Повернення до Чорного лісу. Частина ІV. (Автор: Гаргат Василь)

опубліковано 30 вер. 2013 р., 11:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 жовт. 2013 р., 10:08 ]

За колючим дротом

 

Поїзд із нами мчить, ніби злочинець втікає з награбованим добром, з України. Ночами їдемо, а вдень стоїмо у тупиках, щоб ніхто не бачив. Уранці і ввечері перевірки і перевірки з незмінними дерев'яними молотками по спинах і реготом червонопогонних дикунів з вівчарками. Їжа – сухий пайок (здебільшого риба і сухарі) та кварта кип'ятку. На другий чи третій тиждень в'язні почали хворіти. Одні – на шлунок, інші – на простуду.

 

Перед Уральськими горами стали їхати повільніше. Ешелон у тупику міг стояти по кілька діб. Тут забирали з вагонів померлих або хворих. Дехто божеволів...

 

За Уралом, коли в'їхали в сибірську зиму з морозами за 40 градусів, почали розпалювати "буржуйки". Свердловськ, Омськ, Новосибірськ, Томськ і, нарешті, Красноярськ, де нас, рабів червоної російської імперії, розподілять на місця призначення. Кого – вниз по ріці Єнісею до Карського моря, кого – в Іркутськ, а мене – до Канська і далі – до станції Решоти. Тут двомісячний переїзд залізницею закінчився, далі – тайгою пішки.

 

Люта сибірська зима. Кінець грудня1946-го року. Кругом глибокі сніги, мороз сягає 48 градусів. Плювок до землі долітає крижинкою. Ми погано вдягнені, але добре, хоч вітру немає. Тоді ще в мене були партизанські чоботи, куртка і вушанка. Але все одно я відморозив пальці на ногах і руках, а також ніс і лице.

 

Попереду і позаду – конвой із собаками. Ведуть колонами з інтервалом. Конвой вже не такий агресивний, як раніше. Може, тому, що знає: в нас немає сил, та й тікати нікуди.

 

Ішли ми понад два дні, зупиняючись в якихось пунктах відпочинку. Нарешті побачили табір. Навкруги високий шестиметровий паркан, зверху якого електродроти під напругою. По обидва боки паркана – так звані "мертві зони". Це смуги десятиметрової ширини, вступ на які для в'язня означає смерть. Вночі вони освітлюються слабким електричним світлом. За мертвими зонами загородження з колючого дроту. По кутах табору стирчать сторожові вишки, на яких стоять вартові з кулеметами. Біля прохідноїкілька будинків для адміністрації й охорони. Зразу за табором дрімуча тайга. Вночі підходять зграї вовків і своїм тужним виттям нагадують нам, які тут існують закони життя.

 

Мене ніколи не покидала надія на втечу, але побачивши те місце, я почав усвідомлювати її примарність. Душа моя була в розпуці.

 

Нас розмістили по бараках, у яких перед тим ніби жили власовці (вояки Російської армії генерала Власова, що воювали на стороні німців). Ці бараки були побудовані гуцульським способом, кути зрубом. Між дошками шпари, позатикані мохом, у котрому гніздилися мільярди блощиць. Ці комахи заїдали мене на смерть, спати було неможливо, тіло горіло вогнем:

 

Звідкись взялися табуни "сук" і "ворів". Ці дикуни у людській подобі, з халяв яких стирчали фінки, роздягали і роззували нас. З мене, незважаючи на мій шалений спротив, стягнули мої партизанські чоботи. Уркагани перестрівали нас і забирали наші пайки хліба, котрі ми отримували на прохідній, і в коцах несли до бараків. Прийде час і ці бандюги згорять у своїх двох чи трьох бараках, котрі обіллють бензином і підпалять доведені до відчаю в'язні... А поки що голод змушував людей гуртуватись. Ми брали з собою для самозахисту хто що міг і йшли всім бараком отримувати хліб. Але й при цьому не обходилося без бійок і крові.

 

На роботу спочатку нікого не виводили. По-перше, стояли люті морози, а по-друге, ще організовували табірну обслугу та формували бригади лісорубів.

 

Серед однолітків я знайшов двох однодумців. Зійшлися на тому, що треба готуватися до втечі. Хоча ми жили впроголодь, та щодня нишком сушили і ховали по шматкові хліба про запас.

 

У лютому нас, молодих в'язнів, забрали на медогляд. Ми були стривожені: що то з нами має бути? У результаті відібрали десь три сотні хлопців, посадили на машини й повезли на станцію Решоти, а далі – поїздом на острів, що на річці Кані, за якийсь десяток кілометрів від Канська, де тепер випускають потужні "КамАЗи".

 

Там було кілька більш затишних бараків, обгороджених частоколом, як колись поселення козаків на Хортиці. Нам видали взуття і нові тюремні роби, розділили на бригади. Складалося враження, що з пекла ми потрапили до раю. Між нами не було уркаганів. Наш табір на 90 відсотків складався з українців, переважно із західних областей. Було трохи литовців, латишів та естонців.

 

Наші наставники ходили в кітелях компартійного взірця без погонів, мабуть, теж були зеками. При знайомстві з нами сказали, що в нас починається "іная жизнь". Вранці – підйом, руханка, туалет, сніданок. Потім заняття, в першу чергу з "русскава язика", а також – математики, фізики, хімії. Інколи здавалося, що то все сниться, і ставало страшно: а якщо сон обірветься...

 

Начальник нашого бараку (гадаю, з компартійної еліти), напевно, був зі Східної України. Він придивлявся до кожного з нас, розпитувався про нашу долю, хто ми і звідки. А коли зачув, що я співаю пісню "В степу під Херсоном висока могила...", підійшов до мене і почав підспівувати. Потім попросив заспівати ще щось. Я затягнув "Подай, дівчино, ручку на прощання, може, вже останній раз...". Він слухав пісню всім своїм єством, а відтак поплескав мене по плечу, сказав "молодєц" і пішов, понісши у своїй душі чи то злобу якусь, чи тугу за чимось. А потім ще не раз просив мене: "Вася! Спой. В степу під Херсоном..."

 

Час біг швидко, настала весна. У Красноярському краї вона приходить за короткий час. Подує теплий вітер, і за два-три тижні снігу як не було. Через це ріки розливаються та стаються повені. Може, це і стало причиною того, що нас перевезли до Канська, у старий табір, де сиділи так звані "ленінці", що були ув'язнені ще до війни без суду, "до особого распоряженія". Вони були ввічливі і культурні, але час від часу лаяли на чім світ стоїть Сталіна...

 

Одного вечора, коли ми вже спали, нас розбудив плюскіт води. Через шпари у підлозі (а тут у бараках була підлога!) швидко прибувала вода, зчинилася паніка. Дехто залазив на верхні нари, а дехто дряпався на дахи. Знадвору чулася стрілянина, за парканом ревіла худоба.

 

Нас повиганяли з бараків і повели до прохідної, по коліна у воді ми вийшли за зону. Табір оточили солдати на човнах. Конвой повів нас із міста на якусь гору. При цьому хтось тікав і когось застрелили.

 

Клацаючи зубами, ми мерзли під голим небом, мокрі та голодні. Настав день і перед нашими очима відкрилася жахлива картина повені. З води стирчали лиш дахи будинків і бараків нашого табору. Воді не було кінця-краю...

 

На цьому підвищенні, оточені конвоїрами і псами, ми пробули майже тиждень. Нам підвозили звідкись їжу, навіть гарячу. А потім вода почала спадати... Нас перевели до табору, розмістили у двох окремих нових бараках. Бараки були великі й просторі, з пічками посередині.

 

На роботу молодь спершу не брали. Але невдовзі нас розподілили (за бажанням) по бригадах, і ми працювали нарівні зі старшими. Я потрапив до цеху, де виготовляли настінні годинники з гирями на ланцюжках, але без "зозуль". Тут на допотопному станку почав освоювати фах токаря. Багато переламав різців і свердел, поки набив руку.

 

Керував цією майстернею жид Хейнштейн, колишній старший лейтенант СМЕРШу (Військова контррозвідка, назва якої розшифровувалася як "Смерть шпигунам", в армії виконувала репресивні функції, подібні до НКВСівських). Конструктором (на жаль, не пам'ятаю його прізвища) був один поволзький німець, інженер, дуже культурний чоловік. Він не раз рятував мене від етапу.

 

А ввечері після роботи ми ходили до "вечірньої школи". Директором цієї школи був якийсь Корф (або жид, або німець), який себе дуже високо ставив. Казали, що цей Корф – колишній генерал авіації і "сидить" вже років десять.

 

Слід згадати, що весна і літо 47-го у таборах були дуже голодними. Хліба не давали тижнями. Картоплю привозили якусь сушену, січену як тісто. Її додавали до супу, який варили з молоденьких бурячків і молодої капусти без особливого дотримання чистоти. Спалахнула епідемія червінки, зеки почали помирати...

 

Пригадую, одного разу (а вже була зима) нас, 18-20-річних хлопців, під вечір привели з роботи на шпалозаводі. Ми, зголоднілі, прямо з воріт прохідної кидаємося до кухонного смітника, де в ящики звалювали відходи з очищеної машинкою картоплі. Кожний з нас старається вхопити чим більший шмат замерзлого на 40-градусному морозі лушпиння і бігом у барак. А там мерщій кладемо свою здобич на грубку, і, не чекаючи, поки спечеться "пляцок", пхаємо його скоріше до рота, обпікаємо руки, губи, язик, на зубах хрустить пісок з глиною, пече у шлунку, але голод – не тітка.

 

До кінця року ми вже призвичаїлися до нового життя, звелися, можна сказати, на ноги. Я познайомився з колишнім студентом львівської консерваторії, і він мене навчив грати на мандоліні по нотах, узяв до гуртка з художньої самодіяльності.

 

Пам'ятаю, як ми просували в репертуар хору пісню "Віє вітер, віє буйний, дуба нагинає". Але на генеральній репетиції перед концертом нас прослуховував оперуповноважений по табору, який тут виступав цензором, і сказав: "Што? Захотєлось казацкой волі? А большє нічєво нє захотєли?" І заборонив наш концерт.

 

Також я познайомився з академіком-астрономом, який розповідав мені багато цікавого. Я розумів: треба вчитися, бо попереду тяжка боротьба. А щоб боротися, треба багато знати. Цього мені якраз і бракувало.

 

Зі своїми однодумцями ми вже гадали, з чого почати боротьбу за нашу ідею, волю, зрештою, національну гідність.

 

Наступив 1948 рік. 14 січня нас троє юнаків зібралися, щоб відзначити наш Новий рік та мої уродини. Поколядували тишком, згадали рідних і близьких.

 

"Друзі! Вірні мої побратими! – звернувся я до них. – Нас сьогодні звела тут, далеко від України, наша нещасна доля. Над нами знущаються червоні кати. З нас хотіли зробити яничарів. У нас забрали нашу волю і нашу молодість. Помочі ждати нізвідки. Нам треба виховувати в собі сильну волю і готувати себе до майбутніх боїв. Для нас війна не закінчилася. Ми її будемо продовжувати тут, у тилу ворога. І хай нам Бог допомагає!"

 

І тоді ми – я, Володимир Саламаха зі Львова, якому дали 10 років лиш за те, що був вивезений німцями до Німеччини, та Любомир Брах з Рогатинщини, який отримав10 років за допомогу підпільникам ОУН, створили підпільну табірну організацію українських націоналістів-юнаків, скріпивши її власноруч складеною присягою:

 

"Я (такий-то і такий-то), борець за вільну самостійну Українську державу, присягаю на хрест святий і холодну зброю, перед тобою, Україно, і перед вами, друзі, що буду боротись за волю України, де б я не був, поки буде битися в моїх грудях серце. Якщо я зломлю свою присягу, зраджу своїх друзів, хай покарає мене залізо і кров! Так мені, Боже, допоможи!" Ми обнялися. Важко описати відчуття тої урочистості, яка нами опанувала... Це треба пережити... Ця подія повернула нам віру в наші ідеали, за які ми готові були стати на смерть. 

 

Згодом, коли приймали в організацію нових членів, процедура присяги була такою. Юнак (або юначка) в присутності двох членів ланки, до якої буде належати, ставав(ла) перед вишитим образом Матері Божої, піднімав(ла) два пальці догори і перед хрестиком і ножем (фінкою) промовляв(ла) завчений напам'ять текст присяги. До членів організації ми приймали за ретельною перевіркою тільки ідейних юнаків та юначок, яким виповнилося 18 років і які присвятили своє життя Україні. Приймали після того, як вони вивчать напам'ять "Декалог", 12 прикмет характеру українського націоналіста та молитву "О, Україно! Мати героїв...", які перед присягою обов'язково промовляли.

 

Прийняті до членів організації обирали собі псевдо, яке хотіли. Новий член організації довгий час не знав нікого, крім тих, перед ким складав присягу. Він також не мав права самовільно займатися підпільною діяльністю, повинен був робити лише те, що доручив йому виконувати його зверхник. Влітку 1948 року наша організація нараховувала вже 10 членів.

 

Наша програма була короткою: готувати борців для боротьби за волю України й українського народу, вивчати ідеологію українського націоналізму й історію України; на волі маємо право саморозпуску.

 

Подібні організації виникали у багатьох зонах. Вони були потрібні для того, щоб вижити в "червоному раю". Придумувалися легенди, зв'язки, алібі, шифри. Нашим першим кроком – організаційним було залучення до своїх рядів колишніх стрільців УПА та боївок ОУН, просто сміливих хлопців.

 

Другим кроком – доброчинним було надання матеріальної допомоги тим хлопцям або дівчатам, котрі були хворі або не мали підтримки ззовні. Ми зверталися до наших земляків, котрі отримували з дому посилки, і вони ділилися чим могли. 

 

І третім, найдійовішим, на мою думку, кроком (ідеологічним) були розповіді про IV універсал Центральної Ради, яким 22 січня 1918 року проголошено самостійність і незалежність Української Народної Республіки, та героїчний бій під Кругами, що відбувся через тиждень після цієї історичної події.

 

У нашій зоні на відшибі був дров'яний склад. Там наша трійка і відзначила 30-річчя проголошення УНР. Більшою частиною пропагандистську і виховну роботу можна було проводити на повітрі, щоб ніхто не міг підслухати, але в морозяні дні це було дуже підозріло. Проти нас діяв підлий ворог, який мав у своїх руках все: агентуру внутрішню і зовнішню, карні органи та матеріальні важелі. У нас же не було нічого, крім любові до України, віри в наше майбутнє, у нашу святу справу, яку ми щойно почали.

 

Проминула зима 1948 року. Відшуміли весняні повені на сибірських ріках і почався сплав лісу з тайги. Нас із цехів почали брати на поміч тим, хто працював на сплавах і шпалозаводах. Одного разу я потрапив до групи, яка виловлювала ліс на річці Кані біля шпалозаводу. Ця територія була обгороджена колючим дротом, позначена "мертвими зонами" та проглядалася зі сторожових вишок. Шансів на втечу практично не було. До того попередні спроби втечі закінчувалися для втікачів смертю.

 

В обідню перерву мені дуже захотілося скупатися в Кані. День був сонячний, ріка – широка і глибока. Не довго думаючи, побіг я до ріки, скочив у воду і поплив. Вартові на вишках спостерігали за мною, але не стріляли. Відпливши від берега десь на тридцять метрів, я відчув, що мене огортає слабість і охоплює тривога. Заледь розвернувся у студеній воді, щоб пливти назад, а сили мене покидають. Я почав опускатися на дно, а в голові промайнуло: невже це і є та "велика вода", яку мені напророчив у тюрмі болехівський хіромант? Невже таким абсурдним буде мій кінець? І я почав спливати. До берега недалеко, та руки і ноги не слухаються. Але свідомість працює: "Не здавайся!". І жадоба до життя додала мені сили. Вже й не пам'ятаю, як ухопився за віти лози, в яких і був мій порятунок. А тут уже й друзі підоспіли й витягли мене на берег. Цілий день медпрацівник-арештант збивав мені температуру. Більше мене з табору на роботу не виводили.

 

Того літа раз чи два табірне начальство намагалося відправити мене на етап, але керівництво цеху, в якому я працював токарем, щоразу мене відстоювало. І вже з-під воріт прохідної завертали мене назад до цеху, до своєї роботи. У цьому таборі ще можна було жити і ніхто не хотів переїжджати в інше місце, бо в інших "лагпунктах" життя було набагато важче і небезпечніше, у чому незабаром я особисто переконався...

 

За парканом з дротом під напругою була ще одна зона, а в ній – барак із жінками і дівчатами. Вони працювали в пошивочних цехах, пральнях, на кухні. Це був свого роду бардак для табірної верхівки, до якої входили нарядчики, коменданти, керуючі різними цехами тощо. Вони мали великі привілеї аж до окремих кімнат при цехах, окремо від бараків.

 

З болем у душі спостерігали ми, як старі дівки, колишні підпільниці, а також молоді дівчата прокрадалися, а то й відкрито бігали туди, до табірних яничарів. Але нас у тамтешній зоні було мало, щоб зламати цю ситуацію та вберегти наших дівчат від морального падіння.

 

Восени 1948-го до нашої зони привели близько сотні дівчат, переважно із західних областей України, а найбільше – Львівської. Ми з Влодком Саламахою працювали у нічну зміну і мали можливість зазирнути до клубу, де їх тимчасово розмістили. Дівчата були нашого віку, а може, й молодші. Вони дуже втішилися, почувши з наших уст українську мову, почалося знайомство. З їхніх розповідей я зрозумів, що боротьба на наших теренах ще триває, але вже гасне.

 

До нашого гурту підійшла одна краля. Її кучері спадали на плечі, погляд був гордий і зверхній. Назвалася Терезою, але відповідати на решту моїх запитань: звідки родом, за що і на скільки років засуджена не захотіла. Повернулася й пішла собі на сцену. Так відбулося наше з Терезою знайомство, про яке я ще не раз пошкодую.

 

Дівчата завели пісню "Там у лузі калина стояла", яку я чув уперше і в якій ішлося про дівочу зраду, а краля тільки поглядала на нас зі сцени. І я не міг втриматися, щоб ще раз не запросити її до гурту. Вона гордо стрясла своїми кучерями, але не поспішаючи зійшла зі сцени і підійшла до нас. Тереза повільно, з паузами розповіла мені, що засуджена на три роки за нелегальний перехід кордону і нібито спекуляцію. Сказала, що в Сокалі живе її батько-священик, там у них є свій дім, що вона вчилася в гімназії, але не закінчила...

 

На цьому нас із Влодком засік хтось із табірного начальства і вигнав з клубу.

 

Вдень ми з дівчатами перетнулися в їдальні і домовилися зустрічатися біля шпиталю, де вони відбували карантин. Дівчата виходили на прогулянку і розповідали позаочі одна про одну, як це звичайно вони роблять, все, що знали. А нам важливо було знати все, бо ми шукали серед них майбутніх членів нашої організації.

 

Найбільше для нашої підпільної організації підходила Стефка Сарамака із Львівщини. Це була струнка, чорнява з двома гарними косами дівчина, колишня станична, засуджена за статтею 54-І"А" на 10 років. З першого дня вона стала нашою змовницею.  

Після двотижневого карантину дівчат, які вміли шити, зачисляли до кравецького цеху, а інших – до городньої бригади. Тих, у кого термін ув'язнення був до трьох років, розконвоювали, а потім повели на спецпункти, де вони вирощували картоплю, капусту, буряки та іншу городину для табору.

 

Загадкову Терезу теж розконвоювали, але одразу відправили на етап. Коли я проводжав її, вона весело сказала: "Жди. Я за кілька днів повернуся". Я не сприйняв її слова серйозно, але вона й справді невдовзі повернулася...

 

Коли Тереза зникла за воротами табору, в мою душу вкралася незрозуміла туга. Це було дивно і незвично, бо раніше я навіть не припускав, що, крім ідеї боротьби, ще для чогось може бути місце у моєму серці.

 

Швидко пробігла сибірська осінь. Землю почав укривати сніг, вдарили морози. У цю пору мій друг Влодко прийшов і повідомив, що мене кличе Тереза. Я вийшов на стрічу з нею в лікарняну зону. Я зовсім не замислювався над тим, як могло так статися, що вона захотіла і приїхала назад. Не чекаючи моїх запитань, Тереза мовила: "Я лягаю в лікарню. Будеш до мене приходити?". І я, наче загіпнотизований, сказав: "Буду!" Забув навіть спитати, на яку таку хворобу вона слабує. А Тереза тільки сором'язливо опускає очі...

 

Потім, роззнайомившись з лікарняною обслугою, Тереза влаштувала так, що мене пропустили до неї в лікарню. У коридорі за ширмою краля спила з моїх уст мій перший поцілунок... А згодом дражнилася: "Невиннятко моє!"

 

На початку 49-го Терезу виписали з лікарні. А я безрезультатно і переконував себе, що в мене інший шлях – шлях боротьби. На санях, запряжених волами, вона возила дрова зі складу до міста, до будинків табірних начальників та адміністративних установ. З Терезою ми передавали листи на волю.

 

Але Тереза не знала або вдавала, що не хоче знати про ідеологію українського націоналізму. Я вирішив перевірити її – попросив вивчити "Декалог". А Стефці та ще двом дівчатам доручив простежити – вчитиме вона його, чи ні. Тереза "Декалогу" не вчила, а заховала його в матрац. Тому Стефка викрала аркуш з "Декалогом" і віддала мені...

 

Знову постало питання: "Хто ж така Тереза?" Не чужа і не своя. Довелося повірити нашому другові з Сокальщини Миронові Гольку, який твердив, що бачив її в підпіллі якогось проводу.

 

А одного разу приходить до бараку нарядчик і каже мені, щоб я йшов за посилкою. Коли на пошті відкрили посилку, щоб перевірити, що в ній є, у мене очі полізли на лоба. Там були сукенки й одна чоловіча сорочка – біла як сніг. Оперативник питає: "Ето твойо?" Я відказую: "Звідки мені знати..." І аж тоді він подивився, що посилка надіслана з Тернопілля, та й каже: "Што, любушка сюрприз тебе подсунула?" І це йому було відомо!

 

Післали по Терезу, і вона, схвильована, забрала свою посилку. А мені, заїкаючись, пояснила, що на своє прізвище одержати посилку не могла, тож дала моє, а мене про те забула попередити. Моє довір'я до неї похитнулося.

 

Одної ночі, коли я виточував якусь деталь, відчиняються до цеху двері і входить заплакана Тереза. Я тоді не замислювався над тим, як її підпустив до цеху вартовий. Питаю, що сталося. А вона каже: "Мене беруть на етап. Я втекла з бараку, напевно, вже мене шукають. Не могла поїхати, з тобою не попрощавшись". Кинулася до мене: "Прости за все, чекай на мене, і я буду на тебе чекати, хай нас розлучить лопата і хрест!"

 

Хіба міг я встояти після такої клятви? Попрощавшись, ледве кажу їй: "Тікай, не бійся! Якщо з вишки буде затримувати стійковий, не оглядайся, біжи – він у зону не стрілить". І вона втекла. Тієї ночі мене робота вже не бралася...

 

Непомітно настала зима 1950 року. Ми встигли між собою відзначити другу річницю нашої підпільної організації. Був вечір 13 січня, завтра Новий рік і мій день народження. Але я й не здогадувався, і який мені готують "сюрприз".

 

Близько півночі вдираються до бараку чекісти. За списками піднімають наших хлопців, поспіхом виганяють надвір і сковують наручниками по двоє. Тайком оглядаюся чи всіх наших арештовують, і на мою радість, ні. Багато з них лишилося у таборі. Лишилися й обидва мої друзі Влодко і Любко. Значить наша справа буде жити!

 

Вишикували нас у колону по два і поспішно погнали за ворота, де вже чекав конвой із собаками. Колону повели на залізничну станцію, зробили перекличку і прикладами в спину позаганяли нас до вагона...

 

Треба сказати, що 1948-49 роки були переломними по всіх таборах російської імперії. Революційні, національно свідомі українці стали ядром непокірної сили, з якою Москва мусила рахуватися. То тут, то там вибухали гнівні бунти. Засуджені на 15-20-25 років люди різних національностей починали розуміти, що вони раби до смерті, і багато з них, як колись раби Риму, готові були йти на смерть стоячи замість жити на колінах. Своїми свободолюбними ідеями та поведінкою політичні в'язні заражали і "побутовиків".

 

Це вчасно підмітили керівники каральних відомств, і тодішній міністр внутрішніх справ Берія вирішив створити спецтабори, початок будівництва яких припадає на 1949-50 роки. Оперативні служби з допомогою своєї табірної агентури таємно готували списки неблагонадійних і готували удар у відповідь...

 

... Не пам'ятаю, як довго нас везли, але вже десь на початку лютого ми прибули до Казахстану, під Караганду, на пересильний пункт "Станція Карабас". Тут нас помістили в бараки, в яких було дуже людно. Бараки були відгороджені один від одного колючим дротом. Видно, це був карантин, який ми мусили відбути певний час.

 

Але, як не дивно, звідси нас брали розвантажувати вагони, що для карантину не характерно. Привезли так звані "фінські домики" для табірного начальства. Потім ми їх складали у степу неподалік нашого табору, який також будували самі.

 

Між нами були два провідники зі Львівської обласної ОУН. Один на прізвище Дуліба, а другий – Столяр Іван. Цей Столяр знав напам'ять увесь "Кобзар". Я познайомився з ними і багато чого від них навчився. Та, на жаль, карантин закінчився, а з ним закінчилася наша, як казали урки, згадуючи добрі часи, "маліна".

 

Настала весна... 25 травня, в день 24-ї річниці смерті Симона Петлюри, зо два десятки нас потайки зібралося на одному з горищ у таборі, який ми будували, щоб вшанувати пам'ять Головного отамана УНР. З огляду на конспірацію обмежилися кількома принагідними словами та трихвилинною мовчанкою.

 

Вся влада в нашій зоні була в наших руках. Та невдовзі невелику групу наших хлопців (30-40 осіб), у якій був і я, перевезли до табору ближче до Караганди. У цій групі були такі активні друзі, як Ілля Бохонька зі Львова і Михайло Надурак (його пізніше заріжуть "суки") з Коломийщини, здається, з Підгайчиків. Разом ми склали провід, який очолив цей етап.

 

У новому таборі вся влада була у сексотів, "сук" і всякої нечисті. А наші хлопці сиділи тихо і працювали як воли, за пайку хліба, розмір якої залежав від виконаної норми. Соромно було дивитися на них. Всі тут були обвішані номерами – спереду, ззаду і на шапці. Причепили номери й на нас. Треба було цю систему ламати, треба було підняти дух у наших хлопців.

 

У таборі був оперуповноважений Тарасов, дуже хитрий і підступний "чекіст". Він мав свою добре законспіровану аґентуру серед в'язнів.

 

Ми швидко організували мережу й ударні групи, бо час не ждав. Треба було діяти негайно, бо інакше бандюги вкупі з опером могли скрутити нас у баранячий ріг.

 

Ми запримітили, що вся влада у таборі утримується в основному двома уркаганами. Один з них завідував їдальнею, а другий був нарядчиком, керував виведенням бригад на роботу, зокрема й за територію зони. Тепер ми працювали на будівництві нової шахти.

 

Перший удар ми вирішили здійснити по завідувачеві їдальні. Він постійно ходив з двома охоронцями, які не криючись носили ножі в халявах, як масарі (різники), та наганяли жах на роботяг. Оскільки нас на ніч замикали в бараках, то атестат (замах) треба було вчиняти відкрито, вдень.

 

Була неділя. У їдальні обідали арештанти. Нічого не віщувало великої бучі. Поважно стояли троє уркаганів з ножами посеред їдальні, спостерігаючи, як голодні в'язні сьорбають юшку. Та нараз зчинилася веремія.

 

Михайло Лабка зі Львівщини не діждався сигналу, можливо, не витримавши нервової напруги, і кинувся з ножем на привілейовану трійцю. Вони теж ухопилися за ножі, та захищатися вже було пізно. Фонтанами забила кров з їхніх грудей, але від смертельної рани на місці помирає і відважний Місько. Чотири трупи залишилися лежати в калюжі крові посеред їдальні, що спорожніла вмить.

 

У таборі переполох. Декілька "сук" втекло на вахту. Табором прокотилися арешти... Ізолятори, допити... Оперативники-чекісти захвилювалися і вийняли зі своїх арсеналів звичну брудну тактику.

 

За кілька днів до табору прибула невеличка група арештантів. Серед них був середнього зросту, кремезний, схожий на боксера молодий чоловік, 27-29-ти років на вигляд. Звали його Ярослав Гаврильчук, а прозивали "Боцманом". Він розповів нам дуже ймовірну байку про те, що у складі групи був скинутий у Чехословаччині (де його і схопили), щоб добратися на Західну Україну до повстанців УПА. Казав, що він родом із Станіслава, з вул. Бельведерської. Але ми мусили Боцмана перевірити, і він без жодного вагання, ще з одним хлопцем з Волині, погодився вбити нарядчика.

 

Завдання Боцман не виконав, бо нібито зламалася фінка, а нібито поранений нарядчик утік на вахту. Справді надламане десь на три сантиметри лезо ножа він, захеканий і збуджений, показував нам одразу після невдалого замаху. Тієї ж ночі Боцмана посадили в ізолятор, а його напарника – ні. І ось що волинянин нам розповів.

 

Вони вистежили нарядчика біля прохідної. Помаленьку підкрадалися до нього ззаду, коли Боцман несподівано кинувся вперед, а нарядчик почав тікати і кричати. Боцман замахнувся на нарядчика, та вже треба було втікати самим, бо з вахти бігли солдати. Нам стало ясно, який спектакль розіграв Боцман. Між нами почав діяти провокатор, очевидно, засланий "опером".

 

Через день чи два посеред ночі заарештували мене, завели до оперуповноваженого. Він сказав мені сісти на табуретку посеред кабінету, а двері до темної кімнати поряд залишив відчиненими. Відтак підійшов до мене, взяв мою ліву руку і дивиться на долоню, на якій я раніше тримав грань, показуючи Боцманові, як гартую волю. Я зрозумів, що він мене комусь показує, кого не видно в темноті сусідньої кімнати. Можливо, то був нарядчик, а може, хтось інший – не знаю. Знаю лишень, що тоді я потрапив у пастку провокатора і тільки дивом залишився живий. Тим паче, що за день-два до мого арешту якийсь тип у котловані вже хотів ударити мене ломом по голові, але промахнувся й утік.

 

Мене помістили до ізолятора, де вже був з десяток наших хлопців. І був між ними Боцман, дуже веселий і жвавий. Тим часом тривало слідство, але мене на допити не викликали. В ізоляторі я сидів доти, поки мене і ще кількох наших не відправили до Екібастуза. Вже там нас наздогнала звістка, що наші хлопці таки вбили нарядчика.

 

Екібастуз був ще тільки назвою на мапі, а не містом – самі халабуди і землянки. Правда, табір тут був великий. Нас висадили перед воротами табору і "шмонали" на прохідній, роздягаючи догола. А потім завели до зони і помістили в якийсь барак-землянку на карантин.

 

Бараки в цій зоні були відгороджені дротом один від одного, на ніч їх замикали. Але, незважаючи на це, тієї ж ночі один із "законних ворів", які з нами приїхали, примудрився зарізати двох "сук". Після чого пішов з ножем на вахту і заявив: "Я зарєзал двух гадов, ідіте і забєрітє..." На третю ніч знову вбили когось із "сук"...

 

Дух наших хлопців став рости, а серед табірних яничарів – паніка. Табірне начальство несподівано позбулося кількох своїх "очей" і "вух". І тамтешні чекісти взялися за нас. Почалися арешти серед нашого етапу. Заарештували і мене з кількома десятками друзів, зачинили в табірну тюрму з тесаного каменю, розвели по різних камерах впереміш з "ворами". Але проблем з ними не було, бо вони одразу пристали до нашого руху і, з нашого дозволу, згодом зарізали ще кількох "сук".

 

Також "посадили" тоді Боцмана, який "ухитрявся" кидати у вікно нашої камери записки під час прогулянки на тюремному подвір'ї. А ніхто не замислювався над тим, як це йому вдавалося. Адже наглядачі пильно стежили за кожним нашим порухом. Щоправда, Боцман уже не міг завдати серйозної шкоди нашому рухові, який на початку 50-х розгортався з шаленою швидкістю. Поступово влада в таборі переходила до наших хлопців, а ми й надалі залишалися у так званій "закритці", тобто табірній тюрмі.

 

І ось одного разу ми оголосили голодування на знак протесту проти утримання на тюремному режимі та стали вимагати прокурора. Спочатку начальство глумилося над нами: "Галадуйтє, скорєй подохнете". Але на п'яту добу голодування прокурор з нагляду за табірним режимом таки прийшов.

 

Ми трупами лежали на нарах, коли відчинилися двері, ніхто не поворухнувся, а не те, щоб устав. Їжа і вода, яку нам приносили, лежала на підлозі біля "параші"

 

"А ето што єщьо такоє?" – грізно питає прокурор. А ми йому, лежачи на нарах, заявляємо: "Помремо тут усі, якщо не вивезете нас в інший табір!" І прокурор пообіцяв наступним етапом відправити нас із Екібастуза. Ми свого добилися. Так пробігала зима 1951 року.

 

Пам'ять не зафіксувала, як нас вивозили з Екібастуза. Пригадую тільки, що ми їхали в спеціальних "сталінських" вагонах, мабуть, тому, що були в "чорних списках" НКВД. Їхалося добре, бо ті вагони були поділені на "купе". Ми сиділи за ґратами, як мавпи в зоопарку. Конвой не був налаштований так вороже, як раніше. "Не унивайтє, рєбята! Скоро што-то должно проізойті", – казали нам конвойні. Це нас окрилювало і піднімало наш дух.

 

Їхали ми не менше двох тижнів і нарешті опинилися в якомусь поселенні, що мало назву Миски. Це була своєрідна яма, оточена з усіх боків горами. У цій ямі був табір, як звикле обгороджений високим парканом і "мертвими зонами". Сторожові вишки були двох'ярусними, а бараки – двоповерховими.

 

Зона була поділена на дві частини: робочу й ізоляційну. Але з останньої, де ми відбували карантин, можна було йти в першу, суворого режиму наразі не було. Тут були в'язні з різних таборів неозорої російської імперії, та основна маса – з Караганди.

 

У кількох бараках жили кавказці. Трималися вони окремо і якось вороже ставилися до нас. Серед них було багато "сук". Вони були озброєні ножами, а деякі навіть мали шаблі. Хто, коли і як їх так добре озброїв – було невідомо. Ми старалися дійти порозуміння з кавказцями, але зробити цього не вдавалося...

 

Якось, проходячи бараками і шукаючи земляків або знайомих, я зустрів свого односельця, станичного Зорія, у криївці якого мене зловили чекісти. Він безвільно лежав на нарах, усім своїм виглядом демонструючи: все беріть, тільки мене, як казали у нашому селі, найте. Зорій, якого засудили на 15 років каторги, розповів, що його привезли сюди з "Тайшетлага". Я старався підтримати його морально, але ефект від того був малий. Колишній станичний був настільки фізично і психічно розбитий, що участі в нашому русі не брав.

 

Адміністрація табору організувала бригади і почала виводити їх за територію зони на роботу. Бригади працювали на будівництві якихось секретних підприємств та у штольнях.

 

А тим часом табірна охорона проводила навчання з відбиття нападу на зону. Червонопогонні війська швидко оточували подвійним обручем табір, а третє кільце було повернене до уявних нападників з лісу. Ми з сумом і тривогою дивилися на цю забаву "чекістів", передчуваючи щось недобре. Але організовувалися і були готові на все.

 

Одного дня стало відомо, що охоронці виявили незакінчений підкоп. У видачі підкопу стали підозрювати вожака чеченців, якого звали Князем. Князь рідко з'являвся на зоні, хіба як ішов до клозету. Це був богатирської статури чоловік, високий, але трохи згорблений, з великим і кривим носом. Мав вісім охоронців.

 

Кавказці не йшли з нами на зговір і дружбу, ставилися до нас украй вороже. Ставало ясно, що вони з "чекістами" готують якусь спільну акцію проти нас. Тепер було зрозуміло, чому в кавказців стільки ножів. Певно, адміністрація вирішила покінчити з нашим табірним рухом руками гордих дітей гір. Але й ми не дрімали, розуміючи, що виграє той, хто вдарить першим. І ми вирішили вдарити по чеченцеві Князю, який для них був замалим не богом.

 

Одного ще темного ранку Князь зі своєю охороною підійшов до виходка. Чотири богатирі з ножами в руках стали на дверях клозету, а ще четверо зайшли з Князем усередину, присіли над раковинами. І саме в цей момент на них був здійснений напад. Князь зривається, та йому заважають приспущені штани. І вже ллється кров і їхня, і наша. Того досвітку не стало Князя.

 

І настали в нашій зоні Содом і Гоморра. З бараків за нашим сигналом вийшли всі, а хто не хотів, того гнали в шию. Кавказці втекли на вахту, їх ніхто не переслідував. Вартові на вишках стріляли в повітря. Охорона табору спробувала вдертися до табору, але їхній наступ ми відбили камінням. Так пройшли день і ніч. Табір трьома кільцями оточили червонопогонники. Дві лінії, як на недавніх навчаннях, направили автомати на нас, а третя – до лісу.

 

Наступного дня внаслідок переговорів між адміністрацією і табірним комітетом, до якого входили представники всіх національностей, бригади почали виходити на роботу. В якусь бригаду затесався і я. За воротами біля пропускного пункту стояли кавказці, яких із зони не було видно. Вони вказували начальству, кого завертати назад у зону, кого відправляти на роботу, а кого долучати до юрби підозрюваних, яку вже оточив конвой. Я не знав, що з цим гуртом буде потім, але інтуїція підказувала: якщо на роботу не пустили, то назад до табору не йди. І я, не вагаючись, услід за хлопцями рішучо повернув направо, в бік підозрюваних. На щастя, мене ніхто не завернув.

 

Нас погнали в ЗУР (зона посиленого режиму), а для тих, кого завернули до табору, настало пекло. В табір запустили кавказців. Зігнавши наших в один барак, вони почали мучити й допитувати їх, хто зарізав Князя і його охоронців. Підвішували за ноги вниз головою, били по п'ятах, закладали за пальці папір і підпалювали його. Ось імена двох катруплених ними хлопців, яких я запам'ятав: Ярослав Зозуляк з Тернопілля та Михайло Бурачок зі Станіславщини. Зозуляк і Бурачок після катування кавказцями залишилися живі.

 

І знову – страйк у таборі. Тепер з вимогою забрати звідси кавказців. А інакше ніхто не вийде на роботу. За будівництво об'єктів табірне начальство, мабуть, відповідало головою, бо пішло на поступки – кавказців кудись вивезли. Казали, що вони взяли з собою закривавлену одежу Князя...

 

Барак посиленого режиму був обгороджений високим парканом, з-за якого було видно тільки далекий схил з кількома хатками. Там були довгі г-подібні кімнати з двох'ярусними нарами. У вузькому коридорчику був бачок з водою і вмивальник, на ніч туди заносили "парашу". Вхідні двері барака на ніч охорона замикала.

 

У бараці було з чотириста різного ґатунку в'язнів. Були ідейні українські націоналісти, кілька священиків, професори, визначні лікарі, вчені. Тут ми й почали з'ясовувати причини наших невдач у зоні.

 

Серед білого дня двоє хлопців зі Львівщини зарізали провокатора-росіянина. До нашої групи вони не входили, а на моє запитання, звідки вони знають, що то був провокатор, тільки криво посміхнулися: "Знаємо". Але повинитися на вахту пішли не вони, а, взявши з огидою ножа, – чорнявий волинянин Морозенко.

 

Цей хлопець був дуже культурний, і його посилали на переговори з кавказцями, котрі закінчилися провалом. За це йому як покарання дали завдання зарізати провокатора. Та оскільки він був на таке нездатний, то мав узяти чужу вину на себе. Йому автоматично тут же в таборі додадуть два-три роки строку за вбивство. Чи не занадто дорога то була плата для людини свідомої та ідейної, якою був Морозенко? І хтозна, чи то не була хитро продумана акція Боцмана, який і в БУРі опинився разом з нами.

 

Одного вечора ще до відбою до нашого бараку прийшли три "вори" і кажуть до одного лежачого: "Поднімайся! Рєзать будем". А той в плач: "Рєбята, я не віноват, нє надо!". Ми схопилися, готові стати на захист, але "вори" сказали нам: "Всьо с вашимі согласовано"... Хтось крикнув нам: "Лягайте спати!"...

 

А "вори" стягнули свою жертву за ноги на підлогу, поклали обличчям донизу, один сів на голову, другий – на ноги, а третій – на задницю і гатить ножем по спині. Кров бризкає фонтаном, жертва пищить не своїм голосом, а потім, затихаючи, стогне. "Вори" за ноги витягли вбитого надвір, і один з них пішов з ножем на вахту й заявив: "Ідітє забєрітє падлу, я зарєзал!" Такою була табірна дійсність...

 

Наступного після цієї дикунської розправи дня наші хлопці стали перед бараком великим колом і заспівали:

 

Рубай лютих катів наліво, направо,

Щоби з крові і з руїни залунала слава!

 

Чи то буря, чи то грім, чи гуде так з хмари він,

Чи то пісня так лунає грізно.

Від Кубані аж до гір чути голос: "Позір!"

В ряд ставай, щоб не було пізно.

 

В ряд ставай, не барись, на ніщо не дивись,

Чи до пекла підеш, чи до неба?

Кидай неньку стару, кидай любку і сестру,

Бо настала велика потреба.

 

Бо настав такий час, що умре дехто з нас

Не у ліжку, а в бою у крові.

І в хвилину грізну спом'янем Вітчизну,

Бо для неї вмирати з любові.

 

А з вишки на прохідній уже кричать: "Прєкратіть пєсні!" Та на це ніхто не звертає уваги. Пісня продовжує лунати, розростається й розтікається навколишніми горами й лісами:

 

Де ж ті вірні сини, де ж поділись вони?

Де ж ті месники грізні, завзяті?

Чом вони не встають, як один, чом не йдуть

Україну свою рятувати?

 

Ти, злодюго лихий, утікай чимскоріш,

Бо господар додому вертає.

А ти, темная ніч, проходи чимскоріш –

На Вкраїні хай сонце засяє!

 

А відтак – відповідь кемеровським чекістам:

 

Із піснею на устах ми ідем до бою

І згинемо або здобудемо волю.

 

І не страшна нам тюрма, ані люті бої,

Лиш страшно жить в ярмі, жити у неволі.

 

І воскресне Україна, закута в кайдани...

Розірвемо вражі пута, розкуєм кайдани!

 

І воскресне Україна, сама, самостійна.

Від Тиси по Кавказ – одна, нероздільна.

 

Чуючи такі пісні, чекісти не могли не зробити для себе висновку: коли вже раби співають, то добра не жди. І невдовзі нас почали дробити: одних забрали на інші зони, а мене і ще кількох друзів повернули на старе місце в БУР. .

 

Там я познайомився з боксером-розрядником на прізвище Масловський. Він мене навчив грати в шахи і почав учити боксу. Та одного разу я добряче дістав від нього в ніс і більше боксувати не захотів. Залишилися шахи. Фігури ми виліпили з хліба, а дошку надряпали на нарах. Під час шмонів наші шахи забирали, бо грати в ізоляторі забороняли тюремні правила. Але ми робили нові фігури, хоча й були на штрафному пайку. А їжу нам передавали наші хлопці із зони через наглядача. І він мусив їх слухатися, бо тоді ми встановлювали в таборі порядки.

 

Потім мене і кількох моїх друзів перевели до карантинного барака. З етапів прибували нові в'язні. Були серед них і земляки: Степан Когут (1931 р. н.) з с. Підгірок Калуського району, Степан Нечай (1932 р. н.) з с. Станькової, Петро Мазурик (1931 р. н.) з Тернопілля. 

Вперше за три роки я отримав листа з дому. З нього довідався, що мама – вже в колгоспі, брат Іван, якого в кінці війни теж забрали до Червоної армії, дійшов до Берліну, а згодом був посланий на Далекий Схід воювати з японцями. З цього листа я також дізнався, що Тереза приходила в село до моєї мами...

 

А однієї ночі наснилася мені Тереза, яка несла хрест на плечах... Раптом вона скидає його мені під ноги... Я кричу: "Що ти робиш?", піднімаю хрест і несу, а він такий тяжкий...

 

За кілька днів я отримав листа від самої Терези. Відкрив конверта і прочитав: "Васильку! Я тебе люблю, але, пробач, я вийшла заміж. Та це нічого, ти не хвилюйся, пиши до мене. Я завжди тобі відповім. Відпиши листа..." Далі я не читав. Кров пульсувала у моїх скронях: де ж стільки підлості у світі береться?!. Цей лист надламав мене душевно. Але Терезі я відписав, правда, коротко: "Я в чужу сім'ю не хочу вмішуватися".

 

Добігав свого кінця 1952 рік. Нас знову готували до етапу. Ніхто не знав куди поїдемо цього разу... У другій половині січня 1953-го року привезли нас до Воркути. То був масштабний табір, тільки шпиталь налічував вісім великих бараків.

 

Спершу, як водиться, був карантинний режим. Стояла полярна ніч: сонце зайшло восени і покажеться під весну. Як наставала гарна погода, то небо заквітчувалося дуже яскравими зірками. А яка краса – полярне сяйво!..

 

Після карантину відібрали добровольців працювати в шахті № 40. Її називали "міліонкою", і вона була збудована згідно з новими технічними досягненнями. Були в цій шахті вугільні комбайни "Донбас" та новітні врубмашини. Комбайни самі рубали і навантажували вугілля на транспортер, а двоє шахтарів із шуфлями тільки підчищали вугілля, що розсипалося.

 

Багато хлопців пішли працювати на шахту, бо там обіцяли ліпше годувати і давати більше хліба. Я на роботу не рвався, але дійшла черга і до мене та таких, як я.

 

Ми пройшли медкомісію, вивчили техніку безпеки і стали "навалоотбойщікамі". Це означало: бери лопату розміром 40 на 50 сантиметрів, набирай вугілля якнайбільше та кидай якнайдалі. Нам видали спецодяг – куртку і ватяні штани та каски. Все це потрібно було одягати на голе тіло, а свою арештантську робу складати у роздягалці в шафі. Далі ми підходили до віконця, де отримували ліхтарик "летюча миша".

 

Перед стовбуром шахти нас ретельно обшукували, щоб бува хтось із собою не проніс тютюн і кресало. Потім ми сідали в клітку, що висіла на тросах у стовбурі над прірвою, і пірнали в темінь безодні. Через якісь хвилини блискало світло першого горизонту, другого, а відтак і третього, клацали гальма, і ми входили на сліпуче освітлений штрек. 

 

Тут нас приймав виконроб – вільнонайманий інженер, молодий татарин і вів у лаву, пояснюючи по дорозі ламаною російською мовою виробничі нюанси. Лава була завтовшки приблизно метр сімдесят, і мені не треба було ходити зігнутим. Вентиляція була така потужна, що вітром ледь не зривало голову. Та інакше не можна було, бо метан задушив би нас.

 

День у шахті тягнувся надзвичайно довго, здавалося, йому не буде кінця. Зміна тривала дванадцять годин. Уперше вийшовши "на гора", ми один одного не впізнали і довго реготалися, бо всі були чорні як чорти.

 

Одного разу я зустрів на шахті односельця Василика Василя Юрковича з 1929 року. У 1949-му за зв'язок з бандерівським підпіллям він отримав 10 років. Василь розповів, що його батька у 1945-му році повісили наші біля сільради в Іваниківці за те, що він нібито носив записки на одну з меж у полі для оперативників з Лисецького НКВД. Василь був переконаний, що батька повісили нізащо, і вороже ставився до мене, хоч я до того випадку ніякого відношення не мав, бо вже був у тюрмі. Я йому пояснював, що багато провокацій у той час робили самі чекісти. Він зі мною погоджувався, але натягнуті стосунки в нас залишилися на все життя.

 

Якось, працюючи в шахті, я почув, що повісився на рік молодший від мене Дмитро Кузюк, родом з Надвірнянщини. У 1945-му його схопили енкаведисти в селі Лузі біля Делятина. Хлопець був спокійний, ворогів не мав. Часом, правда, ходив зажурений, але хто тоді з нас не журився... Я попросив когось почергувати замість мене біля пускача транспортера і негайно побіг на те місце, однак тіло Дмитра вже забрали "на гора". Ми тільки дізналися, що він повісився на паскові від штанів, зачепивши його до опалубки у темній частині штреку.

 

Березень 1953 року застав мене у Воркуті. Пам'ятаю як нині, я спав на нижніх нарах, і приснився мені жахливий сон. Велика буря рвала землю і змітала все, що на ній було. Небо затягло чорними хмарами аж до землі. Я впав і вчепився в землю, щоб мене вітром не здуло. Нараз дивлюся, на тлі чорних хмар летить з вітром, ледь торкаючись ногами землі, Сталін. Волосся розтріпане, очі вилізли на чоло, біла сорочка нижче колін. Сталін летів з розпростертими руками і кричав страшним голосом з кавказьким акцентом: "Я хоч загину, але загине зі мною світ!" Я прокинувся, тяжко дихаючи. Був ранок 5 березня...

 

Згодом ми дізналися, що того дня помер Сталін. Ця вістка вмить облетіла табір. Одні плакали з радости, а інші – сміялися. Вже ніхто не боявся табірного начальства, яке ще гарчало на нас, але вже свої носи трохи опустило. Дисципліна стала катастрофічно падати, поповзла чутка про загальну амністію.

 

По зонах почали організовуватися підпільні страйкоми. І ось вже страйкує сусідній табір біля шахти № 29. Пізніше один з очевидців тих подій мені розповів, що в тому таборі страйком вирішив, що адміністрація приховує від в'язнів указ про амністію, й оголосив страйк з вимогою негайно випустити всіх на волю. З Москви приїхав заступник міністра внутрішніх справ генерал Маслінніков. Спроба загнати в'язнів до бараків не вдалася. Арештанти відбивалися камінням та цеглою, що завчасно підготували. Бунтівників почали поливати водою з пожежних машин, але вони невдовзі поперерізали шланги. І тоді Маслінніков дав наказ стріляти... Понад півтисячі в'язнів полягло тоді.

 

Після ЧП (чрезвичайної події) союзного значення з Москви приїжджали численні комісії й обіцяли амністію, але не відразу. Пояснювали, що звільнити всіх одразу неможливо, бо доведеться зупинити шахти. Тому спершу будуть випускати тих, кого судили за малоліттям.

 

Тим часом прийшов наказ і з нашого одягу зняли номери. Тепер ми змушені були латати діри після вистригання номерів. Потім зняли з вікон і дверей бараків ґрати, а відтак і огорожу з колючого дроту біля бараків. Кров у сусідньому таборі була пролита недарма, хоча ціна була зависокою...

 

Після смерті Сталіна Берія збирався захопити місце головного людожера. У Кремлі виникла гризня за владу, і міністр внутрішніх справ, випереджаючи своїх суперників, амністував уркаганів. Берія добре знав, що кримінальні злочинці будуть витворяти на волі, і тоді його суперникам по владі вже не захочеться випускати політичних в'язнів. А тим часом він під приводом боротьби з бандитизмом підтягне свої червоні дивізії до Москви й захопить владу. Але супротивники Берії розгадали його плани...

 

З початку 1954 року в'язням стали видавати по кілька карбованців заробітку. Раніше ми працювали тільки за те, щоб нас одягали й годували, а про гроші ніхто й не думав. А тепер половину з нашого заробітку забирала держава, четвертину вираховували за наше утримання, п'яту частину відкладали, щоб видати на дорогу додому після звільнення, і тільки 5 відсотків видавали на руки талонами, якими можна було розраховуватися у табірному ларку, купуючи щось з їжі або куриво. Хлопці здебільшого купували цигарки, а я вже не курив, то брав у банку по кілограмові морозива і пив його замість молока. Бо табірна їжа (зупа та каші з пшонки чи ячмінної крупи) вже до рота не лізла.

 

Нововведення вдарили по єдності серед арештантів. Ті, хто мав малі строки, відчули, що воля вже не за горами, і почали готуватися до "гражданки". Вони ходили на професійні курси електриків, комбайнерів, машиністів. Щоб мати можливість учитися на вечірніх курсах, я перевівся на денну зміну. Пройшов курси шахтного електромонтера, машиніста електровоза та почав учитися на радіотехніка, але не закінчив.

 

Я познайомився з одним хірургом, в'язнем з Кубані, який працював в амбулаторії, та отримав шанс вирватися з шахти. На це моє бажання вплинули два випадки.

 

Одного разу я на хвильку відійшов від свого робочого місця біля електропускача транспортера, як глиба породи десь із тонну гепнула на моє робоче місце, частково придавивши транспортер. А що було б зі мною – страшно подумати. Не знаю, чи то був просто випадок, чи, може, замах на моє життя.

 

Іншого разу, в лаві, мені на голову впала тонка брила породи, прозвана шахтарями "коржем", бо була завбільшки з два-три коржі, які пекли колись на селі. І як би не каска, була б мені смерть. А так я лише втратив свідомість, а коли прийшов до тями, побачив збоку свій ліхтарик, який світив, на моє щастя. Піднявся, оглянув місце, бо думав, що хтось мене вдарив по голові, і зрозумів, що мені до шахти більше йти не треба.

 

Знайомий лікар видав довідку, що в мене радикуліт, і мене перевели на поверхню, в бригаду, яка заготовляла з дерева стійки для шахти. Але ця робота була мені не до смаку. Тож лікар написав, що я нібито забився, падаючи з колоди, і поклав мене до шпиталю. Там я зміг трохи відпочити.

 

Але все добре колись закінчується, тож закінчувався і мій шпитальний відпочинок. Хірург довго думав, куди б прилаштувати мене на роботу, і порадив піти в електроцех. Туди потрапляли тільки спеціалісти, та ще й, мабуть, за особливих обставин.

 

В електроцеху я зустрівся з не надто привітними обличчями та похмурими поглядами прибалтів. Вони недолюблювали чужих і довго розпитували мене, як я до них потрапив. Я пояснив, що за станом здоров'я направлений до них, що мені пішов останній рік строку, тож заодно хочу підучитися нової спеціальності, яка б пригодилася на волі.

 

Я попросив, щоб дали мені якусь роботу, бо нудно просто так сидіти. А вони вже приязніше зі своїм неповторним акцентом сказали: "Не торопісь, Вася! Отдохні". І лише потім дали якийсь пускач чистити. А самі тим часом ламаною російською розпитували, звідки я родом, за що судили і на скільки років. Я їм охоче все розказував, щоб вони знали, що українці – не раби, що українці вміють за волю постояти.

 

Прибалтиці жили між собою як одна сім'я. Вони варили в цеху смачний обід і мене кликали до себе їсти. Я дякував, брехав, що не голодний, а сам побоювався, щоб вони часом не перестали мене запрошувати. І скромно присідав до гурту, бо їсти все-таки хотілося. Ці прибалти, видно, вже "сиділи" довго, бо обжилися, з дому отримували солідні посилки, до того ж як добрі фахівці непогано заробляли.

 

Влітку 1954 року, погідними днями, почали діяти по таборах комісії з перегляду наших справ. Як і обіцяли, насамперед почали переглядати справи засуджених за малоліттям. Кандидатів на звільнення агітували залишатися працювати вільнонайманцями. Казали, що спершу треба заробити гроші, одягнутися, а потім уже їхати куди заманеться. Та більшість прагнула в Україну. Відмовився залишатися і я, коли десь на початку жовтня черга на співбесіду дійшла й до мене.

 

Наші хлопці вже давно перешивали щось із табірної одежини на таку, в якій можна було б їхати додому, та робили з фанери чемодани, окантовуючи їх алюмінієм. Перша група звільнених хлопців була, мов п'яна. Від радости співали, всіх нас цілували та говорили обнадійливі слова. А мені до волі залишалося ще два місяці. Друзі десь роздобули фотоапарат і робили світлини на згадку. Просили мене стати до гурту, та я відмовився. Тепер шкодую, що не сфотографувався з ними, але тоді я готувався до подальшої боротьби за волю України і боявся, що ці світлини можуть мені нашкодити.

 

Але поряд з радісними подіями були і трагічні. Одному литовцеві сказали в шахті, що його амністували, то він з радості хотів перекотитися через вагонетки, які тягнув електровоз, невдало скочив на підніжку і впав під колеса. По дорозі "на гора" він помер...

 

Я був фізично й морально виснажений за десять років тюремних і табірних поневірянь, тому ждав свого дня визволення дуже мучено. Вже мені друзі поперешивали табірну одежу на цивільну, вже змайстрували чемодан, а комісія все не кличе мене на розмову. Вже надовше почало ховатися сонце перед полярною зимою, а я все чекаю свого звільнення.

 

Аж десь на початку жовтня за третім туром мене викликали на співбесіду. Можливість лишитися вільнонайманцем я відкинув одразу, незважаючи на запевнення, що тепер настане "харошая жизнь" і "єщьо лучше будєт", незважаючи на обіцяних 8 тисяч неденомінованих тоді ще карбованців на місяць. Та хіба міг я проміняти на якісь (хай і великі) гроші мою любу вистраждану Україну?

 

24 жовтня 1954 року мене звільнили. Понад десять хлопців випускали того дня з табору в зв'язку з "досрочним освобождєнієм". Але тільки троє з них поверталися в нашу Україну. Одні залишалися, бо вже не мали до кого їхати, а інші – з матеріальних чи, може, ще якихось мотивів. 

Останнього дня у таборі ми прощалися з нашими друзями, обмінювалися адресами, домовлялися про зустрічі. Мені видали зароблені за рік 450 карбованців з копійками та довідку про звільнення. За ті гроші я згодом купив собі у Котласі костюм, аби не їхати додому старцем. І якби хлопці не скинулися додатково по кілька рублів, то мені скрутно довелося б у дорозі.

 

У довідці про звільнення було написано, хто я такий, рік мого народження, ким і за що засуджений, за якими статтями і на який термін. Цю довідку я, за порадою друга, у 1958 році спалив, а треба було заховати на пам'ять. Але тоді я був у такій скруті, що мені здавалося те правильним.

 

У таборі видали також квиток на проїзд з Воркути до Станіслава з подальшим компостуванням у Котласі, Москві та Вологді. Правда, за цим квитком можна було їхати тільки у твердому вагоні так званого "общєво слєдованія". 

 

 Стріча друзів за межами табору

 

Біля прохідної того дня зібралося багато народу. А за зоною нас уже чекав невеликий гурт хлопців і дівчат, які раніше вийшли на волю. Вони кинулися обнімати і цілувати нас, забрали наші мізерні пожитки і повели до себе, у Воркуту. 

 

  

"Ми на волі! Ми живі! Ми їдемо в Україну!" – від радості аж серце мліє.

 

Дівчата привели нас до кімнати свого гуртожитку, приготували вечерю. Прийшли ще хлопці і дівчата. Позносили звідкись сякі-такі столи і стільці. А потім поставили на стіл страву і якесь вино. Посідали за стіл і по команді встали. Віддали честь тим в'язням, котрі вже ніколи не побачать волі й України, п'ятихвилинною мовчанкою. Проказали молитву і заспівали гімн:

 

Ми зродились із крові народу,

Колихала нас грізна тюрма,

Гартували бої за свободу

І ненависть до ганьби й ярма.

 

Приспів:

Смерть, смерть катам, смерть!

Смерть московсько-жидівській комуні,

В бій кривавий ОУН нас веде.

 

На очах нам братів катували

І знущались над нами ляхи.

Ми повстанем ударом навали,

І не встане вже ворог лихий.

 

Приспів.

 

Ми є вірні сини України,

Грізні месники наших братів.

Ми чекаємо тільки хвилини –

Ждем наказу громить ворогів.

 

Приспів. 

 

  

За командою всі сіли до столу, до краю збуджені і веселі. Настала пора підкріпитися. Припрошувати нас не було потреби, ми просто накинулися на їжу. Та мій організм не був готовий до такого банкету. Від першої ж чарки вина я сп'янів і заснув. Та й не тільки я. Пробудившись, побачив, що хлопці спали хто де... Але дівчата були поміркованими і витриманими й усе гарненько прибрали... 

 

 

З Воркути ми їхали захмелілі добою волі. Від радості, що їдемо в Україну, були напівбожевільні. Навіть у хлопців, які нас проводжали, бриніли сльози. А дівчата взагалі ридали.

 

Та ось свисток чергового по станції сповістив про відправлення поїзда.

 

Прощавайте! До стрічі в Україні!

 

Довго ми на радощах співали. До нас приєдналися хлопці з сусіднього вагона, і ми співали на цілу грудь, співали і співали...