупинялися. Над лісом почали літати радянські двотулубні літаки, «кукурудзяники» дуже низько, майже торкаючись верхівок дерев. Вони строчили з кулеметів і кидали гранати.

Сильний бій, що йшов недалеко від нас, може, з дві-три години, почав ущухати. Було чути лише поодинокі постріли й рідше кулеметні черги. Згодом знову розгорівся бій, але вже десь дальше від нас. Мав я тоді розмову з ройовим, що обходив становища. Він здогадувався, що наші відв'язалися від більшовиків і пішли далі, але знову натрапили на інших. Або може ті більшовики, з якими був бій, пішли за відділом і нав'язали новий бій. Про нас або забули, або зв'язкові від чоти нас не знайшли. Вирішили зачекати ще з півгодини, а тоді піти шукати відділ.

Вже сонце піднялося високо на небо, як ми вирушили, щоб долучитись до відділу. Ішли обережно, розстрільною на схід, щоб обминути місце ранішнього бою. Однак, не пройшли й півкілометра, як ройовий дав знак залягти. Ми залягли й прислухалися. Десь не дуже то й далеко перед нами було чути крики, але не можна було розпізнати якою мовою. По кількох хвилинах ройовий сказав: «Ідемо назад! Це москалі!» Приспішеним кроком ми почали відступати, спочатку на захід, а пізніше на північ. Час від часу ми зупинялися й прислухалися, але голосів уже не було чути. Несподівано десь збоку пролунав оклик: «Стой! Кто идет?» Ми зайняли становища. Тоді від більшовиків пролунав постріл, а за хвилину звідти залунали крики й відізвалися кулемети та автомати. Ройовий дав рукою знак відступати й ми побігли у протилежному напрямі. Більшовики почали шалену стрілянину й було чути крики «вперед». Проте постріли нас не діставали. Коли ми втомилися і сповільнили хід, то виявилося, що ми відбилися від нашого роя. Біля мене було ще троє новобранців, двоє з мого села – Євген та Павло, а третій з Борівського повіту. Ми зупинилися й наслухували. Більшовики вже перестали стріляти, лише інколи було чути голоси. Бій в глибині лісу також ущух, хоч час від часу було чути кулеметні черги. Літали над лісом «кукурудзяники». Ми порадилися й подалися на північ. Та не пройшли і сто метрів, як вийшли на край лісу. Перед нами розлягалися поля. Лише з правого боку ліс ішов далеко на північ. Здавалось, що там великий ліс. Тож ми подалися туди. Пройшовши з півкілометра, ми натрапили на густий ліс молодняка і там зупинилися, бо вже були перемучені до краю.

В ньому перебули десь до другої години по обіді, і навіть поспали. Спочатку доносилася стрілянина нашого відділу. Пізніше все затихло, але за якийсь час розгорівся бій у зовсім іншому напрямі лісу, а після того у кількох інших місцях. Ми не знали, що діється. Чи це наш відділ розділився на менші групи, чи може в лісі були ще інші відділи УПА. Ми також не знали – прорвалися наші, відступили, чи загинули.

Близько 2 год. ми знову почули з півдня російські голоси. Здавалось, що зближалась облава. Ми почали відступати на північ. Коли йшли, над лісом пронеслися три зелені ракети. Це був умовлений знак сотенного «Тополі»; що ситуація безнадійна й щоб ми, новобранці, ішли в розсипну та рятували своє життя.

Після якогось часу ми знову вийшли на край лісу. На полях не було більшовицьких застав. Вирішили прокрастися з лісу в поля, а тоді до села, або до лісу на волинській границі, що виднів на обрію. Нам пощастило. Лісом ми підійшли до довгого лану жита й житом поповзли далі, бо жито ще не було високе. Лише в долинах ми могли просуватися схильцем. Коли пролітав «кукурудзяний», ми лягали на землю й накривалися зеленим житом. Також ми прилягали до землі, коли на польовій доріжці з'являлася «танкетка», що полювала за втікачами з лісу і строчила з кулемета по полях. Коли ми віддалилися далеко від лісу, то полягали в житі й чекали ночі.

Вночі ми сховали зброю й подалися полями на схід, щоб якнайдалі відбитися від цього нещасного лісу. Ми теж умовилися, що маємо говорити у випадку зустрічі з більшовиками. Хоч були втомлені й голодні, маршували полями цілу ніч. Минувши село Голотки, вранці, вступили до самітньої хати, щоб щось перекусити. На наше лихо в цій хаті були червоноармійці. Вони нас арештували й відставили до своєї команди в с. Голотки. Там якийсь майор провів мале слідство й під охороною солдатів відіслав до районного НКВД у Новому Селі. Тут нас кинули в переповнену в'язницю й почалося справжнє слідство, з немилосердними побоями, погрозами й лайкою. Ми, однак, не призналися, що були в УПА, і десь по тижневі нас відставили до воєнкомату, а звідти – до армії. В тюрмі були тоді переважно молоді люди, яких обвинувачували у приналежності до УПА або до ОУН. Хто признався, або на кого мали докази, звичайно пропадав навіки. В цій тюрмі, наприклад, сидів з нами мій односельчанин Петро Горохівський. Він признався, що був в УПА, і пропав безслідно. Так під конвоєм я потрапив до Червоної армії. Я дочекався розгрому Німеччини й тоді втік на Захід, а мої побратими Павло й Євген десь загинули в боях за Берлін.

І досі не знаю, як закінчилися бої у Луб'янецькому лісі. Чи сотенні «Тополя» й «Бистрий» пережили зі своїми волинянами ворожі атаки й уночі прорвалися на свою Волинь, чи може в цьому лісі поклали свої голови. Для добровольців з мого села цей бій закінчився трагедією. Із зібраних мною пізніше даних виходить, що тоді загинуло або пропало безвісті 20 моїх односельчан.