Петро Бухтяк-«Петро» – охоронець крайового провідника Осипа Дяківа. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 1 трав. 2017 р., 03:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:56 ]

 

За останні роки відкрито доступ до архівних документів минулої епохи і це дає можливість історикам і краєзнавцям ідентифікувати багатьох борців за свободу і незалежність нашої батьківщини – бійців, командирів та провідників ОУН-УПА. Це стосується і нашого краю – Бібрецького надрайону ОУН.

 

Зокрема стало відомим прізвище зв’язкового та охоронця крайового провідника Осипа Дяківа, котре довгі роки було утаємничене через умови конспірації. Ним виявився наш земляк, уродженець села Піддністряни Жидачівського району Петро Бухтяк. Він один з небагатьох, хто довгі роки співпрацював з першими керівниками воюючої України.

 

 Петро Бухтяк-«Петро»

 

До уваги читачів пропонується дослідження, яке проливає світло на цікаві та досі невідомі сторони діяльності підпільників ОУН.

 

Петро Бухтяк народився 1922 року в селі Піддністряни Ходорівського району (тепер Жидачівського району). Батько Ілько та матір Анна походили з роду землеробів, для котрих земля була основною годувальницею. До появи на світ Петра у сім’ї зростало троє його братів: Іван 1907р.н., Стефан 1911р.н. та Василь 1914р.н.

 

Про народження третього синочка батько довідався з листа дружини, перебуваючи на італійському фронті Першої світової війни.

 

Збереглася фотографія, на якій зображений фельдфебель Ілько Бухтяк в колі сім’ї після повернення з війни.

 

 Батьки Петра Бухтяка. 1918 рік

 

Через чотири роки по тому сім’я поповнилась ще одним сином – Петром. На цей час найстаршому з них, Івану, виповнилось п’ятнадцять років і для батьків він ставав опорою і помічником. Молодший син, Стефан, також допомагав батькам, доглядаючи за найменшим братом, Петром. Так влаштоване життя, і всі повинні були вносити свою частку праці в добробут сім’ї.

 

В 1926 році сім’я поповнилась ще одним сином, Миколою, та мати Анна все надіялась на народження доньки і Господь, напевно, почув її молитви, бо в 1928 році народилась дівчинка, яку нарекли Софією.

 

Сестра Софія з автором на місці загибелі Петра. 2012 рік

 

 

Проходив рік за роком, велика сім’я жила в злагоді та любові, старші брати допомагали молодшим в засвоєнні шкільних наук.

 

Важливу роль в їхньому вихованні відіграли батьківські настанови та особистий життєвий приклад, а також школа і читальня «Просвіта».

 

Як відомо з історії села, з початку дев’ятисотих років минулого століття при читальні та школі було організовано хорові колективи. Мабуть варто відзначити роль хорового об’єднання жителів села, адже народна думка, перенесена в пісню, розкривала героїчні сторінки життя українського народу, сприяла згуртуванню громади, виховувала в молоді правильне світосприйняття та почуття патріотизму.

 

За довгі роки діяльності «Просвіти», її керівники сприяли духовному становленню десятків, сотень молодих людей, серед яких були і брати Бухтяки: Іван, Василь, Петро – багаторічні активісти читальні тридцятих років. Усіх їх об’єднувала любов до рідної землі, бажання прикласти свої сили та енергію для покращення життя простого народу. Багато з них пронесли ці почуття через усе своє життя та, на жаль, не всі дожили до глибокої старості, бо незабаром за покликом серця взяли до рук зброю, щоб виконати найсвятіший обов’язок – захистити свою землю від ворожих посягань.

 

Свої імена в літописі героїчної боротьби вписали і патріоти-націоналісти, брати Бухтяки – Василь і Петро. Вони стали учасниками національно-визвольного руху, який в тридцятих роках започаткували в селі вчитель Корчинський та студент Львівської духовної семінарії Роман Хомин, в майбутньому польовий капелан старшинської школи УПА «Олені» на Долинщині, де загинув у 1944 році.

 

Та, мабуть, для Петра період другої половини тридцятих років став особливо плідним, коли роботу «Просвіти» очолили молоді студенти Роман Олійник та Іван Пшик. Їхня діяльність була тісно пов’язана з підпіллям ОУН і опиралась, в основному, на легальні громадські організації, зокрема на «Просвіту», активісти якої і ставали членами ОУН.

 

 Доріст 1937 рік. В третьому ряді третій зліва Петро Бухтяк. В першому ряді четвертий зліва Роман Олійник

 

Тут Петро відвідує щотижневі читання газет та журналів, стає учасником драматичного та хорового гуртків. Сільські аматори щорічно проводили фестини, на яких виступали не тільки свої художні колективи, але і запрошені гості із сусідніх сіл.

 

Ще сьогодні старожили, живі учасники того періоду, житель с.Станківці – Василь Медвецький, с.Тужанівці – Марія Ратич та Софія Убога з Піддністрян, згадуючи роки своєї молодості називають їх щасливими та життєрадісними, всупереч існуючим труднощам, владним заборонам, матеріальним нестаткам, які переживала більшість українських сімей.

 

Тут, у читальні, вони пізнавали незнані сторінки історії, перевтілювались в образи національних героїв, багатіли духовно і кріпились фізично. А збережені пам’ятні світлини того періоду спільних святкувань громад є підтвердженням прагнення відродити в народу дух українства.

 

В такій повсякденній, наполегливій праці ріс, учився, формував свою особистість Петро Бухтяк. Слід додати, що 1935 рік в житті Петра залишив важкий слід. Спочатку він наполовину осиротів – важко захворіла мати, ефективних ліків на той час не було і вона померла від хвороби горла.

 

Ще не пройшов біль від важкої втрати, як нове горе завітало в родину – при важких пологах помирають дружина з дитятком найстаршого брата Івана. Таку ж участь розділив і дев’ятирічний брат Миколка через ускладнення, спричинені травмою хребта.

 

Той родинний біль і тугу необхідно було подолати кожному з членів сім’ї, та особливо важко було батьку Ільку та наймолодшій семирічній Софійці, котра залишилась єдиною жінкою в сім’ї. А життя, тим часом, готувало нові випробування.

 

В другій половині 30-х років Петро стає членом першої ланки ОУН «Доріст», його наставник і вихователь – академічний гімназист Роман Олійник. Пройшовши глибоку підпільну підготовку, Роман відповідав високим критеріям націоналіста, відзначався добрими знаннями пропагандиста і був вмілим організатором, тому його зверхники – районний провідник ОУН Ходорівщини Теодор Парадовський та його заступник Микола Сидор, уродженець сусіднього села Чарториї (Кам’яне), доручають Роману відповідальну роботу в селі – підготовку і навчання молоді основним засадам ОУН.

 

Разом з тим, «Просвіта» була чудовим прикриттям націоналістичного підпілля. Створена Романом група налічувала тридцять сім юнаків і дівчат. Підготовка велась до вступу в «Юнацтво ОУН». Петро Бухтяк був в числі тих, хто витримав важливий іспит – жити і працювати за положеннями «Декалогу українського націоналіста».

 

На той час на Ходорівщині існувала добре розгалужена організаційна сітка ОУН. Зрозуміло, що в умовах польської окупації організація діяла строго підпільно. Зміст її боротьби складала культурно-виховна і політична робота через структуру «Просвіти».

 

Особливо ефективними заходами, організованими ОУН, політичними партіями та громадськими організаціями були народні маніфестації по вшануванню «культу стрілецьких могил». Вони відбувались в багатьох селах в період Зелених свят, та особливо багатолюдними були в м. Ходорові, коли жителі навколишніх сіл збирались в багатотисячні колони з церковними процесіями, з хоругвами і патріотичними піснями прямували на кладовище до братньої могили січовиків.

 

В Піддністрянах душею таких заходів був провідник Петра – Роман Олійник та просвітянські організатори Степан Олійник, Іван Пшик, Федір Федиш, Микола Пшик. Після храмового Богослужіння усе село, молодь в українських одностроях з церковною процесією на чолі з о. Тарнавським ішли до Хреста скасування панщини, після молитви процесія продовжувала свій шлях польовою дорогою до двох козацьких могил, що височіли за селом немов козацькі сторожові вежі.

 

В період урочистостей, в колі своїх товаришів, Петро згадує минулі дитячі роки, коли разом зі своїми друзями Володимиром Убогим, Іваном Олійником, Мироном Кравсом босоніж, полями навпростець бігали сюди до могил, піднімались на вершину та мріяли, годинами вдивляючись в синю далечінь, що простяглася аж до Карпат. Будучи уже юнаком, Петро продовжував навідуватись на це пам’ятне місце, особливо коли ставало важко на душі, і це допомагало, туга проходила. Тут була якась особлива енергетика, за переказами, на цьому місці благословлялись багатотисячні полки, що ішли на боротьбу з татарськими ордами, а сотні років по тому – з польськими та російськими поневолювачами.

 

Сьогодні на тому місці стояло нове покоління українців, майбутніх воїнів, готових боротись за національну ідею. З почуттям гордості за своїх предків, Петро жадібно вслухався у кожне слово промовців – отця Тарнавського, племінника командуючого УГА Мирона Тарнавського, та свого учителя – провідника ОУН Романа Олійника. Палкі промови про героїчне минуле краю викликали в присутніх почуття патріотичного піднесення. Молодь була готова наслідувати справу своїх попередників, а десятирічний досвід боротьби ОУН стверджував, що на підході нові, ще важчі випробування, котрі сколихнуть весь український народ.

 

В кінці тридцятих років Петро отримав атестат про закінчення семикласної школи в рідному селі. В період німецько-польської війни та першої більшовицької окупації 1939 року він проживає з родиною.

 

З приходом радянської влади в селі, як і по всій Галичині, відбулись корінні зміни – закрито усі українські громадські організації. Очікуючи репресій, частина провідних членів ОУН перейшла у підпілля, дехто подався на Захід, в їх числі і провідник Петра – Роман Олійник.

 

Незабаром, весною 1940 року виповнилось передбачення націоналістів – репресивні органи більшовиків вислали в Сибір та Казахстан десятки сімей патріотично настроєних українців з Ходорівщини. Та весною 1941 року стало ще гірше, люди жили в постійному страху, очікуючи візиту непроханих гостей з НКВД.

 

Батько Петра – Ілько Бухтяк, як і раніше, продовжував дякувати в сільському храмі. За довгі роки служби він набув доброї слави не тільки як дяк, але і як розумний співрозмовник та порадник, бо пройшовши баталії Першої світової війни та побувавши за кордоном, набув багатий життєвий досвід.

 

Події, що сколихнули Європу в 1939-40році, були в центрі уваги і галичан, всі говорили про потрясіння, які не минуть і наш край. Переживши лихоліття війни, Ілько хвилювався за долю своїх синів, і час показав, що не даремно. Гітлерівська Німеччина пішла війною на Схід.

 

Після перенесених репресій більшовиків українці Галичини повірили, що розпочалась визвольна війна проти радянських окупантів, що поневолені ними народи, в тім числі і українці, стануть вільними, тому населення зустрічало німців як визволителів,з хлібом – сіллю.

 

Українські націоналісти, частина яких вийшла з тюрем та повернулась із Заходу, розпочали державотворчі процеси. На місцях закладались органи влади, в містечках створювались українські комітети, для підтримання громадського порядку формувалась українська поліція та військо.

 

Сім’я Бухтяків однією з перших відгукнулась на заклик ОУН. Брат Василь вступив в українське військо, частина якого проходила вишкіл у м.Ходорів. Після закінчення навчання його прийнято в ряди поліції.

 

Петро також приймає активну участь в заходах, що проводить організація. 6 липня 1941 року на майдані біля церкви відбулось багатолюдне віче, присвячене визначній події – проголошення Акту відновлення української державності. Сам акт зачитав Роман Олійник, котрий на той час повернувся до села, після цього відбувся святковий концерт.

 

Незабаром в центрі села було насипано і посвячено символічну могилу Борцям за волю України, в яку закладено капсулу зі зверненням до майбутніх поколінь, яка була підписана о.Тарновським, директором школи Кекішом та багатьма авторитетними односельчанами.

 

В селі було створено волосну управу, секретарем якої було обрано колишнього січовика – підпоручика УГА, бувшого в’язня російських та польських таборів Івана Вовчука, уродженця с. Ляшки Горішні.

 

Розпочав свою роботу дитячий садок, яким керувала Стефанія Пацевко з Залісок, сестра знаного діяча українського визвольного руху Євстаха Пацевка. Але, незабаром, нацистська Німеччина продемонструвала свої справжні наміри стосовно України.

 

В плани нових «визволителів» не входило створення українських владних структур, адже вони бачили Україну лише як джерело дешевої робочої сили та постачання сировини і продуктів харчування. Німці закривали українські представництва, переслідували активних учасників та керівників ОУН.

 

З осені 1941 року розпочалось масове вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. В числі перших відправлених був і Петро та його друзі – Володимир Кравс, Володимир Убогий, Яким Сомик, Потап Сорока.

 

Під час розподілу на роботу Петро та його друзі потрапили в м. Лябант на будову заводу по переробці металобрухту. Будівництво розпочали з виконання земляних робіт та встановлення комунікацій, а через рік завод був готовий до пуску. Весь період працівники проживали в спеціально виділених приміщеннях, зі щоденною контрольною відміткою. Оскільки неподалік був розміщений концентраційний табір, для працівників існувала загроза потрапити в нього при вияві непокори або саботажі.

 

За час перебування в неволі Петро з земляками добре вивчив німецькі порядки та вимоги, тому, освоївшись, почали думати, як позбутись непосильної праці та повернутись додому. Першим, хто зважився на такий крок, був Володимир Кравс, але, не володіючи добре німецькою мовою та слабко орієнтуючись в дорозі, не наважувався робити це в одиночку. Допомогти йому погодився Петро. Дорога мала бути довгою та складною, попереду їх очікувало багато небезпек, але Петро був людиною відчайдушною, тому, обдумавши все до дрібниць, товариші вирушили в дорогу.

 

Без особливих пригод вони досягнули території Польщі і, незабаром, їхні ноги ступили на рідну землю. Це був перший успішний перехід Петра з території Німеччини, відбувся він в другій половині 1942 року.

 

В 1943 році, мабуть виконуючи завдання організації, Петро аналогічно переводить в Україну десяток українських юнаків, між ними і свого товариша Володимира Убогого.

 

Після першого повернення Петро деякий час побув з рідними і знову подався до Німеччини. Як обминув небезпеки та покарання, він з часом розповів сестрі Софії, котра поділилась спогадами брата з автором:

 

«Коли Петро повернувся до місця своєї праці, його запитали, де він був протягом двох тижнів? На це він відповів, що була поважна причина, бо отримав повідомлення про смерть матері, тому їздив на її похорон. Вислухавши Петра та взявши до уваги факт добровільного повернення до Німеччини, керівники заводу повірили йому, знову допустили до роботи та, не очікувано, поклали робочі дні за той період.

 

Будівництво заводу завершувалось, тому всіх працюючих призначили на нові об’єкти – Петро потрапив на будову залізниці, його товариш Володимир Убогий в м. Берлін. Восени 1943 року Петро виконав свою обіцянку, дану при відправці з Лябанта, він знайшов Володимира в Берліні, де той працював в одному з ресторанів. Володимир був приємно здивований такій зустрічі, тому запитав, як Петру вдалось знайти його в такому багатолюдному місті? На що той відповів: «Я тебе, друже, знайду і під землею!». Незабаром вони у складі групи земляків прямували додому».

 

Це був останній перехід Петра з території Німеччини.

 

В той час на рідних теренах формувались збройні боївки ОУН та відділи народної самооборони.

 

В Карпатах, Миколаївських лісах та на Бібреччині запрацювали військові вишколи.

 

Ранньою весною 1944 року старший брат Петра – Василь пішов у збройне підпілля ОУН і був призначений кущовим провідником ОУН під псевдонімом «Вихор».

 

Не забарився з таким же рішенням і Петро. Розмова з батьком була важкою, бо Петро добре розумів його почуття і старався знайти потрібні слова щоби менше вразити батькове серце. На схвильовані слова батька, що не пройшло і десяти років, як поховали двох його братів – Стефана і Миколу, а тепер покидають рідний поріг і вони з Василем, Петро спокійно, але твердо відповів, що його місце зараз поряд з товаришами, а свій вибір він зробив не сьогодні.

 

 

Петро Бухтяк

 

Під час цієї розмови була присутня сестра Софія, котра з глибоким хвилюванням згадує пам’ятну розмову батька з сином, що відбулась сімдесят два роки тому.

 

Відійшовши у підпілля, брати Василь і Петро Бухтяки рідко відвідують батьківську домівку. В цей період відбулись визначні події – радянсько-німецький фронт просунувся на захід. На зміну коричневій чумі знову прийшов не менш жорстокий режим, більшовицький.

 

В період 1945 року, перебуваючи на Ходорівщині, Петро іноді появляється в селі в оточенні своїх друзів. Щоби не наражати на небезпеку рідних, Петро на зустрічі приходить до батьків свого товариша Володимира Убогого та сусідів Володимира Кравса. Був випадок, коли він захотів побачити дітей старшого брата Івана, тоді сестра Софія вивела їх біля хати, а Петро, зробивши отвір в солом’яному даху, з горища споглядав за своїми племінниками Богданом, Стефаном та Ігорем, котрі бавились на подвір’ї.

 

Часто з Петром приходив повстанець на псевдо «Приймак», він був родом з с. Бортники. Сестра Софія, яка працювала листоношею і по роботі бувала в Ходорові, переносила естафети до Бортник на зв’язкову квартиру і рідним «Приймака».

 

Весною 1945 року, 3 березня, родину сколихнула трагічна звістка про загибель старшого брата Василя – «Вихора». Ось як про це згадує сестра Софія:

 

 Зліва Петро Бухтяк. В центрі Михайло Дендерис-«Дмитро» охоронець Романа Шухевича

 

«Напередодні трагедії в нашому домі квартирувала група військових більшовицького гарнізону. Вночі з 2 на 3 березня солдати з гарнізону десь вештались цілу ніч, а ранком, награбувавши в односельчан курей, принесли їх до нашого дому щоби приготувати на сніданок. Поснідавши, вони відійшли з двору, мабуть подались у Ходорів, та після обіду знову повернулись до нас. Їхній старший покликав мене та показав фотографію, запитуючи, чи не відомий мені цей чоловік. Глянувши на фотографію, я впізнала у вбитому чоловікові свого брата Василя. Та, ледве стримуючи себе, відповіла енкаведисту, що не знаю його. Мабуть, йому вже було відоме ім’я повстанця, інакше чому він показав фотографію мені? Проте до Ходорова, куди звозили вбитих повстанців, нас не викликали на впізнання. На наступний день, щоби переконатись остаточно, я подалась сама у Ходорів та пройшлась біля муру будівлі НКВД, де виставляли вбитих, там брата я не побачила, а заходити у двір – побоялась. Повернувшись до села, я зустріла знайомого односельчанина, котрий чергував в НКВД, він і розповів, що привезли до НКВД двох убитих партизан і в одному з них він упізнав мого брата. Як стало відомо пізніше, Василь загинув разом зі своїм побратимом на псевдо «Пугач» біля с. Городище, в лісі.

 

Протягом зими 1945-46 року Петро довший час не давав про себе звістки. Батько та родина почали хвилюватись, і тільки перед Великодніми святами до нашого дому прибула жінка з Бринець Церковних, її звали Наталя. Вона повідомила, що від Петра, і він просить сестру Софію приїхати на зустріч до Бринець, котра має відбутись в її домі у вказаний день. Перед відходом жінка повідомила, як доїхати та віднайти їхній двір у селі.

 

Дочекавшись дня зустрічі, а це був другий день Великодня, 22 квітня, Софія попросила подругу Ольгу, сестру Володимира Убогого, поїхати з нею. Та погодилась.

 

Раненько обоє пішки вирушили до Ходорова, звідтіля поїздом доїхали до станції Вибранівка, зійшовши – направились дорогою до Бринець Церковних та по відомому опису відшукали садибу Наталії.

 

У дворі їх зустріла привітна господиня, відповівши на християнське привітання, запросила дівчат до хати. В кімнаті господиня познайомила їх з донькою Ганною, по віку вона була їхньою ровесницею. Розпитавши, як доїхали, Наталія попередила Софію, що брат Петро прийде не раніше вечора, а це була після обідня пора, тому подругам прийдеться, напевно, переночувати.

 

Непомітно, при святочних розмовах в колі дочки господині, підійшов і вечір. Присутні сіли до вечері, підчас якої почули шум за вікном, всі піднялись, очікуючи приходу гостей з лісу, та через хвилину зайшла господиня і повідомила, що це сільські хлопці заглядали у вікна, довідавшись, що до них прийшли в гості дівчата.

 

Повечерявши, Софія та Ольга облаштувались на нічліг. Мабуть десь серед ночі їх солодкий сон перервала господиня. Розплющивши очі, Софія побачила серед кімнати брата. Він, усміхаючись, привітався і, як це і раніше було, заговорив до них жартома:

 

«А ну вставайте дівчата, нехай подивлюся я на вас, чи ви виросли у своїй жіночій красі!». «Ми стрепенулись, – згадує п. Софія, зіскочили з ліжка та, прямо в сорочках, кинулись до Петра, котрий міцно нас обійняв. Нас огорнула приємна прохолода, наповнена запахом лісу. Так, мовчки, ми простояли якусь хвилю часу, але ця довго очікувана мить зустрічі з рідною людиною залишилась у пам’яті на все життя. Це була мить душевної радості, яку зараз переживають лише ті, хто в тривозі і молитві сьогодні очікує своїх синів, братів та чоловіків зі східного фронту неоголошеної війни з «братнім» російським народом», наголошує 88-ми річна п. Софія.

 

Софія, сестра Петра Бухтяка, з автором 2012 року. Великополе

 

Години розмови торкались рідних, близьких, друзів, подій у селі, вони пролетіли так швидко, що вони і незчулись, як на дворі почало сіріти. Петро поспішав та щиро шкодував, що не виконав свого задуму – зробити сестрі подарунок, який замовив напередодні, але за браком часу не встиг забрати. Тому просив її поїхати в с. Юшківці, на вказану адресу, і взяти на пам’ять вишивану блузку.

 

Сестра дякувала брату, котрий поза зайнятістю куди важливішими справами, знаходить час та пам’ятає про меншу сестру. Вони попрощались, побажали Петру щасливої дороги, і ніхто з присутніх не допускав думки, що сьогоднішня зустріч брата з сестрою буде останньою.

 

Перший зліва Петро Бухтяк

 

Тільки через три роки, в 1949-му, «Петро» в черговий раз організовує зустріч з сестрою в с. Холодновідка, що біля Львова, але у зв’язку з тим, що в неї на руках була півторамісячна дитина, Софія не змогла прибути, про що шкодувала все життя.

 

В цей час, перебуваючи у Бринцях Церковних, «Петро» виконує в підпіллі ОУН-УПА важливу функцію. В терені лісових масивів від Миколаєва до Львова базувався Львівський крайовий та центральний провід ОУН. Із протоколу допиту зв’язкової головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Дарії Гусяк від 14 листопада 1950 року, опублікованого в Літописі УПА, том 17 нової серії, ми дізнаємось, що «Петро» був боєвиком в охороні «Федора» – Зиновія Тершаковця, крайового провідника Львівського краю, а після його загибелі в листопаді 1948 року поступив у підпорядкування новопризначеного провідника Львівщини «Цвочка», «Горнового» – Осипа Дяківа.

 

 

Осип Дяків зачитує наказ. Другий зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

Затримана описала прикмети «Петра»: «Примірно 27 років, середнього зросту, нормальної будови тіла, шатен, лице продовгувасте, ніс довгий, спинка носа випукла».

 

Виконуючи важливі підпільні доручення, «Петро» в домі рідних не буває, але, щоби дати заспокійливу звістку про себе – надсилає з надійними людьми короткого змісту естафети.

 

8листопада 1947 року Софія вийшла заміж за товариша «Петра» – Володимира Убогого, котрого не призвали до війська через короткозорість. Весною 1948 року у двір до Убогих, де уже проживала Софія, прибув незнайомий чоловік з дорученням від «Петра», брат просив виготовити чоловічі чоботи – гольфи.

 

Таке взуття не кожний швець міг виготовити, але свекор Софії – Петро Убогий ще за часів панської Польщі мав свою шевську артіль у Піддністрянах та славився, як добрий майстер. По його стопах пішов син Володимир, і про це знав «Петро». Та, на передодні, сталася прикра подія – під час більшовицької облави у селі один із жителів, що ухилявся від призову в армію, втікаючи, забіг у двір Убогих, а їхня хата розміщена на краю села. Це помітили енкаведисти, зробили обшук у дворі, хлопця затримали, а господаря разом з дочкою забрали до Ходорова, в МГБ.

 

Володимир Убогий був змушений пояснити посланцеві «Петра», що нижню частину чобіт він виготовить сам, а самі гольфи може зробити лише батько, який на даний час є затриманий. Мабуть, чоботи були призначені для високопосадовця в керівництві ОУН-УПА, бо використавши певні зв’язки підпілля ОУН вдалось визволити Убогого Петра та його дочку.

 

Незабаром, чоботи були виготовлені і як було попередньо домовлено, Софія їх повезла у Бринці Церковні, до п. Наталії, в котрої зустрічалась з братом. Підходячи до знайомої оселі, Софія ледь не потрапила в руки емгебістів – ще здалеку побачила, як з двору Наталії виходили солдати.

 

В 2011 році, під час ідентифікації архівної фотографії «Петра» та встановлення окремих фактів його життя, автор познайомився з сестрою Софією, яка під час однієї з зустрічей побажала поїхати до Бринець Церковних щоби дізнатись про долю родини, в якій зустрічалась з братом.

 

З сорокових років село невпізнанно змінилось, та, з допомогою не байдужих до цієї історії людей, вдалось відшукати дану родину. Нею виявилась сім’я Альфавіцького Михайла. За німецької окупації Михайло очолював сільську громаду, разом із своєю дружиною всебічно підтримував українську визвольну революцію.

 

За це в другій половині сорокових років був засуджений більшовиками. Його дружину Наталю також вивезли до Сибіру. Їхній син Іван, на псевдо «Соловей», «Прикрий», був учасником збройного підпілля.

 

За даними дослідника з Жидачівшини Олексія Данилишина, Іван Альфавіцький-«Прикрий», був районним провідником ОУН. З повстанських документів, опублікованих в Літопису УПА, том 12 нової серії, в числі повстанців Рогатинської округи 125, до складу якої входив Бібрецький підрайон, значиться старший булавний «Прикрий» з охоронно-екзекутивного відділу, який відзначений Бронзовим Хрестом заслуги від 30.06.1947р.

 

За припущенням жителів села, Іван Альфавіцький в кінці української революції легалізувався, і це, напевно, було зроблено з відома керівництва ОУН, проте проживав під чужим прізвищем. Його сестру Ганну неодноразово арештовували емгебісти та брали на допити в Нові Стрілища, під час яких вона зазнала побоїв, зокрема травми голови. Автору разом з п. Софією вдалось застати її живою, але жінка була важко хворою.

 

З осені 1948 року основним місцем перебування «Петра» разом з провідником «Горновим» були Миколаївські ліси в околицях сіл Ілів, Стільсько, Поляна, а також околиці Львова з осадком сіл Холодновідка, Барташів, Мшани, Ставчани та Янівські ліси, сьогодні Яворівщина, околиці сіл Страдч, Великополе, Добростани. Про це свідчить зустріч, призначена «Петром» сестрі Софії в с. Холодновідка в 1949 році в листопаді місяці, про яку сповістила Софія Лісна, утримувачка конспіративної квартири крайового провідника «Горнового»-ОсипаДяківа, приїхавши в Піддністряни.

 

 Осип Дяків зачитує наказ. Перший зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

В 2011 році автор побував в Холодновідці, розшукав родину Лісних та поспілкувався з Лісним Іваном, 1916р.н., чоловіком Софії Лісної, на той час уже покійної, котрий поділився своїми спогадами:

 

«Не легка доля спіткала нас, українців на споконвічно українських землях, які Москва подарувала польському сателіту з метою повного винищення там українського населення. Проживаючи у своїх рідних Гнатковичах Перемишлянського повіту ще до початку так званої акції «добровільного» переселення, мої рідні та сім’я моєї дружини Софії активно підтримували українську збройну боротьбу, яка стала єдиним правильним засобом оборони українців як проти польського, так і московського окупанта.

 

Під час переселення в 1945 році мене з дружиною Софією і дочкою Надією поселили в село Холодновідка біля Львова, поряд, через один двір, поселили і батьків дружини – Лісного Василя з дружиною Катериною та дочками Юлею та Дарією. Моїх батьків – вітчима Славінського Петра з матір’ю Анастасією, моїми братами Миколою та Мироном, сестрами Анною, Марією та Пелагією поселили в Городоцькому районі, в с. Вовчухи. Там же осіла і сім’я Лісного Осипа – стрийка моєї дружини.

 

Незабаром, мій брат Микола пішов у партизани, був у підпорядкуванні провідника Майхера Івана, котрий був другом і кумом родича – Осипа Лісного. Сім’я моїх батьків всебічно допомагала українському збройному підпіллю, за це в 1947 році всі члени сім’ї були арештовані більшовиками і відправлені в тюрми та табори:

- вітчим Петро помер від голоду в таборах Уфи,

- моя мати в 1952 році померла в Мордовських таборах,

- брат Мирон пройшов Магадан,

- а сестри Анна та Пелагія – Мордовію.

 

Брат Микола воював у збройному підпіллі на теренах Городоччини до кінця збройного опору і загинув в бою з більшовиками у 1952 році.

 

Мабуть, як постало питання в проводі ОУН вибору місця побудови неподалік Львова конспіративних криївок для перших керівників воюючої України, вибір було зроблено на нашій родині Лісних в Холодновідці.

 

На той час частина сіл Брюховецького району разом з Холодновідкою по територіальному розподілу ОУН відносилась до Городоцького районного проводу ОУН, яким з 1948 року керував провідник «Юрко». Він, зустрічаючись з місцевими підпільниками та братом Миколою, мав контакти і з нашою родиною.

 

А в Холодновідці, в 1948 році, з його пропозиції, у батька моєї дружини Лісного Василя було погоджено побудову криївки. Місцем її знаходження було вибрано одну з бічних частин горища житлового будинку, яка була відділена додатковою стінкою – фаціятом. Під таємною кімнатою знаходилась комора, з якої був зроблений вхід – прикладалась драбинка, знімалось кілька дощок на вхідний лаз. Одночасно проводилась і побудова другої криївки, у моєму будинку, місцем якої послужило підвальне приміщення – пивниця, в якій було споруджено стінку, що відсувалась на роликах. За нею були східці вниз до кімнати, висота якої була на зріст людини, а розміром – квадрат до трьох метрів.

 

Про дані криївки знала обмежена кількість людей з підпілля. Вони були призначені для провідника «Горнового». З його ближнього оточення перебував у них його боєвик «Петро», під час зустрічей приходили, також, охоронці головного провідника Романа Шухевича «Зенко» та «Владко», районний провідник «Юрко» та «Чорний» з СБ.

 

Постійно підтримував зв’язок з «Горновим» головнокомандувач Роман Шухевич через своїх зв’язкових: Дидик Ганну-«Анну» та Гусяк Дарію-«Дарку», але дівчата про криївки не знали, хіба що догадувались.

 

З 1947 року Гусяк Дарія перебувала на нелегальному становищі, тому керівники проводу Шухевич та «Горновий» вирішили її легалізувати, для чого в квітні 1949 року вона фіктивно обручилась з Мельником Михайлом, переселенцем з с. Вишитичі. Про все завчасно було домовлено і їх офіційно розписали в сільраді Холодновідки, а ми з дружиною Софією були свідками їх одруження.

 

Приходили на зустрічі, також, провідник «Лицар» (Олекса Гасин), родом зі Стрийщини, с.Конюхів, та його дружина Текля. В той день, коли «Лицар» загинув, в кінці січня 1948 року, він прийшов до нашого дому і сказав моїй дружині, що має таємну зустріч з високим керівником МГБ в центрі Львова, тому просить Софію супроводжувати його для конспірації.

 

Як розповідала Софія, коли підходила домовлена година зустрічі, вони обоє вирушили з дому, на вулиці Городоцькій сіли в трамвай, доїхали до Привокзальної, там пересіли на трамвай №1. Під’їжджаючи до Головпошти, «Лицар» сказав Софії вийти і чекати його на розі перехрестя вулиць Коперника – Стефаника, а сам зійшов на наступній зупинці, Дорошенка (колишня Жовтнева), де зустрів офіцера МГБ.

 

Під час розмови «Лицар», мабуть, зауважив, що їх оточують люди в цивільному і зрозумів, що більшовики влаштували йому пастку, тому кинувся бігти в напрямку Головпошти. На повороті вулиць Стефаника – Дорошенка Софія побачила, як «Лицар» на ходу заскочив до трамвая, але і там його чекали, тому, розуміючи, що це безвихідне становище, підпільник вчинив самогубство. Трамвай зупинився. Софія побачила метушню і багато військових та цивільних, котрі бігли з усіх напрямків, а пасажири виходили з трамвая. Вона зрозуміла, що сталася непоправна біда, про що вдома розповіла провідникові «Горновому».

 

Протягом довготривалого періоду перебуваючи в нашому домі, хлопці із збройного підпілля тісно зблизились з нашою родиною. Ми стали ніби однією сім’єю, в котрій панувала атмосфера взаємної довіри.

 

Зліва Петро Бухтяк-«Петро»

 

В кінці 1949 року боєвик «Петро» попросив Софію поїхати до його сестри та домовитись про приїзд до Холодновідки, на зустріч, котра, на жаль, не здійснилась.

 

З погляду сьогодення здається, що партизанське життя було насичене тільки політичними акціями та боєвими операціями, але це далеко не так. Пам’ятаймо, що це були в основному молоді люди, які прагнули і душевних почуттів. Так склалось між боєвиком «Петром» та сестрою моєї дружини – Дарією, що на основі дружніх стосунків між ними зародились більш тонкі та ніжні почуття один до одного. Та, на жаль, їхні мрії про щасливе життя були передчасно обірвані та скалічені ворогами».

 

Про один з епізодів взаємних відносин між «Петром» та Дарією розповів один із жителів с. Піддністряни, Дмитро Мандрик його сестрі Софії:

 

«В 1949 році, одного дня проходячи вулицями Львова, мені на очі потрапила молода пара – щасливо усміхаючись одне одному, молоді люди прямували до приміщення театру. Юнак був у військовій формі, його груди прикрашали нагороди, супутниця молодого чоловіка була одягнена в осінній приталений костюм. Коли я порівнявся з парою, то у військовому впізнав твого брата Петра, котрого в селі давно вважали загиблим».

 

 Зліва Петро Бухтяк, справа Михайло Пілан-«Осип» – керівник зв’язку Львівського крайового проводу ОУН

 

Про деякі деталі з життя та особисті дані «Петра» довідуємось з архівних документів, зокрема з протоколу допиту Мирона Гельнера, псевдо «Остап» –надрайонного референта СБ ОУН Миколаївщини та Городоччини, котрий живим потрапив до рук більшовиків 4 травня 1950 року.

 

На вимогу назвати боєвиків Львівського крайового провідника «Горнового», Гельнер відповів, що «Горновий» має тільки одного боєвика «Петра». Далі він вказує, що прізвища «Петра» не знає, приблизно 1921 р.н., уродженець Ходорівського району, в підпіллі ОУН з 1944 року і весь час являвся боєвиком крайового провідника. На озброєнні мав ППД, пістолет та гранати. Зустрічався з ним в 1949 році на пункті за селом Воля Бартатівська. Його прикмети: середнього зросту, середньої будови тіла, лице продовгувате, худорляве, чоло високе, ходить зігнутий, походка швидка, відважний.

 

Під час допиту 14 листопада 1950 року дає свідчення про «Петра» та родину Лісних затримана більшовиками зв’язкова Романа Шухевича – Галина Дидик:

 

«В травні 1949 року в селі Зубра Винниківського району Львівської області на конспіративній квартирі жителя Довбуша Івана, куди вона принесла продукти для Шухевича, вночі явились Шухевич із своїм боєвиком «Влодком» та Дяків із боєвиком «Петром», всі вони прибули з Бібрецького лісу.

 

 Перший зліва Зенко» керівник охорони Шухевича. Третій зліва Петро Бухтяк. В центрі Петро Михайлишин-«Влодко». Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

У вересні-жовтні місяці 1949 року «Горновий» в супроводі керівника Брюховецького районного проводу ОУН «Юрка» і боєвика Шухевича – «Влодка», зустрівся з Шухевичем на конспіративній квартирі Конюшик Анни в Білогорщі, де, на той час, знаходилась Дидик. Там «Горновий» перебував чотири дні разом з Шухевичем. Опісля, вночі Дидик супроводжувала «Горнового» до невеликого ліска, де їх зустрів його боєвик «Петро» і вони разом направились в село Холодновідка.

 

В грудні місяці 1949 року Дидик доставила грипс (естафету) від Шухевича в село Холодновідка на конспіративну квартиру, утримувачем котрої являвся Лісний Іван, там вона зустріла, крім «Горнового», керівника Брюховецького районного проводу ОУН «Юрка», боєвика «Горнового» – «Петра» і боєвика Шухевича – «Влодка».

 

19 січня 1950 року Дидик супроводжує Шухевича в село Холодновідка, в дім Лісного, де він зустрівся з «Горновим». В момент їхнього приходу в той дім, крім подружжя Лісних і «Горнового», там нікого не було. Та, через деякий час, в дім Лісних зайшов боєвик «Горнового» – «Петро».

 

В центрі Петро Бухтяк. Справа «Славко» охоронець крайового провідника

 

На запитання, хто з інших осіб, крім «Петра», входили до складу охорони «Горнового», Дидик відповіла, що із боєвиків «Горнового» знає тільки «Петра».

 

Як бачимо і з попередніх архівних матеріалів та спогадів, «Петро» довгий час працював біля перших двох провідників Львівського краю, тому його постать варто розглядати не тільки, як охоронця та зв’язкового, але і як довірену особу, надійного товариша, котрому провідник «Горновий» давав доручення, котрі стосувались діяльності ОУН в цілому по Львівському краю.

 

Та повернемось знову до спогадів Лісного Івана, який зазначив:

 

«До весни 1950 року, виконуючи посилені вимоги конспірації, наша сім’я не давала основи для підозри у зв’язках зі збройним підпіллям ОУН. Але всі члени сім’ї зберігали граничну обачність, бо іноді виникали непередбачені ситуації. Так, одного дня гарнізон більшовиків зайшов у наш дім і квартирував протягом трьох днів, а в цей час у криївці перебували «Горновий» із «Петром». Був випадок, коли, ідучи до нас на обшук, гарнізон зайшов помилково до сусідів. Це дало змогу нашим хлопцям швидко з приміщення дому перейти до криївки. Але, в поспіху, вони залишили в пивниці карабін, котрий завчасно зауважила дружина та накрила його картоплею».

 

6 березня 1950 року «Горновий» з «Петром» перебували в Лісного Василя, коли прийшов боєвик Шухевича «Зенко» і повідомив, що немає уже найдорожчих – Шухевич загинув, а Дидик взяли живою, не давши можливості прийняти отруту, заливши її протиотрутною рідиною.

 

Гусяк Дарію було арештовано 3 березня 1950 року. Нависла велика загроза і над нашою конспіративною квартирою. Підпільники залишили наш дім в той же день, а дружина Софія, передбачаючи прихід непроханих гостей, просила підпільників якнайскоріше забрати літературу та архівні документи, що було завчасно зроблено.

 

«Наші застереження не були даремні, 11 листопада мов коршуни налетіли емгебісти. Двома загонами обступили наш двір та Лісного Василя і розпочали обшук».

 

Ось як про це згадує дочка Лісного Івана – Надія:

 

«У дворі та в житлових будівлях протягом шести годин перевертали все вверх дном, зірвали підлогу, розбивали стіни, піками пробивали кожну п’ядь землі, знищили побутове майно, а продукти змішали з землею.

 

Від такої жорстокості та злоби, якій не було меж, я, шестирічна дитина, отримала нервове потрясіння, після якого не пізнавала ні матері, ні рідних. Моя тітка Анна, дружина Осипа Лісного, возила мене по знахарях та лікарях декілька років».

 

Склалося так, що під час обшуку більшовики одночасно виявили обидві криївки, як в Івана Лісного, так і в Василя. Господарі стояли на своєму, що коли їх поселили в дані будинки, вони не знали про таємні приміщення.

 

В цей день Лісного Івана було затримано, а 14 березня пред’явлено звинувачення і арештовано.

 

В послідуючі дні більшовики, отримавши додаткові свідчення, затримують 24 березня Лісного Василя, його дружину Катерину, дочок Юлію та Дарію, а також Лісну Софію.

 

Коли емгебісти вивели Софію з діточками на подвір’я, то привели сусіда, уже старшого чоловіка, і наказали йому забрати від Софії дітей. Сина Левка мати міцно пригортала до грудей, а поряд, обнявши її ноги, стояла шестирічна донька Надія. Сусід, побачивши таку картину, з розпачу клякнув на коліна перед карателем і промовив: «Пане офіцер, я не можу від матері забрати її дітей!». Тоді емгебіст наказав солдатам насильно забрати дітей, а Софію силоміць заштовхали в автомашину. Ще довго лунав дитячий плач по окрузі.

 

Після від’їзду солдатів і арештованих прийшли сусіди і приютили осиротілих дітей. Меншому, Левкові тоді виповнилось один рік і дев’ять місяців.

 

29 березня затриманим було пред’явлено звинувачення та заарештовано. А з часом, приїхала з Городоччини дружина Осипа Лісного, Анна, та забрала дітей до себе, в с. Вовчухи.

 

В той же час на Городоччині були заарештовані Лісний Осип та родич Лісного Івана – Шило Михайло, чоловік його сестри Марії.

 

Арештованих утримували у тюрмі на Лонцького у Львові, слідство вели слідчі Клемйонов та Сологуб. Восени відбувся суд, на якому Лісну Софію було засуджено до вищої міри покарання, мабуть за те, що проявила високу духовну стійкість, не підписала ні одного протоколу допиту і не визнала звинувачення. Та, з часом, «гуманний» радянський суд, зважаючи на її вагітність, пом’якшив вирок до 25 років тюремного ув’язнення.

 

5 листопада в тюрмі на Лонцького Софія народила сина Богдана. 31 липня 1950 року військовим трибуналом було засуджено її чоловіка Івана Лісного до 25 років тюремного ув’язнення. Лісного Василя, його дружину Катерину та дочку Юлію – на десять років таборів кожного, дочку Дарію – на сім років, Лісного Осипа та Михайла Шила – на 10 років ув’язнення. Всі вони пройшли табори Іркутська, Мордовії, Інти та Караганди.

 

Після смерті Шухевича, «Петро» разом з провідником «Горновим» перебазувались на Щиреччину, а 2 травня 1950 року, перебуваючи в Миколаївських лісах, потрапили в більшовицьку облаву внутрішніх і прикордонних військ, котра тривала до 8 травня.

 

Під час боєвих зіткнень біля с. Ілів на Миколаївщині загинуло 11 їхніх побратимів.

 

Стоять: другий зліва Петро Бухтяк-«Петро», в центрі Осип Дяків, другий справа – «Зенко» керівник охорони Шухевича. Сидять – Петро Михайлишин-«Влодко» і Люба Гайовська-«Рута»

 

Перебувши до кінця облаву в надійному місці в селі Берездівці, в садибі Горбіль, «Горновий» перейшов на Яворівщину і уже 23 травня разом із своїм боєвиком «Петром» в лісі с.Добростани, в колі місцевих підпільників святкували День героїв.

 

Там вони перебували до пізньої осені, готуючи надійний схрон на зимовий період. В той же час, в жовтні 1950 року при управлінні МГБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були створені спеціальні оперативні групи по пошуку крайового провідника «Горнового».

 

В листопаді місяці, отримавши дані про можливі місця його перебування, де раніше фіксувалась його поява, МГБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістської операції. 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя, Янівське, Роттерган та Великополе.

 

Операція розпочалась 24 листопада 1950 року. Ввечері цього дня, о 21-45 на одну із засідок військ МГБ біля с. Страдч потрапили два підпільники. В перестрілці окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-«Крук» загинув, другий боєвик Павло Леус-«Орест», через село Великополе, поранений, зумів пробитись до своїх.

 

Війська МГБ зразу ж блокували даний лісовий масив. Другого дня, 25 листопада, від 24-00 до 0-15 на узліссі біля с. Страдч на секрет 1-ї роти 3-го окремого батальйону потрапив наш герой, Петро Бухтяк-«Петро», котрий ніс пошту своєму провіднику «Горновому» та 21 тисячу рублів.

 

Під час перестрілки «Петро» загинув. В ту ж ніч тіло «Петра» привезли у Львівську тюрму на Лонцького.

 

Як згадує Лісний Іван: «Під ранок мене розбудили і вивели з камери у двір тюрми. На подвір’ї стояв грузовик, коли більшовики відкрили борт машини, я побачив на кузові мертвого чоловіка. Емгебісти наказали подивитись на труп і вказати його особистість. Коли освітили ліхтарями вбитого, я пізнав у ньому боєвика «Горнового» – «Петра».

 

Виявивши пошту при вбитому «Петрові», емгебісти переконались про перебування в даній місцевості крайового провідника ОУН. Блокаду лісу було посилено. До прочісування території було залучено 300 бійців МГБ. При посилених 3-х денних пошуках 28 листопада о 16-30 більшовики відшукали капітально облаштований бункер, в якому при вчиненні опору було вбито чотирьох підпільників:

 

- Осипа Дяківа-«Горнового», «Цьвочка»;

- Миколу Мощанчука-«Бар»;

- кущового провідника Петра Зубрицького-«Петро», «Вибух»

та боєвика Павла Леуса-«Бор», «Орест».

 

У вбитих було вилучено 3 автомати, 2 карабіни, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи та видання. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі та багато речей. Тіла вбитих були доставлені у Львів для впізнання, яке здійснювали колишні зв’язкові Романа Шухевича – Катерина Зарицька-«Монста», Галина Дидик-«Анна», Дарія Гусяк-«Дарка» і надрайонний референт СБ ОУН Городоччини Мирон Гельнер-«Остап».

 

Наказом ГВШ УПА ч.1/51 від 25 липня 1951 року на підставі рішення УГВР від 5 липня 1951 року за видатні заслуги для справи визволення українського народу, за жертовну організаційно-політичну роботу, за мужність і геройство проявлені в боях з більшовицькими окупантами, зв’язкового при крайовому проводі Львівського краю Петра Бухтяка-«Петра» та поручика Миколу Мошанчука-«Бора», уродженця с. Підліски, відзначено Срібним Хрестом заслуги УПА.

 

Тим же наказом на підставі рішення УГВР від 1 листопада 1950 року провідника Львівського краю Осипа Дяківа-«Цьвочка», «Горнового», нагороджено Золотим Хрестом заслуги УПА.

 

Тільки через 61 рік історику з Миколаївського району Львівської області Роману Сколоздрі та автору публікації за архівними фотографіями вдалось ідентифікувати двох героїв – «Вихора» та «Петра», що полягли з 23 по 28 листопада 1950 року біля с. Добростан, ними виявились Петро Зубрицький, уродженець с. Острів Миколаївського району та наш герой, Петро Бухтяк з Піддністрян.

 

 

22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

В 2012 році, з ініціативи громадських організацій та політичних партій, крайового братства УПА на місці загибелі Петра Бухтяка та його побратимів, в селі Великополе на Яворівщині встановлено пам’ятний знак з іменами загиблих героїв та відновлено криївку, в якій довгий час вели підпільну діяльність загиблі воїни.

 

 22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

22 серпня 2012 року відбулось великолюдне святкування з участю духовенства та церковних громад, місцевої, обласної влади та народних депутатів України. Багатолюдний потік з усіх куточків Яворівщини, Львова та сусідніх районів прямував до місця вшанування пам’яті полеглих борців за волю України. На свято приїхала з автором публікації і вісімдесяти чотири річна сестра Петра Бухтяка – Софія.

 

 

22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

Тут, на місці пролитої братом крові, в молитві сестра заспокоїла свою душу, бо шістдесят років жила відчуттям провини перед братом за те, що не зуміла приїхати на останню зустріч у 1949 році.

 

 Крайня справа зв’язкова Катерина Пилат-«Ластівка». Друга справа дочка Петра Шатинського-«Крук». В центрі Софія Убога-Бухтяк. Другий зліва чоловік Катерини Пилат. Крайній зліва автор статті – дослідник визвольних змагань Горін Зіновій

 

Ось і підійшла до кінця оповідь про славні діла справжнього героя, доблесного сина України, нашого з вами земляка Петра Бухтяка, котрий зробив свій нелегкий вибір на користь боротьби за свободу і незалежність рідної землі, знаючи, що ця боротьба буде вимагати нелюдських зусиль, крові, а то і самого життя.

Символічна могила на місці упавши героїв

 

Вічна пам’ять полеглим героям!.

 

Дослідник визвольних змагань   Зіновій Горін

  2 березня 2017р.