Розтоптана доля родини Сарабахів (автор: Кахнич Іван)

опубліковано 12 січ. 2013 р., 09:47 Степан Гринчишин

Восени 2001 року до голови Пісочнянської сільської Ради Андрія Коса звернулася вчителька-пенсіонерка, жителька Іркутської області (Росія) Розалія Какаришкіна-Сарабаха з проханням допомогти розшукати її родину. У листі йшлося: ««Безродною» я проживаю майже все своє життя. Роки минають, а я не можу розповісти дітям-внукам про свої корені. Не могла ж така велика сім’я зникнути безслідно!». Кореспондент газети «Високий Замок» Іван Фаріон помістив цього листа на сторінках газети. На звернення відгукнулися краєзнавці Миколаївського району, які встановили  драматичну історію однієї з багатьох західноукраїнських сімей. Ось вона…

 

Сарабахи були звичайною галицькою родиною. У 30-ті роки купили шмат землі в урочищі Кольонія поблизу села Черниці Миколаївського району. Голову сім’ї Стаха знали як доброго ткача, дружина Анна поралась у полі, доглядала шістьох дітей. Друга світова війна кардинально змінила їхній уклад життя. Найстаршого сина Йосипа фашисти забрали на невільничі роботи у Німеччину, по дорозі він утік, але у сарай, де переховувався, влучила бомба. Миколі, який воював у лавах УПА, життя вкоротила енкаведистська куля.

 

 

Через сина-повстанця Стаха і Анну з чотирма неповнолітніми дітьми у січні 1946 року на свято Йордану вивезли у Сибір. На чужині їм випало чергове випробування голодом та холодом. В скорому часі від черевного тифу помирають обоє батьків, не стало і 14-річної доньки Катерини. Меншеньких Розалію, Андрія і Олексія, які враз стали сиротами, розселили по різних дитячих будинках Іркутської області, змінили їхні дати народження, інші анкетні дані. У графі «місце народження» написали – «неизвестно», а у рядку «родители» – «безродные». Так було завдано ще одного удару по «неблагонадійній» сім’ї…

 

 

Чи не найбільше натерпівся 10-річний Андрій, який із Сарабахи враз став Сарабаховим. Пригадує, як одного разу їх, трьох малолітніх «бандерівців», везли фірою попри трупарню, а фірман, якому сказали, яких саме пасажирів йому підсадили, крізь зуби цвиркнув: «Туда б и этих волченят…». Коли ровесники дізналися, що по батькові Андрій – Стахович, хотіли втопити його у вбиральні. У тодішньому Радянському Союзі всім втовкмачували: людина на прізвище «Стахович» зрадила у Краснодоні підпільну організацію «Молода гвардія». Через оту безпідставну дитячу агресію в документах Андрія вписали інше «отчество» – Степанович.

 

Роз’єднані брат і сестра, напевно, ніколи б не знайшли одне одного, якби не випадок. У 1957 році Розалія поїхала в Іркутськ на огляд художньої самодіяльності вихованців дитячих будинків. Перед виступом оголосили її прізвище, і друзі згодом переказали Андрієві, що чули зі сцени слово «Сарабаха». Хлопець кинувся у пошуки, обійшов багато установ, і через 11 років розлуки нарешті обняв свою дорогу сестру Рузю…

 

А от віднайти найменшого брата Олексу, не вдавалося ніяк. Подейкували, що його всиновив якийсь офіцер, і що брата тепер, можливо, звати Олександр Іванович Волков. Але скільки Волкових живе у СРСР…

 

Невідома доля Олекси не давала спокою. Пошуками через Інтернет активно зайнялися діти Розалії та Андрія – Володимир та Павло. Десять років їхнього листування з пошуковими службами нарешті дали результат: з Алмати відгукнувся Олександр Іванович Волков, дата народження якого збігалася з тією, яку назвали Сарабахови. Достеменно він знав лише, що його усиновили, а рідну матір звали Анною…

 

 

Коли Олександр Волков почув історію свого життя, довго не міг прийти до тями. Через програму Skype в Інтернеті розмовляли з племінником Володею десять годин поспіль, удома всі забули про сон. Розчуленими були до краю брат Олекcія Андрій та сестра Розалія. Дорога до цієї зустрічі мала протяжність 64 роки…

 

 

Прочитавши статтю у газеті «Високий Замок», відгукнулася і жителька міста Львова Софія Стеблій, яка у Розалії упізнала двоюрідну сестру. Їхні батьки були рідними братами.

 

У травні 2002 року Розалія і Андрій Сарабахи приїжджали на батьківську землю. Родина Стебліїв влаштували їм теплий прийом. Гості з Іркутської області обцілували місце, де колись стояла їхня оселя, вклонилися могилам прадідів і брата Миколи, помолилися у сільському храмі, де колись їх хрестили. Відвідуючи у Львові Шевченківський гай-музей, раптом пригадали, що і у них була така хата – під стріхою, з намальованими півнями на печі. А одного ранку Андрій зізнався, що уві сні згадав маму, почав розмовляти українською…

  

 

Журналісту «ВЗ» Івану Фаріону вдалося телефоном поспілкуватися з Олександром Івановичем Волковим, якого до 1947 року знали як Олексія Стаховича Сарабаху. Після усиновлення він їздив із батьком-підполковником по всьому Союзу. Після виходу у відставку оселився у казахстанській Алматі. Там Олександр закінчив залізничний технікум, інститут, очолював вагонне депо столиці Казахстану, викладав в інституті, працював у міністерстві транспорту і комунікацій. Нагороджений п’ятьма медалями, удостоєний звання «Почесний залізничник СРСР». Олександр зізнався, що завжди відчував, що навколо нього існує якась таємниця – але, щоб така… Коли глянув на фотографію Андрія, відразу зрозумів, що він – його кровний брат. Андрій і Олександр-Олекса схожі між собою як дві краплі води.

 

Після більш ретельних пошуків краєзнавець зі села Черниці Іван Кахнич знайшов оригінал фотографії брата Миколи, зроблену у 1944 році разом з побратимами по зброї із УПА. Микола теж дуже схожий на своїх братів.

 

Збереглися також церковно-метрикальні записи, де вказано, що Андрій народився 15.12.1936 року, а Олексій – 01.09.1944 року. Записи зроблені польською мовою. Ці книги в даний час зберігаються в архіві РАГСу м. Миколаєва Львівської області. Згідно із записами у паспорті вони стали молодшими на рік кожен…».

 

 

У 60-х роках за вказівкою зверху всіх жителів хутора Кольонії переселили у село Черницю, а їхні будинки поруйнували. Сади поросли бур’янами, а більшість їх викорчували.

 

Із хліборобського роду…

З розповіді Ксенії Синюти, 1925 року народження, жительки хутора Кольонія

 

Сім’я Сарабахів поселилася на хуторі Кольонія десь у 30-х роках. Приїхали вони із села Дроговижа. Їхній батько, Стах Сарабаха, купив собі цю земельну ділянку у польського пана, бо мав трохи грошей. Польський пан розпродував цю землю, оскільки планував виїхати до Польщі. На це оголошення відгукнулося багато людей і купили собі земельні наділи у нього. В результаті утворився невеликий хутір, який назвали Кольонія. До приїзду в село Черницю Стах Сарабаха працював за містом Дрогобичем на бурових свердловинах, які видобували нафту – а там платили непогано. Будинки у цей час будували невеликими. За літо Стах Сарабаха поставив собі хату і накрив її. Усередині опорядкували її уже наступного року. Тоді ж Стах Сарабаха купив (чи зробив) ткацький верстат для виготовлення полотна. Пізніше майже весь час займався прядивом.

 

Дружина Стаха Сарабахи, Анна, займалася домашнім господарством та виховувала дітей. Влітку ходила в основному допомагати родині Андрія Оприска (Дроговизького), яка в цей час була заможною. У такий спосіб заробляла трохи зерна, картоплі та іншого для потреб своєї сім’ї.

 

Стах Сарабаха отримував непогану платню за ткацтво, бо люди приносили за роботу багато харчів, дехто розплачувався грішми.

 

У сімейства Сарабах було шестеро дітей: Катерина, Йосип, Микола, Андрій, Розалія (Рузька) і Олекса. Син Микола загинув у Белецькому лісі разом із Федором Карпиним, потрапивши у засаду НКВД. На похорон убитих приходили мати Карпина із дочкою Варварою. Поховали Миколу Сарабаху і Федора Карпина партизани УПА на цвинтарі села Болоня. Про цей похорон вони і розповіли Анні Сарабасі.

 

Олексі Сарабасі, коли його сім’ю вивозили у Сибір, було приблизно 1,5 року.

 

Хата родини Сарабахи, здається, була половина накрита дахівкою, а стодола була під стріхою. Пам’ятаю, що у Сарабах в останні роки була корова сивої масті з білим. Анна Сарабаха приходила до Синишиних молоти зерно для того, щоб пекти хліб.

 

Що ще пригадується?

У родини Федиків, коли були у селі німці, забрали лошицю. Вона була дуже норовиста, не хотіла з ними іти. Німці її дуже били гумовими палицями і таки забрали.

 

Черницькі люди багато худоби загнали на Кольонію, коли був фронтовий бій на ріці Дністер. Частина худоби розбрелася по лісі, а під час відступу, німці багато худоби забрали зі собою. Під час відступу німці мінували і підривали електричні та телефонні стовпи. Чернецькі люди ходили по лісі шукати свою худобу і декілька чоловік підірвалися на мінах.

 

Михайло Карпин – брат Федора Карпина. Його німці вивезли у Німеччину. Довший час він писав до своєї сестри Варвари, яка вийшла заміж за місцевого жителя Степана Чеська. Подальшу долю його не знаю.

 

 

Як ми ховали партизанів

Розповідь Івана Бецка, 1928 р. н., уродженця села Більчого, колишнього зв'язкового партизанів УПА

 

Це було у кінці 1944 року, приблизно у грудні. Мій брат, партизан УПА Микола Суховерський, попросив, щоб я приїханв у Болоню під ліс фірою. Я приїхав до Маринки на подвір’я, де був жонатий Олекса Парус, партизан УПА. У хаті

 

Були наряджені три покійники: сам Олекса Парус, Микола Сарабаха і Федір Карпин. Їх винесли з хати і положили мені на фіру, веліли їхати у луг під цвинтар. На цвинтарі у цей час копали яму хлопці з числа партизан. У цей день земля була покрита свіжим снігом. Яму викопали рядом з могилою чоловіка, який сам повісився. Через деякий час трьох партизанів забрали з фіри і поховали. Дорогу зачистили після себе та злегка притрусили снігом, щоб якнайменше було помітно.

  

 

Цих трьох партизанів побили облавці з «червоної мітли», яка ішла з Карпат. А було так. Один партизан стояв під хатою на посту, а двоє були у хаті. Облавці помітили постового, вистріли у нього і вбили. На цей постріл вийшов один з хати, його теж убили. Після цього вийшов і третій, якого спіткала та сама доля. Це відбувалося уночі. Андрій Сарабаха, рідний брат убитого Миколи, приїжджав декілька років тому і поставив на цій могилі пам'ятник.

 

Корова мукала за ґаздами, яких відправили у Сибір…

З розповіді Стефанії Сенюти (Стручинської), 1936 року народження, колишньої жительки хутора Кольонія (тепер - жительки села Черниці)

 

 

Я проживала зі своїми батьками на хуторі Кольонія до 1955 року. Наш будинок був неподалік обійстя Стаха Сарабахи. Ця сім’я приїхала десь у 30-х роках зі села Дроговижа біля Миколаєва. Місцевий пан продавав землю і Сарабахи купили собі наділ. Стах Сарабаха в основному займався ткацтвом. До нього люди приносили прядиво (лляні нитки), з яких він ткав полотно. Працював майже цілий рік, бо був хорошим ткачем. Жінка його займалася домогосподарством. Мали корову і трохи курей.

 

У Сарабахів було шестеро дітей. Сина Йосипа німці вивезли у Німеччину, він утік, переховувався у якійсь стайні. На неї упала бомба і вбила Йосипа.

 

Син Микола допомагав батькам по господарству. Коли формувалася організація ОУН, допомагав їй (був зв’язковим), десь останні пів року став партизаном УПА. Йому було приблизно 17-18 років.

 

Дочці Катерині було біля 14 років. Синові Андрію – 7-8 років. Дочка Розалія була із 1940 року. Син Олекса, коли їх вивозили у Сибір, мав приблизно рік.

 

Стах Сарабаха, ще коли проживав у Кольонії, хворів на задуху. У нього були проблеми з легенями і бронхами. Коли ткав полотно, у хаті було багато порохів, можливо, це йому і шкодило. Їхню сім’ю вивезли на Сибір через сина Миколу. Коли прийшли у 1944 році радянські, його хотіли забрати в армію. До Сарабахів приходили декілька разів за Миколою. Мати відповідала, що не знає куди він пішов. У військкоматі була інформація, що він – у партизанах. Тоді старших Сарабах попередили: якщо Микола не з’явиться у військкомат, то їх усіх вивезуть у Сибір. На самий Святий Йордан 1945 року приїхали до них і вивезли. Коли вивозили, донька Катерина була у церкві села Пісочної. Поверталася додому і її теж забрали з батьками та іншими дітьми до Сибіру.

 

За моїми даними, Стах Сарабаха помер до року перебування у Сибіру, бо мав велику задуху. Сім’я їхня у Сибіру дуже бідувала, їй бракувало харчів. Знаю, що вони десь дістали голову барана і зварили з неї юшку. Катерина, Рузька, Андрій і мама після цього захворіли на черевний тиф. Мати їхня від цієї хвороби померла у лікарні, а діти якось вижили. Катерина теж тоді померла. На початках Андрій писав до мене, бо ми були практично однолітками і часто бавились разом. Пізніше по якійсь причині наша переписка перервалася.

 

Після вивезення Сарабахів їхня хата пустувала. По операції «Вісла» сюди поселили переселенця з Польщі Дмитра Возняка. Він прожив у цій хаті декілька років, а потім розібрав хату і вагоном вивіз десь у Херсонську область.

 

Хата та стайня Сарабахів були накриті черепицею. До хати примикала стодола, яка були накрита солом’яною стріхою. Їхня мати ходила трохи допомагати людям, цим самим підробляла на деякі харчі. Жінки, які мали родити, зверталися до неї, щоб прийняла пологи (Анна була повитухою).

 

Після того, як Сарабахів вивезли у Сибір, їхню корову забрали у Черницький сільськогосподарський технікум, що за два кілометри від хутора. Влітку, після того, як вигнали корови на пасовисько, їхня корова сама прийшла на Кольонію під хату, ходила та мукала за господарями.

 

Син Сарабахів Микола загинув десь у кінці 1944 року. Він з Федором Карпиним та ще одним партизаном із села Більчого попали у засаду НКВД і їх там убили. Поховали всіх трьох хлопців у селі Болоні на цвинтарі.

 

Сім’я Сарабахів приїхала на Кольонію уже з трьома діточками – Миколою, Йосипом і Катериною. Стодола була обведена дерев’яними перемичками, до яких чіпляли солом’яні сніпки. Під весну ці сніпки потрохи знімали та згодовували корові. Навесні стодола ставала прозорою. У нас вдома жартували: коли просвічується стодола Сарабахи, то скоро буде весна.

 

Свій ткацький станок Сарабаха привіз із Дроговижа. Він на ньому ткав з осені до весни. Станок весною він розбирав і заносив до стодоли. З часом Сарабаха купив собі у місті Стрию шафу і сервант у поляків, які виїжджали і запівдарма продавали, що мали. З дітьми Сарабахів ще дружила Ольга Розвадівська. У даний час Ольга живе у Львові.

 

У 1947 році в день святого Михайла, партизанський загін з 8 чоловік ранком був нашій хаті. Їх попередили, що у Хлопському лісі з’явилися озброєні люди з НКВД. Дізнавшись про те, партизани (вони були у білих маскувальних халатах) пішли в обхід лісу і потрапили в засаду в іншому місці. Цей бій тривав до після обіду. Розказували очевидці з хутора Острова, що сотник Михайло Кучминда халат скинув і залишився живим. Він зумів взяти коня із стайні, на ньому поїхав у сторону села Держова. Коли утікав, за ним стріляли, але не попадали в нього…  З лісу чули також команду старшого, щоб не стріляли по ньому бо це жінка в білому халаті.

 

Деякий час він переховувався в окрузі села Черниці. Весною 1948 року Михайло Кучминда приходив до нас до хати на хутір Кольонія попрощатися. Казав, що іде в Карпати, а потім за границю буде перебиратися. З цього часу ми його більше не бачили.