Повернення до Чорного лісу. Частина V. (Автор: Гаргат Василь)

опубліковано 2 жовт. 2013 р., 09:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 жовт. 2013 р., 04:13 ]

Повернення до Чорного лісу. Частина V. (Автор: Гаргат Василь)

 

Моє третє народження

В одному з купе ми – троє хлопців, що поверталися з ув'язнення, зайняли оборону. До нас приєдналися ще два хлопці, які також їхали з таборів додому. Ми по черзі спали і чергували, бо вагоном час від часу прошмигували урки. Вони вже знали, що ми бандерівці, тож на конфронтацію з нами не йшли, але чіплялися до жінок, декотрі з яких шукали захисту в нас.

 

На вузловій станції Котлас була пересадка на Москву. Ми мали 12 годин вільного часу. Тут ми сфотографувалися на пам'ять, і я купив собі костюм. 

  

З компостируванням квитків у нас труднощів не виникало. Почувши звідки ми їдемо, люди пропускали нас без черги. Допомагала й міліція, щоб скоріше позбутися небезпечного контингенту на своїй території. Напевно, у них була така команда згори.

 

Куплений у Котласі костюм я одягнув тільки у Москві. Якийсь таксист запропонував за смішну ціну повозити нас і показати столицю. Речі, окрім фінок, ми здали в камеру зберігання і гайда на прогулянку. Водій був дуже балакучий, безперестанку говорив про красу і велич Москви. Проїжджаючи попри величезні Бутирку й Луб'янку, таксист зазначив, що тут було лігво Берії.

 

Людей на поїзд "Москва – Київ" було багато. Та міліція допомогла нам сісти у вагон. Жодної шпани у нашому вагоні тепер вже не було. У Києві ми відвідали Лавру, а ввечері поїздом поїхали на Станіслав. З двома друзями ми розсталися десь на Волині, а ще з двома я попрощався у Львові. До Станіслава їхав уже сам.

Був похмурий день. Люди ходили невеселі. Але в мене настрій був піднесений. Адже я нарешті на рідній землі.

 

У чемодані в мене були фінка й підпільна націоналістична література з табору. Якби знайшли – нова справа і тюрма. Та все це було сховане у чемодані під подвійним дном...

 

Здалеку побачив матусю, що стояла в саду. Перше, що мама промовила: "А Федя нема..."

 

Пішли до хати. Я розраджував маму, бадьорився, малював райдужне майбутнє, бо і сам свято вірив тоді, що недаремно ми проливали свою кров і мучилися по тюрмах. "Це все було потрібно для України", – казав я мамі. А мама відказувала: "Який був, такий і лишився".

 

На нашому обійсті тепер тулилися дві хатчини під солом'яними стріхами, зліплені з останків погорілої хати, стайні і стодоли. В одній жив брат Михайло з сім'єю, а в другій мама і брат Іван з дружиною. У прибудованих піддашшях вони тримали корову, козу і кури. Решту в 1949-му році забрали до колгоспу. 

  

У хаті було бідно, але чисто. Долівка акуратно змащена глиною, стіни побілені. Образи Божої Матері та Ісуса Христа в кутку.

 

Мама розповіла, в якому "добрі" вони тепер живуть. У колгоспі працюють з ночі до ночі, але за це майже нічого не отримують. Рятуються з присадибної ділянки. А ще треба здавати державі яйця, молоко і платити податки.

 

Послухав я про колгоспне життя і стало мені ясно, що з села треба втікати, поки не пізно. Колгоспним рабом не хочу бути. Ввечері прийшли з колгоспу брати з жінками і своїми невеселими розповідями ще більше підлили олії в цей вогонь.

 

Закінчувалися три дні, впродовж яких конче було зареєструватися в міліції, а я ще не знав, де буду жити. У довідці про звільнення було зазначено, що я їду на постійне місце проживання до Станіслава, але отримати прописку в обласному центрі було не так просто. На квартиру не прописували, якщо ти не працював, а на роботу не брали, якщо ти не був прописаний на квартирі. Ось таке замкнене коло.

 

Але в Станіславі жила Юстина, та, що колись у Лисці лікувала мою маму. Вона мала свою квартиру і прописала мене до себе. З допомогою двоюрідної сестри я влаштувався учнем автослюсаря на автобазу у Вовчинці. Довідки про закінчення у таборі курсів електромонтера і токаря всерйоз ніхто не сприймай.

 

Сестра торгувала в забігайлівці навпроти, де щовечора пиячило начальство бази. Тож невдовзі я вже був учнем токаря, а відтак і токарем 4-го розряду. Заробляв 600 карбованців на старі гроші і ще з 200 карбованців закалимлював. Життя налагоджувалося, та якось у березні чи квітні 1955 року мені вручили повістку. Впродовж 24-х годин я мав заявитися у військкомат з наплічником, переліченими у повістці речами та добовим запасом харчів.

 

З військкомату нас повели на залізничну станцію і вишикували перед вагонами. "Смірно! – скомандував якийсь бравий полковник. – Не жалєть ні сіл, ні крові, ні самой жизні. Враг должен напасть на нас с мінути на мінуту".

 

Після такої промови захотілося тікати, але ми з хлопцями вирішили подивитися, що буде далі. Нас посадили в купейні вагони швидкого поїзда і повезли на північ. Проминули Львів, Білорусію, Литву і далі – на Ленінград. За добу ми вже були там, а наступного дня електричкою нас завезли у соснові ліси десь між Фінською затокою і Ладозьким озером. Там нам видали нову військову форму і розподілили до наметів по 12 осіб. Так ми потрапили у військові табори, на півроку стали так званими "партизанами".

 

З дня на день – політзаняття, на яких політруки вдовблювали у наші голови, що зі Швеції ворожий літак летить до Ленінграда всього 10 хвилин і за цей час наші літаки повинні встигнути над морем заступити їм дорогу, не дати скинути на місто атомну бомбу. Зранку: "Враг должен напасть с мінути на мінуту..." Увечері: "Не щадіть ні сіл, ні крові..."

 

Багато часу зубрили ми теорію і лише кілька годин на тиждень були тактичні і практичні заняття біля вритих у землю прожекторів. Після вечері перед сном нас водили строєм на прогулянки, на яких ми марширували і співали стройових пісень. Офіцери казали співати ту пісню, яку знаємо, от ми і заспівали "Подай, дівчино, ручку на прощання..." Я першим затягнув цю партизанську пісню на московській землі, а хлопці підхопили. Пісня відлунювала в лісі під чіткі удари солдатських чобіт, а офіцери йшли поряд і хвалили нас: "Харашо, рєбята, давайте слєдующую".

 

За успіхи у навчанні я щонеділі їздив на екскурсії до Ленінграда. Був у Ермітажі, різних музеях і твердинях (фортецях), у звіринці, бачив крейсер "Аврору".

 

Пройшло шість місяців, нас повели складати екзамен зі стрільби. Видали по три патрони. Дійшла черга до мене, ліг, зажмурив око і швидко – бах! бах! бах! – відстрілявся. Офіцер кричить: "Вот ето бандеровєц!" Ціль була поражена на "відмінно".

 

Настав час нашої демобілізації. У Ленінграді нас посадили у вісім вагонів, котрі мали їхати до Львова, видали на три дні харчів і приставили офіцерів для супроводу. Повертатися додому було весело, їхали з піснями. Та не проїхали і ста кілометрів, як на якійсь станції нас запхали в тупик. Там ми простояли понад добу і почали піднімати шум. Бо якщо нас так будуть везти, то нам харчів не вистачить. Пішли гуртом до начальника станції, і він, щоб нас позбутися, причепив наші вагони до якогось поїзда. Але трохи проїхали і знову – в тупик.

 

Врешті довезли нас до столиці Литви, у Вільнюсі – черговий тупик. Усі сердиті як пси, а особливо офіцери, бо їх ніхто на станціях не хотів слухати. Їсти ми вже не мали що, гроші теж закінчувалися. От ми і збунтувалися. Військовий комендант підняв гарнізон і нас оточили солдати з кулеметами. Наших офіцерів заарештували, але ми стали вимагати їхнього звільнення, і офіцерів відпустили. А невдовзі підігнали паротяг, і так ми доїхали до Львова, де нас розформували.

 

На автобазі я здав довідку про те, що проходив військове навчання. За той період мені виплатили половину зарплати. З'явилося трохи грошей і я почав наводити контакти з друзями, котрі жили в інших містах. В інші області писав листи, а по Станіславській їздив сам.

 

Та КДБ не спало. Обіклало мене своєю агентурою, стежило за кожним моїм кроком. Я помічав дещо підозріле, та близько до серця того не брав, бо мені тоді було море по коліна.

 

Тим часом багато моїх друзів взялося за розум: отримувало середню освіту, вступало в інститути. Ті, що вже вчилися в інститутах, а також ті, що женилися з вигодою для себе, почали потрохи відсторонюватися від нашої справи. Я їх розумів і переставав турбувати. Адже КДБ перехоплювало мої листи. Нічого нового в тих листах для них, звісно, не було, хіба що за їхньою допомогою можна було окреслити коло моїх знайомих.

 

Запримітив я опікуна з КДБ і на роботі. Це був молодий, гарний і, що найцікавіше, україномовний росіянин. Він заочно вчився у торговельному технікумі, мав фотоапарат, непогано робив знимки і фотографував мене треба чи не треба.

 

Але кадебістам цього, видно, було мало, то вони влаштували ще одного росіянина учнем токаря на мій станок. І це тоді, коли токарів автобаза вже не потребувала, навіть я був зайвий. Цей "учень" ходив за мною тінню, обережно розпитував мене про те, про се, казав, що був у власовцях і "сидів" у таборах. А я собі думав: "Який з тебе може бути власовець, якщо ти старший від мене на рік?"

 

Узимку 1956 року я змушений був змінити квартиру, переїхав на вул. Вовчинецьку, ближче до роботи. Зі Львова на стрічу зі мною приїхали наші хлопці і попередили, що наразі всі контакти треба припинити, щоб не було нових жертв. Таку команду я вже й сам раніше дав своїм по зв'язку і себе нічим не виказував. 

 

  

Якось увечері йду Іваниківкою, а на шляху стоїть гурт із двадцятьох хлопців. Вони мене обступили і давай співати "Ще не вмерла Україна" та "ОУН нас веде". Хтось ззаду мене копнув, хтось врізав поза вуха. Це була груба провокація, і я на неї ледь не клюнув. Знайшлися хлопці, що хотіли піти зі мною та прирізати кількох з того гурту. Але, заспокоївшись, я передумав мститися. Певно, у кадебістів нічого важливого на мене не було, то вони таким чином форсували події. 

 

  

Якось зустрічаю друга й однодумця, що вчився у медінституті. Оглядаючись по боках, він стривожено каже: "Василю, стережися. Мене викликали в КДБ, питали про багатьох хлопців, але найбільше про тебе. Питали про те, що ти робив у таборі і що робиш на волі. Бачив там твої фотографії".

 

Потім ще хлопці з районів розповідали, що їх викликали в КДБ і теж розпитували про мене.

 

Восени приїхав з Донбасу мій друг Василь Голимбівський, який жив там під іншим прізвищем (Михайло Бурачок), а сам був з Підлужжя, що під Станіславом. Одного дня він повідомив, що зустрів у місті Боцмана. Мене ця звістка не тішила. Але, думаю, все одно треба подивитися на Боцмана, тим паче, що він дав свою адресу. І ми пішли до нього додому.

 

  

Тепер точно не пам'ятаю, де стояв той особняк у районі вул. Бельведерської. Лише згадую, що він був обгороджений частоколом і біля нього росли дерева. Від хвіртки до хати вела стежина, і, поки ми йшли тих 30-40 метрів, хтось з-за фіранки за нами спостерігав. Ми зайшли до сіней, постукали, але ніхто не відізвався. Ми запитали: "Можна?" Відповіді не почули. У сінях була якась заслінка, але ми не звернули на неї уваги і відчинили двері до хати.

 

"Добрий день", – кажемо, а замість відповіді з-за фіранки лише показалася лисина Боцмана. Він був блідий і збентежений. А відтак відчинилися двері і з коридору зайшли два дядьки. Нас запросили сісти, але розмова не клеїлась. Було таке враження, що ми всі у цій хаті чужі. Нам стало ясно, що нас чекали. Боцман, напевно, думав, що нам про нього все відомо і ми прийшли по його душу. По вимученій розмові домовилися зустрітися ввечері у чайній біля двірця і там за чаркою вина і гальбою пива побалакати.

 

Увечері до чайної я пішов сам, бо друг сказав, що дуже зайнятий. Чи справді мав якісь справи, чи, може, забоявся – не знаю. Мене зустрів один з тих дядьків, що були в хаті, і запросив до столу. Боцмана не було. На столі в кутку чайної стояли дві тричверткові пляшки горілки, кілька пляшок пива та закуска. У мене склалося враження, що хтось з-за цього столу спішно пішов.

 

Чоловік, який мене зустрів, сказав, що Боцман змушений був завчасно їхати до Сибіру, що другий пішов його проводжати, але зараз повернеться, запропонував випити. Я кажу, що не п'ю, та він жартує, що тепер усі п'ють. Може, щось і підлив мені в склянку, бо я хоч трохи випив, але в голові все закрутилося. Він про щось мене питав, але я сказав, що мені недобре й вийшов...

 

1 лютого 1957 року прийшла повістка з вимогою негайно з'явитися до прокуратури, яка тоді містилася на Софіївці (історичний мікрорайон Станиславова). Прокурор Шевченко одразу, навіть не спитавши мого прізвища, зачитав наказ, згідно з яким ті, що були суджені за "ізмєну Родіни і борьбу с оружієм в руках протів совстской власті", впродовж 24-х годин мали покинути Західну Україну. Я запитав, що буде, коли не забажаю нікуди їхати. Прокурор відповів: "Арєстуєм, дадім 10 лет тюрми і повєзьом куда надо".

 

Я був розгублений, але біля квартири на мене вже чекав мій друг Петро і радісно кричав: "Що, друже! Тепер уже разом їдемо в мандри?" Він пояснив, що нас висилають у зв'язку з подіями в Мадярщині (Революція 1956 р. проти комуністичної диктатури в Угорщині, жорстоко придушена радянськими військами.).

 

Домовилися виїжджати 4 лютого. На роботі все вже заздалегідь було готове до мого розрахунку. Спеціально на мене чекала касирка. Тільки білява дівчина, яка працювала секретаркою і робила запис у трудову книжку, чомусь гірко плакала, а я ніяк не міг допитатися у неї чому.

 

Зібралося нас четверо, троє холостяків і один з дружиною. Вирішили їхати в Кіровоградську область, де було багато переселенців з сусіднього села Забережжя, яке ще в 1950 році вивезли.

 

Запам'яталася мені станція, на якій ми зійшли з поїзда, десь біля Кривого Рогу. Звідти пішки рушили степом до села. Снігу в той час уже не було, ноги вгрузали в розмоклий чорнозем сантиметрів на сорок.

 

Ледве впросилися до якоїсь хати на нічліг. Господиня була сама і нас боялася, казала, щоб ми йшли до інших хат, та ми вже не мали сил. Полягали на соломі, яку господиня розстелила на долівці. Так спали до полудня, поки нас не розбудив дільничний міліціянт. Він перевірив наші паспорти і зобов'язав нас прийти до нього завтра, щоб прописатися. 

 

  

До колгоспу нас прийняли з радістю, бо ми сказали, що можемо будувати, штукатурити. Голова колгоспу був чоловік простий і чесний. Сам улаштував нас на квартиру до старої бабки, в якої були дві кімнати. В меншій жила старенька, а більшу зайняли ми. Розпорядився, щоб нам привезли фіру соломи палити у печі. Дров і вугілля там ніхто не знав. Ми також рубали в полі стебла незібраного соняшнику й опалювали ним. У колгоспі нам дешево виписали харчів: молока, масла, олії, м'яса, борошна.

 

Голова колгоспу сказав нам поки що відпочивати, а коли потепліє – штукатурити клуб і дитсадок. У березні ми взялися за роботу, за місяць заробили мало не по три тисячі карбованців. Але незабаром життя внесло свої корективи. Колгосп приєднали до радгоспу, і розцінки на будівельні роботи впали.

 

Я домовився із своїми друзями, що буду тільки числитися на роботі, вони будуть за мене працювати й отримувати гроші, а сам поїхав до свого вже згаданого друга на Донбас, де він працював на шахті. У нього я пробув два тижні, потім повернувся до радгоспу і ще трохи там працював на будівництві стайні з каменю. Та робота була важка, а заробітки – малі. Знову, як раніше, домовився з хлопцями і разом зі своїм другом-шахтарем поїхав на розвідку до Станіслава. Там дізналися, що вже деякі з так само нагло висланих із західних теренів, як ми, повертаються. Тож на Кіровоградщині я розрахувався з роботи і поїхав на батьківщину, не знаючи, як буду жити далі. Мене тягнуло додому, хоча я передчував, що жити мені там не дадуть.

 

Я їздив до Долини, Вигоди, Коломиї, але ніде мені не вдавалось ні прописатися, ні стати на якусь роботу. Побачивши мої документи, всюди відмовляли. Так мене, безробітного і безквартирного, застала зима. Я потрапив до лікарні, де пролежав близько двох місяців. Один добрий лікар таким чином виручив мене на якийсь час, але й він не міг мене тримати в лікарні як завгодно довго.

 

У березні 1958-го я виписався з лікарні, не уявляючи, що робити далі. Мої колишні друзі сторонилися мене, бо зуміли влаштувати собі тихе життя. Деякий час ніхто не міг мені ні доброї поради дати, ні допомогти. Нарешті хтось порадив з'їздити до Надвірної, де будувався нафтопереробний завод. Мовляв, там потребують токарів.

 

Директором заводу була жінка. Вона подивилася мої документи і видала мені довідку про те, що бере мене на роботу, щоб я міг знайти житло і прописатися. Але в паспортному столі мене чекала невдача. Якийсь підполковник довго вивчав мої документи, потім з сусідньої кімнати кудись подзвонив, повернувся і спитав: "Каково чьорта ти прієхал із Станіслава? Развє там токарєй нє надо?" І кинув мені мій паспорт з криком: "Нємєдлєнно уєзжай отсюда, нам своїх такіх хватаєт!"

 

Поїхав я назад до Станіслава. І тут мені терпець урвався. Одного дня взяв я паспорт і військовий квиток та й пішов до прокурора Шевченка на Софіївку. Зайшов до кабінету, не чекаючи виклику, не привітавшись, кинув йому на стіл свої документи. А сам сів у крісло, не питаючи дозволу. В кабінеті стало тихо. Прокурор якийсь час уважно дивився на мене, нарешті запитав, чого я хочу.

 

"Ось вам мої документи, – кажу, – саджайте мене до тюрми. Мені там було краще, як тут. Ви мене скалічили. Я працював, хотів бути людиною, а ви все перекреслили!"

 

Прокурор, не відриваючи від мене погляду, помалу зняв телефонну трубку і комусь подзвонив. "Да он у меня", – сказав, а що говорили на другому кінці дроту я не чув. Але, поклавши слухавку, прокурор сказав: "Їді і пріпісивайся, только нє в ґородє, а в дєрєвнє".

 

Того ж дня я зустрів у центрі міста Степана Веретка, з яким працював на автобазі у Вовчинці, розповів йому про свою біду, і він погодився прописати мене до себе в село Пасічну (тепер мікрорайон Івано-Франківська). Правда, довелося дати хабаря у паспортному столі.

 

Тепер треба було знайти роботу. Якось зустрів у місті Василя Василика, з яким зустрічався у воркутинських таборах, і він порадив спробувати влаштуватися у "Сільенерго", де працював і сам. Якраз по селах області будувалися електромережі, а я мав документи про закінчення табірних курсів електромонтера. Так 14 квітня 1958 року мене взяли на роботу електромонтером третього розряду.

 

Мене направили на дільницю виконроба Семенюка до Войнилова. Поселився я на квартирі в селі Перевозці (тепер Калуського району). Спершу нас було двоє, коли електрифікували село Негівці – троє, а потім прислали ще двох монтерів. Усі хлопці були з Войнилівського району. Невдовзі в нашій бригаді з'явився і шостий працівник з Галицького району, який, напевно, був сексотом. У вільний час він щось потайки писав, казав, що вірші. Але один чоловік з нашої бригади одного разу підглянув у його записи і сказав, що то доноси на бригаду. Правда, кому адресувалися ті доноси, він не казав, може, боявся.

 

Потім зі Станіслава приїхали нібито два агрономи для обміну досвідом. Вони весь час підозріло крутилися біля нас. А в бухгалтерії колгоспу була одна метка практикантка Віра, родом з Радчі. У її сестру Надю, що теж проходила практику в сусідньому селі Довпотові, з якого ми тягнули лінію до Негівців, я був трохи закоханий. Так ось ця Віра, дуже весела й балакуча дівчина, сказала мені по секрету, що то ніякі не агрономи, а кадебісти. Вона це підслухала, коли вони відмічали свої відрядження у голови колгоспу. Невідомо мені й досі, чи так просто ці сестри потрапили на практику якраз у ті села, де ми працювали, чи, може, і їм відводилася якась роль...

 

Якось під Войниловом я працював на десятиметровому стовпі, коли наплила невеличка хмара, десь блиснуло, та ще я грому не почув, як мене вже як молотком стукнуло по голові, сіпнуло через усе тіло. Я знепритомнів, але на землю не впав, бо був прив'язаний до стовпа монтерським поясом. Отямився від гуркоту грому, знизу кричали: "Злазь!" Але спробуй швидко злізти, коли ти між дротами. Тож мене ще раз ударило блискавкою. У ті роки техніка безпеки була на дуже низькому рівні. Я врятувався дивом. Тим часом хмари розвіялись, але на мене того дня ще чигала смерть. Тепер уже під селом Довпотовом.

 

Прийшов тоді до нас майстер Балабан і дав мені нове завдання. Взяти фіру, одного електрика і двох практикантів та їхати вздовж лінії у напрямі села Довпотова і направляти похилені стовпи. А якщо стовп був похилений, то треба було лізти по ньому до дротів, розв'язати зв'язку на ізоляторах, за допомогою шнура і рогачів вирівняти його, а потім знову зробити зв'язку. Але на якійсь ділянці дроти виявилися під напругою, і я заледве зліз зі стовпа живий. Ні я, ні хлопці, що були зі мною, не замислювалися тоді над тим, чи то не спеціально так було влаштовано. Мене виконроби зацитькали, щоб я не розповів про це у нашій конторі, бо їх покарають.

 

Потім мене перевели до села Завадки, що під Болехівським лісом. А у Болехівських лісах якраз будували ракетну базу. Під вечір солдати, переважно кавказці, йшли як на облаву з лісу в село, де ми квартирували. Одного разу, коли в клубі були танці, солдати почали чіплятися до дівчат, затіяли бійку і ледь не порізали наших. З ножами оточили нашого бригадира, та він, п'яний, як крикне: "Отставіть! Я старшина Красной арміі, брал Берлін!" І це на солдатню подіяло. Та

все ж подібні казуси траплялися доволі часто.

 

Десь на початку 1959 року мене викликали до військкомату. Нічого не підозрюючи, взяв з собою військовий квиток та й пішов. Підполковник-військком перевірив мій документ і відчинив двері до сусідньої кімнати. Звідти вийшли два кремезних чоловіки, підійшли до мене, і я не спам'ятався, як на моїх зап'ястях клацнули кайданки. Мене вивели з військкомату, запхали в таксі і повезли до КДБ.

 

Там завели до якоїсь кімнати. Кімната була порожня з одним столиком і двома стільцями. Тут обоє мене залишили, але швидко один з них повернувся, зняв кайданки, сказав сідати, і почався допит. Я спробував обурюватися їхніми діями, але він обірвав мене: "Тут запитуємо ми!"

 

"Де ти був півтора чи два місяці, коли приїхав з Кіровоградської області?" "Шукав роботи". – "Де?" – "Їздив до Долини і Вигоди, тому що в Станіславі не прописували". – "А потім де був?" – "У лікарні". Він записав у якій і поспішно вийшов з кімнати.

 

Невдовзі повернувся з якимось старшим чоловіком у цивільному, який назвався майором КДБ Синицею. Вони всі називали себе українськими прізвищами. Зверху голова майора була лиса, а по боках росло волосся сиве, аж біле. Я звівся на ноги, але майор сказав сідати. Синиця почав розмову зі мною досить ввічливо і, на моє подивування, українською говорив досить добре, хоча вгадувалося, що він російськомовний. Я з цікавістю дивився на майора і чекав, у який бік він поведе розмову.

 

Синиця сказав мені, щоб я не тривожився, що мене викликали для бесіди. Спитав, за що я суджений, на який термін, де був у таборах, хто зі мною "сидів" тощо. "Хіба я можу пам'ятати, якщо зі мною "сиділи" тисячі і тисячі..." – кажу йому. "Ну а всьо-такі, кого ти пріпомінаєш, с кєм встрєчался, с кєм спал, нєужелі всєх забил?" – часом переходив на російську майор.

 

І я сказав, що зустрів у Воркуті свого земляка Василика. Синиця аж підскочив: "Василик? Павло?" Я кажу: "Ні, Василь. Його батька ще повісили бандерівці, бо запідозрили у співпраці з районним КДБ". Майор детально розпитав мене про Василя, а потім розчаровано зітхнув: "Не той Васілік". Я тоді, у 1959 році, ще й не чув про те, що якийсь Василик Павло (нині єпископ УГКЦ) ходить по селах і лісах та відправляє Службу Божу.

 

Далі наша бесіда якось розклеїлася. Синиця почав нервувати і дійшло до того, що і я зірвався, заявивши, що я не арештант і вже своє "відсидів". Це майора розлютило, він хотів ухопити мене за волосся, щоб головою стукнути до стіни, та я вивернувся, скочив на ноги і попередив, що буду захищатися. Він вискочив з кімнати як ошпарений.

 

До кімнати знову зайшов старший лейтенант, який мене арештовував, і ще один поважний кадебіст. Сказали мені все розповісти по порядку: як я звільнився з табору, з ким, куди був направлений на місце проживання, хто мене прописав у Станіславі. Я сказав, що прописали згідно з тим, як було вказано у довідці про звільнення. Тоді кадебіст поцікавився, чи є в мене ця довідка. А я її вже на той час спалив.

 

Старший лейтенант перевірив, чи я справді два місяці був у лікарні. Тепер його цікавило, який лікар мене лікував і від якої хвороби. Я знову спалахнув, вимагав прокурора, вимагав пояснити за яким правом мене арештували.

 

...Надворі вже ніч. Я в кімнаті сам. Заплющив очі, приперся до стіни. Але чую, що хтось до кімнати зайшов, торкає мене і дає книжечку, щоб я читав. Я буркнув, що мені жити не хочеться, не те що читати. Я вже потім здогадався, що в такий спосіб кадебісти брали відбитки пальців. У думках плюнувши на все, я всівся у крісло слідчого і за його столом заснув...

 

Вранці прийшов "старлей" і сказав іти за ним. Привів мене під двері, оббиті шкірою, завів до просторого кабінету, обвішаного килимами. За довгим столом сиділо багато чоловіків у костюмах і при краватках, а в кінці стола, напевно, головний кадебіст області.

 

"Подойді бліже. Чєво ти баішса, єслі ти ні в чьом не віноват?.. – опам'ятав мене його голос. – А єслі віноват, то всьо честно і добросовєстно расскажи... Ми тєбя позвалі, штоб посмотрєть на тєбя і образумєть..."

 

Я пробурмотів у відповідь, що не боюся і чесно заробляю на хліб... Та головний не дав скінчити, перебив мене: "Знаю. Їді, дальше работай, глупостямі нє занімайся".

 

Я не міг з місця зрушити, та старший лейтенант узяв мене за лікоть і повів. Ми повернулися до тої ж кімнати. Лейтенант спокійно розпитував мене про роботу: чи важка, чи подобається. Я насторожився: напевно, їм потрібен "освєдомітєль", по-нашому провокатор. І не помилився.

 

Зайшов головний і відразу вклинився у нашу розмову. Питає, де я живу і як живу? Я кажу, що все було б добре, якби була своя квартира. А йому цього і треба було. Каже: ми тобі допоможемо, але і нам треба допомогти. А сам уже радіє, що я так легко лізу в його сіті. Думав я тоді ще трохи їх подражнити, але побоявся. І тому сказав, що більше в політику не лізу і нічого знати не хочу. Але він монотонно продовжував умовляти мене, казав, що це не страшно, що вони скажуть як робити. Мене це налякало вже не на жарт – до мене говорили як до свого.

 

Далі почався шантаж. Мовляв, тут жартувати не вміють, якщо з ними по-доброму – платять, а якщо по-злому – карають непокірних. Я скипів: "Ну то стріляйте вже! Я вас не боюся". А він так тихо лагідно до мене каже: "Чому ж стріляти, може бути й автомобільна катастрофа, хіба ми винні в тому".

 

Після цих слів обом нам стало ясно, що все скінчено. Виходячи з дверей, він так і буркнув лейтенантові: "Канчайтє". Я подумав: мені вже тут кришка.

 

Старший лейтенант дав мені папір і ручку, диктує: "Розписка. Я такий-то, зобов'язуюсь..." Я кинув ручку. "Ти што? – здивувався лейтенант і продовжує диктувати, – ...ніколи і нікому не розголошувати, що я був в органах КДБ, а також те, про що зі мною розмовляли. Дата, підпис".

 

"Ето будєт документ, по которому ти отсюда вийдєш", – додав уже по-російськи. "А тепер, – каже лейтенант, взявши розписку, – маєш з'явитися до мене через два тижні на відмітку".

 

Вийшли ми на коридор і направилися до виходу, а попід стінами в коридорі повно кадебістів у цивільному, які невимушено розмовляли між собою. Але я вже зрозумів, що то мене показують своїм агентам...

 

На роботі мене поставили на чолі бригади, що складалася з 8-ми електриків. Ми працювали в селі Глибокому під Чорним лісом. З часу мого перебування в КДБ минуло два тижні, пішов третій.

 

Якось я приїхав до Станіслава, йду по Бельведерській до своєї контори, щоб замовити електроматеріали для бригади, і бачу на тротуарі стоїть "мій" старший лейтенант, єхидно посміхається, запитує, чому не прийшов відмітитися. Кажу, що не маю часу, бо бригада мусить виконувати план, і помічаю метрів за тридцять двох "атлетів". Усе стало зрозуміло. Лейтенант сказав іти за ним і не робити дурниць, а мені нічого, окрім як підкоритися, не залишалося.

 

Я знову був у тій самій кімнаті, що й минулого разу. Лейтенант запитав мене, з ким із друзів я зустрічався? А зустрічався я з Васею Голимбівським (тепер уже Михайлом Бурачком), якого зустрів через кілька хвилин після того, як мене випустили з КДБ. Василь повернувся з Донбасу і пішов-таки виробляти паспорт на нове ім'я й прізвище, тож ми зустрічалися і це питання обговорювали. На всяк випадок домовилися, що казати, якщо нас будуть запитувати одного про іншого у КДБ. Так що тут усе було нормально. Тим паче, що КДБ дало дозвіл моєму другові на вироблення нового паспорта.

 

"Ладно", – сказав лейтенант. А я йому кажу, що більше до них не прийду, бо збожеволію. Я хочу спокійно працювати, а мені не дають. Лейтенант уважно слухав і дивився на мене. "Все то так, якби ми не знали, хто ти насправді, ми все про тебе знаємо". А я собі думав: знаєте, але далеко не все, інакше б ви мене живого до сих пір не тримали.

 

На мій подив, мені дали спокій. Але то так, напевно, лише здавалося. Гадаю, що й далі я був обложений їхньою агентурою.

 

Під час останніх "відвідин" КДБ лейтенант запитав мене: "А почєму ти нє женішся?" Кадебісти добре розуміли, що такі вільні козаки, як я, небезпечні ще й тому, що не обтяжені сімейним життям. Я йому відповів: "Як я можу женитися, коли ви мене переслідуєте. Яка дівчина наважиться стати мені дружиною?" Лейтенант тільки буркнув: "Ну да".

 

Але невдовзі з холостяцьким життям довелося покінчити. У Негівцях я познайомився з майбутньою дружиною. Одного дня керівництво колгоспу послало дівчачу ланку так званої "комсомольської бригади" копати ями під опори лінії електропередач. Одна з тих дівчат була дуже язиката, сварилася зі мною, щоб я не відводив їх далеко від села, бо буде далеко повертатися. А потім була злива... Ми втекли на якийсь хутір. Там росли вишні, що аж угиналися від ягід. Я пригинав дівчатам гілля, а вони їли вишні, – так і помирилися.

 

Увечері зі співами йшли додому. По дорозі на одному пікеті побачили недокопаний котлован. Я попросив дівчат, щоб ми всі разом цей котлован докінчили, бо завтра треба вже ставити опори. Але та "язиката дівчина" знову почала зі мною сваритися, хоча й пішла працювати разом з усіма. За півгодини роботу скінчили і пішли додому. Я вже не відставав від тої, а потім ще й потрапив до неї на квартиру. На початку весни 1960 року ми подали в сільраду заяву на одруження, а через місяць, на третій день Великодніх свят – взяли шлюб.

 

 

Через два роки у Негівцях помінялося керівництво колгоспу і сільради, яке обрізало присадибну ділянку тещі через те, що я в колгоспі не працюю. Тому я сказав дружині, щоб вона виробляла паспорт та йшла за мною із села.

 

З великими труднощами довелося виробляти жінці паспорт. Вона всюди твердила, що мусить іти за чоловіком, бо інакше чоловік покине її. І ось паспорт – у неї в руках, та знову проблема: де прописатися. Щоб вирішити цю проблему, треба було мати час і гроші. А в мене – ні одного, ні іншого. Тому спершу змушений був прописати жінку в Семенівці, яку ми тоді електрифікували, а потім у Раковці на Городенківщині.

 

З допомогою знайомих удалося влаштувати дружину на будівельний комбінат у Станіславі. Виконроб Семенюк допоміг мені стати на квартирну чергу. Але міськвиконком двічі відмовляв мені, бо квартир не вистачало. Довелося збирати гроші на кооператив.

 

1964 рік. Я далі працював по селах, а дружина – в обласному центрі. Приїжджаю, а мене до неї в гуртожиток не пускають. Кидаючи камінцями у вікно, викликав рідну жінку на побачення. Ми їхали в село до моєї мами або йшли до когось із знайомих, яких у Станіславі було багато. Ми жили тоді з дружиною як коханці...

 

Вже почали будувати наш кооперативний будинок. А партократи підганяють нас закінчити електрифікацію сіл до 1970 року – 100-річчя від дня народження Леніна. Мене і ще двох бригадирів підвищили по службі до майстрів-виконробів. Я працював у Городенці, Отинії, Надвірній, Снятині та Косові. Коли тільки міг, приїжджав до своєї дружини, коли тільки був у Станіславі, йшов дивитися, як зводиться наш будинок.

 

А дім будували, як мокре горить. То не можуть виселити мешканців з двох будинків, на місці яких мають споруджувати наш будинок по вулиці Шевченка, то баштовому кранові заважає будинок, в якому розміщений дитячий садок. Але я терпів, бо що було робити? Моя доля-мачуха була до мене холодна і немилосердна.

 

У таких житейських клопотах минули для мене 1966-й і 1967-й роки. Останній завдав незагойної рани моєму змученому серцю. У ніч з 28 на 29 січня померла моя матуся... 

  

Під весну 1967 року моє начальство послало мене до Києва на курси підвищення кваліфікації. На початку літа я повернувся на свою дільницю в Косів, але несподівано був переведений в Калуський район, хоч мені дуже не хотілося покидати Косівщину. Я вже прижився там, мене поважали люди і я їх поважав, допомагав чим міг.

 

Села Нижній Угринів і Старий Угринів належали до колгоспу села Новиці Калуського району. Наприкінці року я приїхав до Новиці, щоб організувати житло, харчування та складські приміщення для бригад. Головою колгоспу був молодий і енергійний чоловік, який радо йшов мені назустріч у виробничих справах. Він радів, що нарешті люди в цих глухих селах матимуть електричне світло.

 

Я встиг перевезти бригади, влаштувати їх на квартири, виписати продукти та почати деякі роботи. Але коли я прийшов до колгоспної контори наступного разу у лютому 1968 року, то побачив уже іншого голову. Він зустрів мене непривітно, хоча й сказав, що допомагати буде. Цю "допомогу" я потім відчув, коли мене хотіли віддати під суд. А ситуація була така.

 

У горах, як то кажуть, стався пролом хмари. Сильні зливи влітку (добре пам'ятаю, що з суботи на неділю) наробили біди. Вода з гір з гуркотом неслася в долину, руйнуючи на своєму шляху мости й дороги, навіть забирала хати. Людям і колгоспам було завдано великої шкоди. До того ж зросли ціни на будівельні матеріали і головам колгоспів треба було переоформити договори з нашою організацією на електрифікацію своїх сіл.

 

Новицькому голові (до речі, колишньому ковпаківцеві) у Києві відмовили списати з колгоспу 900 тисяч боргу перед державою як компенсацію за завдані повінню збитки. І тоді він не захотів укладати новий договір на електрифікацію "бандерівського" Нижнього Угринова, мотивуючи свою відмову нестачею коштів. Ну а ми до того часу електрифікацію села вже закінчили.

 

Між мною і головою колгоспу розгорівся конфлікт. Моє начальство погрожувало віддати мене під суд через те, що я нібито здійснював роботи без договору. Так ніби не воно укладало з колгоспами договори, а я робив це самовільно. Хто заварив цю кашу і розіграв таку комедію, я не знав.

 

А тим часом люди з Нижнього Угринова запитують мене, чому "не пускають електрику по хатах". Я їм пояснюю, що у всьому винен голова колгоспу, який каже, що немає грошей на електрику для бандерів. Людей це обурило, питають мене, що їм робити. А я раджу скаржитися в район і область.

 

Тими днями комісія за комісією обмірювали лінії, перераховували все зроблене бригадою електриків по хатах. А коли будувалася лінія, то хтось украв 40 залізобетонних приставок до стовпів. Тоді був сильний дощ, сліди змило. Але я подумав, що про це мав би знати колгоспний електрик. Узяв півлітру і як колегу запросив його на випивку. Тут він мені й признався, що то голова колгоспу сказав відвести їх до села Зеленого Яру, де будують курятник і льонопереробку.

 

Я пішов туди і пересвідчився, що приставки дійсно там. Тоді подався до голови. Знайшов його вдома. Сказав, що завтра трактором буду витягувати приставки зі стін колгоспних споруд у Зеленому Яру, бо знаю, що вони вкрадені у мене. А якщо голова буде заперечувати, то я зможу довести свою рацію в суді. І тоді голова пом'як і каже: "Процентуй, я підпишу!" Це була моя маленька перемога.

 

Але я вже постановив собі покинути свою незавидну професію. Та коли звернувся із заявою до начальника, то почув у відповідь, що спершу треба докінчити свої об'єкти і здати їх в експлуатацію, а тоді буде видно. За мною рахувалися ще два села Грабівка і Кропивник.

 

Тепер я багато часу проводив у Грабівці, сподівався зустріти когось із побратимів і спільно віднайти могилу гамаліївців у Чорному лісі. Хтось із людей мені казав, що "москалі у лісі щось будують", що до лісу ходити небезпечно. Але я продовжував жити надією.

 

Та події навколо мене розвивалися так, що я і слідкувати забував за собою. Я старався чимскоріш закінчити свої об'єкти, щоб розрахуватися з роботи, але чиясь невидима рука ставила на моєму шляху рогатки.

 

1969 рік був високосний. 14 лютого я отримав ордер на квартиру, а 29 лютого – ключі від неї. Купив чотири стільці, тумбочку і дві розкладачки. Ми з дружиною були щасливі, що вже маємо свою хату.

 

Але на роботі полегшення не було. Хтось дуже старався запроторити мене за ґрати.

 

Ми працювали в селі Дубі Рожнятівського району. За чиєюсь командою був зроблений контрольний обмір, і слідчий ОБХСС поспішно викликав мене в район. А справа була ось у чому.

 

За моєю вказівкою електромонтери брали у кожній хаті заяву, в якій господар указував, скільки йому робити світлоточок. Ці заяви я реєстрував і реєстри тримав у себе, бо щомісяця здавав їх у контору колгоспу, коли мені голова підписував "процентовки". На основі цих заяв колгоспні бригадири і касир збирали з людей гроші у колгоспну касу. Як потім з'ясувалося, колгоспне начальство частину тих грошей привласнювало та ще й тримало "мертві душі", за котрі отримувало гроші.

І я після цього випадку дав зрозуміти, що за своє рабське виконробство не тримаюся. Написав заяву на розрахунок, яку зареєстрував у секретарки мехколони.  

З дружиною і усиновленим Мирославом

 

Поздавав я свої об'єкти і свої бригади. Але новий начальник МК-20 Шаповал Василь Іванович, родом десь із східних областей, ніяк не хотів відпускати мене з роботи. Сказав поки що йти у відпустку (а в мене їх, невикористаних, було аж три), а потім – буде видно. Але не пройшло і двох тижнів, як за мною прислали. Кінчався рік, треба було допомогти виконробам здавати в експлуатацію об'єкти. Але бригадами мене вже не обтяжували, а доручили малювати схеми електромереж та готувати акти введення в експлуатацію, хоча я й не дуже любив це робити...

 

Настав 1970 рік. До 100-річчя з дня народження Леніна поздавали ми багато об'єктів, які потім ще доводилося доробляти. Я пішов догулювати свої відпустки, а коли повернувся на роботу, то попросився в майстерню черговим електриком.

 

Та в перший же день мене викликали до начальника мехколони, де було багато начальства, і, повідомивши, що на Коломийській дільниці стався нещасний випадок – загинув електромонтер, попросили очолити її замість майстра, відстороненого на час розслідування НП.

 

У бригаді був переполох, як і серед мешканців села Малого Ключева, де сталася трагедія, які почали боятись електрифікації. Я мусив своїми діями заспокоїти й одних та інших.

 

Спершу зібрав бригаду, щоб дивилася, як роблю я. Спокійно пояснював хлопцям, що і як треба робити.

 

Я ніколи і нікого не посилав на небезпечні ділянки робіт. Усе казав хлопцям: "Якщо хтось із вас через мою байдужість має вмерти, то краще хай умру я". І, слава Богу, смертельних випадків за мого керівництва не було. Хоча пригод було дуже багато.

 

Так крок за кроком я навчив бригаду, як правильно виконувати роботи, повернув хлопцям упевненість, і ми дали світло у Малий Ключів.

 

У той час я вже не турбувався, що за мною ще можуть стежити, Але якось приїхав до села Сорок до знайомого електрика. Він запросив мене і шофера до хати. Свого чемоданчика з документами я з собою не взяв, бо думав, що водій замкне кабіну. Та й машина стояла так, що з хати добре було видно, якби до неї хтось підходив.

 

Аж дивлюся – ідуть дільничний міліціянт і районний пожежник. Ми добре знали їх ще з часу електрифікації села. Вони підійшли, привіталися, пожартували, між іншим поцікавилися в мене, як іде робота, де зараз працюю. Шофер розвернув машину, я сів до кабіни, а чемоданчика немає. Сумніву не було, чия то робота.

 

Я зразу до дільничного й пожежника: "Як ви сміли викрасти чемодан? Там документи". А вони у відповідь: "Шукай, щоб не думав, що ми взяли". І я став шукати за тином. За такий короткий час його не могли далеко заховати. Я знайшов чемоданчик, замаскований травою, метрів за 15 від машини, у рівчаку. Він був зачинений на ключ, і подивитися, що там усередині, викрадачі, напевно, думали пізніше.

 

Я обклав обидвох представників влади матом і поїхав. Але цей випадок нагадав мені, що я і далі був, як кажуть, "під ковпаком".

 

70-ті роки були позначені новими, хоча й не такими масштабними, як при Сталіні, репресіями. Незгодних з режимом, дисидентів, зачиняли у психлікарні або тюрми. Ті події навели мене на думку, що треба своєю поведінкою показати всім тим, хто, можливо, цікавиться мною, що я став типовим "совком". Тепер мені за те моє бажання соромно, та що поробиш, коли так було.

 

Я навчився злословити і випивати, товаришував із різними покидьками, які ганьбили наш народ, ходив після роботи на заняття з політосвіти, зубрив новітню брежнєвську ідеологію, писав конспекти, чергував у ДНД, члени якої ловили по вулицях п'яниць, нерідко таких самих, як вони, брав участь в організовуваних начальством з будь-якої нагоди випивках. Словом, успішно вписався у бурхливу радянську дійсність.

 

У 1979 році у мехколоні пишно справили моє фальшиве п'ятдесятиріччя. Багато пили і співали цілу ніч. Купили в подарунок магнітолу. Потім я міг слухати по ній радіо "Свободу".

 

Начальство робило з мене наставника молодих спеціалістів, які приходили на роботу з технікумів чи інститутів. Наодинці з тими молодими хлопцями я вів розмови про "імперію зла" та Україну. Ті епізоди вони згадуватимуть, коли ми на початку 1990-го року організуємо у мехколоні осередок Руху і піднімемо синьо-жовтий прапор. І я зрадію, що зерна впали у добрий ґрунт.

 

Але до того часу ще ціле десятиліття. А мене вже підстерігає нова біда...

 

Одного разу в мехколону приїхала бригада медпрацівників робити, як сказав мені начальник відділу кадрів, щеплення від правця. І чогось мій інстинкт самозахисту тоді не спрацював, моя інтуїція нічого підозрілого не підказала.

 

Я поспішав їхати на дільницю (був тоді підмінним майстром) і не думав, що тут жде мене велика біда. Медиків у залі було 6-7, більше, ніж будь-коли раніше під час подібних заходів. Медсестри робили уколи, а два чоловіки у білих халатах пильно за ними наглядали. Якби ті чоловіки не були старшого віку, то можна було б подумати, що вони – практиканти. І, напевно, не просто так один з них з іронією сказав мені: "Етово тєбє хватіт на 10 лєт, а может і на всю жизнь". Але я, на жаль, тоді нічого не запідозрив...

 

Я здогадався, що зі мною вчинили щось не те, вже у наступні роки. У 1981 році стали зі мною відбуватися якісь депресії. Я був сам не свій. Я непевно стояв на ногах, часто шпортався і падав. Одного ранку посковзнувся і впав на спину, сильно вдарився головою і зламав ребро. Півтора місяця провів на лікарняному ліжку. Але, на жаль, на цьому не закінчилось.

 

Я відчував шум у вухах, а у правому оці літали якісь мушки. Я звернувся до окуліста. Але лікар не надав належної уваги моїм скаргам, кожного разу призначав якісь нові краплі, які мені не допомагали.

 

Через поганий зір я не зміг більше працювати на посаді старшого інженера техвідділу. А працювати мусив, бо треба було заробити на операцію. Тож попросив перевести мене в електромонтажники зі збирання металевих конструкцій на складі мехколони.

 

Аж згодом назвали мою хворобу – катаракта. Я дістав французькі ліки, які трохи пригальмували процес, та згодом у лікарні мені сказали, що ліве око ще можна лікувати, а праве врятує лиш подальша операція.

 

Зі мною діялося щось незрозуміле, я втрачав волю, мене охоплювала розпука. Я дратувався, лікарям не вірив і відверто казав їм, що хтось планово вбиває мене. І одна лікарка погодилася зі мною, що таке може бути.

 

У поліклініці стали пропадати мої картки, щоб завести нову, треба було здати всі аналізи. Я нервувався так, що мене направили до психіатра, та він констатував, що я психічно здоровий.

 

Я почав сліпнути на праве око і глухнути на праве вухо. У 1986 році я вже зовсім не бачив на праве око та й на ліве бачив гірше. Ліки мені не допомагали.

 

У 1988 році моя лікарка сказала, що катаракта правого ока "дозріла" і можна оперувати. Зробивши всі необхідні аналізи, мене направили до Києва в лікарню №6 "Медгородок". Операцію мені призначили на середину червня 1989 року. Але у травні я захворів на запалення легенів, тому прооперували мене тільки 17 липня. А на дев'ятий день виписали додому. Квитків не було, тож мусив їхати стоячи або трохи десь сидячи, тоді як треба було лежати горілиць...

 

Тепер на праве око трохи бачу, але осліпло ліве.

 

У другій половині 1989 року Україною котилася хвиля національного піднесення. Народ уставав з колін і на мітингах, маніфестаціях заявляв на весь світ, якого лиха заподіяли Україні червоні кати. Це голодомори, це закатовані по тюрмах та приречені на заслання мільйони українського люду, це численні дем'янові лази...

 

Треба чимскоріш ставати на ноги, треба йти шукати похованих у Чорному лісі гамаліївців і перехоронити їх по-християнськи, висипати могили і поставити на них березовий хрест як нагадування всім сущим нині, що на цьому місці пролилася гаряча кров вояків УПА!

 

І ось у неділю 20 травня 1990 року ми з друзями поїхали до Грабівки. Біля церкви стояв чоловік, на одежі якого був синьо-жовтий значок, а під ним – хрестик. Я подумав, що цей чоловік допоможе нам віднайти місце бою 1 листопада 1944 року. Ми розговорилися й одразу порозумілися. Чоловік пішов до церкви і взяв із собою ще двох хлопців.

 

Ми мовчки йшли лісом, спинилися над Луквицею. Десь тут уранці 1 листопада 1944 року лежала застава чоти Криги куреня Гамалії, вичікуючи сподіваного ворога, який за даними розвідки міг напасти на табір. Перейшовши ярок, місцеві зупинилися: "Тут був табір Гамалії!" Я уважно оглянув місцевість, до болю напружуючи пам'ять, але пригадати хоча б щось, що могло засвідчити, що тут міг бути табір не зміг.

 

Питаю: "Чому вважаєте, що це місце табору Гамалії?". "Бо ми тут після бою збирали патрони та зброю", – відповідають грабівці. Але я пам'ятав, що табір був не внизу, а на березі, а могилу ми замаскували там, де починався якийсь ярок. Треба його шукати.

 

Коли чую голос свого друга Петра Шаламая з лісу: "Василю, а ходи-но сюди". Вибравшись з яру, ми побачили ледь помітну впадину, на якій стояв Петро і запитував: "А чи не тут могила?". І справді, в гущавині десь на 15-20 метрів на північ я знайшов ярок, який запам'ятав як орієнтир.

 

Прогрібши суху хвою, я запалив дві свічки на краю впадинки. Хтось із друзів зробив маленького хрестика і ввіткнув поряд зі свічками, а потім на ялинці вирізав тризуб.

 

"Прости мені, Федю. Я покликав тебе у Чорний ліс, а доля насміялася наді мною, і я не лежу тут, поруч із тобою", – шептав я, а лють роздирала мої груди. З цим болем у душі залишав я ті місця, политі кров'ю гамаліївців.

 

Наступного дня почалися розкопки могили гамаліївців. Робили їх молоді патріоти з Грабівки. Пізно вночі з 21 на 22 травня до мене, на квартиру подзвонив один із наших друзів і сказав, що хлопці натрапили на череп і що поряд є ще останки.

 

Я поїхав до Грабівки. На місці вирішили копати далі, робити схему розкопок, останки і все, що знайдено при них, складати у целофанові мішки і нумерувати, місце тимчасового зберігання останків тримати у таємниці. 

 

 Протягом двох днів могила була розкопана, останки заховані в лісі, а згодом перевезені до Грабівки. Перепоховати їх ми вирішили до 46-ї річниці того бою. А п'ятимісячний термін між розкопкою могили і перепохованням використали для пошуку свідків, які б могли назвати прізвища цих героїв. Завдання було не з легких. У могилі був знайдений 21 скелет. Хоча я пам'ятав, що 5 листопада 1944 року ми хоронили 24-х героїв. Правда, дехто стверджував, що 22-х.

 

Тому я їздив селами Майданом, Боднаревом, Копанками, Завоєм, Грабівкою, Глибоким, Ямницею, Єзуполем та іншими, шукаючи колишніх стрільців. Після тривалих розшуків вдалося знайти кілька фотографій полеглих і скласти такий мартиролог:

1. Курінний командир "Гамалія" – ҐОНТА Іван Йосипович, нар. 1913 р. в с. Зборі Капуського р-ну.

2. Харчовий куреня Гамалії "Журба" – КЛЮБА Олекса Олексійович, нар. 1920 р. в с. Ямниці (тепер Тисменицького р-ну).

3. Стрілець-кухар "Потіха" – ГАРГАТ Федір Федорович, нар. 1914 р. в с. Іваниківці Богородчанського р-ну.

4. Стрілець (псевдо невідоме) – ДОЦЯК Іван Михайлович, нар. 1920 р. в с. Іваниківці Богородчанського р-ну.

5. Стрілець (мав золотий зуб) "Соловей" – ІІІУЛЯР Василь Михайлович, нар. 1925 р. в с. Майдані Тисменицького р-ну.

6. Стрілець (псевдо невідоме) — ШУЛЯР Іван Петрович, нар. 1920 р. в с. Майдані Тисменицького р-ну.

7.Стрілець (псевдо невідоме) – ЛІЩИНСЬКИЙ Василь Миколайович, нар. 1925 р. в с. Боднареві Калуського р-ну.

8. Стрілець (псевдо невідоме) – ВІРСТЮК Михайло Антонович, нар. 1927 р. в с. Боднареві Калуського р-ну.

9. Стрілець ("Тригуб") – ДОЦЯК Василь Іванович, нар. 1923 р. в с. Іваниківці Богородчанського р-ну.

10. Стрілець "Нестор" – СТОНОГА Василь Миколайович, нар. 1926 р. в с. Іваниківці Богородчанського р-ну.

11. Чотовий "Дністер" – СЕРЕДЮК Юрко Степанович, нар. в с. Глибокому Богородчанського р-ну.

12. Ройовий "Дубовий" – ЛЕІІІКО Федір Дмитрович, нар. 1922 р. в с. Глибокому Богородчанського р-ну.

13. Ройовий "Лоза".

14. Стрілець "Хитролис".

15. Медсестра куреня Гамали "Сніжинка" – КОСИЛО Оксана Юрківна, нар. 1923 р. в с. Бережниці Калуського р-ну.

16. Харчовий сотні Пирога "Граб" – ЛЕШКО Олекса, нар. 1916 р. в с. Глибокому Богородчанського р-ну.

17. Провідник "Скалюк" – ГАЛІВ Тимко.

18. Провідник "Павло" – ТУРКОВСЬКИЙ Василь.

19. Провідник "Чорнобіль" – ГОЛОЯД Мирон. 

 

 

2 вересня 1990 року ми з грабівськими хлопцями пішли в Чорний ліс, щоб на місці, де покоївся прах гамаліївців, висипати могилу. Взяли з собою носилки, лопати, сокири. Йшли, зберігаючи тишу і конспірацію. Все ж таки у лісі були військові бази, стояли совітські війська, від яких усього можна було сподіватися.

 

Без команди взялися насипати символічну могилу. Встановили березовий хрест, уквітчали його червоною калиною, яка схилила свої молоді ягідки на березовий хрест, немовби тужила за полеглими воїнами УПА. По команді рій молодих грабівців застиг на струнко у жалобній мовчанці. А потім ми заспівали гімн українських націоналістів-революціонерів. 

 

 З лісу ми йшли з припливом сил до нових чинів. За нами лишився свідок і вартовий, який буде на сторожі геройських днів Чорного лісу. Сюди будуть приходити нащадки майбутніх поколінь, щоб уклонитися героям України і набратись наснаги для майбутніх змагань за незалежну державу.

 

А тим часом у напруженому ритмі готувалося перепоховання останків гамаліївців, заплановане на 13 жовтня. Багато людей допомагало нам у цій справі – всіх не згадати.

 

Були певні організаційні недотягування і нестикування. Але сумлінно поставилися до нашої акції хорунжий УПА Михайло Зеленчук, священик Негівської і Грабівської парафії отець Дмитро Вірста. Деякі непорозуміння виникли з калуськими священиками, але завчасно були виправлені. Свідомість і патріотизм проявив калуський декан Михайло Бігун. Івано-Франківський "Меморіал" обіцяв дати два автобуси, але, на жаль, зміг виділити тільки один.

 

Радісно було бачити, що приїхали депутати Верховної Ради України Зіновій Дума і Богдан Ребрик, дружина покійного полковника УПА, прославленого героя Чорного лісу Різуна-Ґреґота, курінний УПА Чорнота, голова Української християнсько-демократичної партії Петро Січко. 

  

Вранці 13 жовтня 1990 року я стояв перед прахом свого брата і душею питав, чи має він жаль на мене. Почали сходитися люди з Грабівки і навколишніх сіл, прибули парох, а потім калуський декан зі священиками. Приїхали автобуси з Івано-Франківська, Калуша та інших районів, було багато машин із людьми.

 

Близько 11-ї години процесія вийшла з церкви на майданчик. Почалася Служба Божа за полеглих. На почесній варті у партизанській формі виструнчилися колишні вояки УПА та СНУМ. Прапори – синьо-жовті і червоно-чорні майоріли біля тлінних останків та над численним людом. Після Богослужіння розпочалася громадянська панахида.

 

До мікрофона запрошується стрілець куреня Гамалії Гаргат Василь Федорович. Промовець з мене неважний, то я прочитав з аркушика заздалегідь написаний текст:

 

"Дорогі багатостраждальні громадяни України! Дорогі друзі і подруги! Шановні гості! Шановні наші духовні отці! Перед вами лежать тлінні останки оборонців нашого краю. Тут лежать ті, хто на клич нашої неньки-України і Організації Українських Націоналістів у грізні 40-ві роки став зі зброєю в руках у ряди Української Повстанської Армії, щоб боронити рідні села і міста, свій український народ від коричневої гітлерівської чуми та червоної сталінсько-беріївської зарази. Тож схилімо свої голови у хвилинній мовчанці перед останками героїв, оборонців нашого краю.

 

Увага, позір!

 

Прошу схилити прапори!..

 

Прошу підняти прапори!

 

Друже курінний командире Гамаліє! Ми прийшли сьогодні через 46 років після Вашої геройської смерті, щоб по-християнськи врочисто, за українським звичаєм похоронити Ваші тлінні останки.

 

Простіть нам, друзі, живим, що до сьогоднішнього часу дожили, що так пізно вас віднайшли. Ми пам'ятали вдень і вночі про вас. Коли нас мучили в катівнях на допитах. Коли ми замерзали у глухій сибірській тайзі та на заполярних просторах. Коли ми не могли, не мали вже сили піднятися, вони таврували московсько- більшовицький терор в Україні, закликали народ до єдності.

 

Закінчилося жалобне віче... Хлопці калуського СНУМу на плечах понесли домовину на цвинтар Грабівки... У братню могилу на рушниках вкладали останки героїв-гамаліївців... Почесна варта віддала їм останню честь...

 

Добираюсь спішно до могили, щоб ще раз помолитися за душі тих, з ким ходив по бездоріжжям Чорного лісу та Карпат, міряв своїми ногами сотні і тисячі кілометрів доріг у бойових рейдах.

 

Другий раз беру участь в похоронах дорогих друзів-гамаліївців. Після п'яти місяців хвилювання за долю знайдених останків відчуваю, ніби якийсь тягар звалився з моїх плечей.

 

За довгих 46 років я не раз пошкодував, що не впав у бою у Чорному лісі або не пустив собі кулю в лоба, коли чекісти оточили мене в криївці. Але тепер внутрішній голос заспокоював: а хто б тоді знайшов загублену могилу бойових побратимів? 

 

  

Для того, може, я й пройшов свій тернистий життєвий шлях, який ще не закінчився...

 

ЕПІЛОГ 

 

 

Я описав своє життя як міг, що дозволила пригадати пам'ять і на що вистачило вміння. Хай читач мені простить, якщо я не написав про те, що йому, може, хотілося б від мене почути. Дещо зможу розказати хіба вже на тому світі.

 

Ви – майбутні будівники України тепер знаєте, як проходили дитинство, юність і зрілі роки мого покоління. Можливо, наше життя й не було надто героїчним, але багатостраждальним – напевно. Ми дуже хотіли волі і ми її вистраждали!

 

Замисліться, мої любі, над тим, що могло статися з нашою Україною, якби не було в її історії УВО, ОУН та УПА?...

 

Що було б, якби наше покоління не знайшло в собі сил і мужності, жертвуючи молодістю, красою, здоров'ям і життям, стати на смертельний бій з поневолювачами української нації?..

 

Поставте собі ці запитання. А я не буду заважати вам шукати відповіді...

Одчайдух