Підволочиськ… Частина ІІІ. (Автор: Мокрій Юрій)

опубліковано 14 квіт. 2016 р., 11:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 трав. 2016 р., 11:10 ]

 

Польський період (1921-1939 рр.)

Рани, нанесені Надзбручанському краю кривавими подіями 1914 – 1920 рр., були надзвичайно великими. Все лежало в руїнах, були зірвані мости над Збручем, а кількість жителів різко скоротилася. Так, у 1914 р. в Підволочиську проживало 5936 чоловік, а у 1921 р. - 3670.

 

У березні 1921 року поляки підписали з большевиками мир у Ризі, за яким Галичина та Волинь відходили до II Речі Посполитої. Це був, по суті, черговий поділ України, здійснений її сусідами, що викликав неприховане розчарування українців. Зрештою, визвольні змагання виявилися для нас некорисними – треба було якось звикати до нових умов, аби елементарно вижити.

 

Нова польська держава була утворена з трьох частин – австрійської, російської та німецької. Вона також зазнала величезних людських та матеріальних втрат. Перші роки її становлення проходили в умовах голоду, безробіття, інфляції. Так, марка польська, яка мала обіг до 1924 р., врешті була вилучена і обмінена на новий злотий у співвідношенні 1:1800000. Найгірше було те, що польська влада була дуже мстивою щодо українців – у 1924 р. було впроваджено присягу на вірність державі. Її, як правило, українці відмовлялися приймати, тож відразу впала заборона на працю у державному секторі. Таким чином, безробіття найбільше торкнулося нашого народу. У переліку заборон були навіть найважчі роботи на ремонтах колії та автомобільних доріг. Робилися перепони і при спробі займатися комерцією. При всіх недоліках II Річ Посполита все ж вважалася демократичною країною (принаймі до перевороту 1926 р.), тож діяли тут політичні партії і громадські організації. Легально українці мали "Просвіту", "Народний дім", "Луг", кооперативи, осередок УНДО.

 

Центром міського життя був магістрат, який упродовж майже всього часу очолював колишній залізничник Володимир Бродавчук (1877 – 1939 рр.). Це був дуже поважний добродій, чудовий господар, який зовсім сторонився політики і, очевидно, влаштовував усі три громади – польську, українську та єврейську. Кожні п'ять років були перевибори, котрі він постійно вигравав. Будинок магістрату – сучасна музична школа. Він, властиво, перебував на І поверсі, а другий займали учні старших класів (до 7-го) – хлопці. Молодші класи і старші дівчатка вчилися у так званій "червоній школі". Це була польська семирічка. У старших класах вивчали польську мову та іноземну (німецьку з 5 класу), математику, природу, географію, історію, малювання, співи, ручну працю, фізкультуру. Тижневе навантаження учня у 5-7 класах становило 30 годин. Національність проявлялася лише тоді, коли приходили священики – для науки релігії. Тоді діти ділилися на три групи, які займалися зі своїми наставниками – ксьондзом, священиком і рабином. Директором школи був добродій Мар'ян Лабуцький, а серед учителів – сестри Софія і Анна Рубачкувни та інші.

 

Але повернемося до магістрату і бургомістра Бродавчука. Рада міста ухвалила постанову від 22 липня 1924 року про надання В. Бродавчукові – урядовому комісару звання почесного громадянина нашого міста, де, зокрема, було сказано: "В знак великої заслуги, покладеної для добра міста, особливо за труди і старання навколо відбудови всіх знищених під час світової війни будинків гмінних і школи, за запровадження ладу і порядку після большевицької агресії, за вірне, сумлінне і добре виконання своїх службових обов'язків для добра держави і задоволення потреб місцевих громадян".

 

 

Грамота бургомістру Володимиру Бродавчуку про почесне громадянство Підволочиська за особливі заслуги в справі відбудови містечка і в боротьбі з большевицькими агресорами. 1924 р.

 

Саме він купив для міста поле, де був розбитий парк. І нині його окрасою є кілька каштанів, які, серед інших, садила його донька Станіслава. Треба сказати, що ця прекрасна, інтелігентна старша пані багато пам'ятала і радо поділилася зі мною своїми спогадами, за що ми всі маємо бути їй вдячними. Пані Станіслава Бродавчук пізніше закінчила Тернопільську гімназію, а після війни працювала в системі освіти.

 

Магістрат мав у своєму розпорядженні земельний фонд, який здавав в оренду. Цей фонд поповнювався. Так було придбано 10 гектарів у збіднілого дідича Сливки (за новим парком). Мали також і сіножаті. Кошти від цих операцій, а рівно надходження від місцевих податків та різних послуг магістрату, йшли на благоустрій, допомоги й на інше.

 

Проведемо уявну екскурсію по містечку тих часів. Цікаво, що дорога на Тернопіль початково йшла не просто попри український Народний дім, а по дамбі виходила в район нової автобусної. Міст через річку Самець було збудовано вже в 30-ті роки. Там був і старий млин, який належав Грінгавту – він згорів у 60-х роках.


 

 Школа в ратуші. 20 – 30 роки

 

Праворуч старої автобусної була українська торгова кооперативна гуртовня і великий магазин Ільницького. У будинку по вул. Шевченка, 4 (тоді Гмінна, 4) були магазини "Адлер" – текстиль (за прізвищем власника) та "Воль" – продукти.

 

Учні в класі

 

На розі будинку по вул. Д.Галицького (тоді Пілсудського), №64 знаходилась фітоаптека "Другерія" (власник Шор), а далі – магазин Неймана "Взуття". З іншого боку, де нині бар "Троянда", – магазин "Продтовари" пані Липової.

 

Там, де нині спортивна школа, була пекарня, а поруч працював фризієр з забавним прізвищем Пйонтек. Далі до мосту – суцільні магазини, а де ветаптека Степана Білика – польський кооперативний магазин сільгосппродуктів "Кулко рольніче". Будинок по вулиці Залізничній (Колійова), №1 належав Григоращукам. Цікаво, що на сквері перед "білим домом" також були будівлі, зокрема магазин "Злотник" та "Оптик". Сучасний "Юний технік" слугував в 30-х роках гуртовнею акцизних товарів – горілка, вино, тютюн. Далі – аптека Л.Вейнбера. Під час війни цей аптекар отруївся разом з сім’єю. Вліво від вілли Громніцьких, а тоді це був типовий польський збіднілий аристократичний рід, знаходився костел Святої Софії. Молодий Громніцький був магістром права – польський адвокат. Зліва – вулиця Новий світ, а справа – вулиця Св. Софії (нині А. Шептицького).

 

 Авіамодельний гурток, меценатом якого був В.Бродавчук (в центрі, ліворуч)

 

Попри новий вхід до "білої школи" була кав'ярня - "Льоди Кагана". Лікарами у Підволочиську трудилися Фрідман, Розенцайн (був заступником бургомістра на громадських засадах) - проживав і вів прийом по сучасній вулиці Д. Галицького, 92, Пречет і Войціховський - останній обслуговував залізничників.

 

Польськими ксьондзами у міжвоєнний час були: Антоній Домбровський - похований на старому цвинтарі, Владислав Бужинський, Кшистеняк, Бамут, Кольбуш, Громадовський - заарештований та закатований большевиками вже у 1939 році, Мирослав Мирецький, Павловський.

 

 Засідання в актовому залі ратуші (30-і роки)

 

В 20-і роки в Заднишівці війтом був Рохальський, пізніше Олексій Онишків (фото.). Тут проживало 1500 чоловік. Директором школи був Францішек Подольський. B Народному домі (польському) фільми демонстрував Тадеуш Скотацькі.

  

 

О.Онишків - війт Заднишівки (з вусами)

 

У Підволочиську була лазня-сауна, яку утримував єврей Піньо, там працював Міхал Марко.

 

Після першого причастя. Ксьондзи Мирецький і Павловський

 

Комендантом поліції був поручик Чахля, а поліціянтами - Рогачинський, Вонсала та Попєль, який в 1938 році вчинив самогубство (застрілився). Дефензивою завідував поручик Клішняк. Дефензива була по вул. Св. Софії, біля сучасного меморіалу.

 

 Струнний ансамбль мерії (30-і роки)


 

Поляки святкують 3 травня 1937 року (площа між «Соколом» і «червоною школою».

 

 Шпацер (30-і роки)

 

 

Школа в Заднишівці (20-і роки)

  

 

о. Михайло Патрило з дітьми після їх першого Причастя

 

В 20-х числах серпня 2001 року до мене звідався студент Бялистоцького університету Ярослав Францкєвіч, що писав дипломну роботу на тему Корпусу охорони пограниччя. Він повідомив, що керівником 1-го плутону "Подволочиска" керував поручник Владислав Ян Дроздовський (загинув у Катині, 1940 р.).

 

 Прикордонники Підволочиська біля вокзалу (30-і роки)

 

Пізніше Юзеф Дембовський, що також загинув, капітан Казімеж Збігнєв Домарацький, який загинув у Старобєльську. Був також сержант Ян Фросс. Анджей Красуля мав найкращу в містечку бричку і займався перевезенням пасажирів.

 

Поліція Підволочиська біля «Юного техніка», тоді гуртовні монопольних товарів

 

Поліція ходила в гранатових мундирах. Жандарми (DEFA) мали жовті аксельбанти, за що народ їх прозивав канарками, їх            очолював україножер Вонсатка. Батальйон "Skalat" очолював полковник Пєтшик.

 

 Дефіляда у Підволочиську

 

Вейглер мав готель, а ресторани - Й.Тейбер, С.Сейден, Ф.Фогельбаум, Вейсман. Міра пива називалася шнит. Найпопулярнішим алкогольним напоєм була морелівка Бачевськего (настойка). Найбільшим паном був граф Голуховський, якому належала 1/3 всіх маєтків між Збручем і Серетом, в тім числі Староміщина. Сам граф переважно жив у Парижі, Римі або Венеції. На свої гроші організував ескадрон уланів, переважно з форгелів - так боявся "дзічі гайдамацкєй".

 

 

«Сокіл», тепер на цьому місці кінотеатр

 

Жінок легкої поведінки, узагальнюючи, називали "Маланка". Відділ КОР в Дорофіївці очолював сержант Ярош, який мав завжди трохи переляканий вигляд. Відділ КОР в Оріхівці - сержант Павел Хоцяй.

 

 

Польки на відкритті Народного дому. 1937 р. (заразу в цьому приміщенні костел)

 

Територіально в нашому краї розміщувалася бригада "Роdole", якою командував полковник Стефан Ровецькі.

 

Інспектування всіх частин проводив генерал дивізії Казімєж Фабрици. Навчання проходили на полігоні "Ягольниця", коло Чорткова, де також була авіачастина.

 

Де тепер кінотеатр - був будинок польського "Соколу", організації на взірець нашої "Січі", тобто спортивно-пожежне (а по суті - воєнізоване товариство). Пані Станіслава схарактеризувала його архітектуру як "пруський стиль" — це коли між кам'яною чи цегляною кладкою дерев'яні конструкції. Дійсно, такі будинки споруджувались у середньовічній Німеччині. У дворі "Соколу" (до "червоної школи") взимку влаштовували льодовий майданчик, на якому каталися на ковзанах. У самому "Соколі" влаштовували вечірки, танці, забави, свята (приміром, Святого Миколая), вистави, переглядали фільми. У війну і в пізніші часи будинок став непридатним для використання, його зруйнували і збудували на цьому місці кінотеатр (1956 р.).

 

Українська футбольна команда "Сокіл". 1938 р.

 

Сучасна вулиця Михайла Грушевського була суцільно заселена євреями і мала назву Давида, тут жив і рабин.

 

 Тернопільські гімназистки на річниці смерті Й.Пілсудського, (попереду з прапором п. Станіслава Бродавчук)

 

Вздовж вулиці Данила Галицького (тоді Легіонів) розміщувалися приватні будинки, а в приміщенні "білої школи" поліцейський постерунок і суд. Управління "Корпусу охорони пограниччя" (КОР) та застава знаходилися попри теперішню вулицю Патріарха Мстислава (№№2, 4, 6, 8, 10). Це був 4 відділ батальйону "Скалат".

 

На старому кладовищі зберігається поховання з 1930 року. Добротний кам'яний пам'ятник у вигляді хреста. В основі прикордонний стовп з "орлом П'ястів" і написом "Капрал Францішек Вибранєц, згинув у службі граничній". На жаль, нині невідомі деталі його смерті,

 

Могила Ф.Вибраньца

 

У будинку, по теперішній вулиці Івана Франка, №6 проживав, певно, найвідоміший українець тогочасного Підволочиська - адвокат Жуковський. То був дуже авторитетний, вчений і поважний чоловік. Він був членом Української Центральної Ради і з наказу Михайла Грушевського обстоював інтереси Української держави на переговорах у Брест-Литовську в березні 1918 року. Тоді було дуже важливо відстояти державну незалежність УНР і заручитися підтримкою Четвертного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія), аби вигнати большевиків з України. Наша делегація користала з послуг цього правника. У роки II світової війни Жуковський працював у системі Українського Центрального Комітету, який очолював доктор В. Кубійович. По війні він виїхав до США, де і помер. Походив д. Жуковський з Дорофіївки. Зрештою, "Гомін Волі" подавав про нього детальний матеріал відомого краєзнавця Єфрема Гасая.

 

 

Міська рятівнича дружина. Бургомістр, лікарі, медсестри, поліція, харцежи

 

Будинок, де нині розміщується РВВС, належав єврею-комерсанту Волю. (Цікаво, що дверна ручка була виконана у вигляді голови лева, так ось - її вкрали міліціонери десь вже у 70-80 роки (антикваріат?).

 

Навпроти, де нині спортмайданчик, теж стояв великий будинок, але він був зруйнований у квітні 1944 року, під час німецьких бомбардувань Підволочиська. У 70-ті роки через спортмайданчик "тягнули" теплотрасу. Працювали там засуджені на 15 діб, котрі й розкопали золотий скарб (годинники, ланцюжки, перстені, каблучки і т. ін.). Тодішній начальник міліції прагнув його привласнити, але "попався" і позбувся посади (забув табличку ділення).

 

 Польський народний дім. 1938 р.

 

 

Почесна варта на пероні нашого вокзалу

 

Як пригадує п. Зиновій Мельник, в містечку тоді було 6 приватних мосарів, які займалися заготівлею м'яса, його переробкою і продажем. Серед них: Гуйда, Ровенський, Щурик, Білик та батько і син Гарвай. Після забою тварин м'ясо оглядала ветеринарна служба, а потому його передавали у домашні цехи. Українці і поляки спеціалізувалися на переробці свинини. Стосовно євреїв, то серед них найбільшим виробником продукції з воловини та баранини був Муньо Гольперн, який проживав у будинку по нинішній вулиці 22 січня, 14. Його спеціалізований магазин знаходився там, де нині бар "Мальви". Цікаво, що в період Польщі процвітала торгівля "в набор" - це свідчило про низьку купівельну спроможність населення.

  Улани

 

У Підволочиську було два склади будівельник матеріалів: перший на території ФПВ, другий, де нині прожинає Г.В.Осінчук. На місці нинішнього банку (вул. Данила Галицького, 67) був маєток найбагатшого підволочиського єврея Гана, що торгував збіжжям та будівельними матеріалами.

   

Товариство «Просвіта» у Підволочиську-Заднишівці

 

Головним провідником українського руху "Просвіта" був лікар Хома, що приймав клієнтів у будинку по вул. Залізнична, 1.

 

Підволочиськ жив і спортивним життям, особливо був популярний футбол. Всі три громади - українська, єврейська та польська - мали команди, причому зустрічі між ними були дуже принциповими. На початку 80-х років у школі працював майстром пан Матусів, колишній залізничник і воротар української команди (у ній грав і п. Швець - жив біля спортмайданчика та Мирослав Когут). Брат п. Матусіва колись сторожував на стадіоні. У "польські" часи стадіон був на "угольнику". До речі, до нас приїздили команда "Легія" з Варшави, "Поділля" з Тернополя (грали у вищій лізі), що свідчить про авторитет наших провінційних спортсменів.

 

«Сокіл» Заднишівка на змаганнях у Збаражі. В центрі – лікар Хома

 

Поступово відновився рух на залізниці, але він вже ніколи не досягав того розмаху, який йому був притаманний на початку XX ст. Поїзд на Тернопіль ходив чотири рази на день, віддаль долав за 1 годину 21 хвилину.

 

Польсько-большевицькі відносини постійно були складними. Сталін оголосив СССР оточеною ворогами фортецею, отже на кордоні було встановлено найсуворіший режим. За часів двох імперій люди практично вільно переміщувалися, одружувались, мали власність - і раптово все припинилося. На десятиліття були перервані контакти між родичами та знайомими, а галичани втратили майно на тому боці Збруча. Нелегальні переходи та контрабанда, яка давала прибутки багатьом злидарям, у 30-ті роки практично припинилися. Річ навіть не в тім, що кордон суворо стерегли, а в тім, що за Збручем не було ні товарів, ні грошей, вартих уваги контрабандистів. "Королем" контрабандистів вважався Цимбалістий.

 

В часи українізації в УСРР (з 1937 р. УРСР) багато хто, в тім числі навіть Євген Петрушевич, повірили, що за Збручем хоча радянська, та все ж українська держава. Дехто поспішив перейти кордон, за що поплатився хто життям, а хто довголітнім ув'язненням у ГУЛАГу (Т. Ратушний).

 

 І.П. Мокрій – колишній сотник УГА штабу ген. Мирона Тарнавського

 

Товарообіг з "сов'єтами" складав заледве 5,3 відсотка від загального обсягу ІІ Речі Посполитої. Ешелони з СРСР були великою рідкістю, що не давало належного заробітку місцевим жителям при перевалочних роботах. Їх кількість, у порівнянні з 1921 роком (на 1939 рік), зросла (з 3670 до 4180), але відставала від 1914 р. (5936). Під час НЕПу перевалочні роботи були по зернових вантажах. Большевики йшли на хитрість — пшеницю вантажили у мішки з добротної бавовняної тканини, тож люди купували збіжжя заради неї. Були потяги з залізною рудою, але роботи вважалися ризикованими. Кілька разів лунали незрозумілі вибухи, казали, то рветься динаміт. Річ у тім, що на відкритих родовищах Кривого Рогу з допомогою вибухівки цю руду добували. Можливо, якісь її залишки потрапляли до вагонів. Більшість вважала, то це типова большевицька провокація. Були убиті і покалічені.

 

З часом наші люди зауважили великі та сумні зміни за Збручем. З Волочиська було вислано або й знищено сотні сімей, які чекістам видалися підозрілими чи мали колись родинні та інші зв'язки з Галичиною. Їх домівки (попри кордон) або зруйнували, або заселили перевіреними зайдами. Вікна в бік кордону наказали замурувати. Різко зросла кількість прикордонників (війська НКВД). Вони досить жалюгідно виглядали у шапках-будьонівках, старому обмундируванні та обмотках, що часто волочилися по землі. Їх довгі трьохлінійки тьмяно виблискували на сонці. Багато з них мали годинами стояти по шию у воді, маскуючись в очереті. Цікаво, що польські прикордонники їх "секрети" знали і влітку намовляли дітей підпливати до "русского" боку. Ото вже лайок наслухалися - просто суцільний мат. Большевики поставили високу (4 м) огорожу з колючки і зорали смугу безпеки.

 

З усього було видно, що сторожа пильнувала більше не за польським боком, а за тим, щоб ніхто не втік. Все ж у 1932-33 роках кордон перейшло кілька людей, які мали вигляд ходячих скелетів. Те, що вони розповідали, не вкладалося у голові, аби на такій багатій землі народ вимирав. Це був голодомор, винайдений Сталіним та його посіпаками, щоб знищити українців, або хоча б вирвати з коренем почуття їх національної гідності, приналежності, а власне вбити саму сутність людської душі. Ми маємо доволі свідчень, частина опублікована, в тім числі у народній книзі - меморіалі "Голодомор-33". Зокрема З.В.Береза там розмістив спогади (Ковбасюк Т., Джерелейко Н., Ровінець З.). Незрозуміло інше, як донині комуністи з Полян, Мислови, Гарнишівки, Авратина, Зайчиків і т.д. вперто "не пам'ятають" тих років. Є. Ященко ("Сучасність", №5, 2000 р.) пише: "Якщо вони (їх батьки, діди) не були жертвами, то це одне міркування, а якщо вони були слугами і виконавцями, гноїли в концтаборах, переслідували і гнобили некомуністів - то розмова з ними має бути зовсім іншою".

 

Галичани зібрали ешелон хліба, аби допомогти своїм братам, однак большевики його не пропустили за Збруч. Потяг кілька разів доходив до мосту, але щоразу повертався на станцію. Свої дії большевики тлумачили так: "Голода нет, это белопольская провокация".

 

У кінці 20-х - на початку 30-х років поляки вдалися до масових антиукраїнських заходів (пацифікація та санація), правда, у Підволочиську якихось значних дій не було. Найбільше постраждала національно свідома Новосільщина. Також посилився режим у прикордонній смузі. Тепер, аби працювати біля Збруча, потрібно було мати спеціальну перепустку і завершувати роботу до 21 години.

 

У 1935 році большевики почали будувати "лінію Сталіна" - довготривалі оборонні точки (ДОТ), для чого залучали навколишніх селян. Їм було наказано не повертатися обличчям до кордону, та наші люди зауважували сльози на їхніх обличчях, а особливо в жінок, які обробляли буряки чи жали серпами збіжжя. Найбільш інтенсивно працювали в неділю (це перейшло у звичку і було характерним для Волочиська донедавна).

 

ДОТи зроблені з залізобетону, мають два-три поверхи, водозабезпечення (нині вони частково збереглися, але нижні поверхи затоплені). Художник Шиндирей написав виразну картину "Війна і мир", де вони зображені поряд з тендітними берізками. Картина знаходилася у районному Будинку культури.

 

Коли йшли масові репресії проти військових, то декому, зокрема Якіру, закидали, що, мовляв, ті ДОТи дивляться часто не на захід. То дійсно так, адже Збруч петляє і до того ж йшла прив'язка до висот. Зрештою, ті суди висували й не такі звинувачення. Та і Якір - перший кат нашого народу, за його наказом війська КОВО блокували голодуючі райони. Лінія Сталіна мала таке ж значення, що й лінія Мажино у Франції чи Манергейма у Фінляндії. Вона вождеві так і не згодилася.

 

Пасажирське сполучення було нерегулярним, лише зрідка потяг, що мав один-два вагони, перетинав міст. На станції Фридрихівка був спеціальний магазин "Торгсин" (торговля с иностранцами), тож мій прадід Йосиф Костєвіч, який працював машиністом і зрідка водив туди поїзди, часом привозив небачені у Польщі ласощі - халву і великі рибини холодного вудження. За австрійських часів прадід воював у Альпах і потрапив у італійський полон. Італійці не панькались з полоненими, ніяких тобі таборів - відводили на 150-200 км, від фронту - і йди собі шукай роботу, живи, як хочеш...

 

Вулиця, яка безпосередньо йшла до Збруча (де зараз фабрика), називалася Старопідволочиською - ось і ключ: саме звідси і від гори Замчисько йде наше містечко.

 

Головна магістраль Підволочиська була обсаджена липами, в кронах яких літніми днями гуділи тисячі бджіл, невтомних збирачів меду. Тепер лишилося кілька тих дерев біля церкви Св. Трійці. Вони були завжди ретельно побілені, кущі підстрижені, цвіло багато квітів. Літніми та святковими вечорами люди поважно прогулювалися, сиділи в кав'ярнях, вокзальному ресторані (ще один був у будинку, в якому сьогодні "Юний технік", та в готелі "Одеса"). З ратуші лунав бій курантів, який мелодійно сповіщав закоханих про пізню годину. Зрідка проїздили фіакри, авта, перекликалися паротяги, бо о 6-ій вранці (як і нині) був поїзд на Тернопіль. Ходив і автобус, квиток коштував 3 zl. На розі пляцу Святої Софії крутився пан поліціянт. Вигравав орган - служили вечірню. Хтось заводив патефон. Йшло звичайне провінційне прикордонне життя. Більшість людей жила небагато, заробітки не переважали 10 zl денно, а переважно до 5 zl.

 

Дякуючи добродію С.Осадчуку, який зберіг українську газету "Народня справа" за 1928 р. №5, можемо поцікавитися цінами тих часів:

 

Український тижневик

 

Так, один центнер коштував (в злотих): пшениця (колійова, тобто імпорт) - 46-47 zl, пшениця (селянська) - 44-45 zl, жито - 35-46 zl, овес 31-32 zl, ячмінь - 30-31 zl, гречка - 36 zl, просо - 40-41 zl, картопля - 7,65 zl (можна оцінити середній прибуток, коли здебільшого наділ мав 2- 3,5 моргів, а були і менші).

 

М'ясо (за один кг): свиняче (бекон) - 2,52-2,70 zl, волове - 1,40-1,70 zl,

 

Молоко (за літр) - 0,40-0,45 zl, масло (гуртове) - 6,40 zl, масло (роздріб) -6,60-6,80 zl, яйця(1 шт) - 0,22 zl.

 

Цікава арифметика по золотих і срібних грошах колишніх імперій: 10 золотих рублів – 47 zl, 20 австрійських корон - 3,50 zl, 1 срібний рубель - 3,3 zl, срібна австрійська корона - 0,70 zl.

 

Українці, як і інші громадяни Польщі, мали служити у війську. Існувала загальна військова повинність, котра наступала з 21 року. Термін служби на флоті становив 2,3 роки, а у інших військах - 2 роки. II Річ Посполита мала 30 кадрових дивізій піхоти, з яких дивізія "ТАRNOPOL" розміщувалася у воєводстві. У Заліщиках був полк уланів. Кордон прикривали частини КОР - утворені у 1923 році.

 

Літо 1939 року видалося дуже тривожним. Польща балансувала поміж двома хижаками - Німеччиною та СССР. Гітлер висував все нові територіальні претензії, а 23 серпня уклав із Сталіним пакт Ріббентропа-Молотова. Загроза війни була настільки реальною і постійною, що до неї звикли і почуття притупилися.

 

 Пакт Ріббентропа-Мапотова. 23 серпня 1939 р. "Заклята" дружба, що привела до четвертого поділу Польщі і, зрештою, до Другої світової війни.

 

Офіційна політика уряду була ура-патріотичною: "Nie dadzimy ni gudzika!". Зрештою, українці в своїй масі ненавиділи цю державу. Було багато кривди, велася і збройна боротьба бойовиків ОУН. Так, після вбивства Бронєслава Пєрацького і арешту проводу відбувся відомий Львівський процес. На нього люди їхали з цілого краю. Пан Москалюк згадував, як малим хлопцем ускочив до вагона, де їхали старші. Перед судом юрмилися тисячі людей. Раптом з тюремного авта почали виводити підсудних. Степан Бандера підняв угору руки, заковані у кайдани, і голосно крикнув: "Слава Україні!". Звідусіль залунало грізне: "Героям слава!". ОУН, як відомо, діяла підпільно і розглядала Польщу як ворога. Оскільки вона була дуже авторитетною та впливовою організацією, то такі ж настрої панували серед переважного загалу українців. Певна річ, що майбутню війну вони чекали з великою долею скептицизму щодо можливостей WР (Війська польського).

 

Вже під час перебудови мені довелося побувати на одному семінарі у Тернополі. Перед нами виступив один старший чоловік, котрий буквально повідомив наступне: десь 25 серпня 1939 року його, II секретаря одного з РК Київщини, викликали до столиці, звідки направили у Пущу Водицю. Там був табір. Всіх переодягнули у військове і почалося навчання керівних кадрів. З них сформували адміністрації для Західної України. Його призначили першим секретарем РК КП(б)У Кам'янко-Буського району. З ним були: весь апарат райкому та райвиконкому, начальники НКВД, міліції, воєнком, керівники різних ланок та їх апарат. Були роздані конверти з інструкціями, які будинки під що займати, кого і коли заарештовувати, як проводити націоналізацію і так звану політико-виховну роботу. Їх було забезпечено грошима і транспортом. Так по всіх районах. Повторюю - 25 серпня, а німці напали на Польщу 1 вересня, радянське вторгнення почалося 17 вересня. На вихідні позиції у Проскурів вони прибули 15 вересня.

 

 "Хай живе Союз Українок!" - напис на вимпелі, с.Заднишівка. 1927 р.

 

Світ котився до найбільшої катастрофи в історії людства - Другої світової війни...