Росохуватець (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 19 серп. 2012 р., 11:59 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Село розміщене за 15 км від колишнього повітового центру м. Скалата, на залізниці Тернопіль – Підволочиськ. В міжвоєнний період воно мало змішаний склад населення, де проживало відповідно 60 українських та 75 польських родин. Поляки мали костел, на польській мові проводилося служіння у місцевій церкві. Однак українці все ж зуміли вибудувати прекрасну церкву у 1870 році та віддати її під Покров Пресвятої Богородиці. Відправляв у ній парох з сусідньої Супранівки. Згодом було засновано «Просвіту», що спочатку розміщувалася по людських хатах. В село завітав випускник гімназії, великий патріот України Павло Гуцайлюк, який пройшов через ув'язнення поляками у Тернопільській тюрмі та Березі Картузькій і заснував тут осередок ОУН. До осередку вступили: Петро Чуба, Петро Мамчур, Володимир Пристайко, Петро Відчимишин, Михайло Уніят.

 
         

 

Згодом організацію поповнюють ще кілька молодих патріотів. Душею «Просвіта» та осередку ОУН був сільський дяк Мамчур Петро. Чимало доклався до просвітницького руху Чуба Петро, як свідомий, енергійний юнак, та й не дивно, що в майбутньому організація поставила його станичним. Робота вимагала великої конспірації, бо ж довкола була ворожа агентура – «наші сусіди». Петро бере активну участь в семінарах з кооперації, підвищує свій рівень у товаристві «Український центросоюз». Як станичний приймає псевдо «Зуб».

 

З початком російсько-німецької війни поляки враз з ворога стають союзником большевиків і піддаються агітації останніх в тому, що отримають назад терен по Збруч. Зубами чіпляються за цю ідею та стають до боротьби з українським рухом. Спочатку вони активно допомагають в боротьбі з ОУН-УПА німцям, а пізніше москалям. Прозріння приходить частково після Варшавського повстання. То ж по другому приході «червоних» вони формують так звані «сhlорskіе рlасиfkі», це були банди, які часто використовували для своїх цілей большевики.
 

Загинули за волю України:

Угрин Михайло – його забрав «Смерш», не відомо де закатований в березні – квітні 1944 р.;

Відчимишин Петро – член ОУН, замордований в Клебанівці «Смершом», родина перезахоронила його в селі в квітні 1944 р.;

Мамчур Петро – член ОУН, сільський дяк, його «смершівці» прив'язали до коня і замучили, родина забрала тіло з Токів, де стояв штаб Жукова і перезахоронила в селі;

Пристайко Володимир – член ОУН;

Уніят Михайло – член ОУН;

Недошитко Ярослав – член ОУН;

Їх трьох «смершівці» забрали до ліска «Дубина» і там страшно катували – повибирали очі, поламали ребра, вибили зуби, люди поховали їх в селі Росохуватець. (Лісок «Дубина» біля с. Коршшпвки).

Ковальчук Ярослав – служив в українській поліції у Львові, перейшов до УПА, загинув, де не відомо, його батька та матір вивезли у Сибір. Не повернулися.

Рожицький Володимир – член ОУН. Вояк УПА. Пройшов вишкіл у Карпатах, загинув у 1945 році, де, не відомо;

Коцур Василь, Прус Марко та Юрко – вояки УПА, загинули, де не відомо.

     
      
«Юнацтво» очолював референт Вугрин Адам, загинув в рядах совєцької армії у Латвії.

 

Підпілля жило і боролося під керівництвом станичного «Зуба» та зв'язкової Володимири Колодій.

 

Поляки організовуються, створюють станицю «stshelcow» під керівництвом чекіста Тімірязєва, куди входило 13 чоловік. Згодом «органи» створили іншу групу «стрибків» – тепер з українців. Їх очолив чекіст Іванцов. Було там спочатку 12 осіб, а потім дописали ще 5 з Коршилівки. Польські «стрибки» займали приміщення школи, а українські – розміщувалися навпроти. Заступника стрибків чекала заслужена кара за вчинені злочини і він її отримав, однак, попередньо йому вдалося смертельно поранити Данилевича Павла (Супранівка). Станичний «Зуб» був поранений в сутичці з облавниками, лікування у підпіллі наслідків бажаних не дало. Перебував в Коршилівці в Стаха Білобрана, Михайла Матушака, по зв'язку був переправлений до Супранівки, а коли потроху став одужувати, то підхопив запалення легенів, ним почали опікуватися зв'язкові та сестри Ганна й Слава Чуби.

 

До відплатних дій належить ліквідація сільського голови Т. Луб'янецького та уповноваженої РК КП(б)У Свєтцової. Потім до Підволочиського МГБ викликали на допити багатьох людей, а Ярослава К. так допитали, що той помер.

 

На Росохуватецькій сіножаті була оточена зв'язкова з боївки «Сірка» Петрунела Кізима з Супранівки. Пробує пробитися, але її прошиває з автомата чекіст, і вона гине.

 

Село переживає постійний кошмар нескінчених облав та трусів. Поранено підпільника Володимира Рожицького, відплатні дії – ліквідація Косовської і Погодиняка.

 

Сатрапи вивозять у Сибір людей, заарештовують Володимиру Колодій і сестру Ганну з Клебанівки (дали 25 р.) та їх батька Михайла Колодія (дали 11 р.). В кінці 50-х вони повернулися.

 

Помер станичний «Зуб» в 1953 році, як нескорена і вільна людина, сестри-страдниці оплакували його смерть, поховали таємно, на причілку біля хати, а в 1990 році родина перенесла на цвинтар.

 

Не останню роль в ліквідації підпілля відіграв гарнізон, що розміщувався в селі для охорони залізничного мосту. Гарнізонники ходили по селу чіплялися до дівчат, прикидалися щирими українцями, а вночі перевертали фігури і нищили хрести.

 

В часи хрущовської відлиги в селі виникла спілка боротьби за права людини – Гельсінська Спілка. Не без місцевих сексотів КГБ довідалося про це, декому дісталося, але якось обійшлося без судів.

 

Пройшли роки. Україна стала незалежною. У 1997 році стараннями Богдана Пристайка, сина сл. п. Володимира Пристайка, члена ОУН та активного підпільника, біля церкви відкрито гранітну стелу «Борцям за волю України».

 

Репресовані:

1. Колодій (Лук'ян) Володимира Михайлівна – заарештована, жива.

2. Фурман Дмитро Іванович – заарештований, живий.

3.  Чуба Петро і Чуба Марія – батьки Чуби Петра – вивезені.

4.   Ковальчук Степан – вивезений.

5. Цап Іван – заарештований.

6. Федорович Дмитро – заарештований.

7.   Угрин Михайло, 1903 р. н., заарештований «СМЕРШОМ» у березні – квітні 1944 р., зник.

8. Колодій Михайло – заарештований.

 

Вивезені в Німеччину:

1. Кордупель Федір Михайлович – 1942-1945 – Раманштат, Айстендорф (табір);

2.      Теравська (Лекома) – 1942-1945 – Рауберг Ельбер, с. Горан, Арнес Вебе (Син Рейнец);

3.      Петрик Степан Степанович – 1941-1945 – Деренбург, цукровий завод; Дребіль – цукровий завод, Ацендорф – Гофман (Господар);

4.      Гелик (П'юрко) Юліана Іванівна – 1941-1945 – Айттухенбанк, Еріх Гейне (Господар);

5.      Шеленгович Степан Іванович – 1942-1945 – провінція Судети, обл. Опава, р-н Штимберг, с. Ростендорф, Венцель Софія (Господиня);

6.      Мандрух (Духняк) Ольга Іванівна – 1942-1945 – м. Ракинберг, с. Апцігекль;

7.      Малик (Панькевич) Катерина Григорівна – 1943-1945 – м. Рзган, с. Ішвельдау;

8.      Цап Євгенія Михайлівна – 1942-1945 – м. Сельб (Баварія), ф. Розенталь;

9.      Мартинів (Петрик) Ганна Степанівна – 1942-1945 – м. Кальба, с. Шварц;

10.  Рожицька (Рибалка) Анна Сергіївна – 1942-1945 – Леопшіц, с. Ракау, Флегель (Господар);

11.  Стрихар (Макаран) Оксана Сергіївна – 1943-1945 – Освенцім;

12.  Гулик Марія Петрівна – 1942-1945 – Освенцім;

13.  Філь (Ірза) Марія Олексіївна – 1942-1945 – Гунтльон, Гукс (Господар).

 

Про Володимиру Колодій

Народилася в 1926 році в сім'ї середняка. В 1941 р. закінчила 8 класів. Працювала продавцем. У 1940-41 роках в селі починають засновувати колгосп. Першого голову колгоспу вбили, стали шукати вбивцю. Робили обшуки в тих, хто не записався до колгоспу. Батьки, аби не вступати до комунії, переписали своє майно на Володимиру. Під час обшуку її заарештували, а майно описали. Добрі люди допомогли уникнули покарання, повернулася додому. Її направляють на курси бухгалтерів, потім працює в магазині і стає зв'язковою. Допомагає повстанцям чим може – товарами, переховує їх. Незабаром починає підозрювати, що за нею стежать. Це було дійсно так. Обшук на подвір'ї дав бажаний чекістам результат – розкопали криївку та знайшли докази проти неї. Одночасно проводили обшуки і в її сестри у Клебанівці. Там на її полі також знайшли криївку. Їх заарештували – батька, Михайла Колодія, її та сестру Анну. У 1949 році судив тернопільський трибунал: Володимирі та Анні дали по 25 років, а батькові – 11. 
 
     
Володимиру етапують в Іркутськ, а звідти – за 320 км від Тайшету. Працювала відразу на лісоповалі. Ця праця привела її до лікарні, пізніше дали «легшу» роботу – возити тачками землю, знову захворіла. Лікарі поставили невтішний діагноз – туберкульоз. Відправили дробити руками слюду. То була дуже шкідлива праця.

 

Як у 1953 році вмер Сталін, то її разом з іншими 78 жінками відправляють до Красноярська. Їх там виставили перед головами колгоспів та радгоспів а ті, як скотину, відбирали для своїх господарств. Коли стемніло і вокзал спорожнів, то на лаві лишилися дві худенькі дівчини, що тремтіли від холоду та голоду. То була Володимира з подругою. Важили вони тоді по 38 кг. То ж яка з них була робоча сила? Запримітила їх комендант одного з гуртожитків. Взяла до себе і три місяці не залучала до ніякої роботи. Потім вони працювали біля апарату, що контролював проходження електроструму через колючку, яка огороджувала будівельний майданчик. Невдовзі заробили перші гроші, дали про себе звістку додому, купили одяг і взуття. Повертаючись із заслання додому, провідав її батько. Відшукала в Красноярську і свого троюрідного брата Колодія Дмитра. В 1956 році повернулася додому.

 

Пісня, створена народом про повстанців

Стоїть могила, що біля церкви

Стоїть сумная на краю села

Хоч не говорить, та всім нам мила, (двічі)

Вони віддали за нас життя.

 

Не одна мати сина шукає

Шукає брата рідна сестра,

Шукає жінка свого мужа,

А дітям батька давно нема.

 

Ой станьте друзі з тої могили

До Вас приїхала вся рідня.

Поклін низький Вам всі віддали – (двічі)

Що б була пухом рідна земля:

 

Ми раді б стати з тої могили,

Та не пускає сира земля.

Як ми вмирали – пташки співали,

А ми скінчили своє життя.

 

Як ми прощалися з білим світом,

Схилили голови до землі,

Як було тяжко нам умирати, (двічі)

Що тут не було нашої рідні.

 

Не плачте друзі ви за нами,

Ми боронили ваше життя,

Що б не йшов ворог на нашу землю

Що б не топтала катів нога.

 

А ми розходимося додому,

Могила стане мов сирота,

Щоби ніколи на ту могилу (двічі)

Травою стежка не заросла.

 

А ми прощаємося із вами,

Бо нам далека ще далина,

Не забувайте про цю могилу,

Що біля церкви і край села.