Повернення до Чорного лісу. Частина ІІ. (Автор: Гаргат Василь)

опубліковано 19 вер. 2013 р., 11:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 вер. 2013 р., 10:07 ]

Ти стрілець УПА!

Темної ночі в другій половині квітня 1944 року наш обоз під командою сотенного Гамалії вирушив з Іваниківки. Ми поїхали через поле попри лісок Мочари в напрямку Чорного лісу. Біля шляху, що вів із Станіслава на Новий Лисець і Богородчани, спинилися. Я зрозумів, що тут має бути кур'єр-зв'язковий, який повинен провести нас далі. Але ми стояли, як мені видалося, надто довго. Аж нарешті рушили. Як потім з'ясувалося, зв'язковий ліг на купку соломи і заснув, а командири чекали-чекали та й вирішили йти далі самотужки. Закалатали колеса фір на борознах загонів поля і окопах.

 

Тільки-но перша фіра вибралася на шлях, як далеко, в Новому Лисці між хатами, показалося світло фар. Колона німецьких машин помалу рухалася в наш бік. Фірмани запанікували, а ті, що їхали попереду, а також Гамалія та його охорона позіскакували з фір. Жодної команди я не чув, тож лишився сидіти на задній фірі, як сидів. Фірмани вдарили коней, і коні пішли вскач. В шаленім пориві ми гнали попри Мочари в бік Богородчан. Я думав, ті, що позіскакували з фір, відкриють вогонь по колоні, та пострілів не було.

 

Машини наближалися, освітлюючи нас фарами. Що робити? Як бути далі? – роїлись в голові думки. Ось вже дістаю гранату Ф-1, зубами розгинаю вусики на запалі, бо руки зайняті (одною тримаю гранату, а другою тримаюся за фіру). Навкруги вже видно як удень, бо машини все ближче й ближче. Здається, ось-ось затарахтять кулемети. Хочу стрибнути з фіри у рів і кинути гранату під першу машину, щоб затримати німецьку колону. Та саме в цю мить наш обоз на великій швидкості різко (я мало що не випав) повертає на якусь польову доріжку направо.

Машини під'їхали і на шляху просто нас зупинилися, погасивши фари. Мабуть, вслухалися, куди ми поділися. Настала мертва тиша, було чути, як у грудях б'ється серце. Фірмани тримали коней за ніздрі, щоб коні не фиркали. Раптом фари засвітилися і машини поволі поїхали.

 

Та фірмани кажуть, що машин було десять, а поїхало лиш дев'ять. Значить, одна зачаїлася, щоб викрити нас. Треба було щось робити. Оскільки я один з вояків залишився при обозі, то мені й належало йти в розвідку. І я поповз полем до дороги. Було дуже темно, я довго повз тих 130-140 метрів. Повзу з гранатами в руках, вслухаюся, вдивляюся, очі мало не вискакують від напруження. Але не чути нічого і не видно нікого. Заповзаю в якийсь рів, проповз ще метрів з 50 і знову слухаю, дивлюся – що за чортівня? – теж нічого і нікого. А машина ж – не заєць. Переповзаю через шлях у другий окіп, повзу далі...

 

Врешті набридло це мені, став я на себе сердитись: хіба я боягуз якийсь?! Я – вже партизан! Встаю на повний зріст, проходжу дорогою з гранатою в руці зо 100 метрів, нараз бачу: далеко мигає світло динамо-ліхтарика. А такий ліхтарик я вже встиг був помітити у сотенного Гамалії. Я здогадався, що то – наші. Пройшов ще трохи назустріч їм, заліг, чекаю. Вже розрізняючи в темряві силуети, окликнув: "Стій! Кличка?!" Почув відзив. "Всім стояти на місці, один підходить до мене", – командую далі. Підійшов командир Гамалія. Обняв мене, коли дізнався, що обоз в безпеці недалеко в полі.

 

Я тоді ще не знав, що багато пачок з патронами і навіть мій наплічник викинули з фір, коли втікали від колони. Коли ми підійшли до обозу, то Гамалія оголосив мені першу подяку. А зв'язковий кур'єр потім дістав 25 буків. Тієї ж ночі все, що повикидали з фір, зібрали і назавтра доставили у Чорний ліс.

 

Привівши обоз в порядок, рушили незнаними дорогами далі. Темної ночі ми продиралися крізь дебрі, перевертались фіри, доводилося зупинятися і знову їх навантажувати. Гамалія наказав мені взяти віжки в руки, але я відповів, що ніколи не був фірманом і не знаю, чи зумію їх втримати. "Ти стрілець Української Повстанської Армії! Ти все маєш вміти!" – сказав командир, і я змушений був фірманити. Причому зумів проїхати по бездоріжжю і навіть переправитися через Бистрицю, ні разу не перекинувши фіру.

 

Удосвіта обоз добрався до села Посічі. Нас зупинила застава, що складалася з рою (найменший військовий підрозділ, частина взводу) стрільців. Після хвилини формальностей ми рушили далі разом із роєм, якому Гамалія наказав охороняти обоз. Попереду був наш смертельний ворог – кула гінці (група російських диверсантів на чолі з Кулагіним). Я тоді, правда, ще не знав, хто вони такі і для чого їх скинули з беріївських літаків у Карпати.

 

Коли вже сонце сходило, ми дісталися прославленого Майдану-Посіцького. Тут нас зустріла сторожа (варта, охорона) сотні Гамалії. Старший стежі доповів командирові, що все в порядку, навкруги спокійно. Проїхавши село, ми знову вступили в ліс. Це вже був дрімучий ліс і тут стояла сотня Гамалії, що називалася "Довбуш". За якусь мить все в таборі ожило: одні розвантажували фіри, інші будували колиби чи йшли на військові навчання, ще інші охороняли табір.

 

Я був зачислений до складу сотні Гамалії як стрілець – Одчайдух. У цьому загоні на той час нараховувалося близько 120-ти стрільців. Наш день починався з фізичних вправ, умивання, ранкової молитви і сніданку. Далі йшли відправа, військові навчання, ідеологічні лекції та обід. Пополудні були військові навчання, а відтак – вільний час, і вечеря, знову вільний час, вечірня молитва, вечірня зоря і сон.

 

Вранішня і вечірня молитви починалися "Декалогом". Один із стрільців, стоячи на струнко, врочисто промовляв: "Я дух відвічної стихії, який зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів – творити нове життя..." Так виголошувалися всі 10 заповідей українського націоналіста-революціонера. А потім усі разом проказували молитву: "О Україно! Мати Героїв прийди до серця мого..." '

 

Харчування в перші дні було погане, ми жили впроголодь. Чи то інтендантська служба ще не налагодила роботу як слід, чи так було треба, аби ми відчули, що живемо за партизанськими законами.

 

Почався вишкіл: Розстрільна! Ворог зліва! Ворог справа! Ворог спереду! Ворог ззаду! Стрибками вперед! Долів! Танки! Повітря! Де калюжа води або болото – долів! По-пластунськи вперед! Я зразу думав, що то деякі чотові (взводні) знущаються над нами, але невдовзі зрозумів, що їм треба знати, з ким вони будуть йти у бій, треба вигнати з ніжного селюха дух зазнайства і страх.

 

В останні дні квітня змінилася погода, падав дощ з мокрим снігом удень і вночі. Плащ-наметів у нас було мало, а колиби були накриті смерековим гіллям. Спимо на четині (глиця, хвоя), а зверху цяпотить. Який тут сон, так зразу й не звикнеш до такого "курорту".

 

Прийшла черга охороняти табір нашій чоті. Після інструктажу розводящий відвів мене на стійку біля грубезної сосни над яром. Довкола темінь, тільки "світлячки" світяться. Пригадалась мені пісня, яку співали хлопці в станіславській Металевій школі: "Стояла я чемно, хоч страшно і темно..." Раптом чую: десь у яру щось тріщить і хтось суне до мене. Я обережно виглянув з-за сосни, зняв запобіжник на крісі, приготував гранати. Ну, думаю, зараз покажу ворогам, що таке український повстанець. Та чую: бе-е-е-е! Мов труба загула, аж здригнувся ліс. Тривога змінилася на радість, яка перейшла в розчарування: перша стріча з ворогом не відбулася через оленя.

 

Отакий був у мене екзамен на бойовій стійці біля нашого табору. Я себе переміг і трепет відігнав. Але траплялося, що в подібних ситуаціях нерви у молодих бійців не витримували, і їхні постріли здіймали тривогу по всьому табору.

 

Через, кілька днів я вже ходив зі старшими стрільцями на стежі (розвідка). На заняттях ми вивчали по мапах Чорний ліс, і я вже добре орієнтувався в ньому. Напевно, про розташування нашого табору дізналися кулагінці, бо нас поспішно серед білого дня передислокували до присілка.

 

Там, у Майдані-Посіцькому, ми розмістилися по хатах і стодолах. Де по рою, а де і по два. Нас почали ліпше годувати, бо десь роздобули мадярську чи німецьку військову польову кухню. Як і в лісі, ранкова зоря зганяла нас із горищ на руханку, потім миття холодною водою по пояс і т. д. Хлопці стали веселі і бадьорі. Та лихо наближалося до нас.

 

Вранці 29 квітня 1944 року на село Грабівку Калуського району напали кулагінці. Люди мирно працювали у своїх господарствах, ніщо не віщувало біди. Нараз із лісу налетіли бандюги Кулагіна, кололи штиками і різали ножами кого попало з чоловіків. Так зарізали Білоуса Якова 1882 р. н. і його синів Василя 1917 р. н. та Дмитра 1919 р. н. Закатували Шкутяка Павла Івановича 1895 р. н. та його сина Василя 1925 р. н. і Шкутяка Юрка Івановича (рік народження невідомий) та інших. Також кулагінці підпалили кілька хат.

 

Хтось поскакав до сусіднього села, де були на постої різунівці (бійці сотні Різуна), по допомогу. Але кулагінці пішли на небачену підлість: забирали з хат 17-21-річних хлопців і, прикриваючись ними, відступали у бік церкви. Перед мостом через Лукву кулагінці поставили стінку із заручників. Різунівці махали хлопцям, щоб ті падали на землю, бо вони не можуть стріляти. І тільки один із заручників послухався, побіг у бік наших партизанів і врятував собі життя. Тим часом кулагінці, прикриваючись живим щитом, переходили річку, займали вигідні позиції в районі цвинтаря на висоті і пражили звідтіль із кулеметів.

 

Біля церкви була (і ще нині є) резиденція пароха, в якій жив священик Володимир Скрутень. На біду, до нього якраз приїхав у гості із Станіслава Володимир-Лука Микитюк – совітник Єпископської консисторії, катехит Станіславської гімназії, старшина УГА. Кулагінці забрали з собою і священиків. Усіх заручників привели в ліс і положили на землю, обличчям униз. Священики, бачачи, що готується розстріл, звернулися до Кулагіна, щоб дозволив висповідати нещасних перед смертю. Але хіба в червоних катюг були колись совість та християнська мораль? Вони розстріляли близько двадцяти хлопців, а також і священиків.

 

Про цю криваву розправу над невинними жертвами розповіла служниця священика – єдиний свідок, якого Кулагін залишив серед живих, Разом із священиками з резиденції пароха забрали і її. Кулагінці думали, що вона – попадя. Коли священикам, що лежали ниць, було відмовлено у сповіді, вона почула постріли і зітхання конаючих. До служниці підійшов Кулагін у шкіряній куртці з револьвером у руці і наказав: "А ти, матушка, вставай. Іді і скажи бандітам, как ми караєм ізмєнніков Родіни".

 

Люди хрещені! То ці юнаки і священики на своїй українській землі "Ізмєннікі Родіни"?! Ще й досі волають душі наших повстанців до Господа Бога про помсту над червоними московськими варварами-катами. А тоді хіба могли українські повстанці не карати тих, що вдерлися до нашого дому з кривавим розбоєм? Ми, українські повстанці, не вдиралися на чужу землю, не грабували і не вбивали там нікого. Ми тільки боронили свій народ, свій рідний сплюндрований і пограбований край. Ми карали катів, карали зрадників України – провокаторів та сексотів.

 

Коли в Грабівці почала розігруватися кривава трагедія, відділ різунівців перебував на постої в сусідньому селі Завої. Та поки їх повідомили про наліт кулагінців, поки різунівці прибули до Грабівки – катюги встигли зробити свою чорну справу. Лише кількох бандюг наздогнала караюча куля. У цьому бою впав смертю героя перший і найкращий чотовий Мороз, якого скосила черга ворожого кулемета.

 

Кулагінці втекли до лісу. Їх у московських школах диверсантів добре надресирували на злодійське ремесло, а потім скинули з літаків у наші ліси нібито вести боротьбу з німецькими окупантами, а насправді, щоб ударити в спину нашому визвольному рухові, який здійснювала УПА.

 

Через 9 днів після нападу на Грабівку, а саме 7 травня 1944 року кулагінці напали на сотню Гамалії в Майдані-Посіцькому. Була неділя, був теплий сонячний день. Військові заняття не проводилися, чоти відпочивали. Стрільці займалися хто чим. Наша ж чота здійснювала охорону – ходили стежі по селі дорогою, у лісі скраю від села стояли стійки. На польовій кухні, що розмістилася в лісництві, готували вечерю.

 

Прийшла моя черга йти на стійку край села. Ця стійка-застава була в старих австрійських окопах, що залишилися з Першої світової війни. Я оглянув позицію: спереду були грубі дерева, а за ними – яр. На позиції був встановлений кулемет Токарева, напевно, знятий з розбомбленого німцями совітського танка.

 

Я змінив кулеметника й заліг біля кулемета, а мій напарник (псевда не пам'ятаю) – другого номера (амуніційного) і заліг поруч. Ще раз оглянули поле обстрілу і фланги. Позаду були сільські городи, далі – селянські господарства, а справа виднілася лісничівка. Біля польової кухні вишикувалася якась чота на вечерю. Нічого підозрілого ми не виявили, ніщо не віщувало близького бою.

 

Нараз десь позад нас, за селом на другому краю лісу з боку Посічі, пролунали автоматні черги. Рівночасно почулася стрілянина справа, де чота в лісництві отримувала вечерю. Ми з амуніційним приготувалися до бою. Було видно, що біля кухні стрільці залягли хто де міг і відстрілюються. У селі стрекотали кулемети, автомати та гриміли гранатні вибухи.

 

Я наказав своєму амуніційному глядіти, що робиться біля лісничівки, а сам припав до кулемета в надії, що з'явиться ціль. Дуже хотілося постріляти з Токарева, з якого ще ні разу не стріляв. Але ціль не з'являлася, зате прибіг кулеметник. Забираючи кулемет, він передав наказ командира варти долучитися до розстрільни, яка залягла на краю лісу ліворуч від села, зліва і позаду від нашої стійки.

 

Бій вже кипів у різних кутах села. Особливо захлиналися кулемети з північної сторони. Ми ж зайняли оборону з полудневого боку. Вже почали горіти хати, вже біжить у наш бік корова, задерши хвіст, І реве, а з її шиї цівкою бризкає кров. Трасуючі кулі роями летять з півночі, де клекотять кулемети, впиваються в солом'яні стріхи, на яких умить спалахує вогонь.

 

Прибіг чотовий Крига з криком: "Село горить! Там розстрілюють наших братів і батьків. Друзі! Вперед, стрибками! Бий бандюг!" Нерішуче піднімаючись, стрільці повзли і стрибками перебігали до села. Кулі свистять, охоплені полум'ям хати тріщать, усюди крик: "Слава! Бий гадів!"

 

Пробігши стрибками від купки до купки гною, що були на якомусь городі, я опинився між хатами. Перезарядив кріса і, перехрестившись, подумав: двом смертям не бувати. Роблю ще два стрибки, але щось мені заважає, а я ніяк не можу втямити, що то шинель сплутує ноги. І на ходу закладаю поли шинелі за пояс, вистрілюю не цілячись в бік лісу, звідки роєм летять срібні світлячки-кулі, і біжу вперед.

 

Більше не залягав. Попри палаючу хату вибіг на дорогу, що серединою села вела до лісничівки, і звернув ліворуч на захід, звідки чулася затята стрілянина. Пригнувшись біжу вперед, та час від часу стріляю по корчах і деревах, звідки свистять кулі. Так і вибіг на рівне місце, де дорога звертала вправо, відірвавшись від наших стрільців десь на сотню метрів.

 

На цьому скруті дороги лежав стіс дерева на будівництво хати, поруч була стодола. Я перезарядив кріса, озирнувся на хлопців, що добігали, став вибирати ціль. Спереду зліва побачив садок (він ще й дотепер трохи зберігся), з якого, як мені здалося, блиснув вогонь. Став на коліно і з-за стосу дерева стріляю в той бік.

Добігають наші стрільці, клекочуть кулемети. Нараз чую, як залопотіли по колодах, мов град, кулі. Я не відразу зрозумів, що то, бо важко зорієнтуватися, коли ти перший раз у бою. Я спершу й не здогадався, що то так по мені періщать кулагінці, хоча й бачив, як піднімаються купки пороху з землі. Але то було достеменно так, якби падав град чи грубий дощ на порошну дорогу.

 

Знову вистрілив, коли чую: щось сіпнуло мене за ягодицю. А за п'ять метрів від мене, за містком, через рівчак, зірвався на ноги стрілець, закрив рукою око і як закричить: "Око! Око!", і впав на землю. Куля потрапила йому під саме око. Ще один стрілець упав, бо кулі наскрізь прошили йому ноги вище колін. Довкола крики, зойки та якісь команди. Вистрілюю ще раз, коли чую: щось гаряче потекло по стегну. Я зрозумів, що поранений.

 

А кругом мене вже стріляють наші бійці. Чотовий Грізний з командиром Гамалією поставили на пліт мадярського кулемета і випустили кілька дисків по садку. Тоді кулемет чотового Грізного врятував життя не одному стрільцеві. Мій атакуючий порив запалив інших стрільців, які пішли у відчайдушний наступ і таким чином врятували життя 12-ти чоловікам, яких кулагінці хотіли розстріляти під однією з хат. За великим рахунком – спасли село від повного знищення. А мені наказали повернутися в тил...

 

Наші стрільці розповідали потім, як, утікаючи до лісу з диким криком: "Вперьод, за Сталіна! Ура-а-а!", кулагінці ставили на плечі автомати і стріляли в наш бік скільки могли. Що ж, їх добре навчили партизанської тактики. А ми ще були новачками. Але не здригнулися перед озброєними до зубів бандюгами, які замість того, щоб воювати з німцями та мадярами, підло вдаряли нам у спину і грабували мирне населення.

 

З настанням ночі бій затих....

На підвищеній постелі посеред однієї з хат помирає стрілець... Страшно храпить... Голова вся в закривавлених бинтах...

 

На другому ліжку тяжко йойкає від болю інший. У нього обидві ноги прострілені вище колін, причому кулі пройшли наскрізь через кості.

 

Третій поранений – я. Санітар перев'язує мою рану, дає мені таблетку від зараження крові. На душі моторошно від стогонів конаючого стрільця та зойків пораненого. На тлі їхніх страждань свого болю я не відчуваю.

 

Біля стрільця, що помирає, стоїть почесна варта. До хати також прийшли курінний командир Різун-Ґреґіт і сотенний командир Гамалія, стали наструнко й віддали всім по черзі честь.

 

Але стрілець, що помирає, вже цього не бачить і, здається, нічого і не чує. Його тіло вже не рухається – він паралізований. Ще скрикує, помирає повільно, в муках. Після півночі його серце перестає битися...

 

Мене переводять до іншої хати, бо покійного треба готувати до поховання. Похорон відбувся на другий день на сільському цвинтарі...

 

На світанку наступного дня об'єднаний відділ різунівців і гамаліївців пішов прочісувати ліс у тому напрямі, куди тікали кулагінці, волочачи за собою своїх убитих і поранених. Через деякий час натрапили на купу трупів, прикритих гілляками смереки та сосни. Прискіпливо оглянувши трупи, виявили, що кулагінці своїх поранених добивали пострілом у потилицю, очевидно, щоб з ними не морочитися. Такий жорстокий, видно, був у них закон...

 

За кілька днів по наказу курінного Різуна-Ґреґота наша сотня зібралася відходити на західну сторону Чорного лісу, до села Грабівки, щоб оборонити його від можливого другого нападу кулагінців. А ще розвідка донесла, що німці стягують війська, щоб очистити Чорний ліс, який опинявся в тилу фронту, що наближався із сходу, від партизанів.

 

Я і ще два легкопоранені бійц, з якогось іншого проводу, на той час жили у хаті Ґанки Мартинюк. Це була висока, енергійна і відважна дівчина, з вигляду 21-22-річна.

 

Німці, напевно, довідалися про бій, що тут відбувся і їхня розвідка з трьох чи п'ятьох броньовиках приїздила до села. Під'їхавши до лісничівки, німці кілька хвилин стріляли з кулеметів по лісу. В ліс, певно, боялись заїжджати, щоб не підірватися на мінах. А трохи пострілявши, поспіхом поверталися назад, можливо, остерігаючись засідки партизанів. Так вони робили два чи три дні поспіль.

 

Ми ж, поранені, були в той момент беззахисні. У моїх друзів, правда, були пістолети, а в мене кріса забрали. Сказали, що так буде краще для конспірації, а насправді у сотні Гамалії не вистачало зброї на всіх.

 

Ми зрозуміли, що німці готують якусь операцію. Ці два бійці були старші за мене, досвідченіші і радили мені добратися до свого села, там підлікуватися, а потім повернутися назад до сотні. Коли дізналася про це наша опікунка Ганка, яка була ще й зв'язковою між відділами, то запротестувала. Казала, якщо ті двоє хочуть, то хай ідуть, а мене вона без дозволу Гамалії не відпустить.

 

І мої товариші по нещастю – один був поранений у плече, а другий в руку – пішли. Куди – не знаю, бо більше їх не зустрічав. Залишатися самому без зброї (хоча я й виглядав на сільського хлопчиська) мені не хотілося. Треба було йти, хоч я ще трохи кривав, – іншого виходу я не бачив.

 

До Іваниківки було кілометрів 15. В дорогу я вирушив раненько. Пройшов Посіч, Старий Лисець, перейшов кладкою через Бистрицю-Солотвинську і зайшов до Нового Лисця. На що я в дорозі надіявся і яке в мене було тоді "алібі" вже не пам'ятаю. Знаю добре тепер, що робив велику дурницю і міг легко заплатити за неї життям.

 

Без пригод добрався до свого села під вечір. Але вдома мене чекала велика несподіванка: в нашій хаті квартирували два німецькі офіцери. Я відчинив двері і бачу, що сидить за столом німецький офіцер у формі польової жандармерії і щось пише.

 

Заходжу: "Слава Ісусу Христу!" Німець глянув на мене, але нічого не сказав – чи то не зрозумів, чи арійський гонор відповідати не дозволив. Я сміло підійшов до лави, сів і махаю ногами як бахур.

 

Ні мами, ні братів чомусь у хаті не було. Біля німця лежала вівчарка. Коли я всівся на лаві, пес піднявся, ліг перед мене і дивиться своїми мудрими очима в мої. Я теж люб'язно дивився в його очі. Я змалку любив собак, і розумний пес, видно, відчув це.

 

Так ми з псом дивилися один одному в очі, коли відчинилися двері і до хати зайшла мати. Глянула тишком на мене, але нічого не сказала. Щось спокійно почала шукати за комином. І ніхто ж не вчив її конспірації! Материна любов здатна творити чудеса.

 

Зайшов до хати другий офіцер, побачив мене, щось зашваркотів до свого колеги, а потім, вказуючи на мене, ламаною мовою запитав у мами, хто я. Мама каже: "Це сусідський хлопець, прийшов позичити солі". І підходить до мене та дає в склянці трохи солі. Я дякую І йду до дверей. "Бувайте здорові!" – кажу, навіть не глянувши на німців.

 

Але куди йти далі? А сонце вже заходить. Пішов у бік сусідів, які жили за струмком Степичем за 200-300 метрів від нас. Там було господарство Василиків – батьків мого шкільного друга Юрка. Та в долині, зарослій деревами, біля кладки через потічок мене чекала несподіванка – я потрапив у засідку.

 

Нараз мене освітили чотири кишенькових ліхтарики: "Генде гох!". Я зупинився. До мене підбігли німці, один мої руки догори підіймає, другий з моїх штанів пасок витягує, третій "шмонає" від голови до ніг. Ліхтарики світять в очі, і я не можу побачити, що це за жовніри, якого роду військ. Обмацавши мене, німці вийняли з моїх кишень люстерко, гребінчик, ножик, носовичок і в скляній трубці червоні пігулки проти зараження крові та викинули все вбік. Пігулки були німецького виробництва, але німці на них не звернули уваги.

 

Тоді зв'язали мої руки моїм же паском, і я відчув, як дуло автомати вперлося мені в спину. Один німака світить в очі ліхтариком, я другий питає: "Вогін гейзду?" (куди йдеш?) Я стиснув плечима: "Не розумію по-німецьки". Німець тоді: "Я! Я! (так) Гдзє пан ідзе?" Я згадав, що квартира по-німецьки – "ді квартір", і кажу німцеві, що йду на квартиру спати. "Я! Я! – репетує німець. – Во іст дайне квартір?! (де твоя квартира?)" Я знов стискаю плечима, мовляв, нічого не розумію. Німець по-іншому: "Гдзє, пан, квартір?" "Аво там, де січку ріжуть!" – показую в бік Василиків, звідки долинає звук січкарні: чах! чах-чах! "Ком!" – командує німецький солдат.

 

Я йду спереду, а німець, тримаючи кінець паска, яким зв'язані мої руки, – за мною. Решту світять ліхтариками позаду. Чи то пістолет, чи емпій (німецький автомат) упирається мені в спину. Ну, думаю, влип. Сподіваюся лишень на те, щоб першим уступити до стодоли, де старенькі рубають січку, і крикнути: "Вони не вірять, що я ваш син!".

 

Так і сталося. Переступивши поріг стодоли, кричу щосили: "Тату! Вони не вірять, що я Ваш син!?" Микола Федорович і його дружина Марія, побачивши мене із зв'язаними назад руками в супроводі німців, не розгубилися. Чоловік скидає свій пасок і до мене, ніби хоче бити: "А ти де, ск...вий сину, ганяєш?!" Але німець каже: "Найн! Найн! Ком нах гавз!" (Ні! Ні! Йди до хати!) і йде вперед.

 

А тоді на дверях кожної хати в сінях висіли списки тих, хто там мешкає. Для чого це німці запровадили – сказати важко, але наразі той листок їм пригодився. Німець посвітив ліхтариком на список і побачив, що в хаті має бути шість душ.

 

Німці першими заходять до хати. На печі сплять малі діти. Микола Федорович хоче їх розбудити, та німець не дозволяє і рахує так: айн, цвай, драй, а фіра – то вже на мене. Словом, усе зійшлося, бо Василиків син Юрко (псевдо Дуб) був у цей час у сотні Гамалії.

 

І тут німець, видно, старший між ними, кричить: "Крікс – шайсе! (Війна – лайно!) Гітлер – капут!" А мені хочеться на цю його провокацію показати дулю (руки вже розв'язані), але я тільки собі думаю: нема дурних, дурні пішли воду в Степич міряти. Німака, махаючи пальцем, дає мені команду "шляфен", тобто "спати". Але коли німці вийшли з хати, я думаю тікати, забувши про рану. Та тепер уже не пускає ґазда: "Ти що, хочеш, щоб німці мене спалили?". Доводиться ночувати.

 

Та мені було не до сну. Ледь благословилося на світ, першим з хати вийшов господар, щоб обійти худобу в стайні, хоча ще було дуже рано. Потім обійшов біля стодоли і стайні, нібито оглядаючи, як сходить картопля. Потім узяв відра і по стежці через кладку пішов до криниці. Тим часом господиня пішла на город, нібито щось там сапати. Таким чином господарі добре перевірили, чи нема поблизу німців. А відтак нагодували мене, дали харчів на дорогу, поблагословили, і я пішов через поля до Чорного лісу.

 

Підлікуватися вдома мені не вдалося. Лише роз'ятрив рану та наразився на небезпеку. І тільки дивом лихо оминуло мене. Добре, хоч бідна мати моя не знала, що вночі її син за яких триста метрів від хати був, можливо, на волосок від смерті...

 

Травень був у розквіті, в полях зеленіли жита, мені від радості аж серце мліло, я йшов, мов на весілля... За волю – смерть не страшна! Але про смерть і гадки вже нема. Пригода минулої ночі залишалася далеко позаду. А мій внутрішній стратег малює тепер рожеві картини того, як скоро ми, українські повстанці, станемо могутньою армією і знищимо всіх ворогів України...

 

Ми йдем вперед, здалека чути гуки.

Гармати б'ють, там воля або смерть!

Не буде більш терпінь, ні муки –

Вперед! За волю або смерть!

 

Підійшовши ярами до Посічі, я переконався, що в селі спокійно, й обережно пішов далі. Ось вже і Майдан-Посіцький. Розпитав у крайній хаті про тутешнє становище і пішов до опікунки, від якої втік. Згодом і Ганка прийшла, пожурила мене за те, що не послухав її, що пішов додому, а вона ж відповідає за мене перед Гамалією.

 

Нагодувавши мене, дівчина розстелила своє ліжко і сказала лягати спати. Я запитав, де ж буде спати вона, адже ліжко одне. Ганка весело розсміялася і відповіла, що зі мною. Я дуже засоромився і, непевно, почервонів, а вона каже: "Ти мною не журись". Зачинила за собою хату на замок і кудись пішла.

 

Я був дуже змучений з дороги і, впавши на ліжко, заснув мертвим сном А серед ночі прокинувся. І не второпав, де я. І не в лісі, і не в сіні на подрі? (горище) Де я? Навкруги темно. Мацаю. Хтось є біля мене, спить. Мацаю по голові, а на голові коса, і я зразу згадав, де я є і хто біля мене спить. Хотів тікати зі встиду, але, заспокоївшись, подумав, зважив, що я все-таки стрілець, я вже повстанець. А, значить, треба бути врівноваженим. Поволеньки повернувся до Ґанки спиною і заснув.

 

А коли я прокинувся, вже був день. Вареники чекали на столі. Ми з Ганкою поснідали. А опівдні приїхав обоз з харчами, що йшов з терену під охороною якоїсь боївки у Чорний ліс до сотні Гамалії.

Такої нагоди пропустити я не міг.

 

З обозом добрався до Грабівки, зголосив своє прибуття командирові Гамалії. В селі якраз перебував наш повстанський шпиталь, в якому лікували поранених з цілого Чорного лісу. Мене призначили в чоту, що охороняла хати, в яких лежали поранені, щоб заодно підлікувався. Дали мені кріса, патрони, гранати.

 

Фронт наближався до Чорного лісу. По навколишніх селах було повно ворожих військ та ще кулагінці продовжували грабувати селян. На нас вони вже не наважувалися нападати, але нападали на дітей, які пасли худобу біля лісу, і рідко нашим бійцям вдавалося відбити маржину (худобу). Кулагінці як блискавично появлялися, так і зникали. Наші застави та засідки майже не допомагали.

 

Маючи на озброєнні радіотехнічні засоби, кулагінці зв'язувалися зі своїм Центром. В умовлений час, уночі, їм з парашутів скидали зброю, боєприпаси, амуніцію, медикаменти. Навіть були скинули двох дівчат-медичок з Полтавщини, а також двох псів. Того разу нашим партизанам стало відомо, як і де скидатимуть вантажі, тож медсестри і собака, яку ми назвали Сталін, дісталися УПА. А другого пса довелося застрелити, бо був страшенно злющий і ніяк не давався в руки.

 

У червні ми дістали наказ вийти з села й окопатися на висотах під лісом за річкою Луквою. Це для нас було щось нове. Виявилось, що німці роблять на Чорний ліс "айнзатц", тобто облаву, щоб очистити його від партизанів і з наближенням фронту мати безпечний тил. Послали на ліс танки, літаки пролітали над самими смереками.

 

Ми ж окопалися і на становищах пролежали дві доби. Вночі – дощ, грім, а ми, промоклі, лежимо і зоримо, щоб ворог не прорвався через нашу ділянку оборони. А в неділю прийшов наказ повертатися в села. Тоді ж кулагінці прорвалися в гори, пішли на наші застави і зазнали великих втрат. Залишили обоз, важку зброю – кулемети та міномети, а також секретні документи. Самого ж Кулагіна в Карпатах наздогнала куля вояка УПА. Та про це вже багато написано – повторювати не буду.

 

30 червня святкували ми третю річницю відновлення української державності. З нагоди урочистостей багато нашого війська було сконцентровано на одній з полян Чорного лісу, прибули командири УПА- Захід.

 

...Однієї неділі чи на якесь свято наша третя чота охороняла у Грабівці партизанський шпиталь, який щодня поповнювався пораненими. Пам'ятаю, місцеві жителі пригощали нас варениками зі сметаною, було дуже смачно. Напевно, апетиту додавали свіже повітря із навколишніх лісів та й те, що мій організм ще ріс, а тому дуже хотілося їсти...

 

Нараз прискакав на коні чоловік з-за гори і затинаючись повідомив, що з його села – Старого Угринова вже їдуть на Грабівку близько сотні есесівців. Їдуть на сільських фірах, скоро будуть тут. Часу на роздуми не було. Наш чотовий на псевдо Ігор приймає рішення: "Перший і другий рої – тривога, третій і четвертий рої – гостре поготів'я! Залишитись на охороні шпиталю". А одного стрільця посилає з повідомленням до штабу Гамалії.

 

Я вже трохи міг бігати і попросив у чотового дозволу прилучитися до першого рою, щоб заступити дорогу есесівцям. Дуже хотілося постріляти з нового німецького карабіна. Зарослим корчами і деревами схилом ми вибігли догори на житнє поле, далі – на порошну доріжку, що вела до Старого Угринова через горб, порослий лозами. Цією доріжкою їхали на возах есесівці, вже долинало тарахкотіння їхніх фір.

 

Чотовий Ігор дав команду першому роєві залягти розстрільною впоперек маршруту есесівців, а другому (з двома кулеметами) – в житі паралельно до доріжки десь за 50 метрів від неї і за 70 метрів від першого рою. Ройовому другого рою був наказ: на перші стріли відкрити гураґанний вогонь. Сам чотовий став з ройовим і кулеметником з МГ за горбочком навпроти доріжки.

 

Одна за одною показалися фіри з німцями. На першій фірі поряд зі сільським фірманом сидів офіцер і тримав на колінах автомат. Чотовий підпустив фіру на якихось 10 метрів і, чи то пошкодувавши фірманів, чи гадаючи, що німці від несподіванки здадуться в полон, вискочив до фіри з окликом: «Генде гох!». Але німецький офіцер уже побачив дуло кулемета і, зіскочивши з фіри, почав стріляти по ньому.

 

Та кулеметник випередив німця і кількома кулями поранив його в пличе і руку. Чотовий Ігор умить накинувся на розгубленого обер-лейтенанта і звалив його на землю. Наш рій відкрив вогонь із двох кулеметів і крісів. Але й німці позіскакували з фір та залягли в рівчак під корчами, відкривши шалений вогонь з автоматів розривними й отруйними кулями.

 

На жаль, другий рій не відкрив учасно кулеметний вогонь, давши німцям шанс оговтатися і втікати. Ройовий – колишній польський жовнір наказав своїм кулеметникам без його наказу не стріляти, але несподівано отримав німецьку кулю в потилицю. Три німецькі офіцери із задніх фір заповзли в тил роя і, зорієнтувавшись, що нас мало, затіяли шалену стрілянину.

 

Інші німці розвертали задні фіри і забирали своїх убитих і поранених. Не могли тільки забрати обер-лейтенанта, якого притиснув до землі чотовий Ігор. Я вистрілив по офіцерові, що зігнувшись біг у житі. Він упав, але виявилося, що я його не вбив, бо на тім місці знайшов потім тільки офіцерську шапку, зачеплену кулею.

 

Нас було мало і ми не могли переслідувати німців. На поміч підоспіла наша сотня, затискаючи в кліщі поле бою, але було пізно – німці вислизнули.

 

Чотовий, що тримав під дулом автомата обер-лейтенанта, сказав мені взяти портфель німця, в якому було повно фотографій сільських хлопців і дівчат у вишитих сорочках та грошей – німецьких марок і польських злотих. Невдовзі після бою приск­кав командир четвертого округу Грім і забрав того портфеля...

 

Неподалік кулеметник на псевдо Пень робив перев'язку ройовому Залізняку, Цей ройовий – Сікора Петро Іванович, 1924 р. н., був з мого села. Дві кулі, що прошили йому рамено (плече), мабуть, були отруйні. Через дві години Петро втратив мову, а через три-чотири – помер. Проти отруйних куль у нашім шпиталі ліків не було.

 

Також у цьому бою загинув мій однокласник, з яким ми разом стріляли з пукавок у "40 крульов польських", Заліський Василь Іванович.

  

Кулеметникові з другого рою розривна куля розтрощила коліно, гомілка трималася лиш на шкірі. Кулеметник стікав кров'ю і невдовзі помер.

 

Стрільці, що підоспіли, допомагали перев'язувати поранених та відносити їх на фіри, щоб везти до шпиталю. Мертвих складали на іншу фіру і теж везли до Грабівки. У цьому бою та ще впродовж двох днів після нього, враховуючи важкопоранених, котрі померли, ми втратили семеро бійців. Всі семеро гамаліївців були поховані на сільському цвинтарі. Нині там, на старому цвинтарі, є сім могил з березовими хрестами, але без написів хто в них спочиває.

  

Подальші події в Чорному лісі розвивались бурхливо. Йшла прискорена підготовка сотень і шпиталю до переходу в карпатські ліси. 23-24 липня в лісі почали формувати великий обоз. Спершу – фіри з харчами, далі з амуніцією, зброєю та військовим майном. Потім – фіри з пораненими із шпиталю.

 

Цей табір охороняла сотня Гамалії. Ми вже знали, що йдемо в Карпати, тільки не знали, що більшовики прорвали фронт і наближаються до Станіслава і Надвірної, що є загроза бути відрізаними від Карпат. Провід ОУН Карпатського краю вирішив, що в Чорному лісі нашим сотням перед більшовицьким фронтом не встояти.

 

З чотирьох стрільців була створена розвідгрупа під моїм керівництвом, якій наказали зорити за ділянкою шляху, що проходила через ліс між Росільною і Красним. По цьому шляху без перерви відступали німецькі і мадярські війська. Танки і гармати безперервно сунули на захід, а ми за їхнім рухом спостерігали і доповідали командирові Гамалії.

 

Кілька сотень нашого війська, обоз, шпиталь та багато цивільних, що втікали з міст і сіл перед поверненням більшовиків, сконцентрувалися в лісі біля шляху Росільна – Красне. А по дорозі нестримним потоком відступали німці. Наше командування сформувало дві ударні групи, котрі мали забезпечити прорив через шлях.

 

Уранці 27 липня одна група рушила до шляху, а друга залишилася прикривати її. Стрільці першої групи перебігли дорогу поміж німецькими танками і залягли в лісі, приготувавшись до бою. В цей же час командир Гамалія і ще хтось з командування вийшли на шлях і зупинили танк. Командир танка, піднявши люк, кричить: "Васт іст льос?" (що сталося?) Наші щось пояснили йому, я тільки почув, як німець відповів: "Я, я. Дуже добре. УПА!".

 

І ми також почали переходити через шлях. Виріс німецький регулювальник біля наших командирів. Переїжджали по черзі: наша фіра – їхній танк чи гармата.

 

Наші війська йшли форсованим маршем лісовою доріжкою попри лісничівку на село Міжгір'я (колишній Майдан). Наша розвідгрупа роззброїла якихось мадярів, забравши собі тачанку із станковим кулеметом. До нас приєдналися ще двоє закарпатців, що були кулеметниками, – на тачанці нас стало вже шість.

 

Був гарний сонячний липневий день. Наші передові частини вже пройшли село Луквицю. А передові частини совітських військ, повідомлені своєю повітряною агентурою про наш похід у Карпати, стали на шляху нашого просування в лісі біля села Богрівки, де й відбувся бій.

 

Більшовики, які були в засідці, розвідку нашу пропустили, а коли наш обоз трохи скупчився на обідній привал, ударили з-за дерев з усієї своєї зброї. Сотня Гамалії залягла і прийняла бій, хоч не обійшлося і без паніки. Підходили інші сотні і включалися до бою.

 

Ніхто ще не знав, що бій почався з фронтовими частинами більшовиків. Противник увів у дію міномети і артилерію. Сили були нерівні, до того ж ворог несподівано вдарив по нас. Тому зрозуміло, що наші відступали хто як міг.

 

Зі свого окопу нам було чути, як (мабуть, на танку) якийсь солдат вигравав "Катюшу". Ми випустили кілька довгих черг зі свого станкового кулемета в тому напрямку, і в цю мить біля нас почали рватися міни. Попри нас до лісу втікали поранені із шпитальних фір, відступали розстрільною стрільці наших сотень. Ми ще думали своїм кулеметом зробити якесь диво. Та снаряди, що розривалися поряд, змушували нас змінити становище.

 

В цей час пробігав якийсь командир чи провідник, мабуть, поранений з нашого шпиталю. Побачивши нас, видно, подумав, що нарвався на мадярів, бо приставив до своєї голови пістолет. Але, почувши наше: "Як справи попереду?", схаменувся і крикнув нам: "Спасайтеся, як можете! Кидайте все!.."

 

А кулі свистять над нашими головами. Приймаю рішення: відступити, але не тікати. Та як? Мої бійці хочуть кулемет залишити в траншеях. "Ви що? – кричу до них. – Негайно демонтуйте кулемет і всі пачки з патронами беріть з собою". А сам розумію, що нам це не під силу, бо нас лише шестеро.

 

Нараз з сусідньої гори почулися гарматні залпи. Як потім з'ясувалося, то якась мадярська дивізія відкрила вогонь по більшовиках, І це нам дуже допомогло: частину своєї уваги більшовики від нас відвернули. Мені вдалося затримати якийсь рій, здається, із сотні Шрама, що відступав розстрільною. Стрільці цього рою, правда, не дуже хотіли брати наші пачки з патронами, та я пригрозив, що розстріляю їх з кулемета.

 

Ми вмить розібрали кулемет, забрали патрони до нього і почали лізти на якусь стрімку гору, на щастя, порослу корчами. Чіпляючись за ці корчі та підсаджуючи один одного, ми дерлися догори. Спільні зусилля нас подружили – недарма кажуть: біда єднає.

 

А там під лісом, де зупинився наш обоз, більшовицькі варвари розправлялися з нашими пораненими та цивільними хлопцями із сіл, що втікали від фронту. Одну групу – понад сотню осіб (!) загнали в ліс і над якимось ярком розстріляли. Лише двом з тієї групи пощадило втекти. Вони потім нам розказували, що більшовики розстріляли і двох медсестер, що були при поранених на возах. Про той розстріл у лісі я також чув у 60-х роках від старих людей з Богрівки. Тепер вони вже повмирали, а я, на жаль, тоді не розпитав, де те місце. Адже совіти через кілька років той ярок засипали і на його місці посадили лісок.

 

...Видряпалися ми на гору, до невеличкої поляни. Тут нас зупинив оклик: "Стій! Хто йде?" "Свої", – відповідаю. "Кличка?" – знову кричить до нас той же голос. А я йому: "Яка може бути кличка в нашому становищі". У формі німецького офіцера підійшов якийсь командир, розпитав нас, хто ми і наказав прилаштуватися, де можна. Як потім ми дізналися, це був сотник петлюрівської армії, а тепер один з провідників нашої розвідки Сокіл.

 

Коли кругом затихло, Сокіл наказав встановити кулемет перед відділом, а нам шістьом стати біля кулемета. Командир Сокіл перед строєм склав нам подяку, наголосивши при цьому, що зброя – наше життя. "Кидати в бою зброю – це значить перестати бути живим", – казав він. Багато стрільців було вже без зброї. Тікаючи з бою, вони або кидали, або губили її. А тепер стояли з опущеними головами, їм було соромно...

 

Командира Сокола я більше не бачив, хоча чув про його геройство багато.

 

28 липня ми підійшли під село Пороги. Увечері нас розквартирували в крайніх хатах під лісом, дали повечеряти. До нас прийшов командир Гамалія. Кістяк його сотні був збережений і перебував у цьому селі, готуючись до подальшого походу в гори. Він був радий, що ми винесли з собою кулемет, і зложив нам подяку. Кулемет ми передали другій обслузі, котра мала коня.

 

У ніч з 28 на 29 липня наша сотня, охороняючи провід ОУН Карпатського краю, рушила з Порогів на полонину Малиновище. Цілу ніч ішли ми крутими гірськими стежками, часто над проваллями, навантажені коні жалібно іржали, спотикались, а деякі, оступившись, навіть падали в безодню. На верху почалися зливи, а наші намети і шинелі залишилися на фірах в обозі. Ми попромокали до нитки, хоча й ховалися під соснами. І тоді почали робити колиби, накривати їх четиною і корою смерек.

 

Дощ лив дві чи три доби поспіль, харчі закінчилися. Поїли все, навіть недоторканні пайки цукру. Коли встановилася гарна погода, в Порогах, Зеленій і Маняві вже було повно червоних фронтових військ.

 

А кругом – скелі й каменюки, та потім цими каменюками ростуть афини (чорниці). І такі великі корчі, що сядеш під ними – і тебе не видно. Корчі афин, обліплені чорними ягодами, і спасали нас від голоду. Тільки одне було недобре, що рот, язик і зуби ставали сині, аж чорні.

 

Мусили в таборі їсти коней. Застрілять коня і на два дні сотні вистачає. Діставалося на кожного по склянці розсолу і шматочку м'яса.

 

Почалися повторний військовий вишкіл, ходіння на стежі. Мене призначили заступником ройового, і я розводив стрільців на стійки або застави.

 

Сотня Хмари, що містилася вище в горах, дозволила собі навчання зі стрільби. Луна пострілів наробила в горах великого шуму. Над нами почали пролітати більшовицькі літаки.

 

Вночі 17 серпня наша сотня вирушила в бік Чорного лісу. Мабуть, крайовий провід ОУН з провідником Робертом на чолі, що був з нами і під нашою охороною, так вирішив. Нам наказали йти тихо, не курити, не говорити, зброєю не бряжчати.

 

По дорозі ми бачили залишені відступаючими німецькими та мадярськими військами спорядження, автомашини й фіри, але нас категорично попередили нічого не чіпати та йти слід у слід. Не знаю, чи спереду хтось був з міношукачем, але йшли ми швидко.

 

Не помічені ворогом, пройшли ми між селами Порогами і Зеленою, лісами проминули Міжгір'я. У лісі біля Грабівки Гамалія розділив сотню на чоти і дав кожній чоті завдання й терен дії. Третій чоті, де був я, припав район сіл Завою – Яворівки. Сам Гамалія пішов з першою чотою в район Рибного – Вістової та трохи потурбував більшовиків на залізничній гілці Станіслав – Калуш.

 

А ми вдень відмивалися і відпочивали, хто не ходив у розвідку або не стояв на стійці, а ввечері пішли в крайні хати Яворівки, щоб трохи поїсти. Хоч у селі не було війська, але його аґентура, видно, вже донесла командуванню, що в лісі з'явилися бандерівці.

 

Заночувати ми вирішили у смерековому молодняку неподалік села. Вибрали сухе місце, довкола виставили стійки. Мені випало охороняти табір над досвітком. Лежу за кулеметом МГ і спостерігаю за полем, слухаю, як ліс гомонить та пташки щебечуть. А повіки склеюються. Вмиваю очі росою – не допомагає, тоді щипаю себе до болю за руку.

 

Нараз виринули одна голова, друга, третя. Я вмить припав до кулемета, дрімоти наче й не було. "Стій! – кричу до них. – Стрілятиму!" Але то – сільські хлопці з попередженням: "Тікайте, бо більшовики сюди йдуть".

 

Одного я пропускаю, щоб підняв тривогу, а двох на всяк випадок залишаю перед кулеметом полежати. Розстрільною відходимо до лісу. Позаду чується гавкіт пса, автоматна черга, але приймати бій не маємо права, бо сили нерівні. Нас переслідували бійці спецвійська, так званих "заґрадотрядів".

 

Якраз на Спаса, 19 серпня, наша чота підійшла до села Нивочина. Ми з чотовим залягли на горбі, а всі решту лишилися трохи позаду в молодому лісі, зайнявши оборону. Чотовий каже: треба роздобути щось поїсти в крайніх хатах. Кілька стрільців з кулеметом залягло на горбі. Внизу видніються стодола й хата, а біля них садок. Двоє нас поповзло до садка. Кругом тихо. Лиш десь у селі загавкали собаки та заревла корова.

 

Лишаю за рогом стодоли свого колегу, а сам іду до хати. Двері до сіней відчинені, значить у хаті хтось є. Граната в руках, готова до бою, бо крісом багато не навоюєш в хатній обстановці. Але назустріч виходить молодичка. Вона з-за фіранки вже зорила за нами. На запитання, чи є в селі якесь військо, молодичка відповіла: "Війська нема, але якісь три москалі лазять по хатах, просять самогонки". Я подумав, що це розвідники-оперативники НКВД.

 

Махнув рукою напарникові, щоб заходив до хати. Попросили господиню зготувати щось поїсти і з собою дати. Та коли ми жадібно ковтали вареники, до хати ввійшла ще одна молодиця і повідомила, що йдуть три більшовики.

 

Ґаздиня сказала нам заховатися до комори, вхід до якої був із сіней. Щоб не марнувати часу, ми взяли з собою миску з варениками і сметану. Молодиці зачинили нас на замок, а самі вийшли солдатам настрічу на подвір'я, щебечучи до них і вгощаючи їх грушками та яблуками.

 

Солдати знехотя їли й цікавилися, де хазяїн. Жінки схлипнули: на фронті, а може, вже їхніх чоловіків і нема. Солдати ще поцікавилися, чи є листи від чоловіків з фронту? Набрали груш і яблук, сказали "спасібо" та й пішли.

 

Жінки відчинили комору, дали нам на дорогу кілька хлібин, солонини і сиру. Ми дуже дякували їм за все. А коли вже виходили з хати, ґаздиня несміло призналася, що в них у стодолі в бункері є хлопці з лісу, може, ми їх з собою заберемо.

 

Хлопців було троє. Один з чеським автоматом називався сотенним на псевдо Черник. Псевд двох інших не пам'ятаю. Ми погодилися взяти їх із собою і привели до чотового Ігоря, попередньо обеззброївши. Чотовий знав сотенного Черника і наказав нам віддати аброю. А через місяць сотенний Черник загадково загинув у засідці на дорозі біля авта в колишньому Войнилівському районі.

 

... І знову більшовики почали за нами погоню, як тільки ми підійшли до сіл Завою і Грабівки. Гамалія був на той час десь у районі Рибного. Чотовий Ігор прийняв рішення відійти в ліси біля Міжгір'я. По обіді наша чота прийшла під те село і вирішила перепочити в лісі біля підніжжя гори. З цього місця було видно крайні хати, господарів, які поралися на подвір'ях. Ми виставили дозори, і дехто навіть вже роззувся, щоб провітрити ноги.

 

Нараз чуємо: "Бах! Бах!" (десь за селом). А біля нас – та-рах! – свист і розриви снарядів. Що за чортівня?! Всі зриваються і, як по команді, втікають лісом на гору. Опинившись на вершині, ми залягли в розстрільну, зробили перекличку. На щастя, всі є, і всі здорові, навіть поранених немає. Чисте диво! Зайняли кругову оборону, бо відступати далі нікуди. Якщо нас оточили, то тут уже може бути наша могила.

 

Команда: якщо ворог наблизиться до нас – гранати до бою! Вогонь! З криком "Слава!", "Бий проклятих бандюг!" – уперед!

 

Смертельна тиша довкола. Не чути пострілів гармат. Проходить хвилин десять, півгодини, а навкруги – тихо. Аж десь через годину і більше почулося глухе гарчання танків, що віддалялися. За якийсь час розвідка принесла радісну звістку: виявляється, москалі не знали про нас, а просто випробовували трофейні мадярські танки і випадково стріляли якраз по тій горі, до котрої ми підійшли.

 

Увечері ми налагодили зв'язок із сільським підпіллям, повечеряли Для конспірації перейшли в інший ліс і заночували. Послали розвідку в Чорний ліс, з якого ми змушені були вийти. Через добу розвідка повідомила, що до Чорного лісу повернулися різунівці. І наша чота повертається до Чорного лісу, де нас уже розшукують зв'язкові від Гамалії. Сотня знову збирається разом і стає табором у глухому лісі між селами Грабівкою, Гринівкою, Лисівкою.

 

Невдовзі командир Гамалія викликав мене і дав одразу кілька завдань:

1. Даю тобі три стрільці, за яких відповідаєш. У них погане взуття, вони мають придбати собі взуття і вернутися з тобою до табору.

2. Провести розвідку в терені Лисецького району (з якого походив весь склад сотні Гамалії – Авт.), налагодити зв'язок з районними провідниками Ярославом і Морозенком.

3. Маючи в допомозі трьох стрільців, привести пару фір продуктів для сотні.

 

Останнє – завдання не з легких, хоча, що з цього всього було важче, я тоді не замислювався.

 

Ми ще за дня вирушили в дорогу, а вночі прийшли до Іваниківки. Я відпустив стрільців додому, а сам пішов на зв'язок. Совітів у селі не було. Зустрівся з ким треба й отриманий наказ почав виконувати за всіма трьома пунктами відразу.

 

Я вже знав, що в мене вдома все згоріло, коли проходив фронт. Утікаючи з села, мадяри підпалили частину господарств. Із стайні ледве витягли худобу, яка не хотіла рушити з місця, боячись вогню. Стодола згоріла дощенту, бо люди рятували хату. Хата вже була нова, але ще не докінчена. Хата обгоріла, залишилася без даху (дахи тоді були солом'яні), але повністю не згоріла, бо її люди обливали водою.

 

Коли догорала стодола, хтось згадав, що під нею є бункер. Його підпільно будували майстри з далеких районів ще в 1942 році. Майстри свою справу добре знали – всередині все було з дуба. В бункері були двоповерхові ліжка, столик і вентиляція, але вхід і заразом вихід був один з боку стодоли в піддашші, куди закочували на ніч віз. Стодола стояла на горбі, а внизу ріс сад.

 

На час пожежі в бункері сиділи два підпільники і мій старший брат Федір. Всі тепер кинулися від палаючої хати до стодоли і стали розтягувати догораюче дерево. Викотили обгорілий віз, під яким був замаскований люк до бункера. І з тяжкими зусиллями повитягали з бункера трьох напівмертвих чоловіків, які не здогадалися перекрити вентиляцію, коли почули, що горить стодола. Кругом була густа стрілянина, і вони розгубились.

 

Була гарна місячна ніч і тиша. Підходжу під свою обгорілу хату, оглядаю, нічого особливого не помічаючий. Через вигоріле вікно зазираю всередину, чую важке зітхання. Моя мама, яка вистраждала цю хату, тепер лежала на печі, що дивом збереглася, і тяжко схлипувала.

 

Через обгорілі двері зайшов до хати: "Мамо! Це Ви?!" Розраджував рідненьку, як міг: "Мамо, не плачте. Попереду ще багато пожеж. Будуть горіти села і містечка. Попереду довга дорога. Та ми мусимо вистояти. Не маємо права не вистояти". Не вмів я тоді як слід нікого розрадити, а тим паче свою горем прибиту матір.

 

Наступний день я пролежав у полі, бо через наше село на фірах і бричках проїздили оперативні групи НКВД з Лисця. А біля мене брат Федір сіяв жито, не знаючи, що сіє востаннє. Через неповних два місяці три кулі обірвуть його життя...

  

Увечері мене чекали навантажені харчами три фіри. Районні провідники Ярослав і Морозенко передали Гамалії штафету, тобто донесення, а на словах просили передати командирам, що треба громити райони, бо більшовики загрожують їхньому життю.

 

Без пригод ми повернулися до табору. Командир Гамалія подякував нам і поздоровив мене з виконанням важливого для сотні завдання, сказав відпочивати.

 

Наступного дня після наради командирів Різуна і Гамалії я отримав чергове завдання, якого вже виконати не зміг. З двома стрільцями мені наказали привезти харчі й обмундирування. Вже в селі мене попередили, щоб я був обережний, бо в терені відбуваються підозрілі справи. Три дні поспіль група чисельністю 2-3 десятки енкаведистів на фірах, з кулеметами патрулює села Похівку, Забережжя, Іваниківку, Радчу. Одного дня в один бік, іншого – у зворотний. Я зрозумів, що з терену треба вибиратися негайно.

 

І ось знову вдень лежу в полі... І знову брат Федір щось сіє поруч... Повернувшись з обіду, він оповів мені, що бачив, як проїжджали селом на фірах совіти, а потім чув кулеметні черги. Ті черги чув і я. Тривога влізла мені в душу. А ввечері я дізнався страшну новину – загинув тереновий провідник Ярослав.

 

Як розгорталися в той день події, точно не з'ясовано й досі. Але я спробую відтворити приблизний їх перебіг.

 

Провідник Ярослав перебував на постої у Князюків. Коли побачив енкаведистів, що їхали дорогою в напрямі його постою, вирішив (або хтось йому так підказав) сховатися в кукурудзі за дорогою. Може, він думав у разі потреби добратися тією кукурудзою до Степича, а там зарослим деревами яром до гаїв, котрі майже впритул підходили до ліска Мочари.

 

Але лиха доля насміялася над провідником Ярославом і привела його до смерті. Коли Ярослав перебігав дорогу, по ньому вдарили із кулемета, й одна з куль потрапила в ногу. Оперативники побачили, що поранений ще може втекти, тому один з них розпріг коня і почав верхи наздоганяти втікача, стріляючи по ньому з автомата. Провідник відстрілювався з пістолета і рвав документи, що мав при собі. А відтак, бачачи свою безвихідь, останньою кулею покінчив з життям.

 

Увечері я терміново зустрівся з районним військовиком Морозенком, який був дуже схвильований. "Передай командирам, хай громлять райони. Чекісти нас тут усіх переб'ють", – це була його остання просьба.

 

У селі було тривожно. Подейкували, що в убитого Ярослава чекісти знайшли якісь списки. Негайно я зв'язався із своїми стрільцями і дав указівку оголосити: якщо хтось із сільських хлопців хоче йти з нами – хай бере, якщо має, зброю та приходить до моєї хати на другу годину вночі. Про харчі, які я мав привезти із собою до сотні, вже й мови не могло бути. Треба було чимдуж тікати з села, але й я прогайнував час. Шостий день вересня 1944 року добігав кінця.

 

Мого на три роки старшого брата Івана не дуже тягнуло до визвольних змагань, але, щоб совіти не послали його на фронт, я йому сказав збиратися і йти зі мною. Я тоді думав, що, ніж має гинути на фронті за червону Москву, хай краще вмирає за свій край, за Україну. Я так йому і сказав. А наш старший брат Федір мав більмо на оці, майже на те око не бачив, тому я гадав, що його не візьмуть на фронт. "Лишайся з мамою", – сказав я йому. Третього брата Михайла ще в 40-му забрали совіти до армії, і про нього чутки не було.

 

7 вересня о другій уночі в нашій обгорілій хаті на мене, окрім двох стрільців, чекали двадцять сільських хлопців. Наймолодший з них був Дмитро Квич 1927 р. н., а найстарший з 1920 р. н. Ми мали німецький кулемет, чотири кріси і кільканадцять гранат. Якщо день промине и селі спокійно, думав я, то ми перебудемо на хуторі під Мочарами в стодолі Михася Левицького, а ввечері прийдемо по харчі, які для нас готують. Та не так сталося, як гадалося.

 

Я проінструктував хлопців і десь о 2.15 ми рушили в напрямку господарки Левицького. Йшли один за одним бережком Степича. Хвилин за 25 підійшли до стодоли. Одного з хлопців я поставив на стійку з кулеметом, пояснив йому обов'язки. Думав, перед ранком поставлю вже обстріляного стрільця. При першій підозрі на небезпеку будити мене негайно. Приліг на сніп біля хлопців, котрі вже спали, але сон не йшов. Нараз чую, тарахкотить фіра, встаю і йду до стійкового. Він каже, що вже хотів мене кликати. Залягаю біля кулемета і бачу при світлі місяця, що на фірі сидять три чоловіки. Фіра вже метрів за 20. Кричу: "Стій! Не рухайсь! Один підходить до мене. Кличка!"

 

Клички чоловік не знав, та коли підійшов, я його впізнав, і ми відразу порозумілися. Хлопці були з цих хуторів, везли на фірі кулемет "Максим", щоб заховати десь в гаю. Вони розповіли, що біля 11-ї вечора через Похівку в напрямку Забережжд пройшло якесь військо, зо двісті солдат. Ніхто з них не курив і не розмовляв, лиш чути було, як патрони в дисках калатають. Мабуть, у них були кулемети Дегтя рова. Мабуть, готується облава.

 

Фіра з кулеметом поїхала, а я замінив стійкового. Та не встиг відійти, як стійковий мене кличе. Каже, що з ліска Мочари показався якийсь відділ. Я тихо піднімаю хлопців, оголошую "остре поготів'я", я сам ще з одним стрільцем залягаю біля кулемета. Вже видно, як ідуть недбало гусаком якісь вояки. Чути нашу сільську (трохи п'яну) говірку. Я здогадався, що то йде якась боївка або кущ, бо наші сотні в рейді так безпечно себе не поводять.

 

Даю команду цьому веселому військові: "Стій! Стояти на місці! Ви під прицілом кулемета". Один підходить до мене ближче: "Стій! Об'яснимось". Виявляється, то йде боївка повітового провідника Сулими. У мене думка про нього залишилася неважна, хоча сам Сулима був високої думки про себе. Я від нього сподівався дізнатися щось про вчорашні події, але він нічого не знав. Сулима сказав, що вони йдуть на Забережжя. Я його застеріг, що йти туди тепер небезпечно, порадив зачекати в корчах біля гаїв, звідки за потреби можна легко відступити в Мочари.

 

Сулимова боївка пішла до копиць коло Степича. А я тим часом проглянув його військо. Боївкарів було не менше тридцяти. У них були два кулемети і всі мали автомати. Думаю: це – вже сила, і якби вони були не такі веселі, то можна й позмагатися з ворогом.

 

Як тільки Сулима пройшов, з боку Мочар показалася ще одна боївка. З'ясувалося, що то якийсь Очайдух з-під Солотвина також прямував на Забережжя. Якась невидима рука направила ці боївки в одне село і в один день?!

 

Очайдухові, своєму бойовому тезкові, я розказав усе те, що й Сулимі. Але цей хлопець виявився хитрішим за всіх. Він із своєю боївкою просто кудись зник.

 

Почало благословлятися на день. Лиш легкий туман над землею стелиться. Думаю прилягти, щоб хоч трохи відпочити, та стійковий знову кличе мене до себе. Підходжу до нього і знервовано питаю, що сталося. Стійковий каже, що хтось никає далеко в полі. Дивлюся в той бік, та, крім туману, нічого не бачу. Може, хтось із сільських хлопців вирішив сховатися в кукурудзі. Стійковому кажу: "Дивись добре. Якщо щось підозріле зауважиш, то клич мене негайно". Чую, в стодолі хлопці хроплять, а в мене з'являється якесь недобре передчуття. Встаю й підходжу до стійкового знову, лягаю поруч біля кулемета. "Де ти бачиш людей?", – питаю. Він показує рукою: "Ось там!" Я дивлюсь, аж очі вилазять, але нічого не бачу, крім лободи, що схилила свої головки на стебла і похитується від подихів вітру. Я кажу: "Та то лобода так хитається, що за два метри перед тобою". А тим часом дивлюся – й аж оторопів: справа по дорозі один за одним біжать якісь солдати, вже чути глухе гупання їхніх чобіт. Дивлюся і не розумію, чи я справді це бачу, чи то мені лиш сниться, щипаю себе і чую, що болить. Значить, це – не сон.

 

"Спокійно, без паніки, – кажу до стійкового. – Повзи до стодоли і тихо, без шуму, але швидко, піднімай хлопців. По-пластунськи повзіть поза стодолу, в кукурудзу повзіть, а де можна, біжіть до копиць і піднімайте тамту боївку. А хто з крісами, до мене".

 

Але раптом диво дивне! Це військо, яке було від нас на відстані якихось 150 метрів, як по команді повернулося і розстрільною пішло полем у бік Іваниківки.

 

Нас прикриває стодола і якась кукурудза. Ми, озброєні кулеметом і чотирма крісами, зігнувшись, доганяємо своїх і вже разом прибігаємо до копиць, під якими солодко спить Сулима із своєю боївкою. Піднімаю їх. Без паніки, кажу. Га, що, де? Більшовики поряд, Ідуть полем розстрільною на Іваниківку.

 

А в мряці чути, я .в яру у Степич, який був від нас десь метрів за 70, входять більшовики, чути тарахкання їхніх "дегтярів". Сулима лежачи дивився у свій далековид. Його хлопці вже повзуть за моїми в гай, до якого з півсотні метрів. А паралельно з нами йдуть яром, калатаючи кулеметними дисками, більшовики, щоб перевірити господарство, що там є.

 

Ось вже корчі гаїв. Хтось із задніх передає, що показалася в полі друга розстрільна, яка вже захопила хутір, де ми ночували. Нараз із боку Степича, де було господарство "Вовка", пролунали постріли з крісів і автомата. Але то не по нас. Як потім з'ясувалося, більшовики застрелили кавалера, що втікав від дівки.

 

А ми вже в гаю, біжимо на повний зріст до ліска. Ось край гаю – далі треба бігти полем, поміж гаями. Ось-ось зійде сонце, іншого виходу нема. Приймаємо рішення: бігом у грубий ліс. У цьому лісі відстала боївка Сулими, а ми побігли далі в напрямку шляху Лисець –  Богородчани.

 

Прибігли на край лісу, за яким шосейна дорога. Краєм лісу попри дорогу тяглися старі австрійські окопи, в які ми залягли, щоб віддихатися й обдумати, що нам робити далі. Я планував так: проскочити через шлях, а там гаями попри село Стебник, а відтак через Бистрицю-Солотвинську, а далі поміж Нивочином і Старим Лисцем – на Чорний ліс. Мені було ясно, що більшовики роблять велику облаву на села, і треба було чимшвидше вихопитися з їхнього мішка. Двоє хлопців, яких я послав у розвідку, принесли невтішну вість: із двох машин на шляху виходять солдати. Значить; будуть прочісувати Мочари.

 

Піднімаю хлопців і розстрільною відходимо назад. У цей час прибігає зв'язковий від провідника Сулими, щоб я негайно прибув до нього. І тоді ж почулися шалена стрілянина і вибухи гранат з боку Іваниківки й Забережжя. Сонце вже зійшло, коли я із своїми хлопцями прибув до боївки Сулими. Сулима лежить із своїми над струмком і питає мене, що робити далі. В повітрі чути гудіння літаків, а в Забережжі – пожежі. Горять хати і долинають звуки стрілянини.

 

Я кажу Сулимі, що треба в грубому лісі займати "кругову оборону", а коли підійдуть більшовики, вдарити на них і пробиватися на Чорний ліс. Сулима каже, що краще ховати зброю, ховатися самим і повзти в поле. Куди при тих словах він дівся, я не помітив. Мабуть, мав десь там бункер і сховався. А його хлопці з двома кулеметами приєдналися до нас.

 

Ми зайняли кругову оборону і ждемо більшовиків. Пройшло 10, 20 хвилин, пройшли години, а довкола – тихо. Навіть у Забережжі все затихло. Посилаю на високе дерево стрільця, щоб глянув, що діється накруги. Наша "зозуля" повідомила з дуба, що недалеко від нас на полі орють два чоловіки. А більш нікого не видно. А там далеко, де йде дорога з Лисця до Іваниківки, видно рух машин в обидві сторони. Справа, теж далеко, де дорога йде з Богородчан до Похівки, також їдуть авта в обидва боки, а що везуть, не видно, бо далеко.

 

Сонце підходило до полудня, в хлопців почав підніматися настрій. Ніхто з нас тоді ще не знав, що в Забережжі пролилася кров наших партизанів, які були в боївці Морозенка. Сам Морозенко був поранений і застрілився, щоб не потрапити живим у руки більшовикам.

 

Було вже пополудні, коли я вирішив зв'язатися з орачами. Один з боївкарів Сулими, як виявилося, був сином того чоловіка, що орав. Ми з ним залягли на краю лісу. Коли чоловік наблизився, хлопець його окликнув і сказав, щоб продовжував орати, а коли розвернеться, то хай стане так, щоб було добре чути, і зробить вигляд, що ремонтує щось біля плуга. А погоничем був молодший брат цього боївкаря Василь, той самий, що потім стане моїм "двійником".

 

Орачі нам коротко розповіли, що везли досвітком у поле гній, а зверху був плуг. Як тільки виїхали за Іваниківку, більшовицька розстрільна зупинила їх. Нічого не питаючи, солдати перевернули фіру, щоб перевірити, чи вони нічого не вивозять із села. А назад до села вже їх не пустили. Дозволили забрати плуг і трохи гною. Потім біля каплиці (на роздоріжжі в полі була каплиця, яку потім більшовики спалили) їх зустріла друга розстрільна, відматюкала, але пропустила в поле, а сама пішла на село. Ці дві розстрільні бачили й ми, коли маневрували біля гаїв.

 

"Слухайте мене уважно...", – почав я говорити до орачів. У цей час пролунав вибух в Іваниківці. Потім з'ясувалося, що в яру біля Стелина більшовики знайшли криївку, в якій була схована вибухівка, і підірвали її. Словом, сказав я орачам, щоби ввечері вони дізналися, що робиться в селі, і якщо там немає енкаведистів, щоб один з них прийшов до нас. Увечері вони прийшли обидва і розказали, що більшовики зловили кількох хлопців, били їх, а потім забрали в район.

 

Цього ж таки вечора всі ми поспішили до села, щоб попрощатися з рідними, взяти дещо з одежі і харчів і ще цієї ночі встигнути дійти до Чорного лісу.

 

На ранок ми вже були на місці табору, з якого нас послали в терен. Але там ми нікого не застали, сотня була переведена на інше місце постою. В ці дні Гамалія був призначений на курінного командира. Але про це ми дізнаємося через кілька днів, коли знайдемо своїх.

 

Я повів хлопців лісом у напрямку Грабівки, бо знав там зв'язок, з допомогою якого можна знайти сотню. В Грабівці ми повечеряли і переночували, а вранці я повів свій відділ далі. Йшли ми узліссям у бік Росільної, коли нас зупинила якась застава і направила до табору.

 

На заставі попросили забрати до табору якогось "німого дурника", який буцімто набрів на них. "Німий дурник" відразу мені здався підозрілим. Він був міцної статури, подібний на боксера. Очі в нього були якісь дуже дивні – люті й дикі. Але моя справа була в тому, щоб привести його до табору.

 

У таборі нас помістили в готові вже колиби. Я пішов і зголосився до сотенного командира Нечоси, котрий проводив вишкіл, сказав йому, що мені негайно треба прибути до Гамалії або Різуна. Нечоса тільки розвів руками: вони далеко звідси, в другому кінці Чорного лісу, але я можу піти до командира округу на псевдо Козак, який перебуває в таборі.

 

Діставши дозвіл, рвучко входжу до намету, стаю на струнко і, вдаривши каблуками, віддаю честь: "Слава Україні, друже командир!". Козак сидів біля приймача й уважно слухав. Вислухавши мене, підвівся і сказав, що мені обов'язково треба доповісти про все, що знаю, Гамалії і Різунові. А моїх хлопців ще потрібно вчити, і тому вони миють залишитися тут, у вишкільній сотні.

 

Я почав просити дозволу хоч брата взяти з собою, та командир Козак перебив мене: "За Україну треба воювати в будь-якій сотні".

 

Я зрозумів, що наша розмова дійшла до кінця, спитав дозволу йти, віддав честь і вийшов. Йдучи до своїх хлопців, не знав, як сказати їм, що наші стежки розходяться.

 

На другий день прийшли зв'язкові від Різуна, і з ними я відбув до табору Гамалії. "Німого дурника" було наказано забрати з собою. Прийшовши до табору, я зголосив свій прихід командирові Гамалії і коротко розказав про події, що сталися в терені. "Німому дурникові" дозволили вільно розгулювати табором, але наказали стежити за ним.

 

Перші його кроки були несмілі, але потім він освоївся і почав усюди пхати свого носа. Заглядав у намети, де були рої стрільців, на кухню, приглядався до мінометів і кулеметів. Усім стало ясно, що він рахує нас і наше озброєння. Польовий суд присудив його до розстрілу. Як клацнув затвор автомата, то він зробив такі великі очі від напруження, певно, все ще думав, що його випробовують...

 

Якось прибув до нашого табору командир Різун. Мене покликали до штабу, де я знову все розповів. Різун і Гамалія слухали мою розповідь дуже уважно і, як мені здалося, були дуже зажурені...

 

Сотня почала готуватися до збройної акції, але ніхто не знав, куди ми підемо.

 

Аж ось наш час настав. Йдемо карати катів за смерть районних провідників Ярослава і Морозенка. Йдемо на райцентри Лисець і Богородчани. Виходимо з табору ще за дня. З нашою сотнею для підсилення пішли дві чоти різунівців.

 

Завданням нашої чоти було не пропустити з Богородчан до Лисця жодного совіта, перетяти телефонні кабелі і стояти на смерть, коли б поспішала поміч для більшовиків, а відходити тільки на сигнал білої і зеленої ракет. Дозволено також ударити по Лисці, як будемо через нього відходити. З іншого боку, від Станіслава, таке ж завдання виконувала чота Різуна. Друга чота Різуна пішла з гамаліївцями громити в Лисці НКВД, військкомат, тюрму та партійні органи. Акція почалася в ніч на 12 жовтня.

 

І ось на світанку заговорили кулемети, почулися вибухи гранат... Потім усе стихло, лиш чути було поодинокі постріли... Щось загорілося.. . Нараз злетіли в небо дві ракети: біла і зелена. Це був наказ – виходити з бою.

 

Коли верталися до Чорного лісу, переходили Бистрицю-Солотвинську по груди у холодній воді. Моя душа ридала, що така сила нашого війська не помстилася за смерть Ярослава і Морозенка. Що сталося? Хто винний? І аж коли ми зайшли в Чорний ліс, стали трохи відпочивати, я дізнався про причину нашої невдачі.

 

Штурмові чоти напоролися на вогонь з кулеметів. Більшовики вже, виявляється, чекали на нас. Спроба взяти їх гранатами нічого не дала. Ворожі позиції були на висотах і добре забезпечені. Бій обіцяв бути затяжним і кривавим. А ніч закінчувалася, за кілька кілометрів – Станіслав з літаками й танками. Трохи погромили військкомат, а на більше не вистачило ні часу, ні пороху.

 

Багато про цю акцію я не знав. Чи то й справді так співпало, що більшовики в той час зібралися вдарити на Чорний ліс? Але ж наша розвідка донесла, що у Лисці спецвійськ немає. А виявилося навпаки. Хтось мусив за це відповідати, але не знаю, чи відповів...

 

А потім розвідка донесла, що більшовики готують наступ на Чорний ліс. У двадцятих числах жовтня Гамалія повів нас рейдом у бік Стрийщини. Ми змушені були виходити з Чорного лісу непрохідними теренами. Йшли болотами – здавалося, ось-ось провалимося під землю. Ніколи я ще не ходив такими хиткими дорогами. Пам'ятаю, що йшли ми повз село Новицю, що неподалік Калуша, далі лісами Долинщини та Болехівщини. Тут командир Гамалія провів кілька нападів на села, де більшовики встигли організувати свій актив.

 

Мене з моїм односельцем і другом Морозенком (Шаламай Петро Васильович, 1927 р. н.) посилали по тих селах у розвідку, дозволяючи взяти з собою по дві гранати Ф-1. Переодягнуті на пастухів, ми мали ходити і розпитувати в людей про буцімто загублену теличку. По селах було спокійно. Тільки чоловіків масово забирали на фронт. Ще люди говорили, що в лісі є якісь партизани – сотня Ромка.

 

Гамалія вирішив повести сотню до свого села Збори на храм. Коли сонце схилилося до заходу, ми ввійшли до Збори. Люди зустрічали нас радісно, нам було дуже приємно бачити це. Нас розібрали по хатах, де ми добре повечеряли. Пити горілку було заборонено, хоча ми, молоді, ще й в роті її не мали. Але на вмовляння дуже гостинних господарів дехто із старших стрільців таки не втримався, хоча й ризикував отримати за це кілька буків по задниці.

 

Із Збори сотня тихо рушила у напрямку тодішнього райцентру Войнилова. Про Войнилів селами ходила дуже погана слава. Енкаведисти влаштували там у польському костелі тюрму, де не один підпільник, поранений стрілець УПА чи просто невинний прийняв свою мученицьку смерть.

 

Цього костелу у Войнилові тепер уже немає. Через роки, коли будували на тому місці нові хати, будівельники натрапили на останки жертв, яких енкаведисти закопали на подвір'ї у смітниках.

 

Мало хто з нас знав, що будемо цієї ночі карати войнилівських катів. Зв'язкові підвели наші групи до визначених позицій, звідки ми на умовлений знак почали наступ. Відізвалася ніч вибухами гранат, заклекотіли скоростріли, забахкали кріси... Вже наші хлопці б'ють залізну браму, з-за якої чути крики в'язнів. Та за брамою показались другі ворота з ґратами.

 

В цю мить почулася жвава стрілянина на окраїнах Войнилова. То відкрила вогонь застава на більшовиків, які йшли своїм на поміч. Дві ракети звилися в небо, даючи нам наказ відходити. Войнилівські "чекісти" не були побиті...

 

Потім стало відомо, що Гамалія не наказував відступати. Ракети випустили більшовики, а наші чоти прийняли їх за наказ курінного. Чи більшовики випадково подали наш умовлений сигнал, чи, може, їм хтось підказав?..

 

Ми поспіхом відійшли на село Перевозець, там переправилися човнами через Лімницю, бо вона на той час була повноводною, потім лісами йшли в напрямку села Вікторова, а за ним ми вже у себе вдома – у Чорному лісі.

 

Наш табір розміщувався в урочищі Гуркало за шість кілометрів від Грабівки, прямо проти церкви. Місце для постою було добре. Біля табору протікав струмочок, вода для кухні і миття була. Місцевість була пересічена ярами, грубим лісом.

 

Сотня Гамалії охороняла розміщений тут же провід ОУН Карпатського краю. В таборі були такі провідники зі своїми боївками, як Митар, Павло, Скалюк, Чорнобіль та інші. Одні приходили, інші відходили, гамаліївці охороняли різні штаби проводів. У той час я, правда, небагато знав – події розвивалися так стрімко, що усвідомити все те не було ні знань, ні часу, ні потреби.

 

Зі сходу десь на віддалі 6-7 кілометрів розташовувалися села Гринівка та Лисівка, до яких ми з моїм другом Морозенком ходили на стежі. Також із цих сіл привозили фірами продукти.

 

Одного разу через хлопців, які їхали до Іваниківки за продуктами, я написав записку своєму найстаршому братові, в якій радив йому все кидати і йти до нас. Боявся, щоб більшовики не забрали його на фронт.

 

Сотенний Пиріг, який став на місце Гамалії, казав мені, що Федір може повернутися додому, що, може, більшовики його не візьмуть на фронт через більмо на оці. Але я не погоджувався з міркуваннями сотенного і казав: "Якщо братови судилося віддати своє життя, то хай віддасть за Україну, а не за Москву". Федора направили служити на кухню. Та через якихось два тижні, 1 листопада 1944 року, мій брат упаде в бою з переважаючими силами червоних військ у таборі Гуркало, поряд з курінним Гамалією, обороняючи постій Проводу ОУН Карпатського краю.

 

Може й дійсно Федір міг залишитися живий, якби я його не покликав у партизани? Досі не можу відповісти собі – мав я тоді рацію чи не мав? Чи мав я право керувати братовою долею?.. Бог нас розсудить...

  

В ніч на 30 жовтня мене і Морозенка розбудив чотовий і наказав іти на стежу до Грабівки. Надворі вже світало, була густа мряка, коли ми постукали у вікно крайньої хати. Господарі розповіли, що під вечір проходили селом якісь озброєні вояки (близько 60 осіб) і було чути, як калатають кулеметні диски, що в Завої криті машини під'їжджали до шкіл і ґаздівських стодол та щось там вивантажували, а людей із цих і сусідніх господарств нікуди не випускали. Подібні маневри енкаведисти робили на терені сіл Іваниківки – Забережжя, коли готували там облаву.

 

Треба було поспішати. Але гостинні ґазди ще пхали нам хліб і тютюн. Мій друг пішов швидше і чкурнув до лісу, а я забарився на хвилинку і, вийшовши надвір, почув: "Руки вверх!" Скоса побачив силуети, кинувся вправо від них і впав у якусь долинку. "Стой!" – і наді мною засвистіли кулі. А я лежу, націливши кріса в сторону нападників, і готую гранати. В цю мить ще хтось тікав із сусідніх хат, і їхні увага та вогонь були розосереджені. Скориставшись цим, відповзаю подалі, в садок з корчами. Добре, що мряка стоїть стіною. Але коли я піднявся і побіг, то наді мною знову засвистіли кулі, і я знову впав у якусь долину. Знову прийняв оборону, але знову на мене ніхто не нападає. Повзу долиною далі. Кулі свистять, але вже десь вище. Розумію, що противник мене не переслідує, мабуть, боїться, що сам попаде на мушку. Якось виповз на гірку, де переді мною відкрилося рівне поле – десь 150 метрів треба перебігти до лісу. Озирнувся навкруги, перехрестився, зробив кілька стрибків і побіг уперед. Не вірилося, що по мені ніхто не стріляє. Добіг до лісу, де за деревами мене чекав Морозенко. У своїй шинелі я знайшов три дірки від куль.

 

Ми хутко рушили до табору, доповіли про ситуацію й отримали наказ іти на розвідку до сіл зі східного боку Чорного лісу – Нивочина, Гринівки та Лисівки. Під Гринівку ми прийшли під вечір. Залягли на краю лісу за корчем, щоб спостерігати за крайніми хатами. Тут ми на другий день дізналися, що і по цих селах бачили машини, криті брезентом, котрі під'їжджали до шкіл і стодол. Стало зрозуміло, що більшовики готують велику операцію. Ми поспішили до табору, де доповіли про все черговому чотовому.

 

Діставши дозвіл трохи відпочити, щось нашвидку перекусивши, не стямилися, як заснули, бо не спали майже дві ночі. А вночі з 31 жовтня на 1 листопада мене викликали до штабу Гамалії. В наметі на столику горіла карбідова лампа, при світлі якої Роберт і Гамалія дивилися на мапу. Я докладно розповів, що дізнався на стежах і навіть показав Гамалії три дірки в шинелі. Мою розповідь слухали ще якісь чоловіки, яких я не знав.

 

Коли я повернувся до свого роя, стрільці (по тривозі, але тихо) збиралися в похід. Ми вирушили з табору, чуючи далекий рух і по наметах інших чотей. Я гадав, що всі займатимуть оборонні становища біля нашого табору. Наша чота під командуванням Ігоря пішла на заставу в бік Гринівки, а від Грабівки мала йти друга чота під проводом Криги.

 

Я був певний, що з такою силою, яка була тоді в таборі – понад дві сотні стрільців з різними видами зброї та багато боївкарів різних проводів, що до нас прийшли, в нашому лісі можна бити будь-якого ворога. Але я багато чого не знав. Значно пізніше після бою мені розказували, що командирові Гамалії радили вийти з табору, але він був упевнений, що на таких позиціях можна положити трупом багато більшовиків. Чув я і те, що Гамалія хотів битви, щоб помститися за наречену, яку нібито заарештували енкаведисти...

 

1 листопада ранок був сируватий, довкруги стелилася мряка. Наша чота залягла заставою перед перехрестям у лісі від Гринівки на віддалі два – два з половиною кілометра від табору. Чотовий Ігор сказав мені піти вперед на чуйку (замаскована стійка на відстані зору і слуху).

 

Я вже був на стійці, коли почулися постріли, злива пострілів і вибухи гранат з нашого табору. Я оглянувся і побачив, що наша чота розстрільною біжить в напрямку табору. Сумніву не було – на табір Гамалії напали більшовики. В цю мить я трохи завагався, що мені робити. Чи бігти за своєю чотою, чи стояти в дозорі, з якого мене ніхто не відкликав? Я подумав, що в поспіху чотовий Ігор забув про мене, побіг доганяти чоту, бо розумів, що один із своїм крісом уже нічого не вдію.

 

Пробігли зо два кілометри, чотовий наказав залягти і приготуватися до бою. Кулі вже свистять над нашими головами. Нараз з-за корчів показалися відступаючі боївкарі СБ, голова одного з них була закривавлена, мабуть, куля зачепила вухо. Він кричить чотовому Ігореві: "Не стріляйте, бо своїх поб'єте! Всі вже відступають, куди хто може. Велика сила більшовиків обступила табір, хто як може проривається через оточення". Замість того, щоб залягти і стріляти із своїх автоматів у більшовиків, боївки давали драла хто куди бачив. І якби Гамалія зі стрільцями не заліг і вогнем своєї зброї не стримав ворогів, а останні рої під проводом Пирога не пішли на прорив, то жертв було б значно більше.

 

Чотовий Ігор дав наказ розстрільною відступати на північ до села Рибного, біля якого базувалася сотня Різуна. Я був у розпачі: як так, адже там залишилися командир Гамалія і мій брат Федір?! Та наша чота відступала згідно з наказом чотового. У лісі ми натрапили на телефонний провід, який, напевно, зв'язував дві групи совітських військ зі сходу й заходу Чорного лісу, та перерізали його...

 

Я сам уже мало пам'ятаю розповіді стрільців, яких ноги винесли з того бою, але картина виписується приблизно така. Після нас із Морозенком на стежу до Грабівки на другий день послали стрільців з першої чоти. І ця стежа доповіла Гамалії, що військо з Грабівки виїхало. Гамалія прийняв цю вістку за чисту монету, не переконавшись, куди більшовики виїхали. А більшовицьке командування вивело військо із села в ліс.

 

Останні з наших, як чота Пирога (Пиріг уже тоді був сотенним), прорвалися через оточення більшовиків і на другий чи третій день приєдналися до Різуна. Стрільці ж першої чоти потім оповідали мені, що, прориваючи оточення, захопили дідка з Грабівки, який нібито за обіцяні йому совітами 25 тисяч карбованців привів війська оперативників під табір гамаліївців.

 

Був собі такий старий Костів Микола Іванович, що приводив партизанам худобу на м'ясо. Ніхто його тоді й не підозрював, що то найманий агент НКВД, і великий жаль, що наші СБ-істи не змогли такого агента виявити.

 

Стрільці розказували, що коли його зловили, то він був чи то п'яний, чи несамовитий, а може, прикидався таким. На допиті в корчах (допит відбувався коротко, бо кругом стріляли) дід признався, що до нього прийшли "чекісти" і примусили відвести їхню ударну групу до табору Гамалії, що за це дали йому 25 тис. крб. Одні казали, що дід мав ті гроші при собі, інші – що при ньому грошей не було. Діда в лісі повісили...

 

Те, що Микола Костів провів до табору більшовиків, підтвердять у 1990 р. дві його сусідки. Одна з них розповість мені, що більшовики приїхали вночі на 36-ти машинах. Коли вони пішли до лісу, жінка побачила, що в сусідів світиться, і зайшла запитати, чого до них заходили більшовики. Дружина Костева почала бідкатися, що дід повів москалів у ліс на хлопців.

 

Те саме дідова дружина розповіла іншій сусідці. Тільки казала, що дід вийшов з хати до більшовиків сам, а коли виходив, то сказав, що вона його більше вже не побачить. Скаржилася, що дід захотів 25 тис. крб. і повів більшовиків у ліс...

 

...Надвечір наша чота дісталася Рибного. Ми залягли попід берегом якогось потічка і чекали, поки вернеться розвідка, яку чотовий Ігор послав до Різуна. Було холодно, брав мороз. Повернулися зв'язкові і провели нас до табору Різуна. Настрій був пригнічений, ми почувалися скривдженими. Ходили різні чутки. Одні казали, що Гамалія з першою чотою Пирога прорвався в Карпати, інші – що Гамалія відступив разом з Проводом у напрямку села Нивочина, а ще інші – що хтось бачив, як Гамалія впав у бою...

 

Вночі з таємних складів узяли трохи цукру, сухарів, гороху. Командир Різун із снятинським акцентом "Суда, суда, за мною, хлопці!" завів нас у якісь дебрі, де ми зайняли кругову оборону...

 

Зійшло сонце і ліс ожив. Почулися глухе гавкання собак і крики: "Бандера! Здавайсь!" Більшовики йшли групками грубим лісом. Ми причаїлися у дебрях. По розстрільній прийшов наказ тримати кругову оборону і "мертва тиша". Прийшов другий наказ: коли ворог наблизиться на сигнал першого стрілу, відкрити гураґанний вогонь і з криком "Слава!" йти на прорив.

 

2 листопада біда нас проминула. В ніч на 3 листопада ми перейшли розстрільною (щоб не було густих слідів на землі) в ті частини лісу, якими вдень уже пройшли більшовики. Знову пролежали весь день в розстрільній, спостерігаючи за ворогом, що прочісував ліс. Хлопці розповідали, що купка більшовиків, ідучи повз них, удала, що не бачить їх, і пішла далі. А вночі – знову перехід в іншу частину лісу...

Командир Різун був від природи партизан, чув нюхом наміри ворога. Стрільці в такого командира вірили, почувалися з ним легко і впевнено.

 

На п'ятий день листопада розвідка доповіла, що більшовики почали виїжджати з навколишніх сіл і Чорного лісу. Виїжджає артилерія, яка так ні разу і не вистрілила. До Різуна вже пробився сотенний Пиріг із залишками сотні Гамалії. Вже було відомо, що Гамалія вбитий. Командир Різун дав дозвіл сотенному Пирогові повернутися на поле бою і захоронити полеглих.

 

Близько полудня ми прийшли на поле бою. Пам'ятаю, як я натрапив на мапи командира Гамалії. Вони лежали розкидані під якимось кущем. Я передав їх зв'язком по розстрільній сотенному Пирогові. Напевно, якийсь із совітів зірвав планшет з убитого Гамалії, і те, що його зацікавило, залишив собі, а мапи викинув у корчі.

 

Нараз почулося по розстрільній: "Одчайдух! До сотенного Пирога!" Я бігом до того місця, де були наші намети. Від побаченого завмер: переді мною лежав мертвий командир Гамалія, неподалік від нього – мій брат Федір, а там далі – наша білява (на той час вагітна) санітарка Сніжинка, чотовий четвертої чоти Дністер, ройові Лоза і Дубовий, стрільці Хитролис, Тризуб, Нестор та інші. З розірваною головою (мабуть, підірвав себе гранатою, коли був поранений) лежав провідник Крайового чи Центрального Проводу ОУН.

 

Гамалія лежав з простріленими нижче колін ногами та діркою від кулі біля скроні. На ньому не було ні шкіряної куртки, ні штанів, ні чобіт. Він лежав напівголий, лише в одній сорочці. Так могли робити тільки московські мародери-варвари. Так само прострілені були ноги й у мого брата. А ще куля збоку пробила Федорові живіт навиліт, а рана в голові свідчила про те, що його добили.

 

Позносили з ярів бойовища постріляних і розірваних гранатами оборонців табору. Викопали братню могилу, постелили гілки смерек, шинелі і плащ-намети та вклали на них у два ряди загиблих. Усередині поклали понівечену Сніжинку. Гамалія лежав майже впоперек зверху всіх. Мені здається, що ховали 24-х героїв. Але в 1990 році, коли відкрили ту могилу, нарахували 21 череп. Ще одного черепа не було, бо останки одного із похованих були без голови.

 

Накрили побратимів плащ-наметами, шинелями, а потім гіллям, а могилу зрівняли із землею, замаскувавши хвоєю...

 

Літо проминуло, листя пожовтіло,

У повстанця молодого серце заболіло.

 

В бою за Україну Гамалія загинув.

І повстанців, вірних друзів, навіки покинув.

 

Рубай лютих катів наліво, направо!

Щоби з крови і з руїни залунала Слава!!!

 

Пройшли роки, я повернувся із сибірських таборів в Україну. До моїх рук потрапила книжечка якогось "чекіста" Бєляєва, у якій він вихвалявся, як вони 1 листопада 1944 року знищили Гамалію і його військо. Писав, що ті, котрим пощастило врятуватися, таємно поховали своїх спільників у лісі, та через деякий час селяни Грабівки цю могилу розкопали і кості розкидали, щоб сліду не стало.

 

Довго не давала мені спокою ця писанина, не вірилося, що такий злочин могли зробити грабівці. І ось настав 1990 рік, коли вже можна було піти на пошуки братньої могили, щоб згодом переконатися у бєляєвській брехні. Могилу з останками гамаліївців та оборонців постою Проводу ОУН Карпатського краю ми віднайшли 20 травня.

 

Коли останки звідти забрали, то на тому місці в лісі висипали символічну могилу, на якій поставили березовий хрест.

 

Реорганізувавшись, наша сотня Пирога (тепер уже) почала готуватися до рейду. Куди підемо – ще не знали. Через кілька днів уночі вирушили на захід Чорного лісу. На коні навішали легкі міномети та кулемети. Кожний стрілець мав 150 набоїв до кріса та по дві гранати. Йшли тихо, оминаючи села, вбрід переходили річки. Як правило, до сіл заходили тільки, щоб роздобути щось поїсти, а ночували – у лісі.

 

Вже десь на Болехівщині стало ясно, що йдемо на Львівщину. Хтось шепнув, що сотенний родом з Львівщини. Може, він хоче в своїх теренах помститися московським окупантам за смерть Гамалії. Гак наша сотня опинилася в Миколаївському районі. Були перші дні грудня. Падав невеликий сніг, притискав мороз. Ми були одягнені не по-зимовому і добряче мерзли.

 

Сотенний Пиріг організував удар на окупантів в Миколаєві. Для допомоги задіювали місцевий кущ та боївку, що базувалися на лісничівці. Розвідка доповіла, що в Миколаєві спецвійська немає, тільки місцеве НКВД, військкомат і міліція. Але чекістам стало відомо, що відділ УПА підійшов упритул до райцентру. Може, в місцевих боївці та кущі були агенти НКВД?

 

Як почало розвиднюватися, то з боку лісничівки почулася велика стрілянина. Сотенному стало ясно, що більшовики вдарили по наших. Йдемо на поміч. Ворог з кулеметів обстрілює поле, яким перебігають наші чоти. Але Пиріг настільки добре знав терен, що спрямував сотню долиною так, що ми без втрат увійшли до лісу. Тільки одного стрільця на псевдо Чебенко зачепила куля.

 

Вишикувалися, наступаємо розстрільною. Кулі вже свистять і тріщать по гіллі. Сотенний наказує залягти над якимось яром у лісі.

З ворожого стану чуємо: "Давай, давай вперйод!".

 

"Вогонь! По катах України!" – командує сотенний Пиріг. Грізно затріщали наші скоростріли. Це вам, катюги московські, за смерть нашого командира Гамалію. СМЕРТЬ КАТАМ УКРАЇНИ! СЛАВА!" СЛАВА! БИЙ КОМУНУ МОСКОВСЬКИХ ОКУПАНТІВ!

 

Раптом з двох боків злетіли в небо червоні ракети, ворог нас оточує. Та ліс нам батько. До того ж сотенний малим збирав тут гриби І знає ці місця як свої п'ять пальців. Команда: "За мною!" І ми стрілецьким рядом біжимо за сотенним. Тут ми не мали жодних втрат, лишень довелося добре побігати, аби не бути оточеними чекістами.

 

Час стер з пам'яті назву села, до якого ми зайшли під вечір, щоб повечеряти і заночувати. Було морозно, на землі білів сніг, ми були погано одягнуті, і сотенний пішов на такий ризик, щоб нас не простудити. У тому рейді багато з нас простудилося, зокрема і я.

 

Десь серед ночі нам оголосили "гостре поготів'я" – знову на нашу заставу напоролася якась боївка, але на розмову з сотенним не пішла, бо буцімто має виконати термінову акцію. Ми дрімали по хатах, тримаючи зброю напоготові. Десь о 3-4-й крізь сон долинуло тихе: "Тривога! Тривога! Всім виходити надвір". Умить вийшли на дорогу, один одного питаємо, що сталося, і чуємо: "Село оточене!".

 

Надходить команда прориватися в поле, в жодному разі – не в бік лісу. На дорозі скупчилися наші чоти – не дай Боже, щоб ворог тепер стрільнув з кулеметів. Відбігаємо в поле за село. Почало світати. В лісі застрекотав кулемет. Може, хтось із місцевих таки тікав до лісу.

 

Наш сотенний і на цей раз розгадав тактику противника. Ворог сподівався, що ми будемо тікати до лісу, і поставив на його краю два кулемети. З верхньої точки поля теж ударив кулемет, але ми бігли пригнувшись в долині, і кулі нас не досягали. Скоро цей кулемет замовк, бо наші стрільці знищили його залогу.

 

Зібравшись у лісі, ми вирішили не гаяти часу і виходити з цього терену, поки ворог не зібрав більшої потуги і не заблокував нас тут. Весь день ішли лісом, уночі форсували Стрий і Дністер, спинилися під Калушем, у селі Мостищі. Поспішно щось перекусили та й пішли в лісок під село Копанки. Тут у лісі мусили перечекати, бо вже наступив день, а виявити себе – подібно смерті.

 

Наступної ночі ми добралися до Чорного лісу. Була середина грудня. Трохи відпочили, та нараз пішла чутка, що совіти готують чергову акцію-бойню. Сотні Пирога було наказано знову вирушити в рейд. На цей раз на Долинщину.

 

Всюди над нами збиралися хмари. То тут, то там доводилося вступати в оборонні бої. Ми уникали затяжних боїв, щоб уникнути поранених, які були тягарем для нас у той час. Зима набирала сили, вже лежали сніги, ночами докучали морози. Не завжди було можливим розпалити вогонь в лісі, щоб погрітися та підсушити одяг. Рідко вдавалося поспати в теплій хаті.

 

Пригадується, заходили до якихось хат, де нам давали повечеряти. А по вечері стрільці співали пісень. Мій рій співав таку пісню:

 

Раз прощався стрілець зі своєю ріднею...

Вибиравсь він в далеку дорогу.

За свій рідний край, за стрілецький звичай,

Йдемо в бій за свою перемогу.

 

А вітер колише шовкову траву,

Молодий дуб на дуба схилився,

Листя шелестить, вбитий стрілець лежить,

Над ним коник його зажурився.

 

Ой, коню, мій коню! Не стій наді мною.

Я тим часом полежу самітний.

Біжи, коню мій, скажи неньці моїй,

Що я лежу у лісі забитий.

 

Нехай батько, мати, сестри і браття,

Нехай вони за мною не плачуть.

Я в лісі лежу за ідею святу!

Чорний крук наді мною вже кряче.

 

...Висипали стрільцеві високу могилу,

Посадили червону калину.

Калина цвіте, а дівчина плаче:

Прощай, мій молодий козаче.

 

Ряди за рядами ідуть партизани,

До походу гармати їм грають...

За їх славу і честь лиш березовий хрест!

Дівча сльози на груди скрапляє.

 

Раніше, ще до смерті командира Гамалії, ми співали пісні веселі-бойові. А тепер усе частіше на думку і на душу лізли пісні тужливі і жалісні:

 

Подай, дівчино, ручку на прощання,

Може, вже останній раз.

Прийшла хвилина, час іти до бою,

Треба сповняти наказ!

 

Ми йшли до бою темної ночі,

А зорі де-не-де сіяли.

Гармати били, а ми наступали,

Один за другим падали.

 

Бачив я, бачив раненого друга,

Як впав на землю ще живий.

З грудей червона кров текла річкою,

Останні слова говорив:

 

"Напишіть до батька, напишіть до неньки,

Напишіть до любої дівчини,

Що гостра куля грудь мою пробила.

В бою за волю України...

 

Напишіть до батька, напишіть до неньки,

Напишіть до любої дівчини.

Щоб мене ховали у неділю вранці

О пів до сьомої години".

 

Не було там батька, не було там неньки,

Не було там любої дівчини.

Лиш вірні друзі його поховали

І висипали могилу...

 

Хтось тужливо затягував далі:

 

Сумно грала чарівная скрипка,

Сумно звуки в далечінь неслись...

Бідне серце у грудях зболіло,

А сльози все лились униз.

 

Десь далеко гукнула гармата.

А на стійці із крісом стрілець.

Згадав вечір – кохану дівчину

І ті сльози, що котилися вниз...

 

Вже десь ближче гукнула гармата,

Аж від гуку здригнула земля.

Кріс держала рука вже холодна,

Не держалась плечей голова.

 

Похилилась стрілецька голівка,

Похилилась не перша вона.

Землю вкрили стрілецькії кості,

Кров зросила батьківські поля.

 

Дальше грала чарівная скрипка,

Дальше звуки в далечінь неслись.

Дальше ждала дівчина повстанця,

Та не ждав вже дівчини стрілець.

 

Жінки і дівчата слухали, як ми співаємо, і витирали сльози. А нам уже пора в дорогу. Місяць ясний світить на небесах, сніг скрипить під ногами. Хтось тихо заспівує в похідному ряді:

Ой не світи, місяченьку, не світи нікому...

І почулось нам услід від хати:...

Тільки моєму миленькому, як іде додому.

 

Але наша сотня не йшла додому, а віддалялася від нього. Морозний вітер свистить, сніг під ногами рипить. Натягнув на голову плащ-намет – і так стало затишно. Аж зрадів, що навкруги лютує морозний вітер, а мені так затишно. Зима набирала сили.

 

Зима 1944-1945 років була лютою. Тому ми змушені були кружляти біля лісів по селах, але довго маневрувати в одній місцевості було небезпечно. Якби московські посіпаки нас вислідили, то зразу б кинули в цей терен свої війська.

 

Коли наші сотні заходили чи виходили із села, то тягли за собою гілляки, замітаючи сліди, щоб ворог не знав, скільки нас ішло. Над лісами вдень і вночі літали більшовицькі кукурудзяники, вивідуючи наше базування. Коли їм удавалося вгледіти непогашений вогонь, то зразу ту ділянку лісу бомбили.

 

Деяких стрільців косила простуда... Я боровся з нею, як міг. І доборовся до того, що захворів на двостороннє запалення легенів. Як я опинився в своєму селі – не пам'ятаю. Отямився в якомусь сховищі у снопах у стодолі. У гарячці, напевно, викрикав. Станичний перевів мене до себе до хати, в якій жив з мамою і двома сестрами.

 

Станичний переховувався від мобілізації на фронт. Його звали Зорій Василь Антонович і було йому років тридцять. Чому мене привели саме до нього – і досі не знаю. Хата його була при дорозі. Чи, може, він думав мною прикритись: мовляв, у хаті хворий на тиф? Але совіти – не німці, котрих можна було лякати тифом. Совіти не боялися ні тифу, ні Бога, ні дідька!

 

Там я мало не вмер. Гарячка сягала за 41 градус. Я не впізнавав людей, які, здавалося, ходили по стінах і стелях – нічого в свідомості не в'язалося. Приходила підпільна медсестра, давала мені уколи і пігулки.

 

Неподалік жив (по-вуличному) Михась Горбатий. Його вже нікуди совіти не брали, бо був старий і хворий, був інвалід. Він мене і врятував від смерти. Змастив мені, непритомному, груди і плечі теплим маслом, поставив банки на спину, а потім – на груди. Коли забрали банки, то тіло було в темних плямах. Я прийшов до пам'яті, і мені здалося, що горю в пеклі, дихати не маю чим, весь в поту. Язик присох, хочу попросити пити, та замість звуку – шепіт, хочу скинути кожухи, якими придавили мене, та не маю сили. Лишень чую: "Лежи, терпи, вже будеш жити". І мій молодий організм переміг тяжку недугу.

 

Пролежав я до 15 січня 1945року, а наступної ночі, незважаючи на попередження, що це може фатально для мене закінчитися, пішов до Чорного лісу. Причиною було те, що до своїх сотень поспішали такі, як я, хворі або поранені, що лікувалися в селі, а також добровольці.

 

З Іваниківки ми пішли вночі 16 січня. Через поле попри Мочари, дорогу Лисець – Богородчани, попри Стебник, через Бистрицю, Посіч дійшли до Нивочина. Всюди на зв'язках нам казали, що всі сотні пішли в рейд із Чорного лісу, бо в терені готується більшовицька акція.

 

Ми вирішили повернутися до Іваниківки і там перебути цей прикрий час. Нас восьмеро стрільців прийшли до села в ніч із 17 на 18 січня. Не пам'ятаю тепер, з ким із нашої групи я доночовував тої ночі, а потім спав весь день у криївці, що містилася під оборогом господарства на краю Іваниківки поруч з Радчею.

 

Вдень нас не випускали з криївки, бо якісь більшовики нишпорили в селі. Можливо, то була розвідка, яка збирала доноси від сексотів та своєї агентури. Я чув від господарів, що в селі перебуває якась боївка і, можливо, "чекісти" її винюхували.

 

Як почало вечоріти, нас випустили з криївки. І тут відбулася одна маленька подія, на яку я тоді не звернув уваги. Почувся гул машини, що їхала із села в бік Радчі. Дорога від нашої хати була десь на віддалі 100-150 метрів. Раптом машина стишила хід, з неї зіскочив чоловік з автоматом у руках. Він, мабуть, хотів іти через городи до того господарства, де ми сиділи. Але зупинився, щось подумав і повернувся до машини, яка одразу ж поїхала далі. Це деталь, але варто було мені тоді замислитися над нею.

 

Настав другий Святий вечір. 18 січня ми розійшлися по своїх рідних. Я пішов до нашого родича Яреми Миколи Васильовича в центрі села, у якого жила моя матуся в комірних (квартирувати) після того, як згоріла наша хата.

 

Мама сиділа за столом, заплакана, сама. На столі була кутя і горіла свічка... Побачивши мене, мама ще більше заплакала. Вона плакала за небіжчиком Федем, Михасем та Іваном, від яких не мала вістки, а тут неждано таке щастя... І не знаю досі, чи мама плакала від радості, що мене побачила, чи може від болю, що я повідводив у Чорний ліс Федя та Йвана.

 

Я поцілував мамині руки, ми помолилися і сіли до Святої вечері. Пам'ятаю, що вечеря була дуже смачна. Не раз у тюрмі й таборах Сибіру поставала вона перед моїми очима і навіть снилася.

 

Від мами я пішов до підпільної медсестри, тієї, що лікувала мене й станичного, щоб запастися таблетками від температури. Довго там не був, ще раз пройшов повз хату, де жила мама, а далі пішов дорогою попри церкву, в якій вже світилося. Біля церкви став, перехрестився, подумав, чи не зайти всередину. Але був я з крісом, до того ж згадав, що чекісти робили облави й на церкви.

 

З різних боків люди вже йшли до церкви на Йордан, щоб посвятити воду. Я наблизився до долішнього кінця села, у хаті станичного Зорія побачив світло, дай, думаю, подивлюся через вікно, хто там є. Була десь четверта ранку. Через вікно побачив, що станичний сидить біля стола з сусідським хлопцем – Дмитром Квичем, якого я забрав разом зі своїм братом у Чорний ліс у вересні. Вирішив: зайду, дізнаюся, як це він знову опинився в селі.

 

Зайшов, привітався, стали розпитувати один одного про те, про се. Дмитро розповів, що їхня сотня вночі переходила лісом і частина стрільців загубилася, відстала від сотні. По довгому блуканні вийшли на край лісу, а потім добралися до Іваниківки, де він тепер у підпіллі зв'язковим.

 

Забалакалися, не зчулися як почало світати. Я заспішив до виходу, але станичний каже, що надворі вже видно, а в нього є криївка і, якщо буде якась тривога в селі, ми заховаємося там. А скоро його мама й сестри принесуть свяченої води з церкви, поп'ємо, поснідаємо...

 

... Я підніс до рота заквітчану васильком банку і почав жадібно пити, дивлячись через вікно на подвір'я. Вже розвиднілося. Поміж дерева сусідського садка було видно, що дорогою в наш бік їхали дві машини, остання – повна солдатів.

 

Тихо кажу: "Хлопці! Совіти!" Та, мабуть, станичний уже й сам те побачив, бо скрикнув: "До криївки!" Я ще сказав: "Запізно", але як загіпнотизований вибіг з хати вслід за усіма. Думав тікати поза хату, але глянув убік і побачив, що Дмитро вже вскочив в отвір до криївки, а сестри станичного до мене: "Скоріше залазь". І я підкорився їхній команді...

 

Стодола, під якою була криївка, поки що закривала нас від очей солдатів, що вже зіскакували з машин і оточували господарку. Я тим часом повз від люка 3-4-метровим тунельком до криївки. За мною йшов станичний, за яким мали зачинити люк його сестри. Та забракло часу... Коли в отвір скочив станичний, я почув за собою страшні слова: "Руки вверх!". "Це кінець", – подумав я. Запасного виходу в криївці, природно, не було. Ми вскочили у сільце.

 

Оперативники бавилися з нами, як кіт з мишею. Вдали, що вони нічого не знають. Біля входу до криївки поставили вартового, а станичного повели до хати. Сказали його сестрам: "Давайте водки і хорошо пожрать, і ми вашего брата оставім".

 

І сестри клюнули на цю приманку. Поставили на стіл півлітру, другу, третю, зібрали сяку-таку закуску. Старалися, бідолашні, повірили в людяність бандюг...

 

А офіцери п'ють, жеруть і регочуться, як оґирі. З двору підходять їхні колеги: "Давай ще!" Сестри станичного, який теж сидить у тому товаристві, стараються, але горілка в хаті вже закінчилася. Горілка є ще в криївці й одна з них лізе вниз...

А ми з Дмитром – в розпуці. Гребемо по черзі землю в стіні під настилом, на якому були стоси снопів, думаючи, що вигребемося нагору до стодоли. Кров тече з-під нігтів, та безвихідь підганяє. У нас є мій кріс.

 

Нараз чуємо, що хтось відчиняє люк до лазу. Дивимося, а то одна із сестер станичного (їй тоді було десь 20-22 роки) прирачкувала до нас і шепоче: "Сидіть тихо, більшовики про вас нічого не знають". Я їй кажу: "Дивись! Я живий не здаюсь!" "Бійся Бога. Не роби цього..." – відповіла вона, взяла з якогось ящика кілька пляшок горілки і полізла нагору.

 

Було чути, як під чоботами вартового рипить сніг. Я вже зрозумів, що мені з цієї мишоловки не вирватися. Розпука роздирала душу, хотілося заревіти звіром. Поруч тихо плаче в кулаки мій нещасливий друг Дмитро. Але як я міг його втішити?..

 

Офіцери напилися, та не забули про свої жертви. Кажуть станичному:

"Хватіт комедію іґрать. Ґаварі, кто в бункері єсть? І кто с оружієм єсть?"

"Та нікого нема, я вже казав вам", – відбивається станичний.

"Врьош! – і до сестер. – Кто там єсть?"

"Та нікого там нема, ми вже вам казали'', – відповідають сестри.

 

Принаймні так мені розказував станичний Зорій, коли я з ним зустрівся в Кемеровських таборах.

"Харашо, – виводять станичного і сестер надвір, ставлять дівчат під стінку та й лякають. – Всєх расстрєляєм і сожжьом всьо к чєртям!"

А старший офіцер каже станичному:

"А ти сєйчас полєзай в бункер І скажи своім бандітам, штоб нємєдлєнно здавалісь! Іначе забросаєм гранатами, всьо сожжьом, а вас всєх расстрєляєм! Виполняй!"

 

А тим часом п'яний лейтенант скіць до криївки. А я дивлюсь і не вірю, що то "чекіст". Дуло мого кріса націлене йому в чоло, залишилося натиснути на спуск. А лейтенант сидить рачки і звикає до темряви.

 

"Якщо хочеш жити, скажи своїм чекістам, хай забираються звідси!" – кажу йому. "Да, да, не стрєляй! Даю слово офіцера, ми сєйчас же уєдєм", – відповідає він. Я не вірив жодному його слову, але чомусь сказав: "Вилазь і забирайтеся звідси!"

 

Скільки разів я потім каявся, чому тоді я не застрелив його, а потім себе, щоб стати на суд Божий з ним разом. Адже я в його край не зайшов, не грабував його народ, не вбивав і не палив оселі. Але завжди мій внутрішній суддя приводив мене до висновку, що моє сумління чисте. Бо через мене не пролилася кров невинних і не залишилися без даху над головою мирні люди.

 

Коли я випускав з криївки переляканого лейтенанта (може, на рік або два старшого від себе), я ще не знав, що себе вже не застрілю. Як тільки лейтенант виліз нагору, зчинився вереск: "Бандіт! Здавайся", й автоматні черги заглушили все.

 

І раптом знову наступила тиша. До криївки приповз сам Зорій і каже: "Хлопці, здавайтеся, бо сестер розстріляють і все спалять. За себе вже й казати нічого". А від самого за два метри тхне алкоголем. Мене це розгнівило: "Геть звідсіля! А то застрелю!" І він поліз назад...

 

Спам'ятало мене голосне ридання. То плакав біля мене Дмитро Квич. Я сказав Дмитрові: "Вилазь!". Дмитро поліз лазом криївки нагору, і знову нагорі вереск: "Бандіт! Здавайся!"

 

Тим часом я спрямував дуло кріса до своєї скроні, перехрестився відмовив тричі "Богородице, Діво..." Перед очима пролітає все моє життя... Вчувається голос священика, який у школі на лекції з релігії казав: "Найбільшим гріхом є накласти на себе руки..." Згадав закатовані жертви Станіславської тюрми... І враз мені захотілося жити!.. Поцілувавши свого кріса, я заховав його під солому, яка тут була встелена півметровим шаром, – подумав, що його не знайдуть. Ще раз перехрестився і поліз нагору...

 

Хтось стріляв, але не прицільно, а, видно, щоб нагнати на мене страху. З-під загорож та парканів піднялися зі снігу чекісти і накинулися на мене, мов на звіра. Збили з ніг, скрутили назад руки і зв'язали телефонним дротом. Потім ще раз – вище ліктів, через груди і плечі в кілька навоїв.

 

А лейтенант той аж піниться наді мною. Тиче дуло пістолета межи очі, в рот, плює і реве, немов сказився: "Ти, бандіт, хотєл мєня убіть! Ти, скотіна, єщьо будеш чувствовать, как будєшь подихать!"

 

Тепер уже я хотів померти... Тільки не від своєї руки. Я жадібно дивився на гранату Ф-1, що висіла на поясі в одного із солдатів, але нічого вдіяти вже не міг. Мене ще кілька разів копнули та вкинули в кузов машини, немов шматок деревини. В кузові вже лежали зв'язані станичний Василь Зорій та ще зовсім хлопчина Дмитро Квич.

 

Почувся вибух гранати, а за ним другий. Затим совіти полізли до криївки. Витягли мій кріс, також знайшли кріс станичного, який теж був там захований, але я про те не знав. Чекісти-прикордонники, прозвані бебешниками, доконавши свою підлу справу, мерщій тікали із села.

 

Сонце, відірвавшись від землі, злітало над садами й хатами Іваниківки. І не заграв з крайніх хат, де були хлопці з боївки районного провідника СБ, кулемет, на якого я ще так надіявся. Я не міг отямитися і збагнути, чому так ганебно все закінчується. Байдуже ковзав поглядом по рідному селу, з яким було сумно розлучатися:

 

Прощай, село моє рідна, прощай Україно!

Прощай, саду, саду-винограду, прощавай, дівчино!

 

В ріднім селі на Україні сонечко сяє.

Край віконця на калині соловей співає.

 

Ой, не співай, соловейку, в саді на калині,

Не завдавай серцю жалю молодій дівчині.

 

Не завдавай серцю жалів молодій дівчині.

Не дожидайся, дівчинонько, я вже в...

 

Так про себе співаючи, в душі прощався я і з селом, і з Україною, думаючи, що настає останній час мого життя...