СПОГАДИ. Частина 3. (Автор: Андрусяк Євгенія)

опубліковано 25 трав. 2015 р., 04:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 черв. 2015 р., 09:28 ]

Через кілька днів новий етап готували на Урал, у Свердловську область. 10 лютого почали зранку возити чорним вороном. Кого возили вороном, а решту виводили; всіх, хто був призначений на етап, гуртували в колони, кругом конвоїри зі зброєю напоготові, з псами. Поки всіх вивели, люди стояли на холоді, мерзли. Нарешті дали наказ рушати. Ішли по вісім, наказано триматися за руки. Рух в місті був припинений, ніхто не появлявся на вулиці, тільки на балконах і у вікнах були люди, які дивилися і плакали. Дівчата заспівали пісню: «А місто Львів, коханий Львів, прощай, прощай, прощай». До самої ночі зганяли людей і возили вороном, заганяли в холодні телятники по тридцять п'ять осіб. Хто на верхні, зроблені з дощок, суцільні, наскрізні нари, хто внизу. Видали всім по кілька сухарів чорних, як земля. В дорозі давали холодну воду. Холод, мороз на стінах.

 

Їхали десять діб. Приїхали на станцію Сосьва – там пересилка. На пересилці ми були два дні. Там уперше ми побачили «доходяг». Коли нас вели в їдальню, вони стояли під стінами їдальні і ледве вимовляли «хліба». Самі були страшні. Це одні чоловіки. В їдальні в одне віконце видавали 450 грамів хліба, а в другому – в алюмінієвій мисці борщ з однієї квасної капусти. Я тримаю в одній руці хліб, а в другій – миску, у дівчат питаю ложку, бо своєї не маю. Не вспіла оглянутися, як з руки мені вирвав один з «доходяг» хліб і зник. А я тільки засміялась сама із себе, що ще ложку шукала, тепер я вже без ложки випила той борщ. А який він був добрий після такої дороги, без їжі, на холоді.

 

Після дводенного відпочинку почали нас викликати групами і відправляти в різні табори Північного Уралу. Я попала на третій «кошай», такі назви були – перший, другий, третій; на третьому були одні жінки, на другому – хворі «венерики», а на першому – чоловіки. Були і політичні, і кримінальні. Політичних було мало. Із Сосьви ми йшли пішки 30 км берегом річки Сосьви на північ у тайгу. Мороз був сильний, доходило до 40 градусів. Прибули до табору під вечір, ще годину стояли під воротами. Йшла перевірка в зоні, потім нас усіх перевіряли по формулярах, аж тоді впустили. В бараках темно, світла немає, холодно, не палено. Всі попадали на голі нари не роздягаючись.

 

На другий день вигнали за зону: частину на заготівлю дров, а частину копати ями під електричні стовпи. По чотири жінки до одної ями. Земля замерзла, мучились, довбали мерзлу землю і плакали. Конвої палили вогні, будучи у валянках та кожухах, а ми замерзали, але до вогню не можна було підійти.

 

Коли вели етап чи колону на роботу, чи бригаду, попереджали: «Крок вліво, крок вправо – вважається втеча, конвой стріляє без попередження». Того дня я сильно перемерзла, на другий день у мене піднялася температура, мене положили в стаціонар. Також поклали ще одну дівчину, Гафійку з Долини, та ветлікаря – старшу жінку, яка вже п'ять років тут, а ще п'ять попереду. Мені було дивно, що людина вже п'ять років тут відбула, і я зможу відбути тут стільки?

 

Через тиждень приїхала медична комісія для огляду в'язнів, щоб їх висилати на роботу в ліс. Мене визнали інвалідом, і я залишилась на три місяці в стаціонарі. Це мене врятувало, бо я була дуже ослаблена, худа і хвора.

 

Весна була ще довго холодна, зі снігом і морозами. Наші жінки ходили далеко в тайгу на лісоповал. Піднімали їх о шостій ранку. Одягались і бігли в їдальню, діставали пайку хліба і баланду, швидко проковтнули – й о сьомій годині на «розвод». Викликали побригадно всіх по прізвищах. Після конвойного попередження під посиленим конвоєм рушали в тайгу. Після важкої праці вертали в зону до своїх бараків. Усі несли з лісу сухих дров, щоб було чим запалити. Хто не захоче нести, не дадуть теплої води вмитись, «днєвальна» напалить піч, нагріє воду, і в'язні приходять митися, після чого йдуть в їдальню по вечерю (знову баланду).

 

Весна 1948 року була дуже тяжкою. Люди голодували, їли кропиву, іван-чай, розварювали частину своєї пайки хліба, заливали водою, додавали кропиви, солі. Багато пили води, і від такої їжі та важкої праці ноги пухли і люди помирали, особливо мужчини. Багато померло литовців, латишів, естонців. З попереднього етапу мало хто лишився. Не витримували голод і непосильну роботу. В стаціонарі хворим давали баланду з обойної муки та кашу з тієї самої муки – 100 грамів. Баланду я не їла, хоч була голодна, бо в ній щось плавало, як конячі кізяки. Хвора ветлікар, Кулагіна, запитала мене, чому я не їм суп, я їй пояснила, а вона каже: «Я теж не їм. Скажу вам правду, тільки по секрету: це м'ясо з коней. Через них я захворіла на запалення легенів. Я їх лікувала, у них «чесотка». Я їх мазала, заганяла в камеру, щоб парились, так три дні, а потім мила після цієї корости. Коні не витримували, здихали, їх дорізували і здавали в табір для в'язнів. Сюди звозять хворих коней на різні хвороби. Ось тому я не їм ні баланду, ні м'ясо, яке санітарка смажить для завідувача медпункту і бухгалтера».

 

У нас трьох визнали запалення легенів, але лікувати не було чим, крім аспірину. Через три місяці знов приїхала та сама комісія. Лікар, Жарков Іван Іванович, в'язень 25 літ, працює у венеричній лікарні на другому «кошаю». Самбурський і Міропольська Наталія Кондратівна – це десятилітники, вже звільнились, але виїзду їм не дають. Нас трьох знов визнали інвалідами і скерували до центрального лазарету – 91 квартал, де лікують легені. Коли ми приїхали на 91 квартал, мене не поклали до лікарні, бо не було температури, і я знов потрапила на етап. Багато тоді відправили інвалідів, яких з лікарні виписали, – на Гладковку – це сільськогосподарська «командировка». З нас, інвалідів, згуртували бригади, і ми ходили на копання картоплі. Ми були раді цій роботі, бо нам дозволяли варити відро картоплі та їсти там, у полі. В зону нести картоплю заборонялося, перед воротами зони виходили наглядачі й усіх обшукували. Знову здоров'я моє погіршало, почалась температура, мене залишили в зоні «днєвальною». Я прибирала секцію, в якій жила наша бригада.

 

Мене любили всі і поважали, а також співчували моєму горю. В нашій бригаді були українці зі Східної України, вони дуже просили, щоб я їм заспівала наших пісень, приходили чоловіки з контори – це «придурки», як їх називали, вони гарно співали українські пісні.

 

Уже рік я в таборах, а за сина ще не дістала ніякої вісточки. З кожного «лагпункту» пишу. Писала братові, що маю дитину, її віддали в дитячий будинок № 2 в Калуші. Брат мені написав, що директор цього будинку Левченко йому сказав, що дитина була там лише одну ніч, а рано військові і одна няня забрали і віддали хлопчика в Станіславів у будинок маляти. Брат знайшов той будинок. У парку бавились діти такого віку, як мій син. Брат звернувся до виховательки, що була з малими, чи є у них хлопчик Василько Андрусяк. Вона показала дитину. Брат взяв на руки хлопчика і каже, що це син його сестри, чи можна взяти. Можна, треба звернутись до завідувачки. Брат і пояснив, в якій справі зайшов. Показав лист від мене з проханням забрати сина. Завідувачка просила зайти в п'ятій годині, бо зараз діти будуть їсти і спати. «Після сну прошу прийти». Брат прийшов у призначений час, на порозі будинку сидів чоловік у цивільному. Він запитав: «Ви до кого?» – «До завідувачки в справі дитини». Він встав і провів брата через другі двері у двір, там стояла машина. Мужчина показав посвідчення КҐБ, наказав сідати в машину і повіз його до тюрми. Там брата піддали допитам, два тижні мучили в тюрмі. Наказали підписати, що не буде до дитини підходити, шукати і признаватись. Отже, мені брат написав: «Пиши, добивайся, бо ти мама, мені заборонили». Так я, коли мала вільну годину чи ввечері, писала у всі кінці імперії. Відповідь приходила майже однакова: «Ваша жалоба направлена по адресу» або «Ваша жалоба направлена в город Станислав». А ще – «Дитина Андрусяк в списках дитбудинку не числиться, у нас був Ганусяк Вася – круглий сирота, відданий на усиновлення. Розшук продовжується». Чекаю на відповіді після кожної скарги, а мене викличуть у спецчастину, зачитають, вкладуть в мою справу або видадуть на руки. Я молилася, просила Господа, щоб не дав мені тут померти в цій чужій землі, допоміг мені повернутись і знайти сина. Я вже знала, що мама померла від тифу, тато лишився один.

 

Після чергової комісії мене госпіталізували і скерували в 91 квартал. Трохи підлікували. І як покращало, я працювала санітаркою, хоч була ще дуже хвора. В тій лікарні лежали наші хлопці, вони дуже хотіли їсти, особливо ті, які одужували. Я пішла по жіночих палатах, де хворі не могли їсти, хліб у них лежав, то я заберу і віддам хлопцям, тим, які хочуть їсти. Вони дякували. Багато наших людей знали, що я шукаю дитину, співчували мені та розпитували. Коли я трохи поправилася, мене взяли працювати медсестрою. Це мені допомогла Наталія Кондратівна з Києва – українка, лікар, яка була в комісії. Ще коли приїхала на першу «комісовку» на третьому «кошаю», на її запитання я відповіла по-українському. Вона запитала, звідки я, і до мене теж говорила по-українському.

 

Незабаром нас усіх хворих, у яких не було туберкульозу, етапом відправили у табір «Зимний», де містилася велика лікарня. Дуже багато було хворих грипом. Я теж захворіла на грип. Уже не було де класти ґрипозників, які лежали в секціях. Я дуже важко перенесла грип, знову ускладнення на легені, але я дістала від брата посилку і могла трошки підкріпитися.

 

Через два тижні я піднялась і працювала медсестрою. Однак недовго, бо нашого лікаря викликав оперуповноважений і зробив йому зауваження, що у нього працюють такі «елементи» з 58-ю статтею, то ніякі вони не хворі, якщо можуть по ночах чергувати. Значить, вони можуть і на загальних роботах працювати. Лікар попередив мене, щоб я на роботу не виходила. Я дуже погано себе почувала, через кілька днів я взнала, що у мене «жовтуха» – хвороба Боткіна.

 

Трохи полікувалася від «жовтухи», а через два тижні лікарняна комісія виписала на загальні роботи. Я та санітарка Крастиньш Яна – латишка, теж засуджена за політичною статтею – потрапили в бригаду, яка ходила в ліс на заготівлю дров. Ми не знали, як те дерево зрізати. Зрізали одну осику, вона зависла на сосні. Ми зрізали сосну, а сосна зависла на третьому дереві. Ми почали зрізати третє дерево, а майстер, коли побачив, нас вигнав, узяв пилу і з бригадиром зрізали третє дерево. А нас лаяли найстрашнішими російськими матюками, яких тільки вони знають. Доки ми те дерево порізали, гілля спалили, дрова треба поколоти і наскладати, норми ми не зробили. Тому нас зарахували на штрафну пайку – баланду без хліба.

 

Бригадир не захотіла посилати нас до лісу, тому нас зарахували на вивезення торфу на поле. Дали нам биків. Мені – одного старого, запряженого в сани. Жінки навантажували, а я вивозила. Кругом стояли конвоїри. Яна мала двох молодих биків, вони часто від неї втікали в зону. Можна було сідати на сани, коли вони були порожні. Там я працювала зиму і весну.

 

У травні всіх політичних відправили етапом далі на північ до табору «Паруб». У цьому таборі були лише жінки, переважно політичні, тільки обслуга табірна – «битовики». З західних областей в'язнів тут мало, одна бригада з Волині, їх називали «бандерівки». Були росіянки з Ленінграда. Я потрапила в бригаду німців. Це були німкені з Великої України і з-над Волги, які не вернулися в СРСР до кінця 1945 року, їх ув'язнили і засудили на 10 років, привезли на Урал. Називали «берлінський етап». Зима була дуже важка, снігів багато, морози. Ходили далеко в ліс до десяти кілометрів. Поки дійдемо до місць роботи, то вже і сили немає, а робити мусиш, бо чотиримоторові пили працюють бездоганно, а ми дві мусили за ними прибирати. Гілля обрубувати, спалювати. На обід нам варили баланду з ячмінної крупи на сніговій воді. Трохи плавало чатиння. Дуже важко працювала, втомлювалася, та й далеко в тайгу ходити на повал.

 

Часто ввечері, та й у неділю ходила в клуб, там познайомилася з жінками з Великої України і з Волині. Готували концерт, т. зв. монтаж. Ми не брали участі в тих піснях монтажу, де йшлося про партію, Сталіна. Коли інші учасники хору співали, ми стояли за кулісами. Начальник КВЧ («культурно-воспітатєльная часть». Було й таке!) питає, чому ми не на сцені? Валя Ковальчук сказала: «А ми не знаємо цих пісень. Наш номер пізніше». Валя – вчителька з Волині. Ми співали українські пісні: «Сонце заходить...», «Верховино, світку ти наш», «Стелися, барвінку», «Ставок заснув», «Сонні гори ніч накрила»... Словом, Шевченко, Лисенко... Наш гурток: Валя Ковальчук, естонка (прізвище забула), Ала Губар з Києва, артистка з харківського драмтеатру Пшеничка, родом з Київщини, Ловчинська з Полтави і я. Всі політв'язні. Як мені тоді легко співалося! Ставили «Наталку Полтавку» і «На перші гулі». Наталка була Ала, Петро – Валя, висока, струнка, Мама – я, Возний – Рузя Чорнописка, Виборний – Ловчинська. У п'єсці С. Васильченка «На перші гулі» я також була Мамою. Коли другий раз ставили «Наталку Полтавку», але вже без Али, бо вона звільнилась, роль Наталки я зіграла. Це було 1952 р.

 

 Північний Урал. Табір Паруб. Концерт політв'язнів на честь Т. Шевченка, 1953 р.

 

Я простудилась, у мене почався гострий цистит. Зверталась у медпункт, дають «пілюлі» – і на роботу, бо без температури не звільняють. Мушу іти на роботу в мороз і мокра, вже і бригадир мене пожаліла, попросила конвоїра, щоб дозволив посидіти біля вогнища. Вечором іду в медпункт – те саме, рано прийшла – дає «пілюлю», а я мало не плачу: «Ви знаєте, як на мороз іти мокрому?» Не звільняють. Я вийшла з медпункту, комендант зони, молода дівчина, яка чула мої скарги, говорить до мене: «Вам потрібне тепло, чи Ви вмієте ремонтувати валянки?» Не вмію, я ніколи не робила цю роботу. «Ходіть зі мною в шевську майстерню, там працює одна німка, я Вас до неї дам на допомогу. Скажете, що Ви вже робили, а там придивитесь, як це робиться». Так я опанувала нову професію. Найголовніше те, що тепло.

 

Одного разу не вийшла на роботу Медхен – майстер, і я лишилась одна в майстерні. Прийшла до мене комендант зони – Галя, каже: «Помаленьку робіть, завтра Медхен прийде, я їй дала один день відпочинку». Сіла біля мене і каже: «Я зі Станіславова, мене судили за розтрату на п'ять років, я бачила вашого чоловіка». Глянула я на неї: «Ви мене не знаєте, як ви могли бачити мого чоловіка?» А вона почала розповідати мені: «Я знаю, хто ви. Після суду, як ви були у великій тюрмі і я була там, мені наглядачка сказала, чия ви дружина. Я вас пізнала тепер, як ви прибули сюди. Я працювала в МҐБ. Солдати, які виїздили на облави, привозили нам яблука, груші. Одного разу на початку березня вечором прийшли солдати і кажуть, що привезли нам яблук, там, на машині. Я з дівчатами побігла в гараж, полізли на машину, а в соломі замість яблук ноги вбитих. Вони з нас сміялись і сказали, що то «Різун». На другий день їх зняли, і там, у гаражі, положили на соломі двох, роздягнутих дополовини. Туди ходили дивитися, та й ми ходили». Я запитала, як виглядав. Високий, темно-русий, на правій руці мав пов'язку. Другий – його бунчужний політвиховник. Цілий день вони там лежали, а потім їх літаком кудись повезли, можливо, до Києва. Говорить: «Я хотіла вам розказати ще в тюрмі, але не було можливості. А коли ви сюди прийшли, я вас впізнала».

 

Я не могла не вірити їй, бо возили по селах і районах, показували людям, до обласного центру привезли на машині, до столиці – на літаку, щоб і там показати, що нарешті доконали його з допомогою провокатора.

 

У шевській майстерні працювала місяць, написала чергову скаргу. Завжди уявляла собі, який син, скільки йому років.

 

Хворих після медичного огляду скерували на другу «командировку» – «Тисьму», звідки ми етапом по річці Сосьві мали відправитися знову на «Зимний». На Тисьмі застала нас вістка, що помер наш кат Сталін. Як плакали за ним росіяни, які мали строки по 25 років! Жаліли за ним, що мало їм дав.

 

Переїхали знову на «Зимний», положили мене в лікарню, трохи підлікували. Одержала посилку від брата. Трохи підкріпилась: за допомогою лікаря я працювала медсестрою. Дуже втомлювалась: багато хворих, часті нічні чергування, вдень багато процедур. Але я дякувала Господові, що посилає добрих людей, які мені допомагають. Уже в п'ятдесятих роках дістала листи від сестричок. Найменша, Ліда, в Кемеровській області, Марійка – в Казахстані у Кингирі. Брат, хоч на волі, але йому не легше, його тягають, спокою не дають, та й нам хоч по одній посилці хоче вислати. Допомагав трохи татові і сестрі Ліді. Тато помер у 1947 році.

 

 Марія Гуцуляк-Корнійчук з чоловіком Анастасієм та синочком Влодком-Ромком. Довголітні в'язні Кінгіра.

 

Знову одержала відповідь на свою скаргу: мовляв, ваш син Андрусяк Василь не числиться у списках дитячого будинку. Був Ганусяк Вася, круглий сирота, але віддали на усиновлення. Пошуки продовжуються. Я дуже переживала, особливо після таких повідомлень. Молилася, просила Ісуса, Матір Божу, щоб не покидали мене, щоб допомогли знайти мені синочка. Я вірила, надіялась, і молитва допомогла мені вижити. Були люди добрі, які допомагали мені, підтримували морально, і я боролась.

 

Хворих недовго затримували на своїх лагпунктах, знову етап. Ох, як набридли етапи, нові поселення, переходи! Пригнали нас на 45-й квартал, знову голі нари, треба шукати якоїсь соломи, щоб напхати матраци. Формування бригад, кого і куди послати на роботу. Мене призначили в стаціонар сестрою.

 

Там завідувачем був вільний Пістенко, а також фельдшер Найда. Роботи багато: вдень обслуговувала в процедурному, увечері – прийом на медпункті. Через день ходили на прийом у «спецзону», де були одні жінки-кримінальні. Режим посилений: вдень возили їх на роботу, а на ніч закривали. У «спецзоні» ув'язнювали за всякі злочини, вчинені в таборах: убивство, відмова від роботи і т. ін. Заходиш в барак, ніби у звіринець або божевільню, цього не описати: хто співає блатні пісні страшними хриплими голосами, хто б'ється, хто лається. Фельдшер Найда була безконвойна, а мене мусив виводити наглядач. Найда дуже боялась іти в «спецзону», а я чомусь не боялась, мені іноді було жаль цих нещасних, переважно молодих людей. Вони, напевне, відчували, що я до них ставлюсь людяно, то старались і до мене так ставитися. Коли якась висловлюється погано, то друга робить їй зауваження, щоб при мені не лаялася. Старшому наглядачеві набридло мене водити, сказав дати дві фотографії на «пропуск». Так я вже ходила в ту «спецзону» без конвою.

 

У ту пору вже запроваджено госпрозрахунок, і я одержувала якісь гроші. Вже після того, як усе повираховувалося із заробітної платні: за приміщення в бараку, за нари, за харчі, за світло, за те, що нас охороняють на вежах день і ніч, за собак, які гавкають і виють за огорожею, за наглядачів, що за нами наглядають та обшукують, коли ми йдемо з роботи, за конвой – що залишилось, давали нам на руки. Запроваджено за відмінну працю і поведінку зачисляти один день за три. За добру роботу – день за два. Мені зачисляли за день три. Я надіялась раніше звільнитись. У 1955 році комісії почали розглядати особові справи, і багато політичних звільнялось, переважно ленінградці, німці, дехто з наших. Мені за моїми заліками теж термін підходив до кінця. Я звернулася до начальника спецчастини, щоб підрахував, коли в мене кінець строку. А він мені сказав, що у мене не день за три, а день за день, тому ще два місяці.

 

Приїхали «купці» з Воркуги, і всіх політичних на етап, а безконвойних – за зону. Мене теж зачислили на етап. Зима дуже холодна. Я подумала, що поки довезуть до Воркути, то й два місяці пройдуть, а ще, може, і заліки не запишуть, то прийдеться до 1957 року відбувати.

 

Скористала зі свого «пропуску» (хоч був незаконний), вийшла за зону й пішла до «купців», знайшла «вищого» начальника і попросила, щоб мене не брали на етап, бо мені залишилось два місяці. «Ідіть до Вашого начальника табору, – сказав він, – нехай Вас залишить». Розшукала начальника Тарусіна, пояснила йому, а він сказав: якщо безконвойна, то нехай викреслить старший наглядач. Але в амбулаторії, підкреслив, я не буду працювати, там-бо будуть вільні. Завідувач Пістенко прислав мені заміну, щоб передала їй усе, дозволив узяти із стаціонару ліжко і матрац з соломою і шукати собі за зоною помешкання. Мене прийняла одна медсестра, теж безконвойна, білоруска. За перегородкою поселились блатні, які день і ніч співали, лаялись і бились. Ми зачинялись від них. Мене післали прибирати «охрану».

 

Пройшов місяць, деяких в'язнів викликають у комісію і звільняють. Звернулась і я у спецчастину із запитанням, чому мене не посилають в комісію, а він відповідає, що такі справи там не розглядають, бо мій термін закінчується. Мене скоро звільнять, заявив він, але чекають з Москви, з «Ґулагу», куди мені можна виїхати, бо батьки мої на висилці. Але в мене немає висилки на присуді, та й мої батьки вже померли. Треба трохи зачекати. Я обурилася. Як можна мене затримувати, бо і так змінили мені заліки і тим продовжили строк, а тепер ще й щось вигадують! Показав мені лист від сестри, в якому вона просить, щоб мене відпустили до неї в Казахстан. Я трохи заспокоїлась.

 

З «охорони» всі військові конвоїри виїхали, тільки деякі начальники залишилися. Я продовжую там працювати, вже цілий місяць не дають мені ніяких продуктів. Брат вислав трохи грошей на дорогу, бо чекав мене скоро додому. Що мала, все проїла, а більше не маю нічого, за роботу не платять. Моя медсестра, що зі мною жила, поїхала у відпустку. У моїй конурі дуже холодно, запалити не маю чим, сильний мороз, їсти нічого. Прийшла на роботу, мию ті коридори та їдальню, а мені в очах темно. Один кабінет завжди був зачинений, то я його ніколи не мила. А сьогодні відчинив лейтенант і каже помити в нього, бо тут дуже брудно. Я помила, попросив, щоб я запалила, приніс дров. Я запалила і стою гріюся, бо у мене холодно. А цей «політрук» питає: «За що Вас посадили? Ви така хороша жінка». Я відповіла, що знайшли причину і прислали, щоб справлялась. «А яка стаття?» Я сказала. Питає, чи ще довго мені відбувати. Мій строк уже кінчився, і все йому розказала. Вже майже місяць не видають ніяких продуктів. Мала трохи грошей – все проїла, а далі немає за що їсти, нічим палити, щоб окропу зварити. Він мене за руку – і до їдальні. Питає Полю:

- Ви знаєте цю жінку?

- Знаю, вона у нас «уборщица».

- А Ви її хоч коли запитали, може, вона хоче їсти? Як Вам не встидно, Ви ж також була «заключонная», чому не запропонували їй поїсти у нас на кухні? Покорміть негайно!

 

Я подякувала йому, але не буду тут нічого їсти. Він подзвонив у бухгалтерію, запитав, чи у них числиться Андрусяк. Відповідають, що була, але вже звільнилась. Став їх там «бомбити», наказав виписати, що належиться.

 

Мені сказав, щоб зайшла в контору, забрала суху пайку. Тоді порадив написати про все скаргу начальникові «Севураллагу» і дати вранці, а він віддасть куди треба. Зайшла в контору, зі складу видали мені трохи крупів, кісток і хліба. Я могла собі зварити поїсти. Потім сіла і все описала, а рано, йдучи на роботу, віддала скаргу лейтенантові.

 

У казармах почались ремонтні роботи, тут має бути клуб. Я вже не піду на роботу. Кілька днів лежала хвора. Минулої ночі зубна лікар (теж безконвойна) ходила зі мною красти дрова в охорону. Це вона просто змусила мене іти з нею. Ми набрали дров і запалили, то вже приємно було лежати.

 

Побачив мене начальник Тарусін, питає, чи я працюю. Кажу, що хвора. Треба, каже, попрацювати трохи в охороні, треба трохи запалити та й припильнувати, щоб ніхто нічого не тягнув. За це заплатять, скоро, мовляв, на волю поїду. Я вже не вірила їм, але на роботу пішла, бо чого ж буду сидіти? Однак, вертаючись з роботи, я брала дров і несла до своєї конури.

 

Одного ранку по дорозі на роботу зустрів мене начальник «режиму» і каже: «Андрусяк, ідіть скоро одягніться і їдьте в Сосьву в управління, вас викликає прокурор». Приходжу туди, де стояла машина, а вона вже поїхала. Отож я йшла пішки двадцять два кілометри лісом. Ще сніг і болото, хоч уже кінець квітня. Я біжу, а в голову лізуть всякі думки, чого мене прокурор викликає, а на волю не пускають, від них можна всього чекати. Скажуть тільки «підпиши» – і другий термін. Прийшла над ріку, треба перейти на другий бік льодом, а по льоді вже вода, ріка широка. Але я, не зважаючи ні на що, йду, щоб не спізнитися.

 

В управлінні подзвонила черговому. Черговий повів мене в прокуратуру. Зайшла, у великому залі по обидві сторони сиділи молоді прокурори. Головний сказав підійти до нього. Питає: «Ви нам писали скаргу?» – «Ні, я вам не писала (я тільки тепер згадала, що я писала). Писала начальникові «Севураллагу». Вже два місяці, як закінчився термін, а мене не звільняють». – «Я вашу справу віддам в комісію, чекайте, вас викличуть».

 

Я дуже хвилювалася, незабаром мене викликали. Комісія складалася з трьох, знову трійка і суд. Капітан спецчастини приніс мою справу. Спитав, чи може бути присутній. Член комісії, жінка, питає його:

- Яке Ви мали право тримати людину, якій закінчився термін? Ви знаєте, скільки вам обійдеться, якщо вона Вас віддасть у суд? Став оправдовуватися, що батьки її на висилці.

- Так що, по-вашому: її – за мужа, батьків – за неї, може, ще і сина – за неї?

 

Питає, чи знайшла сина, у справі є скарги. Я відповіла, що не знайшла, невідомо, де шукати. Мені відповідають, що такого в них немає і не було.

- Не переживайте, дитину Вам додому самі привезуть. Яке вони мали право забирати і ще скривати, де дитина? Це злочин, їх повинні покарати за це!

 

Сказали вийти, а через кілька хвилин покликали і зачитали, що мене звільняють зі зняттям судимості і всіх, зв'язаних з судимістю, обмежень. «Можете їхати, куди хочете. Ніхто не має права вам сказати коли-небудь, що ви були суджені». У спецчастині виписали довідку зі скеруванням до Львова, де жив мій брат Василь. На другий день мені видали паспорт, я вернулась у табір. Зібралася, попрощалася з Наталкою, яка мене прийняла, і поїхала через Сосьву до Сєрова – Свердловська – Москви –Києва і до Львова.

 

Зустрів мене брат. Ми плакали з радості. Я дякувала Господові, що дозволив мені вернутись в Україну. Рідне місто і брата побачити. Серце мені боліло, що не знаю, де син. Брат потішав мене, що допоможе.

 

На другий день пішла прописуватися. До брата не прописують: площа не дозволяє. Знайшла приватне помешкання, сказали принести довідку з місця роботи. Отже, і таку довідку дістала. Вже були готові бланки, тільки в паспортному після обіду треба прописати.

 

Удома у брата застала лист від подруги, яка була разом зі мною в таборі, звільнилась. Вона раніше жила в місті Костополі Рівненської області. Запрошувала мене приїхати, може мене прописати без роботи. Я боялась, що змушена буду іти на роботу, а шукати сина не будуть з роботи відпускати. Я не знала радянських законів, що можна і не працювати. Тому я вирішила поїхати до неї і прописатись, а коли сина знайду, тоді приїду до Львова. Я не знала, якщо приїхала з Уралу і маєш скерування, то тебе змушені були прописати. А вже з Костополя я не могла вернутись до брата у Львів. Коли прописалась, приїхала до брата. Він дав мені трохи грошей, і я зразу поїхала до Станіславова шукати дитину.

 

Дуже важкі були розшуки моєї дитини. Насамперед звернулась в Калуші в той будинок, куди віддали сина в першу ніч. Перевірила всі записи за ці роки, але нічого не знайшла. Левченко працював у школі, в селі Верхнє, директором. Він усе розказав, що дитину принесли військові вночі 7 серпня 1947 року. Не записували, а рано забрали. Оскільки я писала скарги, директора забирали в Станіславів і допитували, де дитина. Тримали всю ніч. Він мусів розповісти все, що йому було відомо про дитину, яку шукають. А він нічого не знав. Я просила, щоб він написав, що йому відомо, бо взяла видану довідку з дитячого будинку в Калуші.

 

В Станіславові по вулиці Карла Маркса, 9 дитячого будинку грудної дитини вже не було. Звернулась до прокурора, щоб він порадив, до кого мені звертатись в цій справі. Він порадив їхати в Калуш в управління КДБ, там мені повинні сказати, де перебуває дитина. В Калуші зайшла в кабінет якогось капітана. Він сказав, щоб йому розповісти про все. Запитав, яке псевдо мого чоловіка. Я сказала, а він каже: «Я направду Вашого сина не брав, я брав сина «Грома», його ім'я, здається, Ярема, а ми його назвали Микола. Вас, напевно, арештувала група Нечаєва. Це його група оперувала тут. Зверніться в Станіславівське КДБ, до полковника Костенка – начальника КДБ. Скажіть: «Ти забрав дитину, куди подів? Віддай, а то віддам в суд!»

 

На станції в Калуші довелося всю ніч до ранку просидіти, поїзд відбув рано о сьомій годині.

 

У Станіславові в управлінні забрали паспорт, виписали перепустку і повели на другий поверх до начальника. Коли я зайшла в кабінет начальника, побачила, що це не Костенко. Я його впізнала б хоч у пеклі. Питаю: «Хто Ви? Я хочу говорити з начальником Костенком». Він відповів, що я маю змогу говорити з його заступником. Тоді я сказала, що у мене до нього особиста справа. Він попросив почекати. Я вийшла. Через кілька хвилин покликав і сказав, що його немає, поїхав і буде не раніше, як через два тижні. Він, напевно, був, але не хотів зі мною говорити. Коли я розповіла, які претензії маю до них, то він у відповідь сказав: «А як Ви доведете, що ми у Вас забрали дитину?» Я відповіла, що у моїй справі повинна бути довідка про те, що у мене забрали дитину. Через хвилин десять на столі вже була справа. Так, довідка була, але мені її дати він не захотів. «Ви сказали, що оформите позов на нас до суду, то це буде наше оправдання, що ми Вашу дитину здали в дитячий будинок. Подавайте в суд Левченка. Чому він прийняв дитину без запису?» Бачу, що з ним сперечатись нема сенсу, нічого не поможе. Вийшла з цього страшного будинку і пішла як п'яна. Змучена. Куди іти? Пішла до обласного прокурора по вул. Чапаєва, 25. Я вже була там, але після розмови з кадебістом мені було дуже слабо, голова закрутилась, що я навіть забула, де та вулиця.

 

Назустріч ішло багато людей. Мене наздогнала дівчина. Я перепросила її і спитала, де вул. Чапаєва. Вона поцікавилась, навіщо мені до прокурора? Я їй розповіла. Вона взяла мене за руку: «Ходіть, я Вам покажу, хто знає, де Ваша дитина». Вона, як ангел, що Господь післав мені на допомогу. Я молилась і просила Пресвяту Богородицю допомогти мені знайти мого сина: «Ти Сина Свого шукала три дні і ночі, вислухай мою молитву». Господь післав мені з Неба ласку, вислухав моє прохання, дав мені ту невидиму ниточку, яка мене вивела, коли я опинилась на роздоріжжі і не знала, куди мені податися, коли всюди вороги, на цю людину, що дала мені надію, вказала на слід, за яким я пішла. Я вже мала точне прізвище, на кого подати в суд. Це перший слід, за яким я пішла при Божій допомозі до свого сина, до моєї дитини.

 

Мені вже не хотілося розповідати, а вона говорить, що там працює. Я розказала їй. Отож привела мене до кабінету прокурора неповнолітніх. Але прокурор пішла на обід. Дівчина сказала, щоб я чекала і не вступалась ні за яких умовлянь, бо вона знає, де дитина.

 

Я дочекалась. Зайшла, підходжу до стола і кажу:

- Я Андрусяк.

 

А вона:

- Що, освободились? Ваш паспорт!

 

Подивилась, а тоді каже:

- Що, Ви в справі дитини? Хочете забрати? Вашої дитини нема, ми віддали її на усиновлення.

- А хто Вам дав таке право? Як Ви посміли без моєї згоди комусь віддати? Ви добре знали, що я шукаю його. Що наробили, тепер справляйте. Я Вас подам до суду!

 

Вона почала мене умовляти:

- Ви йому чужа тьотя. Він вас не знає. Він від Вас відмовиться. У нього вже є інші батьки. Ті люди, що його взяли, Вашого сина краще виховають.

 

Я спокійно слухала, а потім сказала:

- Вистачить читати мені Ваші нотації, досить, що Ви всі десять років усілякі брехні писали. Кому віддали? Де ті люди, котрі забрали його? Я зараз піду до обласного прокурора, якщо і він нічим не допоможе, поїду в Москву.

 

Вона подумала:

- Прийдіть завтра.

 

На другий день прийшла, а вона з новою силою почала наступати на мене, доводити, що я не повинна забирати дитину, бо він уже звик до тих батьків, йому там добре. «Ви йому тільки пошкодите, Ви йому нічого доброго не дасте. Через Вас йому і собі біди наробите. Ніякий суд нічого вам не дасть!»

 

Я мовчала, чекала, коли вона заспокоїться. За цю ніч заспокоїлась, бо вперше відчула, що я натрапила на слід синочка. Вона замовкла, дивиться на мене, а я її питаю: «У Вас є діти? Віддайте свого сина якомусь міністру, він, може, ліпше забезпечить Вашого сина, бо Ви тільки прокурор. Я хочу до обласного прокурора».

 

Вона встала і повела мене до обласного прокурора. Там лишила мене в секретаря, зайшла сама, а я чекала понад годину. Нарешті вийшла, в руці тримала цілу кіпу папок і каже:

- Оце ваші скарги.

- А я й не сумнівалась, що вони у вас.

 

У своєму кабінеті вона вже не говорила, щоб я відмовлялась від своїх прав на сина. Каже: «Напишіть заяву, що Ви хочете забрати дитину, вкажіть свою адресу і їдьте додому, Вас повідомлять».

 

Через два тижні я одержала з прокуратури м. Станіславова повідомлення: «Ваш син Андрусяк Василь Васильович, він же Ганусяк Вася, усиновлений Корсаковим П. Е. і Корсаковою А. С. Вони проживали в м. Станіславі по вулиці Білій. З міста Станіслава виїхали в місто Київ, їхня адреса в Києві нам не відома. Питання про повернення Вам дитини може бути вирішене судом». Цей документ датований 1956 роком.

 

Ну, ось і почались нові розшуки. Поїхала на нове місце проживання в Костопіль, поселилась у подруги, яка винаймала одну кімнату та спільну кухню. У неї чоловік і старенька мати. Влаштувалась на роботу в пекарню. Почала писати до Києва. Написала в адресне бюро, прийшла відповідь, що у Києві такі не проживають. Значить, можуть бути не прописані.

 

Звернулася до адвоката, написала прохання в редакцію газети «Правда», щоб оголосили, може, хтось із сусідів про щось повідомить. Довго не було ніякої звістки. Я думала, може, вони і не виїжджали зі Станіславова. Написала в адресне бюро в Станіславів, відповіли, що такі в місті не проживають, виїхали до Києва. Пишу знову до Києва і чекаю.

 

Адвокати, до яких я зверталася, все розпитують: «Важко Вам допомогти. Якщо Ви і знайдете тих людей, які його усиновили, то його можуть Вам і не присудити, бо у Вас немає умов для виховання, не маєте мешкання, живете у найманій квартирі, а у тих людей, напевно, є кращі умови».

 

Я вирішую вийти заміж за людину, яка може допомогти мені матеріально. Написала в редакцію вдруге, прошу дати платне оголошення. Довго нічого не було, аж нарешті одержала з міліції м. Рівне довідку, що дитини Андрусяк В. В. у списках дитячого будинку не рахується. Я вже не йшла більше до адвоката, сама написала в цю редакцію, знову надіслала копії всіх документів основних розшуків та довідку з міліції.

 

До якого часу будуть крутити закляте колесо, коли з моєї скарги видно, що його усиновили, і він уже не Андрусяк і не знаходиться в дитбудинку. Я прошу допомогти знайти мені людей, які забрали мою дитину. Відправила і чекаю.

 

У січні 1958 року прийшов до мене дільничний міліції. Запитався, чи це я шукаю дитину? З Києва прислали мою заяву в міліцію, і начальник йому доручив шукати.

 

Я була дуже розчарована тим, що так довго шукаю і тільки тепер цим почав займатися дільничний. Він мені сказав, щоб я прийшла до нього в кабінет. Я все йому розповіла. Дільничний запитав, куди, на мою думку, він має писати. Я йому підказала, що, напевно, в партійні органи у Станіславові. Там знають точно, бо в адресному бюро написали, що в Києві, а в партбюро мусять писати правду. Дещо я йому порадила, дещо він сам написав, відіслав.

 

Аж за третім разом йому відповіли, що Корсакови виїхали в Смоленську область. Звернувся в Смоленськ, відповіли, що проживають у м. Єльні. Написав у міліцію Єльні, щоб їх викликали і запитали, чи забрали дитину з дитбудинку. З Єльні надіслали в міліцію лист, який дільничний зразу мені прочитав.

 

Дитину, Андрусяка В. В., у віці 3-х років взяли в дитбудинку. Народився в 1946 р., йому 12 років, ходить у п'ятий клас.

 

Я була дуже схвильована. Подякувала дільничному.

 

Адвокат написав скаргу в суд на Корсакових за повернення сина, вислала позов у Єльнинський суд. Знову чекаю відповіді. Вже місяць пройшов, почався березень, не викликають. Я вирішила їхати в Єльню, щоб довідатися, коли буде суд.

 

До Єльні приїхала рано, зупинилась у готелі, пішла в суд. Приміщення суду побите, стіни потріскані, всюди сліди війни. Запитала про справу, суддя сказав, що зробили запит у райвиконком м. Станіславова, бо у них немає документів, тільки довідка з дитбудинку, яку надали, коли забирали. Я сказала, що піду на Піонерську, де живе мій син, хочу його побачити. Суддя не радив мені йти, бо буде недобре, коли син все взнає та ще й я почну плакати. Я пообіцяла, що не буду плакати, і не можу, будучи так близько, не бачити його.

 

Прийшла до Корсакових, вдома була старенька бабуся. Я запитала: «Де Анастасія?» Вона перелякано запитала: «Хто ви?» Я представилась, що з Асею разом працювала, що я у відрядженні і прийшла їх провідати. Питаю:

- Де Вовочка?

- Он гуляет.

 

Зайшов малий, привітався, роздягнувся, а я шапку з голови зняла і поцілувала: «Какой ты большой вырос, я тебя маленьким видела». На голові в нього два завитки. Закрадався сумнів: може, то не мій син? А суддя сказав, що то мій синок.

 

Коли Василько зайшов у хату, привітавшись, я глянула на нього: він настільки був подібний до мене на моїй фотографії в приблизно такому ж віці, що зникли навіть найменші сумніви.

 

Син наливає обід, пропонує мені, пригощає мене чаєм. Я йому сказала, що працювала з мамою. Питаю: «Чи поїхав би в Станіславів?» – «Якщо мамка дозволить, то поїду». Пообіцяв дати мені фотографію. Побіг в кіно, а потім на уроки.

 

Він побіг, а бабця до мене з плачем: «Ви щось знаєте, Ви цілуєте, як рідна, нерідна не поцілує так, я знаю». Вона розплакалась: «Не дам Вовку, він мій, я його на плечах носила. Якщо хочете його забрати, беріть і мене, синові я не потрібна, а невістка мене не любить».

 

Я заспокоїла її: «Якщо синок захоче їхати до мене, я заберу вас обох». Старенька почала мені розповідати, що у невістки не було дітей після двох операцій – позаматкова вагітність, тому вони вирішили взяти дитину з дитбудинку. Коли йшли брати, взяла з собою сусідку, щоб порадила, котрого їй взяти. Питає: «Чи он того мені брати? Мені подобається цей з чорними очима».

 

Дитину виконком не всиновив, бо не знали, де батьки. Так дитина перебувала в них, часто, як син прийде п'яний, невістка йому наперекір відносить малого назад в дитячий будинок, але за якийсь час знову принесе. Людям говорили, що це дитина чоловіка, як він був у Станіславові в армії «по боротьбі з бандитизмом», то його знайома медсестра народила дитину і померла. Він хлопчика здав у будинок грудної дитини, а коли його жінка приїхала, дитину вирішили забрати. Але люди не вірили в ці бредні, і сусідка знала правду.

 

Син ходив у школу. Одного разу він, вернувшись із занять у школі, запитав:

- Бабусю, то правда, що папа і мамка не рідні мені?

 

Бабуся йому відповіла:

- Хто тобі сказав?

- Діти в школі сказали, що мене з дитбудинку принесли.

- Папка рідний, а мамка не рідна.

- Бабусю, а хоч ти мені рідна?

- Я родная.

 

Він до бабусі дуже прив'язався. Коли батьки довідалися, що шукають дитину, то вирішили виїхати.

 

Прийшла господиня, запитала, чи я бачила Вовку, чи йому щось говорила. Я відповіла, що нічого не говорила. Вона розплакалась, казала, що ніколи по судах не ходила, щоб я дитину забирала без суду. Пішла я в суд, все розповіла, що вона готова віддати дитину без суду. Суддя сказав, щоб ми прийшли завтра разом, він усе оформить, і я заберу дитину. Ввечері синок з другом йшли зі школи, ми разом прийшли. Господиня вже була вдома. Син запитав мамку, чи можна дати фотографію і що написати. Вона сказала: «Напиши: на пам'ять т. Жені».

 

«На память тете Жене от Вовы». Таку знимку подарував синок Василько мамі, коли ще не знав, хто вона.

 

Я подякувала, хлопці пішли робити уроки, а господиня каже:

- Нехай буде суд. Ви десь шляєтесь по світу, а тепер хочете забрати великого хлопця.

- Суд буде, нас розсудять, а там, де захоче, буде жити мій син, насильно я його не заберу.

 

Ми обидві вийшли з хати і розплакались. На другий день я знову пішла в суд, щоб заявити про бажання Корсакової судитися. Показала фотографію сина.

 

Зайшла в їдальню, мій поїзд був увечері, тому вирішила ще піти побачити сина. Мене наздогнав хлопчик, що разом був з сином, та й питає:

- Тьотя, то правда, що Вовка ваш син?

- Хто тобі говорив?

- Діти в школі.

- Не кажи йому, бо він буде плакати.

- Він уже все знає, йому в школі сказали, питається, чому вона мені нічого не говорить. Ви йому розкажіть, він великий, багато читає, розумний.

 

Приходжу, а синок стоїть, сумний. Задумався, мене питає: «Що, ще не поїхала?» А його друг каже: «Якби моя мама знайшлась, я б зразу пішов до неї».

 

Синок вийшов до другої кімнати, я пішла за ним і прошу:

- Ходи зі мною в місто, дещо купимо, може, якісь книжки гарні.

- Іди сама, а то всі будуть дивитись.

- Мене ніхто не знає.

- Знають.

- А ти знаєш?

- Ні, не знаю і не хочу знати.

- Ну що ж, знають і тобі вже сказали, тоді і я тобі мушу сказати: так, я твоя мама, твоє ім'я Василько Андрусяк, тата твого нема, загинув, ти у мене один, скоро буде суд, присудять мені.

- Я хочу тут жити, я нікуди не поїду.

- Живи тут, а я приїду, влаштуюсь тут на роботу і буду здалека на тебе дивитись, добре?

- Не знаю.

- Ну, ось на суді все взнаєш.

 

Я його поцілувала, а він схилив головку і не дивиться на мене. Я не плакала, я тоді була дуже слаба, немічна, але сильна духом, я знала, що плач не дасть мені сили, щоб боротися. Пішла ще до міста, купила деякі книжки, гостинці занесла йому, потім ще зайшла в суд, розповіла, що дитина все знає, що йому в школі все розказали. Суддя каже: «Тут усі сидять в одній кімнаті, і в кожного вдома діти, то і не дивно».

 

Увечері я від'їхала.

 

Удома мене чекали, думали, що вже привезу малого. Я все розказала і запитала чоловіка і його маму, чи вони згодяться, щоб я забрала разом з сином стареньку бабусю, якій 96 років. Вона малого гляділа, а тепер синок її доглядає. Чоловік і мама погодилися: «Віддамо їм кімнату найбільшу, поставимо там ліжка, нехай будуть разом». Чоловік сказав: «Маєш дві баби, будеш мати три».

 

Мама чоловіка лежала хвора, друга була чужа, лишилася після війни, не мала де жити, теж була хвора.

 

Цілий квітень не було виклику з суду. В травні я написала до суду, щоб відклали мою справу до закінчення навчального року, до канікул. У липні прийшло повідомлення.

 

Приїхала в Єльню, зайшла в суд, віддала документи, які свідчили про всі мої розшуки і відповіді властей, сказали прийти завтра о 10 годині. Пішла на Піонерську, зустріла синочка, він їхав ровером, впізнав мене, але не признався до мене. Доки я дійшла, малий уже стояв на подвір'ї, подаю йому руку і кажу:

- Чого зі мною не вітаєшся?

- Я нікуди не поїду.

- А я не буду тебе забирати силою. Завтра буде суд, присудять мені, а ти, як захочеш, можеш жити тут. Писати будеш?

- Не знаю.

- Все одно приїдеш до мене, через п'ять, десять, двадцять років, але приїдеш.

- Возможно.

 

Мене всі запевняли, що дитина має право вибору, з ким жити, я була готова до всього, але хотіла, щоб він знав правду, і я знала, де моя дитина і що вона жива.

 

Після зустрічі з сином побачила бабусю на городі, я підійшла до неї, вона стала плакати: «Чого ти так довго не їдеш, мене з лікарні виписали помирати, а тебе нема, хто його пожаліє, хто його догляне, як я помру. Слава Богу, що ти приїхала».

 

Завела її до хати, вона сіла на порозі, я зняла валянки з її попухлих ніг. Їй стало погано, стала на себе воду лити, з трудом поклала її в ліжко: «Заспокійтесь, післязавтра я вас заберу в Україну».

 

На другий день, в четвер о 10 годині прийшла в суд. Зібралося багато людей, мене і Корсакову викликав судця (Корсаков на суд не з'явився, Корсакова принесла довідку, що в нього температура), запитав: «Чому не привела сина? Приведіть дитину».

 

Корсакова привела малого, сама плаче, а дитина заспокоює: «Не плач, я сказав, що нікуди не поїду».

 

Нарешті нас покликали, зайшли люди. Суддя і засід­телі зайняли свої місця. Зачитали наші прізвища, сказали Корсаковій посадити біля себе дитину. Суддя: «Андрусяк, розкажіть, яку ви маєте справу позову до Корсакових».

 

Я встала і все розповіла, як на молитві, а під кінець сказала, що надіюсь на справедливий радянський суд. Я спокійно говорила, не плакала. Я говорила по-російськи, а коли я говорила по-російськи, то в мене в душі все як закаменіло. Після мене запитання до Корсакової, вона почала розказувати. Плаче. Суддя сказав, щоб вона взяла себе в руки. Питає:

-  Ви визнаєте право матері на сина?

 

Вона відповіла, що визнає, але дев'ять років виховувала дитину.

 

Суддя каже:

- Ви мали радість, коли він був маленький, а вона була позбавлена цієї радості. Тепер вона знайшла сина і має право на нього. Чому ви і досі не усиновили його?

- Виконком не дав згоди, бо не знали, де батьки дитини.

- А як Ви до школи записали без документів?

- То муж записав.

- Він працював у КДБ, – сказав засідатель.

 

Тоді суддя звернувся до сина і запитав його, в який клас він ходить, як вчиться, чи знає, котра його мама. Він відповів:

- Тепер знаю.

- Хто тобі сказав?

- Діти в школі.

- Чи поїдеш з мамою?

- Ні. Я хочу тут жити.

- Чому ти не хочеш їхати з мамою, чи тому, що ти її не знаєш? Усі діти мають рідну маму, а в тебе чужа тьотя.

 

А він заплакав і сказав:

- Якби я з нею весь час жив.

- Знаєш, синок, була війна, маму посадили, поки розібрались, її оправдали. Вона приїхала і почала шукати тебе. Написали їй, що ви виїхали до Києва, два роки шукала вас.

- А ми в Києві не жили, ми в Каспелі жили без прописки.

- Ну ось, хіба вас легко було знайти? А тепер мама тебе знайшла, а ти не хочеш з нею іти.

 

Другий засідатель питає:

- А, може, поїдеш в гості до мами, побачиш, як вона живе. Сподобається – залишишся, а ні – назад поїдеш.

- Поїду в гості.

 

Суд вийшов на нараду. Ми сиділи в залі. Люди говорили, хто за нею, а хто за мною. Яка довга була та перерва! Я молилась у душі: Господи, ти все знаєш, будь мені і тут суддею. Я була як в тумані, здавалось, що все мені сниться!

 

Нарешті: «Встати. Суд іде!» Всі встали. Суддя зачитав рішення, дитину присудили мені.

 

Після суду викликав нас, двох мам, суддя. Він сказав до Корсакової: «Не пробуйте затримувати його, хлопчик з характером, він все одно піде від вас». І до мене звернувся: «А Ви старайтесь, щоб він відчув, що він у рідної мами».

 

Вийшли з суду, Корсакова з сином пішли до своєї домівки, а я в їдальню. Вирішила піти до Корсакових, щоб довідатись, коли поїде в гості Василько, може, тепер зі мною.

 

Я прийшла на подвір'я, мамка сиділа з малим і розмовляла, опісля підійшла до мене, заявила, що Вовка не поїде до мене, поки бабця жива, бо хто її догляне, всі на роботі, а вона дуже хвора.

 

Корсакова просила, щоб я виписалася з готелю і посиділа коло бабці, бо їй треба на роботу. Я виписалась і прийшла. Сиділа коло хворої, вона важко дихала, пульс дуже слабенький, з перебоями. Запитала, чи заберу Вовку, і сказала, що тепер вона може спокійно померти, бо вона за нього переживала, дала йому 14 карбованців.

 

Синок носив суху траву на стрих хати. Я спитала:

- Для чого ти це робиш?

- Буду там спати.

 

Але там спала я, бо так розпорядилася Корсакова. Вона переживала, що сусіди будуть приходити до хворої і дивитимуться на мене.

 

У п'ятницю бабці стало погано, вона почала задихатись, у грудях сильні хрипи, я післала малого викликати мамку. Вона прийшла з молодою лікаркою, яка визнала запалення легенів і запропонувала негайно везти до лікарні. Під'їхав до хати віз, запряжений конем, син виніс хвору маму, поклав на солому. Корсакова я побачила крізь вікно, коли клав свою матір на віз. Коли ж виносив надвір, я сховалась за піччю. Він вперто уникав зустрічі зі мною і на суд не прийшов. Ще бачила його з вікна вагона.

 

Корсакова накрила її, сіла на воза і попросила мене, щоб я з нею поїхала до лікарні. Була сильна спека, бабка розкривалась, не мала чим дихати. Проїздили коло млина, Корсакова зупинила коня, каже, що має занести мішок у млин, і побігла. Я залишилась одна коло воза, бабця стала задихатись, я бачу, що вона помирає. Кличу: «Ася, бабка помирає». Вона прибігла, налила в рот лимонаду, але він вилився. Корсакова закричала. Я накрила покійницю з головою. Корсакова сіла на воза і рушила далі. Я питаю:

- Куди їдеш?

- До лікарні.

- Чого вже мертву повезете до лікарні, везіть додому.

 

Коли привезли на подвір'я, малий, як побачив, утік десь у поле. Занесли покійницю в хату. Корсакова питає: «Що робити?» Я сказала, що треба робити, а вона говорить: «Зараз прийдуть сусіди, будуть на Вас дивитися, а не на покійницю». Я забралася на стрих, на сіно. Лежала і слухала. Там, у хаті, рух, ходили, говорили до пізньої ночі. Я не могла заснути. Пси гавкали, мені здавалося, що хтось до мене лізе і хоче мене вбити, щоб помститися за дитину. Боялася-таки Корсакова, тому що він не хотів зі мною зустрітися. Всю ніч я не могла заснути.

 

Дуже рано почався рух, ходили, радились, бігали. Коли все стихло, всі розійшлись, я злізла зі свого сховиська, зайшла до хати – там уже не було нікого. Старенька лежала, приготована в далеку путь. Помолилася, постояла, пішла в місто. Зайшла дещо перекусити, вернулася знову, але до хати не пішла. Недалеко від хати був луг, протікав невеличкий струмок, над ним росли лози. Я сіла на траву під верболозами, мені здалеку було видно дорогу і хату, бачила, як синок ровером возив усе, що було потрібно.

 

Після похорону люди пішли до хати на траурний обід. Через якийсь час почали розходитися. Синок підійшов до мене і каже: «Тебя зовут, идемте». Я пішла з ним до хати. Там був ще дід, брат покійної. Корсакова не було, він уперто уникав зустрічі зі мною.

 

Дід, п'яненький, усе пристає: «Ви не обижайте нашего Вовку». Коли дід з бабою поїхали, мені дали поїсти. Я трошки щось взяла, не могла нічого їсти. Тоді Корсакова почала Вовку виряджати. Складала його речі, шкільні підручники. Малий питає: «Учебники забрала? Опять придется учить украинский язык». Я заспокоїла його: «Підеш у російську школу». Полізла на стрих. Не спалося. Досвіта всі вже повставали, о четвертій рано ми вийшли, бо до поїзда було далеко.

 

Поїзд Мічурінськ – Смоленськ уже стояв. Купила квитки, зайшла до вагона. Корсакова показала малому через вікно, що на пероні стояв «папка» з ровером. Малий вийшов до нього, він дав йому гроші, бо хлопець забув ті, що йому бабця дала. Ми попрощалися. Корсакова просила, щоб я йому не забороняла писати чи приїхати коли-небудь до них.

 

Поїзд рушив. Я молилася, в душі дякувала Всевишньому, що знайшла дитину та що він не відмовився від мене, як це всі мені говорили в процесі розшуку.

 

Я завжди була готова на все, нехай відмовиться, але нехай знає правду, а я буду знати, що він живий.

 

У Барановичах у нас пересадка, і треба чекати цілий день. Ми дещо підкріпилися, синок ліг на лавочку, а я дивилася на нього і очам своїм не вірила, що це моя дитина, мій син, який пропав, і за довгі важкі роки боротьби Господь вислухав мою молитву і допоміг мені побороти всю несправедливість наших ворогів, що стільки горя і страждань завдали всій нашій родині. Я віддала Богові подяку, що мені як нагороду за всі мої муки і поневіряння повернув сина.

 

 Василько Андрусяк уже в Україні. Ось такого сина відсудила через 11 років. 1958 р.

 

Я сказала:

- Тебе звати Василько, але ти звик до іншого імені, якщо хочеш, я теж буду тебе називати Володею.

- Нащо мені чуже ім'я.

 

15 липня приїхали в Костопіль, де в мене було постійне місце проживання. Мені здавалось, що йому у нас сподобається великий сад: яблуні, груші, сливи, різні ягоди. Василько маломовний і замкнутий. Я знала, що дитина хоче ласки, але він був недоступний. Те, що дитина пережила, відбилося на його характері. Це був великий перелом у душі такого хлоп'яти.

 

Чоловік любив його, він узагалі всіх дітей любив, бо своїх не мав. Василько писав листи названим батькам, іноді давав мені читати. Після канікул пішов до школи в шостий клас. Учився добре, з хлопцями в класі подружився. Мені здається, що він не почував себе новачком.

 

Перший рік ми з ним розмовляли тільки по-російському, але чоловік і та бабуся, чужа, що жила у нас, говорили з ним по-українському. Пригадую, як перший раз прийшла на батьківські збори. Класна керівничка Чорноудова сказала: «Хороший у вас хлопчик, Андрусяк, уважний, грамотний, товариський. Він недавно приїхав з Росії, ми його звільнили від екзамену з української мови, але він все одно прийшов і написав диктант на «п'ять». Я була дуже щаслива.

 

Після закінчення шостого класу ми поїхали до Станіславова. Там у нього були друзі, з якими він ходив до школи в перший і другий клас. Василько познайомив мене з сусідкою, де вони жили по вулиці Гладкій, 8.

 

Партизанська криничка у Чорному лісі. У центрі Василь Савчин, ветеран ОУН-УПА, псевдо «Гонта», учасник бойових дій у куренях «Різуна» і «Благого». Учасник бою на горі Лопата.

 

Закінчивши сьомий клас, він захотів поїхати до Корсакових. Я не могла з ним поїхати, бо була хвора чоловікова мама, тому Василько поїхав сам. «Не переживай, – каже він, – я знаю, де треба робити пересадку, де компостувати квитки». Я його відпустила.

 

Після канікул приїхав додому. Був слухняний, ніколи не відмовив мені, якщо я його просила. Про тата нічого не розказувала йому. Часом принагідно скажу: «Твій тато», – а він якось аж знітиться. І мені здавалося, що він нічого не хоче знати про батька, бо сам ніколи не запитував про нього. Так пройшли шкільні роки.

 

Символічна могила командира Василя Андрусяка в Чорному лісі, де загинув у бою з більшовиками 24 лютого 1946 р.

 

Вступав у авіаційне училище, дуже хотів бути пілотом, але наше минуле стало на перешкоді.

 

Після армії вступив у політехнічний інститут. Оженився з гарною, здоровою дівчиною, яка народила йому сина і дві доньки. Живуть дружно, працюють, виховують дітей. Я щаслива, що Господь вернув мені сина, який є добрим сім'янином, мене поважає як маму і ніколи не дорікав ні в чому, особливо, що через мене не знав материнської ласки.

 

 Син Василь Андрусяк на могилі батька Василя Андрусяка. Грабівка. Чорний Ліс. 1995 р.

 

З другим чоловіком прожила тридцять років, але ніколи не забувала про своє перше кохання. Чоловіка похоронила на кладовищі, де поховані його батьки. Там же поховала свою сестру Марійку. Вона була засуджена на десять років ув'язнення. За цей час Марійка зазнала тяжкого слідства, побоїв, знущань, непосильної роботи. Сестра повернулася з чоловіком Анастасієм Корнійчуком, який теж був суджений на кару смерті і просидів в камері смертників цілий місяць, після чого вирок було замінено 25 роками ув'язнення. Приїхали на Волинь, жили в нас, народився у них син Володимир. Закінчив інститут, оженився, має троє діточок – дві доньки і одного сина. Сестра Марійка поховала чоловіка, який помер від раку легенів, – наслідок довгих років праці на марганцевих рудниках. Марійка поховала чоловіка, а через два місяці померла сама.

 

 Євгенія Андрусяк біля пам'ятника чоловікові Василеві Андрусяку, полковнику, командирові тактичного відтинку «Чорний Ліс».

 

Я не могла там жити сама, без родини і близьких. Продала хату. В 1988 році переїхала до сина, думала щось купити, але без прописки це було неможливо. В прописці мені відмовили, попередили, що я повинна виїхати за межі області. Тому я була змушена шукати іншого місця. Купила хату у Львівській області. Жила одна. Мене часто провідували брат з дружиною, які жили у Львові. Вони потрохи мені допомагали, хоча теж хворі. Братові було вже сімдесят сім років. Діти і внуки приїздили рідше, бо обоє працюють, а внуки вчаться. Старший – на третьому курсі політехнічного, Оксана – на першому курсі педінституту, а найменшій – п'ять років.

 

Я час від часу їду до дітей, поки ще можу. Сумую за дітьми і друзями, які мене не забувають. Дякую Господові, що ще трохи можу щось зробити в свої сімдесят два роки. Вже і серце нагадує, що втратило свою силу, треба його берегти. Важко на старості літ жити одній, але що вже судилося, так мусить бути. Воля Господня, слава Україні!

 

Нарешті я таки переїхала в Івано-Франківськ, ближче до сина та онуків. Коли ж у 1989 р. я розповіла синові все про його батька, він сказав: «Напиши все, нехай для внуків залишиться». Це для мене була велика радість. Я дякувала Богові, що повернув мені сина і що син гідний своїх батьків, поважає мене і з пошаною згадує свого батька. На все Воля Божа. Слава Йому!

 

Сім'я Василя і Євгенії Андрусяків. Сидять зліва направо: син Василь і невістка Софія з правнуками Васильком, Христинкою та Наталочкою. Стоять зліва направо: внук Павло з дружиною Наталкою, внучка Тетяна, внучка Оксана з чоловіком Василем. У центрі прабабуся Євгенія.

 

Примітки

Прокоментувати всі події й окремих осіб, яких згадує Є. Андрусяк, – діячів українського підпілля та вояків Української Повстанської Армії – справа дуже важка, часто нереальна. Багатьох героїв знаємо сьогодні хіба що за прибраними іменами. Врешті й головна мета авторки спогадів – зробити свій внесок до історії, додати невідомі штрихи до наших знань про героїчну боротьбу українського народу проти брунатного та червоного окупаційних режимів за незалежну Українську державу. Тому тільки стисло пояснюємо те, що може викликати труднощі під час читання цієї книжки.

 

За дослідженнями історика П. Содоля і уточненнями Є. Андрусяк подаємо енциклопедичну довідку про В. Андрусяка, одного з кількох керівників воюючої України.

 

Василь Андрусяк народився 1915 року в м. Снятині Івано-Франківської області, загинув 24 лютого 1946 року в Чорному лісі Богородчанського району Івано-Франківської області. Син міського робітника. Початкову освіту здобув у місцевого священика о. Проця, після чого на 11-му році життя вступив до гімназії. У 1933 р. заарештований за приналежність до ОУН. Засуджений на два роки ув'язнення, відбував покарання у коломийській в'язниці, вийшов у 1935 р. Працював робітником, водночас вів широку громадську діяльність у місцевих організаціях товариств «Просвіта» та «Сокіл». Наприкінці 30-х років – керівник Сокільських організацій Снятинщини, повітовий провідник ОУН.

 

Після приходу більшовиків у 1939 році ув'язнений на півроку як керівник «Сокола», але через відсутність доказів вини за три місяці звільнений. У серпні 1940 року перейшов кордон на захід. Вступив до батальйону «Роланд», де пройшов військовий вишкіл, взяв участь у поході в Україну. Після розформування підрозділу гітлерівцями повернувся до Снятина, де очолив повітовий, згодом окружний провід ОУН, став членом обласного військового штабу. Влітку 1943 року отримав завдання перейти до Української Народної Самооборони і організувати відділ особливого призначення (ОП) у Чорному лісі біля Станіслава. Від липня до листопада 1943 року відділ перетворюється в сотню УПА «Змії». На початку 1944 року сотня дає кадри для створення нових підрозділів у Чорному лісі. В. Андрусяк у ранзі хорунжого виконує обов'язки курінного командира. В 1944 році його курінь «Скажені» стає однією з найкращих бойових одиниць УПА-Захід.

 

Найвідоміший бій був 9 липня 1944 р„ коли курінь успішно відбив атаки кількох полків німців і угорців упродовж дня на горі Лопата Долинського району. Весною 1945 р. Василь Андрусяк нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги 2-ї класи і призначений командиром Станіславівського тактичного відтинку № 22, кодова назва якого «Чорний Ліс». Цей тактичний відтинок охоплював третину Станіславської (тепер Івано-Франківської) області, куди входили три надрайони (Надвірнянський, Станіславський, Тлумацький). Кожен з цих надрайонів мав по чотири тодішніх райони – Надвірнянський, Солотвинський, Латинський, Яремчанський, Станіславський, Богородчанський, Лисецький, Галицький, Тлумацький, Тисменицький, Єзупільський.

 

На теренах ТВ-22 «Чорний Ліс» під командуванням В. Андрусяка діяло 5 бойових куренів УПА. У 1945 році поручник «Ґрегіт» написав брошуру «Як перемагати», отримав четверту срібну зірку за поранення, військову рангу сотника, а на початку 1946 року – підвищення до майора. Загинув у бою з рейдовою групою 215-го стрілецького полку внутрішніх військ НКВД.

 

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) нагородила «Ґрегота» (В. Андрусяка) посмертно найвищою бойовою нагородою – Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ї класи і підвищила військову рангу з майора до полковника. У 1948 році підпілля надрукувало брошуру «Полковник Грегіт-Різун» у серії видань для молоді «Слідами героїв УПА».

 

Пояснення

С. 7. «Місіонар» – йдеться про популярний католицький журнал, видавець – оо. Василіяни у Жовкві, виходив у 1897-1944 рр., у 1940-1941 – у Перемишлі. Журнал мав наклад 30-50 тис. примірників і користувався великою популярністю в краю, виховував молодь у дусі християнської моралі. Видання відновлено у Львові в 1992 році.

 

С. 7. «Світ дитини» – ілюстрований журнал для дітей, який виходив у Львові у 1919-1939 рр. (до 1925 р. – двотижневик, далі – місячник). Видавець М. Таранько. Виконував важливу національно-виховну роль на Західній Україні й за кордоном. Видання відновлено у Львові з січня 1994 р.

 

С. 7. «Дзвіночок» – ілюстрований місячник для дітей, виходив у Львові у 1931-1939 рр. за редакцією Ю. Шкрумеляка. Видавець – концерн «Українська преса» Івана Тиктора. Призначався головно для сільських дітей.

 

С. 8. «Сокіл» – національні фізкультурно-спортові, фактично – парамілітарні організації, започатковані в Чехії у 1886 р., а 1907 р. об'єднані у Всесловенський Сокільний Союз. Організації Українського Сокола діяли у 1894-1939 рр. у Галичині, на початку XX ст. товариства «Сокіл» були створені і на Наддніпрянщині, де припинили свою діяльність у 20-х роках. У повоєнний період з «соколят» вийшло багато діячів УПА.

 

С. 8. Дивізія «Галичина» утворена у 1943 р. з галичан-добровольців як військове фронтове з'єднання на боці Німеччини у складі Війська зброї СС. Розбита Червоною армією у липні 1944 року в боях під Бродами на Львівщині. Загинуло і взято у полон приблизно 70% особового складу (з 10 тисяч осіб). Частина дивізійників перейшла до лав УПА, з тих, хто уціліли, та вишкільного полку сформовано нове з'єднання, яке у квітні 1945 р. після складання присяги на вірність Україні перетворено в Першу дивізію Української Національної Армії (командир П. Шандрук). Але зародком українського війська (як це було з легіоном Українських Січових Стрільців у складі австрійської армії у 1918 р.) ця дивізія так і не стала, а утворення УНА стало запізнілим актом і не відіграло якоїсь особливої ролі. Вояки дивізії «Галичина» були інтерновані англійцями і американцями. В 1946-1947 рр. українські військовополонені були звільнені з таборів й емігрували до Великобританії, США і Канади.

 

С. 10. УВО – йдеться про підпільну Українську Військову Організацію, утворену з військовиків Української Галицької Армії, частково з ветеранів Дієвої Армії УНР у 1920 р. для боротьби за майбутню Українську державу.

 

Незмінний командир – полковник Євген Коновалець, засновник /голова Проводу Організації Українських Націоналістів (створена у 1929 р...)

 

«Декалог» – Десять заповідей українського націоналіста». Ось його текст:

«Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя.

 

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести твоєї Нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань

4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш смерть великих лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави».

 

Мета цього документу – показати, що ОУН не є механічним об єднанням осіб на зразок партій, але окремою вірою у політичній ділянці. Автор декалогу – Степан Ленкавський, епіграфа – Р. О. Декалог побачив світ уперше як вкладка до часопису ОУН «Сурма» влітку 1929 р.

 

С. 13. «Просвіта» – українське громадське товариство, що мало за мету поширення освіти та національної свідомості. Засновано у Львові 5 грудня 1868 р. існувало на Галичині і Буковині з кінця 60-х років до 1940 р. На Наддніпрянщині, а також Кубані, Зеленому Клин, українських поселеннях в Азії і Сибіру: «Просвіта» діяла в 1905 – на початку 20-х років. Діяльність «Просвіти» припинено з більшовицькою окупацією Західної України у 1940 році.

 

У всі часи своєї діяльності і на всіх етнічних територіях товариство відігравало видатну роль у вихованні української національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу. Відновлено у 1988 р. як Товариство української мови ім. Т. Шевченка (тепер Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка).

 

С. 13. «Відродження» – українське протиалкогольне товариство, засноване у Львові у 1909 р. Діяло до 1939 р., особливо активно у 30-х роках. Влаштовувало протиалкогольні курси, віча, плебісцити, мало читальню у Львові і осередки на місцях. Видавало часопис «Відродження» (1929-1939) та додаток «Ми Молоді», випускало пропагандистські брошури.

 

С. 14. Жаб'євський район – тепер Верховинський район Івано-Франківської області.

 

С. 16. «У всіх містах була проголошена самостійна Україна» – йдеться про Акт від 30 червня 1941 року, коли всупереч волі німецьких окупантів з ініціативи ОУН-революційної (під проводом С. Бандери) у Львові проголошено відродження Української держави, утворено уряд, який очолив Я. Стецько. Однак уже в липні 1941 р. німці розпочали репресії проти ОУН, за відмову відкликати Акт від 30 червня С. Бандера та інші керівники були заарештовані й запроторені до німецького концентраційного табору Заксенгавзен.

 

С. 18. Український допомоговий комітет – місцева структура Українського Центрального Комітету, єдиної легальної неполітичної організації українців у Галичині під час німецької окупації. Структури УЦК та його осередки УДК займалися суспільною опікою, проводили культурну діяльність. Такі ж організації мали поляки та євреї.

 

С. 25. Чорний ліс – великий лісовий масив, який тягнеться за Івано-Франківськом у напрямку Калуша. Охоплює частину Тисменицького, Богородчанського, Калуського районів Івано-Франківської області.

 

С. 25. У Городенці є великий цукровий завод.

 

С. 28. Благовіщення – одне з найбільших християнських свят, яке за старим обрядом святкують 7 квітня.

 

С. 28. «Циган» – йдеться про одного з відомих командирів на Станіславівщині, майора УПА Павла Вацика, який загинув у бою 3 березня 1946 р.

 

С. 31. Хмара –- командир куреня «Дзвони» від січня 1945 р Загинув 21 грудня 1945 р.

 

С. 32. «Павло» – Павло Ковач, поручник УПА, командир сотні «Месники».

 

С. 33. Посіч – село біля Лисця, осередок повстанського руху на Станіславівщині. Його знищення з вивезенням людності розпочато ще в 1946-1947 рр., а у 1950 р. село повністю ліквідовано, населення вивезли (Сибір, Одеська обл.). Це зроблено під претекстом будівництва військового об'єкту, але фактично за нескореність мешканців тоталітарному режимові. З проголошенням незалежності України село Посіч відроджується.

 

С. 34. Шміраки – згірдлива назва більшовиків –- засмальцьовані, брудні.

 

С. 37. «Роберт» – Ярослав Мельник, повітовий провідник Калущини, окружний провідник Коломийщини, обласний провідник Станіславівщини, крайовий провідник Карпатського краю у 1944-1946 рр. Загинув смертю героя 31 жовтня 1946 р.

 

С. 41. «Запорожець» – сотенний ВО-4 (воєнної округи № 4, включала терен Станіславівщини).

 

С. 47. «Чорнота» – Володимир Чав'як, сотник УПА, командир куреня «Дзвони» ТВ-22 у 1945-1947 рр.

 

С. 48. «Дунай» – Богдан Драч. Командир ТВ-22 у 1946-1949 рр.

 

С. 49. «Всеволод» – Михайло Хмель, окружний провідник ОУН Станіславівщини у 1944-1947 рр.

 

С. 55. КПЗ – камера попереднього ув'язнення (з російської – камера предварительного заключения).

 

С. 59. «Денис» – Михайло Полідович, заступник Крайового референта Служби безпеки Карпатського краю у 1947-1949 рр.

 

С. 59. «Яр» – Крайовий референт Служби безпеки Карпатського краю у 1947-1948 рр.

 

С. 87. «Грім» – чотовий сотні «Змії» ВО-4.

Богдан ЯКИМОВИЧ,

кандидат історичних, наук, доцент

 

ЗМІСТ

Передмова Т. Прохаська ...                          5

Життя як подвиг. Л. Сєник                             7

Спогади                                                        9

Пояснення до фотографій                           117

Примітки. Б. Якимович                                121

 

Серія «Наші партизани»

Видання № 1

 

Євгенія АНДРУСЯК

СПОГАДИ

 

 

Упорядник Любомир Сеник

Коментарі Богдана Якимовича

Вступна стаття Тараса Прохаська

Редактор Ярослав Довган

Дизайн серії Олени Рубановської

Верстка Ірини Шумади

Коректор Алла Журава

 

 

Підписано до друку 15.03.2002. Формат 70x100/32.

Гарнітура «Рrаgmаtіса». Умовн. друк. арк. 3,4.

 

 

А 65 Андрусяк Є.

Спогади. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 128 с.

 

ISBN 966-668-003-3 (№ 1)

966-668-002-5 (серія «Наші партизани») ББК 63.3 (2) 623