Що записано в серці. Частина 1. (Автор: Якимів Петро)

опубліковано 18 трав. 2015 р., 12:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 трав. 2015 р., 04:27 ]

 

   

ББК 84-Ук7-4

 

Член ОУН, учасник підпілля ще з 30-х років, воїн УПА, Петро Якимів усе своє свідоме життя віддав визволенню України з-під чужинецької кормиги. У вимушеній еміграції в США він не припиняє своєї громадської діяльности, глибоко усвідомлюючи, що тільки спільними зусиллями всієї нації можна реалізувати національну ідею. Про все це, про віддане Батьківщині життя читаємо в спогадах автора, написаних проникливо, з глибоким розумінням завдань, що їх ставить Історія перед нацією.

 

ІSВN 966-666-052-0

 

© Якимів П., 2002

© Сеник Л. Передмова, упорядування, 2002

© НВФ "Українські технології", 2002

 

Петро Якимів

Що записано в СЕРЦІ

 

 Петро Якимів (1947 р.)

 

ПАТРІОТ. ВОЇН. ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

Особистість автора спогадів, до речі, написаних із внутрішньою, духовною напругою, справді, незвичайна. На прикладі життєвого шляху пана Петріва Івана Якиміва можна простежити становлення цієї особистості від ранніх років життя, яке склалося в автора нелегко. Не будемо переповідати його життєвого шляху – про все це і багато про що з нашого національного життя прочитає читач і знайде для себе багато цікавого, повчального, такого, що навіть і нині, в умовах української державності, звучить вельми актуально, бо чимало того, проти чого постійно, все своє свідоме життя, боровся і донині бореться автор спогадів, на жаль, ще не зникло або й набуло нових форм і змісту, що одним словом можна характеризувати, як антиукраїнство. Власне, проти нього спрямував усі свої духовні і фізичні сили Петро Якимів. Від самої юності, ставши Свідомим Українцем, членом ОУН (з 1937 року), вступив на шлях боротьби проти поневолювачів України, незалежно від того, під якими прапорами вони наїжджали на нашу Батьківщину – біло-червоними, брунатними чи криваво червоними. З того часу, тобто з самої молодості, з часів польського панування на західних землях України, П.Якимів у нелегальній і напівлегальній праці, в рамках організації виконує цілу низку доручень безпосередньо з ініціативи М.Лебедя, тоді (40-і роки, час німецької окупації) Голови Визвольної Ради ОУН.

 

У підпіллі, з розповідей автора, привертає особливу увагу операція в Боратині, що виникла випадково, відповідно до ситуації, яка склалася, коли був знищений провокатор і терорист М.Кузнецов, особу якого вже пізніше ідентифікували совєтські спеціалісти. Група підпільників із сотні "Гуцулка", що діяла на цих теренах (Золочівщина), звісно, не мала поняття, на яких "німців" вона наткнулася. Та й сам автор спогадів неодноразово підкреслює, що з дезертирами німецької армії (вважали, що мають справу з дезертирами) не воювали, тому видалася йому дивною поведінка захоплених "німців", в результаті чого фактично сталося самогубство большевицького агента. Звичайно, цей епізод у спогадах П.Якиміва проливає світло на обставини завершення терористичної діяльності Зіберта-Кузнецова. І якщо є якісь інші версії цієї історії, то їх, поза всяким сумнівом, треба корегувати з живим свідком і учасником цих давніх подій.

 

Життєвий досвід, який збагачувався з кожним роком, досвід політичної боротьби, участь у бойових операціях УПА, громадсько-політична діяльність за кордоном, зокрема у вимушеній еміграції в США, – все це підтвердження того, що обраний шлях був правильний і неминучий. Адже в умовах, коли світ був поділений на свободу і неволю, коли Україна перебувала у величезній тюремній зоні, усе свободолюбне українство змушене діяти в ім'я свободи – і всіма доступними засобами, з одного боку, розвінчувати брехливий антисвіт комунізму, московського большевизму, псевдосоціалізму, що наприкінці свого панування робив фарисейські зусилля представити перед світом своє нібито людське обличчя, а з іншого, – самоорганізуватися для активної політичної роботи, скерованої на визволення, на утворення власної держави. Відомо, з "перебудовчої" затії большевицько-тоталітарного режиму нічого не вийшло, завершившись розпадом імперії зла. Але свідоме українство поза межами України, тоді поневоленої московськими окупантами, домагалося значних успіхів у своїй політичній діяльности. В ці результативні наслідки вклав і свою працю Петро Якимів, націоналіст за світоглядом і чином, чутлива душа до всього, що відбувалося і нині відбувається в Україні. Він опинився у вимушеній еміграції, але душа і помисли – постійно в Україні, і це, зокрема, підтверджують сторінки його спогадів, написаних з глибоким розумінням живих потреб сучасного українського суспільства.

 

Здавалося б, дивно, з яким розумінням зовсім з іншого, географічно віддаленого місця проживання він веде мову про сучасний стан і потреби України, володіючи максимальною інформацією про все, що відбувається в Батьківщині. Ця активна позиція викликає в нас глибоку пошану до людини, яка фактично все віддала, аби там, на заокеанських поселеннях українців, вони не забули, хто вони і чиї діти, і більше того – прислужилися головній меті всього свідомого українства – поверненню державности. Якраз ця, друга, воєнна еміграція максимально прислужилася, по-перше, збереженню власної національної тотожности і, по-друге, проголошенню на весь світ прагнень українців мати свою державу, визволитися з-під московського ярма. Ці дві генеральні і стратегічні "лінії" й визначили життєдіяльність української політичної еміграції, саме політичної, бо головним мотивом і причиною виїзду людей за океан була політика, їх політичні переконання. Чого, на жаль, довго не могли зрозуміти ні політична еліта США, ні американський загал, під кінець Другої світової війни певним чином збаламучені пробольшевицькими ілюзіями та совєтськими міфами про "демократію", "мир" і "соціальну справедливість", які нібито наявні в імперії зла. Власне, ця назва з'явилася далеко пізніше, коли західні держави і, зокрема США, нарешті зрозуміли сутність новітньої московської імперії.

 

Участь П.Якиміва в антибольшевицьких організаціях яскраво переконує в актуальности тоді антикомуністичної пропаганди, тим більше загостреної в роки "холодної війни" і тим більше необхідної в часи постійної інтервенції Москви в різних "гарячих точках" планети. Однією з них був Афганістан, авантюра Кремля, розрахована на швидке опанування політичною ситуацією в цій політично вельми нестабільній країні. Совєтський Союз тут програв з тріском, що й стало однією з промовистих ознак його неминучої агонії і розвалу.

 

Українська делегація на світових (міжнародних) конгресах антибольшевицьких організацій, в яких П.Якимів брав активну участь, займала конструктивну позицію, роз'яснюючи афганцям природу совєтчини і насильне втягнення українців, як гарматне м'ясо, в імперські інтереси Москви. Розвінчування комуністичної пропаганди, побрехеньок про "розквіт" України під чоботом Москви в ідеологічній боротьбі діаспори займало помітне місце взагалі в політичному житті Америки. Листи П.Якимова, адресовані президентам США, високопосадовим особам держави, пройняті особливою турботою про Україну, про визнання її законних прав на власну державу, а коли була проголошена незалежність України – про визнання її світовим співтовариством і, зокрема, США.

 

Натомість остання еміграція, загалом заробітчанська, як підтверджують спогади П.Якиміва, позбавлена якостей воєнної еміграції. Очевидно, закономірність цього негативного явища в тому, що ця частина населення, виїхавши за океан, не змінила своєї ментальности (як типового суспільно інертного загалу – така нині українська дійсність), виробленої в часи панування в Україні комуністичного режиму, який винищував українство не тільки фізично, а й духовно. На цю нову еміграцію, яка, звісно, не є винятком в українському середовищі в краю, потрібно активно впливати, аби зі зміною поколінь у нових умовах не загубити безперервної традиції служіння національним ідеалам.

 

Автор спогадів тонко реагує на цю конкретну ситуацію, а біль і розчарування, які прориваються між рядками, ще раз підтверджують, як глибоко лежить у нього на серці доля України. Слушна постава автора: українська діаспора покликана бути постійним учасником будівництва Української держави. І ця постава – не перебільшення її можливостей, а тверезий погляд на стан справ, причетність до яких вимірюється усім досі прожитим життям. Автор спогадів усвідомлює, що нині, в умовах глобалізації, яка все більше набирає шалених обертів, втягуючи в свою орбіту не лише окремих людей і народи, а фактично все людство, дуже важко зберегти свою національну ідентичність. І тим більше – як її зберегти в інонаціональному середовищі чи, точніше, коли йдеться про американців, у конгломераті полінаціональних середовищ з пануванням одного – англосакського? Дотепер відповідь на це питання українська заокеанська діаспора знаходила в розбудові своїх культурно-національних осередків, у згуртованости українців, головною метою яких було зберегти свою національну ідентичність, "вписатися" в культурно-духовний простір Америки, власне, своєю національною тотожністю, тією своєрідністю, яка виділяє її з-поміж інших, і максимально сприяти відновленню української державности. Нині начебто ситуація трохи змінилася: гостре відчуття національної бездержавности зникло, а натомість на перше місце вийшла максимально активна допомога Українській державі. Але в цій ситуації частина молоді, може, гостріше, ніж у попередні десятиліття, начебто "розслабилася" і сильніше піддалася денаціоналізації.

 

Нас, українців у краю, часто дивувала, на наш погляд, дивна ситуація, коли українці з-за океану, зібравшись разом тут, в Україні, нерідко бесідували між собою... англійською. І може, їх також дивувало і не менше дивує сьогодні, що українці тут, особливо на східних землях, розмовляють між собою... російською. Не кажу вже про офіційний істеблішмент – політичний, культурний, науковий, – який просто гребує державною мовою... Щодо наших російськомовних, особливо з державного "сектора", то про них інакше не скажеш, як про відступників від рідної матері. Складність мовної ситуації в Україні давно зникла б з порядку "денного", коли б керівництво держави було... українським. Щодо денаціоналізації української молоді в Америці (та й не тільки там), то все, очевидно, залежить від рівня свідомости українців, від виховання, від уміння, не опинившись у національному гетто, а влившись в американське суспільство, зберегти свою національну тотожність, відчуваючи в цьому свою майже інтимну потребу. Старша Генерація української еміграції усім своїм життям і чином довела, що саме це можна зробити в великим успіхом – і заслужити повагу з боку найвищих державних чинників США.

 

Збереження національних традицій, історичної пам’яти ввійшло в плоть і кров української діаспори. Адже невипадково П. Якимів, постійно думаючи про рідний край, тужачи за ним, віддає шану українським провідникам, які пожертвували найцінніше – своє життя Батьківщині, спеціально здійснює поїздки в Європу для вшанування пом'яти над їх могилами... Або з власної ініціативи споруджує на рідній землі пам'ятники героям, що полягли за нашу свободу.

 

Необхідно підкреслити: політично активна позиція П.Якиміва має заслужене визнання українців у краю і поза його межами. Постава патріота, який себе не мислить без служіння рідній землі, якій зобов'язаний своєю любов'ю, що ніколи не є завеликою, скільки б не зробив з її іменем для Батьківщини. Це та міра, яку ніколи не можна "виміряти", коли критерієм доброго і самопосвятного чину стає все життя, весь життєвий шлях, роки боротьби зі зброєю в руках і роки невпинної праці на громадському полі.

Любомир СЕНИК, доктор філологічних наук Львів, 1 серпня 2002 р.

 

Початок дороги в світ, у боротьбу

Давні спомини моїх молодих літ. Хоча пережите вже давно минуло, і я досягнув вісімдесятий, і все ж часто приходять думки про минуле молоде життя. Тяжке життя.

 

Народився я 1921 року в малому селі Безбруди Краснянського повіту, тепер це Буський район. Батько Григорій Петрів, мати Анастазія, з дому Матушевська. Дід Петро Матушевський був сільським ветеринаром. Господарка в нас невелика, але можна було з неї вижити. До того ж батько був майстер на всі руки. Мати – кравчиня – шила жіночі і чоловічі вбрання. Батько зимою займався ткацтвом. Великий верстат на зиму встановляли в другій хаті, і тато виробляв полотно. Він любив садівництво. Весною йшли ми до ліса викопувати молоденькі деревця, які в нашій околиці називалися кваснички. Батько пересаджував їх, а на другий рік нащеплював їх різними овочевими деревами. Батько розвів досить гарний сад, але, на жаль, недовго тривала ця гарна праця: батько хворів на виразку шлунка. В 1928 році, після операції, на третій день його не стало.

 

Мати залишилася з трьома діточками: трирічним братчиком, 13-річною сестрою, а мені було всього 8 років. За свого життя батько завжди говорив: "Як би я тяжко не працював, але вивчу дітей, аби так тяжко не працювали, як я. Та доля не дозволила йому здійснити цей благородний намір. На другий день після операції батька дід, мамин батько, поїхав до Львова відвідати його. Тато ще спитав діда, як дома, як жінка і діти. На третій день батько помер. Мати залишилася сама з дітьми без жодної допомоги. Настав для нас важкий час. Були великі витрати: похорон батька, оплата за шпиталь. Довелося одну корову продати і заплатити борги. Залишилися тільки з одною коровою, а ще, як на зло, випала дуже гостра зима. На щастя, мамині брати не залишили нас самих і багато допомагали. Літом я мусив залишити школу і йти до роботи, аби допомогти вдома. Мама домовилася з учителем, який співчував маминій недолі, він погодився на літо відпустити мене зі школи. Коли настала зима, починався мій шкільний рік. Учитель давав мені більше задач, щоб я доганяв своїх шкільних товаришів, І так життя плило. Треба було приймати те, що приходило в житті.

 

Дні минали за днями, село розвивалося головно просвітянськими знаннями. В тридцять першому році заснували кооперативу споживчих товарів. У тридцять другому році заложили Кружок Рідної Школи, де гуртувалася громадсько-активна молодь, спрагла знань. Зорганізували хор з двадцять п'ять хлопців та дівчат. Свого диригента ми не мали, тому запросили із села Журатина. Прізвище його, як пригадую, було Клєменс. То був знаменитий диригент. Ноти ніхто не вмів читати і все вивчали напам'ять. У Буську, до речі, ми вибороли перше місце за пісню "Птичий хор". Я також (мені вже було шістнадцять) співав у хорі. Крім того, брав участь у драматичних виставах, але мене вражало те, що я не є членом "Рідної Школи" і читальні. Одного разу я попросив голову Кружка, щоб мене вписав за члена. Він взяв аплікацію і почав питати про рік народження. Він сказав: "Коли станеш повнолітнім, тоді можна тебе вписати за члена. Тому нині за тебе мусить підписатися мама, бо ти ще малолітній". Але він заповнив аплікацію і каже: "Дай мамі, нехай підпише".

 

Приходжу додому, ховаю ті аплікації і чекаю нагоди, коли мама буде мати добрий гумор, щоб попросити підпису. Але тут нема що довго чекати! Підійшов до мами і кажу: "Знаєте, мамо, я співаю в хорі і беру участь у виставах, але я не член читальні, а того вимагають приписи. До того ж я ще малолітній, і мені треба, щоб ви підписали".

 

"О, ні, я вже мала досить клопоту з твоїм татом, як колись він був головою Просвіти. І коли польська поліція приходила, то тато сидів на городі в кукурудзі, а я мусила завжди дурити, що його нема дома, мовляв, десь у полі. А ти хочеш, щоб я мала знову клопіт? О, ні!" Більше годі було що говорити про той підпис. Увечері взяв я ті аплікації і прийшов до голови. Майже зі сльозами в очах кажу: "Ґеник, мама не хоче підписати! Що мені робити?" Він каже: "Знаєш що, то тільки між нами, підпиши маму і приписи. Але ти нікому того не кажи, бо могли би нас розігнати. Знаєш поляків, вони тільки чекають на щось таке. Якби щось до чогось, то це ти зробив сам, без нічиєї поради". Так я зробив і став легальним членом.

 

У Кружку Рідної Школи була досить велика бібліотека, члени читальні випозичали книжки без оплати. Прийшла зима і праці не було, то я позичав ті книжки і днями сидів над ними. Через зиму я прочитав найбільше книжок за всіх членів. Я дістав відзнаку як почесний член з читання книжок. Коли здавав книжку, то мусив розповісти, про що та книжка. Проходили дні за днями, до весни. Але з нашого гуртка завжди до мене підходив один з наших товаришів і починав говорити на різні політичні теми. Я спочатку не здогадувався, в чім річ, чому він так зі мною товаришує. Аж одного разу цей друг Яків спитав мене, чи я знаю щось про політичні організації. Мене то трохи здивувало, чому він мене питає. Подивився я на нього і спитав, які організації він має на увазі. Про Організацію Українських Націоналістів, кажу, знаю, читав також про Данилишина і Біласа. Їх поляки повісили в тюрмі у Львові на вулиці Казимира. Все це йому розповів, і ми розговорилися про політику, про переслідування українців польською владою. І згадали, як Білас і Данилишин геройськи трималися, навіть перед смертю ще крикнули: "Слава Україні!"

 

Одного разу Яків приступив до мене в домівці Кружка Рідної Школи і сказав: "Ходи, трохи перейдемося". Я спитав: "Куди?" – "На кладку, над річку". Вийшли ми з домівки і пішли над річку. По дорозі він мені сказав: "Знаєш, я хочу з тобою говорити. Але це секрет. То має залишитися між нами". Для мене то була несподіванка: що може бути секретом? Подумав я, послухаю. Він відверто мені сказав: "Я належу до Організації Українських Націоналістів. І я дію за наказом свого провідника, щоб з тобою поговорити і спитати, чи ти згідний вступити до Організації Українських Націоналістів? Скажу тобі правду, що з неї виходу нема. І за зраду чекає куля. І якби довідалася поліція, що ти належиш до організації, то тебе чекає двадцять літ тюрми". Запитую Якова: "Як ти так одверто зі мною можеш говорити, якщо то такий секрет?" Він відповів: "Ми вже майже рік маємо тебе на оці. Як ти поводишся, як сприймаєш щось національне. А ти подумай і на другу неділю мені скажеш". На тім ми розійшлися, пішли додому, бо вже вечоріло.

 

Різні думки переходили через голову. Пішов я спати, але спання не бралося, ніч була дуже довга – в роздумах. Перед очима проходили тіні Біласа і Данилишина, їх геройство, посвята боротьбі. І ті слова Данилишина, коли його запитав суддя, чи він жалує за тим, що зробив. Він відповів, що тільки жалує за тим, що не зможе боротися за самостійну Україну і за свій народ. На другу неділю я дав згоду на вступ до організації. Яків вручив мені Декалог і сказав переписати Його кілька разів, щоб запам'ятати, а потім спалити, щоб не потрапив комусь небажаному в руки. Я все зробив так, як він мені казав. За тиждень мене повідомлено, щоб я явився в селі Острів у господаря Черевка. Коли добре смерклося, я вирушив у дорогу до села Острів, щоб ніхто не бачив. Там я зустрів ще чотирьох хлопців, досі мені незнайомих. Ніхто не представлявся один одному, бо цього робити не можна. Господар відчинив льох, мурований з цегли, і казав нам чекати. Ми спустилися до льоху і сиділи мовчки, як німі. Нараз відчинилися двері, і ввійшов чоловік досить кремезної будови, ввічливо привітався "Слава Україні!" Він не представився, не назвав свого прізвища, тільки сказав, що він той, хто провадитиме з нами вишкіл. А цього вимагає організація.

 

То був Гілько Кук, брат Василя Кука і небіжчика Гілярка Кука, якого поляки стратили через повішення в тюрмі у Львові на вулиці Лонцького в присутносте його матері. Це була справжня героїня, яка навіть не заплакала в присутности катів. Цитую її слова: "Коли я приїхала додому, з жалю товкла головою до стіни. Але польська банда не бачила моїх сліз. Нехай знають, що ми не жалуємо своєї жертви для самостійної України і для нашого народу". А від себе додам: "Дорога Мамо! За твоїх синів тобі Україна вдячна, як рівно ж і український народ! Твій патріотизм, виховання твоїх синів, героїв українського народу, і твоя славна мужність залишаться в українськім народі назавжди!"

 

Гілько Кук був досить приємною особою, він умів розповісти і витлумачити права і правила організаційного закону. То була правдива школа поведінки в товаристві, в організації: відповідно до ситуації розпізнавати сексота або провокатора і бачити щирого українця, якому лежить на серці кривда українського народу з боку поляків.

 

Час від часу відбувалися сходини в закритих місцях. Весною, на Зелені Свята, поминають померлих. У селі Острів на цвинтарі були поховані три летуни, які загинули в українсько-польській війні. Щороку організація вшановувала їх, споруджуючи два хрести і один стовп з синьо-жовтими пропелерами. І це відбувалося щороку, хоча польська поліція на другий день витягала ці відзнаки пам'яти. Але незабаром поліція виставила на цвинтарі варту на ніч перед святами. То були даремні старання. Хрести і пропелери лежали готові в житах на полі, і ми у сховку вичікували, коли поліція піде додому. Нас було троє, і кожен мав лопату та визначене місце, де має копати. Наша робота тривала хвилини. Наступного дня поліція брала людей і витягала хрести і пропелери. Польську поліцію чорти брали, що "кабані" своє зробили. То був веселий час, і кожний чувся добре, що бодай щось трохи зробив для України.

Та прийшов і сумний час. Весняний день травня. Тепле сонце огрівало землю, пташки виспівували в кущах над річкою Думна. Нас троє сиділо на кладці. Ми побачили зв'язкового – серед білого дня! Ніколи він так не приходив з якимось наказом. Його запитав Яків: Щось нове?" – "Так!" – була лаконічна відповідь. Ми спитали: "Когось арештували?" – "Ні. Коновальця вбили!" – "Де? Як?" Він відповів, що в Роттердамі в Голландії, не стріляли, а пекельною бомбою. З чиєї руки, докладного висліду ще немає. Немов грім з ясного неба!

 

Є наказ, щоб чорні стрічки причіпляти на лівій вилозі піджака. Найшвидше прийдуть повідомлення, хто очолить ОУН. За пару днів ми дістали вістку, що наступником став полковник Андрій Мельник. Не дуже то була втіха. І незадоволення полковником тому, що його особа не була знана в політичному житті. Проте не було змін, а в організації приходив рік смерти Провідника. Ми дістали наказ, щоб з 22 на 23 травня вшанувати пам'ять Евгена Коновальця. Лунали церковні дзвони. Нехай вороги знають, що хоч Евген Коновалець загинув, але його дух живе і буде жити в душі українського народу.

 

Мені припало село Кізлів, досі ще не опановане Організацією Українських Націоналістів. Там це досить небезпечна справа з виконанням завдання. Якщо за нами гнатимуться, то слід стріляти на пострах; коли ж поліція пхатиметься, незважаючи на постріл, тоді треба стріляти просто в них, бо не можна ризикувати двадцятьма роками тюрми. Настав вечір, і ми з товаришем складали плани, як і куди зайти до церкви, щоб не зустріти нікого на дорозі. Ми мали врізаного австрійського кріса і п'ять набоїв. Коло десятої тридцять ночі ми рушили в дорогу, щоб не спізнитися на означений час. Прийшли ми під церкву трохи зашвидко, але, як звичайно, вночі під церквою ніколи нікого нема. Посідали під дзвіницею і чекаємо сигналу дзвона. Ми не мали годинника і не знали, коли почати акцію. Нараз ми почули голос дзвона. Почали й ми дзвонити, і таким чином дзвони передавалися від одного села до другого. Та, виявляється, ми збудили все село. Люди бігли в паніці, вважаючи, що десь горить, закликали брати відра. Ми смикнули поміж городи, майже при кінці нас хтось замітив, наробив крику: "Гей, тут якісь чужі люди, ловіть банду!" І пустилися бігти за нами. Ми щосили перли до лісу, а натовп також не спинився. Я вже довше не чекав і вистрілив, немов з гармати, понад їхніми головами. І почувся голос: "Люди, тікайте, бо то якась банда!" Натовп завернув, ми трохи відпочили, обмочені росами, і обережно поверталися додому з великою втіхою, що ми свою акцію виконали чесно. Прийшли додому і скоро сушили свій одяг, аби часом уранці польська поліція не напала на слід. На щастя, обійшлося без поліції і без жодних пригод.

 

У нашому селі всього було лише близько 250 номерів. Поляків тільки 15 дворів. Війтом був постійно українець. Але вже в кінці 30-х років окупаційна адміністрація призначила війтом польського жебрака, вигодуваного чужим хлібом. Його призначила солтисом, коли почали будувати Товажиство Школи Людовей. Люди протестували, але то нічого не помогло. Вибудували на вигоні, посередині села. І прийшов наказ організації спалити цей будинок. Завдання, як видно, досить складне. Адже навколо знаходились українські садиби, і шкода, коли б вони потерпіли. Тільки з боку школи і жидівського дому, критого бляхою, а школа черепицею, не було великого ризику. Одного вечора відбулася зустріч тих, хто мав зробити підпал з боку школи в Безбрудах. Коли йшла підготовка, вітер, як на зло, віяв у бік наших господарів. І так заскочила війна, а дім залишився. Там тепер господарювали більшовицькі зайди.

 

За польських часів наша парафія належала до села Куткір. Там був священик Мацюбович, за переконаннями затятий русофіл. Він тримав ціле село в своїх руках, а їмость була добрим диригентом. Вела досить великий хор і мала вплив на все село та Безбруди, що разом з Куткіром становили одну парафію. Хоча ми мали свою церкву, але священик приїжджав що другу неділю відправляти Службу Божу. Виявляється, йому позичили три парохіяльні церкви гроші, які він використав на будівництво двоповерхового будинку для товариства ім. Качковського – своєрідний подарунок для своєї жінки, яка вела в селі русофільську роботу. А гроші не повернули нашій церкві. Однак після смерті попаді на інфаркт село почало відроджуватись, ставало все більше свідомим. Отож на одній із таємних зустрічей членів організації було сплановано підпал будинку товариства Качковського. Було призначено трьох хлопців, я був провідником, бо знав село і всі його ходи й виходи. Хлопець з Красного мав приготовити речовину до вибуху вогню. Нас зобов'язали виробити для себе алібі. Крім того, необхідно було вважати на вітер, аби інші будинки не потерпіли.

 

Ще вернусь до свого села Безбруди. Коли помер священик Мацюбович, село цілком переродилось. Почала діяти Організація Українських Націоналістів. Ще за життя священика село почало писати до Консисторії, щоб призначили іншого священика до Безбрудів, бо є досить маєтку і в селі люди жертовні. Забирало то чимало часу, але з трудом парохіяни допросилися молодого священика з жінкою. Але він незабаром виїхав із села, бо його жінці тут не подобалося, напевно, вона походила з міста. Незабаром нам призначили другого священика, молодого, щойно висвяченого. Отець Осип Ґалиш був добрим диригентом і відразу взявся до праці. Зорганізував церковний хор, рівно ж хор виступав на національних святах, тому священик – громадський діяч – став сіллю в оці поляків. І одного дня отця Ґалиша арештували і запроторили до концентраційного табору – Картузької Берези. Село внесло протест до польського уряду через Ексцелєнцію Шептицького. І за півтора місяця отця Ґалиша звільнено з концентраку. Коли отець Ґалиш повернувся, то першу Службу Божу відправив з тією бородою, що за той час виросла в польському кацеті. Отець Ґалиш продовжував далі свою церковну і політичну роботу. Незважаючи на свій перший арешт, він далі провадив хор і давав концерти в нашім Кружку Рідної Школи.

 

Брав я також участь у хорі, співав у тенорах. Але я мусив його залишити, бо дістав наказ перебрати обов'язки зв'язкового. Отже, я не міг завжди бути на пробах хору. А отець мені докоряв, чому я не прийшов на пробу. Щоб обминути підозріння, я одного разу сказав отцеві, що більше на проби хору ходити не буду. Наш отець зі злістю сказав: "Якщо тобі дівчата більше важливі, ніж хор, ну, то трудно називається". В суботу я виповів свої проби, а в неділю отець робить знимку по Службі Божій. Коли люди вийшли з церкви, мене намовив мій колега стати до знимки на пам'ятку. Я не подумав, що може статися зі мною. Звичайно, я поправляю собі краватку і гонорово стаю до знимки. А отець приходить до мене і за ковнір виводить з групи. Перед всіма людьми став я з підвищення на землю і думав, що я застряг по пояс у землю зі стиду. Опустив я голову, відійшов набік і не міг глянути людям в очі. Ну, нічого не порадиш: отець тут господар, робить добру справу для української нації.

 

Одного року перед Великодніми святами він допомагав священикові в Куткорі сповідати. Весняні води в ріках вийшли з берегів. Коло села пливла ріка. Тому треба було перевозитися човном на бік села. Я дістав наказ, щоб я забрав учасника зустрічі і перевіз через ріку. Хто б то був з мого села, що сам не перепливе ріки? Подумав я, може, заявковий з головного проводу, тільки переходить через наше село. Прийшов я на призначене місце, подав кличку, дивлюсь, а то наш отець Ґалиш! Мене то дуже здивувало, і мої перші слова були: "Ну, вже знаєте, отче, за якими дівчатами я ходив. А ви мене за ковнір вивели з хору. І як я міг знати, – жартую, – що я мав сказати на сповіді?" З того часу то був мій найвірніший друг, перед яким у мене не було секретів.

 

Життя, як звичайно, в селі йшло нормальним трибом. Аж нараз прилетіла весела вістка про Закарпаття, що проголосило самостійність. Сльози покотилися з радости, маємо кусок самостійної України. То був 1938 рік. Отець Волошин став прем'єром Закарпатської України. На жаль, не надовго, бо Гітлер, щоб приєднати собі мадярів, уклав секретний договір про анексію Закарпаття мадярами, яким допомагала й Польща, хоча сама не здогадалась, що в скорім часі й вона потрапить у неволю.

 

Прийшов наказ організації, щоб зробити демонстрацію проти Польщі, яка окупувала Західну Україну. Вийшли перші демонстранти із села Безбруди. До нас приєдналося село Куткір, звідси ми пішли на село Острів, яке також долучилося до нас. З Острова ми пішли до Красного, де мала відправитися Служба Божа. Ще в церкві правилося, коли над'їхала польська поліція з навколишніх сіл. Обступили довкола церковної огорожі в повній готовности, на головах шоломи, на крісах багнети. Неначе фронтова лінія. Думаю, буде біда, бо мене ще не били на поліції. Ну, що ж, треба ставати в трійки, бо так каже Провід. Але підійшов до мене районовий провідник і каже: "Друже, ви і ще один ідіть і підіпріть браму і нікого не випускайте. Коли буде багато людей під брамою, тоді відкрийте браму і ставайте в трійки, так щоби могли пробитися на вулицю разом з людьми, щоб нас поліція не розігнала".

 

Наказ є наказ. Стали ми під брамою і нікого не випускаємо. Тут молоді дівчата і старші жінки просять нас, щоб випустити їх на вулицю. Ми виконуємо наказ. Після відправи народ рушив під браму, я думав, що відкрию браму, а сам стану ззаду. Не так сталося: наказано відкрити браму і ставати наперед! От і буде тобі тепер, подумав я, а люди кинулися, задні натиснули на нас, і ми пішли просто на багнети. Але поліція нікого не просила, тільки прикладами нас лупила. Мене як потягнув поліцай по шиї, то мені свічки стали в очах. І я опинився в купі каміння, натовченого для ремонту дороги. Підвівся, побачив, що хлопці і дівчата обсипають поліцію камінням, почав і я, але почувся голос: "Хлопці, беріть каміння в кишені на запас!" Звісно, на свою оборону, бо перед цим був наказ, щоб ніхто не мав коло себе зброї. Бо на випадок пострілу з боку нас вони вистріляють усіх нас, як зайців. Ми вирвалися з поліційного кільця і далі марширували на Золочів. Там всі ми мали зустрітися під церквою св. Миколая. Та нам це не вдалося, бо почався дощ, і ми обмокли, як ворони. А ще поліція покликала своїх щельців, які перетяли нам дорогу, ми відійшли до ліска при дорозі. І вони тільки стояли на дорозі, в ліс не пішли. Ми почали вертати додому польовими стежками, обмоклі і заболочені, голодні, кожний повертався з незадоволенням, що не доконали того, що мали зробити. Що ж, не пощастило.

 

Але пощастило полячкові Солтисові, "оброньцеві Львова". Той мав усіх нас на списку, переданому в повітову поліцію. Вже в середу з'явилася поліція разом з детективами. Але нас не застали вдома, ми добре знали, що на тижні буде тяганина. Почекали вони півдня – і від'їхали назад до своєї станиці. Ми крилися один тиждень, потім зробили мітинг. І сказали, що далі нема чого критися – ідемо всі на поліцію!

 

Зібралися в читальні і вийшли зі села; дехто вже побачив свою хату і село за два роки, бо вже додому не пустили. З поліції просто до Собєського замку – до тюрми.

 

Прийшли ми під поліцію і зголосили, що ми є ті, за якими шукає поліція. Черговий гарно віднісся до нас і сказав, щоб ми трохи почекали, бо він тут сам і покличе інших, а вони тільки переслухають нас. "Тоді й підете додому".

 

Ми знали, що так легко не обійдеться. Але іншого виходу не було. Запровадив нас до великої кімнати. Там були тільки лавки. Вже почало вечоріти, і поліцаї почали сходитися зі служби. Були вони здивовані, що ми самі прийшли на поліцію. Прийшла зміна, і до кімнати ввійшов поліцай, всівся собі на крісло і почав до нас говорити. Питав, хто жонатий, а хто ще кавалер, хто скільки має дітей, досить чемно поводився. Вже смеркало, він каже: "Я знаю, що ви ще нічого не їли, якщо маєте які гроші зі собою, то я двох візьму до крамниці купити щось перекусити, бо тут нічого не дістанете". Ми дещо мали зі собою, якихось пару грошей, щоб скластися і купити пару буханців хліба, а також молока. На щось більше годі собі дозволити. Двоє наших пішли з тим поліцаєм і незабаром принесли трохи їжі. Випили по склянці молока, з'їли по куснику хліба і пересиділи до ранку.

 

Коло дванадцятої години прийшла зміна. І прийшов другий поліцай – Бірецький. Ми чули, що він походив з української родини. То була найбільша свиня. Почав насміхатися з нас, політикувати, що ми, мовляв, хочемо України. А яка та Україна? "А може, ще скажете, що тут була Січ?" – "Тут Січі не було, але деякі гетьмани походили зі Західної України", – відповів їм Григорій Романишин. І так ми досиділи до рана, невиспані, без снідання.

 

Коло восьмої години почала з'їжджатися поліція. З кримінальної поліції було двох, ім'я яких досі не забув. Бо мої плечі були сині від гумових палиць. Один на ім'я Ґирчук , а другий – Красяк. Почали нас переслухувати, викликали до другої кімнати і справляли нам добрий сабаш. Я попав до малого Красяка. Я стояв на середині кімнати, він спочатку до мене по доброму і все ближче й ближче підходить до мене. Нараз підскочив і вчепився за волосся і зігнув мене трохи додолу. Я пробував вирватися, але не міг, бо шкіра заболіла. Не знаю, де він взяв ту палицю, але добряче похрестив мої плечі. Палкою вигнав з мене весь страх, який був від поліції.

 

Після допиту декого вже не відпустили додому, відвезли до Золочева в замок Собєського – до тюрми. Решта повипускали, звільнили від вини і кари, а інші були суджені з вільної стопи. За якийсь час покликали нас на розправу до Золочева. Розправа велася в Золочеві, в замку Собеського, тобто в тюрмі. Судили нас з цілого повіту. Суд ішов три дні. Суджені з вільної стопи могли ночували в селі Почапи по господарях. А рано ми йшли до тюрми на розправу. Нас обороняли українські адвокати: доктори Ваньо, Шухевич, Безпалько, було їх більше, але не пригадую прізвищ. У тюрмі була велика саля, де засідали судді, на другому поверсі. Вели туди нерівні сходи, і коли йшов доктор Шухевич, пробував нас трохи розвеселити, жартуючи, й каже: "Хлопці, ідіть котрийсь за мною по тих сходах, бо якби впав, то розлечуся на кавалки, бо я вже старий. Тоді хто вас буде боронити?" Ввійшли ми до салі, поліцай посадив нас поодинці, щоб ми зі собою не розмовляли. За якийсь час ввійшло три судді, почалися питання. На вступі доктор Ваньо промовив до суддів. Він нагадав їм польську революцію і маршала Пілсудського. І суддя відібрав йому голос. Щодо доктора Шухевича, то вони рахувалися з ним. При кінці, перед вироком, суддя запитав, чи хтось має якусь просьбу. То значило просьбу на помилування. Поодинці казали встати і сказати своє слово. Просили помилування ті, хто не належав до організації. А членам організації було стидно проситися в окупанта, який жорстоко знущався з українського народу. Декого звільнили, а решту засудили від двох років до десяти місяців. Меншої кари не було. Багато засуджено на два роки. Ми шестеро, діставши по десять місяців, зробили апеляцію, і нас відпустили до апеляційної розправи.

 

За якийсь час прийшло повідомлення з'явитися на апеляційний суд у Львові на вулиці Баторого (нині вулиця Данила Романова). Вирок був різний: декого помилувано, декому вирок затверджено. Мені і ще двом затвердили і призначили місяць і день зголоситися відсиджувати свою кару. Тоді я працював у Львові слюсарем на фабриці Ферум, на вулиці Бічна Жовківської, неподалік Бачевського. Нас там працювало тільки двох українців. Одного дня я сказав тому українцеві, що я завтра не буду, бо маю явитися в суд на вулицю Баторого. Другого дня я прийшов до праці, всі поляки вже знали, що я мав суд за маніфестацію. Почалося збурення проти мене, посипалися питання, але я вигукнув "Геть з Польщею!" – і на другий тиждень мене вже звільнили з роботи.

 

У поїзді зі Львова я зустрів Гриця Сусулу. Питаю: "Грицю, чому ти не явився на суд?" Він відповів, що його адвокат повідомив йому, що поляки назбирали чимало матеріалів на нього, і його відразу арештують, тому ліпше не ризикувати. "Як ти перейдеш в Краснім через портьєрну, – каже, – я висяду в Куткорі, а далі піду на піхоту до Красного". – "Ти десь працюєш? – питаю його. – "Працюю на будові на вулиці Замарстинові". – "Може, я там вліз би на роботу? Мене сьогодні звільнили з праці. Один тип мене зрадив – українець з Жоратина". – "Навіщо ж ти йому казав про суд? Ти знаєш, що сьогодні не можна нікому вірити". – "Чи не можна мені там дістатися?" — "Я поговорю з власником камениці, він з заграниці. Завідуючий цієї роботи також українець. Він досить свідомий. У понеділок будь на станції, поїдеш зі мною. Я тебе представлю. Але ти нікому не кажи, де працюєш, бо, сам знаєш, поліція буде питати, де ти обертаєшся. Попаде нам обом!"

 

Так я й зробив. Раненько прибув на станцію. Гриць мене представив, сказав, що я українець. Завідуючий подивився на мене і сказав: "Хочеш зараз стати до праці?". – "Я готовий", – хоча не мав робочого одягу. Але думаю, чорт з ним! Блюзку скинув з себе, а в штанах і сорочці став до роботи. Під полуднє прийшов властитель будови. А мені рано дали тачки, і я вивозив землю з підвалу, аж на моїй сорочці виступила піна від поту, як на коні. То була тяжка робота. Але я задоволений, що маю працю та й ще у безпечнім місці. Отож властитель будови ввійшов у підвал, де я вивозив землю, постояв яких п'ять хвилин і дивився, як я працюю. Витягнув п'ять злотих, роздер на половину і дав мені ту половину, сказавши, якщо так працюватиму до вечора, то він дасть мені ту другу половину. Ввечері завідуючий дав мені другу половину роздертого банкнота. Для мене то були великі гроші. Колись я жив на вулиці Личаківській, біля школи глухонімих. Щоб уникнути арешту, то я залишив те мешкання. Ми з Грицем Сусулом спали на стриху тієї камениці. І так ми працювали до кінця польського панування.

 

Перші бомби впали на головний двірець. Ми залишили Львів. Не було жодної небезпеки для нас. Поїзди зі Львова вже не йшли! Ми пішки добрели до Борщович. Звідтам поїхали, все-таки, поїздом до Куткора і звідтам розійшлися додому. Тут запанувала паніка. Поляки проводили мобілізацію. Десь за тиждень ми побачили дезертирів, які міняли кріси і свій мундир за цивільне вбрання, на які-будь лахи, аби тільки цивільні. Надвечір прийшов мій колега Євген Фалинський і каже: "Слухай, я вже маю два кріси. Тут, над рікою, йшло два польських жовніри і стали зі мною говорити, питали, чи я українець і чи тут багато поляків. А потім спитали мене, чи не може дістати цивільне вбрання, зате вони дадуть мені кріси і польський мундир. Я приніс їм подерті штани і такі ж старі сорочки, вони перебралися, мундир ми скрутили і кинули в ріку, кріси я сховав у стодолі в соломі. Новісінькі! Набоїв щось тридцять, більше не мали".

 

За пару днів ми довідалися, що доктор Папроцький зорганізував боївку для роззброювання польської поліції і кримінальних сторожів. Пристали і ми до нього, але це недовго тривало. На другий день прийшов доктор Папроцький і сказав, щоб ми розійшлися, бо зі сходу суне большевицька армія. І ми мусили розійтися.

 

Була осінь, дощові дні. Ми побачили цю "визвольну" армію, брудну і голодну, як жебраки. Частина армії заквартирувала в Безбрудах. На другий день вони зробили "освободітєльну" забаву. Всюди на дверях і на стінах поналіплювали малі портрети хижаків – Сталіна і Леніна, "освободітєлей" трудящого і поневоленого народу. Ми їх знали з книжок, які читали в читальні Кружка Рідної Школи. Якісь хлопчиська позамазували болотом морди вождів. На другий день почали зганяти людей на середину села. Ніхто не знав, для чого і що буде. Одні казали, певно, будуть брати молодих до армії... Що станеться з нами? Позганяли людей коло читальні, і вийшов полковник Жовтило. Він почав свою промову: "Товариші, вчора була освободітєльная забава. І якийсь дурак позамазував болотом ліца товаришам Сталіну і Леніну. Ето дурак, що то сдєлал, он замарал ліцо вам і собі. І я сєгодня вам кажу – проучіть етіх дураков, нехай то більше не роблять. І нехай держать язик за зубами і нехай його не виставляють, бо як приїде енкаведе і злапають за язик, то натягнуть його по пояс. І ето затямте собі те, що я вам говорив".

 

Довго люди пам'ятали і не раз казали, що то був свій чоловік, попереджував нас. І витлумачив людям, яка приходить влада, щоб бути обережним. Цілий час люди споминали його слова "Тримай язик за зубами і мовчи". І за якийсь час почала сунути московська навала. Наші комуністи, ще перебуваючи в партії за польської окупації Західної України, тепер подивилися на радянський лад. Вони посхиляли голови, до нічого не пхалися, але влада їх пхала. Одного призначили завідуючим клубу, другому наказали навчити нас співати "Інтернаціонал". Хлопці втікали від нього, а він просив нас: "Хоча б мене послухайте". Цей чоловік колись дякував у церкві, і ми жартома йому казали: "Пане Приставський, то цілком інша пісня, як у церкві". Але він нікому не пошкодив. Наказали вибрати голову сільради, ніхто не хотів стати попихачем комуністичної влади. Насилу впросили Івана Юськового взяти голівство, адже він був свідомим українцем. Нікому не пошкодить і попередить від небезпеки. Люди й вибрали його. Нараз почали приїжджати до нас міліція, також енкаведисти. Один енкаведист – Бакшанський – завжди приїздив на коні, якого заводив до жида, що жив у нашому селі. Завівши коня, він казав йому, якщо прийде і кінь буде голодний, то буде куля в його голові. Коли з'являвся той тип, то голова завжди представляв мене, що я йому дуже багато допомагаю. Не раз я йому казав: "Слухайте, Юськів, мені стидно, що ви таким колегою робите мене перед Бакшанським". Він мені відповів: "Будь спокійний, я знаю, що роблю". І то мені одного разу стало в пригоді. Коли приїздив енкаведист, я був у кооперативі або в сільраді, важко було відчепитися від нього. Він як зайшов до крамниці, то випивав увесь одеколон. Якщо його не було, то алкогольну спрагу гасив горілкою.

 

Одного разу мене повідомлено, що районовий провідник ОУН хворий і треба його забрати десь в інше місце, безпечніше. Я сказав, що, на мою думку, найкраще буде в мене. Тим провідником був Михайло Сусул з Красного. То було зимою, я його забрав, привів до хати. Мама вистелила ліжко, щоб спереду було настелено високо, а за ліжком лежав районовий. Один клопіт був, що сестра мала малого хлопця. І коли хтось приходив, то хлопець заглядав за ліжко і казав: "Ми маємо вуйка". Одного дня прийшла сусідка, а малий став заглядати за ліжко. Щоб сусідка щось не зауважила, я скоро підійшов до ліжка і став малому на пальці. Я гадав, що нічого з пальців не залишилося, хлопець плакав десь з півгодини. І так врятував я секрет, за що всі потерпіли б.

 

Коли районовий виздоровів, треба було перепровадити його в інше місце. Неможливо тримати його в одному місці. Він уже раз утік з енкаведе, і вони дуже за ним шукали. Одного дня я дістав грипса, що районового треба перепровадити до села Острів. Треба було переходити через Куткір. Десь коло дев'ятої години вечора ми вийшли з хати. Перейшли боком Безбруди і ввійшли в Куткір. Коли ми доходили до середини села, біля почти, нас освітлено лампою, і почувся голос Бакшанського. "Здравствуй, Ванька!" Пляшка горілки в руках, п'яний, як свиня. "Харашо, что я тєбя встретіл, вот і пайдьом до Майби". Там дві дівчини легкої поведінки. Наговорив я цілу купу дурниць: той, що зі мною, жениться, і там плетуть вінок для молодої. А з мужчин може бути присутній тільки молодий. Я його тільки заведу і зразу верну до Майби. Каже районовий: "Знаєш, цілий час пістолю тримав в руках!" – "І що ж би ти доброго зробив?" Так мені придалося те знайомство через голову сільради.

 

Але коли приїздив інший енкаведист, то вже серйозніше. Перепелиця – його прізвище. Хитра бестія, брутальна, він уже знав, що тут була зорганізована маніфестація, і село Безбруди перше вийшло на демонстрацію проти Польщі. Приїздив і все розвідував. Почалася нова хвиля допитів в енкаведе, куди таємно кликали людей, і ніхто не знав один про одного. Маєш сусіду і не знаєш, хто він і чи можна з ним говорити. Коли ж починав говорити про уряд, то нелегко узнати, чи він справді не любить московських зайд, чи хоче щось від тебе витягнути й донести на енкаведе.

 

Одного разу мене покликав голова сільради і каже: "Слухай, Іване, тебе кличуть на енкаведе. Хто дзвонив, я не знаю, голос ніби Перепелиці". Пропав, я подумав, нічого не пораджу, треба йти. Вийшов я зі села і польовими стежками, добрався до Красного, де містився уряд енкаведе. Побачив я цей будинок здалека, і мороз пішов по шкірі.

 

Що буде питати, як крутити, чи випустять назад додому? Подумав я, а думки не сходилися. Гаразд, побачу, що буде питати. Зайшов я в той дім, при вході сидів черговий. Перше слово: ім'я, прізвище і по-батькові. До кого прийшов, не знаю, записки не маю. Хто повідомляв? Голова сільради. "Пожді здєсь". І пішов, за хвилину вернув і промовив: "Пашол за мной". Завів мене в кімнату і сказав чекати. За якийсь час входить чоловік, присадкуватий, ногами переплітає, немов п'яний. Такий від народження. Представився: Перепелиця. Він – слідчий, а викликав мене для подачі деякої інформації. "У вас була демонстрація проти Польщі, те, що я чув". І хотів би точніше знати про неї. Він знає, що поляки знущалися над нами. Моя відповідь: чув про демонстрацію, але то мене не цікавило, працював у Львові і мало бував у селі. "Але ти знаєш, хто був на тій демонстрації? Ну, добре, ти собі пригадай і напиши". Положив папір і олівець і вийшов з кімнати.

 

На столі я зауважив якийсь папір, як протокол. Я побачив, що там є моє прізвище і Евгена Приставського, котрий вже був арештований. Там було написано, що я приходив до нього вечорами і пересиджував у нього. Підпис Р. Ютанів (?) За якийсь час приходить Перепелиця і каже: "Ну, що написав?" –"Що я маю писати, як цього не знаю?". Він сів за моїми плечима, бавиться наганом і питає:. "І не пригадав? Ти лучше напиши". – "То кажіть, що писати", – я відповів. – "Ето не моє діло тобі казати, що писати. Ти приходив до Евгена Приставського вечорами. Так де, коли і чого?" – питає він. – "Він робив нам вікна і двері для нашої хати, – відповів я. – І я приходив питати, чи готові і коли будуть". – "Ага. Що ти можеш ще сказати? Добре, я тебе відпускаю , і ти можеш іти до дому. Другим разом, як будеш іти, то пригадай собі добре. І щоб ніхто не знав, що та тут був". Я встав і не пам'ятав, де ті двері, що я ними заходив.

 

Прийшов я додому і просто до сільради. "Він випитував, з якої ти родини, чи з багатої і чи був караний за польської влади. Як поводишся в громаді. Я казав, що ти багато мені допомагаєш, і то все, що я казав". А що він питав на енкаведе, я йому розповів. І казав, щоб я нікому не казав, що я був на енкаведе. – "Так і роби, бо сьогодні не знаєш, з ким говориш".

 

За якийсь час приїхав Перепелиця до нашого села, до сільради. Я працював тоді машиністом у млині в денну зміну. Десь коло десятої години, прийшов жид Майорку, котрий працював в другу зміну машиністом. Він повідомив мене, що прийшов мене змінити, бо там приїхав хтось з району, і я маю явитися в сільраду. Хто він, не знає, який на вигляд, не бачив. Ну, що ж, подумав я, треба йти, побачу, хто такий. Приходжу до сільради і бачу, що то той самий сатана, що мене мучив у Краснім на енкаведе. Він покликав мене до другої кімнати, і почалося те саме, що було на енкаведе. Він знає, як поляки знущалися над нами, і ми мусили боронитися від того знущання. І хто то організував оборону? – "Я ж казав вам, що я не знаю". – "Я тобі казав, щоб ти собі пригадав і написав". – "То кажіть мені, що писати". "Ето не моє діло тобі казать!" – "Я ж вам казав, що мене то не цікавило, я дивився, щоб тільки заробити на кусок хліба". – "Ти мені не говори тих дурниць, ми знаємо, що еті кулаки нас не люблять, а вас, батраків, ні чорт не розбере!". Тут уже й матюк показався, не думав я, що я вийду вільний з тієї кімнати, бо бачив; що він вже досить нервовий, але якось Бог допоміг. Вийшов він з кімнати і пішов, десь за п'ятнадцять хвилин прийшов і казав мені йти на свою роботу.

 

Вийшов я зі сільради і пішов до кооперативи. Мені видалося, що кооперативна кімната дуже велика. Спитав продавця: "Федьку, ти попересував ляди?" Він відповів: "Ні". Підступив до мене Зеновій Романишин і каже: "Слухай, тобі з того всього в голові пересунулося". Я довго не був у кооперативі, спішив, бо треба було змінити Майорка в праці. За мною вийшов Зиновій Романишин (жив коло Млина) і йшов додому. Він почав мене питати, що мене питав там, в енкаведе, я відповів: "Ти знаєш, що вони хочуть. Слухай, Зенку, ти знаєш мене, я знаю тебе. Я знаю, ще за Польщі, де ти був, а ти знав, де я був. Нині ти наверху, а я на долі". Він усміхнувся і каже: "Так, ти правду кажеш. Але пам'ятай, що я не є той самий, що був. Інакше було на папері, а інакше побачив. А ти не підноси так голосу до нього. Ти бачиш їх". Наші комуністи не брали участи в комуністичнім уряді. Попросту їм було стидно.

 

Життя плило. Почали приїздити з райвиконкому, тягнули молодь до комсомолу. Дехто вписався зі страху, дехто для кар'єри – дістати добру працю. Навіть з ОУН повписувалися. Щоправда, одна особа. Той, хто привів мене до ОУН. Яків, прізвища не хочу називати. Він вписався до комсомолу, вшив собі уніформу, з ґудзиками з серпом і молотом. Його зробили начальником пошти в селі Куткір, і він дуже пишався тим. Одного разу я був у Кугкорі і ступив на пошту відвідати свого старого друга по національній праці. Мій Яків розсівся в фотелі, як якийсь магнат, в комсомольській уніформі. Побачив я його, подивився на нього і кажу: "Ти гарно виглядаєш в тім мундирі". – "Знаєш, я мушу маскуватися". – "Я знаю," – відповів я. Але те маскування скоро скінчилося, таємно записався до Червоної армії. І пішов, навіть ніхто не знав, пішов шукати кар'єру. Але я думаю, що він зробив кар'єру в святого Петра. Бо вже ніколи не вернув додому, Десь загинув за Сталіна, за "родіну", котра залізла в його душу

 

За якийсь час почалися арешти членів ОУН. Думаю, що то була робота нашого Якова. Бо хто міг знати так точно простих членів, яких викотило енкаведе? Про отця Ґалиша він не знав, тільки я знав. Бо грипси переходили тільки через мої руки. Мені, як зв'язковому, він довіряв. Бо як священик большевикам був дуже на оці. І ще, напевно, знали, що він був арештований за польської окупації Західної України. І коли вибухла війна, то енкаведе дало наказ депутатам привести отця Ґалиша на енкаведе. Але депутати того не зробили, а за пару днів енкаведе вже накивало п'ятами. І отець Ґалиш врятувався від смерти.

 

Ще вернуся до большевицьких часів. Минав день за днем, місяць за місяцем. Сумні дні переживалося, часто міліція шугала по селі. Шукали "ворогів народу". І деколи їм вдавалося. Помаленьку до них підходили "обронці" Львова. Полячок, вихований на дідівській торбі, почав відігравати велику ролю, нісся високо, великий польський патріот. І його небіжка Польща наставила солтисом, і був ним аж до приходу большевиків. Коли з'явилися енкаведисти, то він уже почав їх запрошувати на обіди до своєї хати. Ми побачили, що він зв'язується з енкаведе, і мороз пішов поза шкіру. Кажу я до голови сільради, що він видасть нас усіх, він, напевно, має той список, що дав на поліцію за Польщі. Голова сільради схилив чоло, за якийсь час підвівся і промовив: "Тут довго не треба чекати і якнайскоріше позбутися його. Бо він преться знову наверх і може вилізти, тоді нам крапка". І хто сукав шнурок на наші шиї, незадовго пасли ведмеді.

 

У нас заквартирувала частина совєтської армії – т. зв. штрафний батальйон, розмістившись у трьох селах – Красне, Острів, і Безбруди. Вони будували залізну дорогу на лінії Красне-Кам'янка-Струмилова і перехрестили її в Кам'янку-Бузьку. Бідні хлопці навіть не мали тачок до перевезення землі, носили ношами і творили насип для залізної дороги. Іноді неділями приїздили до села з концертом на скрипках і гармошках. Невільничі хлопці, не раз гнані, як звичайно бувало в большевиків, худенькі, голодні, немов тіні. Ставали попід стіни і стояли, їм не було милим те все, що на світі діялось... Виходили в коридор, за ними старшина і питав про норму, яку слід закінчити. Коли старшина відійшов, я зі своїм сусідом спитали, чи вони не пішли б з нами до наших хат, щось з'їдять і тоді повернуться назад. "Нам не можна з вами говорити, не тільки іти!" – "Тоді ми зробимо так, щоб ніхто не бачив". Ми показали стежку, котра вела поза городами, і казали, що будемо на них там, за хатами, чекати. Так ми й зробили, щоб уникнути небезпеки для хлопців. Привели ми їх до своїх домівок і за звичаєм нашим (у неділю були вареники зі сметаною) вгостили. Хлопці поїли і скоро пішли, щоб не було підозріння, ніби вони побували в нашому товаристві. Вони відразу договорилися між собою, коли їх питатимуть, скажуть, що ходили до крамниці щось поїсти. Коли ми вийшли з хати, то хлопцям аж сльози в очах стали. І почали вони говорити, що в нас ще є білесенькі вареники і сметана, а в них... Та й не докінчив. Спитали ми, чи в них є родичі. – Нема! – "А де ви жили перед тим?" – "У притулках, а родичів не знають". Довго ми не говорили, показали стежку, що вела біля крамниці, аби не було найменшого підозріння. Вернулися ми назад до клубу, ще гармошка грала, і "артисти" товклися по сцені.

 

Надворі біля клубу я зустрів пана Вітовича, політично досить свідомого. Він запропонував зайти до середини. Ми посідали на лавку і дивилися на мавп'яче дійство. Війтовичеві почав розв'язуватися п'яний язик. Просив я його сидіти тихо, але даремне. Вийшов я надвір і скоро вернувся, щоб він не наплів дурниць. І кажу до нього: "Пане Війтович, там, надворі, хтось вас кличе". Але він не спішився і почав: Подивися на нього, ну, справжнісінька мавпа, та йому голосніше кишки марша грають, ніж гармошка". – "Ну, ходімо, там вас чекають, а ви тут розговорилися!" Ми вийшли надвір, а він питає, де той, хто на нього чекає? – "За кутом" – відповідаю. Вийшли ми на ріг клубу і я сказав рішуче: "Ідемо додому!". – "І ти вже проти мене!" Він ще впирався, але нарешті послухав моєї поради. Привів я його додому і сказав його жінці, щоб поклала його спати. Попрощавшись, я пішов додому.

 

За якийсь час Війтовича покликали на працю до райвиконкому. Працював він зо три місяці – вони там випивали. І розв'язали йому язик. Одного вечора Війтович не прийшов додому. Ходила жінка в райвиконком, їй сказали, що ніхто не знає, де він дівся. Вона багато разів ходила в енкаведе з передачами, але без жодного наслідку. Як звичайно бувало за большевицьких часів, люди зникали безвісти.

 

За якийсь час прийшло до села повідомлення, щоб кілька річників з’явилися до призову в армію. Спочатку покликали до лікарської комісії в район. Було нас коло вісімнадцять молодих людей, загнали нас до одної кімнати, там роздяглися. В кімнаті один вартовий стояв коло дверей і по одному впускав до другої кімнати. Прийшла черга на мене. Я ввійшов до середини і своїм очам не повірив: тут був лише один мужчина, а решта жінки! Одна важить, друга міряє висоту, третя об'єм грудей. Прийшла до мене міряти об'єм грудей і не могла обняти, бо я був собі досить грубенький. І тяжко було б мене зміряти, коли вона обійме мене, то я ближче притулився до неї, а вона назад І відступає. Я тільки хотів, щоб було їй легше зміряти, а вона не могла дістати другий кінець метра. Мене трохи зібрав сміх, і я сказав їй: "Кликніть когось, хто довші руки має". – "Та стійте і не рухайтеся!" Я стояв нерухомо і заледве позбувся цієї церемонії.

 

Перед тим, поки ми йшли, як казали поляки, до поборової комісії трохи понапивалися. А один мав м'якеньку голову, потягнув забагато і при комісії заспівав собі: "А в Росії добре жить, нема їсти, ні що пить. Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні". Присутній міліціонер витріщив очі з дива, а той далі своє співає. – "Ану іщо раз!" Той ще раз як заспівав, тоді його забрали до другої кімнати, і більше його й не бачили.

 

Вертали ми додому з комісії, а з нами йшов наш проводир Красненко, завідуючий млина в Безбрудах. Цілу дорогу тільки чули ми слова: "От і дурак, ну і дурачок". За якийсь тиждень вже нас збирав Красненко і провадив у район на вправи. Назбирав нас усіх вісімнадцять, але поки завів до району, то мало хто лишився. Отож привів нас до району, зголосив, що є вісімнадцять допризовників на вправи. Той з району порахував і спитав: "А де решта?" Красненко виструнчився перед ним і оправдується, мовляв, напевно пішли води напитися. Вертали ми додому з тих вправ, а він попросту просив: "Хлопці, більше ні робіть того, бо я мушу терпіти за вас. А я не хочу вам робити клопіт, і ви не робіть мені, бо то на добро не вийде. То є воєнкомат, і з ними нема жартів!"

 

Красненко був добра людина, я з ним працював у млині за машиніста, і, як типово для большевиків, тут завжди чогось бракувало. Одного разу (була субота) каже Красненко, що нема масла до мотору, завтра слід іти в район і принести банку оливи. Я не погодився – адже в мене вихідний. У понеділок приходжу на роботу і бачу банку оливи. Він сказав, що сам приніс, додавши: "А ти пішов у церкву, ще й Апостола читав. А я мусив масло нести, то була твоя робота, а не моя! " – "А хто тобі це казав?" – "Твої люди". – "Хто?" – питаю. – "То є моя справа".

 

Коли большовики втікали, приїхало авто по нього, він сховався з жінкою і дітьми і не поїхав з ними, а лишився в нашому селі. Вже большевики втекли, німецька армія пішла далі на схід, і наш Красненко виліз з діри та й пішов між люди, нарешті почувшись свобідним. Приїхав з другого села один чоловік і напав на Красненка, побив йому голову за те, що большевики арештували його трьох братів. Де Красненко не був, у нічому не винуватий. В той час я був у районі, приїхав до села, мені люди повіли, що Красненка побито так, що він ледве доволікся до хати. Прийшов я до нього, але його не застав, бо він уже ховався. Питаю жінки, де Красненко, вона сказала, що він боїться, бо його вб'ють. "Скажи йому, що я хочу з ним говорити. Я прийду завтра рано. Нехай він мене не боїться. Я йому допоможу". На другий день рано прийшов я. Він сидів у хаті блідий, немов смерть, голова позавивана, і крізь сльози просить мене, щоб я забрав його до другого села, бо тут його вб'ють. Просив під милість Бога: "Ти ж бачив, що я нікому кривди не зробив. Чому мене так побито і за що? Ти знаєш мене, що я в партії не був і з ними нічого не мав". Я пообіцяв, що постараюся передати його до Куткора. Там я маю своїх людей, і вони йому кривди не зроблять. Незадовго я передав його до Куткора. Там йому дали працю по господарях. Незадовго пішов до священика, щоб їх обидвох з жінкою і двоє дітей охрестив. Там, звідки він прибув, церкви не було. А він хоче стати таким, як усі люди.

 

Та повернусь до розповіді про життя в комуністичному раю. Переходив той час у непевносте, бо не знаєш, що буде завтра, хто буде перший на черзі. Адже почалися вивози. Перших почали вивозити колоністів, давніше населених. І ніхто не знав, хто буде другий, бо вже досить виарештовано по інших селах. Прийшло повідомлення, хто був караний політично за Польщі, то може переходити через кордон за Сян. Отже, тепер сподіються масових арештів. Ми дістали накреслену мапу, якою дорогою відходити. Плян відходу до сього дня залишився в моїй пам'яті. То була дорога до Маґерова, до священика, а там мав прийти зв'язковий, і перевезти до Любачева. Там перебути і чекати нагоди, коли можна перейти річку Солокія на польську сторону. Але незабаром прийшло повідомлення, щоб стриматися з переходом кордону, оскільки в короткім часі буде війна з большевиками. Також застерігали – бути обережним, щоб оминути арешт. І вже ночами ми не спали вдома, тільки в стодолах селянських дворів, що були поза підозрінням большевиків.

 

Нараз одного дня раненько появилися німецькі літаки і збомбардували аеродроми, де стояли большевицькі літаки. І полетіла вістка по всій Україні – війна! Хоча кожен знав, що війна принесе криваві жертви і жодної користи для народу, бо несе матеріальну шкоду, руїни, смерть, людські жертви, сирітство і каліцтво. Але кат, ще живий, несе українському народові величезні людські жертви, більші і страшніші, ніж війна. Тому свідоме українство плекало слабкі надії на зміни.

 

Дивина: на другий день війни рано чуємо на радіо, що совєтська "доблесна" армія жене німців назад до Берліну і що будуть воювати на німецькій території. А за пару днів бачимо, що щось не теє, що радіо просто бреше. На словах одні женуть німецьку армію до Берліну, а інші реально вже накивали п'ятами і пруть на Москву.

 

Зійшлося нас кількох до їдальні на склянку пива і гутірку. Сиділо нас троє: я і мій друг Іван та Михайло Мороз. Щоб не викликати підозріння, ми вирішили розійтися. Питаю Михайла, чи їде до Львова до праці, каже, що збирається їхати, але я його попереджаю, щоб не пропав по дорозі, бо нині то дуже легко. "Ти не журися, – каже, – мого життєпису там ніхто не знає, і я спокійний". Побажали ми один одному добра, щастя і розійшлися. Ввечері я пішов до свого друга поговорити про сховану зброю. Вона залишилася з часів польської армії, коли ми назбирали, і вже довший час ніхто до неї не заглядав. Треба подивитися, чи не заржавіла, перечистити. Може, все таки, стане в пригоді. Ввечері, коло одинадцятої, ми пішли до сховку. Ще не дійшовши, ми побачили на головній дорозі до села два авто. Під'їхавши до села, вони погасили світло і в'їхали в село. Ми завернули і побігли городами в село, де знаходилася централя. Коло будинку, де містилася крамниця, розрослися великі кущі бозу. Повлізали ми в кущі і побачили авта. Коло кожного авта стояли по одному енкаведистові, вичікуючи. Незабаром ми побачили, як гнали один за другим людей з руками на голові. Їх впихали в чорні ворони. Ніч була темна, і ми не бачили, кого саме арештовано. На другий день ми довідалися, що накотили майже всіх, хто був суджений політично за польських часів. А ті, не арештовані, спали в інших місцях і таким чином уникнули арешту.

 

Невдовзі ми побачили втікаючу большевицьку армію, гнану політруками. Виголоджена, знеможена фізично і духовно, ледве тягла ноги ця сіра маса. А хто вже не міг воліктися далі, політруки відводили на узбіччя і відстрелювали, як щурів. По ровах, на узбіччях доріг лежали сотні трупів, і санітарна служба не звертала на них уваги. Скільки їх, нещасних, залишилося на тих проклятих дорогах війни, яку донині називають Великою Вітчизняною, а боролись вони за імперію зла! Не одна мати чекала свого сина, не одна жінка – вірного чоловіка, діти – рідного батька, залишаючись сиротами. А московська наволоч посилала страшні смертні картки, в яких повідомляла про "героїчну" смерть за прокляту Богом і людьми "родіну" – потвору, якої світ, відколи існує, ще не бачив.

 

Яка то "родіна"? Московщина проклята, яка досі п'є кров народів, що мали нещастя опинитися в її смертельних обіймах. А де ж ті ветерани, що захищали рідну землю від ворога, що йшли добровільно проти залізного, озброєного до зубів фашиста і комуніста? Де визнання і пошанівок тим, на знаменах яких кров'ю виписано Бог і Україна. Воля або смерть? Де сьогодні пошанівок і любов до тих, безпідставно принижених, кинених на дно бідности й нужди, а ще й прозваних "бандитами"? І не чекають від т.зв. українського уряду ні крихти того, що їм законно належить. Усі європейські країни визнали своїх героїв, які боролися проти окупантів, тільки Україна не може цього зробити, не може переступити через московський імпершовінізм, через своє "малоросійство", паплюжачи себе, як заповідник комунізму і всієї нечисті, яка тут зібралася на ганьбу українському народові. А вони, ті безіменні і відомі герої, подвижники Незалежності, віддали свої молоді життя, кров і піт за свободу України! І вся влада на чолі з Президентом не чує обґрунтованих вимог визнати українське Підпілля воюючою стороною. Вони оглухли і не чують, бо ще не вилізли з-під московської спідниці. Бо, як бачимо, приїжджають московські людожери на якісь наради чи трансакції, і президент, ховаючись, від свого народу, за закритими дверима, творить махінації, і ніхто не знає, що він продав... А купувати у технічно відсталій Московії нема нічого доброго. Хіба шнурок для нашої Неньки-України. Чи колись хто чув, щоб президенти чужих держав мали таємні наради та й ще зі своїм відвічним ворогом? Якщо в президента Л.Кучми залишилося трохи олії в голові, нехай подумає, щоб Історія не написала про нього смердячих споминів. Нехай прочитає історію героїчної боротьби за самостійність України. І може, прозріє хоча б на кінець своєї каденції, зрозуміє, за що велася запекла боротьба і скільки жертв лягло в сиру землю і скільки пролито крови, щоб стати вільними, як інші народи світу, щоб зажити кращим життям на своїй рідній землі, де споконвіків ішла боротьба на життя і на смерть.

 

Ми піднімалися і падали не зі своєї слабкости, а через зраду з власного і ворожого таборів. Не раз ми мали добрих провідників, але через зраду вони програвали, кінчали своє життя на чужині, у вимушеній еміграції. І не дочекалися тієї хвилини, коли 30 червня 1941 р. з львівського радіо зазвучали слова: "З волі Українського Народу від сьогодні постала самостійна, від нікого не залежна Українська Держана". Сльози покотились по лиці від радости, і ми вітали один одного кличем "Слава Україні!"

 

Коли я почув цю вістку, побіг до отця Ґалиша, нашого пароха. Рівно ж я з'явився в головнім проводі ОУН. Ґалиш уже знав, я прочитав на його обличчі велику радість. Ми обнялися, як брати, німіючи від щастя. Він подивився на мене і промовив: "Завтра ми проголошуємо державність у нашому селі, бо не всі ще знають". Я побіг до склепу, щоб купити золотий папір на тризуб. До вечора тризуб і прапор були вже готові. Отець Ґалиш сказав, що проголошення відбудеться коло п'ятої години ввечері. Бо тоді люди будуть вільні від праці. Повернувся отець Ґалиш до мене, і простяг мені записку. Сказав прочитати її і приготуватися до виступу. Мені мороз пішов по шкірі, і я відмовився., "Чому не хочеш?" – спитав. "Ні, хочу, але боюся". – "Кого? Большевиків?" – "Ні! Коли гляну на людей, слова не промовлю". – "На людей не дивися – дивись там назад понад голови".

 

Вийшов я на сцену, глянув – людей повна саля. Вікна нарозтвір, повно людей надворі, під вікнами. Я вже вивчив слова напам'ять, виголосив. Після мене вийшов отець Ґалиш і почав свою промову. Він сказав, від сьогодні весь Уряд перейняла Організація Українських Націоналістів. Тутешнім провідником є Іван Петрів. І хто має якісь справи до полагодження, нехай звертається до нього.

 

Підійшов до мене заможний і свідомий господар Шевчук і каже: "Ґратулюю! Аби тебе ясний шляк трафив!" – "Чому?" – питаю. – "Я боявся тебе, як чорта, за большевиків". – "Чому?" – питаю. – Я думав, що ти працюєш з ними. Але ти вмів добре маскуватися. – Треба було – відповів я. Тут почалася гарматна стрілянина, і люди розбіглися по домах. Бо ніхто не знав, до чого ще може дійти. Проголосили самостійність, а тут, можливо, нагрянуть большевики.

 

Я ще розмовляв з Шевчуком, як підійшов до мене Зеновій Романишин, ще за польських часів належав до Комуністичної партії. Він запропонував піти до недалекої хати й випити за самостійну Україну. Я відмовився: "Ти знаєш, яким комуністом я був". – "Так, знаю, але й знаєш наших людей. Я пам'ятаю, коли ми йшли обидва і як мене енкаведист кликав. Ті слова запам'яталися мені, будь спокійний. І все в порядку".

 

На другий день прийшли мої друзі, яких я не раз переховував і перепроваджував за большевицьких часів. І ми говорили про теперішню політичну ситуацію. Нараз прибігає хлопець зі звісткою, що тут знайшлася якась большевицька частина, мовляв, шукають німецьких парашутистів. Хлопці збентежені вбігли до шопи, прибудованої до стайні, а звідтам полізли в сіно. Кожний мав пістолю. Я сів на криницю і чекав, що буде далі. Підійшли до мене і спитали, хто я такий, я відповів, що я з тої хати. Вбігли вони до шопи, я завмер і слухаю, чи нема стрілянини. Тут є мама і сестра з двома дітьми. На щастя, непрошені гості не полізли на стайню, побігли далі. Я зітхнув і подякував Богові. Нараз виходить мама з хати, бліда, ніби з хреста знята. "Ми всі вже були готові загинути, – сказала мама. – Як тільки почули б стріли, ми були готові втікати задніми дверима, в город". Я подивився на маму, що вона, зблідла і безсильна, опинилася в одну мить у небезпечній ситуації. Мені стало жаль мами, що на старші літа мусить переживати.

 

Минали дні, минали тижні, і село трохи заспокоїлося. Але не надовго. Бо почали привозити мертвих односельчан, помордованих у Золочеві в Собєського замку, перетвореному в тюрму. Люди пізнавали своїх рідних по одягу. Обличчя неможливо пізнати, бо енкаведисти заливали трупів якоюсь кислотою. Люди посходилися майже з цілого села, приїхав я ровером з району, щоб віддати останній уклін жертвам большевизму. Закатовані віддали своє життя за своїх друзів, поклали його на вівтар Батьківщини.

 

Між гуртом людей я угледів сексота, донос якого на мене і на станичного Евгена Приставського я бачив під час переслухання в енкаведе. Коли я побачив його між людьми, мені кров закипіла в жилах. Прискочив я до нього і спитав: "Ти прийшов подивитись на свої жертви?" – і вдарив пістолем у шию. Він навтьоки, хоча міг його вбити, як собаку. Але інший чоловік хотів його зловити, а я вже не міг стріляти, щоб не вбити когось іншого. Відколи той сексот утік, більше ніхто його не бачив у селі. Була чутка, що він скривався в селі Вороняки, коло Золочева. Скривався аж до приходу Червоної армії в сорок четвертому році. Коли прийшли червоні "визволителі", він, їх вірний пес, зголосився до Червоної армії, і під Берліном наложив головою. Так дороблялися московські сексоти. Ті, хто видавав найкращих синів і дочок на катування московським зайдам, які споконвіку пили кров українського народу.

 

Життя в селі трохи нормалізувалося. Але я не мав спокою, бо хтось потерпів, а дехто хотів легким способом відзискати втрачене. І треба було полагоджувати всілякі справи, а мені, молодому, досить було прикро сперечатися зі старшими людьми. То не тривало так довго, як раніше, щоб в усьому розібратися. Приходить до голови сільради прохач зі скаргою на пана Чирибу, який забрав з пасовиська його корову. Як можна забрати? Хлопець пас корову на пасовиську, а пан прийшов зі шнурком і забрав корову і ще палкою потягнув хлопця. Кажу: "Чекайте, пане Юськів, як то було з тою коровою?". – "Та він мені зіпхнув ту корову. Нас було четверо в канцелярії, як прийшов Юськів і почав говорити, що він має здати корову на обов'язкову здачу м'яса. І просив мене, щоб я взяв його корову, а здав свою. Каже: "Вона так багато молока дає, тобі діти вигодує", і я, дурний, послухав. І тепер бачиш, який клопіт. І нащо мені здалося? Я маю свідків, що були тоді в канцелярії". – "Хто був тоді з вами?" Він назвав прізвища. І я покликав свідків, які підтвердили: "Та він просив під милість Бога, щоби голова задовольнив прохання". Усе це я вислухав, взяв хлопця зі собою і пішов до пана Чириби. Я сказав: "Пане Чириба. Чи ви знаєте, чого я прийшов?" – "Так, ви прийшли мене грабувати!" – "Ні, я хочу поговорити з вами на розум". – "Він мене ограбував, будучи головою, і то було його право". – "Але ж є свідки, які підтвердили, що ви самі просили його, а тепер ламаєте комедію". – "Ти такий самий, як і він!" – відповів мені. Тут не було що іншого робити, як поговорити з чоловіком. А він ще мене смаркачем обізвав. – "Пане дідич, я вас шаную як старшу і мудру людину. І я вас прошу не робіть комедії і віддайте корову, бо то попросту крадіж". – "Ти мене злодієм називаєш? Забирайся мені з хати!"

 

Я вийшов з хати, пішов до стайні, витягнув пістолю, вистрілив у колодку – вона розлетілася. Відчинив стайню і сказав хлопцеві: "Бери, сину, корову і веди додому". А до пана Чириби сказав: "Пане дідич! як вам то не подобалось, то зробіть скаргу на мене до району". Прийшов я додому, взяв ровер і поїхав у район, щоб доповісти ту неприємну справу. На другий день пан Чириба в районі поскаржився на мене, що я його образив і витягнув пістолю до нього, розбив замок у стайні. "Щодо вашої образи і пістолі, то ми перевіримо і спитаємо хлопця. А щодо корови, то вона не є ваша власність, і її треба віддати". – "Але вона була моя!" – "Була, але ви віддали її в заміну". І пан Чириба тріснув дверима і пішов додому.

 

Прийшла неділя, і, як звичайно, ходимо до церкви. По Службі Божій люди вийшли з церкви, рівно ж і отець Ґалиш вийшов, бо любив поговорити з людьми. Підійшов я до нього, спитав, чи він має час по обіді. І чи можна зайти до нього дещо обговорити. Запитує, чи маю якийсь клопіт. – "Ні, – кажу, – тільки сільські справи". Він назначив мені час коло другої години. Я прийшов, ми посідали, і він питає, що за клопіт? "Не клопіт, але я мушу зректися голівства". На його запитання про причини такого вирішення я відповів, що мені трохи стидно, бо приходять старші люди зі своїми справами. А тому було би ліпше, якби хтось старший головував і ті справи полагоджував. Кого би поставити на сільського голову? – "Ви подумайте, може, Степан Шевчук? Він старший брат у церкві, чесна людина". – "То не є зла думка, – я відповів, – гадаю, з ним клопоту не буде". – "А ти підеш у район, – сказав він, – на якусь посаду. Там знайдемо, ти не журися, там тебе треба. А я буду говорити з Шевчуком Степаном. Я думаю, він прийме цю посаду". Ще того дня він справу полагодив. Отець Ґалиш відправив вечірню, поговорив з паном Шевчуком, і той погодився взяти на себе відповідальність голови. А я залишився вільним від сільської праці.

 

У понеділок рано прийшов пан Шевчук, і я передав йому всі канцелярські справи, А сам поїхав до району, на нову працю, яка мене не дуже втішила. Не була то приємна робота, з нею я мав багато клопоту. Отець Ґалиш призначив мене полагоджувати справи колгоспні. Треба було переговорювати цілі дні і тижні з людьми, щоб вони зрозуміли один одного. Большевики натворили колгоспів, усе забрали від нашого господаря. Але протягом часу вивезли дещо в Росію. В одному випадку вивезли все його майно, а в іншому щось залишилося в колгоспі. І треба було поділитися, аби люди не були покривджені, саме ті, все майно яких пропало. Треба було переконати людей поділитися, а коли Україна встане на свої власні ноги, то, напевне, дасть відшкодування за матеріальні втрати, заподіяні Росією. розумію вас, – звертався до людей, – як тяжко віддавати своє комусь іншому за ніщо. Але роз"єднали нас московські зайди, то хоч ми не роз'єднуймося самі між собою і будьмо вдячні один одному за спільну допомогу".

 

Коло села Красне большевики залишили багато зброї і амуніції на полях. Одного дня вбіг молодий мужчина в німецькім мундирі і звернувся до нас, що на полі багато зброї залишили большевики. Не слід її лишати для німців, а сховати, бо вона ще може пригодитись. Ще ніхто з нас до кінця не усвідомив, що один окупант втікає, а другий – приходить. За кілька ночей поля вичищено з легкої зброї.

 

Ми далі працювали для самостійної України, поки не почалися арешти нашого уряду, а відтак почали вишукувати нижчі ланки політиків. Треба було змінювати місця проживання, щоб не попасти у концтабір. Отець Ґалиш надумав поставити надійну людину на голову району, а сам він виїхав до села Озерянки біля Зборова. Мені наказав також шукати нового місця, бо невідомо, що далі станеться. Вже не пам’ятаю, кого ми призначили головою району.

 

Як пізналися два друзі в національній роботі

Коли ми стрінулися на зустрічі від організації з отцем Галишом, відносини між нами цілком змінилися.

 

Я повернувся до хору; коли ж я відсутній на пробі хору, отець вже не питав, де я пропадаю, бо знав, що я зайнятий справами організації. Зближався місяць серпень, і Біла Гора ставала другим українським Каневом, місцем традиційних народних прощ. Щорічно в серпні маси народу збиралися під Маркіяновим 25-метровим хрестом, щоб зачерпнути національної віри до дальшої народної праці. І ми кожного року під проводом отця Галиша виїжджали два або три дні наперед, щоб впорядкувати площу і зорганізувати порядчиків з іншими провідниками, які приходили з різних сіл і міст; кожному було призначено місце, де мають поставити свою колону на Підлиській горі. То була велика радість, коли дивитися згори на колони, що маширують трійками – колона за колоною з таблицями, де написані міста і села. А старший порядчик стояв на видному місці і оголошував кожну колону, звідки вона походить. То було велике піднесення національного духу, і кожний чувся цеглиною в надбудові Української Нації. Всі взаємно себе вітали вигуком: "Слава Україні!". То була як одна родинна братерська любов. Це натхнення давала Біла Гора зі своїм 25-метровим хрестом і з великим синьо-жовтим прапором, що майорів на верху Маркіяного хреста. Його було видно з 15-20-ти кілометрової віддалі. Не обійшлося також без польської тайної поліції, яка ширила, чи хтось не роздає політичних летючок або продає бльочки на захист політичних в'язнів. Одному хлопцеві, все ж таки, не пощастило, бо, не знаючи, хто то, комусь запропонував купити бльочок на захист політичних в'язнів. Виявляється, то був агент з тайної польської поліції. Хлопець побачив гарно одягненого джентльмена і підійшов до нього, попросивши купити бльочок. Тайняк схопив з рук хлопця всі бльочки, а хлопець дав ногам знати, на щастя, надійшла колона, як пригадую, з Радехівщини. Побачивши, що хлопець втікає, одна трійка в колоні притрималася, зробила отвір, і хлопець смикнув прогалиною, а вони знову злучилися, і тайняк стримався, бо добре знав, що може обірвати. Хлопець вже далеко, на долині, тільки помахав рукою в знак подяки колоні, що врятувала його від пару років тюрми. Другий випадок такий: з тайної поліції причепився до одного молодого мужчини (інвалід – без ноги), який співав революційні пісні. Інвалід стояв з милицею. Польський агент прискочив до нього і вхопив його за вилоги піджака, з криком вимагаючи, щоб той замовкнув. На щастя, близько знаходився порядчик кремезної будови, він сказав тайнякові: "Залиши в спокої бідного каліку, він тебе не чіпає! Він сказав досить піднесеним тоном, так що агент мовчки відступився. А люди далі кидали по пару ґрошів співакові. Перед гарно зробленим вівтарем під хрестом перед обідом почалася відправа Служби Божої за спокій душі Маркіяна Шашкевича з панахидою, яку правило багато священиків з довколишніх сіл, співав хор під час Служби Божої.

 

Після відправи почалася мистецька частина, виступи хорів, декламації на честь Маркіяна Шашкевича. Свято тривало до вечора. Учасники свята, переважно молодь, знайомились, обмінювалися своїми адресами. Не скоро почали розходитись по своїх домівках. Наша команда порядчиків залишалася в селі Підлиссю на ніч, щоб привести до порядку Підлиську гору, а саме визбирати сміття. В завдання входило також зняти прапор, розібрати престол. Тієї ночі ми переспали в стодолі на сіні, господар нас погостив хлібом і молоком, як звичайно по-господарськи. І ми були дуже вдячні за прихильну гостину. В понеділок ми вертали додому, веселі та задоволені, кожний з нас мав нових знайомих, які запрошували до свого села, на фестони та забави. Декому пощастило знайти жінку, а декому – придбати чоловіка.

 

Пригадуються давні часи, які годі забута. Згадуються друзі і подруги, яких не раз стрічалося на національних святах, на різних з'їздах, що відбувалися в історичних місцях. І приходив літній час, коли в кожному селі відбувалися фестони, на які запрошувалася молодь з різних сіл, і ця взаємна солідарність молодих людей, їх пожертви для спільної справи гуртували націю. Польська поліція вимагала платити данину: перевіряючи квитки гостей з інших сіл, вона прискіпливо шукала на них поліційної печатки – своєрідного дозволу вступу на площу фестону. Адже перед фестинами необхідно було отримати в поліції дозвіл. Поліція підбивала свою печатку на кожнім листку білетів. Вона контролювала наявність печатки на проданому квитку. Після фестин потрібно з'явитися на поліції і показати, скільки квитків продано, і від того треба було платити проценти за підбиття печаток.

 

У нашому невеличкому селі Безбруди відбувався фестин на фільварку в пана Веклюка, відомого прихильним ставленням до нас, українців. І давав він місце на фестин безплатно на своїм фільварку. Коли ж помер, ми влаштовували свято в маленькім ліску над річкою, де росли розлогі вільхи. На найвищім дереві на довгій тичці майорів синьо-жовтий прапор, і здалека його було видно – отже, тут відбувався фестин. То був веселий час, аж серце радувалося. Духова оркестра з маленького села Дунів пригравала до танців. З навколишніх сіл приходили великою кількістю молоді дівчата і хлопці, морально і матеріально підтримували ці культурні заходи. А поляки заздрісно тільки зиркали зі своїх городів з кукурудзи, немов застиглі страхопуди, якими лякають горобців. У ліску при вході була споруджена великі брама зі синьо-жовтим прапором та великою таблицею з написом: "Вітаємо наших дорогих гостей!" Цілий час коло брами стояв впорядник і пильнував, щоб привітати гостей. Він подавав сигнал для духової оркестри, щоб зіграти привітальний марш "Ми гайдамаки, ми всі однакі, ми не навикли на польське ярмо. Йшли діди на муки, підуть і правнуки, за народ життя своє дамо".

 

Польський поліцай добре знав тон пісні і тільки скреготав зубами від того, що на землях "малопольских" так собі позволяють українці. Коли вже сонце зближалося до спочинку, поліцай ішов до своєї станиці в Красному. За якийсь час почали розходитися наші гості із сусідніх сіл, прощаючись, питали, коли і де в найближчий час буде відбуватися фестин, щоб знову зустрітися в гарний час і в прекраснім товаристві.

 

Часи, дорогі часи! Чому ви так скоро пройшли? Тільки залишилися спогади з веселої молодої пори. Але також не забулися й сумні спогади з тих часів, коли наш народ переживав приниження, переслідування і катівні, коли молодь горнулася до культурно-національного, політичного життя. І спитаємо сьогодні тут, у діаспорі, де наші ноги топчуть чужу землю: "Де ж та правда, де Конституційні заповіти, виписані на папері, але не виконуються? Ми чекали того сонця, що зійшло над рідним Києвом. Але на сонце свободи набігла хмара корупції і злодійства, московського запроданства і національної зради – і заступила його. На землі, яка пливла медом і молоком, яку називали "кошиком європейського хліба", сьогодні ледве виживає народ, а ті, хто боровся за волю України і мучився по сибірських тайгах, упосліджені і зневажені... Ще буде написана історія, не фальшива, не перекручена, в якій постане правда про нинішній час і, зокрема, про правління нинішнього президента. І прийде час, коли історія скаже правду про його злочинні дії... "

 

Тоді я ще був молодим хлопцем і вдалося мені дістатися на добру роботу. У Львові до праці було допущено тільки нас двох українців на цілу фабрику французької фірми, що виробляла верстати для виготовлення зброї. Працював я слюсарем. Адміністрація фабрики польська, однак ніхто не знав, що ми українці, може, було б нас і більше, але ніхто не хотів признаватися до своєї національносте, аби втриматися на роботі, на яку дуже важко влаштуватися. До речі, слід бути дуже обережним, щоб не вирвалося часом українське слово. Як я вже вище згадував, тут я працював до моменту апеляційної розправи в суді по вулиці Баторого. Ще не відбулася розправа, як ціла фабрика вже знала, що я за птиця – маніфестант проти Польщі! Зрадив мене той, кому я наївно довіряв. Може, він хотів піддобритися і дістати більше грошей за роботу. Як би не було, Юдина робота наяву. Хоча я й знайшов іншу роботу, але не фахову, яку я любив, все ж тяжко працював я на цій роботі, але я був задоволений, бо ніхто не знає, де я обертаюся. Польська поліція не знала, де я перебуваю. Час від часу довідувалася до села, але ніхто не знав мого місця праці. Працювали ми вдвох з моїм політичним товаришем, спали на стриху кам'яниці, що будувалася. Час від часу ми приїжджали додому, щоб зібрати відповідну інформацію, головно про справи в організації, про політичні арешти і т. ін.

 

Приїхавши в суботу (тільки мама дала дещо перекусити), як зразу простував стежкою до отця Галиша. Там їмость і сестра Марійка, яка гарно грала на гітарі і гарний голос мала, приємно було послухати. А отець Ґалиш кликав мене: "Ходімо, перейдімося там, попід річку. І ми в трійку – отець Галиш зі своєю дружиною і я – пішли на прохід. Перейшли кладку, зближалися до господарки, де я романсував з дівчиною, з якою цілий тиждень не бачилися. А пані їмость усе питала: "А ви вже бачилися з Катериною?" – "Ще ні", – відповідав я. – "Ви йдіть з Осипом, а я піду її викличу". То майже завжди так було, але не вдавалося їй здійснити задум, бо мама Катерини поралась на подвір'ю. Майже, щосуботи ми проходжувалися стежкою, не знаю, чому так нас тягнуло один до одного. Одної суботи ми ішли попід річкою. їмость спитала мене знову. Але отець Галиш обернувся і жартом сказав: "Слухай, Гена, то не буде пасувати, як колись її мати запре браму і мітлою тебе охрестить. А ти якась їмость, не викликай вовка з лісу". Засміялася їмость. І ми йшли й поговорили так, що не спам'яталися, коли вже близько вечоріло, а тут треба було худобу нагодувати. Отець жодного слуги не мав, тільки сам обходжував свою господарку. Любив запрягати коні і їхати десь в дорогу, на прогульку, часто і я любив з ним поїхати. Не раз ми заїжджали до доктора Свідерського в Білому Камені. Доктор перебував у вищім проводі ОУН. Мені було дуже приємно запізнатися з такими високо поставленими особами в організації, які своєю посвятою ризикували тюрмами, часами й життям, бо часто поляки грозили докторові Свідерському. Тому наші хлопці багато разів охороняли доктора і його помешкання, не раз тримали службу й ночами, пересиджуючи в живоплоті навпроти його садиби. Тут же знаходився його кабінет для пацієнтів. Його люди справедливо вважали знаменитим лікарем і великим патріотом України. Все це залишилося в спогадах, над якими тяжко задумуюсь. І як співається у пісні, "І так все то пройшло і минуло, чорна хмара кругом облягла, і нам, браття, синам України, гірка доля у гості прийшла". І треба було йти на всяку роботу, аби допомогти своєму народові, поневоленому зайдами...

 

Поїхав я до Олеська до районового ОУН Карого. З ним я запізнався на Підлиській горі. Хочу його допомоги на працевлаштування, аби затерти сліди за собою від гестапо. Карий примістив мене в "Маслосоюзі", де працювали майже самі наші хлопці. Я там я перебув пару місяці, де майже нічого не платили, бо підприємство занепадало, треба було скорочувати робітників. Карий передав мене через зв'язок до Львова, на організаційну працю. Так, я обслуговував зв’язкову лінію Львів-Яричів-Яворів та інші місця, де не раз доводилося мати небезпечні і неприємні справи, власне, не так з німцями, як з нашою поліцією, на жаль, не опанованою ОУН. Доводилося мати неприємні справи по дорогах. Одно мене рятувало в дорозі від німецької жандармерії, що я мав книжку з мотоцикла, оформлену на одного українця з німецьким прізвищем Рітгер фон Дрогомирецкі, а він був ґауляйтером в одному селі в ліґеншафті. І коли мене спиняла військова жандармерія, достатньо було показати папери з мотоцикла, сказати чемно "Dаnkе sсhön" і їхати далі.

 

 Районовий ОУН Йосиф Зачкевич (псевдо «Ворон») з приятелькою в Яричеві Новім.

 

Мені були призначені села Яричів Новий і Яричів Старий, Борщовичі і Пиколовичі. Праці було багато: виконувати завдання від організації, навіть бавитися в детектива, збирати інформацію про втечу большевицької армії, про нагромадження большевицької зброї, яку мали заховати наші люди. Зброю я довозив на головну поліційну команду на вулицю Довгославського, там був головний секретар Дудар. А він відсилав зброю в Карпати, де її дуже бракувало. Великих большевицьких складів зброї там не було. Тимчасом хлопці голосилися щодня до Української Повстанської Армії і я обслуговував лінію транспорту. Рівно ж доводилось час від часу перевозити Миколу Лебедя, тоді Голову Визвольної Ради ОУН.

 

Праця досить нервова, бувало, не раз і ночами не поспиш, а ще, за своєю натурою, я чомусь забагато переживав, внаслідок чого з'явилася хвороба – виразка шлунку, що загнало мене до шпиталю у Львові на вулиці Петра і Павла, побудованому Архиєпископом Андреєм Шептицьким. Директором шпиталю був доктор Коцюба, вже повідомлений про мій прихід. Привітався я з доктором, назвав себе, він сказав, що його повідомлено. Завів до канцелярії зареєструвати і сказав, що тут місця майже нема. Але є маленька кімната і тільки одно мале ліжко, але місця достатньо. Пішов я до лазнички і, викупавшись, вийшов я, а мого вбрання вже немає, є тільки шпитальний халат.

 

У шпиталі не було скучно, молоді медсестри ввічливі і приємні, так що не можна нарікати. Почалося моє лікування, дієта, головне спокій – без нього ніяка медицина мені не допоможе. В шпиталі я полежав десять днів і попросив звільнення. Доктор Коцюба не дуже був задоволений, що я зашвидко виходжу зі шпиталю. Але мене мучило, хто залишився на моїм місці, щоб не зробив якоїсь дурниці.

 

Було вже після обіду, коли я вийшов із шпиталю, і, чекаючи на вантажне авто, щоб дістатися до Яричева (звідти була вантажівка), нараз побачив пана Сабару, директора молочарні в селі Ременеві. Підступив він до мене і спитав, куди я їду. Я назвав Яричів. "Ви не знаєте нічого, що сталося в Яричеві тому тиждень?" – "Ні, не знаю". – Там були арешти. Ви ліпше їдьте зі мною до Ременева, там довідаєтеся, я тільки чув, що Сидорак Осип утік, поки його мали арештувати, і в тім ніби замішаний фольксдойчер Трущак". Над'їхала вантажівка, і я поїхав з паном Сабарою до Ременева, а там зв'язковий розповів мені про цілу справу, але він усього точно не знав. За пару днів я загостив до Яричева до отця Брезденя, щоб усе точно довідатися, як та справа сталася. Він точно не знав, але пообіцяв, що подзвонить до коменданта поліції і узнає цілу справу. Того дня не можна було з'єднатися з комендантом, бо мав багато справ.

 

Другого дня я зустрівся з комендантом поліції, і той розповів усю справу щодо воза, що попав німцям у руки. Коли я був у шпиталі, мене заступав Осип Сидорак, власник ресторану. І до нього був зв'язок, а він передавав далі другому зв'язковому. Двоє людей везли зброю: господар воза і коней та зв'язковий. Зброя призначалася для Карпат. За планом вони мали заїхати в Яричів до Сидоракового ресторану, вони зробили помилку і заїхали до фольксдойчера Трущака, ресторан якого знаходився недалеко від Йосифа Сидорака, і подали кличку, що вони хочуть чорне пиво. Фольксдойчер відповів, що тепер чорного пива не виробляють. В цій хвилині вони щось поговорили і вийшли з ресторану, навернули коні і подалися в дорогу на шосе Київ-Львів. Фольксдойчер щось запідозрив і просто доніс на поліційну станицю, що була поблизу його ресторану, повідомивши коменданта, причому вимагаючи, щоб комендант негайно їхав за ним, коли ж цього не зробить, то він викличе ґестапо і для нього, коменданта, то не буде добре виглядати.

 

Взяв комендант мотоцикла і хотів їхати, але фольксдойчер всадився на заднє сидіння. Дігнали воза під Запитовом. Комендант спинив воза для контролю. Трущак стояв біля мотоцикла, а комендант всадив руку у віз. Нараз підбіг фольксдойчер і побачив, що у возі зброя та амуніція. Не було іншого виходу, щоб врятувати вантаж і людей, а сам комендант теж наразився на велику небезпеку. Комендант сказав, щоб фірман навертав воза. Коли фірман під'їхав, щоб навернути воза, фольксдойчер лишився позаду і підходив до мотоцикла. Він бачив, що має свою здобич, за якою гнався. Коли Трущак залишився позаду, комендант сказав до провідника: "Втікай, бо іншого виходу нема – отой фольксдойчер донесе ґестапо!".

 

Комендант підійшов до коней, щоб навертати їх, а провідник смикнув з воза в кущі при дорозі. Комендант вискочив з-за коней і вистрілив два рази за втікачем. Фольксдойчер підбіг до воза, вигукнув: "Утік!". А комендант сказав: "Думаю, що я його ранив, бо він схопився за бік". Комендант навернув коні назад до Яричева на поліційну станицю, щоб скласти протокол. Трущак пішов до свого ресторану, воза завезли на поліційне подвір'я, а господаря притримали на поліції. Комендант сказав йому, що воза мусить відречися. Господар ревів, аж сльози стали в очах, бо втратить воза, якого тепер не купиш. "Ви знаєте самі, як сьогодні тяжко жити", – вмовляв він слізно коменданта, який, проте, резонно заявив: "Ліпше позбутися воза, ніж коней, а самому піти до концентраційного табору. Тут я не можу вам нічим зарадити, бо й сам залізу в халепу. Ви бачили, фольксдойчер дивився на мене, коли я вистрілив і не забив того чоловіка. Ви мусите казати, що ви не знали, що везете і куди їдете, що вас вигнали за кіньми і казали, щоб запрягли їх і їхали до не призначеного місця. І ви не знали – підкреслюю, – що на возі і куди їдете. І не знаєте втікача. Якби це був знайомий, то такої кривди не зробив би мені. Все це мусите сказати! Коли б вас питали, з якого місця ви виїхали, то скажіть, що ви тільки запрягли свої коні на своїм подвір'ю. А потім зав’язали вам очі, і вони самі їхали кіньми. І ви не знаєте, що вони робили вашими кіньми. Далі кажете: "Мені розв'язали очі вже під моїм селом і казали мені їхати", поки ви не заїхали аж сюди. Той чоловік, що вас провадив, дуже погано ставився до вас. Брешіть, як можете, аби вирватися з пастки, бо я більше не можу вам допомогти. Я цієї справи сам не можу полагодити, тому що фольксдойчер буде мене пильнувати. Випустити вас я сам не можу, але як тільки зможу, буду вам допомагати, аби ви вийшли з цієї саламахи".

 

На другий день приїхав зі жандармерії Львова лейтенант Гафер, який виявився благородною людиною. Він багато не допитував, тільки прочитав протокол коменданта. Спитав, де те все і скільки зброї. Запропонував усе це відвезти до Львова на жандармерію. А фірмана відпустив додому; віз залишився на поліційній станиці зі зброєю, яку забрало авто з жандармерії. Порожній віз залишався на станиці. За якийсь час повідомлено господаря, щоб увечері забрав свого воза, але з умовою, щоб ніхто цього не бачив.

 

Потім зовсім я виїхав з Яричева, щоб трохи забулася подія, бо фольксдойчер цілий час обсервував і доносив німцям. Тому я мусив виїхати з цього місця. Але за якийсь час мене повідомлено з'явитися в Яричеві. Тоді я перебував у селі Меривечі коло Куликова в панства Восак, голови села. Мотоциклем я приїхав до Яричева, де зустрів районового Зачкевича. Районовий повідомив мене, що в пароха Брезденя є особа, яку треба перевезти за Львів. Точно я не знав, де маю везти. Районовий сказав мені заїхати до магазину "Маслосоюзу". Там пан Тичка наповнить збірник бензином, щоб бути готовим у дорогу. Куди їхати, дістану інформацію від цього гостя.

 

Усе зроблено, як домовилися: пан Тичка наповнив збірник, я оглянув мотоцикл, чи все в порядку, щоб часом не мати клопоту в дорозі – була б велика неприємність. Заїхав я до отця Брезденя, привітався, їмость запропонувала каву. За якийсь час вийшов з кімнати чоловік, привітався зі мною і спитав, чи я готовий у дорогу. Я ствердно відповів. Попросив він заїхати сюди, під самий поріг, бо в нього досить важка валіза. Заїхав я, розложив багажник, ззаду прив'язали ременем, щоб часом не згубити по дорозі. Коли цей пан сів на мотоцикл, я спитав, в яку сторону їхати. На Яворів, збоку є село Руська Рясна. Там ми зупинимося. "А ви повернетеся назад до Куликова. Там вам дадуть другу валізку, завезете її до села Пиколовичі і віддасте другові Фрідвальду. А там вам Фрідвальд скаже, де ви маєте перебувати", ми попрощалися, і я поїхав в сторону Львова, бо вже почав мрячити дощ, а я якнайскоріше хотів дістатися до Пиколович, щоб не змокнути.

 

Під'їжджаю під Львів, а на дорозі стоїть німецький жандарм і не пускає на Львів. Переді мною ще стояло затримане одне авто. Мене він не контролював, лише сказав чекати. Зі Львова доносилися стріли а автоматів і крісів. Питаю його: "Was ist Los?" – "Niks" – відповів. Щоб то все обминути, я поїхав польовою дорогою, дощ чимраз більше пустився. Мотоциклем уже не можна їхати, треба провадити в руках. Так я простував на Львів, не знаючи, де я вийду в місті. Зайшов я аж на якусь Варшавську вулицю, де я ніколи не був. На моє щастя, перепливав малий потічок, де я обмив мотоцикла – болото гальмувало колеса. Виїхав на Варшавську, далі опинився на якійсь Цитаделі, де також ніколи не був. Помалу я дістався до знайомих місць, звідки вже добивався до Пиколович, щоб зустріти друга Фрідвальда. Його вже не було, бо я запізно приїхав, але я знав, де він живе, і попростував до його хати.

 

"Де ви були так довго? Я думав, що, може, трапилася з вами халепа". Я розповів йому причину затримки. "В тих сторонах є гетто, – сказав він, – певно, жидів гнали, і тому дороги були перекриті". Далі я питаю: "Друже Фрідвальд, чи можу знати, кого я віз, бо ми нічого не говорили дорогою". Він мало говорить, тільки службове: тут валіза з літературою, забирайте якнайскоріше, най буду вільний від того. Знову питаю: "Але чи я можу знати, кого я віз?" – "То був Микола Лебідь, голова Визвольної Ради. Досить груба шишка". Я засміявся: "Він нічого мені не дав збоку за то, що я його завіз, може, колись другим разом".

 

Ми ще трохи поговорили, і він сказав, що мені треба поїхати до села Борщовичі, бо там треба дещо полагодити. "На ніч приїдете до мене і переспимо, а завтра треба поїхати до Львова, до Дудара, на команду. Треба дещо довідатися. Може, Славко Кривий щось буде знати з ґестапо, на кого є донос. Хоча Славко був іншого переконання, але завжди попереджував про небезпеку. Поїхав я ще до Борщович, полагодив там справу, а потім повернув до Пиколович, щоб переночувати. А раненько поїдемо до Львова до Дудара.

 

На другий день ми у Львові в Дудара. Я ще відвідав четаря Григорчука, давнього свого приятеля. Періодично я заїжджав до нього. Надвечір ми вернули до Пиколович, а звідти до Яричева. Там я довго не перебував і поїхав до Ременева, до мого доброго приятеля, в котрого можна було перебути якийсь час, але час від часу треба було навідуватися до Львова і там перебувати на вулиці Лонцького навпроти тюрми, де жив один наш студент ветеринарії. І там переважно перебували наші хлопці, бо тут менше підозріло. Але довго місця не можна було загріти, бо для таких, як ми, у Львові життя було задороге. Тому перебування наше припадає головно на села з добре розвиненою сіткою ОУН.

 

За якийсь час мене знову повідомлено з'явитися в Яричеві в районового на весь Яричівський район пана Зачкевича. Там я мав зголоситися і дістати інструкції. Отож я довідався, що знову чекає на мене дорога, не дуже безпечна. Спершу маю заїхати до отця Брезденя, там дістану напрям їзди, заповнять мотоцикл пальним і вкажуть напрям дороги. Заїхав я до "Маслосоюзу", заправився (бензин було тяжко дістати) завдяки старанням районового проводу пана Зачкевича. В пароха Івана Брезденя, в котрого час від часу перебував Голова Визвольної Ради Микола Лебедь, я знову його зустрів. Коли я привітався з отцем, за хвилину вийшов зі своєї кімнати Микола Лебедь, привітався зі мною і спитав, чи я готовий в дорогу, але тут пані матка чи їмость промовила до нього: "Та почекайте, може, цей пан ще не снідав. Вип'єте кави?" – спитала. "Як є час, то можу випити". – "Ще маємо час", – промовив Голова. При каві поговорили про напрям дороги, валізу теж мусимо забрати. "Коли скінчите сніданок, під'їдьте під самий поріг, щоб ніхто не бачив, бо тут у декого великі очі". То відносилося до того фольксдойчера, котрий любив всюди наглянути і доносити до гестапо.

 

Після снідання я під'їхав до дверей і розсунув багажник, вложили валізу з літературою, прив'язали добре ременями. Коли ми виїхали з Яричева, я спитав, в який напрям маємо їхати. Просто на Львів, на вулицю Бадені, а звідти на Личаківську в напрямку до Винник. Так я й зробив. Переїжджаючи Винники в сторону Яхторова, ми побачили на дорозі військове авто, а збоку гестапо. Запитую, що робити – на дорозі гестапо. Звернути вбік немає куди. "Тут виходу нема, їдьте прямо, але не ставайте, коли б нас спинили, бо закінчимо в концентраційному таборі". Натиснув я газ, і, минаючи їх, ми побачили, що шофер направляє авто, а вони тільки відпочивали на боці дороги. Щасливо ми їх минули і поїхали в дальшу дорогу, досить поденервовані.

 

Ще нерви не відпочили, як знову натрапили на неприємну справу, котра могла наробити багато шкоди. Доїжджаючи до Миколаєва (там заявковий спинив нас і поінформував, що цієї ночі хтось вимордував двох німців, що були на Ліґіншахті в Миколаєві, і тому тут багато гестапо), ми зупинилися. Микола Лебедь скочив з мотоцикла, копнув перелаз з боку вулиці до саду, а я в'їхав прямо в сад у порічки, які росли досить густо. Та господарка була при церкві, тобто належала парохові Миколаєва. Там жив син священика, лікар, мав свою канцелярію на плебанії. Він належав до ОУН, і Лебідь його дуже добре знав. Тому ми заїхали до отця, щоб не попасти в руки гестапо. Лікар тоді був вдома і, на щастя, не приймав пацієнтів. Отже, ми могли побути якийсь час і поговорити спокійно. Ми посиділи майже годину, і пан Лебедь сказав, що я можу від'їхати, бо він буде тут, поки не втихомириться, а потім пробиватиметься далі. Коли я зібрався в дорогу, лікар спитав моє ім'я і прізвище, щоб зареєструвати в своїй книжці як його пацієнта, який тепер, мовляв, був у нього в медичній оправі. Тому коли б мене спинило гестапо, я мав готове алібі – треба завжди бути обережним. Після цієї церемонії я попрощався і поїхав у визначену сторону. На щастя, ніде мене ніхто не чіпав, і я щасливо доїхав до Николович, у найбезпечніше місце в пана Фрідвальда.

 

Хоча четар Григорчук мав інші переконання, але він був мудрою людиною. Не раз я заходив до його помешкання, бо приємно було з ним поговорити. Він розповідав мені, як творилася самостійна Закарпатська Українська Держава. Які різні пригоди він перейшов і мадярський полон. Також він дуже добре відносився до мене. Це був досить щирий український патріот, так що можна було говорити з ним на різні теми. Він дивився на кожного з нас на вишколі не крізь партійну призму, а національну. Він завжди мав приповідку "чортів сину"; не раз на шкільних вправах казав: "Може, котрийсь з вас має наречену польку або московку, будь таким чесним, признайся. Але ти, чортів сину, вилетиш вікном, а не дверима".

 

І то все пройшло. Тільки спомини залишилися. І сьогодні здається, що то був сон.

 

Вишкіл. Бойове підпілля

І вертаючись назад у село, де родився, щоб те все забути і почати свою працю в ОУН, як колись, я зв'язався з районовим Михайлом Юсулом, з Павлом Сирком, з давніми друзями по колишній праці. Одного разу я довідався, що є вишкіл у військовій справі. Була школа стріляння з крісів, вивчення наставляння на дальшу віддаль приладу (оптичного прицілу) на крісах, щоб попасти в призначену ціль. Мені не потрібно було вишколу у стрілянні, тільки вивчення військових мап, бо я ніколи не брав лекцій з військових мап. А то найбільше потрібно у воєнних справах.

 

Вернув я додому з цього вишколу, а за три тижні мали бути наші Різдвяні свята. Думаю, ще пересвяткую дома і піду в призначене місце. Побув я два тижні дома, як два хлопці з УПА сказали, що вони приїхали за мною. Треба їхати до Олеська до Карого. Щоправда, для чого, вони не знають. Сів я з ними й поїхав до Олеська, до провідника Карого. По дорозі я розпитував, як багато голосяться до УПА Вони не дуже охоче вели розмову зі мною; в Олеську я хотів купити сигарети, хлопці сказали, що я не можу. Питаю, чому, а вони відповідають: "Ви арештовані!" Хто дав такий наказ? Курінний Шугай. Кажу я до хлопців: "Дякую вам, що ви мені сказали".

 

Приїхав я до провідника Карого, привітався з ним, він попросив сісти. Я усміхнувся і сказав, що не знаю, чи арештованому можна сідати. Він відповів: "Я не розумію, що ви говорите". – й сам не розумію того, але мені сказали хлопці вже тут, у місті Олесько". Кликнув він хлопців і спитав, чи то все правда. Хлопці підтвердили сказане. Карий подав мені руку і сказав, що досить йому прикро за таку поведінку курінного. За це з ним поговорить. "І ви вибачте, більше такого не повториться. Він сказав, щоб з вами сконтактуватися і спитати, коли ви думаєте прийти до відділу. Бо нам дуже потрібно вишколених людей, хлопці приходять, а вишколених дуже мало. А ми знаємо, що ви маєте добрий вишкіл. І практику в підпіллі". Ми поговорили. Карий ще десь мав пляшку лікеру, що залишилася з совєтських часів. Випили ми по чарці, і він спитав мене, коли я думаю прийти до сотні. "За пару тижнів буду в сотні", – я відповів. Ми попрощалися, і зв’язковий на своїм мотоциклі відвіз мене додому.

 

Довго я вдома не перебував, бо розумів, що там треба моєї допомоги. І за тиждень я вже був у дорозі. До сотні, яка творилася в Пиняцьких лісах, мене приділено до чоти Гуцулки – першої сотні, четарем якої був Чорногора. Вишколювали рекрутів, молодих хлопців. У вишколі спершу навчали заховування зі зброєю. Німецькі і російські кріси, десятизарядки, фінки, Дехтярі, німецькі скоростріли, "Емґи 39 , Емґи 42"; обслуговування коло мінометів і їх наставлювання на віддаль, щоб вдаряти в призначений пункт. Також вивчали кидання гранат, щоб себе не ушкодити.

 

Коли я прийшов, було тільки дві чоти – Гуцулка з четарем Чорногорою, друга – на чолі з Іванком, досвідченим бойовиком ще з Закарпатської України. Мені й запропоновано ранг четаря, але я відмовився тому, що ще не був обізнаний з усіма правилами УПА (аби не зробити якихось помилок). Адже я тоді відповідаю за життя своїх друзів, які залишилися б на моїм сумлінню.

 

Пройшов якийсь час, і Чорногору піднесено в ранг сотника. І я мусив перебрати чоту Гуцулку першої сотні. Коли я перебрав чоту, я старався, щоб хлопці були як мої рідні брати і щоб ніхто не чувся приниженим. Щотижня приходили нові добровольці до сотні, треба було їх вишколювати. Чота Гуцулка мала вже добрий вишкіл, а я  почав вишкіл поповнювати новоприбулими. Приціл стріляння, кидання гранат, обслуговування зброї, розбирання і складання крісів-десятизарядок, скорострілів, Дехтярова, німецької зброї – "Емґи 39", "Емґи 42". Рівно ж освоювали правила обслуги мінометів. Також наставлювання оптичного прицілу. Крім того, відбувався вишкіл військових мап, значення предметів (символів, виставлених на мапах). Також освоювали орієнтацію в місцевосте, в лісі, коли заблукаєш, а день випаде похмурий, без сонця; тоді визначити сторони світу нелегко. Отож тоді треба знайти грубе дерево і оглянути, з якого боку росте мох – це й буде північ. Дерево обростає мохом тільки з півночі.

 

Одного разу ми мали вишкіл у борщівських лісах на галявині, коло полудня, коли раптом надлетіли німецькі літаки і почали кружляти. Ми думали, що вони хочуть бомбардувати, а вони почали кидати щось на парашутах. Спершу ми думали, що то військо, але коли приземлилися парашути, ми побачили, що то якісь скрині. Літаки поскидали і полетіли назад, звідки прилетіли. Ми позабирали ті скрині і потаскали на свої квартири. Положили подалі від будівель і почали уважно розбирати скрині. Розібрали одну – повна з набоями до скорострілів протипанцерних. У другій скрині – гранати, в третій – щось нове, чого раніше не бачили. То були протитанкові т.зв. фаустпатрони. Ми ніколи чогось подібного не бачили і не знали, як з ними обходитися. В скрині були інструкції, але ми були малоосвічені з німецькою мовою, так що всього не можна зрозуміти. На щастя, була у відділі фармацевтка, яка добре володіла німецькою мовою. То була Люба Сухович. Час від часу вона доставляла нам різні медикаменти. Післали ми за нею, і Люба почала читати інструкції. Один тримав трубу в руках, ми не бачили, як він її тримає. Люба читала і пояснювала, той поставив трубу на крісло, руку положив наверх і тримав, ніхто не сподівався, що він буде то робити, що Люба читала і пояснювала. Коли вже прийшло до стрілу, вона витлумачила, що треба маленьку ручку повернути на другу сторону і натиснути на червоний ґудзик. І тоді вона вибухає і запалює кулю, що летить у танк. Люба говорила, а той хлописько, тримаючи руку на верху труби, робив то, що вона читала. Нараз як в хаті гупнуло, вікно вилетіло, в хаті лише одна третя стелі залишилася. А з його руки тільки грубий палиць лишився! Але тут

ніхто не сподівався, що він нерозумний, щоб таку зробити дурницю і тримати руку на цівці, де є вибуховий матеріал. І того нещасного без пальців відвезли до найближчого шпиталю, з версією випадку, що він, мовляв, ішов відвідати своїх знайомих і по дорозі знайшов якийсь об'єкт, і він не знав, що то є, почав придивлятися, і в руках йому вибухнуло. Таким чином замасковано приналежність пораненого до УПА.

 

Минали дні за днями, і нашу сотню поповнювали нові рекрути з довколишніх сіл. Одного разу прийшло двоє дорослих мужчин і зголосилися до нашої сотні. Їх приділили до першої сотні чоти Ткаченка. За якийсь час виявилося, що ті двоє не прийшли як патріоти, а тільки для наживи. Коли проходила відплатна акція на польські села, вони напихали кишені дорогоцінними речами, наші хлопці це зауважили і повідомили сотника Чорногору. Їм було наказано, що ми не є грабіжниками, тільки обороною нашого українського населення і що грабіж строго заборонено. І коли то повториться, то їх чекає покарання навіть смертю. Під час наступних акцій знову хлопці зауважили, що ці двоє тільки наживаються і що вони прийшли тільки для наживи. І один боєць їм звернув увагу, сказав, що він то зголосить.

 

Після акції ці двоє до чоти не вернули. Рано другого дня повідомлено СБ про дезертирство. За пару днів СБ натрапила на слід дезертирів, застукавши їх в одній хаті. Двоє з СБ підійшли до дверей і постукали, назвали їх псевдо, вимагаючи від них, щоб вийшли з хати. Вони не виходили, а тільки в хаті зчинилася сварка, один з них відчинив вікно і кинув гранату на тих з СБ. Граната, на щастя, не вибухла. Коли есбісти штовхнули двері, дезертири вискочили крізь вікно. Їх зловили, привели до першої сотні. Зразу повідомлено курінного і Кривоноса, і Корнієнка з головного проводу сотні. Дезертирів вивели в ліс перед цілою сотнею і розстріляли. Перед стратою зачитано присуд: "За дезертирство і замах на життя двох есбістів засуджуються до розстрілу".

 

Тяжко лежало на серці розстрілювати своїх. Але мусила бути військова дисципліна.

 

Другий випадок був знову, коли ми переїжджали з села Ражнів через велике село Каддобиська. А було то зимовою порою. Під'їхавши до села, зв'язковий чекав на нас і повідомив, що в селі заквартирували козаки, що воювали на боці німців. Зв'язків ми з ними не мали, тому ми сподівалися всяких неприємних зустрічей, бо ми не знали, якою буде їх поведінка під час зустрічі. Ми зупинилися під селом, і Чорногора дав наказ зарядити всю зброю і бути на гострім поготівлю. В їхали ми в село, їх вартові тримали службу на дорогах, зійшли з доріг за присадибні брами. Таким чином ми переїхали село спокійно.

 

Між Каддобиськами і Боратином йшло головне шосе на Броди. Коло шосе містилися два чи три господарства. І ми побачили вантажні авта коло тих господарств. Ми залишили наші сани зі спорядженням у долині, яка лежала під цією дорогою, а самі ровами підсунулися під господарства. І несподівано наскочили на сторожу – двоє німців вибігли на дорогу. Один стрілець крикнув до них "Нandе hосh!", вони піднесли руки догори і повтікали за браму. Ми їх не чіпали, і вони також вогню не відкривали. Ми скочили в середину вантажівок і там побачили чоботи, кріси та амуніцію. Найбільше нас втішили чоботи і амуніція. Ми дали сигнал своїм підводам під'їхати до нас. Один з наших стрільців, у минулому солдат-артилерист большевицької армії, на псевдо Квітка, скочив до гармат, причеплених до вантажівок, і витягав замки з двох гармат, викинув їх далеко в сніг. Як видно, зробив добру роботу, бо ми потім довідалися від господарів, коли ми від'їхали в сторону ліса до Боратина, військові вибігли до своїх гармат і хотіли нас обстріляти, а замків нема! Проклинали вони всіх і все. Нас дуже легко було взяти на приціл, бо ми були на білім снігу. Як нам доповідали, на другий день приїхала невеличка колона і нашими слідами підійшла під ліс, але далі не пішла і завернула. Ми заквартирували в селі Боратин. Там ще було найбезпечніше: довкола ліси, нема головної дороги через село. Перебули ми кілька днів у Боратині.

 

На третю ніч ми перейшли до села Пиняки, де й переважно перебували. Там села більш загрожені польською партизанкою. І населення з радістю нас приймало, бо чулися безпечніше в нашій присутності. Навколо лісовий терен і багато польської банди. Перебуваючи в селі Пиняки, ми мусили бути дуже чуйними, бо всередині пиняцьких лісів були переважно польські села, і там, звичайно, перебувала польська АК. І то було місце, де та банда мала добрий сховок і звідки ночами нападала на українські села, грабуючи і вбиваючи українське населення в навколишніх селах. Не раз доводилося бачити помордованих наших селян.

 

Одної ночі наші вояки стояли на варті. Спочатку вони почули край села голосний шум, якісь голоси. Вони поховалися за брами і побачили озброєну банду, яка входила в село. Стрілець дав нам знати в штаб, де ще не спали. Стрілець сказав, що чули розмови польською і російською мовами. Ми спитали, чи не вступали вони до хат. Стрілець відповів, що ні, вони тільки ідуть в напрямі до Гути Пиняцької. "Добре, що ви їх не чіпали, нехай ідуть, а ми в скорім часі щось зробимо", – так сказали в штабі. То був відділ Ковпака, який провадили польські зв'язкові. Ми наказували вартовим, щоб ніколи не відкривали вогню, поки банда вже не ввійде в село з метою грабежів та убивств. Частина недобитків Ковпака помарширувала до Гути Пиняцької. Тут ціле гніздо польської і большевицької банди.

 

Давно нас брало бажання спровокувати німців на ліквідацію того гнізда в Гуті Пиняцькій. І одного ранку ми почули сильну стрілянину легкої зброї з боку Гути Пиняцької. Ми післали стежу і довідалися, що німці ліквідують те гніздо. Німці зробили несподіванку раненько, ще під час солодкого спання. Кубло боронилося завзято, але німці не щадили нікого, стріляли, хто попав їм під руку. Село майже залишилося пусткою, вулиці були вкриті трупами жінок і мужчин. Хто спасався втечею до другого гнізда в лісі, куди було тяжко доступити. То було Гутисько Брідське, друге польсько-большевицьке гніздо. Звідси ночами нападали на українські села, грабуючи та вбиваючи українських господарів. І не раз з довколишніх сіл люди питали: "Коли вже буде кінець, щоб ми спокійно ніч переспали?" Ми все їм обіцяли, але треба було підготуватися, стягнути всі сили, розкинені по терені, ліквідувати недобитків Ковпака, що появлялися по наших селах. Аж одного дня прийшов головний наказ, щоб сотники і четарі з'явилися в призначене місце, де мали відбутися сходини щодо Гутиська Брідського. Приїхали з вищого проводу Кривоніс, Ґонта і Корнієнко, щоб обговорити ліквідацію Гутиська Брідського. Бо вже далі неможливо, щоб так нищили нас на нашій прадідівській землі. Курінний Ґонта приніс малу села, де позначені всі дороги й стежки. Призначено кожному четареві його місце наступу на село. Воно знаходилося під лісом. Дорога вела через ліс, а при дорозі була лісничівка. Далі дорога розходилася надвоє: одна йшла направо, друга – наліво, з обох боків піднімалися гори, село лежало в долині і вихід був на чисте поле. При дорозі, що повертала наліво, стояв двоповерховий будинок з червоної цегли. Ми всі уважно вивчили мапу, і кожному було призначено місце наступу. "День наступу мав відбутися в неділю, о першій годині пополудні. Гранатомети мали зайняти місця з двох боків села на горах. Скоростріли "Емґи-42" німецького виробу (їх було небагато) мали обстрілювати відкрите поле. Чота Гуцулка, яку провадив як чотар я (псевдо моє Білий), мала здобути лісничівку. Коли курінний Гонта сказав: "Ваша лісничівка", мені пішов мороз по цілому тілі. Лісничівка знаходилась при головній дорозі на в'їзді в село. Вона була найбільше озброєна, але наказ є наказом, який треба виконувати. Чота Іванка мала наступати з правого боку з лісу, а чота Ткаченка – з лівої сторони лісом. Акція призначена на початок березня.

 

На наше нещастя, випав сніг, аж по коліна. І тяжко було підсуватися під село, але в той день мусили виконати заплановане, тому що три сотні стягнено, і села, певна річ, не могли так багато вояків довго утримувати – адже з харчами на селах тоді було сутужно. Лікарський пункт призначено в селі Літовище. Там лікарі були вже приготовані. Більшість з них були українці, чотири лікарі жидівського походження: два хірурги, один дантист, один звичайний лікар. Ми охороняли їх родини, які переховувалися в наших господарів. Взамін за охорону медики лікували наших стрільців.

 

На початку березня в суботу прийшов наказ, щоб приготуватися на акцію. В неділю в десятій годині ранку ми вирушили в дорогу на Гутисько Брідське. Наказом був вистріл ракети вгору на знак відкрити вогонь. Перші мали почати гранатомети обстрілювати село, обстрілювання мало тривати п'ять хвилин, щоб наробити паніки. А тоді мав відбутися наступ на село з усіх боків. Перший я з чотою мав зліквідувати лісничівку, а потім посуватися в середину села і тиснути банду якнайскоріше. Чота Іванка мала стриматися, а чота Ткаченка почати і перетяти їм дорогу до мурованого дому, щоб не дати їм оборонного місця.

 

Ткаченко вдарив перший, зараз за ним Іванко вдарив другий. І ми вигнали їх на чисте поле, а з двох боків відкрили вогонь наші скоростріли, виставлені з двох боків гір. Дійшли ми до половини села, коли почули гарматні стрільна. Спершу ми подумали, що то наші гранатомети почали знову бити. Післали зв'язкового, щоб припинити вогонь гранатометів; зв'язковий вернув і сказав, що наші гранатомети не б'ють.

 

Десь за п'ятнадцять хвилин показалися німецькі панцирні авта. На щастя, наші кулеметники мали одну скриньку протипанцирних набоїв і посіяли з двох боків серіями по панцирних автах. В однім авті загорівся мотор, з другого німці втекли. Але ми мусили відступити, бо німецька артилерія не втихала. Я вже мав двох стрільців ранених, заявковий відставив на призначений пункт, до Літовища, де вже чекали лікарі. При відступі я порахував хлопців і побачив, що одного нема. Крикнув я до хлопців, що нема нашого Козака. "Шукайте, бо ми його не лишемо!" Хлопці кинулися шукати. Знайшли його за кущем, але він уже не міг іти. "Хлопці принесли його на крісах, я побачив, що з його грудей тече кров. Скоро ми його забандажували і якнайскоріше на санях відправили до лікарського пункту. Коли лікар його перебинтував, то знайшов кулю в його сорочці. Куля перейшла, через грудну клітку і спинилася в сорочці. Лікарі казали, що він щасливий, що куля перейшла через середину грудей і не ушкодила легенів, тільки є небезпека, що він дуже кашляв, бо простудився, і трохи рана кривавить.

 

Десь через три тижні я був у тих теренах і довідався до поранених. Хлопцям рани заживали, і мій Козак уже добре чувся. Тільки мене спитав: "Уконьчілі?" Я відповів, що ще ні. "Вот пайдьом і уконьчім". Він усе любив співати. Його улюблена пісня була "Шумєл камиш, дєревья ґнулісь. А ночка тьомная била. Одна возлюблєнная пара Всю ноч гуляла до утра". Він чомусь кликав не "друже чотар", а "друг старшой". Він був дуже приємною людиною, і я любив з ним поговорити. Одного разу я його спитав, як то так, що він українець, а по-українськи не вміє говорити. І він почав мені розказувати про своє життя. Діда розстріляло чека прямо на подвір'ю. Батька забрали, а мати померла з розпачі. Він мав тоді шість літ, але пам'ятає, що дід говорив йому, що ми українці. "Коли мене забрали до дитячого будинку, відтоді я не чув української мови. Але я знав, що я українець".

 

У чоті Гуцулка я мав п'ять хлопців зі східних областей, які були в веркшуцах на Україні. Їх везли до Німеччини, і коли поїзд став у Підволочиськах, вони повтікали і прийшли до УПА. Але ми їх мали на оці якийсь час, бо не знали, хто вони. Але за якийсь час показалося, що три хлопці досить дружні між собою, тільки один чомусь не дружив з ними. Одного разу підійшов до мене один з трьох і сказав, що він хотів би поговорити зі мною, але тільки особисто, щоб ніхто більше не чув розмови. Ми вийшли з хати і пішли на мою квартиру. І він почав мені розповідати, що той четвертий на псевдо Крутик є небезпечною людиною. Бо коли вони їхали в поїзді, що їх віз до Німеччини, то він говорив, що тут є відділи Ковпака, що воюють проти фашистів. Мовляв, можна би до них приєднатися, тільки знати, де вони є. Троє хлопців зауважили, що він усе студіює мапи. Але він від них ховається, то є щось підозрілим. Він був лейтенант большевицької армії, і тому вже тримали його на оці.

 

Одного разу нас повідомлено, що відділи Ковпака є в Ражнівських лісах і тероризують населення. І ми дістали наказ, щоб перейти до Ражнева. Перед відходом на Ражнів я повідомив сотника Чорногору про те, що мені той хлопець розповідав і що він усе щось студіює на мапах, тому його треба мати на оці. Ми перейшли до Ражнева і там заквартирували, щоб трохи відпочити. То було пізно ввечері, і ми пішли на відпочинок, коли почало розвиднятися. Як вартовий побачив нашого лейтенанта Крутика з повним обладунком, коли той вийшов з хати, спитав: "Ти куди?". – "До тієї другої хати, бо там мої товариші". – "Прийдеш пізніше", – відповів вартовий і завернув лейтенанта назад до хати. Вартовий уже не спускав його з ока. Прийшла друга зміна, і вартовий повідомив, щоб вважали на ту хату, де лейтенант сидить, з повним облаштунком, готовий до втечі до Ковпака. Вартовий просто пішов на квартиру до сотника Чорногори і виклав свої спостереження й побоювання щодо втечі лейтенанта. Чорногора сказав, щоб він нічого не говорив з лейтенантом, ніби нічого не сталося.

 

О десятій годині наша сотня пішла в ліс на перевірку. Двоє хлопців мали нагляд за лейтенантом, що вже готувався до дезертирства. Коли зайшли в глибину лісу, лейтенант почав віддалятися від нашої стежі. Він ішов далі і далі, напевне, хотів повідомити Ковпака про небезпеку, але то вже було запізно, щоб прилучитися до ковпаківців. Бо два стрільці не випускали його з ока і побачили, що лейтенант не звертає уваги на їх пересторогу. Вартовий випустив одну кулю вгору і почав бігти за ним. Другим пострілом він поранив його в ногу, лейтенант упав, коли стрілець прибіг до нього. І коли стрілець звернувся до нього, то лейтенант наїхав на нього з матюком: "Защо... Бога мать!". Стрілець, почувши матюк, випалив з пістоля в саму голову, там і закопали.

 

Наша сотня перейшла цілий ліс. Ковпаківців уже не було. За кілька днів ми довідалися, що ковпаківці квартирували в селі Чехи. То було скомунізоване село, там вони дістали запас харчів і пішли десь в інший напрямок. Вони мали добрий зв'язок з Польською Армією Крайовою. І послуговувалися польськими зв'язками. Вертаючи з Ражнева, як пригадую, ми заквартирували в малім селі Лонівка. Там тоді перебував курінний Шугай, він скликав мітинг і сказав, що добре було б при нагоді скочити на якийсь Lіеgеnschaft здобути трохи харчів, бо господарям досить важко нас харчувати. За кілька днів зв'язкові дали знати, що в селі Вишнівчик приїхали три німці на конях і грабують людей. Сотник Чорногора дав наказ мені з четою зліквідувати німців. Ми скоро рушили в дорогу, але поки ми прийшли, німців уже зліквідувала боївка, що перебувала в селі. Веселі хлопці з боївки нас привітали і подарували мені німецького коня з новісіньким сідлом. Спитав я, чи тут є Lіеgеnschaft, заявковий ствердно відповів на моє питання. Але тут є якісь німці, три особи, отож, чи легко буде тут придбати харчі. Кажуть, хлопці, що німці навряд чи будуть показуватися. Бо тут уже була стрілянина, і вони, напевно, не покажуться. Я дав наказ, щоб до хати не пхатися, хіба вони відкрили б вогонь, тоді посіяти зі скоростріла по вікнах. Запитую, чи хтось знає, де тут є комора, може, є мука в тій коморі. Ми обскочили Lіеgеnschaft без жодного вистрілу, запаслися харчами. Пару хлопців зі села знали вхід і вихід з Lіеgеnschaft'у. Взяли ми також пару коней і зі саньми і дві свині, також одну добре годовану ялівку, щось півтора мішка муки.

 

Ще добре не світало, коли ми привезли дарунок для сотні. Раненько я зайшов на квартиру курінного Шутая. Зголосгів, що привіз дарунок для сотні, і гадав, що він мене похвалить, А він ще на мене накинувся за те, що я провів операцію на свою руку. Мені то вже було досить, і я йому відповів: "Дуже так не кричіть, а перед тим подумайте, що ви казали тому пару днів. Один я то зробив без жодного вистрілу. То ще того не досить? Ви могли втратити кілька хлопців, але не втратили". І ми на тім розійшлися.

 

Уже зранку почалася робота. Ми мали кількох хлопців, що колись вчилися за масарів. І робили свою роботу – поралися коло нашої здобичі. Інші запалювали в печах, треті носили і рубали дрова. Люди приносили бочки з-під пива, ми вибивали дна, в котрих були діри від корків. У них вкладали м'ясо, вже спечене, прасували, а зверху заливали смальцем або лоєм. То було таке своєрідне консервування, бо іншого способу не було.

 

Того дня курінний захотів побачити коня, якого я дістав у подарунку від боївки, яка зліквідувала трьох німців. Він оглянув коня та сідло і з усмішкою сказав, чи я не міг би йому такий подарунок зробити. Я подивився на нього і відповів: "Чи ви не знаєте, що коли хтось вам дасть подарунок, то ви не можете давати його в подарунок іншому. Бо тоді ви погордите тим приятелем, що вам дав подарунок. Подарунок означає приязнь і любов до свого друга". – "А якби так його позичити мені? – курінний не здавався. "Я ще сам на нім не їздив, по-перше. А по-друге, в нас була приповідка, що бритви, коня і жінки ніколи не позичається". Він покрутив головою і відійшов. Ми, так сказати , дуже не приятелювали, бо мене ще то боліло, що він погано відносився до хлопців. І коли я довідався, що він ніколи не належав до ОУН, а лише був симпатиком, і організація його взяла, бо він був капралом польської армії, але не вмів ставитися до хлопців як до своїх друзів, що йшли до УПА не примусово, а добровільно і жертвували своїм життям для свого народу й України, і не раз їм доводилося бути в голоді і холоді, а він це дуже мало розумів, з приводу чого не раз нам доводилося мати дискусію.

 

Одного разу прийшов наказ, щоб перевірити стрільців, які мають трохи військового досвіду або й вищу школу, щоб вислати їх на підстаршинський вишкіл. Переїжджаючи лісом в сторону Пиняк, ми натрапили на німецьку жандармерію, що вертала зі села Пиняки і везла на санях бочку з горілкою та добре відгодовану свиню, десь зрабовану в нашого господаря. Наша чота загородила їм дорогу, а вони відкрили вогонь. Ми відповіли вогнем з усіх боків. А один німець вибіг наперед і крикнув: "Брацє, нє щеляй, я естем полякем!" Але тут не було пощади. Трьох убито, а четвертий, якийсь старшина, смикнув поза коні і скочив у провалину, залишаючи свою мантлю, згубив машинову пістолю чеського виробу, яка попала мені в руки. Старшина втік. З нами був наш курінний, але не знали, де він дівся. Тільки чув від хлопців, що він кричав: "Що ви робите! Ми не знаємо, скільки їх".

 

Відпровадили хлопців на призначене місце, де вже чекала друга охорона. Вернули ми на свої квартири, де побачили нашого курінного. Я зголосив, що хлопців віддано другій охороні, яка вже чекала на нас. Наш курінний почав говорити, що то вперед не було перевірено. Як, що і кого мали перевіряти, було загадкою; отож пробував наш курінний всіляко маніпулювати, аби закрити свою втечу. Власну фінку я подарував своєму заступникові. А той автомат, що мені пощастило його здобути, залишив собі.

 

Ніколай Кузнєцов

В той час, як пригадую, ми квартирували в Жаркові. Щоб уникнути сутички з німецькою частиною в якомусь селі, ми обминали село, аби не потерпіло, чого завжди можна було сподіватися. Після ліквідації жандармерії ми рішили перейти в село Боратин, хоча у Жаркові було безпечніше для квартирування. Але ми завжди були обережні. Коли почало смеркати, ми – ціла сотня – вислали один рій, щоб перевірити квартири в Боратині, де ми мали зупинитися. Кожна чота мала свій відтинок у селі, щоб зуміти, на випадок небезпеки, зорганізувати спротив. За яких три години рій повернув і повідомив, що квартири всі вільні. І сотня рушила до Боратина і там заквартирувала. Я з Чорногорою займали квартиру разом, чомусь так наша доля парувала нас докупи. Ми залишили дівчат, де трохи скучали за ними, і один другого розважали. В Боратині обидва були в одній хаті, що стояла посередині села. Ще ми не розібралися, як вбігли два стрільці і зголосили, що на їх квартирі є три німці. Стрільці вже були в хаті. "Чи ви з ними щось говорили?" – "Ні! – відповів один стрілець. – Вони тільки спитали нас, чи ми є "дорфваха". Ми відповіли ствердно. Більше нічого ми не говорили". Чорногора сказав їм, щоб ішли назад до хати, але дверей в сінях не зачиняли. "І сідайте близько них, ми прийдемо, як відчинимо двері в хаті і крикнемо "Руки вгору!", то ви хапайте за їх зброю".

 

Ми скорю вийшли з хати і покликали одного стрільця, який мав німецького скоростріла "Емґе 42". І пішли до тієї хати, де були німці. Ми легенько обминули хату, щоб не йти попід вікна, бо можуть почути, і тоді може зчинитися стрілянина. Ми тихенько переступили поріг до сіней, раптом відчинили двері і крикнули "Нande hосh!". Хлопці хапнули від них автомати. І німці піднесли руки догори, хлопці обмацали їх, забрали гранати. Ми їм сказали сісти і питали, що вони за одні і що тут роблять. Але один з них так скоро говорив, що тяжко було їх зрозуміти. Кажу я до Чорногори: "Кликни Хому, а він з ними розмовиться". Хома – стрілець, вся родина якого, щоб, коли прийшли перший раз большевики в Західну Україну, уникнути арешту, записалася як фольксдойчери. За польських часів ця родина переслідувалася політично. Перебував він з родичами разом до вісімнадцятого року свого життя у Польщі. І коли прийшов час іти до війська, він утік до Галичини. Але і там не було безпечно, бо коли б його зловили, його чекав розстріл. І він пішов в УПА, він дуже нам був у пригоді, бо виступав перекладачем багато разів, коли ми зустрічали німецьких дезертирів, що втікали з фронтів, бо мали тої війни досить. Коли я вийшов з хати і спитав стрільця, що стояв на стійці, чи він знає, в котрій хаті квартирує Хома, він відповів, що знає. Я сказав йому покликати його сюди. "Скажи, що тут ми маємо трьох німців і що треба перекладача". На його місці я поставив другого стрільця, щоб вважав, бо тут щось не дуже добре пахне.

 

Вертаючись до хати, я тільки дійшов до вікна, як у хаті прогримів вибух. І хтось вилетів з рамами вікна майже на мої плечі, я відскочив назад і побачив, що людина в білім мундирі втікає в сад, який тягнувся вздовж хати. Це ж німець! – майнуло в голові.

 

Випустив одну і другу серію з автомата, і він щез з очей. Сніг білий і маскувальний халат на ньому білий – тяжко було його помітити, та й ще ніччю. В хаті зчинився крик, і хлопці втікали зі середини приміщення. Я прискочив до дверей і чекав на тих двох, що лишилися в хаті. Бо ще мало бути двох у білих мундирах. Перестали хлопці бігти з хати, я далі чекав. Нараз почув, що хтось ніби ходить у хаті. Питаю хто є, ніхто не відзивається, третій раз крикнув "Хто є, бо стріляю", ніхто знову не відізвався. Випустив я серію в один бік, перескочив на другий бік і знову пустив другу серію. Нараз я почув крик: "Не стріляй, то я!" Я остовпів – убив би свого, подумав. "Чому ти не відізвався, як я кричав три рази?" – "Я не міг, щось стиснуло за горло, я не міг". – "Ти ранений? – спитав я його. "Ні, – відповів він. "Ну, слава Богу, що ні, як тебе ті кулі обминули, що ти не дістав ані одної?

-

"Коли ви крикнули, що стріляєте, то я скочив у куток між двома дверима". – "Ну, ти маєш велике щастя і, напевно, будеш довго жити". Але підійшов до мене сотник Чорногора і сказав, що в нього в чоботі мокро і дуже пече. "Певно, осколки, – я відповів, – підемо і побачимо". Я його роззув, і справді нога була скалічена нижче коліна. Ми перев'язали, а на другий день привезли лікаря. Лікар оглянув і сказав, що він усе повитягає, що осколки є лише під верхом.

 

Але того вечора, після перев'язки ноги Чорногори, ми вдвох з другим стрільцем взяли ліхтарик і пішли перевірити хату, де стався вибух. Ще не дійшли до вхідних дверей, які вели до хати, і побачили, що щось ворушиться на снігу. Освітив я ліхтариком і побачив людину. "Може, хтось з наших", – сказав стрілець. Підійшли ми ближче і побачили, що то німець, який хотів кинути гранату між нас. "Той самий, бо подивіться, як його пообривало". Права рука відірвана по лікоть, кишки майже повилізали. Але він ще був живий і дуже стогнав. "Що з ним робити?" – спитав стрілець. "Зайди ззаду і дай йому кулю в голову. Нехай не мучиться. З нього і так нічого не буде. Але чому він так зробив? Ми ж нічого йому злого не робили, то загадка", – відповів я. Коли стрілець полегшив йому смерть і зауважив, що в нього нові чоботи. "Чи їх стягнути?" – "Стягни, комусь придадуться, дехто напівбосий ходить. Ходімо оглянемо хату, але будь напоготові. Бо не знаємо, що в хаті може бути".

 

Зайшли ми в хату і побачили, що на долівці лежав другий вбитий німець. "Кликни того стрільця, що стоїть на стійці, і витягніть його надвір, нехай не кривавить господареві хати".

 

Ранком побачили сліди крові трохи далі від хати. Пішли по тих слідах і знайшли третього вбитого німця далі, в саду. То був той, за яким я випустив дві серії з автомата. Так і сталось, і ніхто не знав, хто були троє німців. І чому вони так повелися в хаті з нами? Ми думали, що то німецькі вояки, які дезертирували з фронтової лінії. Бо фронт уже був досить близько, ми зустрічали час від часу німецьких дезертирів. Ми ніколи не робили їм кривди, тому що вони вже досить мали тої війни і спасали своє життя. З тими трьома ми розправилися, а люди їх поховали в якійсь долині. І навесні вода розмила землю, одного вояка було видно з-під землі. Над'їхали вояки німецької армії, побачили німецьку уніформу і поховали його на бурті рова.

 

Коли прийшла большевицька армія, приїхав спецвідділ, почалися розшуки могили. Викликали доктора історичних наук, скульптора-антрополога М.М.Герасимова, і він ствердив, нібито знайдено кості Ніколая Кузнєцова, російського большевицького диверсанта і провокатора. В німецьких актах знайдено сліди смерти Кузнєцова і його двох супутників. Щойно після кількох літ сліди большевицьких чекістів зупинилися в селі Боратині під Бродами. Туди 8 березня 1944 р. вночі прийшла група Кузнєцова. Вони підійшли до вікна селянина Голубовича, який впустив їх до кімнати. Скоро там ввійшли воїни УПА і почалася стрілянина. Ян Камінський та Іван Бєлов загинули на місці, а Николай Іванович Кузнєцов ніби зірвав себе гранатою. Тіло Кузнєцова закопано в рові за селом. Випадково німецькі сапери натрапили на трупа Кузнєцова і, взявши його за офіцера Вермахту, поховали деінде. "Комсомольська правда" (ч. 230 за 3. жовтня 1974 р.) помістила довшу статтю Миколи Струтинського, совєтського розвідувача партизанського відділу Побєдителей, п. заг. "Послєдний бой Николая Кузнєцова". Мова тут про російсько-большевицького партизана і терориста, який у мундирі німецького офіцера – лейтенанта або капітана – під прізвищем Павла Зіберта виконав ряд атентатів і вбивств на території Волині і Львова.

 

Різні версії ходять і описують смерть Николая Івановича Кузнєцова. В книжці "Історичні нотатки" сказано, що совєтське агентство РАТАУ за підписом В.Загоруйка, а також І.Досенка, подало із Львова ще інший варіант вістки про смерть Николая Івановича Кузнєцова. Цей варіант суперечить частині цитованого тексту. Наводимо також писання з комуністичної газети "Знання" (Аргентина) за 7 січня 1950 року: Десяток бандерівців з автоматами і гвинтівками на поготівлі вдерлися в кімнату господаря Голубовича. Їх верховода сотник Чорногора впізнав у людині, що сиділа за столом у формі німецького офіцера, радянського партизана, і в захваті скрикнув: "Зіберт Кузнецов!" Кузнєцов вихопив гранату, і прогримів оглушливий вибух. А бандерівці, поранені, окрім головного, втікали з хати.

 

В "Історичних нотатках" подано другий документ. Це протокол з березня 1944 року з району Верба на Волині, в якому Команда УПА-Північ повідомляє, що дня 2. 3.1944 р. в четвер о годині 12- їй в лісі Вербівського району переловлено трьох червоних, і ними мали б бути ці три диверсанти.

 

Кожний пише по-своєму. Але я пишу від себе, бо в тім я особисто брав участь у Боратині Бродівського району. "Історичні нотатки" пишуть, що не можна ствердити точно, бо нема нікого в живих. Тому я це пишу, бо думаю,  що ще живуть три особи, котрі можуть посвідчити ідентичність події. Двох є у Франції, один з них мав псевдо Хома, псевда другого учасника операції в Боратині не пам'ятаю.

 

Коли я був останній раз в Україні (2001 р.), то повідали мені, що в Почапах коло Золочева є якогось підпільника псевдо Хома. Я посилав, як зазначав вище, за перекладачем німецької мови з диверсантами Хому.

 

Десь було в березні, фронти зближалися, і ми, переїжджаючи через село Лукавець, через яке ішла головна дорога, мали заквартирувати в селі Пиняках, але в Лукавці ми вирішили головний обоз залишити, тому що дороги були дуже розмоклі і заболочені. І не було потреби все тягнути за собою, хоча коні були німецькі, вони тягнули гармати. Рівно ж і віз витримував найбільші тягарі, але стало шкода коней, лишили ми один рій на охорону нашого майна. Рій, озброєний в два скоростріли, мав охороняти наш обоз з амуніцією і мінометами. На стійці стояв стрілець, псевдо його незнане тому, що ніхто не міг знати його походження, він з тим погодився. Він був дуже добрим вояком. Ми йому довіряли і лишали його на заставах. Того разу ми лишили його відповідальним за цілий обоз, який залишили в Лукавці. На другий день коло обіду ми побачили коло нашого штабу коні з возом, а на возі двох німців, яких привезли хлопці. Підійшов до воза сотник Чорногора і спитав, що сталося, де вони їх взяли. Почали хлопці розповідати: вони стояли за купою каменя, коли над'їхав віз з трьома німцями, стрільці наставили голови з-за купи каміння і крикнули піднести руки догори. Німці відповіли вогнем; стрілець незнаний випустив серію зі скоростріла вгору понад їх головами. Німці скочили з воза і втекли до першої хати. Незнаний стрілець підійшов під хату і через вікно пустив серію по хаті. Ранений німець упав і закричав "Nісht sсhіеssеn!!". Стрільці вскочили до хати, забрали автомат і шукали за другим німцем. Той сказав, що другий утік до стодоли. Пішли до стодоли і казали, щоб вилізав із соломи, якщо не вилізе, то запалять стодолу, і він згорить живцем. Він підніс руки вгору і зліз зі сіна в засіку. Йому зв'язали руки і привезли обох сюди.

 

Ми розв'язали одному руки, другий не мав зв'язаних рук, питали ми, що вони, тут роблять і хто вони. Відповіли, що з танкової частини, оглядали мости, чи досить сильні для переїзду танкової частини. Запитуємо: "Чому ви відкривали вогонь?" " Ми думали, відповідають, що то большевицька частина. Бо в того, що кричав "Наlt!", ми бачили на його шоломі комуністичну зірку і тому думали, що то большевики". Бо й справді, стрілець мав большевицький шолом, хоча він і здирав зірку, але трохи її залишилося. Німці були з вермахту, один гаупштурмфюрер, а другий унтерофіцер. Ми віднеслися до них дуже добре тому, щоб не потерпіло село, бо один втік, і німці могли спалити ціле село. Поранений просив горілки, щоб зняти біль. Ми дали горілки, випив майже півпляшки. Другому дали попити і по пачці цигарок. Гауптштурмфюрер, сказав, крадькома оглядаючись за тим другим: "Я думаю, що мені війна скінчиться в шпиталі". Так виглядало, що він був задоволений, що поранений. Чорногора сказав до нього, що ми їх випускаємо, і вони можуть спокійно від'їхати. Гауптштурмфюрер, подумавши, попросив, щоб ми дали їм охорону до села Поникви Великої. Бо вони бояться самі їхати, коли наткнуться на другу заставу, то стрільці їм допоможуть, щоб їх не постріляли, а самі порозуміються між собою. Ми йому сказали, що ми не хочемо ризикувати їх життям. Він сказав, що дає вояцьке слово, що їм волосок з голови не спаде, і вони повернуться назад у табір.

 

Зголосилося п'ять стрільців, що супроводять німців. Виїхали возом, а стрільці на конях. Перед вечором стрільці вернулися назад до села Пиняки. Вони розповідали, що коли офіцерів привезли на місце, їх оточили німецькі вояки. Але старшина сказав, що сталася помилка, що вони, коли побачили наших, думали, що то большевики. І тому відкрили вогонь. Казали хлопці, що він щось багато говорив своїм воякам, але стрільці не розуміли. Таким чином ми стали німецькими приятелями, тобто часами треба було обходитися злегка через небезпеку для людей, щоб села не потерпіли.

 

Ми мали намір за пару днів посуватися в Борщівські ліси, в мале село Виписки, тероризоване якоюсь бандою. Вийшли ми з Пиняків і подалися до села Лукавець, Там забрали свій обоз з мінометами і амуніцією і подалися на село Верхобуж. Там ми трохи відпочили і далі в дорогу на село Колтів. У Колтові ми довідалися, що в околиці села є якась частина Ковпака. Післали ми розвідку з двох дівчат возом у село Кругів. Одна дівчина була фармацевткою, це наша медсестра Люба Сохович. Другої дівчини не пам'ятаю. На жаль, вони вже назад не вернулися.

 

Ми рішили не в'їжджати в село Кругів, тільки подалися на село Тростянець Малий. Коли ми ввійшли в село Обертасів, то довідалися, що в Малім Тростянці стоять німці. То була частина вермахту, вони, напевно, шукали за частиною ковпаківців. Ми ввійшли в ліс між селом Кругів і Тростянцем, постояли в лісі яких три або чотири години. Відбулася нарада цілої сотні, куди маємо звернути, щоб обминути неприємні сутички. Але в той час зв'язкові дали знати, що німецька частина виходить зі села в сторону Золочена. І так сталося, що ми входили в Тростянець Малий, а німці якраз вийшли з цього села. Ми ввійшли в село, люди нас вітали, виносили хліб, молоко. Вони знали, що ми ніколи не з'їли на час, а не раз і день пройшов без їжі. Затрималися ми в селі Тростинці Малім, щоб виспатися. Один рій перевірив квартири в селі Струтень, щоб відпочити, бо кожний був перемучений дорогою. В селі Козаки наша сотня затрималася на кілька годин, чекаючи на вістку із села Струтень, чи село вільне від якої-небудь небезпеки. Адже село лежало близько головної дороги, все ж ми перебули тут кілька ночей.

 

За цей час ми розділилися на дві половини, чим полегшили розквартирування по селах. Дві чоти мали ввійти в село Залісся, а дві – в село Ясенівці, доки не прийде наказ, куди сотня має посуватися. Як нам здавалося, ми перейдемо в Борщівські ліси. Адже багато прийшло нових хлопців, до того ж ще не вишколених. А в Борщівських лісах був найліпший вишкільний терен, і треба було зближатися туди. Але ми мали план відсвяткувати свята тут, у цьому терені, тому що він знаходиться подалі від головних доріг. А після свят перейдемо в околиці Борщева.

 

Вже надходила весна, сонечко все більше пригрівало, сніги танули, і на землі все оживало. Приходив радісний день Христового Воскресіння, і все пригадувалися мені маленькі хлоп'ячі літа, коли мама несла кошик з паскою та іншими дарами землі і працьовитих рук святити, приготоване на той Воскресний День. Мама несла кошик з традиційно приготованими ласощами. А мені, малому, давала велику паску і все наказувала: "Дивися, куди ідеш, не впади з нею". А я ледве ту паску таскав до нашої старенької церковці, що пам'ятала ще татарські часи. Люди зіставляли кошики довкола церкви, а самі йшли на Богослуження. І неслося до неба "Воскресне Бог, і розійдуться вороги Його". І понеслася могутня пісня "Христос Воскрес!" А дзвони вдарили, і понісся їх гомін, сповіщаючи веселу вістку "Христос воскрес!". І я так бачив, що кожному стрільцеві УПА прийшли на згадку через серце ті спомини і згадки про родинне життя, про теплу хату і застелений білою святочною скатертиною стіл з великодньою їжею. І один стрілець мене спитав: "Друже чотар, де ми будемо святкувати Воскресний день?" – "Десь будемо, люди добрі десь приймуть", – відповів я.

 

Свята зближалися, в Страсний четвер сотник Чорногора скликав мітинг, і ми склали план, де ми будемо святкувати. Згідно з нашими намірами, Іванко з чотою буде стояти в селі Коропчик, чота Ткаченка – в селі Ремезівці, а чота Гуцулка – в селі Шпиколоси. Увечері, коли вже почало смеркати, ми вирушили на призначені місця, так що ввечері у Страсний четвер ми вже були на своїх місцях. Переночували, а рано ми з сотником Чорногорою пішли оглянути село, бо там ми ніколи не квартирували. Оглянувши, побачили, що тут не дуже безпечно. Село оточує довкола гора, тільки один вихід на рівнину, в разі якоїсь облави нас виб'ють, як зайців. Так що перед вечором ми мусимо село залишити і перейти до села Ремезівці, злучитися з чотою Ткаченка. Зараз ми вислали кілька стрільців, щоб приготовили квартири для нашої чоти Гуцулки. Поки вийшли зі села Шпиколоси, підійшов до мене один стрілець і промовив: "Ми виходимо з того села, а ми думали тут піти до сповіди і до Причастя". – "Тим не журися, як перейдемо до Ремезівець, я поговорю зі священиком, і можна там піти до сповіди".

 

Коли почало смеркати, ми вирушили в дорогу до села Ремезівці, всі зайняли свої місця, а я пішов до церкви на страсну відправу. Після відправи я підійшов до священика і попросив, чи він не міг би висповідати стрільців , які хочуть піти до сповіді перед Великодніми святами. Священик мене вислухав і промовив: "Ви не можете йти до сповіді, тому що після сповіді треба поправитися А ви не можете поправитися, бо не знаєте, що завтра станеться. Коли закінчите свою справу, тоді висповідаєтеся, а як хто впаде в бою, то Бог простить, бо ви не ідете за свої власні надбання, а за свій народ, який вороги поневолюють як національно, так і релігійно". І мені чомусь так стало легко, і я подивився на нього і подумав, що він є тим правдивим слугою Божим.

 

Пішов я оповісти своїм стрільцям, що мені священик сказав. У суботу пішли хлопці до Плащівниці, а в неділю – на Воскресну утреню і на Воскресне Богослуження. Отець парох у своїй проповіді сказав, щоб люди прийняли нас як своїх синів у те велике Воскресне свято. Так і було. Люди прийняли нас, як своїх синів, і декому потекли сльози з радости за щире прийняття. Застави на дорогах мінялися що три години так, щоб усі стрільці мали нагоду святкувати Великодні свята разом з іншими своїми побратимами по зброї. Гарний, погідний весняний день. Сонечко пригрівало. Дівчата виводили гаївки, хлопці знайомилися з дівчатами при гаївках. Так два дні свят пройшли дуже гарно. Увечері стрільці розходилися по своїх квартирах, задоволені такими щирими прийняттями. Ніч пройшла спокійно, але ще сонце не зійшло, як відізвалися скоростріли та автомати.

 

Вийшли ми за село і побачили великі клуби диму в стороні села Шпиколос. Вислали ми розвідку в сторону Шпиколос. Люди втікали у великій паніці. Розвідка принесла досить погану вістку, що якась німецька частина оточила село, запалила його з чотирьох кінців, і розстрілюють людей. Так що тяжко вирватися зі села, хто втікає, того стріляють, немов собак. Питаємо, скільки німців може бути. Ніхто не може сказати, щоправда, в паніці неможливо знати, скільки може бути ворогів, але стрілянина далі тривала, і чимраз то більші кублища диму знімалися над селом. Сотник Чорногора дав наказ, щоб я взяв стрільців з кулеметами і пішов у засідку на посіпак. Я сказав, що я не хочу ризикувати одним роєм. "Бо, як ви чули самі, їх може бути більша сила". І тут підійшов чоловік, який представився, що він є обласний з ОУН: "І я щойно вирвався з тієї стрілянини. Там мусить бути їх досить, що так легко розправляються з цивільним населенням. Ідіть з цілою чотою, коли ж побачите, що їх велика сила, відразу шліть зв'язкового за допомогою до сотні". Цей чоловік підійшов до мене і сказав: "Я думаю, що ми звідкись знайомі". Я відповів; "Може". – "Коли щасливо повернетеся, то я хотів би з вами дещо поговорити. Де я маю вас знайти, коли вернетеся?" – "Вас повідомлять, у якій хаті я буду".

 

Так ми розійшлися. Я зібрав своїх стрільців і подався в сторону села Коропчик. Вийшли ми з Ремезовець і йшли в сторону Коропчика. Йшли ми долиною, вода спливала зі снігів, що топилися на полях.

 

То був третій день Великодніх свят 1944 року. Йдучи долиною, підійшов до мене один стрілець (його псевда не пам'ятаю) і почав говорити, що він передчуває, ніби буде забитий. Я почав його розговорювати, що ми не йдемо на смерть, ми маємо всі вернутися на свої квартири. "Я вас розумію, – він каже, – але я маю передчуття". Той хлопець був зі села Голубиці, ще він повідав мені, що він одинак вдома, а батько війтом у тім селі.

 

Прийшли ми на призначене місце, вибране по малі, перейшли річку Золота Липа і подалися на горб, де росли великі дуби. На долині трясовина. Коли туди йти, то часто загружаєш по вуха. На правому боці був ліс, що тягнувся до села Вороняки. Коли ми окопалися, я мав шість хлопців зі села Коропчик і поставив їх у лісі, коли б хтось явився в лісі з німецької армії, то нехай зараз дадуть знати, щоб нас не заскочили несподівано з лісу. Хлопці дуже добре знали цілий ліс. Ми вже викопали окопи і чекали на німецьких посіпак. Коло першої години пополудню ми побачили клуби диму все ближче і ближче. Окупант усе палив, що знаходилося коло дороги. Нараз появилася підвода з кількома свинями і трьома німаками на возі зі здобиччю. Коли їх обстріляно з кулемета, вони позіскакували з воза, ще й кричали "Наnde hосh!" до наших стрільців, які перегородили їм дорогу. Їх було зліквідовано, тіла і віз скотили з дороги в дебру над дорогою, щоб колона не побачила, що вже хтось їх зліквідував.

 

Я поставив одного скоростріла на міст через Золоту Липу. Другого скоростріла на правому крилі від лісу, на випадок якоїсь небезпеки, а два скоростріли посередині. І наказав, щоб ніхто не підносив голови, аби не побачили німці. Клуби диму приходять все ближче і ближче. Нарешті показалася одна колона, за нею друга. Коли приходила третя колона, вступаючи на міст, що на Золотій Липі, нас зауважили, і під одну команду "Фольдекунґ!" (Ховатися!) ми відкрили вогонь. Німаки розбіглися полем і поховалися поза купки гною, вивезеного ще зимою. Коли вони скрилися, почали бити з мінометів. Одні на нас, а другі на село Ремезівці. Вітер тягнув з Ремезовець в їх сторону, запалили пару хат, і дим застелив їх. Тоді вони почали атакувати нас. Ми їх допустили до середини болота. Вони трохи погрузли в тім болоті. А ми тоді відкрили вогонь по них. Я побачив, що їх велика сила, і послав зв'язкового за допомогою, а ми відбивали їх. Нарешті ми почули стріли з лісу, де наступали на праве крило. І до сьогодні не знаю, що сталося з тими хлопцями, що були в лісі. Вони мали нам дати знати на випадок якоїсь небезпеки. Аж нараз ми побачили, що чота Іванка прийшла на допомогу. Тоді німота почала втікати, лишаючи своїх убитих. Ми мали шість убитих, чотири ранених, двох зістали вбиті через свою необережність. Один був моїм заступником, сказав, що скочить між два дуби, що росли поперед нього, бо йому буде ліпше стріляти. Я крикнув, щоб сидів в окопі. Я ще не оглянувся і побачив, що він покотився в один бік, а кріс у другий бік. Підбіг я до нього, вхопив на плечі і заніс під ліс, але він уже не говорив, тільки хрипів. Він дістав кулю в голову, і вона пробила шолом і пішла в голову.

 

Вже смеркалося, коли приїхали вози з Коропчика і забрала вбитих і ранених, яких ми вже перев'язали. Ще тієї ночі ми поховали в спільній могилі наших стрільців з похоронною відправою священика, який приїхав із сіл Ремезовець і Коропчика.

 

Другого дня я пішов до помешкання, де був обласний, псевдо Степовий, щоб поговорити з ним про обставини в нашій сотні і щодо нашого курінного Шугая, його ставлення до наших стрільців. Кожний залишив свою рідню і пішов в УПА, щоб боротися з наїзниками. А до них треба ставитися, як до рідних братів. Дисципліна дисципліною, але мусить бути і любов до них. Позаяк вони несли в своїх серцях любов до України. Хто йшов в УПА, знав, що він не йде на весілля, але на кривавий бій, що може коштувати його життя. Ще того вечора я пішов до сотника Чорногори і розповів про ту справу на засідці, на яку мене було послано. Неправильно нас поінформовано, бо люди, які втікали від німців, допомогли узнати чисельність німоти, що проводила каральну акцію. Це, по-перше. А по-друге, нам треба було піти з цілою сотнею і вжити цілком іншу тактику, бо німців було більше, як сотня, причому вони були озброєні гранатометами. По-третє, хлопці, що окопалися на правому крилі лісу, не повідомили нас про небезпеку. І я не знаю, що сталося з хлопцями, чи їх зловили, чи вони повтікали.

 

Обласний провідник, псевдо Степовий, впізнав мене з давніх часів, коли ми ще зустрічалися на Підлиській горі Маркіяна Шашкевича. Тоді представив мене отець Галиш, що належав, як я вже говорив, до вищого проводу ОУН. Другий раз ми зустрілися в селі Гологори. Я тоді працював у районі Красне. То була моя частина до полагодження районових справ. Прийшов я до обласного, привітався з ним, і він попросив мене сісти. Усміхаючись, він спитав мене: "Ви пригадуєте собі, де ми зустрічалися останній раз? Щось не можу собі пригадати". – "Перший раз ми зустрічалися на горі в Підлиссю. Ви були з отцем Галишем, який представив мені вас. Другий раз ми зустрілися в Гологорах". – "Аж тепер я знаю, хто ви є". Я засміявся і сказав: "Такий світ великий, а місце мале". Справді, місце мале для мене було вчора, бо заледве вирвався зі Шпиколос.

 

Він розповів мені про вчорашній день, як то було і як він вирвався. Я розповів про вчорашній бій і про наші втрати. "А де ваш курінний був?" – "Я не знаю, де він перебуває, він дуже мало перебуває в сотні, і хлопці щасливі, коли його не бачать. Бо його відношення досить погане як до хлопців, так і до мене. Одного разу ми мали досить неприємну справу за одного стрільця, так що ми, може, до півночі мали досить неприємну суперечку. І потім мені один стрілець сказав: "Друже чотар, ви вважайте, бо на вас є пастка, тільки десь поховзнетеся..." Другий раз я знову мав досить гострі переговори за село Вишнівчик". – "То ви там скочили на той Lіеgеnschaft?" – "Так, то був я зі своєю чотою. Але що я мав за нього, що я на свою руку зробив". І йому все розказав. Далі я виклав свої аргументи, які читач знає з моєї попередньої розповіді.

 

Крім того, я розповів обласному про автомат, здобутий від німецької жандармерії. А я йому сказав, що після моєї смерти, і то також йому не подобалося". І я просив обласного, щоб мене переніс десь у друге місце, бо я вже коло нього дістав виразку, яка кривавить, і я часто вертаю кров'ю. Обласний покрутив головою і сказав, що він завтра відходить і буде за тиждень.

 

Тимчасом я дав знати до монастиря в Уневі, що ми маємо чотирьох ранених і чи не міг би хто прийти і помогти нам. Якраз приїхав наш курінний Шугай, я пішов на його квартиру порадитися, що зробити з п'ятьма раненими. Фронт зближається, ми не можемо лікувати ранених. "То лишити" – така була лаконічна відповідь. "Де?" – питаю я його. – "Де-небудь", – відповів він мені. Я більше нічого з ним не говорив.

 

Другого дня прийшов монах з Унева, приніс трохи лікарських засобів, перев'язав хлопцям рани. А одному, кого ми знайшли в лісі з однієї боївки, перейшла куля через лице і поранила язик так, що він не міг говорити, тільки писав. Молодий монах подивився на нього і відкликав мене на бік і сказав, що той хлопець потребує сталого догляду, бо може легко кинутися гангрена, а то голова. Ми стояли обидва мовчки. І я його спитав: "Отче, я мав би велике прохання, не знаю, чи то нам вдасться, а фронт зближається , і нема місця для ранених". Він подивився на мене і відповів: "Я знаю, що ви хочете сказати. Я дуже радо то зробив би, але я мушу мати дозвіл від настоятеля. Але пришліть котрогось завтра, і я вас повідомлю".

 

На другий день я дістав радісну вістку, що ранених можна привезти до монастиря. На другий день явився наш курінний, не дуже веселий, і сказав, щоб я зайшов до нього на квартиру. Прийшов я, мій курінний цілком інакше почав до мене говорити. "Чому ви так далеко зайшли? Між нами нічого такого великого не було". – "Але могло бути", – відповів я йому.

 

За два дні приїхав обласний Степовий і покликав мене до себе на квартиру. Я прийшов, а чувся як по війні. І я спитав його, чи він говорив з Шугаєм. "Чому ви питаєте?" – "Бо він приїхав цілком інший в ставленні до мене". – "То вже минуло, – він відповів. – Будемо говорити про щось інше. Я хочу дати вам місяць відпустки. Чи ви загрожені вдома?" – "Наразі ні, – я відповів, – тому, що гестапо не знає, що зі мною сталося. А по-друге, вони не мають мого життєпису і не знають, де я живу". – "Гаразд, – він відповів. – Ліпше буде вдома, нерви вспокояться і виразка пригоїться". Я йому сказав, що я маю гарну вістку, що ранених можна залишити в Уневі в монастирі. "Коли ви думаєте відійти?" – "Я хотів би якнайскоріше через ранених. Треба комусь передати чоту, сотника тепер тут нема" – "Передайте самі, ви знаєте, хто може повести чоту". – "Тут є один військовий, його правдиве прізвище Папіранський. Він зі Сасова, передайте йому. А з Шугаєм я поговорю сам, він ще нічого не знає, що ви відходите".

 

Я зараз зробив збірку і на збірці рапортував, що від сьогодні, Папіранський перебирає чоту Гуцулку як четар чоти Гуцулка, і кожний стрілець повинується йому. Передав також свого коня з новеньким сідлом, котре я дістав у дарунку від боївки з Вишнівчика. Пішов я до своїх ранених і сказав радісну вістку, що завтра ми від'їжджаємо до монастиря в Унів. "Будьте готові, бо завтра рано приїде підвода". Раненько, тільки зійшло сонце, ми вже були готові в дорогу, прийшов зв’язковий, і я попрощався з хлопцями, а новому четареві побажав щасливого провадження своєї чоти. Заявковий попровадив нас аж до Унева до монастиря, там прийшов зв'язковий, і мав мене з'єднати в Яхторові з другим зв'язковим. Однак мене монахи запросили на обід. То була обідня пора, я попросив зв'язкового, щоб прийшов за годину. Всі монахи йшли до церкви на молитву і попросили мене на молитву. Я був якийсь розгублений і пустився так зі зброєю до церкви, але мене монах спинив у церковних дверях і сказав, що до церкви не можна входити зі зброєю. Мені стало так стидно, що я таку дурницю встрелив. Монах сказав: "Залишіть під дверима, тут ніхто вам не рушить зброї". Я все залишив і пішов на молитву з ними. Після молитви пішли на велику салю на обід, де розпитували про все. Після обіду один монах спитав мене, чи я курю. Я сказав, що не маю що курити. Він пішов і приніс мені пачку російських корінців, засміявся і сказав, якщо я заводовий курець, то можна покурити. Встав я, подякував за прийняття моїх стрільців і за російський табак. Попрощався з ними, бо на мене вже чекав зв'язковий.

 

Ми пішли на Якторів, там зв'язкового не було. Тоді ми пішли на Словіту. Пішов зв'язковий і вернув без нічого. Що будемо робити? Я сказав, нехай іде додому, а я буду добиватися сам далі, бо ніякої ради нема. Заявковий відійшов, а я пішов лісом в сторону шосе Львів-Золочів. Підійшов я на край лісу і побачив, що самому тяжко перейти шосе, бо німецькі авто за автом їхали шосе. І я, зі зброєю, ніяк не зумію перейти шосе. Пішов я краєм лісу. На моє щастя, якийсь господар щось засіяв і скородив боронами. Коли він підійшов близько лісу, я вийшов з лісу І підійшов до нього. Коли господар мене побачив, омертвів, я підійшов до нього і промовив: "Ви не бійтеся, я нічого злого вам не зроблю. Чи ви українець чи поляк, мені немає значення. Тільки я хотів би, щоб ви мене перевезли на другий бік шосе". Він уже хотів випрягати коні і мене везти. "Ви закінчіть свою роботу, а тоді поїдемо".

 

Я сів під лісом, а господар кінчав свою роботу. Поскладав усе на віз, і ми рушили в дорогу. Я сховав свою зброю під сидіння. Приїхали під шосе. Авта їхали одно за другим. Ми поставали і чекали передишки, коли авта перестануть їхати. Господар питав, куди я іду і чи я знаю дорогу туди, куди іду. Я назвав йому протилежну сторону, бо не знаєш, з ким говориш. Переїхали ми яких тисяча метрів, і я сказав, що він може вертатися, а я піду вже сам.

 

Взяв я напрям на село Балучин, уже почало смеркати, а я простував на Балучин. Скоро потемніло, і тяжко було розгледіти терен, і, як звичайно, навесні повні рови води. А тих ровів так було багато, що кількасот метрів я був у рові. Добиваючись до села Балучин, я вже цілий скупаний у воді. Підійшов я під село і пробував піти на четверту господарку. Бо в такім селі при гостинцю часом німецька частина може мати варту, і можна натрапити на неї. Минувши першу господарку, тому я пішов далі в село. Було тихо. Я підійшов до четвертої стодоли і пробував не розбудити собак. Пробуючи двері до стодоли, я відчув, як, на моє щастя, двері легко відчинилися, без гавкання собак. Вліз я до стодоли, кругом розглядаючись у світлі, яке пробивалося з вікон хати. Я побачив, що в засіку стодоли є високо соломи. Ну, що ж, треба поволі лізти на самий верх, щоб заритися в солому і до рана переспати. А рано побачу, хто живе тут, може почую мову, щоб не натрапити на польську родину, бо тоді була б неприємна справа. Виліз я на самий верх і зарився в солому, так і заснув. Прокинувся раненько і заглядаю через шпари в стінах, побачив, що ходять молоді люди і носять корм для худоби. Наставив я вухо до стіни, щоб почути, якою мовою вони говорять, почув я українську мову. Ну, слава тобі, Господи, подумав я, але що ж, треба сидіти до вечора, щоб вийти із села. Побачив, що курка вилетіла з другого боку стодоли і побігла надвір. Я почекав, коли вже затихло на подвір'ю, і легенько поліз на другий бік стодоли, звідки вилетіла курка. Там я знайшов три яйця, ну, слава Богу, чимось покріплюся. Випив я ті яйця і далі поліз у своє гніздо в солому. Так я сидів до вечора в соломі, поки не смерклося. Тоді я зайду до хати, може, дадуть щось з’їсти і випровадять зі села на чисте поле.

 

Коли вже стемніло надворі, я скинув із себе зброю і пішов до хати. В хаті був господар, я сказав "Добрий вечір" і попросив вибачення, що я так непрошений зайшов до хати. Господар трохи був збентежений. Я йому сказав правду, що іду далі в дорогу, але тут я не знаю села і не знаю, чи у селі є якась частина німецька, щоб не попасти їм у руки. Він казав, що в селі є три німці, які гонять людей до окопів. Господар спитав, чи я голодний. Я відповів, що так. Дав він мені вареників і борщу, як звичайно по-господарськи в нас бувало. З'їв я борщ і вареники, він ще хотів мені давати, але я подякував. І я зауважив, що його жінка сиділа в куті і нічого не говорила, може, боїться мене – я подумав. І я сказав господареві, що нехай скаже жінці, щоб не боялася, що я зараз іду далі. Господар сказав мені, що вона трохи блудить, тому не треба звертати на неї увагу. Вона цілий час так сидить. В той час увійшов син господаря, я скоро попросив його, щоб ми вийшли з хати і поговорили. Ми вийшли з хати, і я попросив, щоб він вивів мене з села в сторону села Куткір. Таким чином, щоб обминути їхнє село, вивести тільки за село, а там далі сам собі дам раду. Він погодився, а я повернув до хати і подякував господареві за так щире прийняття. І нехай буде спокійний, син скоро поверне, тільки ми вийдемо за село.

 

Пішов я до стодоли, взяв свій автомат і пас з гранатами. Хлопець зробив такі великі очі. "Пострахайтеся, то моє товариство, з котрим я далі маю йти". Обминаючи село, я йому розказав, що я ще від вчорашнього вечора в їхній стодолі сидів. "А чому не зайшли до хати?". – Не хотів я вам робити клопоту". – "То хоча б щось з'їли". – "Ваш батько мене нагодував, я рано випив ваших три яйця, якраз курка знесла в другій половині засіку на сіні". Він розсміявся, коли я йому сказав за курку. Ми вже доходили до кінця села. Хлопець показав, куди перейти, щоб не скупатися знову в рові. Я йому подякував, і ми розійшлися.

 

Я йшов задоволений, що натрапив на таких людей, бо різне буває в такій дорозі, і різні пригоди трапляються. Підходив я під село Куткір, де перед селом був польський присілок. Обійшов я його довкола напоготівлю з автоматом, але жодної особи не бачив, і не зустрівся з ніким. Тепер підходив до села Куткір, де теж багато поляків жило, треба було знову обходити довкола, бо не знаєш, кого зустрінеш по дорозі. Обійшов я боком село Куткір і добився до свого села Безбруди. Прийшов коло своєї старенької хати. Постукав до вікна, ніхто не відізвався. Постукав знову – ніхто не відізвався. Кликнув я маму і сказав, що то я. Відізвалася мама. "Хто то є?" – питає. Я відповів і назвав своє ім'я. Тоді скоро відчинилися двері, і мама припала до мене. "Чому так довго не давався чути? Ми думали, що ти вже не живеш. – "Там таких не потребують, – відповів я. – Де брат?" – питаюся. – "Не знаю, тут тепер з хлопців ніхто не спить дома, бо небезпечно". – "Я лягаю вдома. Ви замкніть двері, а як хтось схоче вдертися до хати, то я його привітаю".

 

Мама постелила, я ліг, автомат поставив коло постелі і заснув так, що всі рано повставали і ходили по хаті, а я нічого не чув. Коли я пробудився, то побачив, що автомата вже нема коло моєї постелі. "Де ділося то, що було коло мене?" – "В сінях за бочкою, ти ще спав, як ми взяли на патик, винесли до сіней і поставили за бочку. Бо хтось може прийти до нас, і нащо має то видіти?" – "То добре, що ви то зробили, але покажіть мені, де він стоїть, щоб я знав, як буде потрібно . Взяв я і витягнув магазин з набоями та сховав у невидимім місці, щоб пам'ятати, де воно стоїть в разі потреби.

 

Рано поснідав і пішов, щоб побачитися з людьми. Я так мало перебував у селі, переважно бував по інших селах, бо так вимагали обставини, керовані ОУН. За якийсь час я поїхав до Львова на головну команду, щоб там зустрінути головного зв'язкового Дударя, щоб дещо довідатися про справи. То було рано. Поїздом, т.зв. робітничим, я поїхав до Львова. Висів на Підзамчу, вийшов на вулицю і чекаю на трамвай, щоб доїхати до вулиці Богуславської. Стою на вулиці і чекаю на трамвай, аж тут над'їжджає поліцай з німецької жандармерії, мій добрий знайомий. Він не був затятим нацистом, так що не раз ми говорили собі на різні теми. Одного разу я випадково стрінув його в ресторані. Він любив випити, і я зафундував йому кілька разів, і йому трохи розв'язався язик. Спитав я його, чи він був вдома на відпустці. Він так подивився на мене і відповів, що давно їх бачив, діти десь вже досить повиростали. А дістав листа від жінки – сина забрали до протилетунської артилерії. А коли буде мати вісімнадцять, потягнуть на фронт. Може, скоро війна закінчиться і не заберуть, залежить, як вона закінчиться. Я нібито не розумів і кажу, як то як, а Німеччина війну програла. "Я тільки хотів би вернутися до своєї родини". То був останній раз, коли я з ним розмовляв.

 

Коли я стояв на перестанку, чекав на трамвай і побачив, що він їде мотоциклом, я просто замерз. Думав, напевно арештує, але він звільнив мотоцикла і накивав мені пальцем. Дав газу і поїхав далі. І подумав я, хоча ти німець, але чесна людина.

 

Надійшов трамвай, я сів, доїхав до Пелчинської, висів і далі пішов на Богуславську вулицю. Там я мав зустрітися з другом Дударем, але, на жаль, його не було. Перейшовся трохи по Львові і вернув назад там, де він працював. Мені треба було знати, чи часом не було гестапо за мною і чи ніхто не питав за мною з німецької жандармерії. Він сказав мені, що я не маю чого боятися, тому що моїх паперів з моїм життєписом нема. А вони моєї адреси не мають. Якби щось було, то він дав би знати. Ми трохи посиділи і поговорили, він мені розповів, що один поліціянт питав його, чи не можна йому притягнути совєтського скоростріла "максима". Я засміявся і спитав, чи з колесами він хотів притягнути. думаю", – він відповів. – "І що ти сказав йому?" – "Ну, що ж, подякував за його щире серце і сказав, що скоростріл затяжкий. Навіть, коли б його зняв з коліс, то затяжкий носити. Ми ще трохи посиділи, він мав якогось вина, почастував мене, ми випили по малій скляночці. Я попрощався з ним, і більше ми не бачилися.

 

І не раз думки переходять через голову, ті всі спомини про тих, що каралися по тюрмах по Сибіру. А що ж сьогодні, яка вдячність для них? Ті, що мучили і мордували, сьогодні сидять у розкішних кріслах, а ті, що боролися і клали свої голови, понижені, ще й обкидають їх болотом, а вони живуть у злиднях, у холоді і голоді, чекаючи кращого часу, поліпшення їх долі. Коли ж прийде та краща доля? А скільки вже відійшло, скільки ще відлетить сірим шнурком у незнаний вирій... Але майте надію, що прийде час і всміхнеться Україна. І настане час долі і заплатять за боржок усі ті, хто завинив перед українським народом.

 

Моє одужання і відпочинок у селі

Коли я переслався і встав рано, перші слова питання: "Ти вже будеш дома?" – "Ненадовго", – відповів я. "Я то знала, що ти довго місця не загрієш". – "Ну що ж, мамо, такі часи настали, – відповів я. – А як довго, не знаю. Може, який місяць". Схлипнула мама, голову опустила і пішла на кухню приготовити снідання.

 

Минали дні і все чомусь був неспокій у душі, відчуття, що я тут не належу собі. Все приходили думки, як там хлопці, як там сотник Чорногора. Чи вже вилікувався від ран, що йому завдав большевицький диверсант Кузнєцов? Так проходили дні за днями, сумні були ті дні. Почалися німецькі облави на молодих хлопців, ловили і насилу мундирували і пхали до "люфтваффи" – протилетунської артилерії. Одного дня приїхали в село з десять німців і наших вояків з дивізії "Галичина". Ніхто не знав, що далі буде, але виявилося, що тут стоятиме запасний батальйон, призначений підсилювати фронтову лінію під Бродами. Дивізія "Галичина" мала зайняти окопи вермахту, а запасний батальйон – підсилити фронтову лінію. В селі Безбруди зробили великий магазин зі зброєю і припасами харчів та іншого воєнного матеріалу. І одного дня прийшов зв'язковий і сказав, щоб познайомитися з хлопцями з запасного батальйону і, якщо можливо, дістати зброю і амуніцію з стрічками до скорострілів і набоїв до гранатометів, бо то найбільше потрібно. Спробувати переговорити з хлопцями з запасного батальйону, там має бути багато наших хлопців. Переговорюй, але залежить, на кого натрапиш, бо часом можна попасти в німецькі руки. В мене вдома квартирувало в стодолі дванадцять дивізійників. Хлопці були досить приємні, так що можна було з ними дещо поговорити, менш-більш довідатися, чим вони дишуть. Натрапив я на одного молодого студента з Жовкви, який дуже добре розумів нашу справу і був прихильний до УПА. Познайомився також з офіцерами Рудавськими, двома братами. Помалу я довідався, що з тих дванадцяти було чотири наших хлопців, з якими можна мати справу. Час минав і треба було чекати на чергу наших хлопців, коли вони будуть мати службову варту коло магазину. Рівно ж треба було пару хлопців, щоб вважали, аби хтось не надійшов несподівано і не зауважив викрадання зброї з німецького магазину. Бо за то, напевне, чекав розстріл, як звичайно буває у війську. За той цілий час вдалося взяти зброю лише щось шість раз. Тому, що чекали на чергу, коли мають варту наші хлопці, що мені допомагали. Хоча то робилося скрито, але ворог не спить і, як звичайно, були різні дивізійники, від яких можна було сподіватися різного.

 

Шістнадцятого липня ми справляли Петра і Павла, запросили офіцерів Рудавських, але прийшов тільки один у ранзі, як пригадую, унтер-офіцера. Він приніс також пляшку коньяку, так що ми забавилися десь до першої години ночі. Тоді він сказав, що мусить іти, бо має поставити зміну варти. Він подякував за запрошення на прийняття і пішов до своєї квартири. А мені сказав військову кличку – пароль, додавши, щоб мене не клали в болото після дощу. Він казав, коли б мене варта спинила і сказала мовити пароль, то маю відповісти, що Рудавський казав нікому його не давати. Десь коло другої години і я пішов додому і по дорозі нікого не здибав. Прийшов я додому, мама ще не спала і чекала на мене. Я спитав, чому не спить. "Я чекала на тебе, бо хотіла тобі сказати, що того хлопця, до якого ти все ходив, жандармерія арештувала".

 

Пішов я до стодоли, де спали дивізійники, і легенько збудив одного з наших і спитав, що сталося з Чорнюхом. Він відповів, що котрийсь смаркач бачив його, Чорнюха, коло магазину. Я спитав його, чи я є замішаний в тім. Він відповів, що не знає. "Але лягайте тут коло нас і спіть спокійно, коли б навіть прийшли за вами, то вам не написано на чолі, що то ви". Після вчорашнього прийняття як заснув, то не чув, коли хлопці пішли по снідання. Аж збудила мене артилерійна стрілянина з совєтських танків.

 

Зірвався я і вбіг до хати, а стрілянина не переставала, вхопив я маринарку молодшого брата, шукав за своєю, але її не було часу шукати. Треба негайно довідатися, чи то десант, чи регулярна фронтова лінія.

 

Вибіг я з хати і побіг до центра села, щоб довідатися про ситуацію. Добіг я до центра села, зустрів офіцера Рудавського і питаю, що сталося. Самі не знають. Німці верещать, що то українські партизани. Батальйонний командир теж не знає. Але його немає, повідомив Рудавський. Куди ж він дівся? "Втік! – відповів Рудавський, – тільки залишився його заступник і оберштурмфюрер Шнеллер". Рудавський приставив драбину на стодолу і поліз туди з біноклем, подивився і зліз. Питаю його, що бачив. Він каже: "Не можу повірити!" – "Що є?!" – питаю знову. – "Большевицькі танки оточили нас!!!" – і дав мені бінокля. Я поліз по драбині на стодолу подивитися, чи то правда. Так, большевики!!! Питаю його, де ж фронтова лінія? – "Там десь... було пекло, а не лінія!" – відповів він. – Що далі буде, треба триматися, може, прийде допомога. А ви не лишайте нас, бо ми не знаємо терену". – "Ми вас не лишимо, – відповів я, – що буде, то буде нам усім".

 

Почали відбиватися, але не було чим, бо мали тільки три невеличкі гармати, то багато не допомагало. Большевики далі обстрілювали село, до першої години. Коло першої прилетіли німецькі літаки і почали нищити большевицькі танки. А один літак завернув у бік шосе Київ-Львів, кинув якісь ракети. І тоді батальйон почав відступати в бік того шосе. Я скочив до магазину, взяв нові черевики і одну велику м'ясну консерву, щоб мати на дорогу. Частина, яка стояла в селі Безбруди, почала відступати до лісу, в бік шосе Київ-Львів.

 

Коли ми прийшли під ліс, німець витягнув мапу і почав оглядати, але там не було позначено ні дороги, ні лінії. Я сказав йому, що то недобра мапа. Тут не позначено жадного пункту. Німець подивився на мене і спитав, звідки я знаю військову мапу? Я відповів, що я був в Окавті, і там вчили всілякі мапи. Але нам мапи не потрібно бо ми тутешні і ліс нам дуже добре знайомий. І нас пару пішли з першим відділом. За тим першим відділом їхало три вози з раненими. Перейшли ми ліс і на краю лісу зупинилися. Двох наших цивільних хлопців пішли на розвідку до села Кізлів, через яке переходило шосе Київ-Львів. Слід було перевірити, чи нема большевицької армії в селі. За якийсь час хлопці вернулися на конях і повідомили, що шосе вільне.

 

Вийшли ми на шосе, а там знову почалася нова історія. Налетіли большевицькі літаки, десь взялися і німецькі літаки, і почався повітряний бій. Летіли на голови літаки і бомби. А був гарний літній день, вітерець повівав, як море, жита хилиталися. А в житах безліч голів – вермахт тікав з фронтової лінії. Так що бачив тисячі і тисячі людських голів у хвилях збіжжя.

 

Страшна паніка запанувала між німецьким військом. Тікали полями автами без гумових коліс, тільки на залізних т. зв. "римсах". Декотрі і возами. Я вже змучений і голодний. Над'їхав німець возом, їх було двоє на возі. Я попросив, чи можу сісти на той віз. Він побачив, що я маю м'ясну консерву під пахвою, і сказав "Gut!". Я сів на віз, німець показав на мою консерву і сказав, що він два дні нічого не їв. Я відповів, що я сьогодні також нічого не їв. Він показав пальцем, що він розділить консерву на три частини. Подумав я: треба дати, щоправда, німець чесний, бо розділив консерву на три рівні частини. Ми з'їли її і почали говорити, трохи словами, трохи жестами, і так ми під'їхали десь з 20 кілометрів.

 

У Яричеві Новім я зліз з воза і пішов до дівчини, де колись ходив з нею. Там я переночував, рано ще прийшли троє хлопців. І ми пішли на Львів. Там я мусив встановити зв'язок з ОУН. На жаль, там нікого вже не було. Крутився по Львові до 25-го липня, шукаючи зв'язків, де колись їх мав з провідником однієї частини у Львові. Від 19-го до 25-го липня ночували на вулиці Лонцького, навпроти трагічно відомої тюрми. Нас було шістьох, спали на підлозі, бо немає місця де переспати. В тім помешканню жило двоє з тих, що з нами спали: Мирон Шевчук (студіював ветеринарію) і син мого давнього учителя Роман Скоморовський. Раненько 27 липня ми розійшлися. Мирон Шевчук і Роман Скоморовський пішли на станцію їхати до Відня. Ще Роман Скоморовский хотів мені дати адресу свого вуйка у Відні. Не хотів я брати адреси, бо не мав наміру йти за границю, а лише знайти зв'язок і залишитися в УПА. Тимчасом плани склалися цілком інші. 27-го липня ми подалися в дорогу зі Львова в сторону Городка, там уже були большевики. Тоді ми подалися на Скнилів там також було зайнято большевиками. Довелося нам простувати через поля на Любінь.

 

У Любіню на залізничній будці ще був один німець-залізничник. Ми його питали, що він ще тут робить, тут усюди большевики! Він казав, що тут ще має їхати машина, яка його забере. Ми просили його, чи не може нас взяти на машину. Там нема місця, бо то тільки машина. Але ми чекали. Приїхала машина, ми просили, щоб взяли нас. Залізничник подивився на нас і сказав, щоб чіплятися, де можна. Ми почіплялися, де хто міг, аби тільки відбитися далі від большевиків.

 

Приїхали ми до Комарна, там, на станції, нас постягала залізнична поліція, т.зв. "баншуци", полячки, які погнали нас на поле. На наше щастя, налетіли російські літаки, а полячки повтікали в поле. Ми назад на станцію, незважаючи на бомби. Вирвалися від "баншуців" і подалися до села Керниця. Там я випадково знайшов одну дівчину, добре знайому. То була Надя, яка приїздила до Безбрудів зі своєю товаришкою Зенею. Вони ходили разом до школи, і я там запізнався з нею. Вона познайомила нас з чоловіком, директором молочарні в Бродах. Це була політично досить свідома людина. Він мав зв'язок а групою УПА, що знаходилася там, у лісі.

 

Я попросив його, щоб зв'язав мене з групою УПА. Ми хочемо залишитися в УПА. Я хотів розказати про трагедію, яка сталася під Бродами. Підпільні зв'язки розірвані, неможливо зв'язатися з групою УПА. Цей чоловік пішов до заявкового і повідомив, що ми хочемо пристати до їх групи. Він вернувся і повідомив, що група погодилася нас прийняти.

 

Другого дня я дістав сумну вістку, що нас не можуть прийняти, бо точно не знають, хто ми. Хоча Надя мене добре знає, але вони мають такий наказ. Ну що ж, треба шукати десь далі ще одне місце. Я й пригадав, що в місті Турка ще можна дістати зв'язок. Чоловік на ім'я Іван приїжджав до Марійки Семенини у Безбруди, яка колись працювала в Турці і запізналася з Іваном. І коли він приїхав, то Марійка мене з ним познайомила. Треба простувати на Турку, ще одна надія, щоб десь дістати притулок.

 

Багато часу забрала дорога до Турки, куди я йшов з надією. Дісталися до містечка, я пам'ятав адресу. Але щастя і там не було! Два дні до того німці запалили містечко. Зайшли ми до Допомогового комітету, про який ми довідалися в людей. Там можна щось з'їсти і дістати нічліг. Ми зайшли. Дали нам з'їсти. Ми спитали за нічліг. Так, можна, але тільки на столах, бо ліжок немає. Нам достатньо, аби тільки на щось лягти, адже ми привикли вже й під кущем спати. Багато я не розпитувався в той день, але почекав на другий день. Треба більше познайомитися, щоб почати розмову на політичну тему.

 

Другого дня нам дали кави, хліба з маргарином. Сіли з нами за стіл, і ми трохи розговорилися. Спитав я, чи тут є УПА. Відповіли, що тут є деякі відділи. Чи не можна з ними зв'язатися? Ми, може, також підемо в ліс. Ми перебули в Турці чотири-п'ять днів, потім побачили, що вони пакуються до поїзду. "Ви їдете?" – "Так, – відповів один, – бо тут тепер жодних частин нема, вони відійшли, і ми не маємо жодного контакту з ними".

 

Побачив я, що тут іншого виходу немає, як іти самому в ліс і когось знайти. "Можете попасти або в польські, або в большевицькі руки". Треба пхатися на Закарпаття, може, когось там знайдемо з наших. Над'їхала колона з нашими втікачами, яку провадив військовий німець. Ми замішалися між них. Перейшли мадярський кордон на Закарпаття і дійшли до невеличкого села Ужок. Дуже нас здивувало, що там не почули, що хтось є українець. Коли спитали когось, чи він мадяр, той відповідав, що він русин.

 

Але коли пішли далі в Закарпатську Україну, то вже не почули, щоб тамтешні люди називали себе русинами. Хоча як мадяри їх жорстоко переслідували, але закарпатець відверто казав, що він українець.

 

Дійшли ми до містечка Березновики, вступили до крамниці, де були м'ясні вироби. І хотів я продавцеві дати пам'ятковий перстень, аби дав щось з'їсти. Він не хотів його взяти, тільки дав нам велику круглу ковбасу і сказав, щоб утримати перстень, бо в дорозі може пригодитися. Поділилися ми ковбасою. І – куди далі йти?