Петро Дужий до кінця життя ніс прапор борця за свободу України. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 18 черв. 2016 р., 05:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 черв. 2016 р., 11:20 ]

 

 

Худ С. Івасейко

 До сторіччя від дня народження відомого борця за волю України Петра Дужого.

 

В умовах нинішніх воєнних протистоянь з нашим агресивним північним сусідом на сході України, де, захищаючи державний суверенітет, віддають своє життя кращі сини українського народу, роль історичних визвольних змагань, а тим більше окремих постатей минулого – борців за визволення України, набуває особливого, історично значущого осмислення. Саме нині, в умовах нашої здобутої державності і розв’язаної московським загарбником проти нашої молодої держави війни, ми можемо реально, наглядно оцінити той величезний, героїчний і жертовний внесок наших минулих поколінь у боротьбі за незалежність з тим же, що і нині, ненаситним московсько-імперським ворогом.

 

У цьому безкомпромісному, принциповому і жертовному ставленні до ворожих зазіхань московського агресора на нашу Батьківщину, наглядним, а для наших поколінь і виховним, прикладом являється постать Петра Дужого.

 

Його дитячі і юнацькі роки проходили в селі Карові саме в хвилю національного піднесення, імпульс якому задав у селі, ще починаючи з 19 ст., композитор і громадський діяч отець Віктор Матюк. Узявши на свої плечі ту хвилю національного відродження, цілий ряд прогресивних діячів села активно включились у його культурний розвиток. Активізація «Просвіти», діяльність ще започаткованого В. Матюком сільського хору, театральний гурток і цілий ряд інших культурних заходів, серед них і спорудження надмогильного пам’ятника Віктору Матюку, а також активізація національно-визвольного руху під проводом ОУН – така була загальна суспільно політична атмосфера в дусі якої ріс і формував свій патріотичний світогляд Петро Дужий.

 

У цій короткій статті не будемо зупинятись на детальній біографії, але щоб осягнути його цілісну, монолітну постать зупинимося на окремих моментах його життя.

 

Народився Петро Дужий 7 червня 1916 року в багатодітній селянській родині. З шести років став учнем сільської школи. Згодом, підготувавши екстерном програму першого і другого гімназійних класів і здавши їх у Рава-Руській гімназії, став у 1930 році її учнем третього класу.

 

У 1932 році разом із старшими учнями гімназії був прийнятий у підпільну організацію Юнацтва ОУН, де проходив ґрунтовну підготовку з різних навчальних і політичних дисциплін – це і знайомлення з українською літературою і культурою в цілому, аналіз суспільно-політичного стану в краю і міжнародні політичні події, вивчали психологію, криміналістику, засади конспірації і інші знання потрібні для підпільної боротьби.

 

Уже в 1934 році був вперше заарештований польською поліцією і засланий до тюрми «Бригідки» за участь у масових акціях. Але вийшовши звідти, незадовго був арештований вдруге.

 

У 1937 році закінчив Львівську гімназію і восени став студентом Академії Закордонної Торгівлі у Львові. Та вже у 1938 році знову «Бригідки», уже втретє. Та вирвавшись звідти, у 1939 році його знову схоплює польська поліція, щоб відправити в «Березу Картузьку», але на той час німецькі воєнні дії перешкодили.

 

Уже такі часті арешти засвідчують нам про надзвичайно активну працю і боротьбу на національно-визвольнім фронті, нескорений і наполегливий характер Петра Дужого.

 

Після входу в Галичину Червоної армії, Петро Дужий переїздить на Холмщину, працюючи там в освітніх структурах.

 

У 1941 році був зачислений у похідну групу членів ОУН, яка мала виконувати найвідповідальніші завдання, а серед них – проголошення Акту державності в Києві. Але група була затримана німцями і перевезена в тюрму на Лонського у Львові. Та звільнившись якимось чином, Петро Дужий перейшовши уже у підпілля, був залучений до праці в Головній Організаційній референтурі ОУН з обов’язками інструктора.

 

В травні 1942 року став заступником крайового провідника ОУН на південних землях України і організаційним референтом.

 

Влітку 1943 року переїздить в райони, відомого з історії повстанського руху, Холодноярщини організовуючи там загони УПА. Але і там його схопили німецькі служби. Двічі втікав невдало, а третій раз, коли везли в крематорій на страту, таки втекти вдалося.

 

Восени 1944 року був прийнятий у склад Головного Проводу ОУН на пост референта пропаганди і головного редактора часопису ОУН «Ідея і Чин». Також був секретарем Президії Української Головної Визвольної Ради. Працював у головному штабі УПА, був редактором журналу «Повстанець».

 

У 1945 році був загазований НКВДистами у криївці, в селі Дев’ятники, ув’язнений і засуджений військовим трибуналом до кари смерті. Та доля і тут стала прихильна до нього. Смертна кара тоді в Союзі була відмінена і йому замінили на 20 років ув’язнення. Почався новий етап ‑ тортури і наруги в таборах Сибіру, Колими, Мордовії.

 

У 1960 році, на вимогу деяких західних держав, Петра Дужого звільнили і поселили під строгий контроль у Запоріжжі. Згодом повернувся до Львова. Незважаючи на постійний контроль, шпигування Петро Дужий у післятабірний період продовжує свою культурно-просвітницьку, організаційну діяльність, яку широко розгорнув після здобуття Україною незалежності.

 

Окрім цього Петро Дужий займався і літературною діяльністю, публіцистико. У 1980 році в Австралії виходить його поетична збірка «Розкуте слово», у 1996-97рр. виходить його книга «Степан Бандера – символ нації», у двох частинах. У 1997 р. виходить його книга «За яку Україну боровся Степан Бандера» та «Генерал Тарас Чупринка» (нариси про Романа Шухевича – головного командира УПА), а також ряд його спогадів, нарисів, оповідань.

 

За такими короткими у статті повідомленнями про окремі дати, пересування по теренах України, зміни обов’язків і становищ в структурах ОУН-УПА можна собі тільки уявити, яка велика діяльність за цим криється – це безперервна, безкомпромісна титанічна праця в атмосфері постійної внутрішньої напруги, постійного звідусіль чигання смертельної небезпеки.

 

Таким був життєвий шлях великого борця за незалежність України – тривожний ‑ тернистий – але героїчний. Відійшов у інший світ 24 жовтня 1997 року. Вклонімося його пам’яті!

 

В сьогоднішній час зміни парадигми суспільного ладу в Україні, впливу не осмисленої, або хибно осмисленої українцями глобалізації, дикого ринку, де всі людські цінності затьмарені ідеологією споживацтва, дуже важливою є виховати в молодих поколіннях цього істинно високого, людського почуття – патріотизму. Як переосмислити цю нинішню споживацьку ідеологію в ідею патріотизму? Поставити у наріжний камінь своєї чи суспільної свідомості потребу жити для України, для розбудови її державності, жертвуючи не тільки працею і матеріальними благами, але і при критичній потребі власним життям?

 

Таких героїчних прикладів у минулому і у сьогоднішній війні маємо вже достатньо, але вони ще не достатньо високо піднесені, ідейно осмислені суспільством. Кожний такий героїчний поступ мав би прививатись в душах молодих поколінь , як найвища цінність, як святість. Сім’я, школа, церква – це ті громадські і державні інститути, яким історичною долею призначено формування високого громадянства. За нинішніх цивілізаційних здобутків до цього долучаються ще і засоби масової інформації. Але за іронією долі, саме вони мають найбільший вплив на суспільство: на сім’ю, школу і церкву в тому числі. І в цьому наша найбільша проблема. В сім’ях присутній медійний, віртуальний, часто не патріотичний виховник, в освітніх структурах – протирічеве сприйняття історії, в церкві…..

 

Але як визначити поняття української церкви, коли в Україні безліч сект, різні конфесії, серед яких і такі, що скрито, чи відкрито вороже ставляться до української держави. А скажіть: де, на яких Богослужіннях (окрім панахид на повстанських могилах) можна почути тему про Україну. А згадаймо часи, коли УГКЦ очолював митрополит Андрей Шептицький: в багатьох розписах церков появилися історичні постаті України, як церковні так і світські. Це саме той момент, коли у вірян-українців почало зароджуватись почуття власної національної гідності. (Тема української церкви вимагає окремої, розлогої статті, громадських дискусій).

 

А яку роль нині відіграють церкви в Україні підпорядковані московському патріархату? Озброївшись доктриною «Русского мира», вони, виконуючи настанови Кремля, не признають, заперечують не тільки проукраїнські конфесії, а існування самої України. А частина нашого суспільства, в тому числі і в с. Карові у своїй наївній вірі і з забобонним страхом піддаються таким впливам, не усвідомлюючи, що за тією догматично-ритуальною помпезністю, за проголошеннями біблійних істин, видніє не лик Господній, а скривається агресивний, хижацький привид «Русского мира», який віками зазіхає на Україну, на її знищення. Така наша реальна дійсність.

 

То ж як виховати патріотизм у духовно розчленованому суспільстві, в умовах зневіри до вищих державотворчих ідеалів, затьмарених корупційно-бандитськими вчинками, починаючи з найвищих владних чинів і до низьких, місцевих, в умовах не налагодженого державного господарювання і хаотичного шукання працездатним населенням якихось засобів існування? Як представити ті високі ідеали борців, наприклад діяльність Петра Дужого, як необхідні умови для існування і розвитку держави? Держава є. За цю державність нині знову покладають голови кращі сини українського народу. А дальше що?...

 

Моральний і духовний ідеал Петра Дужого – це ідеал і сучасного українця ‑ ідеал безкомпромісного борця за свободу України і за найвищі людські цінності не тільки у воєнному протистоянні в минулому і нині на сході України, але і безкомпромісного внутрісуспільного борця за ті ж цінності – це вимітання всіх злодійських, корупційних, антидержавних проявів на всіх щаблях влади, стати при державному кермі, і чесно, самовіддано розбудовувати державу. Саме таким має бути сучасний молодий українець, українка.

 

Це ідеологія нашого національного буття.

 

 

Із Серцем Прометея

                     Визначному діячеві

                     Національно-визвольної боротьби

                     Петрові Дужому

 

Здається, не було в тій юдолі печалі,

Безжурних днів дитинства ні села.

Тривожна юність кинула скрижалі

На інший шлях і стрімко повела.

 

Повстанський шлях – бої, неволя, втечі,

А ритм життя свободою вторив.

З святим вогнем новітнього Предтечі

Ти йшов вперед – душею на прорив.

 

І мріяв лиш із відстані чужини

Про рідний край, розорене село,

Стискались нерви, як стальні пружини,

На смертні вироки, о, скільки їх було!

 

Твій хресний шлях – з Бригідок до Сибіру,

І Колима й Мордовія ‑ та все ж

Ти не спинивсь – ти ніс любов і віру:

Немає їм в твоєму серці меж.

 

Петро – скала, тобі знамення хресне

І Прометея чин і кара, і протест,

Усе святе в будучині воскресне:

Таким для нас життя Господній перст.

 

Розважить час усе, що ми прожили,

Кому в віках легендами рости:

А серед поля ще болять могили,

Сторожать їх березові хрести.