Політична орієнтація гетьмана Івана Виговського. (Автор: протоієрей Черпак Володимир)

опубліковано 2 серп. 2014 р., 04:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 серп. 2014 р., 10:15 ]

Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996.

 

Політична орієнтація гетьмана Івана Виговського

та вірність благословенню митрополита Київського і всієї Руси

 

Друга половина XVII ст. виявилася вкрай несприятливою для України. Чвари, розбрат, міжусобиці між козацькою старшиною, інтриги Риму, Москви та Варшави поступово ліквідували українську державність. Народ цей період справедливо назвав «Руїною».

 

Переяславська угода не виправдала сподівань. Сам Богдан Хмельницький намагався вивільнитися з-під залежності московського царя. Смерть перешкодила здійснити задум гетьмана. Перед смертю Богдан Хмельницький усунув можливих претендентів на гетьманство і, таким чином, звільнив дорогу до булави своєму синові Юрію Хмельницькому. Однак невдовзі для Юрія Хмельницького і його оточення стало очевидним, що він не зможе втриматись на гетьманстві. Старшина умовила Юрія Хмельницького, до часу, зректися булави, і гетьманом був обраний генеральний писар Іван Виговський.

 

У скрутний і тяжкий час став до правління гетьман І.Виговський. Московський уряд робив усе можливе, щоб усунути з політичної арени Виговського, використовуючи внутрішні протиріччя українського суспільства. Внаслідок чого новий гетьман зіткнувся з полтавським полковником Мартином Пушкарем, котрий хотів його усунути і за допомогою Москви самому стати гетьманом. Мартин Пушкар організовує інтригу проти І.Виговського, пише доноси в Москву, збирає під свої знамена ватаги «люмпенів», декласованих і здеморалізованих елементів, які заради шматка хліба грабували населення, трималися по ґуральнях та пивоварнях. Цим ватагам Мартин Пушкар обіцяє козацтво.

 

Заходи Московського уряду щодо обмеження вольностей в Україні викликають страх і невпевненість у старшини та козацтва. Наростає незадоволення своїм становищем у посполитих і чорного козацтва. Ці верстви суспільства хочуть союзу з Москвою, та їх все-таки стримує страх насильного переселення до Московщини.

 

Після смерті митрополита Сильвестра Косіва українська церква також стала об'єктом московського наступу. Царський посол Бутурлін вимагав підпорядкування нового Київського митрополита московському Патріарху.

 

Московський уряд уперто наступав на українську автономію. Під приводом оборони Києва він намагається посадити скрізь своїх воєвод, залишивши самоуправління тільки міщанам і козакам, всі ж інші сфери суспільного життя України підпорядкувати нагляду та суду воєвод і дяків.

 

У таких умовах гетьман Виговський намагається захистити незалежність України і захист цей бачить у рівноправній спілці з Варшавою. Але Виговському стало відомо про переговори Варшави з Москвою з приводу об'єднання в єдину державу і він намагається зберегти автономію України в разі об'єднання Польщі та Московського царства. І.Виговський намагається виключити можливість входження України в це об'єднання як складової частини Московщини чи Речі Посполитої. Він розуміє неминучість розриву з Москвою. Гетьману доводиться робити вибір між ворожими Україні сусідами. У цей час велику підтримку надає йому Юрій Немирич, український аристократ, що подав ідею створення федерації Польщі, Литви й України. Україна мала увійти до федерації як рівноправне «Велике Князівство Руське» зі своїм військом, урядом, грошовою одиницею. Незалежність «Руського Князівства» мала опиратися на міжнародні гарантії, але Виговський не мав достатньої сили, щоб змусити Польщу визнати незалежність України.

 

У 1658 р. польські та українські посли досягли у цьому плані компромісного рішення у вигляді Гадяцького трактату, за яким Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина складали Руське князівство і разом з Польщею і Литвою робилися рівноправними членами Речі Посполитої з широкою автономією. З огляду на незадоволення посполитів, низового козацтва з приводу унії з Римом, Виговський домігся, щоб у пункти Гадяцького трактату були введені вимоги ліквідації унії на терені всього Руського князівства.

 

Патріотичні намагання гетьмана Івана Виговського наштовхнулися на опір певної частини суспільства, в основному посполитих, чорного козацтва та деякої частини духовенства. Настрої ці відтворилися у доносах ніжинського протопопа Филимоновича московському цареві.

 

В Україні розпочинається громадянська війна, вдало розіграна Москвою. Спалахує повстання проти Виговського під проводом полтавського полковника Мартина Пушкаря, полковника Івана Золотаренка та протопопа Филимоновича. На підмогу зрадникам Виговського приходять московські війська. У червні 1658 р. війська Виговського розбивають заколотників Мартина Пушкаря. 28 червня 1658 року війська Виговського у союзі з кримськими татарами вщент розбивають війська князя Трубецького під Конотопом, князь Пожарський був захоплений татарами у полон і за непристойну лайку страчений ханом. Залишився розбитий Шереметьєв, який відступаючи варварський винищував села, не милуючи старих і дітей.

 

Політична орієнтація гетьмана Виговського опиралася на його релігійні переконання. Як православний віруючий гетьман намагався дотримуватись постанов і всіх канонів Православної Церкви. Відомо, що свого часу митрополит Київський і всієї Руси Сильвестр Косів не благословив і об'єднання з Москвою, чи то побоюючись, що це об'єднання не буде тривалим, чи то піклуючись про незалежність церкви і Батьківщини. Цей митрополит безстрашно зупиняв царських воєвод у Києві, чинив їм опір і відверто заявляв, що він не складав присяги Московському цареві і Патріархові, і ввійшов в історію як «воюючий святитель». (Промосковські історики пояснюють таку позицію митрополита дворушництвом та побоюванням втратити маєтності. На нашу ж думку, митрополит Сильвестр Косів керувався благом церкви, а не матеріальними розрахунками.)

 

Митрополит Сильвестр відійшов у вічність так і не благословивши об'єднання України з Московією. За свого життя він перебував на Київському митрополичому престолі як законний молитвенник і печальник за народ Божий, за свою землю, був духовним вождем українського народу.

 

Святоотецьке вчення про духовне керівництво вказує на велику силу духовного отця та його благословення. Це благословення ніхто не в силі і в змозі відмінити або уневажнити. Отже, Богдан Хмельницький пішов проти волі духовного отця. Але це він розумів і сам. Просто у Хмельницького іншого виходу не було, тому і вдався до тієї злуки, наслідки якої відомі. Згодом вже сам Богдан Хмельницький хотів розірвати з Москвою, але його останньому задумові не судилося здійснитись.

 

Після смерті митрополита Сильвестра, Москва всіма засобами домагалася висунути на Київську митрополію свого ставленика. Але гетьман Виговський зробив усе можливе, щоб був обраний митрополит без участі і згоди Московського уряду і Московського патріарха.

 

6 грудня 1657р. на Київську митрополію був обраний митрополит Діонісій Балабан. Новообраний митрополит брав активну участь у відвоюванні прав Української Православної Церкви, а коли гетьман Виговський, відкинувшись від Москви, намагався зберегти принаймні автономію України, то митрополит Діонісій, що брав участь в укладенні Гадяцького трактату, переїхав до Виговського у Чигирин.

 

Задуми Виговського не здійснились, не знайшов він підтримки серед запорозького козацтва. У скрутний час кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко робить наступ на Кримське ханство, фактично підтримавши цим прихильників промосковської орієнтації. Союз Виговського з татарами був розірваний, а в 1659 р. він зрікається булави на користь Юрія Хмельницького. Недовго утримується на гетьманстві і Юрій, 6 січня 1663 р. він постригається у ченці, а булаву прибирає Павло Тетеря. Іван Виговський стає воєводою Київським, і невдовзі, завдяки інтригам Тетері, його підступно вбивають поляки 18 березня 1664 року.

 

Обстоюючи права України, її незалежність від іноземних поневолювачів, гетьман Іван Виговський свято і непорушно дотримувався благословення духовного отця – предстоятеля Української Православної Церкви, піклувався про незалежність Київської митрополії, вчинками та діями засвідчив внутрішнє глибоке релігійне переконання та вірність Христу і Батьківщині.