Про Катерину Зарицьку (автор: Гусяк Дарія)

опубліковано 30 лип. 2012 р., 13:04 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.


З листопада цього року виповнилося б 80 років Катерині Зарицькій, яка прожила лише 72 роки. Отже, 8 років нема її серед нас. Як же ж прагнула вона дочекатися незалежної України – мети, до якої йшла все своє свідоме життя! Йшла через муки і страждання, йшла, долаючи більші і менші перешкоди.

Зарицька належала до покоління, на долю якого випав важкий обов'язок виборювати волю у надзвичайно важких умовах. Саме її народження збіглося з початком Першої світової війни, тому ще до появи на світ довелося відчути неспокій, страх, тривогу, пережиті матір'ю. Нестатки воєнних літ затьмарювали перші дитячі роки. Коли ж підросла Катруся, в її душі відгукувався біль по людських втратах, бо ж не було сім'ї, де б не ятрилися свіжі рани. Була й загальна біда українського народу: поразки і втрата державности, незважаючи на героїчні зусилля захисників і великі жертви. Про все це пам'яталося, говорилося, тож не дивно, що в дитячій голівці Катрусі закарбувалися розповіді бабусі про поїздки на схід України, аби розшукати синів-усусусів. Запам'яталися розповіді про польський полон, в якому масово вмирали наші патріоти, про пацифікації з боку польської поліції і війська проти свідомих українців у 1920-их роках. Усе це мало вплив на формування свідомости майбутнього борця за визволення свого народу з-під ярма. Мали свій вплив також оточення, школа, батьки. Мати була громадською діячкою, батько ж на своїх посадах викладача гімназії, а згодом Політехніки робив усе можливе, щоб допомогти здібним українським учням і студентам. Був непримиренний противник хабарництва і таким залишився до останніх своїх днів.

Навчаючись у гімназії, Катруся була членом «Юнацтва» і провідницею найменшої клітини цієї молодіжної організації. Залюбки, з почуттям відповідальности разом із своїми однокласницями виконувала вона різні доручення своїх зверхників. Уже тоді Катруся проявляла бажання творити довкруги себе добро. Вона мала здатність завважувати, хто в чому відчуває потребу, і поспішала на допомогу.

В ранньому віці Катерина Зарицька стає членом ОУН. Щораз більша заангажованість приводить її на лаву підсудних 1934-го року разом із великою групою членів ОУН і провідником Бандерою. Процес у справі Перацького закінчується судом, який виносить смертний вирок Бандері і різні терміни тюремного ув'язнення іншим учасникам процесу. Кару смерти замінюють на довічне ув'язнення, а Катруся закінчує свій термін 1939-го року. Та недовго вона втішалася волею. Перед нею ще три арешти і безконечні митарства.

Відбуваючи перший термін покарання у Тернопільській тюрмі, Катруся знайомиться з Михайлом Сорокою, визначним членом ОУН, майбутнім крайовим провідником, а після звільнення, незадовго до Другої світової війни, вони одружуються.Ї їхнє подружнє життя тривало всього 4 місяці, а там – розлука на все життя. Об'єднала їх смерть. Прах цих двох патріотів України спочиває у спільній могилі на Личаківському цвинтарі у Львові. Але ж шлях їх від молодости до старости довгий, тернистий. До того ж долі складні, насичені значними подіями, трагедіями, потрясіннями. Іноді дивуєшся, міркуючи над такими долями, як людське серце може все це винести. Згадати хоча б, скількох українських матерів розлучили з їхніми дітьми... Довелося і Катрусі пережити розлуку із своїм сином, якого народила в тюрмі. Чоловіка вивезли з львівської тюрми після присуду, а Зарицьку без суду перед наступом німців на Львів чекісти викликають на розстріл. Та не встигли здійснити свій намір. Щоночі чути було постріли, і дехто здогадувався, що йде масове вбивство політв'язнів. Коли ж раптом настала дивна тиша, почали в'язні розбивати двері і визволяти побратимів і подруг з інших камер. Та не всім тоді ще живим пощастило врятуватися. Чимало необачних,сп'янілих несподіваною волею полягло на вулицях Львова від рук чекістів, яких начальство завернуло завершити чорну справу.

Катруся, як завше у складних ситуаціях, не розгубилася і діяла тверезо. Згуртувала ще кількох дівчат (одна із них без підтримки йти не могла) і не кинулася відразу до рідного дому, а перечекала з дівчатами в якомусь укритті недалеко тюрми до темряви, а тоді всі перейшли окружними вулицями до дому Катрусиних батьків.

Тепер починається новий етап боротьби в умовах німецької окупації, не менш небезпечний від попереднього. Зарицьку призначають провідницею усієї жіночої мережі ОУН, а коли з утворенням УПА виникає необхідність у медичній службі, організовує і очолює «Український Червоний Хрест», куди залучає українських патріотів.

Ще живі люди, які співпрацювали з Катрусею, і всі вони з великим задоволенням згадують ці підпільні будні, прожиті поруч із провідницею. Не знаю людини, яка б, поспілкувавшись із нею хоч короткий час, не згадувала б її добрим словом. У будь-яких важких умовах – чи то в підпіллі, а чи в тюрмі – вона вміла розважити, уміла створити атмосферу сердечності, підтримувала бойовий дух, організовувала взаємодопомогу. Для відпруження любила пожартувати і нерідко прикрі складнощі життя сприймала з гумором. У неї подруги училися витривалости, стійкости, доброзичливости. Була вона взірцем для всіх, але нікого не повчала, нікому не нав'язувала своєї думки. Вміла вислухати співрозмовника – рідкісна риса – і то навіть тоді, коли не погоджувалася з його думкою. Здавалося б, що все це вихваляння є перебільшенням, бо, мовляв, про мертвих треба говорити або добре, або нічого. Та я стверджую, що людей такого чи приблизно такого рівня в нас у ті роки героїчних змагань було багато, але ми ще не навчилися їх по-справжньому цінувати, ми ще не знаємо їх як слід.

Зарицька, як і всі люди, мала й «мінуси», та річ у тому, що переважає у людині співвідношення між позитивним і негативним. Крім того, багато важить, чи людина свідома своїх негативних рис. Зарицька не лише усвідомлювала їх, а й боролася постійно з ними. Все своє життя вона чогось навчалася, усе життя прагнула до вдосконалости і робила це успішно.

Все, що тут написане, – малі штрихи до портрета Зарицької. Неможливо написати про всі колізії її життя. Перед нею – два арешти, один з яких закінчився утечею і кількамісячним лікуванням від побоїв, другий – двадцятип'ятирічним тюремним ув'язненням, яке вона відбула до кінця. Уміла Катруся жити в тюрмі, саме жити, а не відбувати термін. Щодо слідчої тюрми, то там вона повільно вмирала і готувалася до смерти. Про перші місяці й говорити не доводиться – суцільні тортури. Шантажі не припинялися до кінця перебування у слідчих тюрмах Львова й Києва. Взагалі цих 5 років тримали її в «одиночці», а коли везли до термінової тюрми, то суворо ізолювали. Можна уявити собі, що це значило для такої товариської людини, як Зарицька, котра постійно відчувала потребу в спілкуванні з близькими, друзями і взагалі з людьми. Коли ж нарешті дали її до загальної камери у Верхньо-Уральську, то попередили, що при першому ж порушенні переведуть до одиночки. Довго жила вона під страхом, що контакти із політв'язнями припиняться.

Правила режиму вона, очевидно, порушувала, але робила це дуже обережно, фахово, так що жодного разу не могли її на тому піймати. Листувалася і я з нею нелегально, або перестукувалися азбукою Морзе, коли це було можливо (відстань наших камер дозволяла), поки не були разом в одній камері, останні роки у Володимирській тюрмі.

Багатьом друзям і просто знайомим Зарицька допомагала матеріально, і це також робилося не раз із порушенням правил.

Були різні періоди в нашому тюремному житті. Мінявся режим, мінялося начальство, склад однокамерниць, але завше були цікаві знайомства, можна було використовувати свій час для особистої користи, а отже, і для загальної. Катруся завше пам'ятала, що вона живе не лише для себе, що вона представляє організацію і повинна відповідно репрезентувати її.

Таких людей тюрма не руйнувала, а будувала. Вийшла Зарицька з тюрми не зруйнована, а ще більше загартована, сповнена енергії і готовности далі працювати для загального добра Хіба нема що наслідувати?

Хотілося б, щоб молоде покоління, прочитавши цей короткий спогад про велику Людину, захотіло хоч трішки бути подібним до Катрусі Зарицької. Нам завше будуть потрібні такі віддані національній справі патріоти. Тож дай нам, Боже, багатіти на них.