Родина Цепків (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 17 черв. 2012 р., 13:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 черв. 2012 р., 05:01 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Цепко Григорій, 1870 р. н., та його дружина Марія, 1877 р. н., виховали двох синів – Івана, 1898 р. н., та Юліана, 1903 р. н. Їх наймолодша донька захворіла ще дитиною і померла. Іван закінчив Тернопільську гімназію, але ще коли вчився, то брав участь у роззброєнні австрійської залоги у Підволочиську 3 листопада 1918 року. Був старшиною УГА, воював у корпусі Тарнавського, а відтак перейшов з армією за Збруч. Був з УГА до кінця, включно з відворотом під большевиків у т. зв. Червоній Українській Галицькій армії. Там навіть був комісаром. Разом із Мельничуком та Шереметою очолював групу («червоною дванадцятою» їх вже потім «охрестив» Мирослав Ірчан у своїй п'єсі), що перейшла Збруч для розпалювання пробольшевицького партизанського руху.

 

Не будемо його судити за це, бо, переконані, що він так чинив із власних міркувань та уяв, піддавшись на комуністичні казки про класову солідарність, українізацію, про те, що хай і радянська, але Україна. Як держава реалізувалася і її треба перенести і в Галичину, де тривало польське свавілля. Потім вони розпочали свою боротьбу: палили панські фільварки, скирти, вели бесіди з селянами, але ніхто до них не пристав, большевики у народній уяві були набагато прикріші, ніж навіть поляки. Поліція гналася за ними по п'ятах, «канарки» – польські жандарми їх вислідили і Петра Шеремету та Степана Мельничука полонили (їм присудили кару смерті в Чорткові), Іван загинув у перестрілці, кажуть випадково від своїх...

Другий син – Юліан, сільський війт у 1942 – 1944 рр., був членом ОУН та «Просвіти», мав дружину Євгенію з роду Осадчуків, із Староміщини. Ростили двох синів – Івана, 1926 р. н. та Омеляна, 1933 р. н. Як прийшли «другі» большевики у 1944 році, то подалися у підпілля. Коли в Коршилівці був на постої курінь «Бистрого», то вступили добровольцями в УПА. Сини загинули на полі, між Луб'янецьким та Шильським лісом. Загинули під синьо-жовтим стягом, а не під червоним, як Іван, що теж хотів України та збився на манівці... Така була доля нашого народу.

Доля однієї родини

Якось влітку 1991 року йшли ми з Дмитром Луб'янецьким разом з села до Підволочиська, та й завели розмову про пережите, перестражданне, а дорога не близька, часу доволі.

 

Згадували Воркутинське пекло, тюрму, концтабір та «вільне» поселення. Добре пам'ятаю молодого, високого, кремезного юнака, а тепер знищену, зів'ялу людину, з величезними стражданнями за плечима. Як на кінострічці проходить життя. Його старший брат Василь закінчив Тернопільську гімназію, але ляхи роботи не давали, треба було переписатися на поляка. Він повернувся із гімназійної лави переконаним націоналістом, членом ОУН та гуртував навколо себе й свого друга Мирослава Кокоцького, теж студента, патріотично налаштовану молодь. Допомагали старшим влаштовувати вечорниці, фестини, свята вшанування наших національних геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Дня героїв.

І хоч з могил не має може й згадки

Тих славних діл не згладили роки,

За те Вам в днях Зелених свят нащадки

Плетуть вінки.

 

Під впливом брата, Дмитро теж стає членом ОУН. На кінець 30-х років у селі вже було кільканадцять оунівців. Організацію очолив Михайло Кучабський. Польські конфіденти (сексоти) не спали. Вони, підігнані юдиними срібляками, літом 1939 року доносять «канаркам» і ті заарештовують директора школи Павла Коненка, студента-гімназиста Мирослава Кокоцького, а Василя вже не застали живим...

 

Зате «взяли» Павла Маційовського і Володимира Базелінського, всіх відправили до Берези Картузької. Поляки, відчуваючи неминучість війни із німцями, «брали» всіх, хто був ненадійним для їх режиму. Треба сказати, що керівник Підволочиських «канарків»-жандармів Вонсатка мав тих ненадійних на терені «хоч греблю гати», бо другу Річ Посполиту українці ненавиділи за її шовінізм, а тих, небагатьох, які через меркантильність подали свої метрики до костелу, презирливо називали «хрунями».

 

З просуванням у 1941 році німців на схід, у похідну групу ОУН йде наш земляк Іван Луб'янецький. 7 липня 1941 р. патріотична молодь села організувала віче. Станичий – Дмитро Луб'янецький, 1915 р. н., псевдо «Гайовий», урочисто зачитує акт ОУН про відновлення державної незалежності України від 30 червня 1941 року. Через 3 дні зі Львова лунає могутній заклик нашого духовного провідника, митрополита Андрея Шептицького: «Український народе! Без волі Всевишнього нічого на землі не діється, тож молімося до нього за нашу волю!»

 

Я малий, 12 річний хлопчина, добре пам'ятаю, як все село співало Гімн «Ще не вмерла Україна». Пісня лунала, аж до річки Самець і я подумав, що не раз чув її вдома, як співали батьки, стрийко Дмитро та гімназисти, що до нього приходили – Мирослав Кокоцький та Василь Луб'янецький. Та й подумав, а звідки то ті люди її знають, коли по ночах «псярники» ходили попід вікна і винюхували – хто чим дихає...

 

На вічі була вже зорганізована українська поліція, хлопці ходили з синьо-жовтими пов'язками на рукавах та з крісами – стерегли в селі порядок. То пам'ятне віче проходило в центрі села, де серед площі росли три пам'ятні липи, що були посаджені до 120-річчя з дня народження нашого Кобзаря. Було велике народне піднесення, національні прапори, вишиванки, і раптом всі побачили, як підходить з вузликом на плечах, нещасний, зарослий чоловік. До нього кинулася Євгенія Луб'янецька і вигукнула: «Батьку, де ж Ви ходите, дивіться, маємо вже Самостійну Україну!» А його большевики забрали з кіньми на стійку, як тікали. Мусів дві неділі, під німецькими обстрілами та бомбардуваннями їх возити, добре, що хоч живий вернувся. Війтом тоді обрали Миколу Луб'янецького, він знав англійську мову, то трохи міг з німцями поговорити, але був недовго. За ним війтом став Цепко Юліан, а «мужем довіри» Михайло Кучабський, його заступником – Дмитро Луб'янецький, секретарем Ярема Дідик. Потім, стало зрозумілим ставлення німців до української проблеми. ОУН почала підготовку кадрів до нових, великих завдань, які постали перед організацією. ОУН висилає Івана Колодія, 1922 р. н., на вишкіл у Карпати. У селі вже було до півтора десятка оунівців, утворилася організація «Юнацтва», яку згодом очолює референт «Євгенія». У тому ж році молодь висипає символічну могилу борцям за волю України, це було величне дійство – посвята, хлопці в козацьких строях, реферат зачитав провідник сільської мережі ОУН Михайло Кучабський, багато причинився до святкування і Дмитро, що в формі осавула керував почесною вартою. Відтак – нові завдання, будуються таємні сховки, склади для продовольства, зброї тощо. Німці висліджують підпілля, провадять арешти членів ОУН. Так, у 1943 році, в поїзді Львів–Тернопіль, вони заарештовують кур'єра з підпільною націоналістичною літературою, нашого односельця Павла Луб'янецького, гестапо його стратило.

З вишколу повертається Іван Колодій, на псевдо «Чорний». Він займається вишколом юнацтва, гуртує зв'язкових дівчат, встановлює явочні квартири. Восени 1943 року до села прибув німецький підрозділ – чота резервістів-стариків, на чолі з офіцером. Частина їх зайняла шкільне приміщення, а решта – розмістилася по хатах. 6 березня 1944 року, раненько, вони зібрали в селі більше 10 підвід, від'їхали в бік Богданівки, а перед обідом до села в'їхали на шкапах большевицькі розвідники. Однак бої з німцями, що окопалися у Супранівськім ліску, тривали до 22 березня. Під тим ліском полягло понад 1,5 сотні бійців та командирів РККА, а билися з ними три «тигри» та 40 піхотинців противника.

22 травня 1944 року в селі, на постої був курінь «Бистрого», загальною чисельністю понад 600 чоловік. До них прилучилося 40 коршилян та кілька хлопців із Клебанівки. Ніч курінь провів на марші, а вдосвіта був атакований ворогом в районі хутора Коршемки, на дорозі Збараж Нове Село. Ми детально розповідали про цей бій, зазначимо лише, що курінь формувався у районі Городниці СаджівокМонастирихи, там було багато жителів тогочасних Гримайлівського, Скалатського, Підволочиського районів.

Атакований переважаючими силами противника, що застосовував бронетехніку, авіацію курінь, по наказу «Бистрого» ділиться на дві ударні групи, що діють у напрямку хутора «Тихівка» та на північ. У цій другій групі був і я, ми прорвалися, однак дорогу біля хутора «Ліщина» ворог знову нам перекрив. Тут відбулася ще одна кривава бійня, але наші командири свій головний удар нанесли по лівому крилі большевиків, тож нам знову пощастило прорватися. Крім всього, нам допомогла нічка-мати. Стрілянини в районі хутора «Тихівка», вже не було чути.

Мені цей бій запам'ятався тим, що я, крім всього отримав легке поранення у ногу. Куля, слава Богу, зачепила лише м'якоть, а кістку не зашкодила. Ми попрямували на Бутлів – Молотків, подалі від фронтових частин. Я був оприділений до сотні, котрою командував «Чорногора». Це був досвідчений командир, що добре розумівся на військовій справі, дуже шкодував своїх людей. Між іншим, він якось зауважив на привалі, що коли б то в нас в авангарді була важка зброя кулемети та гранатомети, а не обоз, який розтягнувся на 1,5 км, то ми б ворожу засаду прорвали. Ворог би не встиг підтягнути живу силу і техніку, а ті його сили ми б зім'яли за лічені хвилини.

Потім ми перейшли у тогочасну Кам'янець-Подільську область – в район Новоставці – Сивки, а відтак знову повернулися на терен – Садки, Шумбар, на Шумщині... Так ми заплутували сліди.

Шумлять Шумщини ліси та діброви

Квітує на полях пшеничний лан,

Розправ, розправ свої суворі брови

В боях залитий кров'ю партизан!

До нас приєдналася група повстанців, яка проривалася тоді на х. «Тихівку» під проводом «Грома» та «Могили». У шумських лісах «Бистрий» зустрівся з «Енеєм» і доповів йому про поразку нашого куреня. У бою під Шилами ми втратили до половини свого куреня. Понад сотня новобранців, що була фактично беззбройна, вийшла тоді з бою за наказом «Бистрого». Майже 40 бойовиків попало до большевицького полону, 78 (за словами місцевих очевидців) загинуло. Вісімдесятилітній мешканець с. Шили Матвій Гейниш твердив, що більше 120 большевиків, як рядових, так і офіцерів загинуло (колишній енкаведист В. Яковенко говорив, що в Новому Селі заховано 140 енкаведистів).

На своєму шляху ми залишили своїх ранених друзів у так званих полевих шпиталиках.

На марші почала докучати мені моя рана. Нога стала кровоточити. Командир полишає мене з двома роями на охорону шпиталика. Це було недалеко від села Стіжок. Головним лікарем там була дружина «Бистрого».

У червні-липні «Бистрий» поповнює курінь за рахунок місцевих мешканців та різних боївок і вирушає в рейд на Кам'янець-Подільську область.

Тим часом облавники в селі заарештовують моїх батька та матір і вивозять їх на Сибір, в Іркутську область, на ст. Зима. Там тато вмирає, а світлину з його могили мати посилає донькам.

Восени «Гайовий» повернувся у рідне село. Мати на Сибіру, обійстя спалене ворогом, тож поселився у двоюрідної сестри Олени, яка виховувалася в його сім'ї аж поки не вийшла заміж за Харитона Кучабського – вояка УПА, що загинув у травні 1944 року. У них народився син Зеновій вже тоді, коли батькова могила травою заросла у Луб'янецькім лісі...

Вони поселилася на хаті Луб'янецького, яка стояла пусткою у глухому закутку села. «Гайовому» хлопці допомогли спорудити в стодолі криївку, де повстанці були на постої та звідки переходили на інші терени. Не раз тут був і його кращий друг «Арсен». Він був поранений в ногу, впійманий Новосільським МДБ і на допитах заломився. Навесні 1945 року до села несподівано прибув Новосільський гарнізон. Той «друг» «Арсен» показав криївку. «Гайового» захопили, оскільки він зброю залишив на стриху і не міг опиратися.

Страшні тортури чекали його в Новосільському КПЗ. Особливо важкими були очні ставки. Далі його етапували до Тернопільської тюрми. Там нові допити і суд, 25+5, Воркута. Тяжка каторга змінилася певним полегшенням після смерті у 1953 році ката Сталіна, особливо, як таборами прокотилася низка повстань в'язнів ГУЛАГу. У Воркуті сиділи і його земляки: Луб'янецький Дмитро (Оксентого), Василь Флейту.

У 1956 році він повертається до села, однак рішенням сільської ради йому заборонено проживати в селі (на ділі ті «рішення» маскували категоричні вимоги КДБ). Тож подався наш «враг народа» туди, звідкіль і приїхав. Там його приютили.

Колись в селі мав він дівчину, порядну, вродливу, розумницю, що брала участь у підпільній праці. Неодноразово викликали до Підволочиського МДБ, там, бувало тримали неділями, катували, допитували, всіляко мучили, та, поскільки вона мовчала, то, згодом, дали спокій.

На Воркуті був у Дмитра друг, з котрим він продовжував листування. Той його заочно познайомив з Климковець Марійкою Іващук. У 1957 році вона до нього приїхала, вони одружилися, а через рік у них народилася донечка Люба. Він забирає до себе матір і старенька бавить свою «воркутинську» онучку.

До Підволочиська вони переїхали аж у 1965 році. Тут його молодша сестра Марія купила по вул. Новій хатину. Її доля також не текла медом. Коли батьків вивозили на Сибір, то її також схопили, однак вдалося втекти від душогубів. Іншого разу вона знову попадається енкаведистам, але знову тікає. З 14 літ дитина скитається. Та, згодом, виходить заміж за Івана Слободяна, молодший брат котрого Степан загинув у курені «Бистрого». Стефа – старша сестра також пов'язала долю з підпільником «Мрією», що був зв'язковим Сокола. Стефу чекісти мучили безбожно, товкли головою до стіни, били, морили голодом, вона якось виїхала до Львова і там для них загубилася. Чоловік її загинув. Мати дожила до 90 літ і померла на рідній землі.

З Дмитром ми жили поряд, тож не раз зустрічалися, раділи демократичним перемінам. Він відвідував засідання Руху. У 1994 році помирає спочатку його дружина, а відтак , через місяць, і він. Хлопці з НРУ допомогли поховати його, як національного героя. На їх могилі вибито хрест та тризуб. Донька Люба має дві донечки та синочка і вже дочекалася онуків.