СПОГАДИ. Частина 1. (Автор: Андрусяк Євгенія)

опубліковано 23 трав. 2015 р., 13:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 черв. 2015 р., 03:44 ]
 

 Євгенія Андрусяк

С П О Г А Д И

 

 

Видавництво

Лілея-НВ

2002

 

ББК 63.3 (2) 623

А 65

 

Першою книжкою із серії «Наші партизани» є спогади Євгенії Андрусяк – дружини і товаришки одного з найзначніших командирів Української Повстанської Армії – «Ґреґота»-«Різуна». Годі сподіватися довідатися з цієї книжки про «життя і діяльність» найвизначнішого героя «Чорного Лісу». Ця оповідь трохи інша. Вона подібна на погляд із середини. Вона стосується найголовніших людських речей любові, родини, порядності і витривалості...

 

Упорядкування Любомира СЕНИКА

Коментар Богдана ЯКИМОВИЧА

 

Усі права застережені. Відтворення будь-якої частини цього видання у будь-якій формі заборонені без письмової згоди видавництва «Лілея-НВ».

 

© Є. Андрусяк, 2002

© Видавництво «Лілея-НВ», 2002

ІSSBN    966-668-003-3 (№ 1)

966-668-002-5 (серія «Наші партизани»)

 

Світ влаштований так жорстоко, що кожна людина може прожити лише одне життя. Ніякі знання, подвиги, найрадикальніші зміни, додаткові випробування і нескінченне допускання у своє життя інших людей – ніщо не може вивести навіть найкраще життя поза межі єдиного власного.

 

Світ влаштований ще жорстокіше – що йому замало однієї схеми життя. Йому потрібно безліч різних і неоднакових людських доль. Кожна з яких мусить бути єдиною і власною.

 

Тож для того, щоб гідно прожити власне життя, необхідно знати хоч щось про інші. Саме це знання називається культурою. І саме ця культура є тією тонесенькою плівкою, яка надає сукупності біохімічних реакцій форму людськості. Можна сказати в такому разі, що лише історія, знання про минуле надає сенсу людському існуванню.

 

Але пам'ять має властивість забувати. Особливо активно вона забуває чуже знання. І єдиним способом пам'ятати і не допустити прориву у плівці, що тримає, є перетворення чужого знання у власний досвід. Сприйняти чужу історію як свою власну. Так, як це роблять діти, слухаючи розповіді батьків і дідів, – назавжди закладаючи ці розповіді у підвалини свого спілкування зі світом.

 

Для того, щоб відчути історію як власний досвід, потрібно, щоб попрацювали почуття і уява.

 

Те, що відбувалося на Західній Україні кілька десятиріч тому, для переважної більшості всіх нас стало власне тим чужим-своїм досвідом. Ми можемо викликати у собі відчуття, ніби пережили хоч щось з того, що прожили діди і батьки. Але пам'ять має властивість забувати. Це її захисний механізм. Особливо коли йдеться про дальше, ніж третє покоління. Тож з кожним днем людей, для яких друга світова війна і український партизанський рух опору були незнищенним знанням, стає менше. Тонка плівка культури натягається все більше, ризикуючи не втримати напір біохімічних реакцій.

 

Серія спогадів про український рух опору 40-50 років, започаткована видавництвом «Лілея-НВ», є спробою нового підходу до пізнання нашої історії. Всі ці книжки є розповідями людей, які не вивчали історію, а проживали Ті своїм єдиним власним життям. Можливо, вони не знали того, що знають стратеги і архіваріуси. Але вони знають тілом, яка історія на доторк, на запах і на смак. З них не можливо витравити знання болю, навантаження, небезпеки, терпіння, любові і віри. А тому – незламності і сенсу.

 

Тож читати ці книжки треба передовсім уявою, переносячи хоч на хвильку все описане на своє тіло. В такий спосіб чужі знання стануть нашими настільки, що отримаємо шанс не втратити розуміння болю, навантаження, небезпеки, терпіння, любові і віри. А тому – незламності і сенсу.

 

Першою книжкою із серії «Наші партизани» є спогади Євгенії Андрусяк – дружини і товаришки одного з найзначніших командирів Української Повстанської Армії. Годі сподіватися довідатися з цієї книжки про «життя і діяльність» найвизначнішого героя «Чорного Лісу». Ця оповідь трохи інша. Вона подібна на погляд із середини. Вона стосується найголовніших людських речей – любові, родини, порядності і витривалості. Доля склалася так, що все відбувалося у часи, коли ці речі отримували страшне і фантасмагоричне тло. Але не перестали все ж бути найголовнішими. Унікальність окремого життя доклалася до невідворотності типового життєпису. Типова ситуація у неповторний спосіб відбулася у долі одної жінки, одного чоловіка, однієї дитини, однієї сім'ї, одної землі. Читаючи, треба чути їх голоси...

Тарас ПРОХАСЬКО

 

Життя як подвиг

Не можна спокійно читати спогади Євгенії Андрусяк. Вона дружина Василя Андрусяка, полковника УПА, героя «Чорного Лісу», що на Івано-Франківщині. З самої юності п. Євгенія стала на шлях боротьби за незалежність України. Власне, Василь (один із псевдо «Ґрегіт») увів її в національно-визвольний рух і до останньої хвилини свого героїчного життя був її вірним наставником. Молоді люди поєднали свої серця назавжди, і цьому не перешкодили екстремальні умови, всуціль небезпечна для життя підпільна діяльність, боротьба проти наїзників на нашу землю, більше того, саме тут гартувалися їхні душі, чесні, відкриті для доброго, але заполоненого ворогом світу, до кінця віддані українській революції. І гарт боротьби, в якій морально вистояли ці люди, дозволив чесно сказати: «Ти сильна, ти мусиш вистояти». Це говорив полковник, додавши, що він залишається до кінця з людьми, що взяли зброю до рук, щоб звільнити рідну землю від чужинецької нечисті.

 

Життя підтвердило цю моральну, високопатріотичну позицію: Василь Андрусяк загинув, як сотні і сотні вояків УПА, але усіх їх, відомих і невідомих героїв УПА, моральна перемога над численним і могутнім ворогом настільки велика, велична і надзвичайна, що навіть сьогодні, після проголошення незалежності України, ні історики, ні широкий загал українського суспільства не зуміли до кінця усвідомити. Не кажу вже про офіційні державні чинники, які ганьблять себе тим, що досі не визнали УПА воюючою стороною. Це зробили всі держави Європи, які мали свої національні формування в боротьбі проти окупантів!

 

Життя п. Євгенії, як видно з її щирих спогадів, які не можуть не викликати в читача і подив, і захоплення, було вельми нелегким, може, й трагічним. Але ця мужня жінка вистояла в нерівній боротьбі з ворогом. Скільки витримки, світлого розуму, винахідливості і залізної впертості проявила вона, щоб осягнути в цьому своєму воістину подвижницькому житті перемогу. Так, це моральна перемога над жорстоким і підступним ворогом, хитрим і безпощадним. І мало хто з тих людей, які жили і живуть в інших умовах, які не знали, що це таке большевицький тоталітаризм, напевне, не зрозуміють отої самопосвятної любові заради рідної землі і рідного сина, якого нахабно, протиправно одібрав запеклий ворог. Скільки років життя, енергії витратила п. Євгенія, щоб повернути сина. Повернула! Виховала на свідомого Українця. Вже в цьому одному, ніби в кришталево чистій краплі води, як у сльозі, відбився український характер жінки, Матері, яка не знає іншої любові, крім любові до Бога, України і своєї родини. І ніколи вона, Жінка, дружина полковника, Мати, не занепадала духом, бо вірила в перемогу, вірила в правду, за яку поклав своє молоде життя цвіт української нації. Цей «скошений цвіт навічно вкарбований в нашу пам'ять.

 

Але мимо всього трагізму тих літ, що нестримно віддаляються від нас, мимо болючих втрат, сьогодні можна сказати, що все це покоління не втрачене, не розвіяне вітрами історії. Ні, це покоління переможців, бо їхня кров і піт лежать у фундаментах незалежної України. Такий високоморальний, патріотичний і логічний висновок української історії XX століття.

 

Накінець треба сказати слова надзвичайної вдячності за пам'ять, яка зберегла в своїй свіжості і щедрості пережите, побачене, передумане і вимолене у Бога. Спогади п. Євгенії, крім дуже цінної документальності, читаються як вельми цікавий роман про її подвижницьке, по-справжньому героїчне життя, назовні скромне, тихе, але таке духовно багате. Щиро раджу нашій молоді вчитуватись у ці рядки, наснажені і радістю, і болем, і стражданнями, але непідкупно правдиві. Є на чому вчитись – і виростати духом, пам'ятаючи, якою ціною здобута незалежність.

 

Львів, 15 грудня 2000 р.   Любомир СЕНИК, доктор філологічних наук.

 

Свої спогади я писала 1990 року на прохання сина, якого я шукала довгих 11 років. Мені хотілося, щоб про мого чоловіка Василя Андрусяка взнали більше як про людину, а не тільки воїна. Про людину, яка присвятила себе і віддала своє молоде життя за волю України.

 

 Василь Андрусяк, «Різун», командир «Чорного Лісу».

 

Я народилася 15 липня 1919 р. у багатодітній сім'ї Гуцуляка Івана і Анастасії з дому Слободянів у Снятині. Батьки – хлібороби, працювали на своєму господарстві, привчали і нас, дітей, до праці. Старші діти – Анна і Василь – народилися ще до Першої світової війни. Батько пішов на австрійський фронт, воював в Італії. Після розпаду Австро-Угорської імперії повернувся додому. 1918 р. він вступив до Української Галицької Армії. Після упадку УНР повертався додому через Буковину, де його арештували румунські стежі. Його безглуздо звинуватили: мовляв, він, українець, опинився вже не на українській землі, а в... Румунії! Вкинули його в тюремні пивниці, де перемучився 8 місяців. Повернувся додому, а тут уже нова окупація – польська.

 

 Батько Євгенії Іван Гуцуляк (1884 – 1947). Помер у Сибіру на засланні в архангельській тайзі.

 

Після мене народилися сестра Марія (1922), брат Володимир (1925), наймолодша сестра Лідія (1928). Родина Гуцуляків була національно свідома, релігійна. Передплачували «Місіонар», «Світ дитини», «Дзвіночок». Малими ходили в садочок, де сестри-служебниці вчили нас співати, декламувати вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Марійки Підгірянки. Виступали в Шевченківські дні, на Святі Матері.

 

 

 Василь Гуцуляк, старший брат Євгенії. Член «Відродження».

 

Училась я в Снятинській школі, закінчила 7 класів. Вступила в гімназію, однак через чотири місяці важко захворіла і про навчання не було й мови. Перебувала в кількох організаціях – «Сокіл», ОУН з 1941 р. Псевдо «Мрія», «Зена».

 

 

 Марія Гуцуляк. Член ОУН, псевдо «Ксеня», «Жанна». Довголітній в'язень суворого режиму в казахстанському Кінгірі.

 

Сестра Марія вчилася в Снятинській гімназії. Вона член «Сокола», ОУН з 1941 р. Псевдо «Ксеня», «Жанна». Випускниця Станіславівської торговельної школи, студентка вищої фахової торговельної експертівки у Львові. З наближенням фронту перейшла в підпілля. Працювала в підпільній друкарні, що випускала газету «Повстанець Гуцульщини», а також листівки і звернення. Арештована в 1946 р. Судив її військовий трибунал у Коломиї, де перейшла дуже важке слідство (побої, знущання). 20 років каторги за статтями 54/1 а і 54/2 у станіславівській тюрмі замінили на 10 років суворого режиму і позбавлення громадянських прав на 5 років. Відбувала покарання в Кінгірських штрафних таборах. Звільнена у 1956 р. Одружилася з Анастасієм Корнійчуком, політв'язнем, членом ОУН, учасником УПА. Засуджений на кару смерті, місяць сидів у камері смертників. Смертний вирок замінили 25 роками таборів.

 

 

 Ліда Гуцуляк-Онегдюк. Член Юнацтва ОУН, псевдо «Лиса». Народилася 1928 р. Довголітній в'язень сибірських таборів. Уже на волі.

 

Обоє померли 1983 р. на Волині, їх син Володимир живе в Івано-Франківську, одружений, має дві доньки і сина.

 

Брат Володимир. Освіта неповно-середня, кравець, член Юнацтва ОУН. З 1943 р. в дивізії «Галичина». Воював під Бродами, там загинув, похоронений у братній могилі.

 

 Володимир Гуцуляк, брат Євгенії. Член Юнацтва ОУН. У лавах дивізії «Галичина» загинув у бою під Бродами 1944 р., похований у спільній могилі.

 

Сестра Ліда. Член Юнацтва ОУН з 1943 р. Псевдо «Лиса». Арештована 1944 р. з дев'ятого класу. Засуджена воєнним трибуналом за ст. 54 п. 11 на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Відбувала покарання в сибірських таборах Кемеровської області. Звільнилася в 1954 р., повернулася на Україну. Закінчила 10-й клас і курси машинопису у Львові. Не змогла знайти роботу в Україні (не давали!) і виїхала в Казахстан. Одружилася, чоловік, політв'язень Онегдюк Іван, член ОУН-УПА, був засуджений на 10 років. Мають двох синів.

 

Сестра померла 1989 року, похована в Казахстані.

 

Пригадується, як після хвороби (гострого запалення всіх суглобів) 9 березня 1937 року я з батьком пішла до нашої читальні «Просвіта» на Шевченківське свято. Приїхав з рефератом молодий юнак Андрусяк Василько. Як він запально говорив, який у нього чудовий дар мови, я слухала його та дивилась, як на образ.

 

З тих пір пройшов цілий рік. У 1938 році нас із сестрою Марійкою запросили до «Сокола». Приймали нас у члени «Сокола». Того дня Василько і запропонував усім «соколам» іти на прогулянку. Василько йшов зі мною, ми йшли лугом понад Прутом, познайомилися, розмовляли. Сказав, що бачив мене, коли був у нашій читальні з рефератом, що цікавився мною, з ким я ходжу, з ким дружу. Ми подружили, часто зустрічалися. Не раз ми з сестрою ішли додому, а Василько з друзями ішли за нами і легенько співали нам «Ставок заснув», «Тихо над річкою», «Гуцулку Ксеню». Над Прутом ми разом стояли, чекали чайку, щоб на другий берег перепливти. Такі чудові були дні і вечори. Ми через ріку перепливали, а вони співають «Човен по воді похитується».

 

 

 Євгенія Гуцуляк-Андрусяк.

 

Часто вдвох ходили понад Прутом, проводив мене додому, приносив книжки.

 

Я належала до самоосвітнього гуртка при «Соколі», який заснував Василь Андрусяк. Він був керівником українського спортового товариства «Сокіл», член ОУН з 1932 р. Ми вивчали історію, географію, літературу України. Василь Андрусяк приходив до мене за Прут, приносив заборонену літературу, вчив конспірації. Про ОУН я вже знала від сестри Марійки. Вона вчилася у гімназії, де гуртувалась молодь для боротьби проти окупантів. Марійку часто проводив Івась Баб'юк, заходив до нашого дому. Ми сідали в садочку і слухали його розповіді про УВО та ОУН. Вивчали «Декалог». Ми з сестрою були готові до вступу в ОУН уже в 1939 р. Василько Андрусяк з Івасем Баб'юком казали, що вони хресні батьки нас, сестер.

 

Василько був завжди жартівливий, у товаристві його всі любили за його веселу вдачу. Коли появлявся в домівці «Сокола», його оточували, усі мали до нього яку-небудь справу: і дівчата, і хлопці. Всім давав пораду, а коли вислухає, звільняється від дівчат і підходить до мене, сміється: «Гаразд, дівчино, бачиш, як мене всі дівчата люблять». Ми ніколи не гнівалися. Пригадую, одного разу, було це літом, здається, 1942 р., я була за Прутом, була дуже гарна погода, коли я прийшла над Прут, на березі стояли люди і дивилися на розбурхану повінь. Вода розлилася, від краю до краю не видно. Жовта, каламутна вода несе все, що попаде: і сіно, і дерева. Це в Карпатах вночі випала сильна злива. Я засумувала, мені обов'язково треба бути в місті. Приїде Василько, у мене справа важлива для нього. Чайка не перевезе, затягнута в безпечне місце. Підходить до мене перевізник Андрій і питає, чого зажурилась. Я сказала, що мені треба на той бік. «Якщо обов'язково, то перевезу, ти не боїшся?» – «Ні, я не боюсь». З бокової млинівки витягнув човен рибальський, я сіла в човен. Андрій теж став у човен і почав понад берег чіплятись за вербові кущі, підтягати човен все далі і далі проти води. Далеко ми відплили, люди, які стояли на березі, маленькі. Тоді вуйко Андрій каже: «Закрий очі, сильно тримайся за борти човна, не перехиляйся». А коли відпустив, човен підхопила сильна хвиля. Мені тільки сильний шум у вухах. Нас понесло з цілої сили. Вуйко Андрій сильно веслом гріб, а коли йому удалось вирвати з головного русла, я відкрила очі. Люди, які були на березі, лишились далеко. Ми припливли коло села Кулачина, що на самій румунській границі. Я подякувала Андрієві, а він лиш сказав, якщо б комусь іншому, ніколи б не зробив цього, але для Василька можна і ризикувати. Я пішла до міста, зустріла Василька. Він дуже здивувався, звідки я взялась. Я йому розказала, а він мене сварив, яке я мала право наражатись на небезпеку тоді, коли справу можна відкласти, ще буде такий час, що треба буде наражатись і життя віддати, тоді буде оправдано, а цей вчинок засуджує, бо могла утонути. Мені було встидно, я мовчала, зрозуміла свою вину. Посварив мене і наказував, щоб завжди перед тим, як рішатись на якийсь вчинок, треба думати.

 

Багато Василько мені розказував про свої дитячі і студентські літа.

 

Батько Василь Андрусяк

 

Родився під час війни 1915 року, четверта дитина в сім'ї. До вселюдної початкової школи не ходив, вчився вдома зі старшим братом Ольом. Отець пр. Проць Йосиф був знайомий з родиною, поцікавився, чому хлопчик Василько не ходить до школи? Проекзаменував, сказав, що пришле репетитора, який підготовить Василька. На 11-му році вступив до державної гуманітарної гімназії. Вчився він безкоштовно, бо батько був ремісник, вчилися старші діти – брат Ольо, сестри Марійка і Анна. Василько вчився дуже добре, був здібний, і це зразу всі викладачі зауважили. Вже в початках навчання незлюбили його вчителі-поляки, на підручнику української мови «руска» зачеркнув, написав «українська». А з п'ятого класу почали йому ставити двійки. Вони знали, що його батько не зможе заплатити 200 золотих за двійку, і він буде змушений покинути навчання. Але викладачі-українці – професор отець Проць, учитель української мови і релігії, професор математики Рудко і викладач Мойсяк складалися і платили за його двійку, і Василько продовжував навчання. У 17 років став дійсним членом ОУН. Так продовжував до восьмого класу.

 

 

 Мати Євдокія Андрусяк. Депортовані в 1940 році в Красноярський край, померли на засланні.

 

Один студент попався з плакатами, його затримала поліція. В гімназії підказали, що то робота Андрусяка, у нього зробили обшук, знайшли лист такого ж формату паперу, ув'язнили.

 

Судили трьох: Баб'юка Івася на три роки, Андрусяка Василька на два, а того, що розклеював, – півтора року. Термін, який одержав, відсидів у коломийській тюрмі в одноосібній камері. Коли звільнився, було йому 20 років, і батько сказав: «Що ж, сину, вмів політикувати, вмій на хліб заробити».

 

 Марія Андрусяк, старша сестра Василя, репресована 1940 р.

 

Влаштуватися на роботу було майже неможливо, тому працював в адвокатів-українців секретарем, у вільний час допомагав батькові. Продовжував свою діяльність, розпочату ще в гімназії. Коли ми познайомились, Василько був повітовий провідник ОУН «Чорний». Часто на тиждень-два не появлявся, а коли приходив, був веселий, охоче розказував мені про Карпати, про життя гуцулів, про села, в яких організовував товариства «Просвіта», «Відродження», «Сокіл». Дуже любив Карпати, описував красу гір і полонин та чарівність карпатських дівчат і леґінів. Так пройшов рік нашої дружби. Настав страшний день 17 вересня 1939 року. На українські землі прийшло військо більшовицьке. Над нашими містами і селами, над нашим народом нависла чорна хмара. Почалися арешти.

 

 Олександр Андрусяк, брат Василя. Учасник ОУН. Створив у Снятині товариство «Відродження». Арештований в 1940 р., розстріляний у станіславівській тюрмі.

 

Того дня в неділю (5 жовтня 1939 р.) Василько провів мене до Прута, попрощався, сказав, що має з кимось зустрітись у «Соколі», і ми розпрощались. Коли він з'явився в «Соколі», там на нього чекали з НКВД. Його забрали, ув'язнили. Кожний день мама Василька ходила, вистоювала під мурами в'язниці, щоб хоча б дізнатися, де знаходиться її син, передати що-небудь, але дарма, в сльозах поверталася, бо і передач не приймали, і не могла довідатися про нього нічого. «Соколів» майже всіх забрали, кого в армію, кого в тюрму. Ночами забирали людей.

 

 

 Снятин – «Соколи», 1939 р. Сидять зліва направо: Євгенія Андрусяк, Василько Андрусяк, Регіна Горук, Зеньо Гоїв; стоять зліва направо: стриєчна сестра Олеся Слободян, Грищук, Анна Керницька, Софія Лукавецька.

 

Через три місяці Василька звільнили. Мав кожний день відмічатися. Не з'явився. На другий день до нього прийшов жидок, який служив у міліції. Він спитав: «Чому ти не з'явився вчора і сьогодні також?» Василь відповів: «То я з тобою маю іти? Ти прийшов за мною? Таки тепер?» Він підійшов до нього і схопив за карабін, зняв з нього і каже: «Ти мене не застав, мене нема вдома! Зрозумів? Якщо скажеш інакше – тобі не жити!»

 

Василь поїхав до Коломиї і вступив у педшколу.

 

Коли ми зустрілись десь під кінець грудня, було багато снігу, сильний мороз. Василько блідий, худий, змучений. Я розпитувала його, як у тюрмі? Василько сказав: «Краще в кучугурі снігу переночувати, ніж у тюрмі. Не дай, Боже, нікому бачити її». Дуже був сумний, маломовний. Сказав: «Знаєш, дівчино, коли я сидів у в'язниці, мені дуже було жаль маму, батька, друзів, але як згадував тебе, мені боліло серце, це, напевно, я люблю тебе». Того вечора він вперше поцілував мене. Ішли ми засніженими стежками, які вели до Прута, переходили через лід на другий бік, нікого ніде не видко, був вечір, а Василько каже: «Знаєш, перейдімо зараз границю, це ж так близько румунський кордон, місцями і кілометра немає». Я запропонувала його перевести, але з ним не могла іти, бо більшовики всю нашу родину знищать. Василько не хотів сам іти. Якби ми тоді знали, скільки нам ще доведеться пережити!..

 

Поїхав до Коломиї, вчився у педагогічній школі. Одного разу, коли він чекав на вулиці на зустріч, на нього несподівано напали двоє, скрутили руки і шепчуть до вуха: «Тіше, НКВД». Його передали військовим, щоб допровадили до управи, а самі залишились, щоб ще когось заарештувати. Коли проводили коло якогось саду, Василько скочив через паркан, і йому вдалося втекти.

 

На другий день пішов до училища, ще днів три його відвідував, а далі не можна було ризикувати. Звернувся в міськвно, попросив скерувати його на учительську роботу в Карпати. Скерували в село Зелене Жаб'євського району, 22 км до угорської границі. Писав мені часто, описував чудову природу гір і полонин, що кожну неділю бере свою улюблену мандоліну і своїх легіників, виходять на найвищі шпилі Чорногори, звідки видно далеко на доли, бачить Прут, а над Прутом мою хатину, в якій живе його дівчина. Листи, на які я так чекала, читала і напам'ять вивчала, я тоді ховала в безпечне місце, щоб не попали в небажані руки. Один лист блукав понад місяць. З усього було видно, що вже той лист був у руках ворогів. Відписала поштівку, кілька слів, відправила. Через тиждень поштівка вернулася, на ній було написано: «Адресат вибув, не залишивши адреси».

 

У тім часі Василько чекав кур'єрів, з якими мав відходити за границю. Вже третій день не з'являлися. Це був останній день, більше чекати не можна, завтра «голосування». Це були вибори в березні 1940 р. до Верховної Ради СРСР. Вибирати не було з кого, бо був тільки один кандидат, за нього голосували.

 

До нього на його мешкання прийшла мама. Прийшла пішки зі Снятина через гори і долини, засипані снігами, змучена, перемерзла, змарніла. Син кинувся до мами, поцілував, обняв: «Мамо, дорогесенька. Тобі і сісти не можна, негайно йди назад, бо кожної хвилини можуть прийти за мною, я не хочу, щоб Тебе забрали від мене». Гостинці, які принесла, не дозволив лишити, просив забрати з собою, благав, щоб негайно йшла від нього, аби не попалась більшовикам у руки. Мама тільки встигла сказати, що арештували брата Олександра Андрусяка, Адама Опарука, Стефу Чорнушку, Івася Баб'юка, Миколу Фрондзея, Михайла Садового, Дмитра та Іллю Ткачуків, Стефана Столярського, Михайла Зінковського, Костю Керницького, Левка Захаркевича, Дорка Фрондзея, Миколу Ящука, Миколу Гуцуляка, Ромка Бурачинського, Миколу Петрівського, Радевича. Всі вони загинули у станіславівській тюрмі. Шукають його.

 

Поцілував маму, і пішла вона снігами поміж гори, а син дивився у віконце і бачив темну постать, що то зникала в задолинах і снігах, то знову з'являлась, то лише чорна крапка десь на вершині появлялася, поки зовсім загубилася. Останній раз бачив Василько маму. Цього ж вечора був готовий до відходу.

 

До хати, в якій жив, прибіг хлопчина, задихавшись, сказав: «Утікайте, вчителю. За вами приїхали совіти, поїхали дорогою, а я через верхи до Вас». Старий гуцул глянув у вікно, а більшовики вже підсуваються до хати. Господар хлопця післав на піч, а Василька повів в алькір, відчинив віконце, наказав вискочити і заритися в сніг. Енкаведисти вже стали гримати до дверей. Господар, помалу відчиняючи двері, став сварити свого мешканця, що не дає відпочивати, а коли у хату влетіли енкаведисти, порозглядались у кімнаті: чисто, все акуратно поскладане, ніхто не спав, – питають господаря, де його жилець. Старий каже: «Та я думав, що то він прийшов, бо ходить до якоїсь нової вчительки, хоче женитися». «Де живе», – питають. «Та десь коло церкви».

 

Більшовики вибігли, полетіли до машини, а гуцул вікно відчинив і покликав учителя: «Утікайте, бо скоро вернуться». Забрав Василько ті листи виборчі і пішов снігами в сторону границі. Ще тої ночі перейшов угорський кордон.

 

Мама Василька повернулася додому. Це був 1940 рік. Незабаром забрали батька, матір, сестру Марійку і дружину Олександра, брата Василькового, з маленькими діточками. Прийшли серед ночі, сонних підняли, швидко наказали збиратись і виходити з хати в морозну ніч. Славцю вела за ручку і маленького Захарка несла на руках. Багато родин тоді забрали і повезли в телячих вагонах у Красноярський край, звідки мало хто вернувся. Батьки Василька померли з холоду і голоду. Повернулась Марійка інвалідом, хвора, а також дружина брата з діточками у 1942 р.

 

Настав 1941 рік, почалась війна, прийшли німці. У всіх містах була проголошена самостійна Україна, піднятий синьо-жовтий прапор. У всіх установах міст поставлений український уряд. Через місяць усіх ув'язнили. Через два тижні відпустили, а в установах і урядах засіли німці. Появилось гестапо.

 

Повернувся Андрусяк, зустрілися, привіталися. Чи так ми думали зустрітися? Василько був змучений, худий, розчарований. Наші зустрічі продовжувалися. 1941 р. за наказом ОУН я працювала в українській народній торгівлі. У мене був зв'язок з повітовим проводом ОУН. Ще був один зв'язок у Снятині в шевській майстерні, там працював Фрондзей (імені не пам'ятаю).

 

Василько часто приїздив до мене, коли не міг поїздом, тоді ровером. Не раз заходить, увесь засніжений, в інею. Сміється: «І природа проти мене! Коли завтра вертатимусь у Коломию, вітер буде в обличчя».

 

Василькові не можна було появлятися в Снятині. До мене на зв'язок приходив провідник «Грізний» або «Кропива». Підходить, дивиться або щось купує, аби я його бачила. Я знала, що під час обідньої перерви він чекатиме мене в стриєчного брата Володимира Гуцуляка. Я працювала у розвідці Снятинщини. Часто їздила ровером у село Вовчківці – 20 км від Снятина. Там містився провід. Я заходила на пошту до Марії Пудик. Через неї передавала матеріали провідникові «Кузьмі».

 

У нашу торгівлю кілька разів заходив з новоприбулих дуже акуратний і ввічливий чоловік. Говорили, що він з тайної поліції. Його прізвище Ґазда. Василько доручив мені приглянутись до нього, з ким він зустрічається. Сказав, що має деякі відомості, що він наша людина з Лемківщини. Треба знайти можливість поговорити з ним.

 

Я приглядалася до нього. Він завжди ходив один, з ніким не зустрічався на людях, часто переодягався. Одного дня я помітила, як два гестапівці повели дівчинку 15-16 років. Одягнута була вона так, як на Городенщині. В руках мала невеликий вузлик. Через кілька годин Ґазда веде дівчинку. Я стояла на порозі нашої торгівлі. Він привітався і каже: «Веду дівчинку в Український комітет, нехай її визначать куди-небудь, бо вона німа. А німці не будуть з нею возитись – застрілять!»

 

Я подумала, що він справді добра людина. Через якусь годину мій стриєчний брат Володимир Гуцуляк, що працював в Українському допомоговому комітеті, привів дівчинку до мене, попросивши, щоб я взяла її на кілька днів додому за Прут, поки вирішать, куди її віддати. Я попросила маму, щоб дозволила залишити дівчинку в нас удома на певний час. Через кілька днів дівчинка (ніхто не знав ні прізвища, ні імені) вибігла на вулицю. Згори їхала велика фіра з сіном. Дівчинка попала під колеса, поламала голінки в двох місцях. Батько завіз її до лікарні, записали на нього. Лікували понад місяць, виписали, привели до мене. Я віддала її в Український комітет, а за лікування мої батьки заплатили 200 злотих.

 

Оскільки Ґазда врятував дитину від гестапівців, я вирішила, що він справді порядна людина, але говорити з ним все-таки вагалася.

 

Незабаром мені передали, що в неділю дуже рано Ґазда вивів жебрака, старого чоловіка, на жидівське кладовище і власноручно його застрілив. Я повідомила провідника «Грізного», що з Ґаздою говорити не буду. Напевне, його хотіли підставити як провокатора.

 

У вільні хвилини Василь Андрусяк розказував про свої митарства за кордоном... Коли перейшов угорський кордон тої пам'ятної ночі 1940 року, відразу попав у руки пограничників, які відправили його у табір. Там було багато утікачів. Через кілька днів приїхали угорські військові і заявили, щоб завтра приготуватись усім до чистки каналізації. Василько всім пояснив, що вони не прийшли сюди на роботу, нехай відпустять, бо не до них вони прийшли.

 

Отже, на роботу ні один. На другий день військові приїхали машиною, щоб забирати людей на роботу. Вивели всіх перед начальством, Василько заявив, що на роботу не підуть. Нехай їх відпускають, бо вони ідуть до Німеччини. Наказ: хто не хоче на роботу, нехай виступить три кроки вперед. Василько виступив один, оглянувся: ще один, потім ще один, а всі інші стояли непорушно. Трьох взяли на машину і повезли. Хлопці, які їхали з ним, почали нарікати, що тепер мадяри їх розстріляють, треба було йти на роботу. Василько їм сказав, що як привезуть на місце, нехай просяться на роботу, а він не буде тут робити. Перевезли їх в інший табір, там теж було багато утікачів, але на роботу нікого не брали. Це вже були політичні. Однак і це його не влаштовувало, тому готував утечу. Підібрав ще двох хлопців, і в темну ніч через огорожу з колючого дроту вони втекли.

 

Проходили вночі через поля і луги, а вдень сиділи в кущах чи на полі в житі. Коли перейшли німецьку границю, то вже не дуже ховались, бо ж вони до німців ідуть. Коли тільки їх запримітили люди в селі, почали гнатися за ними, кричали «шпигуни», їх зловили і віддали в німецьку комендатуру. Звинувачували в тому, що вони радянські шпигуни, хотіли їх віддати совітам, але вони дуже просили, що нехай їх розстріляють, а до більшовиків не хочуть, бо від них вирвались. Коли німці взнали, де вони перейшли границю, то їх відвезли в той самий табір, з якого вони втекли. За втечу їх ніхто не карав, але вони не могли там довго залишатись. Готував другу втечу, їхній табір охороняли військові. Василько часто підходив до огорожі, нав'язував з ними розмову. Дехто знав німецьку мову, а інші нічого не розуміли. Один з охоронців трохи розмовляв по-українському. Василько до нього кілька разів підходив, трохи познайомився. Одного разу сказав йому: «Купи годинник у мене». Охоронець питає, скільки за нього хоче. Василько каже принести компас. Охоронець засміявся і каже: «Так мало хочеш, принесу». Коли приніс, Василько взяв компас і сказав, що до компаса ще треба карту. «Принеси карту Німеччини – і тоді дам». – «Знаю, що хочеш втікати». Але Василько запевнив, що ще ні, а може, колись. Охоронець приніс карту і взяв годинник, потім ще приніс трохи цукру і цигарки. Тільки говорить: «Не втікайте в мою зміну, я скажу коли». Хлопці були готові, заготовили трохи сухарів. В один вечір вказав місце, де їм вийти з табору, після півночі, як змінить його другий охоронець, він дуже погана людина. Отже, Василько і ще двох з ним друзів тої ночі вийшли з табору.

 

Тепер йшли дуже обережно, людям не показувались, ішли ночами, села обминали, вдень сиділи в кукурудзі, шукали, що можна поїсти.

 

Уже на німецькому терені якось під вечір запримітили мандрівників. Селяни, діти почали за ними гнатися, кричати «шпигуни», де вже взялись дорослі з дрюками, біжать. Тож розбіглися по полю – хто куди. Коли переслідувачі вернулися, двоє зустрілися, а третього не діждалися, другу ніч пішли вдвох. Ішли, йшли, їсти не мали що, сили з голоду занепадали, але вони зберігали сили духу: їли кукурудзу, біб, горох, яблука, під гайками збирали горіхи, ягоди. Прийшли над ріку, вдень оглянули, ріка глибока, береги бетоновані, перехід тільки через міст, який охороняють шуцмани. Цілий день сиділи в кукурудзі, недалеко протікав струмочок, напились води, попрали сорочки, почистили черевики. Ніч переспали, а рано подалися далі від моста, щоб їх не побачив вартовий.

 

Вийшли на гостинець, і Василь каже своєму другу: «Ти впав і вивихнув ногу, не можеш іти і говорити не можеш, тому мовчи, а я буду говорити». Над'їхала фіра, сидить бауер, коні поганяє, а Василько зупиняє його та й просить, чи не буде такий добрий підвезти їх до лікарні, бо друг упав і нога болить, не може стати, напевно, вивихнув ногу. Питає: «Звідки і куди йдуть». З такого-то села, до міста. Ідуть там відмітитись. Бауер розгнівався, чому їх господар відпустив самих пішки. Але Василько пояснив, що господар не зміг, бо зайнятий, а він знає, бо вже там був не раз. Тож бауер допоміг хворого покласти на віз, Василько сів біля бауера, вийняв цигарки, пригощає господаря. Виїхали на міст, бауер підняв руку і «гайль Гітлер» крикнув, і проїхали через міст щасливо. Приїхали коло лікарні, німець допоміг зняти хворого, посадили на лавочці, хотів викликати службу, але Василь подякував і сказав, що сам викличе. Німець поїхав, а хлопці посиділи трохи і пішли своєю дорогою.

 

Здавалось, найгірше пройшли, але дуже захотіли їсти. На краю міста при дорозі побачили невеличкий магазин. Василько зайшов, купив консерву, запитав хліба, продавець сказала, що хліба немає, буде через годину. Вийшов з магазину і звернули в якийсь завулок, щоб звідти вийти на городи. Продавець, напевно, подзвонила, бо не вспіли вийти за будинок, як за ними почали гнатися з собаками шуцмани і цивільні люди і кричати «шпигуни». Вони розбіглись у різні сторони. Коли Василько відірвався від переслідувачів, товариша не було, напевно, попався. Так Василько лишився один. Йшов, йшов, по карті бачить, що вже недалеко Відень. Треба йому перейти залізничну колію. Тільки піднявся на колію, а назустріч йому поліціянт, видно, українець, на шапці тризуб, з карабіном за плечем. Тікати вже нема куди, йде до нього, той «гальт», по-німецьки питає документи. Василько до нього по-українськи – для чого тобі документи, але він тільки по-німецьки – «аусвайс» або в комендатуру забирає. Василько з кишені виймає зложену карту і подає йому. Поліціянт взяв, подивився на затриманого, став розгортати, а Василько раз – і карабіна забрав. А тоді до нього по-німецьки: «Вперед, тепер я тебе в нашу поліцію заведу». Він почав уже по-українськи просити, але Василь штовхнув його вниз. Там росли вербові кущі, чагарники. Трохи відвів його, зв'язав руки і ноги ременями, заткав рот шапкою і каже: «А тепер будеш знати, як з людьми поводитись, твого карабіна викину в корчі, як тебе хтось знайде, то знайдеш і свою пушку. Я забрав би з собою, але хоч свиня, та все ж ти українець. Тому я не хочу, щоб тебе німці за карабіна розстріляли. Може, тепер зрозумієш, як треба жити». Коли вийшов на пагорб, здалека побачив Відень.

 

Так Василько з великим трудом дійшов до міста, де його чекали. Там організовувалися українські легіони. Місяць дали на відпочинок, а потім почався військовий вишкіл. Німці ганяли, не жаліючи. Дуже було важко, але все зносили, терпеливо вивчали військову справу, бо знали, що все це треба для нашої боротьби, для визволення України.

 

У 1941 році почалася війна з Радянським Союзом. Українські легіони йшли разом з німцями визволяти Україну, в які міста вступали, проголошували самостійну Українську державу, настановляли український уряд, встановлювали синьо-жовтий прапор. Ішли вперед, радянські війська майже не чинили опору. Під Одесою український легіон оточило німецьке військо, наказали скласти зброю і відправитись на необмежений відпочинок. Усі були обурені. Який відпочинок? Війна ще не закінчена, нам треба Україну визволяти. Але Гітлер бачив, що радянські війська втікають, майже не зупиняються, вирішив, що наша допомога не потрібна, що Україну забере без українців. Німецькі офіцери звернулися до українського війська: якщо хочете воювати проти вашого ворога, ставайте до лав німецької армії. Наші військовики дізналися, що Гітлер дав наказ арештувати увесь наш провід за кордоном і уряд в Україні. Був наказ усім йти в підпілля. Всі склали зброю і роз'їхалися по домівках.

 

Ось і знову ми разом. Василько прийшов до мене просто з поїзда, змучений. Наші зустрічі продовжувалися, Василько продовжував навчання в Коломийській педшколі. Приїздив до мене, коли «мав вільну неділю»; коли не міг приїхати, присилав до мене своїх друзів. Я працювала в народній торгівлі, до мене завжди як на зв'язок могли приходити ті, кого Василько присилав. В. Андрусяк був тоді окружним провідником Коломийщини (псевдо – «Різьбяр»). Приїздив у Снятин, організовував Юнацтво ОУН у Снятині і в навколишніх селах. У 1942 р. організував стійку коло Божого гробу в нашій церкві. В Снятині та по селах була Юнацька сітка дуже сильна, нею керував Чепига Василь («Степовий»), вихованець Андрусяка в «Соколі».

 

 Юнацтво ОУН. Стійка біля Божого гробу в церкві св. Михаїла в Снятині 1942 р. На колінах перший зліва Володимир Гуцуляк, брат Євгенії. У центрі Василь Андрусяк.

 

Приходив до мене додому, ми сиділи в садочку, розказували про різні пригоди. По місту йому було небезпечно ходити, бо гестапо вже шукало його. Поїздом йому не дозволяли їхати, бо в поїздах перевіряли документи, тож добирався до Снятина майже 40 км ровером літом і зимою. В Снятині жила його сестра Анна, її маленькі дівчатка Зенка – 5 років та Іринка – 3 роки. Коли побачать мене, то біжать і шепчуть: «Коли вуйко Василько приїде?» І маленькі знали, що не можна голосно говорити про вуйка.

 

Мої батьки почали мені дорікати, щоб я з ним не ходила, не зустрічалась, його поляки арештовували, большевики теж, а тепер німці його шукають. Я не могла йому відмовити у зустрічах. Василько сказав моїй мамі, щоб вона про мене не журилась, що я його наречена і він сам про мене буде журитися. Все частіше, як Василько в неділю появиться в місті і в понеділок до схід сонця поїде, то в Снятині вже гестапо шукає його. До мене підходить хто-небудь з нашої інтелігенції і питають, де Василько, бо за ним шукають гестапівці.

 

Я йому переказую, щоб не появлявся в місті, сердиться, каже: «Думаєш, що наші пани так за мене переживають? Вони знають, що так легко мене не візьмуть німаки, що кропну двох-трьох німаків і втечу, а їх візьмуть закладниками. Це хтось гестапівцям доносить тоді, як мене вже в місті немає». Дуже було йому важко вчитися, працювати і вести революційну роботу. Рідко коли приїздив, а коли появлявся, то під охороною.

 

Одного дня зайшов у крамницю чоловік із села Вовківці від «Кропиви». Сказав, що привіз пораненого. «Що з ним? Де він?» – «На возі. Поранений у ногу. Треба витягти кулю». Я вийшла, сказавши, щоб їхав униз, повернув воза і їхав за мною. Там, де зайду, нехай зупиниться і заїде. Буду його чекати. Я зайшла до брата Василя в кравецьку майстерню. Сказала братові, щоб поранений залишився в нього до вечора. В обідню перерву я пішла до стриєчного брата Володимира і доручила йому, щоб уночі забрав хворого до себе і щоб хірург Пудюк вийняв кулю. Пораненого я забрала за Прут до моїх батьків, де лікувала його 2 тижні. Після лікування повернувся в свої ряди провідник Юнацької сітки «Тур», син священика із с. Залуче Снятинського району Станіславської обл.