По нас стріляли "наші" (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 27 черв. 2012 р., 05:14 Степан Гринчишин
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Предки наші обрали собі заступником і покровителем великомученика св. Дмитрія. Його ім'я носить наша церковця і щорічно відзначаємо «на Дмитра» престольний празник. І ось вдосвіта на «попразниче», тобто 9 листопада, наскочила облава. Приїхали панцерним поїздом з Підволочиська під Росохуватець 120-150 енкаведистів-червонопогонників. Оточили село і почали нишпорити по всіх дворах бригадами по 10-15 осіб. Перекопували, перекидали, шпигали заточеними дротами в хатах, стодолах, хлівах, на горищах, у скринях, шафах, перинах – шукали «бандьорів». Ця варварська «робота» тривала до обіду. Нічого не залишилось на своєму місці, скрізь – як після землетрусу.

 

...А перед облавою ввечері, у віддаленому кутку села з боку Клебанівки, мали постій три повстанці з кущової оборони: «Вихор», «Ворон» і «Горбатий» – жителі сіл Богданівки, Чернихівців і Лозівки. На жаль, прізвища героїв невідомі. Вони були вчасно попереджені (розвідка працювала бездоганно і майже про кожний такий «нальот» повстанці знали), отож завчасно вийшли зі села.

 

Тимчасом голова сільради Ілько Галка організовує за наказом зайд «обід», бігає з черговими по селу і жінки зносять до кількох хат, хто курку, хто качку, одне слово – що в кого залишилось від празникового столу. Ну, а найголовніше – самогон. Його треба було дістати якнайбільше. І люди несуть, щоб лиш скоріше забрались із села непрохані гості.

 

Та не так сталося, як гадалося. Повстанці, які вийшли на час облави зі села, далеко не відійшли, а лиш на сусідній хутір Польова гребля, за кілометр від Коршилівки. Хутір той це кілька хат і водяний млин. Звичку червонопогонників хлопці знали добре: без «обіду» ті не вступляться, хіба що їх налякати. Отож залягли у крайнім садку хутірця і дали кілька черг з кулемета в повітря. У селі зчинилася метушня, виникла паніка.

 

До мене додому прийшов мій шкільний приятель Іван Ковбасюк і ми стояли внизу на сходах, не більше як за 12-15 метрів від центральної сільської дороги. Добре бачимо, як енкаведисти позгинались і щосили пруть туди, звідки прийшли. За лічені хвилини село очистилось від них і «бенкет» не відбувся.

 

Та недовгою була наша радість. Десь через 10 хвилин (напевно, вороги повідомили по рації на панцерний поїзд) на наше село посипались снаряди. Очевидець розказував мені, що цей броньовик він бачив у Підволочиську на станції. Це кілька обшитих листовим залізом платформ, як, рівно ж, і локомотив; було дві великі башні і в кожній по одній гарматі з довгими стволами. Це, мабуть, були «сімдесятип'ятки». А три інші башні «сорокап'ятки». Обслуга бронепоїзда мала добрий орієнтир – церква наша стоїть на височині і безбожники спрямували вогонь своєї артилерії в цьому напрямку.

 

Як почалась стрілянина, я попросив приятеля, аби він не наражав себе на небезпеку і йшов додому, а сам побіг не до хати, а щось потягнуло мене на своє обійстя. Снаряди розривались то в нашім садку, то в садку Оліянки Яронь. Осколки тарабанили по нашій стодолі і хаті, що були криті бляхою. Я просто не міг собі уявити, що це по нас стріляють, адже минуло півроку, як фронт пішов на захід. Дідусь мій, який стояв у дверях стайні, побачивши мене, крикнув: «Біжи сюди, бачиш, що робиться довкола!» Як тільки я вбіг до середини, страшний вибух сколихнув будинок і ми попадали на землю. Я відкрив очі і нічого не побачив, бо дим з пилюкою заступив мені світ. Перелякані ми повставали, дідусь мене запитав, чи я часом не поранений. Пилюка трохи розвіялась, гарматний вогонь перенісся дальше, а згодом стихло зовсім. Я вийшов на господарство і побачив страшну картину. Частина стайні і прибудова до неї лежала на землі, це десь біля семи метрів руїни. Половина даху висіла без стіни, що впала. Бігало перелякане маленьке ягня і безперестанку бекало. Одна вівця лежала забита, а друга борсалась між огорожею і уламками стелі. Солома, ячмінь, осипка – все було вимішане. На щастя, снаряд не був запалювальним, бо інакше добудова, яка була крита сніпками, зайнялася б і ми згоріли. Я аж тоді усвідомив, що від місця вибуху нас відділяло лише кілька метрів і нас врятувала мурована з каменю стіна стайні, що встояла. Я пішов садком і там побачив кілька менших ямок від снарядів.

 

За п'ять метрів від нашого садка,– церковне подвір'я. Там така ж картина. Деякі віконця були повибивані, але більшої шкоди наніс снаряд великого калібру. Правий від вхідних дверей ріг фундаменту був вивалений і яма від вибуху велика. Мабуть, такого ж калібру снаряд зруйнував нашу добудову.

 

Зауважу, що від вихідного рубежу повстанців в Польовій греблі відстань до коршилівської церкви більша двох кілометрів, отже артилеристи не могли так грубо помилитись, тим більше, то все видно навіть неозброєним оком. Тож стає все зрозумілим: москалі хотіли знищити нашу духовну святиню. Але приповідка говорить, що ворог стріляє, а Бог кулі носить. І це енкаведисти так віддячили за хліб-сіль, що хоч з примусу, але їм односельці подавали. Наші відчайдушні хлопці не дали забродам поживитися і стали троє – проти ста з лишнім ворогів. Але хуторянам Польової греблі не обійшлася гладко ця маленька перемога. Наступного ранку, стягнувши собі до помочі велике підкріплення, червонопогонники оточили хутір і перевернули все догори дном. В тих кількох господарствах була перекопана кожна п'ядь землі, все понищене, чоловіків, яких забрали в «капезе», піддали допитам і знущанням. І досі в Коршилівці кажуть, що бої гриміли за Карпатами, а в Коршилівці відлуння йшло.

 

Цей день, 9 листопада, є днем мого Ангела Хоронителя. Я щасливий, бо тоді моє життя висіло на волосинці, але я залишився жити. Складаю щиру молитву Всевишньому, що зберіг мені життя.