Специфіка українсько-російських відносин XVII століття (Автор: Вергун Ольга)

опубліковано 30 лип. 2014 р., 08:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 серп. 2014 р., 10:16 ]

Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996

 

Воскресають лише там, де є могили. Мабуть, такими словами німецького філософа Ніцше слід розпочати своє слово з приводу вшанування пам'яті перемоги Українського козачого війська 28-29 червня 1659 року над окупаційною царською російською армією.

 

Доба української гетьманської держави 1640-1780 років розкриває неабияку картину політичного та культурного розвитку країни. Звільнення від польського панування, війна, татарські напади, величезні втрати людей – ніщо не могло перешкодити розвиткові країни. Очолювали Гетьманську державу видатні діячі з освітою, здобутою в європейських університетах, з багатим політичним досвідом, який був набутий у Польській державі. Саме в цей час Україна здобуває авторитет серед держав Східної Європи. Керована Б.Хмельницьким, Україна переживала особливу історію.

 

У 1654 році «віч-на-віч» зустрілися два народи, дві держави. Україна, незважаючи на польський гніт, зберегла старі культурні зв'язки з Західною Європою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-Польської доби вона відчувала впливи європейської культури в галузі права, науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як Острозька Академія, Львівська братська школа, Києво-Могилянська колегія, гурток Петра Могили.

 

Московська держава, яка в XVII ст. переживала добу «смути», та вийшла з неї зміцнілою, з ідеєю «Третього Риму». Та спрямування сил на боротьбу за створення міцної держави Московської віддалило її від Західної Європи та її культури.

 

Ось такими постали держави Україна та Московія – коли в 1654 році уклали союз, який згодом мав чи не найгіркіші наслідки для України. Метою угоди для України було остаточне звільнення від польського панування та об'єднання всіх українських земель у велике незалежне князівство. Московський цар гарантував Україні її права, що торкалися наступних справ:

- обрання радою гетьмана та старшини,

- самостійність української адміністрації та суду,

- збирання податків,

- збереження поділу на стани (козацький, шляхетський, міщанський та духовний) та збереження за ними права ведення переговорів з іншими державами.

 

Союз із Московщиною переслідував певні політичні цілі. Це не було ані приєднання відрізаної гілки, ані повернення відірваних земель під владу колишніх володарів. Не йшла мова про визволення Православної Церкви: між Українською та Московською Церквами існували суттєві різниці (київське духовенство не сприймало зв'язків з Москвою). Та й сам Хмельницький неохоче прийняв становище царського васала і не думав піддаватися під керівництво Москви.

 

Отже, у 1654-1656 рр. Україна, перебуваючи під зверхністю царя, зберегла цілком відокремлену від Московської держави територію, окреме українське громадянство, вибране козаками правління – гетьмана і старшину, які протягом двох років підлягали російському уряду виключно у справах військових і частково зовнішньополітичних.

 

Головний зміст Переяславської угоди 1654 року полягав у взаємній військовій підтримці. Щодо політичного спрямування Переяславської угоди, то серед дослідників існує думка про васальну залежність України від Москви або військовий протекторат, унію. Україна в 1654-1656 роках перебувала під протекторатом московського царя, з чого можна її охарактеризувати як унітарну державу, пов'язану з Росією лише зовнішньою залежністю.

 

Поняття васалітету та протекторату досить близькі за значенням. Автор концепції природного права, австрійський політолог і юрист Г.Єліпек визначав васалітет як одну із форм державоправного об'єднання, наслідком якої є залежність, підпорядкування васальної держави, а протекторат є формою міжнародно-правової спілки, при якій одна держава вступає під опіку, протекцію іншої, зберігаючи риси незалежності. Згідно з такою інтерпретацією понять, зв'язок між Україною та Москвою, визначений Переяславською угодою, носить характер протекторату, тим паче, що Україна зберегла за собою вищезгадані риси незалежної держави.

 

Під царську опіку Україна вступила, сподіваючись на захист і військову допомогу у війні з Польщею. Головним змістом Переяславської угоди був російсько-український військовий союз, а метою угоди – оборона всіх українських земель від Польщі. Царський уряд не виконав своїх зобов'язань. Розраховуючи на те, що польський Сейм обере російського царя на королівський престол, Москва за Поляновським трактатом 1656 року відмовилась від оборони Правобережної України, залишаючи її на поталу Польщі, а сама почала здійснювати заходи, спрямовані на безпосереднє підпорядкування Лівобережної України. Така політика царського уряду спонукала Гетьманський уряд до думки про визволення. У жовтні 1656 року Б.Хмельницький скликає в Чигирині Великий Сойм всієї української старшини, де ідея української державної незалежності була усвідомлена як безумовна політична потреба. Так, Україна зав'язує дипломатичні відносини і приєднується до європейської коаліції держав, куди входили Швеція, Прусія, Литва, Семигород, Молдавія і Волощина. Суперечка між Україною і Швецією з питання контролю над землями південної Білорусі після довготривалих дипломатичних переговорів була вирішена на користь України. Швеція поступилась Україні Південною Білоруссю. 1656-1657 роках Україна швидко здобуває у міжнародних відносинах визнання на рівні з Москвою і Польщею, досягає становища абсолютно суверенної держави і починає відігравати значну роль у загальноєвропейській політиці.

 

Після смерті Хмельницького гетьманом України обрали одного з найближчих його прибічників – генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Допомагав йому український аристократ Юрій Немирович, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралась б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, на мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 році після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

 

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, щороку, за рекомендацією гетьмана, сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали у Речі Посполитій рівні з католиками права. Крім того, на Україні планувалося заснувати два університети, школи та друкарні.

 

Хоча Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще не встигли підписати угоду, як Україну окупувало величезне московське військо під командуванням О.Трубецького. Зібравши об'єднані сили зі своїми союзниками – поляками та кримськими татарами, Виговський рушив назустріч загарбникам. 29 червня 1659 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок.

 

Україна відіграла величезну роль в історії Московського царства: вона стала мостом, який з'єднав Москву із Західною Європою. Неабияку роль відіграло й те, що Україна була православною, тоді як Москву непокоїв католицизм із Заходу.

 

У XVII ст., ще до Переяславської угоди, Москва зверталася за допомогою до київських учених. Після Переяславської угоди рух учених до Москви посилився.

 

За царя Олексія на Московщині виявилися культурні впливи України в мистецтві, літературі, музиці, зародився театр. Але ще більшими вони були за Олексієвого сина Федора, вихованця Симеона Полоцького. Українські впливи стали загальною «модою» при царському дворі. Ось як їх характеризує А.Архангельський: «Кияни, не зважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини ХVП ст. були господарями становища в Московській Русі, найкращі, найвидатніші її діячі».

 

Трагічна доля України, катастрофа під Полтавою сприяла піднесенню Московського царства до становища Російської імперії. Петро І посилив боротьбу з Україною, маючи на меті цілковито підкорити її політично та економічно. Але, в той же час, він визнавав вищість української культури, і культурні впливи України зростали.

 

Що більше вигравала Російська імперія внаслідок Переяславського договору та Полтавської перемоги, тим більше втрачала Україна: не тільки політичну незалежність, але й колосальну кількість людей: тисячі селян та козаків гинули у війнах, які вела Росія, на будуванні фортець та Петербургу. Багате, вільне українство перетворювалося на кріпацьку масу.

 

Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом, або шукаючи сприятливих умов для праці, переходили до Росії. Трагедія цього переходу на службу «чужому вівтареві» була у втрачені українцями свого національного імені та збільшенні кола представників «російської» культури, яка протягом століть так чи інакше поглинала культури завойованих народів.

 

У цій тяжкій, безнадійній, здавалося б ситуації, яка створилася d Україні у XVIIXVIII ст. під окупаціями Росії та Польщі, залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Цією силою була національна свідомість, яка виявлялася з початку XVII ст., насамперед, у братствах, що стали на захист української національності. Так Україна, крок за кроком, втрачаючи свої права, незалежність, свій устрій, церковну першоверховність, навіть своє ім'я, зберегла ідею незалежності. Але дійсна сила духу полягає у владі над національним, підсвідомим. Безодня космосу розкривається через безодню відчаю. Українство один із шляхів, яким блукає людський дух, чий погляд занурений у вічне, де не важко відшукати свій корінь. Воскресають лише там, де є могили, бо вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч і завмерлий організм, що завтра має лише той, хто мав учора. Національна ідея то сімейна ідея. Коли духовні потреби виростають до певного рівня, культура відгукується. Світ культури це світ загального, в якому конкретна діяльність лише вгадується. Саме тому він витає над світом земних розпачів й утіх. І з цією думкою, стаючи сильною, людина переконується, що вона насамперед людина. Що то за народ, який не має і не шанує своїх традицій? Самосвідомість українства починається з віддзеркаленням його українського архетипу тими, хто, по суті, й створив поняття нової нації. Сином своїх батьків не перестаєш бути, навіть поборовши їх гіпнотичну владу й вступаючи в самостійне життя.

 

Гортаючи сторінки історії, звертаєш свій погляд у безмірне минуле, сягаючи подумки устремлінь наших предків, підхоплюючи їх тягар служіння народові й намагаючись нести, поки вистачить сил, наснаги, вміння та розуму.