Підволочиськ… Частина І. (Автор: Мокрій Юрій)

опубліковано 10 квіт. 2016 р., 03:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 трав. 2016 р., 09:32 ]

 Підволочиськ короткий ілюстрований історичний нарис

2001 рік

 

Під Габсбургським орлом (1772-1918 рр.)

У 1772 році Австрія, Прусія та Росія вперше поділили Польщу. Галичина відходила до Габсбургів.

 

Річ Посполиту погубили дестабілізація та хаос другої половини XVIII ст. У Відні пригадали, що Галицько-Волинським князівством у свій час володіли угорські королі, а оскільки тепер корона святого Стефана належала Марії-Терезі (1717-1780 рр.) – всього цього було досить, аби виставити територіальні претензії до Станіслава-Августа Понятовського. Таким чином, наш терен під назвою Королівство Галіції і Льодомерії став складовою частиною Австрійської імперії.

 

Конрад Гусак і Микола Сусла подають цікаві свідчення того, як, власне, австрійці займали край. Вони мали зайняти територію по р. Подгожец, згідно з найточнішою на той час картою італійця Ріцці-Цанноні, однак не могли знайти на місцевості гідронім з такою назвою.

 

Війська просунулися набагато східніше і командування вирішило, що Збруч – то і є Подгожец (гористий лівий берег). На заперечення польських властей ніхто не зважив, отож так, досить випадково, Збруч став кордоном. Так ще довго його позначали у Відні, згодом повернувши його  давню назву. Слід сказати, що на той час поляки практично викреслили русинів (українців) з самостійного народу, було навіть винайдено формулювання – gеntе rutenos, nаtionе роlоnes – тобто «походження русинського, національності польської». Коли Габсбурги не визнали такого розподілу, були розчаровані.

 

Новоприєднаний край справив гнітюче враження на імператрицю, що сповідувала вчений абсолютизм і була реформаторкою. Вона була рішучою жінкою, що любила повторювати: "Я королева, але в моїх грудях б’ється серце короля". В цілому приєднання до Австрії було дуже позитивним. Насамперед, Марія Тереза обмежила панщину з 5-6 днів на тиждень до трьох, різко звузила юридичну залежність селян від дідичів. Також було надане право на селянські спадкові земельні володіння. Попри це, дуже важливим було те, що у селах відкрилися школи – однокласні, парафіяльні з рідною мовою навчання, а подекуди три і чотири класи з німецькою.

 

Греко-католицьке духовенство було врешті зрівняне в правах з латинським і для його освіти та піднесення культурного рівня було відкрито семінарію святої Варвари у перлині Європи Відні (т. зв. Барбареум). Наслідки цього кроку були якнайкращі – ми знову поволі ставали європейцями.

 

Ще більше зробив син Марії-Терези Йосиф II (1741-1790 рр.). Було ліквідовано кріпацтво – це тоді, коли у російській Україні Катерина ІІ щойно впровадила... Селяни мали право відкуплятися від панщини. Все це призвело до масового переходу Збруча втікачами зі східних земель. Австрійці дозволили частині мігрантів поселитися позаду греблі через р. Самець. Так виникло село Заднишівка. Тодішній Підволочиськ творив ніби розірвану дугу: більша частина була неподалік Староміщини, а менша – Загребелля – коло млина на р. Самець. На початку XIX ст. Європою котилися наполеонівські війни, що часто змінювали кордони держав. Відтак Тернопільський округ у 1809-1815 рр. перейшов до Росії, але, зрештою, Австрія повернула його. Новим полегшенням для народу стало 5 травня 1848 року – день цісарського указу про відміну панщини. Під час революційних подій 1848-49 рр. у Галичині українці підтримали Габсбургів, за що дістали титул "тирольці сходу". Австрійським намісником у Галичині на той час був граф Стадіон, який чувся українофілом. Саме тоді ми офіційно отримали герб Галичини (галка), синьо-жовтий прапор. Згодом герб отримав і Підволочиськ.

 

Первісно Меркурій – давній римський бог торгівлі і зв'язку – був статичний, золотого кольору на синьому овалі. Герби міст з часом видозмінюються, але ніколи не гублять головний компонент. Нинішній варіант – динамічний Меркурій. Рослинний орнамент складається з гілок калини, що є символом України і жіночого начала, та дуба – символу могутності і чоловічого начала. Хрест вгорі – символ перемоги християнства. Володимирський тризуб – соборності України, лев – давній галицький знак, герб Західно-Української Народної Республіки. Дата 1463 рік – перша згадка про Волочище. Автор проекту Тарас Мокрій.

 

 Розлючені поляки досі вважають, що українців не було, а їх видумав граф Стадіон… Було кілька  цікавих проектів, серед них поділ Галичини на польську (Краків) і українську (Львів), заснування університету та кількох гімназій, однак коли ситуація стабілізувалася  і прийшло польсько-австрійське примирення, Франц Йосиф І (1930 – 1916 рр.) покинув ці плани. Стадіон, аби не дражнити поляків, був відкликаний до Відня, а його місце зайняв А. Голуховський, серед маєтків якого числилася і Староміщина. Це був представник родової польської аристократії, граф, певна річ - ворог українства.

 

Середина і друга половина XIX століття різко позначені ростом кількості євреїв у Галичині. Ми не маємо даних по Підволочиську (він входив доСтароміщинської гміни), але загальну тенденцію можна прослідкувати по с. Заднишівка. Так, у 1841 році тут було однорідне українське населення – 490 греко-католиків, а у 1880 р. українці вже становили меншість. Було 784 греко-католики, при 884 поляках та латинниках і 228 євреїв. Це пов’язане з початком будівництва колії (1857 p.). Рішення про будівництво узгодили уряди Австро-Угорщини та Росії, адже залізниця мала стикуватися на р. Збруч. Існує цікавий переказ, що початково колія мала йти через Староміщину, однак місцеві селяни категорично відмовлялися продавати землю, чим миттєво скористувалися підволочиські євреї. Серед таких ми зустрічаємо прізвища Авіддор Вейглер, Хірсг Реддер, Яків Шенкель, Леві Фервер, Шауль Цвіннінг та Гірш Фейнтух, Давід Кестен (це, очевидно, дід письменника Германа Кестена). Вони швидко зметикували всі вигоди залізниці для торгівлі.

 

Почали проводитися геодезичні обстеження, які показали, що прокласти колію через Підволочиськ дуже непросто. До речі, австрійці називали наше містечко Унтерволочиськ аж до 1857 року, коли воно адміністративно відділилося від Староміщини і отримало власну гміну і назву Підволочиска. Проблема полягала в тому, що потрібно було початково пробити тунель з боку Супранівки і зрізати частину гори, знану в нас як Новий Світ, де нині кафе п. Пальчука, а також вирівняти площу, яку тепер займає станція, та прокласти насип до Збруча, щоб зрівнятися з горою Волочиська. Там особливо складним мав стати насипний підйом, чотириста метрів завдовжки (перед самим Збручем). Крім того, слід було спроектувати та побудувати чотири мости, з яких найважчим був прикордонний.

 

Через різницю у ширині колії були додаткові клопоти стосовно під'їзних шляхів, стрілок та будівництва станції острівного положення – особисто такого розміщення я більше ніде не зустрічав. Австрійські колійові інженери оцінювали ці роботи за першою категорією складності. Про важливість будови говорить той факт, що очолив її ерцгерцог Карл Людвіг Йозеф Марія фон Габсбург-Лотрінген (1833-1896 pp.) - брат імператора. У подальшому залізницю офіційно називали "Дорога Карла Людвіга".

 

Були дні, коли на будові одночасно працювало до двох тисяч робітників - переважно навколишні селяни, а також люди, що прибули в пошуках роботи - навіть з Італії (Ломбардія, Мілан входили до Австрійської держави) та інших частин імперії. Деяка частина італійців осіла в Підволочиську, але переважно спольщилася. Йшли важкі земельні роботи, ґрунт вантажили на підводи і везли в бік Збруча на віддаль 1,5-2 км., там робили насип. Таким чином колія пов'язувала дві частини поселення - Східну та Загребелля. Так виник новий центр містечка.

  

 

 Міст через р.Збруч. Фото 70-х років XIX ст.

 

Роботи на будівництві залізниці були дуже важкими, адже працювали переважно кирками, ломами і лопатами. Не витримували навіть коні, тому/ використовувався вахтовий метод: два тижні роботи - два відпочинку. Жили в бараках, де були дерев'яні нари та нехитрий скарб. Велику вигоду мали євреї, що багатіли на продажу продовольства, робочого одягу, реманенту, тютюну та горілки, адже цісар платив робітникам по європейськи і вчасно. На цьому найбільше розбагатів Авіддор Вейглер.

 
 

 Будова залізничної станції Підволочиськ. Фото зроблено з г. Новий Світ. Вокзал ще не збудований. Збоку видно депо. Попереду, зліва, багатоповерховий будинок, що не зберігся.

 

Основні роботи тривали до 1870 року, коли прийшов перший потяг зі Львова, а регулярне сполучення з Росією відкрилося 1874 року.

 

По той бік кордону збудували станцію Фридрихівка, де зараз Волочиськ ІІ. Таким чином, було сполучено важливу магістраль Львів – Жмеринка – Одеса, а згодом – Жмеринка – Київ. Яке ж було призначення шляху? Насамперед товарне. Схід та Південь Великої України були житницею Європи. Для активного експорту росіяни найбільше використовували порти Причорномор’я, але після будівництва залізниці до ладу ставав ще один шлях до країн Центральної Європи. Найголовнішою статтею експорту було зерно, особливо тверді сорти пшениці. У Підволочиську йшла перевалка вантажів з російських вагонів у європейські. Це давало роботу сотням працівників. Різниця в цінах приносила величезні прибутки євреям - гуртовим перекупникам. Тут своїм бізнесом виділявся Ердгейм, якому належали склади попри колію і вище на Новому світі (та вулиця і носила його ім'я). Він був засновником торгової компанії "Апутіка Варехоусес" та "Апутіка Банк", що мав філію у Швейцарії. Компанія вела і зустрічну торгівлю з Росією промисловими товарами. У серпні-вересні, коли особливо зростав імпорт пшениці, її не вміщали склади Ердгейма, тому при колії були спеціальні майданчики. Їх видно на давніх світлинах, там пшеницю висипали у величезні піраміди і перевантажували у євровагони, коли ті надходили. Часом цей підприємець вичікував доброї ціни, і вантажі на станції затримувалися. За добу з Росії надходили десятки ешелонів, що числили 70 - 80 вагонів.

 

Вокзал. Праворуч видно площадки, на які складувалося зерно

 

Ердгейм був добрим меценатом, будував і перепродував житло, збудував найбільшу синагогу (нині консервний завод). Щодо так званих божниць (єврейських храмів), то їх було кілька, бо євреї становили більшість населений. Зокрема, це колишній шкільний спортзал, будинок за музичною школою (т. зв. переселенський)» будинок на вулиці 22 Січня (біля хлібозаводу), на старій автобусній, а також по вулиці Грушевського.

 

 Вид на площу Ринок і ратушу

 

Збіжжям торгував і Якій Тіргаус, торговим агентом якого у Швейцарії був Лайзер Алтеной.

 

 Готель «Одеса»

 

Батько Германа Кестена – Ісаак – був гуртовий торговець яйцями, йому належало 32 склади і великий дім по вулиці Данила Галицького, 74. Він вважався постачальником "його цісарської величності". Інтереси цього торговця у Відні, Берліні, Дрездені та Мангеймі представляв Маєр Кестенбаум. Ісаак помер у Любліні від сепсису в 1916 році, коли йшла Перша світова війна.

 

Живі тварини проходили карантин, для чого було споруджено Контра-Такс. До Підволочиська приїздили купці з Німеччини, Бельгії, Голландії, не кажучи вже про підданих цісаря і царя.

 

Євреї тримали у своїх руках також торгівлю кіньми, вівцями, м'ясом, птицею.

 

 Гуртова митниця (так звана "біла школа", третій поверх ще не надбудовано)

 

Процвітала і контрабанда, адже кордон не мав достатньої охорони, всі всіх знали, ходили у гості, а російські офіцери днювали і ночували у Підволочиську, бо тут були пристойні ресторани "Вокзал" та "Одеса" та кілька затишних кав'ярень і кнайп.

 

Будинок Ердгейма

 

На одній із світлин саме таку спостерігаємо, це те місці, де зараз "Сучасник" - "святе" місце порожнім не буває...

 

Pozdrowienie z Podwołoczysk

 

Було тут чимало гарних і «доступних» панянок. Приїздив до нас і славетний російський письменник О.Купрін, автор знаменитої «Ями», який ніс офіцерську цареву службу у Волочиську.

 

Кордон. Загальний вигляд

 

Найходовішою контрабандою з Росії був тютюн, а з Австрії - горілка. Були і контрабандисти-інтелектуали, - ті поширювали в Росію заборонені друковані видання. Буквально через кілька днів по виходу такої продукції у Львові її можна було купити в єврейських книгарнях Бердичева, Житомира, Києва, і то їм байдуже було, що продавати, - від "Самостійної України" М. Міхновського - до відвертих порнолистівок.

  

Залізничники Підволочиська, серед них брати Федоровичі. На задньому плані - депо

 
 

Залізничники. На задньому плані – Новий Світ

 

Куточок містечка. Прямо – сучасний бар «Троянда», а тоді – магазин пані Липової

 

Містечко "ґелґотало" по-єврейськи, "цокало" по-польськи, "шпрехало" по-німецьки, "гаваріло" по-російськи, розмовляло українською - тобто це був справжній Вавілон, хоча місцевим жителям більш імпонувала приємна назва "маленький Париж".

 

Наш народ був з діда-прадіда селянським, тож мало тут приживався і становив меншість населення. Так, дані за 1914 рік стверджують: всього 5936 жителів, з них українців 538 (близько 10%), 3970 євреїв, 1438 латинників і поляків.

 

 Інтер’єр вокзалу

 

Костел вид збоку

 

До 1883 року українці навіть не мали своєї церкви - тоді збудували церкву Пресвятої Трійці, але що з нею сталося - невідомо. Дехто її ідентифікує з нині діючим греко-католицьким храмом, але вони просто неуважно читали Конрада Гусака ("Підволочиська земля в спогадах емігрантів"). Там сказано: "В році 1909 кілька громадян у Підволочиськах купило в жидів старий латинський костел на церкву", то ж роблять висновок, що це і є той храм 1883 р. Однак це не так. Уважно перечитайте повідомлення шематизму 1914 р."Старий латинський собор". Судячи з його фронтону, де явний слід елементів барокко, - це будівля XVII ст., найпізніше першої чверті XVIII ст. Не підходить і каплиця, що на кладовищі, - її змели росіяни у 1916 р.

  

 Іконостас церкви Пресвятої Трійці

 

Цікаві перекази з часу, коли нам вдалося викупити споруду старого костелу. Поляки побудували новий храм у 1909 році і освятили його, як каже пам'ятна листівка, 8 вересня 1909 року як костел Святої Софії, а старий вирішили продати, але не українцям. Між громадами, видно, чисто попсувалися відносини – «новоерівські» часи минули і почалась чергова польсько-українська конфронтація. Отже, начебто українці вмовили євреїв купити будівлю для себе. Є й інша версія: євреї купили її для себе під склад, однак таке використання могло викликати невдоволення двох інших громад, та й, зрештою, то було б якось не по-Божому. Спитали поради у рабина - чи ж можна там зберігати товар? Той відповів дуже хитро - якщо викопаєте всередині землю на 2 метри глибини і винесете її з храму. Це було неможливо, і приміщення перепродали. З іншого боку, хто знає, може там знаходяться якісь давні поховання. Колись особливо шанованих людей ховали у храмах. Все це лише легенди. Нещодавно пан З.Мельник передав мені копію листа жителів Підволочиська до Митрополита Андрея Шептицького, написаного у 1909 році. 

 

Костел Святої Софії. Фронтон

 

Слава Ісусу Христу!

В тяжких обставинах доводиться нам жити від ряду літ. Ми, міщани в Підволочиськах, від початку основання сего міста - хотяй несли величезні видатки на ріжнї потрібні і непотрібні накінені нам ціли - не спромоглися на видаток найважніший: на поставлення дому Божого. І так наша руська громада маліла з дня на день - на коли польська раз в раз кріпшала. Дійшло до того, що в цілім місті лишилося всего 28 господарів-русинів. А що буде на других 30 літ? Подумав кожний з нас. Таж з нас і сліду не стане! І прийшли ми до пересвідчення, що без церкви годі нам у існувати. Одинокою силою, яка наш святий обряд і нашу народність збереже і скріпить, - є власна церков. І як ті сироти, що мріють про давні, щасливі хвилі при боці матери - так і ми мріяли цілими десятками літ про нашу матір - церкву, та на жаль довший час наші мрії і заходи не мали виглядів на успіх.

 

Нині наші серця переповнені радістю, але і заразом тривогою бо зродилася надія мати свій власний дім Божий - та не буде всилі діло се до кінця перевести.

 

А річ ось в чім:

 

Тутейші поляки будують новий костел. Не оглядаючись на се, що браття-русини на своїй власній землі не мають свого приюту - своєї церкви - продали старий костел тому, хто більше дав - жидам. І тоді наша горстка прокинулась: ми з послідного стягнулися - ніхто з нас не пожалував жертв і рішилисьмося костел від жидів викупити і обернути його на церкву.

 

При великих зусиллях і сторонній помочи зложили ми 5000 крон і дали їх яко задаток. Серця наші зраділи - та радість не була довга - бо ось і питання: звідки решту взяти? Бракує нам іще 14000 корон - а нас тут так мало.

 

І оце тепер звертаємось до Вас Високопреподобні отці - до Вас Чесні Господари і взагалі до Вас Русини!

 

Правда, ми всі не богаті і много наших церков і просвітних інституцій до Вас руки витягають. Але чи дозволите, щоби горстка наших русинів малася до остатку винародовити, мала з часом кинути свій прадідівський обряд?

 

Кличемо отже до Вас поможіть нам в тім святім ділі - не пожалійте лепти на ціль святу та й других до сего заохотіть. Нехай і на нашій землі не буде ні однієї громади - ні одної церкви, ні одного Отця - ні одного братства, котрі би нам в тій тяжкій хвилі з помічею І прийшли!

 

Заразом просимо Всечесніших Отців духовни, щоби при всяких нагодах збирали лепти між своїми парохіянами щонайменше, щоби раз на місяць зволили призначати одну дрібку а часі Богослужіння на нашу церкву.

 

Всі ласкаві жертви просимо надсилати під адресою: Олександра Щур скарбника в Підволочиськах.

 

За комітет викупу церкви:

А.Гуйда, Д.Навроцький, І.Гуйда, А.Щур, Ф.Ромілович, Г. Перчишин, І. Мельник, М.Навроцький, Т.Ромілович.

 

На листі стоїть віза: Львів 23/8 1909

 

поручаю Андрей Митрополит

 

Серед будителів українства найперше були священики, згадаймо хоча б Маркіяна Шашкевича. Був такий і в нашому краї - священик зі Шельпак отець Степан Качала.

 

  о. Степан Качала

 

Це засновник "Просвіти", автор кількох книг, в тім числі "Історії України для поляків". Він вірив, що коли поляки ознайомляться з нашою версією історії, то зрозуміють нас і всі проблеми існування двох народів вирішаться. То був великий ідеаліст!

 

Велике значення для місточка мали і неодноразові приїзди Іване Франка - в 1883, 1897, 1898, 1913 роках. Тут він, як відомо, написав дні свої поезії - "Журавлі" та "Беркут". Найчастіше Каменяр зупинявся у свого приятеля Черкаса, що мешкав у Супранівці. У 1991 р. там відкрито музейну кімнату та погруддя Великого Українця.

 

В цілому остання чверть XIX - початку XX століття складалася для Галичини досить добре, а головне - це був мирний період. Вже навіть той факт, що у навколишніх селах саме у цей час було збудовано нові церкви, говорить про піднесення матеріального і духовного життя людей.

 

Ратуша

 

В тім числі в Заднишівці спорудили церкву Пресвятої Богородиці (1878 р.). Її спіткала сумна доля бути зруйнованою большевиками, але нині народ відродив святиню. В Мислові – церква Святого Йосафата (1914 р.) – цеглу на її будову возили з Волочиська. В Староміщині – церква Святого Микола(1888 р.). В Супранівці – церква Різдва Пречистої Діви Марії (1908 р.)

 

Приватна гімназія («червона школа»)

 

Відкривалися читальні «Просвіти», «Народні доми». В одному з таких (у Заднишівці) в 1913 році Іван Франко читав безсмертну поему «Мойсей».Можливо, ми трохи поспішили з меморіальною дошкою, відкритою у 1992 році на будинку ТСОУ (колись ДТСААФ). Цей будинок зведено у 30-ті роки, а польський Народний дім, де зараз костел, у 1937 р. Старий Народний дім не зберігся.

 

Костел і вілла Громніцьких

 

Змінився у ті час Підволочиськ. Збудували ратушу з курантами, мелодійний бій яких було чути по всьому містечку. Ніхто не відає, де вони нині, бо большевики їх демонтували і вивезли невідомо куди у 1944 році. Можливо мали бути на дачі якогось високого компартійця.

 

Красень вокзал з критим пероном, почекальнями, рестораном, поштою, телеграфом та митницею. А ще була приватна чотирикласна гімназія («червона школа»), прекрасні вілли, які і нині милують око – Громніцьких (бухгалтерія райво) та Григоращукіів (прокуратура), костел Св. Соф – з чудовим органом, який лунав божественними звуками аж до Збруча. Той костел пережив дві світові війни та у середині 60-х, аби відзначити 50-річчя жовтневого перевороту, його таки комуняки зірвали і побудували аляповатий «Дом культуры)…

 

 Цісар Франц-Йосиф І. За переказами «махав» рукою на Чернилівку

 

За короткий час виросли вулиці, склади, пакгаузи, було вкладено бруківку. Так Підволочиськ став містечком і вигідно виділявся з типових галицьких захолусть неповторним шармом, а чудовий готель «Одеса» (де пізніше бовванів пам’ятник «вождю світового пролетаріату») гостинно приймав гостей з усього світу. Здавалося, Підволочиську і далі судилося процвітання, однак…

 

  

 


Види Підволочиська

 

Відносини Австро-Угорщини та Росії щоразу псувалися, особливо в роки царювання Олександра ІІІ (1881 – 1894 рр.) та останнього імператора Миколи ІІ (1894 – 1917 рр.). Річ у тім, що Росія завжди претендувала на Галичину. Згідно з її шовіністичною політикою, процес "собирания земель" не міг вважатися завершеним без приєднання цих "исконно русских земель", адже Петербург уявляв себе єдиним спадкоємцем Київської Русі. З іншого боку, була і більш прагматична причина. Доки Галичина перебувала у кордонах парламентської монархії, а її українське населення все ж користувалося певними демократичними правами (українці засідали в обох палатах Рейхстагу, Галицькому сеймі, мали легальні політичні, громадські та економічні організації, вільну пресу тощо), існувала проблема сепаратизму і "мазепинства" на східних землях, і в очах царату вона була дуже серйозною. Російські україножери погрожували: "Подождите, вот начнется война с Австрией, мы вас, мазепинцев, будем на фонарях вешать". (Є. Чикаленко. Щоденник (1907- 1917 рр., ст. 331).

 

 Залізничний вокзал

 

Нестабільними були і торгово-економічні відносини. В Росії то спалахував голод, то уряд несподівано підносив мита і тарифи (звичним явищем є те, що і нині ця країна "вимучує" поступки у сусідів), а під час російсько-японської війни і революції (1904-1907рр.) кордон взагалі було закрито, а торгівлю практично зведено до нуля.

 

 

Залізничний вокзал

 

До того ж, Росія сповідувала на державному рівні політику антисемітизму, яка зрештою вилилася у звірячі погроми "бей жидов, спасай Рассею". Ідейним натхненником цієї вакханалії виступила російська церква, приміром, "Союз русского народа" у Почаївській лаврі налічував 1155 підвідділів і очолювався архімандритом та ієромонахом Іліодором, який розпочав таку кипучу діяльність, що перелякав навіть своїх босів - держдепартамент поліції і Синод РПЦ. Лаврська друкарня, заміси, духовної літератури, перейшла на випуск чорносотенних листівок і прокламацій, отруюючи великодержавним шовінізмом свідомість населення та закликами до нових погромів. Словом, російські євреї, серед них торговці, подалися на еміграцію, не забуваючи прихопити і свої чималі капітали. Так рвалися ділові зв'язки з галицькими компаньйонами, тож і місцеві багачі воліли переїздити до Західної Європи їй за океан. Грім ударив влітку 1914 року, коли розпочалася світова війна. Підволочиськ було захоплено 8-ю Російською армією порівняно легко і утримували росіяни містечко аж до кінця весни 1917 року.

 

Вид містечка

 

Початково ця армія просто вразила місцевих жителів. Офіцери розплачувалися золотом, годували коней відбірним зерном, пили дорогі вина та коньяки. За військом безперестанно гнали величезні стада худоби, отари овець - все привозилося потягами у Підволочиськ, а відтак своїм ходом переганялося за наступаючими частинами (холодильників не було). Надходили вантажі, спорядження, прибували маршові роти. Штаб армії розмістили у віллі Громніцьких - там засідали і знамениті Брусілов, Корнілов, Алєксеев, Денікін; бував і генерал Павло Скоропадський. Греко-католицьких священиків прогнали або повивозили (така доля спіткала і Митрополита Андрея). Натомість з російської глибинки понавозили батюшок, яких тут ніхто не розумів. Були погромлені українські установи «Просвіта», читальні, народні доми, а активісти репресовані. Росія брала Галичину за горло - не могла пробачити січового стрілецтва.

 

Та вже через рік російське військо годі було впізнати. Австро-угорські війська нанесли йому відчутну поразку у Галичині. Росіяни ледве зачепилися за новозбудовану лінію оборони по кряжу Товтр. У Підволочиську тепер розміщувалися тилові частини 11 армії - штаби, лазарети, шпиталі, склади і т. ін. Важкопоранених вантажили у санітарні ешелони і відправляли до Росії. Серед тих, хто залишався на лікування у Піднолочиську, була висока смертність, тож навпроти цивільного кладовища заклали нове і побудували каплицю.

 

Ще у 60-ті роки вона зберігала первісний вигляд, хоч була дуже запущена, із зруйнованим дахом та банею, що світила дерев'яними ребрами. Всередині на стінах були залишки фресок, що їх намалював невідомий художник з числа солдат.

 

Десь у 70-ті її повністю відремонтували (фрески, звичайно, знищили) як якийсь незрозумілий "поховальний об'єкт". Біля каплиці і нині є кілька надгробків, що свідчать про захоронення 1915 - 17 років. Головні поховання були на північ, аж у межах сучасного стадіону Поховані росіяни лежать головами на захід, а сучасні поховання, наче хрестом над ними, - головами на північ. Одним словом, це кладовище було знищене, хоча за законом це мало статися не скоріше 2017 року. Щоб уже не повертатися до цієї сумної теми, зауважу, що поховання австрійських солдат південніше каплиці, частково збереглися. На них стандартні невисокі і безіменні бетонні хрести. Вони з 1917- 18 років.

 

У 1916 році Росія провела останню наступальну операцію у Галичині, знану в історії як Брусиловський прорив. За задумом командувача Південно-Західним фронтом О. Брусілова, війська мали захопити перевали Карпат, увірватися на угорські рівнини і наступати на Будапешт. Цього добитися не змогли. Армія дійшла лише до річок Стрипа та Золота Липа.

 

Колишня російська каплиця

 

Це було вже інше військо - голодне, обдерте, завошивлене, без достатньої кількості набоїв і, що головне, - без віри у перемогу. Тили були завалені пораненими, каліками та дезертирами.

 

Є цікавий переказ про приїзд царя Миколи II, який після зустрічі у штабі (на віллі Громніцьких) виїхав автом до Кам'янок. Фронт був поруч (і тепер видно залишки окопів та воронок від снарядів у районі дитячого табору "Веселка").

 

 Могила російського солдата 1917 р.

 

Для зустрічі государя біля церкви було вишикувано каре. Микола II виступив з промовою, а далі запитав солдат про їх справи. Звідусіль посипалися нарікання на хронічний дефіцит буквально всього. Тоді цар зліпив сніжку і наказав солдатам передавати один одному, Поки це відбувалось, він говорив про проблеми Росії, а коли побачив, що сніжка від теплих долоне розтанула, сказав "Так и я даю вам, но все вокругом воруют",.,

 

Наступила лютнева, 1917 року, російська революція. Монархія була повалена. До речі, на одному з надгробків, який зберігся, читається напис: « Василию Адаманису - солдату и гражданину". Це типове звернення тих часів. Революція не вирішила проблем колишньої імперії, а найголовнішою для солдатських мас була проблема війни. Не знаю докладно, чи був у Підволочиську Керенський, але в Тернополі він безуспішно закликам місцевих жителів і гімназистів (серед них стояв і мій дід І.П,Мокрій) вступати до нового революційного війська. Бажаючих не було...

 

Серед солдатів колишньої царської армії була лише одна групи, яка далі вперто воювала - східні українці. Нічого феноменального чи вірнопідданого тут не було - просто ці люди були призвані з Наддніпрянщини і прагнули дійсно захищати свої оселі. Фронт з дня на день грозив повним розвалом. Тамбовські, в'ятські, курські мужики масово дезертирували, перетворюючи життя мирних жителів у жах грабежів, убивств, ґвалтувань. Де й подівся штучно створений образ христолюбивого воїнства,

 

П.Скоропадський згадує, що Корнілов доручив йому сформувати Перший український корпус, але страх росіян перед українізацією армії виявився сильнішим від страху перед поразкою у війні, отже з цього нічого не вийшло.

 

Почалася епідемія тифу. Восени 1917-го росіяни залишили Підволочиськ. Австро-німецькі війська перейшли Збруч навесні 1918р.аби за домовленістю з УЦР вигнати большевиків з України. У квітні 1918-го вони спровокували гетьманський переворот і привели до влади режим гетьмана Скоропадського.