Побратими (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 28 черв. 2012 р., 12:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лип. 2012 р., 12:02 ]
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Ви мавки безстрашні, дівчата з боївки,
Нескорена віра у ваших серцях!  
Мирослав Олійник народився у 1911 році в селі Клебанівці. Мати Домка була кравчинею, щирою українкою і в такому дусі виховувала й своїх дітей. Тато Василь мав невеликий склепок з необхідним для нелегкого сільського життя крамом, на уздоріжжі, з якого дорога вела у Яцівці. Поля в них майже не було, лишень клаптик городу. Однак вивчили якось Марію і Мирослава на учителів. Та що з того, роботи не було, бо польський шовіністичний уряд не бажав, аби українці мали свої школи і грамотних людей. Мирослав ще з гімназії запізнався з братами по духу і вступив до ОУН.
 
 
Влітку 1939-го Мирослава та ще кількох хлопців з Клебанівки польські жандарми заарештували і посади у тюрму в Максимівці. Певно все це закінчилося б Березою Картузькою, але 17 вересня большевики перейшли Збруч і хлопці повернулися додому. Мирослав потім став учителювати в рідному селі, а його сестрау Просівцях. Євгенія Малик, його тодішня учениця, запам'ятала вчителя як дуже добру людину. Ми, діти, стали свідками енкаведистського терору в 1940 році, коли до нашого класу зайшли окупанти з червоними зірками на шапках і звеліли вчителю йти з ними. Клас завмер з жаху, а Мирослав Васильович неквапливо одягнувся. Сказав нам: «До побачення, діти», та й вийшов з тими звірами. Ми від страху й слова не промовили, а коли двері зачинилися, то всі заплакали, і дівчатка, і хлопчики. Ми вже були добре свідомі того, що власне сталося...

 

Але пройшов якийсь час і нашого вчителя звільнили і відправили на роботу до Пеньковець, де тоді вже учителювала наша односельчанка Марія Дідик. Вони одружилися.

 

22 червня 1941 року почалася німецько-російська війна. Пам'ятаю, як наша інтелігенція поверталася зі Львова через ст. Богданівка, де брала участь в урочистому проголошенні відновлення державної Незалежності України. Вони йшли веселі, в українських строях і всім розповідали, що ми вже маємо вільну Україну. Невдовзі Мирослав з сім'єю перебрався до Збаража. Жив недалеко «Сокола», поряд з автостанцією. Він був одним з головних оунівців, хоча формально працював у кооперації.

 

Ввечері, 4 березня 1944 року, в суботу, до міста увірвалися передові частини большевиків. Вони відкрили справжнє полювання за чоловіками призовного віку. Багато почали переховуватися, та переходити до підпілля УПА. Мирослав перевіз сім'ю до Клебанівки, а сам почав формувати боївку, його побратимом був Володимир Сивий, родом з Чагарів, 1913 р. н. З Володимиром були ще два його брати – Михайло 1922 р. н., та Олекса 1920 р. н., на псевдо «Підкова». В Мирослава народився синочок Славчик. Відбувалися різноманітні події, сутички з ворогами. Михайло одного разу необережно вискочив з бункера, його зауважили солдати, тоді по селах було ще багато війська, і застрелили. Цю подію згадує підпільниця з Терпилівки, членкиня ОУН з 1942 року, в'язень Колимських таборів Ганна Ковальчук-Лінько: «Я знала з грипси, що брат покійного Володимир і Мирослав знаходяться в с. Гущанки, тому й повідомила їх про той випадок. Відтак провела їх через пости і засідки до Терпилівки. На другу ніч поховали повстанця у полі, на старому цвинтарі, бо в селі були війська, фронт ще не відійшов. За кілька днів повстанці перейшли на Волинь. Я ж за завданням організації стала працювати у сільській раді.»

 

В кінці травня «Смерш» провів велику антиповстанську операцію на Волині. Багато наших хлопців, в тому числі Мирослав та Володимир, перебралися до Терпилівки в завчасно збудований бункер. Він був на терпилівських полях, недалеко від Клебанівського кордону.

 

26 червня 1944 року з того боку чулася стрілянина, а потім до сільради під'їхав автомобіль, в приміщення зайшли військові і сказали до Ганни: «Іді, пасматрі, ми прівєзлі бандітов.» Я вискочила на двір і мені відразу в серці похололо, я впізнала їх, наших хлопців – Мирослава та Володимира. Лежали вони під тою сільрадою 3 дні і ще день під церквою. Енкаведисти думали вирахувати їх рідних. А відтак наказали їх поховати. «Лілея» попросила тих, хто копав яму, глибоко не закопувати, а тіла міцно обгорнути веретами. Як військо забралося з села, то прийшло багато повстанців та зібралося мирних мешканців. Поставили стежі, а хлопців перепоховали з усіма почестями, так, як вони собі заслужили. До кінця відбиваючись, а, зрештою, останні патрони залишили собі...  

Були вони відважні вояки, завзяті

І зброю до кінця тримали у руках,

В полон не здавались, самі пострілялись

Хлощі-вкраїнці з загонів УПА! 

Вшанувати їх пам'ять прийшла чота «Степа» з Волині та сусідські боївки. Сивого Володимира поховали біля брата Михайла, поряд і їх провідника Мирослава Олійника. Третій брат Сивих Олекса «Підкова» загинув згодом на терпилівській церкві, та його тіло чекісти забрали до Нового Села. У цій могилі спочивають вічним сном ще три повстанці – Павло Гедз, Володимир Савич з Терпилівки і Теофіл Гуцайлюк з Климковець. Невимовне горе прибило дружину Мирослава, як почула вона про смерть свого дорогого чоловіка – прийшов кат і понівечив усе – людське щастя, надії. А незадовго ще одна біда – помер їх синочок Славчик. Лишився про Мирослава Олійника вірш, що його передала Євгенія Кучмак зі Скорик:

 

ВЧИТЕЛЮ-БОРЦЮ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ сл. п. Мирославу Олійнику
 

А там, де друг Олійник

Ховався від людей,

Пливе гаряча кровця

З його білих грудей.

 

Знайшли його прокляті

В терпилівських полях,

Там мусів він кінчати

Підпільнеє життя.
 

І його карі очі

Немов благали жить,

Але жидва – комуна

 Кричала – вбити, вбить!  

 

Убили друга-сокола,

Вкраїнського орла,

Котрий хотів нас визволить

З ворожого ярма.

 

Україно! Україно!

 Яка ж ти дорога,

І скільки жертв вже впало,

А ти ще не вільна.

 

А коли Україна врешті-таки здобула Незалежність, то зібралися люди – близькі загиблих героїв, односельці та впорядкували дорогі могили. Голова обласної спілки політв'язнів та репресованих п. Богдан Когут постарався виготовити у Тернополі мармурові плити з іменами героїв, поставили хрести. Було багато гостей з Тернополя, Збаража, Підволочиська, навколишніх сіл. Був син Мирослава Юрко, що проживає з сім'єю у Бережанах.    
    

Не злічити тих могил,

Де сплять герої молоді,

Які в неповних двадцять літ

Зазнали труднощів та бід.

Вони й сльозинки не пролили,

І горді голови зложили

За Україну, за свій рід!