Руїна... (Автор: Оксана Мазяр)

опубліковано 28 лип. 2014 р., 07:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 серп. 2014 р., 11:23 ]

Книга «Порив». Видавництво «Основа». м. Львів – 1994

 

Невідомо звідки оглушливо пролунали вибухи. Здригнулося небо, застогнала земля. Наче спалах велетенського смолоскипа, наче розтривожене жерло вулкана освітило пагорб, долину, найближче село і... вмить все стихло, завмерло, мов втонуло у прірві ночі, залишаючи по собі лише невиразне почуття туги та болю. Під покровою ночі чиїсь підлі руки завершили свою брудну справу, затаврувавши ніч 18 червня 1991 року клеймом фанатичної ненависти, злоби та тупої люті...

 

Недаремно народилося це почуття, бо таки була причина – руїна. Руїна там, де встановили скромний обеліск – стрімку стелу в знак пам'яті полеглих оборонців, мужніх і одчайдушних синів України. Як пам'ять про страшне Брідське пекло у липні 44-го, про кожен клаптик рідної землі, за який була заплачена непомірно висока ціна життя. Власне пам'ятка, що знайшла своїх прихильників серед молодого покоління після майже півстолітнього несправедливого замовчування історичної правди. Ініціаторами спорудження пам'ятника усім полеглим у Другій світовій війні виступили львівські студенти, на місці колишньої могили – знайдених тлінних останків невідомого воїна-дивізійника. Там, де в нерівному бою впало кілька тисяч кращих синів України.

 

Зараз настав цей час, коли молодим людям можливо довідатися про героїчне минуле своїх дідів, батьків. Вони жадібно припадають до бодай коротких, але правдивих переказів про ті величні і славетні часи. І те, що дивізійники – це також одна з яскравих сторінок боротьби організованого українського війська за власну державу, яка ще тільки розкривається і потребує детального вивчення, спонукало до спорудження цього пам'ятника.

 

На жаль, коротко судилося простояти йому під Ясенівським небом. Сьогодні він мертвим птахом простягся на горі Жбир. Уламки бетону, кахлів, металу розкидані по всій площі. Поряд – понівечена дивізійна відзнака, яку чиїсь натруджені руки дбайливо обложили й заквітчали, ніби на вічний сон. Хай спочивають хоч тепер, можливо, лише тепер настав для них спокій. Не можна приспати тільки пам'яті народної, так як стерти з неї все те, що зберегла в часи лихоліття, бо закарбована вона в серці – кров'ю, вогнем святим, любов'ю. Тому даремно надіялись люди, що зруйнувавши пам'ятник – зруйнують цей міст поколінь, знищать сторінку про історичну битву під Бродами. Вони взяли ще один гріх на свою окаянну душу, довівши безсилля своєї ситуації у час відродження України. Нікчемні, зрозумійте, час ночі минув для України. Скінчився й для вас час панування зла й насилля, коли ви могли творити свої сфабриковані справи. Народ розірвав комуністичні кайдани, а полум'яний дух полеглих за незалежність України додає сил на відбудову омріяного і жаданого. Зруйнувати можна лише матеріальне, духовне – не піддається понівеченню. Коли б усі ті, хто століттями відстоював волю України, зложили свою щиру любов і свої серця, у гору піднявся б найвищий у Всесвіті обеліск. Вони мріяли піднести свою державу, свою Україну до найвищих висот – до сонця свободи і світла волі. І через віки ми пам'ятаємо й свято збережемо пам'ять про всіх них незалежно, коли вони боролися за Батьківщину.

 

Якщо хтось спричинився до кривди або болю – не завжди й усвідомлює на скільки це болить. Але якщо ця кривда умисна? Можна лише уявити, яким болем озвалася в серцях дивізійників звістка про висаджений у повітря пам'ятник. Не до порівняння, але ніколи не забуду, як від пекучого жалю стислося моє, тоді ще дитяче серце, коли Львовом "пронеслася" чутка про насильну смерть молодого українського композитора Володимира Івасюка, а вночі, після похорону, була по вандальському знищена його могила – спалена дощенту...

 

Я бачила сплюндровані стрілецькі могили вже в час перемін. І з розповіді – коли демонтували монумент Леніна – комуністичного Ірода –у фундаменті виявили надгробні плити та хрести. А чим мостили колишню вулицю Дзержинського у Львові після загарбання? – Тими ж хрестами й плитами зі скромних цвинтарних пам'яток наших громадян. Личаків, гора Маківка в Карпатах, гора Жбир у Гологорах, інші пам'ятні місця в українській землі – чи не один це почерк – повадка оскаженілого чи конаючого ката – плюндрувати, нищити, тривожити спокій тих, кому належиться спочивати...

 

Мені чомусь принизливо жаль цю істоту в людській подобі, яка не виховала в собі почуття гідности чи власної думки на оточуючий світ, а є лише безмозкою машиною, яка вміє тільки нищити, ламати, руйнувати те, що створили не тільки чиїсь дбайливі руки, а, в першу чергу, полум'яне серце. Ніде у світі нема чогось подібного – руйнувати могилу вояка. Це місце вважається святим і недоторканим. Чи повелися по-варварському мешканці Франції, Угорщини чи якоїсь іншої держави з могилами німецьких вояків? Ніби й могли б – ті були окупантами, фашистами, посягли на їх волю і незалежність, убивали їх громадян. Та людям притаманне почуття вирозуміння й співчуття – тому й впорядкована могила в кожному куточку Землі там, де спочиває вояк. В кожному, за винятком, радянської займанщини. Там людське життя нічого не вартувало, тоді, що могила? Вони лише вміли лицемірно-віддано покладати вінки до підніжжя "Невідомого вояка" та з фальшивим мовчанням вшановувати пам'ять полеглих.

 

Руїна пам'ятника дивізійникам, можливо, назавжди залишиться в теперішньому вигляді. Ні, не як покора чи розпука – як пам'ять про нелюдськість загарбників, що прикривалися гуманними лозунгами і перед світом виглядають покривдженими, що невдячні українці, прибалтійці чи інші народи колишнього СРСР відмовилися від їхньої братньої руки. Вони й надалі плетуть підступні тенета й плекають надії, аби повернути все на старе. Але цю братню руку ми, українці, знаємо добре. Західньоукраїнський журналіст, письменник Іван Шкварко (Шкварок) у своїй книзі-щоденнику описав, як по-звірячому знущалися більшовицькі бандити-визволителі над невинними українськими громадянами у 1939-41 роках в Львівських, Бібрських та інших тюремних казематах. За нелюдські муки, які перейшов письменник особисто, будучи калікою, з його уст зірвалося – "Проклинаю!" Так, їх є за що ненавидіти й проклинати, але чи є доцільність плекати в собі почуття жалю. Жаль сковує нерви, відбирає сили, тримає у полоні думку. А перед нами ще боротьба за місце під Сонцем. Ні, не збройна, як в 40-кових, а важча – моральна, економічна і політична. Ми доведемо їм, що на своїй, землі вміємо пам'ятати про все, що нам дороге та берегти його навіть в руїні. Ми будемо пам'ятати про тисячі тих відважних "хлопців", яким, на жаль, не було багато до вибору, а лише зорганізовано йти у двобій...

 

... Зруйнований пам'ятник буде пам'яткою і для тих злочинців. Нехай не дає їм спокою ні на хвилину за скоєний злочин. Хай будять їх серед ночі вибухи втраченої совісти. Може, повернеться. Хотілося б глянути у вічі цього зрадника. Знаю, окрім порожнечі, нічого не побачила б у них. Однак би хотіла...