Пісні та спогади про нелегке життя Твердохлібихи-Ягнички з Биткова (автор: Семенишин Олег)

опубліковано 4 квіт. 2012 р., 00:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 квіт. 2012 р., 00:09 ]

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Не так давно відвідував брата Василя у Биткові, що на Надвірнянщині. А тут, неподалік, живе собі одиноко бабуся Катерина або, як її ще кличуть, Ягничка. Запам'яталася вона мені тим, що якось кільканадцять років тому співала таких співанок, багато з яких я ні від кого ще тоді у 70-80-х роках не чув. Роки спливали, але пісні цієї жвавої, як на свої літа, жінки запам'яталися. Чомусь саме тепер мені запраглося їх знову почути, довідатися й про саму п. Катерину, про її рід. І ось що я від неї дізнався.

Катерину Ягнич (Твердохліб) за участь старшого брата в УПА разом з усією родиною (семеро) було вивезено до Сибіру. Родину розлучили вивезли їх у різні місця: батька з матір'ю (Ілька та Юстину, а ще старшу сестру Явдоню (з 1928 р. н.) на спецпоселення в Архангельську область, у 1945 році, а вже наступними у 1947 р. стали інші троє, тобто брат Василь (з 1925 р. н.), котрий два роки перед цим, у 1945-му, повернувся з Німеччини як остарбайтер та дві сестри-близнючки шістнадцятирічні Настуня та Катерина їх у товарних вагонах повезли аж в Омську область, Весіський район, пос. Піхтова. Найстаршого ж з братів Семена (з 1923 р. н.) як «найлютішого ворога» (станичний УПА у с. Бабче Богородчанського, а тоді Солотвинського району) вивезли на Воркуту.

Власне, Семен Твердохліб як станичний нічим не відрізнявся від всіх решти свідомих людей допомагав повстанцям виживати, щоб боротися далі зі сталінським режимом. Станичний заготовляв, як міг, якийсь харч, позаяк його дедалі важче було роздобути, бо усюди була скрута.

Найдошкульніших втрат зазнали таки за «совітів»: Твердохлібам постріляли вівці, забрали корову, майно, а невдовзі й саму родину запакували навічно у сибірські заметілі. Це типовий приклад нищення українців тодішнім режимом – чужим за своєю суттю та варварським за діями. Такі родини знищували тисячами, бо були, як ми про це вже чули не раз, просто свідомими, любили Україну.

Однак Твердохліби тверді характером, трималися зі всіх сил навіть там, на лісосіках Сибіру. Дивом вижили. Хоча не всі.

Ті, що вирвалися з обіймів смерті, талану за життя не зазнали, бо в розкошах не жили, довелося розпочинати все з нуля. Рідна земля додавала охоти жити, вони тішилися горами, людьми, худібкою. А ще, як святе, все життя зберігали віру в Бога та вірили в незнищенність своєї нації, роду Твердохлібів. Через це й обожнювали народні традиції, пісні, обряди. Але це було дещо згодом. Тоді ж у Піхтові Катерина Твердохліб, зовсім молода дівчина, ще не могла й повірити у кращу долю, адже їх виселяли навічно! Тяжко працювала. Та час спливав і, закохавшись в одного з невільників-українців, зважилася створити сім'ю. Побратимом і другом на все життя виявився Микола Ягнич, хлопець зі Саджавки, з Надвірняищини, родину якого, як і Твердохлібів, силоміць вивезли в Омську область. Невдовзі в неволі народився їхній первісток – Володя. Трохи згодом Романові поталанило народитися вже в Україні.

Ягничі ще немало наїздилися по світах, перш ніж потрапили на батьківські терени, однак врешті-решт добралися й до рідного берега.

Нині з-поміж живих свідків тих жорстоких часів залишилася лише одна 78-річна бабуся Катерина. Нещодавно відійшли у вічність світлої пам'яті її сестра Настуня, а також і чоловік Микола. Нелегко бабусі Катерині. І хоча її сини, чим можуть, допомагають, та вона дає собі раду й сама. Звикла до свого хліба. Слава Богові – є ще трохи сили і здоров'я, а тому володіє геть усім домашнім інструментом: сокирою, пилкою, а найкраще – косою. На свої літа косить так, що ще й молоді задивляються на її вправні рухи. Та, попри все, любить вона Україну, а найдужче українську пісню, через яку виливає не раз свою душу. Отож їй слово.

– Я ще мала була, але багато пам'ятаю. Там, на Сибіру, ми важко жили, але ж таки співали, переважно на сінокосах. Бо так не давали співати. Та хіба заборониш серцю? Через то я знаю і співати, і косити. Кошу у свої літа ще й нині (дев'ять городів). Піснями ми тоді наближували до себе Україну, її героїчну минувшину. Пісні рятували нас від змосковщення, додавали сили перебути чужину. Та ви лиш послухайте оцю:

Камера на камері – у віконцях лиш блакить,

А там стара матуся під брамою стоїть.

Принесла передачу для доні у тюрму,

Підписаний мішочок дає «дижурному».

Принесла доні хліба – сухариків твердих,

Солодших ще від цукру – від своїх сліз гірких...

– Боже милостивий, вже'м забула, давно не співала. Там співали всілякі пісні. А ви чули таку: «Хай землю виорють гранати»? Вона на мотив грузинської «Суліко». Це сповідь душі молоденьких героїв, котрим жаль було за синьоокими красунями, але святий понад усе – обов'язок стати на герць з ворогом.

Хай землю виорють гранати,                 Дарма тобі, дівчино, сниться,

Під волю виробім посів,                         Щоб я вернув живий-здоров.

Побачите жнива, дівчата –                    Там кінь стоїть, гризе вуздечку,

Нас – партизанських косарів.                Іди – спитай його сама,

На грудях – кулеметная стрічка,           Чого на його сіделечку

 

В руках граната і наган,                         Твоєго милого нема?

Дарма тобі, дівчино, сниться –             Твій милий десь далеко в лісі

Твій милий з свої волі впав.                   Лежить в терновому вінку,

І шкода сліз, і шкода жалю,                    Згадай його хоч раз у пісні –

Бо ти зісталась не одна,                        У ясний вечір, у садку.

Від тебе знайду кращую кралю –          А другий певно запитає,

Ця пишна краля – то війна.                    Про кого пісня ця сумна,

Війна, доки рум'яні лиця,                        Не розкажи – нехай не знає –

За смерть даю свою любов,                  Цю тайну знай лиш ти одна.

– Я вночі не сплю і дуже багато співаю стародавніх і, навіть, таких, що сама складаю. Є в мене пісня про мрію. Довго не квітувала мені весна. Не квітувала вона й для тих дівчат з України, бо далеко ми були від весняного цвіту Батьківщини. А ж можна було про це помріяти тільки у пісні.

Дівки (внучки) кажут, як то, бабо, в старій голові скільки поміщається? Поміщається, бо то наше. Недавно пішла в Саджівку на весілє, там дали мені мікрофон, і мусіла співати ще й коломийки, бо то також наше. Я знаю їх дуже багато. Колись співала по дві-три години.

Мені сімнадцятий минало,                             Завіз ти мене на чужину,

Як навесні сади цвіли,                                   Де я ще зроду не була,

Ми про кохання ще й не знали,                     Ти полюбив другу дівчину,

Ми тільки друзями були.                                А я лишилася сама.

Я в саду айстри поливала,                           Завіз ти мене на чужину –

А ти поміг мені полить.                                   Ні д'кому пригорнутися,

Відтоді мрію про кохання,                              Піду, піду на синє море,

Відтоді серденько болить.                             У синім морі втоплюся.

Ти приходив до мого саду –                           Пішла, пішла на синє море –

Я задивлялась на твій стан,                          А синє море виграє,

Довго стояла, дивилася,                                А соловейко на калині

Заки не впав нічний туман.                            Жалібну пісню співає.

                                                                                                *     *     *

Ой, Господи милосердний, прости мою душу,

Тай іка я вже старенька, а співати мушу.

Кажут мені, же я стара, мені трошки встидно,

Бо сі згори постаріла, з долини не видно.

Ой дубнула стара баба постолом до дошки,

Любила би'м леґіників – попід очи зморшки...

– Ми сміємося, бо любимо життє, хіба мож' інакше? Розмірковуючи над пережитим, дивуюся, що ми зуміли стільки перейти. Мова не лише про мою родину, бо хіба ми одні. Тисячі мучеників потрібно оспівувати-освячувати, бо вони страждали не, як тепер кажуть, нізащо, а за святу землю – за Україну. Хоча й нелегко було такі страждання перенести на ще молоденьких плечах А чи варті ми їх страждань сьогодні?!

*     *     *

Настало любеє літенько,                              А ти м'ні мати породила,

Сади вишневі розцвіли,                                На світ недолі привела,

Мені, нещасному юнаці,                                Судьбов нещаснов наділила,

В кайдани руки закули.                                  В тюремні пута завела.

Було м'ні мати не родити,                              Прощай, в'язнице холодная,

Було втопити ще малим,                                Останній раз в тобі сиджу,

Не знався б я з старшнов тюрмою,              Прощай, дівчино чорнобрива,

З ґратами, з муром тим твердим.                 Завтра на розстріл поведуть.

*     *     *

Люди всі на вольній воли,                            Ой, ви, кати, злії люди,

А я, бідний, тут сиджу,                                  За що судите мене?

Закували в юні літа,                                       Хочете, щоб батько й мати

Більш з родинов не буду.                              Не побачили мене.

Привели мене в камеру,                                Ой, ви, пташки-канарочки,

Ґрати ключник відопре,                                Летіт в сторону мою,

Ой, збирайся, заключонний,                         Защебечіт батьку й неньці,

Ми з тобою в суд підем.                                Що я в світі не живу.

Привели м'ня до засуду,                                Прощай Київ, прощай Харків,

Прочитали ми' засуд,                                     Станіславськая тюрма,

Двадцять дев'ять пролетіло,                         Бо накрила карі очі

А тридцята в саму грудь.                               Раз й на все сира земля.

– Ой, не без крови здобуто Україну. Ріки її пролито за Неї. Ви того, молоді, не знаєте. Якось не можу забути, скільки то хлопців переходило перед моїми очима. Цілі курені йшли і йшли через наше село. Йшли десь туди на Пороги на Гуту... Скільки натрудилися, обмерзали, недоїдали, скільки жертв, скільки тої глинки викопували, щоб бункери побудувати, захоронити побратимів. Як ті хлопці сі мучили за Україну, якби ви знали, Матінко Божа! Але це завинила також, крім Росії, й Америка (США. - О. С.), бо брехала, що допоможе. А вона не допомогла. І так пропали бідні діти. Якби ви бачили скільки людей вивозили звідси. З одного Надвірнянського району я нараховувала 36 вагонів нашого добірного люду. Пригадую собі, як'єм їхала у тих вагонах. Їду через ріку і думаю: Боже, аби сі хоч краплю води з тої ріки налити, бо хто хотів сі з нами рахувати? І добре, як якийсь солдат кине нам з-надвору трохи снігу у «товарняк». А, бувало, й не захоче. Все, як у страшній казці:

Як нас виселяли у Сибір холодний,

То сніги глибокі упали, а кати озброєні стояли.

І нас на каторгу віддавали.

Привезли у Сибір і заставляли тяженько рубати той густий ліс.

Дали у руки сокиру – по-московськи топор –

Роби тут, дівчино, роби, та й не стій.

Заставляли рубати той темненький ліс,

А повернешся звідси, дівчино, аж через сто літ.

Але не плачу і не сумую, що весни ще нема,

Бо прийде час – і для мене настане весела пора.

Дожидала я тої України – і нема, і нема.

І пішла наша Україна десь собі на широкії поля.

Дожидала я тої України, і чекала дуже довго коло воріт,

Аж прийшла до мене моя Україна у 61 рік.

– Мене виселяли 16-річною дівчиною. Мало не все життя припало на комуністичні часи. Отож, життя й проминуло у неволі, аж нарешті... Бог змилувався – прийшла Україна, як сонце ясна! Бувало, наприкінці 80-х, на початку 90-х, коли корова моя рикала, то сусіди вже знали, що Ягничка ще не йде обходити корову, бо слухає радіо, а там... вирішувалася доля Батьківщини. Але, на жаль, сонце затьмарилося, не такої України ми прагнули, ой, не такої!

Ой Боже, Боже, краще вмерти, ніж таке знову видіти. Коли я пригадую, що пережила, то сама в то не можу повірити. Яка мука, скільки смертей. Як нас вивозили до Сибіру 18 жовтня 1947 року, то сніги такі були великі, що не мож' було перейти. І не дали нам часу зібратися. Я тоді якраз прибігла з Маркови і не знала, що тут вже нас виселяют. Мене босу гнали на збірний пункт до сільради. Повернули по постоли до майстра, а вони ще не готові. Без хліба, без лижки, без миски, без одягу, взуття поїхала я у далекі краї. Якась жінка дала шкіру з барана, аби закутати ноги. І так я поїхала в Омську область боса! І «свій» забирав, «стрибок». А там привезли в ту конюшню, народ позаслабав, по 8-10 за кожний раз закрутять у верету і виносять, аби десь прикрити трохи ледовою землею. Котрі дужчі, серед яких і мій майбутній чоловік, то їх примушували вивозити своїх земляків-мучеників, знищених «червоним» тифом. У бараках холод псячий.

Не було ні чим сі вкрити, ні що з'їсти. Жита трохи мали. Дитина чиясь підійде, дайте, просить. І давали. На рано доводилось самим йти у жебри, хотілося кришку хлібини, ми були ще дітьми. Підібрали якусь мищину і втрьох – такі ж як я – забрели у пошуках хлібця аж за 40 км, щоб хоч щось роздобути для підкріплення сили. Спочатку міняли свій одяг на їжу.

Одного разу, коли ледь розтопився сніг, на Великдень, ми пішли босі талими водами у село Кошкуль, де трохи сіяли збіжжя. Зайшли до якоїсь хати, вклякли на коліна і просимо, молимось, щоб люди змилувалися, дали якусь «лєпьошку». Та були такі, що, коли з'ясовували, що ми зі Західної України, то кидали за нами пнями. За жмінкою вівса треба було находитисі.

За Берії нас там у Сибіру за людей взагалі не визнавали, називали бандитами, бандерівцями. А після Берії ми вже були спецпереселенцями, потрібно було раз на місяць відмічатися і працювати за копійки. Всіх нас зорієнтовано на довічну каторгу, тому окремі будували собі хати, одружувалися, бо ж життя одне...

Ой зазнали ми лиха. Не раз я мала і замерзнути, і втопитися, і занедужати. А скільки разів дерево через мене перекотилося, ніхто на світі не думав, що я жива. І через те я вірю, що Бог є на світі.

Опікувався Бог і моїми синами, котрі теж зазнали «раю» у Радянському Союзі. Володя гарував десь по світах, гарує і нині. Романа ж кинули просто під кулі в Афганістані... Що я тоді пережила за своїх хлопців – один Бог знає.

Я виділа з'яву Матінки Божої у Биткові, на колишньому храмі, котрий було перетворено у спортзал. Вона з'явилася мені на Вознесіння, якраз тоді, коли мої внучки народилися. А сталося так, я вже оформляла пенсію і пішла на роботу з думкою про те, якби поїхати у Грушів, де Вона об'явилася ще до цього. Й думаю собі про Неї. І, диво, йду біля костелу, а на вікні храму йде, немов у кіно, Матінка Божа, вбрана у синє. Я закричала. Побачив сусід Данилейко, підійшов. Я побігла до вчителя Чіха, а він жив у хаті, де колись мешкав священик, а там, на ґанку Матінка Божа знову стоїть, але вже вбрана у білому вельоні (о, дивіться, аж мороз поза плечима пішов). Але це було коротко, і так, ніби батарейков раз чіркнути. Я підійшла ближче і ще раз Її виділа, а далі більше не з'являлася. Я так розхвилювалася – забула, що то ще радянська влада, всю школу, котра неподалік, стривожила. Учителька фізкультури пооглядала те місце об'яви і урочисто оголосила, що то там ніби жовта глина, коли її рухнули, побіліла. Побіліла і я...

Думаю, з Божою допомогою будемо ще мати Свою Державу, без всяких «шулерів», бо досить їх вже мали. Дай то, Боже. Молюся за це і вдень, і вночі. А храм потрібно відновити, щоб у ньому молитися, бо спільні молитви мають велику силу, Україні потрібні свої храми, рідні молитви та совісні люди. А хіба можна безсовісним жити на білому світі, а, тим більше, керувати державою? Думаю, що ні.

Наші Герої, котрі десь спостерігають з небес, шкодують, що не українцям дісталася влада. Та й не на то вони боролось за нашу незалежність, щоб вона потрапила до чужих рук. Верховна Рада ще донині не визнала УПА, а вони ж за ту Україну своє молоде, як мак життя віддавали. За кого?! Добре, хоч Ющенко про це здогадався, підписав таки указ, визнав як Президент і УПА, і Шухевича, і Бандеру на державному рівні. Най'му Господь віддячить за це. Проте не тілько Ющенко має перейматися повстанцями. Невже всім іншим довіку гнути спину на окупантів чи, даруйте, хрунів, котрі добре вміють витискати останні сили з рідного народу?

Ой надлетів крук чорненький –                  «Друже круче, це кров моя», –

сів коло керниці...                                         повстанець заплакав...

Там повстанець, в грудь ранений,              Крук той ніби схаменувся –

благає водиці.                                               голосно закрякав.

 «Води, води, чорний круче», –                   Нема сили сліз примкнути, –

повстанець благає...                                    по личку спливають,

Крук не чує, ближче скаче                          Очі іще не зімкнуті –

і кров випиває.                                             білий світ прощають.

У повстанця чорні очі,                                 Ніхто не був із родини,

очі чорні в крука,                                          ніхто не заплаче –

В крука очі усміхнені,                                  Лиш крук чорний у головах

в повстанця розпука.                                  вічну пам'ять кряче.