Січ іде… (Автор: Киричук Юрій)

опубліковано 1 лист. 2014 р., 07:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 лист. 2014 р., 09:10 ]

Журнал «Республіканець», №4, 1993 рік

 

Кожен народ шанує свою історію. Січі – це невід'ємна частина нашого національного відродження. По своїй формі – руханкового (протипожежні) товариства, по своїй суті – революційний, як на часи перед Першою світовою війною, масовий народний рух.

 

Пригадати цей рух старшим громадянам, познайомити з ним молодших – ось це й є метою даної статті.

 

5 травня 1900 р. адвокат української радикальної партії Кирило Трильовський заснував у селі Завалє повіту Снятин в Галичині руханково-протипожежне товариство Січ. Це велика дата в нашій історії та зародок могутнього масового руху молодої генерації українців Австо-Угорської монархії. Правда вже перед заснуванням Січей існували в Галичині українські спортивно-руханкові товариства «Сокіл» (від 1894 р.), засновані за польським і чеським зразком, але вони обмежувались головним чином тільки міською інтелігенцією, не охопили українського міщанства, були мало поширені на селах, для яких вони були чужі і незрозумілі. Першими піонерами січового руху крім К. Трильовського були Іван Хирук-Галайда, Іван Петришин, Іван Чупрей, Лесь Пушкар, Ярослав Навчук.

 

Два роки від заснування першої Січі показали, що народ полюбив ті товариства. Січі були майже в кожному селі повітів Снятин, Коломия і Городонка. Отже можна було зробити перегляд січових сил – перше Січове Свято, яке відбулося 6 червня 1902 р. в Коломиї. Руханкові вправи на цьому Святі відбувалися на площі міського парку перед павільйоном, що його було збудовано з нагоди гостини цісаря Франца-Йосифа у 1880 р. Пізніше всі учасники, вишикувавшись у четвірки, ішли походом через усе місто на берег ріки Прут, де відбувалися загальні вправи. Такий січовий похід був наче показом мужності та патріотизму українського народу. Своєрідної мальовничості додавали походу ті відділи, які вправлялися списами із синьо-жовтим прапорцем. Але все ж таки найкращою прикрасою січового походу були прапори поодиноких Січей з портретами гетьманів і відомих громадських діячів. Повітові отамани мали дбати про те, щоби портрети на прапорах Січей їхніх повітів по змозі не повторювались й таким чином під час Січового Свята давали наче перегляд української історії.

 

Таких свят відбулось всього 6: друге у Коломиї 28 червня 1903 р., третє – в липні 1904 р. у Станіславі; четверте – у Коломиї 12 липня 1906 р., п'яте – в червні 1911 р. у Станіславі; шосте – у Снятині в липні 1912 р. Вони несли у народні маси ідеї січового руху, збирали під його знамена все нові когорти прихильників.

 

На чолі кожної Січі стояв кошовий, його заступником був осавул, а далі: писар, скарбник, обозний і чотирьох гетярів. Цю останню назву К. Трильовський запозичив від сербського слова гета! Це слово має історичну вартість і не слід їх модернізувати на готу і готярів. Дуже притягали селян до Січей відзнаки тих товариств. Були це кольорові ленти (а не стрічки), бо стрічка у Галичині – це мала, звичайно синьо-жовта відзнака на лівій частині грудей або стрічка – це рядок в книжці). Ці ленти носили через праве плече. Лента звичайного члена Січі була темно-червона (малинова), 10 см ширини. Ленти членів старшини були так само широкі, тільки кошового і хорунжого мали 12 см ширини. Лента кошового була синьо-жовта, осавула – синя, а по її боках жовті, півтора см ширини, паски. Лента писаря – синьо-червона, скарбника – жовто-червона, обозного – зелено-червона, гетарів – червона, з півтора сантиметровими пасками по боках. Ті паски були: в першого гетаря – сині, у другого – зелені, у третього – жовті, у четвертого – чорні, лента хорунжого – жовто-синя. Сурмача і барабанщика – чорна з червоними пасками на боках. На хорунжого вибирали звичайно високого і сильного юнака, бо хоругва була досить велика і важка. Хорунжий, сурмач і барабанщик не належали до старшини. Якщо треба було ад'ютантів, мали вони сині лепти. Кожний Січовик мав дерев'яний топірець: кожна Січ мала обов'язково дотримуватись народного одягу свого села. На капелюсі чи шапці кожний січовик повинен був мати червоне перо, припняти січовою металевою зорею.

 

Виникнення українських Січей викликало тривогу у польських політичних чинників. Вже з кінця 1902 р. галицька польська преса б'є тривогу. Орган польських дідичів «Газета народова» у Львові писала, що недалеко Заболотова хлопи збираються ночами і вправляються сокирами. Старання шовіністичних газетярів не залишилися без наслідків. Наприкінці 1904 р. намісник Галичини граф Потоцький висилає указ до старостів, щоб пильно вважали на те, чи Січі вправляються у військовому вишколі і чи вживають до вправ топірців. Той указ спричинив цілий ряд заборон. Староство у Снятині, крім заборони різних Січових фестинів, наказало одній Січі скоротити ручки при своїх дерев'яних топірцях, староста у Косові заборонив взагалі всім гуцулам ходити з топірцями. Розпочалися арешти активістів і симпатиків січового руху, а проти кошового Січі в селі Жаб'я на Гуцульщині Юри Соломійчука-Юзенчука відбулася в січні 1905 р. в коломийськім суді карна розправа. Юру засудили на два місяці тюрми. Однак репресії не зупинили розвитку січового руху. Він розгортається все далі і виходить за географічні межі Галичини. Так, ще в 1903 р. в містечку Кіцмань була організована Сильвестром Яричевським перша Січ на Буковині. Головними носіями січової ідеї на Буковині були українські учителі, не тільки молодші, але навіть і старші. В деяких селах, де не було охочих до цього вчителів свідоміші селяни самі брались за організацію. Тому, що українські вчителі були не тільки в чисто українських селах, але й у мішаних, українсько-румунських. Січі виникали і там. Однак, в таких селах не раз розгорталася гостра національна ворожнеча (Чагор пов. Чернівці, Марицеї, пов. Серет). Українські шкільні інспектори дуже сприяли Січам і підтримували вчителів у тому напрямку. Такими інспекторами були: Микола Спинул у Вашківцях, Григорій Никоравіч у Вижниці, Антін Клим у Чернівцях, Ілярій Стратійчук у Кіумані, Василь Продан у Засіавній. Прихильниками Січей на Буковині були всі українські соймові посли, серед яких 5 були послами до віденського парламенту. При всяких нагодах заохочували вони селян вступати у члени Січей! Січі своєю історичною назвою, своєю напіввійськовою організацією, захоплювали молодь. І як спершу Січі виростали, наче гриби після дощу, у селах, прикордонних з Галичиною, понад річками Черемош і Прут, та, чимраз далі ширилися вони на сході та полудні. Великі січові товариства були зосереджені в таких місцевостях: Важківці, Чорторня, Барбівці, Банилів, Миліїв, Існас, Чорногузи, Виженка, Сторопець-Путилів, а на сході: Оршівці, Пенолопівці, Ошихліби, Бергомет на Прутом, Ніумань і ще далі Лукавець над Серетом, Жадова, Мігова. В 1914 р. було їх 112. В 1904 р. постає в Чернівцях січова централя Союз Січей на Буковині. Першим його головою став Єропей Пігуляк, пізніше до лідерів Союзу належали: Теодот Галін – голова, Ілько Попович – секретар, Гаврило Гордий – скарбник. Коли галицькі Січі  на Покутті були підпорою радикальної партії, то на Буковині Січі підтримували всі національні партії. При цій нагоді варто сказати, що членами Січей могли бути також священики, чого в галицьких Січах не було. Щоб вишколити практичних діячів в січовому русі Союз Січей влаштував в Народнім Домі в Чернівцях кількаденні руханково-протипожежні курси. Протипожежні вправи відбувалися у приміщеннях чернівецької пожежної охорони і під її керівництвом. Завершенням праці Союзу Січей було величаве крайове Січове Свято в Чернівцях, влітку 1912 р. Такого здвигу Січей столиця Буковини зі своїм мішаним населенням, вже ніколи не побачила!

 

Січовий рух проникав у найвіддаленіші куточки українських земель австрійської монархії. Зажевріли перші паростки українського національного життя навіть і у такому заповіднику москвофільства як Лемківщина. В 1907-1910 рр. виникли перші січові організації у лемківських селах: Одрехова, Загутин, Просік, Новосінці, Пакошівка, Ялин, Збоїська, Дубрівка руська. Велику роль в організуванні тут Січей відіграли Володимир Богацький, Нестор Савчак, Мирон Яросевич, Осип Лукасевич, Гриць Зубенко, Василь Копій, Йосип Косар.

 

Напередодні Першої світової війни січовий рух являє собою серйозну політичну силу в Австрійській державі. Назріла необхідність створення єдиного центру. У грудні 1912 р. у Львові з'їзд делегатів Січей вирішив заснувати Український Січовий Союз з осідком у Галицькій Столиці. Тоді й вибрано Генеральну Старшину: К. Трильовський – генеральний отаман, Ярослав Веселовський – генеральний осавул, Микола Балицький – генеральний писар, Сидір Винників – генеральний скарбник, Дмитро Катимай – генеральний обозний, Федір Калинович – генеральний гетар. Коли ж 7 березня 1913 р. УСС одержав від галицького Намісництва затвердження статуту товариства Українських Січових Стрільців, тоді поширено діяльність УСС і на ці товариства – створено стрілецьку секцію на чолі з Дмитром Катамаєм. Однак у зв'язку з тим, що перше товариство Українських Січових Стрільців не хотіло підлягати УСС, у травні 1913 р. Повітова Січ у Львові внесла на затвердження влади статут другого стрілецького товариства, яке з того часу стали називати «Українські Січові Стрільці 2». Львівська філія УСС (або Повітова Січ" у Львові) була найбільш активною у Галичині. Вона розпочала регулярний військовий вишкіл молоді.

 

У березні 1914 р. Львів вперше за багато століть побачив зброю в українських руках. Українські Січові Стрільці, разом зі сотнями Січовиків гордо марширували вулицями міста князя Льва.

 

Своєрідним тріумфом К. Трильовського і його прихильників стало Січове Свято, організоване разом із Соколами на честь 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. 28 червня 1914 р. вулицями Львова марширували не тільки руханкові товариства Січі і Соколи, але й новітнє українське військо – Українські Січові Стрільці. Коли Січовики йшли походом з топірцями в руках, то Українські Січові Стрільці несли карабіни. На вид маршируючих лав українського війська публіку опанував нечуваний ентузіазм: «Слава українській зброї» – лунало з тисячних грудей українців, зібраних обабіч вулиць, де рухався святковий похід.

 

28 липня 1914 р. почалася війна Австрії з Сербією, а 6 серпня 1914 р. війна Австрії з Росією. Майже всі січовики опинилися в лавах австрійської армії або стали бійцями легіону Українських Січових Стрільців. Пізніше багато січовиків воювали в формаціях січових стрільців Коновальця, в армії УНР, УГА. Всі вони чесно і совісно боролися за народоправну, самостійну, соборну УНР.

 

Ідея січової організації не залишилась без відгуку і на Великій Україні. Українська інтелігенція Наддніпрянщини дуже пильно спостерігала за січовим рухом від самого його початку. Очевидно, що під час царського режиму й мови не могло бути про організацію Січей. Щойно з поваленням царату зібрався гурток українців у Києві і на спілку з Галичанами опрацювали Статут Січі. Немаючи одначе січового статуту з Галичини, базувалися на статуті російського «Сокола», з деякими змінами і додатками. Статут Січі затвердив український уряд і в 1918 р. основано Січ у Києві. На великий жаль та Січ завмерла, бо не мала ані добре обдуманих статутів, ані провідників й організаторів, які не тільки хотіли б, але й вміли попровадити січовий рух. У лютому 1919 р. К. Трильовський приїхав до Винниці, де перебували Директорія і організував там Головний Січовий Комітет. Січовими організаторами і інструкторами мали стати Січовики з Галичини. Однак через окупацію України більшовиками ця ідея не була реалізована. Нова спроба організації припала на кінець 1919 р. 26 жовтня цього року відбулись перші загальні збори Січі в Кам'янець-Подільському. Кошовим вибрано полк. П. Богацького, січовим батьком – полк. Лордченка, січовою маткою – п. Літинську. За короткий час до Січі вступило 300 чоловік. Короткий процес творення припинився через евакуацію уряду УНР з Кам'янець-Подільського.

 

Після погрому українських визвольних змагань Східна Галичина і Західна Волинь опинились під польською окупацією. Влітку 1921 р. деякі січовики, січовики та Українські Січові Стрільці, а саме Роман Дашкевич, Гриць Ничка, Микола Ланка. Катря Пацулівна вирішили відновити у Львові Повітову Січ. До новообраної старшини належали: кошовий Роман Дашкевич, осавул Олександр Отмарштайн, члени – Михайло Царевич, Олекса Кушлик, Петро Пасіка, Іван Прокопів. З цієї нагоди вислано привіт Січовому батьку К. Трильовському, який тоді перебував на еміграції у Відні.

 

Весною 1922 р. Повітова Січ влаштувала в залі Сокола-Батька руханково-пожежний курс, на який прибули делегати Січей львівського та інших повітів. В червні 1922 р. відбулась у Львові на площі Сокола- Батька Повітове Січове Свято, на яке прибули Січі львівського повіту, разом біля 400 січовиків і січовичок. Заявилося багато львівських українців. Це було перше такого року українське свято по невдачі визвольних змагань. Львів'янам цікаво було побачити, чи ще справді існують Січі.

 

Польська адміністрація видала з початком 1923 р. розпорядження, за якими всі ті передвоєнні товариства, які до тепер не відновили своєї діяльності, вважала за неіснуючі. Від цього часу не можна відновлювати давніх Січей. Повітова Січ внесла іменем кількох сіл давні статути на затвердження владою. Одначе прийшла виразна заборона, мовляв тому, що проектоване товариство є військового характеру, назви старшин є теж військові. Не допомогли ніякі зміни статуту, пристосовані до бажань польської влади – Польща ненавиділа саму назву товариства Січ; Продовжували існувати лише ті Січі, які відновились раніше. В червні 1923 року відбулось знову Січове Свято, але воно мало невеликий резонанс, бо влада розпустила кілька Січей у Львівському повіті. Взимку 1923 р. влаштувала Повітова Січ у залі Музичного Товариства ім. М. Лисенка руханково-вокальний вечір. Весною 1925 р. старанням Повітової Січі було внесено до адміністраційної влади три різнозначні проекти статутів руханково-пожежного товариства під трьома назвами Січі, Луг, Братство. Львівське воєводство затвердило статут товариства Луг в селі Підберізці і статут товариства Братство у селі Глуховичі, натомість відкинуло статут товариства Січ в селі Сороки. Від цього часу Повітова Січ почала закладати товариства під назвою Луг. Пресовий орган «Січові вісті» перейменовано на «Вісті з Лугу». У червні 1925 р. влаштовано останнє Січове свято у Львові, у якому брало участь ще кілька нерозв'язаних Січей. В більшості були на тому святі нові товариства Луги. У травні 1926 р. польська влада розв'язала Повітову Січ. Найдовше існувала Січ в селі Горбачі львівського повіту, аж до осені 1930 р., коли під час горезвісної пацифікації знищено й те останнє січове товариство.

 

Однак січовий рух продовжував плекатись українською еміграцією. Найбільш активним у Європі він був у Чехословаччині. Тут організовувалось кілька Січей, діяльність яких пожвавлювалась у зв'язку з міжнародними робітничими Олімпіадами. В 1927 р. при участі К. Трильовського відбувся у Празі перший січовий з'їзд з центром у Празі, що входив до соціалістичного спортивного Інтернаціоналу. До УСС належали Січі у Празі, Подебрадах, Пльзені. У контакті з ними були й Січі у Софії (Болгарія), яка розвивала свою діяльність під керуванням М. Паращука, як також робітничо-руханкове товариство Січ у Відні. Діяльність окремих Січей не була однаковою.

 

26 листопада 1933 р. у Празі відбувся II з'їзд УСС за кордоном, на якому головним кошовим обрано Івана Сокальського, а головним осавулом ген. В. Петріва. Цей з'їзд ухвалив статут місцевих Січей та Українського Січового Союзу. На третьому Українському Січовому Союзі; що відбувся 1938 р. в Празі, головним кошовим обрано О. Безланка, а почесним головним кошовим І. Сокальського. У міжнародній Робітничій Олімпіаді 1934 р. січовики брали участь нарівні з іншими народами. Жовто-блакитний український прапор виставлено на головній трибуні стадіону поруч з. прапорами інших держав і народів. В поході Прагою під час Олімпіади взяло участь 125 січовиків в одностроях, під жовто-блакитними і малиновими прапорами.

 

В 1934 р. всі Січі в Чехословаччині були ліквідовані, а їх активісти і симпатики арештовані радянськими органами державної безпеки.

 

Перша січова організація у США виникла 27 липня 1916 р. у Нью-Йорку. Січові заокеанські товариства активно працювали на користь української справи майже 8 років. З травня 1924 р. починається упадок цієї Січової Організації. Проникнення в структуру організації прихильників ідеї українського монархізму, міжусобна боротьба, чвари і конфлікти привели до занепаду, а потім і до припинення січового руху в Канаді і США. Перед Другою світовою війною приїхав до Америки директор Українського Музею Визвольної Боротьби в Празі Е. Вировий, щоби зібрати фонди для музею. Передані Вировому книги протоколів і каси, адреси членів і залишки з січової скарбниці – все те потрапило більшовикам в руки, коли вони окупували Прагу. А з тим усім пропав і сам директор музею. Єдине, що врятувалося з майна Січі в Нью-Йорку – це малиновий прапор, що його передав останній кошовий Січі М. Близнюк до українського музею в місті Стамфорд.

 

Яке ж історичне значення і історична оцінка січового руху може бути дана з висоти часу. Січі нав'язуючи до національної історичної традиції, славної козацької Січі, були зрозумілі для душі народу, головним чином молодій генерації українського селянства. Вони вчили і виховували цю молодь ідейно і практично до боротьби за волю України, гартували її дух та приготували її до змагань, які незабаром мали прийти і в яких січова ідея і її носії мали відіграти та відіграли вирішальну роль.

 

Не слід забувати, що в часі перед заснуванням Січей демократичний дух серед української галицько-буковинської суспільності був ще дуже слабо розвинений. Нормальним явищем було, що все спускалось з гори. В Січах від самого початку панував повністю демократичний дух: кожного члена старшини не тільки формально обирали, але перед вибором всі члени товариства перевіряли, чи він насправді надасться до виконання своїх обов'язків. Січі вчили заляканих ворогом українських селян і міщан, як також інтелігенцію, справжньої демократії і берегли гасло, що воля народу – найвищий закон. Отже Січі не тільки пробудили до нового національного життя нащадків ще недавніх панщизняків-невільників, але й продовжували традиції славної Запорозької Січі і Козаччини.