Проблема дивізії «Галичина» – колись і тепер. (Автор: Кедрин Іван)

опубліковано 21 лип. 2014 р., 08:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 серп. 2014 р., 09:46 ]

Після Другої світової війни виринула перед українською спільнотою Західньої України хвилююча проблема: Чи правильний принцип, що його прийняли українці, що треба приймати зброю від кожного, хто її дає, в усіх обставинах? Чи треба було в'язатися з Німеччиною, коли вже було ясно, що вона програє війну? Чи не треба було зацукатися, що Дивізія в рядах німецької армії кине на українців тінь германофільства, яка пошкодила українцям уже після Берестейського миру в 1918 році? І врешті, коли критерієм добра чи зла кожної історичної події є її реальний вислід, то чи "виплатилося" творити Дивізію, балянсом якої були Броди?!

 

 

Порівнювання Дивізії з Українськими Січовими Стрільцями шкутильгає. Найперша поважна різниця була в самій назві – німці не дозволили вживати назви "Україна" – "українська", тільки "Галичина" – "галицький". Українські Січові Стрільці мали власну політичну верхівку у постаті Боєвої Управи у Відні. Коли прихильно ставився до Дивізії Вехтер у Львові й Вермахт, як противага до Гестапо, то своєрідним протектором Українських Січових Стрільців, ентузіястом Стрілецтва, був архикнязь Вільгельм Габсбург, який вже за життя дістав прізвище "Василь Вишиваний", під яким перейшов до історії. Дивізія не мала ніякого відповідника Пресової Квартири УСС, з якої вийшли такі барди стрілецтва, як Роман Купчинський і Лев Лепкий, композитор Михайло Гайворонський, артист-маляр Іван Іванець й інші творці української культури. 

 

  

А втім, є могутня спільність: в одному і другому випадку йшлось про ідею боротьби проти найбільшого історичного ворога України. В одному і другому випадку зголосилися ніким не примушені добровольці.

 

В одному і другому випадку жертва крови була не для Німеччини, тільки для України. І тому існує схожість між Бродами і Маківкою. .

 

Всупереч часто повторюваній фразі "Історія повторяється" – насправді історія не повторяється, але має свої паралелі. Національні легіони в чужинецьких арміях – це не новина. Але поляки мали те історичне щастя, що створили були легіон в рамцях армії Наполеона, що дало тему Стефанові Жеромському створити архитвір "Попйоли", – і що дало Польщі могутнього союзника у постаті Франції: вона, Франція, віддячилася полякам, дозволивши сформувати на її території армію Галлера, вишколену й вивіновану Францією, ту армію, яка перерішила у сторону Польщі війну за Львів і Східню Галичину, – а українці зв'язалися були з Німеччиною, яка віддячилася українцям за Дивізію у постаті Еріха Коха, гавляйтера України, який – як згодом виявилося – був на службі совєтського КГБ і винищував українців.

 

Але Україна пережила Гітлера і Гіммлера, пережила Чотирикутник смерти в епосі Української Народної Республіки, пережила ганебну Зятківську угоду Української Галицької Армії з Денікіном, пережила всю мартирологію від Переяславського договору Богдана Хмельницького у 1654 році і від трагічної битви під Полтавою у 1709 році, за яку двісті років виклинали Івана Мазепу в усіх російських православних, церквах як "зрадника", пережила й округло 70-тирічний період большевицької окупації. Назверхню фірму "Української Радянської Республіки" Москва залишила, бо з нею легше було переводити русифікацію і ламання характерів. Все це перейшло вже до історії і всім тим займаються історики. Це і добре і зле, бо наші земляки в Україні не знають дійсної історії України, не знають пручання української політичної думки за історичної Гетьманщини і в новітній добі відродження, не знають – зокрема – ганебної кривавої доби братовбивства. У тій добі дивізійники були предметом ненависти монополістами українського патріотизму. Колись пізнають історію і зрозуміють свої помилки. Тепер не пора за роздряпування ран, бо єдине на потребу тепер  будова держави в Україні. І тепер прийшов час перевірити давні догми, якими керувалися українці і дали сумний балянс у постаті Бродів.

 

Існує і тепер проблема Дивізії, але вже у зовсім іншому аспекті. Сьогодні вже нема мови про якусь орієнтацію на Третій Райх, як ніби потенціяльний будівничий Української держави, – нема мови про згадані вище сумніви щодо доцільности творення Дивізії. З нинішньої перспективи – Перша Українська Дивізія – з усіх новітніх українських військових формацій – Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Дієвої Армії УНР з такими її елітарними частинами, як Корпус Січових Стрільців і Залізна Дивізія та Українська Повстанська Армія – найкраще вишколена, найбільш здисциплінована і найсильніша формація. Українська Дивізія обчімхана з будь-якої романтики.

 

Військова верхівка в Україні знає про Дивізію – широкі кола суспільства не знають або знають дуже мало і деякі, може, дивляться на Дивізію крізь окуляри большевицької пропаганди. Чи не варто би видати книжечку про Дивізію з інформаціями про її генезу, про зродження думки про створення такої військової формації, – написати правду, що українські творці Дивізії згори виразно застереглися, що користуватися Дивізією можна тільки на протибільшовицькому фронті. Подати правду про Броди, про прорив решток Дивізії ген аж до австрійської Каринтії, про Ріміні, ворожу антидивізійну кампанію, про перемогу правди про Дивізію і її організацію Братство кол. вояків 1-ої У Дивізії УНА – пояснити ту назву і поінформувати про діяльність Братства, – про охорону розсіяних могил і про видавничу працю. Чи не варто би вшанувати у такій книжці пам'ять Володимира Кубійовича і Костя Паньківського, спомини яких є найбільш авторитетним причинком до історії Дивізії.

 

Дивізія не мала романтики Усусусів, не залишила власних гимнів, пісень. Але Братство кол. вояків 1-ої Дивізії може похвалитися, що має у своїх рядах таких дослідників рідної історії, як Василь Верига, і таких сатириків письменників, як Роман Колісник і таких душею, серцем і прегарним пером відданих Дивізії осіб, як Мирослав Малецький. "Вісті Комбатанта" – це єдиний того типу український військово-громадський журнал, який постав зусиллями кількох українських комбатантських організацій та існує по нинішній день. 50-літній ювілей – гарна дата, гарна річ. Але слід залишити щось тривке, не тільки традицію, але добру пам'ять в народі.