Павло Когуч – сотенний УПА (автор:Іван Когуч)

опубліковано 3 лип. 2013 р., 11:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лип. 2013 р., 11:05 ]

Давно проминули лихоліття останньої війни. За цей час в Україні відбулося багато подій. Яскравих і не дуже. Таких, якими пишаємося, і таких, за які стає соромно. Однак найголовнішою повоєнною сторінкою є здобуття власної незалежної держави. 24 серпня ми щороку святкуємо День проголошення незалежності України, хоча було б правильніше відзначати, як це зробили балтійські народи, акт відновлення незалежності, бо у XX столітті, в часи української революції, вже існувала Українська Народна Республіка, 30 червня 1941 року у Львові було вдруге проголошено незалежність. Але реальність така, що в Україні багато людей не бажає погоджуватися з тим, що у нас значно більший державотворчий досвід, ніж півтора десятка років. Зараз багато хто акцентує увагу на тому, що свободу ми отримали наче якийсь подарунок, – без війни, без крові. 

 

 

 Tак, у 1991 році, коли радянська імперія вже конала і не могла чинити спротив поневоленим народам, усе дійсно обійшлося мирним шляхом. Але, аналізуючи наше минуле, ми маємо розуміти, що незалежність ми здобули дуже великою ціною, завдяки самопожертві великої кількості людей. У горнилі цієї боротьби загинули мільйони свідомих українців, мільйони зазнали поневірянь на чужині, знущань та катувань у радянських таборах. Радянський режим цілеспрямовано і послідовно знищував цвіт української нації. До визвольної боротьби стають перш за все особистості, котрі глибоко усвідомлюють свій обов'язок перед Батьківщиною, люди справедливі й високодуховні, які могли б принести велику користь своїй державі у мирний час. Вони перші й гинуть.

 

Читаючи сумні цифри кількості жертв українців у Другій світовій війні, ми часто до кінця не усвідомлюємо рівень тієї біди, яку принесли нам німецькі та російські окупанти. Фактично знищувався генофонд великого європейського народу. Для українців ця війна, як і Перша світова, стала національною трагедією ще й тому, що була для нас братовбивчою. Ми не змогли об'єднатися проти окупантів, а нерідко вбивали одні одних, відстоюючи інтереси чужої держави.

 

Гітлер відкрито заявляв, що прагне розширення життєвого простору для німецької нації завдяки іншим народам. Росія ж колонізацію здійснювала під гаслом звільнення поневолених народів, тільки не знаю я народів, які її про це просили. Російська експансія здійснювалася жорстоким і цинічним очищенням територій від місцевого населення. Голодомори, ув'язнення і знищення людей, виселення до Сибіру. Всі ці жахіття прийшли і на Західну Україну в 1939 році, та особливого розмаху набули з поверненням більшовиків у 1944-му. Яка нормальна людина зможе терпіти знущання зайди над собою, над своїми близькими, над своїм народом?

 

Більшовики завжди любили виправдовувати свої злочини необхідністю боротьби з «бандформированиями» – у документах у всіх донесеннях керівництву йдеться про боротьбу та ліквідацію «бандитов». Хто дав істинним бандитам право називати патріотів злочинцями? Воїни УПА не йшли воювати на територію Росії, вони захищали рідну землю і від німців, і від поляків, і від росіян. Кожна людина має право на захист свого життя та гідності. Кожен народ у разі небезпеки зобов'язаний себе рятувати, інакше він просто зникне, як зникли чи асимілювалися за історію людства сотні народів.

 

Під ударом окупанта український народ не зламався, не впав ворогові до ніг, не скорився. Найдикіший терор не зміг підірвати сили прагнень українців до самостійного державного життя. Внаслідок боротьби більшовицькі окупанти фактично не панували над великими територіями України і не могли тут успішно здійснювати грабежі та насильства над людьми.

 

Ні величезні сили ворога, ні важкі умови партизанської боротьби, ні той факт, що український народ стояв сам проти найбільшої імперії світу, не зламали дух і віру українських повстанців.

 

Другу світову війну українці, як і більшість народів світу, яких колонізували інші країни, розглядали як нову можливість здійснити свої національно-політичні ідеї, а саме – створення незалежної держави. У цій війні зіткнулися держави, що бажали розширити свої кордони та сферу впливу завдяки іншим народам. Українці, як і в Першій світовій, гинули за чужі інтереси. Адже в Червоній армії українців воювало чи не найбільше з представників усіх національностей Радянського Союзу. Але як показали результати Першої світової, імперії, що бажали підкорити інші народи, самі ж розпалися, і на їх руїнах постали самостійні Польща, Чехословаччина й інші країни. Прагнення України знехтували західні держави і потопили в крові більшовики.

 

Коли події цієї війни для українського народу стали розвиватися так, що на зміну одному окупантові завжди приходив інший, який своєю метою ставив цілковите поневолення та знищення українців, народ для захисту свого життя, гідності і збереження національної ідентичності взявся за зброю.

 

У 1942 році для боротьби з німецькою окупацією створилася Українська Повстанська Армія, в яку добровільно вступили найкращі, найпатріотичніші представники українського населення, сотні тисяч молодих юнаків та дівчат, чоловіків і жінок. Коли вслід за гітлерівськими арміями, що відступали, в Україну поверталися кремлівські імперіалісти, які знову готувалися відновити своє панування на наших землях. УПА зустріла і їх завзятою збройною боротьбою.

 

Співвідношення сил у цій боротьбі було нерівне. Кількістю живої сили, озброєнням, технічним та продуктовим забезпеченням більшовики були у значно вигіднішому становищі. На їхньому боці були багатотисячні загони НКВД, чекісти (як любили вони про себе говорити, – «люди з холодним розумом і гарячим серцем», але з огляду на ті численні звірства, які вони чинили, насильства, катування живих, знущання над тілами загиблих ці люди не мали ні здорового глузду, ні серця). У своїй звірячій люті вони дико знущалися з мертвих: кололи багнетами, прив'язували тіла коням до хвостів і волочили по дорогах, розпинали, відрубували голови, вішали у публічних місцях, спалювали, не давали хоронити, роблячи біля тіла загиблих засідки та заміновуючи самі тіла. Радше це були маніакально хворі злочинці, яким держава офіційно дозволила задовольняти свої садистські схильності на певній території, проти певного народу. У боротьбі з українськими повстанцями були задіяні спеціально вишколені військові спецвідділи, якими керували досвідченні офіцери і генерали, цілі дивізії фронтових військ Червоної армії разом з усією технікою, включно з танками та літаками.

 

На боці українського підпілля – здебільшого українська молодь, яка ще вчора сиділа в школах за книжками, командири, які ще вчора були гімназистами, вчителями, робітниками чи селянами, командири, котрі здобували військовий досвіду боях, а не у військових училищах. Нерівність сил приголомшлива. Однак одна суттєва перевага була на боці українських повстанців – безмежна віра у правоту справи, за яку вони боролись, відданість Україні, бажання волі своєму народові. Українці не йшли завойовувати чужі землі, а боронили свою. І, звичайно, боротьба була б неможливою без загальної підтримки народу. Бо проти ворога повстали не тільки ті, хто взяв до рук зброю, а все населення, хто як міг прагнув спричинитися до великої справи.

 

Як лезо бритви, пройшла Друга світова війна долями мільйонів українців. Але жертви були не марні. На початку 50-х років уже відбувся перерозподіл Європи. Всі національно-визвольні рухи було придушено, а Україна ще воювала з таким монстром, як Радянський Союз. Саме завдяки цьому про нас заговорив світ.

 

Рух опору розбудив свідомість людей. І можемо вважати, що ця війна не закінчувалася аж до здобуття незалежності. Та, на жаль, вона триває і зараз. Один полководець сказав, що війна не може вважатися закінченою, допоки не похоронено останнього солдата. Однак в Україні синдром війни виявився дуже тривалим, бо наче не було тих, хто воював з ворогами, хто віддав життя за волю нації, хто відбув заслання, підірвав здоров'я в таборах. Французький генерал, згодом президент Шарль де Ґолль казав, що якби він мав таку армію, як УПА, то чобіт німецького солдата не топтав би Францію. Діяльність Української Повстанської Армії він назвав феноменом. А сьогодні сумним феноменом є те, що вільна держава не визнає тих, хто боровся за її незалежність. Соромно дивитися в очі сивочолим ветеранам. Їх залишилося так мало. Як наше покоління може віддячити їм за звитягу, за збережену гідність української нації? Мабуть, перш за все віддаючи належну шану живим, зберігаючи пам'ять про їхню боротьбу, пам'ять про тих, хто віддав своє молоде життя за нашу свободу. З кожним прожитим днем дедалі менше стає живих свідків тих подій, а правдивих документів збереглося не так уже й багато, бо часто самі повстанці знищували архіви, щоб не дозволити ознайомитися з ними ворогові. Ми маємо зібрати по зернині інформацію про той період.

 

Злі язики кажуть, що на Західній Україні прославляють воїнів УПА. Насправді ніхто нікого не прославляє, вони не потребують цього, бо самі себе давно прославили своєю боротьбою, своєю відвагою та самопожертвою для держави, для народу. Наше завдання – зберегти пам'ять про кожного воїна УПА для сучасності і прийдешніх поколінь.

 

Своїм моральним обов'язком перед родиною та павлівською громадою вважаю впорядкування спогадів про життєвий шлях героя Павлівської землі – Павла Когуча.

 

Народився майбутній сотенний у звичайній родині павелецьких селян. Батько Михайло (з роду Іванкових) та мати Варвара (в дівоцтві Синишин) усе для життя важкою працею брали із землі. Вони вважалися добрими господарями, мали чимало поля, коня, тримали багато худоби. Попри те знаходили час і для загального розвитку, цікавилися непростими подіями, якими жив світ у І-й половині XX століття. Батько Михайло зокрема постійно купував газети і журнали, які уважно перечитував та дбайливо збирав і складав на горищі.

 

Господь подарував сім'ї трьох дочок і трьох синів. Найстаршою була донька Софія, 1905 р. н., відповідно їй довелося найбільше допомагати батькам у домашній роботі, доглядати за молодшими братами і сестрами. Софія найшвидше покинула рідний дім. Вийшла заміж за Дмитра Попадинця і пішла жити до чоловіка.

 

1913 року народилася донька Олена. Згодом, уже на засланні, коли в неї та її чоловіка Михайла Щербія народився син, назвали його на честь брата Павлом.

 

Наймолодшою була Марія. Народилася вона 1926 року. Тепер би сказали, що це була пізня дитина, бо батькам уже було відповідно 45 та 39 років. Однак у ті часи це було нормою життя. Сім'ї були багатодітні, і коли Бог послав дитину, тоді вона і народжувалась, скільки послав, стільки й було. Взагалі різниця в роках між старшою Софією та наймолодшою Марією становила 21 рік. Мабуть тому Марія зверталася до сестри завжди через «Ви».

 

В юнацькі роки Марія співала в сільському хорі. У 1950 році депортована в Якутію. Працювала на шахті, де й підірвала здоров'я.

 

Про тету Марію в мене особисто найсвітліші спомини. Це була надзвичайно прихильна і добра людина. Кожен з родини за найменшої нагоди відвідував її, і всім вона була рада. В її скромному будинку завжди було чисто й охайно, завжди вона мала чим усіх пригостити, і її звичайні страви були дуже смачні. В її помешканні, як тепер модно казати, була особлива авра, і всі це відчували, тому й тяглися до неї.

 

Марія часто згадувала своїх братів, які через червоного ката такими молодими відійшли з цього життя. В її світлиці, відколи себе пам'ятаю, на стіні висів портрет молодого чоловіка. Коли вперше запитав: «Хто це?» –у відповідь лише почув: «Це твій стрий, мій брат Павло. Він давно помер». У радянські часи, коли існував тотальний контроль, особливо над «неблагонадійними», люди рідко вголос згадували війну та повоєнні часи на Західній Україні.

 

Ті, хто пройшов через тюрми і заслання, боялися вже не за себе, а за дітей. Боялися передчасно запалити їх духом волі та почуттям ненависті до тих, хто нищив цвіт України в 40-50-х роках і продовжував плюндрувати вже душі їхніх нащадків. Важко уявити, що відчували люди, які пережили репресії, коли бачили, як їхні діти й онуки носять зірочки з Леніним на грудях, вивчають брехливу історію, де написано, що їхні діди були «бандитами», де співали дифірамби «освободителям», які насправді були катами. Ще дитиною, коли дізнався, що обидва мої діди були в тюрмі, то не міг збагнути, що ж вони такого зробили. Батьки казали тільки, що діди не були ні злодіями, ні розбійниками. Цікавість брала гору. Підслухані тихі розмови, недоговорені фрази дорослих поступово давали розуміння того, що зовсім не все так красиво і просто було в нашому минулому, як це описували підручники з історії. Правда виявилася зовсім іншою.

Доля Павла Когуча дуже тісно переплелася з долями членів його сім'ї, усієї великої родини.

 

Старшим серед братів був Йосип, 1908 року народження. Традиційно старший із синів після одруження залишався із сім'єю у батьківській хаті, тому в 1935 році він привів у батьківський дім молоду дружину Софію, дочку Ілька Дорошенка, ветерана Першої світової війни, якому довелося воювати аж у далекій Герцеговині. Правду кажучи, з трьох братів тільки Йосип виявляв бажання ґаздувати й умів це робити. Як і належить, батько розділив своє поле між усіма дітьми. Василь і Павло не бачили свого майбутнього в роботі на землі, тому віддали свої частки старшому братові, який разом з дружиною став уже володіти сімома морґами поля, п'ятьма морґами лісу, моргом ровеня. Зрозуміло, що земля завжди була цінним товаром, тому Йосип сплачував братам пайку, оплачував їхнє навчання у Станіславі, допомагав ставати на ноги.

 

Йосип Когуч за характером був людиною дуже доброю, не мав шкідливих звичок, ніхто ніколи не чув від нього лихого слова. Дружина Софія згадує, що за 10 років, які їм судилося прожити разом, вона ніколи злим.

 

Разом з тим Йосип Когуч був дуже активним у громадсько-політичному житті села. Член ОУН з 1934 року, член «Просвіти», драматичного гуртка, голова товариства «Сокіл», голова читальні у Павелчі. Йосип був у складі першої футбольної команди села. Ще за польської окупації він мав проблеми з владою через свою діяльність. Коли прийшли перші совіти, хтось видав список із 14-ти членів ОУН Павелча новій владі. Почалися нові неприємності, хоча загадкою залишається той факт, що ніхто з оунівців тоді серйозно не постраждав.

 

Настав 1941 рік. В Україну прийшли нові окупанти – німці. Павелецький парох о. Стефанчук настійливо рекомендує Йосипа як доброго ґазду, активіста, патріота на посаду сільського голови. Батько Михайло радив синові не погоджуватися ставати війтом. Досвідчений розум старого селянина доводив, що не допоможуть німці стати Україні державою. Йосип переконував батька, що з'явився шанс і тепер треба робити все, щоб його використати.

 

У 1944 році на Західну Україну поверталася радянська репресивна машина, для якої всі, хто був під німецькою окупацією, викликали підозру, а ті, хто в цей час займався ще й громадською роботою чи якось співпрацював з окупаційною владою, ставали ворогами народу. В цей час починається хвиля так званої воєнної еміграції. За 1939-1941 рр. радянська влада вже показала своє правдиве лице звіра. Тому цілком природно, що з наближенням червоних для уникнення репресій багато хто був змушений покинути рідні домівки й шукати притулку на чужині. Це була не втеча. Так рятуються від стихійного лиха, якому не можна зарадити. Насувались спраглі крові нащадки Золотої Орди, котрі без жалю калічили людські долі, забирали життя, якого не давали.

 

Розуміючи це, з болем у серці в 1944 році прощався Йосип зі своєю дружиною Софією і трьома малими дітьми. Вирушило їх шестеро чоловік. Разом з Йосипом був його товариш Петро Федишин (1909 р. н.). У цій групі вони обоє були старші від інших хлопців років на 15. Очевидно, важкою психологічно була дорога для двох чоловіків, які так і не змогли побороти відчуття відповідальності за своїх діточок, що залишилися зростати без батьків, любові до молодих дружин, яким у такий важкий час конче було потрібне міцне чоловіче плече. Дійшовши до села Петранки Рожнятівського району, Йосип Когуч і Петро Федишин вирішують повернутися додому. Цілком логічний крок, враховуючи, що вини за цими людьми ніякої не було. Бо за період головування Йосипа Когуча в селі з боку німців не було здійснено ніяких акцій щодо місцевого населення - він умів залагоджувати конфлікти і непорозуміння з окупаційною владою. Однак не врахували Йосип і Петро, що у совітів відсутня логіка речей, у них своє розуміння добра і зла. «Хто не з нами, той проти нас» – основний принцип радянської влади.

Відчай був на обличчі Софії, коли побачила чоловіка на порозі хати. На запитання, чому повернувся, Йосип відповів, що потрібен своїм трьом малим дітям (старшому Євгенові тоді було 8 років, Оксані – 4, а молодшому Маркіянові – всього кілька місяців).

 

Арештували Йосипа 10 січня 1945 року. Перед арештом наказали сім'ї звільнити хату ніби для потреб військової адміністрації. Коли за кілька днів родина повернулася, застала безлад, розбиті шухляди і пограбований будинок. Навіть Йосипові права водія чекісти забрали.

 

Згодом відбувся суд, на якому проти Йосипа свідчив один із колишніх друзів. Зла на свідка ніхто не тримає. Незрозуміло, про що взагалі можна було свідчити. Був війтом – про це було відомо всім. Хоча, знаючи про «найгуманніший у світі суд», можна тільки здогадуватись, що було написано у звинувачувальному вирокові, адже в незалежній Україні не відкривають для загального доступу справи тих років, ревно оберігають імена сексотів та зрадників. Вирок суду – 10 років каторги. Петро Федишин відбув свій термін і повернувся доживати додому. Йосипові не судилося. Вісім місяців промучився він у Станіславській тюрмі. Потім його перевели у Воркуту. Десь у 70-х роках зголосився один чоловік, що ніби сидів у Воркуті разом з Йосипом. Розказував, що в таборі було невдале повстання, після якого політичних стали утримувати разом з криміналом. У Йосипа вкрали куфайку; щоб зігрітися у лютий мороз, він грів біля вогню цеглу і клав за пазуху. Це, звичайно, не допомогло. Йосип захворів і помер. Чи було так, чи інакше, ніхто зараз не скаже. З офіційних документів є тільки довідка, що констатує смерть Йосипа Михайловича Когуча 25 лютого 1946 року у віці 39-ти років.

 

Другий син в сім'ї, Василь, народився у 1911 році. Ще хлопчиною виявив хист до торгівлі. Мамин брат тримав у Станіславі крамницю, де продавав фарби й інші побутові товари. Взяв небожа у помічники. Василь, прибираючи в крамниці, став знаходити на підлозі дрібні монети, які завжди віддавав вуйкові. Випробовував небожа крамар – монети залишав сам, бо хотів знати, як вчинить юнак, коли знайде гроші. Переконавшись, що хлопець чесний, став довіряти йому самому торгувати у крамниці. Згодом Василь пішов навчатися до торгової школи.

 

Очевидно, грошам раду давати умів, наскладав трохи з оплати за працю у вуйка, трохи з грошей, що сплачував брат Йосип за пайку, та відкрив невелику власну цукерню. Згодом купив крамницю в центрі міста, оселився у Станіславі. Поволі розширював справу і з двома друзями придбав складські приміщення, де в радянські часи вже були каси для продажу автобусних квитків (сучасний майдан Шептицького).

 

Хоча Василь жив і працював у місті, він не забував рідного села. Регулярно приїжджав не лише як гість, він жив справами села. Василь був у складі першої футбольної команди села. Як згадує Остап Матіяш, у 1932 році Василь Когуч, який мав уже свій склеп у місті, зробив для «Пробою» королівський подарунок: купив 13 комплектів жовто-чорних спортивних сорочок і штанів, форму для брамкаря. (Нариси з історії села Павелча (Павлівки), с. 129).

 

Василь був добрий і для громади, і для родини. Коли у Йосипа народився первісток Євген, Василь у березні привіз багато яблук, меду, печива. Щонеділі приїздив і привозив для братової фрукти, щоб мала чим годувати малого.

 

Осінь 1939 року відібрала майбутнє у Василя, як і у мільйонів галичан. Прийшли зі сходу новітні ординці, які хотіли все мати, але дуже не хотіли працювати, тому й найважчою роботою для них було реалізовувати принцип «поділяй і пануй». Якось у розпал робочого дня прийшли озброєні червоні на склад до Василя, хлопців повиганяли з приміщення, навіть не дали перевдягнутись із спецівок. Поміняли замки на дверях – і все стало комуністичною власністю. Склади були заповнені мішками з борошном, цукром, крупами. У це було вкладено багато грошей. Василь зажурився, захворів. Перед смертю Василь марив і все кликав свого чотирирічного небожа Євгена, якого дуже любив.

 

У 1940 році у віці 29-ти років Василь Когуч відійшов у вічність.

 

У метричній церковній книзі с. Павелчого 9 вересня 1923 року зареєстровано народження Павла Когуча, сина Михайла. Павло став п'ятою дитиною, третім хлопцем у сім'ї. З дитинства Павло виявляв жагу до знань. Літератури в ті часи було обмаль, тому із захопленням він перечитував батькові газети та журнали, любив слухати розповіді про минуле з уст своїх дідусів. Але цього допитливому хлопчині було мало, тому після школи Павло вступив до гімназії, на педагогічні курси. Павло був дуже активним у громадському житті.

 

З приходом перших совітів будинок «Просвіти» перейменували на клуб. Завідував клубом Іван Михайлович Когуч (Клузівський), який входив до ОУН. У залі поставили перекладину і бруси. Заняття спортом гартувало організм до міцності та витривалості. Вечорами і неділями збиралися хлопці, серед яких були члени ОУН, і займалися спортивними вправами. Серед них завжди в дружньому колі можна було побачити юнака Павла Когуча, який був також активним учасником драматичного і хорового гуртків, а до цього пройшов гарту «Дорості», «Пласті» й «Соколах». Без нього не обходилися фестини, які організовували члени різних громадських організацій.

 

У драматичному гуртку села Павло виявив хороші здібності до акторської справи, особливо йому вдавалися комедійні ролі. Як і багато юнаків, він захоплювався футболом. Світлина, датована 7 червня 1942 року, зафіксувала Павла з товаришами в складі павелецької команди «Пробій». Команда деякий час відстоювала честь села на футбольних полях і за німецької окупації.

 

Цікавий епізод стався з футболістами під час повернення додому після одного з матчів. Того дня павелецькі хлопці змагалися в Калуші. До села поверталися поїздом. Це було досить зручно, адже залізниця перетинає Павелче, тому доїхати з Калуша можна без пересадок. Очевидно, матч вдався, хлопці поверталися в хорошому настрої, сиділи у вагоні та співали українських пісень. У цей час поїздом проходив німецький патруль у складі офіцера та двох солдатів. Німцям не сподобалося, що за їхньої появи спів не припинився. Нацисти підійшли до гурту, слово за слово – і німецький офіцер ударив когось із наших. Павло миттєво збив офіцера з ніг і вихопив у нього з кобури пістолет. Тим часом його друзі обеззброїли рядових. Німецького офіцера дуже побили, мабуть, кожен хотів прикластися кулаком до окупанта. Солдатів не чіпали, тільки забрали зброю і тримали під прицілом. Розібравшись із зайдами, хлопці зірвали стоп-кран і пішли додому пішки. Де саме було зупинено поїзд, зараз ніхто не скаже. Свідок тих подій, небіж Павла Євген, якого стрий узяв на матч, тільки пам'ятає, що дуже довго по черзі хлопці несли його до села на руках.

 

По закінченні педагогічних курсів Павло вчителював у сусідньому селі Рибному. Молодий учитель формував із своїх вихованців патріотів України, організував тут націоналістичний гурток «Юнаки». (В. Качкан, «Незнищене село», с. 72).

 

Вчителював Павло недовго. Звичайно, і у війну життя продовжується, потрібно було і в ті нелегкі часи комусь навчати дітей. Однак Павло, як і тисячі його ровесників, розумів, що обставини вимагають іншого шляху. Україна потребувала борців, які могли б здобути свободу великому європейському народові.

 

1942 року створено Українську Повстанську Армію. Про забезпечення кожної армії дбає держава. УПА була армією без держави, бо створена з метою відновлення держави. Тому, звичайно, воїни нашої армії відразу зіткнулися з багатьма проблемами, зокрема браком озброєння для боротьби з ворогами. Організація Українських Націоналістів, членом якої був Павло Когуч, давала завдання своїм прихильникам іти в українську поліцію, щоб, отримавши зброю, переходити в УПА.

 

На доручення організації Павло Когуч записався в українську поліцію. Він дуже добре володів німецькою мовою. Німці ставилися до Павла з повагою, навіть з якоюсь пересторогою. Про це свідчить такий епізод. Був Великдень 1943 року. Павло прийшов з церкви додому, де застав німців, що вже святкували. Домашні не зрозуміли, що саме він різко сказав німецькою мовою, але солдати повставали, взяли зброю і пішли геть.

 

У поліції Павлові було некомфортно, він розумів, що німці просто використовують українських хлопців для своєї мети. Мабуть, він висловлював своє бачення щодо місця українського юнака в ситуації, що склалася, підбурював друзів до переходу в УПА. Можливо, десь щось не те сказав, можливо, хтось доніс німцям. Павла заарештували і два тижні утримували в карцері. Після цього арешту він більше до поліції не повернувся, а пішов до повстанців.

 

Того дня в родині було свято. Брат Йосип з дружиною Софією хрестили свого наймолодшого сина Маркіяна. Ввечері Павло зібрав собі трохи харчів. Батько Михайло намагався втримати його від цього кроку, просив не йти, на що син відповів: «Якщо Ви, тату, хотіли, аби я ходив за кіньми на полі, коли гине Україна, не треба було мене посилати вчитися». Можливо, комусь така відповідь видається надто жорсткою, але правда в тому, що першими, хто не міг миритися з тодішнім станом речей, дійсно були люди освічені, знайомі з минулим свого народу, люди мудрі, які усвідомлювали, що велика нація не має права мовчки спостерігати за тим, як вороги її знищують.

 

Павло попросив братову Софію віднести вузлика з харчами в обумовлене місце, підійшов до брата Йосипа, потис йому руку. Він узяв на руки малого Маркіяна, поцілував його і пішов з дому.

 

У потоці вже чекало кілька хлопців, вони дочекалися решти і вирушили в напрямку села Рибного. Всього в цій групі було 35 чоловіків різного віку з Павелчого та Ямниці. Були й такі, кому вже виповнилося 50 років. Від Павлівки до Рибного яких 3-4 кілометри дороги. Десь о 12-й годині ночі добровольці вже були на місці. Вони розставили охорону й заночували в стодолах. Зранку майбутніх воїнів відправили до Посіча, далі їхній шлях прямував до села Завою. Саме тут Павло із своїми друзями мав першу зустріч з леґендарним Різуном.

 

Командир звернувся до новоприбулих з викладом мети боротьби українського повстанця. Постава та слова Різуна справили велике враження на Павла. Перед собою він бачив справжнього патріота України. Мабуть, не думав молодий вояк того квітневого ранку 1944 року, що незабаром стане одним з найближчих соратників відважного Василя Андрусяка і сам очолить сотню повстанців.

 

Не всіх з цієї групи новоприбулих патріотів, готових до боротьби, було зараховано до складу УПА. Кільком старшим чоловікам, подякувавши за готовність до визвольних змагань, Різун наказав повертатись до сімей. Надійні люди були потрібні не тільки в партизанських загонах. Ті, кого відправили додому, прилучалися до боротьби тим, що допомагали з харчами, займалися агентурною роботою, за потреби надавали притулок воїнам УПА.

 

Решті, кого прийняли, слід було спочатку навчити поводження зі зброєю, тактики партизанської війни. Вже за кілька днів після приходу поповнення з Павелчого та Ямниці загін Різуна мав бій з мадярами. Молодих не брали. Звичайно, було чимало гарячих голів, що хотіли відразу кидатись у бій супроти ворога, але завданням кожного командира було зберегти життя молодих хлопців, уникати марних жертв.

 

Павла Когуча відправили на вишкіл до старшинської школи, прийняття до якої було обумовлено цензом. Від кандидатів вимагали закінченої освіти на рівні 6-ти класів гімназії або 8-ми класів радянської десятирічки. Павло відповідну освіту мав і вже встиг попрацювати вчителем.

 

Після того, як Павло покинув рідну домівку, певний час він не давав про себе знати. Пізніше стало відомо, що, будучи на вишколі, він і не мав змоги про себе повідомити, та й з погляду конспірації це було недоцільно, бо будь-яка інформація могла наразити на небезпеку родину.

 

Вже з літа 1944 року в селі розходилися чутки, що Павло загинув. Брат Йосип усіляко оберігав від цієї інформації батьків. Але чутки поширюються швидко, і зберегти їх у селі в таємниці неможливо. Дійшла ця сумна звістка і до батька Михайла. Він дуже зажурився, став усамітнюватися. Не витримало серце ймовірної втрати другого сина, і на 63-му році життя Михайло Когуч помер, так і не дізнавшись, що насправді Павло живий і бореться проти окупантів. Згодом, коли син дізнався про смерть тата, то дуже важко пережив цю сумну звістку, адже він пішов з дому, так і не попрощавшись з батьком.

 

Після вишколу Павла призначили чотовим у складі сотні Бойка, де вже дуже скоро молодший командир відзначається вдалою засідкою на ворога. Павло із своїми бійцями відбиває три машини з бостоном – високоякісною вовняною тканиною (Літопис УПА т. 19, с. 155). Здавалося б трофей незначний. Тканина – не зброя. Однак в умовах, коли в армії відсутнє державне забезпечення, роздобути високоякісну тканину було чималим успіхом. Український повстанець як захисник народу мав дбати про свій зовнішній вигляд. Робота в кравців закипіла, хлопці отримали якісні добротні однострої.

 

Зима 1945 року була сувора. Другий місяць року, ніби виправдовуючи свою назву, лютував сильними морозами. Сотня Бойка зупинилася на ніч у с. Посічу. На світанку вартові побачили більшовиків, які оточували село. Вони, напевне, знали, що тут квартирують повстанці, бо це не виглядало на звичайну «профілактичну» облаву. Оточуючи село, більшовики найбільші сили зосередили на узліссі, щоб відрізати шлях відступу до лісу. Обложивши Посіч, червоні гадали, що змусять повстанців здатися. Звичайно, ніхто і гадки не мав цього робити. Було зрозуміло, що доведеться прориватись боєм. І втрат не минути. Вдарили більшовицькі кулемети. Становище сотні ускладнилося ще й тим, що не було чути наказів сотенного Бойка. В обставинах бою, коли відсутнє єдине командування, існує великий ризик, що в підрозділі через неузгодженість дій може початися паніка, а це є першим кроком до загибелі. Що сталося із сотенним, на той час було невідомо і з'ясовувати не було часу. Чотовий Павло починає віддавати накази, а стрільці – їх виконувати.

 

Більшовики не очікували відчайдушного опору з боку повстанців, які не тільки не здавалися, а ще й перейшли в атаку. Ворога охопила паніка – і карателі рятувалися втечею.

 

На жаль, підчас прориву більшовицького оточення повстанці зазнали втрат. Серед поранених були чотові Павло і Морозенко. В цьому бою п'ять відважних лицарів віддали своє життя за волю України. Геройську смерть прийняв 50-річний стрілець Камінь, котрий закрив своїм тілом дуло кулемета. Не одне повстанське життя своїм вчинком урятував цей мужній чоловік. Також було знайдено тіло сотенного Бойка. Ран на ньому не виявили. В Бойка було хворе серце, і, очевидно, він помер від раптового інфаркту ще до бою, тому й не було чути наказів сотенного. Тіла загиблих урочисто, з військовими почестями віддали землі на цвинтарі в с. Грабівці.

 

В екстремальній ситуації Павло зумів тактично грамотно організувати сотню до відсічі ворогові та поступового переходу в контрнаступ. Враховуючи це, командир куреня Прут доручає чотовому очолити сотню. Так, у бою в лютому 1945 року Павло Когуч стає сотенним Української Повстанської Армії.

 

Новий командир, котрий уже в боях довів свою мужність, став незаперечним авторитетом для своїх бійців. Як зазначено в Літопису УПА, т.19 (с. 98), «Павло був стрункий, вродливий, гарно презентувався в колі старшин. Вояки його сотні висловлювалися про нього добре».

 

Сотня «Заведії», яку очолював старший булавний, а з 1946 року поручник Павло, входила до структури Підкарпатського куреня «Скажені», яким до своєї загибелі 3 березня 1946 року командував Павло Вацик – псевдо Прут. Під назвою «Скажені» слід розуміти шалену лють, яку відчували бійці до загарбників, і те завзяття, з яким вони боролися проти окупантів. У свою чергу курінь підпорядковувався Станиславівському 22-му Тактичному відтинкові УПА «Чорний ліс» під командуванням полковника Василя Андрусяка («Ґреґіт», «Різун»).

 

Сотня як назва підрозділу не означає кількісного складу бійців у 100 чоловік. У різні періоди боротьби штат сотні змінювався. У 1944-1945 роках повна сотня налічувала до 200-т чоловік. Ділилася вона на чотири чоти по чотири рої. Рій мав 11 воїнів. Окремо були рої протипанцирний, гранатометників і важкого кулемета. (Літопис УПА, т. 3, с. 150). У часи пізнішої боротьби з об'єктивних причин кількісний склад сотні зменшується.

 

До складу сотні «Заведії» здебільшого входили повстанці з Павелчого, Вікторова, Ямниці, Тязева та інших навколишніх сіл. Відомо, що в лавах УПА боролися за волю України та свободу своїх народів і чужинці. Цікавий той факт, що в 1945 році у сотні Павла воював син Італії, уродженець Риму Авґустин Донніні, якого повстанці лагідно називали Михасем. Авґустин у складі італійської армії, союзника гітлерівської Німеччини, прибув в Україну воювати проти більшовицького СРСР. Загарбницька війна була йому огидна, на батьківщині диктатор Муссоліні вів італійський народ до прірви. Ідеї свободи, з якими він зіткнувся в Україні ще в 1943 році підчас спілкування з повстанцями, котрі боролися тоді проти німців, так захопили його, що він залишає свою частину і переходить до УПА. Великий вплив на формування Авґустина, як патріота на початках його боротьби в повстанських лавах, мали командир Різун та політвиховник Підкарпатського куреня «Боян» – уродженець села Павелчого Борис Федорович Когуч. Згодом їхню справу продовжив Павло. Вперше вони зустрілися влітку 1945 року.

 

Таборувала сотня у лазах між Павлівкою, Вікторовом і Тязевом. Зв'язківці, що їх вислав до сотенного Різун, привели стрільця середнього зросту, чорнявого, в сірій російській шинелі, з довгим російським крісом.

– Друже сотенендо, Михась зголошує свій прихід! – це були перші слова, з якими Авґустин звернувся до Павла. (Літопис УПА, т. З, с. 228). Можна зрозуміти українських повстанців, які після короткої розмови італійця із сотенним відразу обступили його, щоб познайомитися, тим більше, що на спілкування Авґустин ішов радо, бо від природи був веселий і жартівливий. Сотенний знайомив Михася із життям українців, їхнім прагненням до творення сильної незалежної держави. Люди італійця приймали дуже щиро. Інколи кумедно було чути, як з чужим акцентом, але все-таки українською мовою Михась намагався спілкуватися з місцевими жителями. Скоро він став відомим майже всьому населенню навколишніх сіл. Ті, кому доводилося спілкуватися з італійцем, згадували його дуже мило, зі щирою усмішкою. Ще до війни в Італії Авґустин студіював медицину, тому був не тільки вправним воїном, але за потреби виконував обов'язки санітара.

 

Восени 1945 року Михася перевели до сотні Довбуша, а взимку 1946 року він загинув у бою з більшовиками на Українській землі, яку боронив, яка стала рідною для сина Італії та з вдячністю прийняла його в своє лоно.

 

На початку березня 1945 року Підкарпатський курінь під командою Прута проходив бойовим рейдом теренами Стрийщини. 11 березня сотенний Павло отримав наказ влаштувати засідку на більшовиків в районі с. Дідушиць-Малих. День перед тим чота Богуна на засідці знищила 5 більшовиків і здобула важкий кулемет. Тож цілком вірогідним було те, що ворог стягне сюди значні сили для прочісування території.

 

Грамотно облаштувавши засідку, десь о 10-й годині ранку повстанці побачили 6 великих американських машин з енкаведистами. Стало зрозуміло, що сили нерівні і бій буде важким. Однак усвідомлення того, що вони на своїй землі, боронять свій народ від нечисті, що не дає спокійно жити людям, давало воїнам УПА незрівнянну перевагу над червоними.

 

Підпустивши ворога на віддаль прицільної стрільби, повстанці вдарили барабанним вогнем з усієї зброї по автомобілях. Від несподіванки енкаведистів охопила паніка. Вони почали безладну стрільбу, і їхні кулі інколи косили своїх. Після півгодинного бою опір ще чинило близько 15-ти більшовиків, до яких підоспіли свіжі сили і вдарили по повстанцях з тилу. Задля збереження своїх воїнів Павло ухвалив рішення відходити до основних сил куреня. Наслідки бою були жахливими для більшовиків. Поле бою було вкрите трупами ворога. Сотня втратила одного стрільця, трьох було поранено. Загиблого і поранених повстанці при відступі, звичайно ж, забрали із собою.

 

Вислухавши рапорт та провівши аналіз бою, курінний Прут відзначив сотенного Павла за добре облаштування засідки, вдалий бій і грамотно організований відхід відділка, що дозволило зберегти життя людей.

 

Курінь відходив з рейду до Чорного лісу, і місцеві жителі з великою вдячністю прощалися зі своїми оборонцями, що розгромили сталінських посіпак і йшли далі виконувати бойові завдання.

 

Чергової серйозної сутички з більшовиками не довелося довго чекати. Після краху поблизу с. Дідушиць вони стягнули свої сили і влаштували справжнє полювання на курінь. Великою кількістю солдатів блокували села, влаштовували облави в лісах. Розвідка куреня постійно стежила за маневрами червонопогонників. За її повідомленнями було зрозуміло, що ворога в кілька разів більше; стомленим повстанцям було б недоцільно втягуватись у нерівний бій. Тому було вирішено відходити до Чорного лісу.

 

У ніч на 25 березня після важкого багатокілометрового маршу курінь зупинився поблизу с. Майдану (з 1963 року – Міжгір'я Богородчанського району). Не довго довелося відпочивати стрілецтву. Вартові, запримітивши ворога, підняли відділ по тривозі. Стрільці відразу зайняли кругову оборону та через деякий час перейшли в контрнаступ. Противник, залишаючи зброю і тіла вбитих, панічно втік. Атака відбита. Настав ранок. Курінь продовжив свій марш. Сотня Павла отримала наказ прикривати відхід відділу, забезпечити тили від ворога.

 

Пополудні біля села Прислопа (з 1946 року – Луквиця) сотенному доповіли про велику кількість «куфайників» з лівого та правого флангів. Павло вислав до курінного зв'язківця, а сам став готувати підрозділ до опору. І недарма, бо за кілька хвилин сотня прийняла бій, що тривав півтори години, доки Павло не отримав від курінного наказ до відступу. Півтори години – це крапля у вічності буття, але в умовах бою – це ціла вічність, адже якась мить відділяє життя і смерть, щосекунди кожен міг бути убитий. Трьох побратимів, загиблих у цій сутичці, повстанці забрали із собою і, перейшовши через Присліп, зайняли тактично вигідне становище на одному з пагорбів, з якого добре проглядалася місцевість на кілька кілометрів (хто володіє висотою, той панує над ситуацією – це один із законів військової тактики).

 

Знаючи, що ворог усе ще переслідує, відділ посилено готувався до бою. Десь після шостої години вечора з'явилися більшовики, які відразу наразились на перехресний вогонь воїнів УПА. Втретє за день ворог відчув звитягу і міць українських партизанів, і після короткої перестрілки рештки більшовиків рятувалися втечею.

 

Вечоріло, закінчувався один із сотень нелегких повстанських днів – 25 березня 1945 року. (Літопис УПА, т. З, с. 221).

 

Вже через кілька днів після повернення зі Стрийщини та Коломийщини до рідного для партизанів Чорного лісу Підкарпатський курінь отримав від командира Тактичного відділка Різуна наказ вибити із села Посіча спецвідділ НКВД, який кількістю біля 200-т чоловік заквартирував у селі.

 

У різних матеріалах існують розбіжності в датах проведення цієї акції. Том 3 Літопису УПА вказує на бій у с. Посічу під датою 7 квітня 1945 року. У спогадах одного з повстанців у томі 19-му цього Літопису згадується дата 20 березня. Розбіжність можна пояснити людським фактором, адже спогади про бої писали вже через роки, боїв було чимало, тому й могла закрастися помилка. Однак щонайменше три факти вказує на те, що датою бою, про який ідеться, необхідно вважати все ж таки 7 квітня. По-перше, відомо, що 25 березня курінь Прута ще тільки повертався з рейду в Чорний ліс і в цей день провів три бої з більшовиками, зокрема біля сіл Майдану і Прислопа Богородчанського району.

 

По-друге, саме 7 квітня розпочалася велика акція НКВД разом з армійськими частинами з блокування Чорного лісу. Тому війська і розміщувались на постій у навколишніх селах. По-третє, у 1947 році в підпільному повстанському журналі опубліковані спогади поручника Павла про цей бій, де він чітко називає дату – 7 квітня 1945 року.

 

Розвідка доповіла, що в Посічу більшовики зупинилися в школі і трьох хатах. Було визначено місця розташування вартових. Після детального планування операції сотня «Змії» сотенного Сокола отримала наказ ліквідувати ворога, що засів у школі, сотня «Заведії» під командою Павла з боку Станиславова здійснювала удар по трьох хатах.

 

Можна тільки здогадуватись, які думки роїлися того весняного вечора у сотенного, коли разом зі своїми бійцями він звужував кільце оточення і бачив ворожі постаті у вікнах будинків та школи. Школи, де мали б учитися діти, а він, учитель, мав би сіяти те добре й вічне, чому власне хотів присвятити своє життя...

Рівно о десятій годині вечора автоматна черга по ворогові сотенного Павла стала сигналом до початку бою. Вогонь командира відразу підхопили всі повстанці. Ворог вистрибував з вікон палаючих хат, почав налагоджувати оборону, але не міг дати ради відважній атаці воїнів УПА. Небагато більшовиків врятувалося втечею. Повстанці здобули багато зброї, амуніції, медикаментів. Машини та решту трофеїв спалили.

 

У розпал бою сотенний Павло отримав серйозне поранення у праву руку. Куля зайшла в плече і вийшла біля ліктя. Пораненого привели в землянку до Різуна. У той час командир був із своєю дружиною Євгенією Андрусяк, з якою Павло вже був знайомий. Кількома місяцями раніше, коли в січні 1945 року Різун був поранений, Євгенія вирішила йти до чоловіка в Чорний ліс. В околицях Надвірної її прилучили до сотні Павла, що поверталася з бойового завдання. Сотенний супроводжував дружину командира до Посіча, де передав її вістунові Ясеві, котрий був безпосередньо зв'язаний з Різуном. (Є. Андрусяк, «Спогади», с. 34- 35).

 

Як згадує Є. Андрусяк, Павло зазнав поранення у плече, й одночасно стався перелом правого передпліччя. Йому наклали гіпс, нічого не було для знечулення, його дуже боліло, а він співав. (Є. Андрусяк, «Спогади», с. 36).

 

В умовах партизанської війни про стаціонарне лікування не було й мови. Через великий брак медикаментів неможливо було отримати кваліфіковану допомогу. Поранений сотенний приходив до рідного села, щоб зробити перев'язки, почистити рани. Надавав йому допомогу лікар залізничної лікарні Недільний, якого навмисно привозили до села. Очевидно, цей хірург неодноразово допомагав партизанам, бо згодом його ув'язнили. (Нариси з історії села Павелча (Павлівки), с. 91).

 

Лікар промив та перев'язав рани. Однак більше він приїздити не міг, бо це викликало б підозри, та і Павло не залишався у селі, щоб не наражати на небезпеку людей, які йому допомагали. Адже вже перші відвідини села пораненим сотенним могли закінчитися для нього трагічно. Того вечора він приходив із своїм товаришем до Василя Шкандрія. Тут йому промили рану, і хлопці пішли. Майже відразу почалася стрільба – більшовики їх помітили. Хоча надворі вже був квітень, землю ще вкривав сніг, а хлопці були в білих кожухах, тож це для них стало порятунком. (Спогади Марії Шкляр).

 

Василь Шкандрій (Дідо) був досить довіреною людиною, і Павло постійно підтримував тісні зв'язки з ним. Цей чоловік виховав сина Богдана (1928 р. н.) – справжнього патріота України, котрий вступив до повстанських лав відразу після закінчення 10-го класу. За Богданом до лав УПА пішли його вірні друзі Богдан Заславський та Антін Салій. Дідо забезпечував повстанців харчами, через нього Павло підтримував зв'язок з багатьма потрібними людьми. Енкаведисти закатували Василя Шкандрія, геройськи загинув його син Богдан, і ніхто не знає, де їхні могили.

 

Деякий час лікував Павла лікар Берест – Ярослав Мартинець, студент 5-го курсу Львівського університету. Але курінь Прута вирушав у пропагандистський рейд на Захід, до Словаччини. Мабуть, Павло сумував з того приводу, що не міг разом з побратимами донести правду про українських повстанців західним сусідам. Метою рейду було роз'яснити словацькому народові, за що борються воїни УПА, донести до західного світу істинний стан речей в Україні, бо радянська ідеологія облудною брехнею спотворювала правду про боротьбу українського народу за свободу.

 

У кінці квітня 1945 року більшовики, підтягуючи сили, блокували села, робили облави в лісах. Різун на деякий час змінив місце дислокації та почав збирати свої курені між Грабівкою і Глибоким. Разом з командиром тактичного відділка був і поранений Павло.

 

Склалося так, що Євгенії Андрусяк ще деякий час довелося доглядати пораненого сотенного. Лікувати руку взялася лікарка Сойка (Амалія Реґей), але з умовою, що Євгенія поїде з нею до підпільного шпиталю, розташованого у Підпечарах. Звичайно, що дружина Різуна не була зобов'язана їхати з пораненим, але добре серце і почуття відповідальності не залишили цій чудовій людині вибору. Вона їде до Підпечар, навіть забувши в клопотах написати чоловікові записку, що везе хворого.

 

У «Спогадах» вона так описує цей епізод:

«Десь у кінці квітня розвідка доповіла, що більшовики підтягують сили, блокують села, передбачається облава на ліс. На другий день ми дуже рано вийшли з нашої землянки. Вже був день, коли ми зайшли на ділянку молодих ялинок. По всіх чотирьох кутах ділянки стали стійкові. Ми зайшли в дуже густі деревця і розійшлися, по одну сторону пішов командир Різун, лікар Берест, Ясь і ще кілька стрільців з його охорони. По другу сторону зі мною пішов поручник Павло, санітар і три стрільці. Я постелила під деревцями, щоб Павло ліг, бо у нього була температура, дуже боліла рука. Павло попросив дати йому револьвер... (с. 36).

 

Згодом усі зібралися між Грабівкою і Глибоким, де командир Різун зібрав свої курені, які були поблизу.

 

З нами був Павло, він був тяжко хворий, температура не покидала його, рука опухла, пальці синіли. Лікар Берест (Ярослав Мартинець з Богородчан, студент 5-го курсу Львівського університету, загинув у лютому 1948 р.), який лікував його, відійшов у рейд з куренем Прута на захід, у Словаччину. Поручник Павло лишився зі мною. Я бачу, що з ним погано, рана пригоїлась, гіпс зняли, почалась гангрена. З одним куренем була лікар Сойка, яка втратила праву руку при переході фронту. Я розшукала Сойку і попросила, щоб вона оглянула Павла. Вона глянула на руку Павла і питає: «Хто лікував?» Прошу, щоб допомогла, а Сойка каже: «Якщо ви поїдете з ним, то заберу його, а як ні, то я не хочу за нього відповідати. У нього гангрена». Я згодилась, і ми його забрали на фіру Сойки і поїхали в село поблизу Станиславова, де вона мала свою шпитальку. Лікар Сойка привезла хворого Павла в село Підпечари, помістила його в одну із хат... Ми рятували руку Павла. Принесли жінки квасного молока, руку мочили в молоці, до ранку пухлина трохи зійшла. Рано лікар Сойка при моїй допомозі лівою рукою зондом відкрила пригоєну рану, почистила і почала вставляти дренаж. Нічого не було для знечулення, але Павло навіть не скривився. Я була з ним цілий тиждень. Температура спадала, і йому ставало краще. У Великодню суботу думала разом з ним вернутися в Чорний ліс, але вночі за мною прийшов стрілець Білий і забрав мене... В лісі Різун запитав, як Павло, чи краще йому?» (Євгенія Андрусяк, «Спогади», с. 38 - 39).

 

Після одужання сотенний Павло розшукав пані Євгенію, щоб подякувати за допомогу: «...Недалеко нашого табору знаходився курінь Прута. Курінний Прут і сотенний Павло завітали до нас, поручник Павло звернувся до мене з подякою, сказав, що прийшов потиснути мені руку своєю правицею з подякою, що його рука здорова». (с. 40).

 

Після поранення в Посічу Павло чи не вперше навідався і до родини. Про цю зустріч небіж Євген Попадинець, 1937 року народження, згадує так: «Коли вуйко завітав до нашої осел, ми всі дуже зраділи, хоча з пораненою рукою, але охайно одягнутий, у форму українського повстанця, з автоматом на грудях і з тризубом на кашкеті. Біля хати була виставлена стійка з його бійців, а хтось із наших односельців пішов на гостинець подивитися, чи не шастають енкаведисти, бо їхній гарнізон розташовувався недалеко, біля залізничного моста. Велася розмова про боротьбу з більшовиками, про велику допомогу повстанцям від місцевого населення продуктами харчування, одягом, медикаментами. При розмові була присутня мама Павла – Варвара, яку покликали з її хати. Зустріч була надзвичайно радісною, були і сльози, й усмішки, адже минув понад рік бойових дій. Хтось із медичних спеціалістів перев'язав рани на руці. Десь опівночі Павло з побратимами попрощався з ріднею».

 

Влітку 1945 року до штабу Різуна завітав керівник крайового проводу ОУН Роберт з членами проводу. Роберт вручив йому Золотий Хрест Бойової Заслуги II класу за півсотні боїв з німцями та наказ про надання військового звання майора. За низку вдало проведених боїв, зокрема в селі Завої, тоді ж Срібним Хрестом Бойової Заслуги І класу був нагороджений курінний Прут і Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги – сотенний Павло і поручник Сапер. (Реабілітовані історією. Книга І, – м. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2004 р.).

 

Про те, що Павло був удостоєний такої високої нагороди, сказано і в Літопису УПА (Т. 3, с. 37). Командування Тактичного відтинка та крайового проводу ОУН належно оцінило відвагу і військову грамотність молодого сотенного у проведених боях. Деякі з них описані в цій книзі, однак, на жаль, про багато інших нам нічого не відомо.

 

Блокада Чорного лісу тривала. Одного з літніх днів 1945 року Софія, дружина Павлового брата Йосипа, повернулася із Станіслава додому. Зранку вона їздила до чоловіка, який усе ще перебував у місті в тюрмі. Зайшовши до хати, побачила якогось хлопчину. Домашні сказали, що малий ні з ким говорити не буде, крім Зоськи. Хлопець міцно стискав кулак і тільки після того, як пересвідчився, що перед ним дійсно та особа, до котрої він прийшов, розімкнув побілілі пальці. На долоні була записка, з якої Софія довідалася, що Павло потрапив у скрутне становище. Він просив братову піти до Сунікових, де жила його старша сестра, взяти фіру, косу і їхати на Гуту. Софія так і зробила, з нею ще поїхав Павлів небіж, п'ятнадцятирічний Василь Попадинець.

 

До місця доїхали без пригод, хоча по дорозі бачили рух червонопогонників. Навколишні села були оточені, готувалась облава. Павло був не сам. На Гуті він чекав з провідником на псевдо Руслан, обидва лягли на воза. Софія з хлопцем зверху накидали трави, поставили косу і рушили до Павелчого. При в'їзді до села, поблизу горішнього цвинтаря, побачили групу солдатів. Василь відразу сказав:

– Тікайте, вуйно!

– Ні, Васильку, їдемо. Як я буду втікати, вас точно поб'ють, а так з Божою поміччю, може, обійдеться, – відповіла Софія.

 

Лиця тих зайд, були знайомі. Вони кожного разу чекали під хатою, коли видоять корову, аби випити молоко і не дати віднести хлопцям до лісу. І те, що в хаті було троє малих дітей, які теж хотіли їсти, їх не цікавило. Коли віз порівнявся з облавниками, ті його зупинили.

– Откуда єдєш ? – різко запитав один з них.

– З лісу. Косили худобі трави, – відповіла Софія.

– Бандітов нє відала?

– Ні, – чесною і спокійною була відповідь. Хоча так хотілося сказати: «Та вони ж стоять переді мною».

 

Солдати оглянули віз, поштовхали трохи траву та й відпустили. Весь цей час Павло із своїм товаришем крізь щілини спостерігали за діями червоних. Найбільше шкодував тієї миті сотенний, що піддав ризикові небіжа та братову. Доїхавши до безпечного місця, Руслан з Павлом щиро подякували за допомогу. Поряд була рідна хата, і так кортіло запросити товариша в гості, побачитися з мамою, сестрами і небогами. Але розумів Павло, що не має права піддавати ризикові своїх близьких, бо найперше в батьківській хаті його шукатимуть облавники. Адже по кілька разів на день ґарнізонники навідувались сюди і, тероризуючи родину, розпитували про нього. (Записано зі слів Софії Ільківни Когуч, 1919 р. н.).

 

Павла шукали. Якось до села на обшук приїхав загін НКВД з Калуша на чолі з офіцером Курмановим. Спочатку пішли до сільської ради, випитуючи про повстанців, ледь не догола роздягли секретаря Ілька Галька. Згодом пішли в родинний дім Павла. У хаті на той час була братова Софія з дітьми. Здалека побачивши енкаведистів, вона наказала старшим Євгенові й Оксані втекти з хати. Залишився маленький Маркіян. Наче смерч, влетіли червоні до хати. Курманов, розмахуючи пістолетом, почав кричати, випитувати, де Павло. Жінка відповіла, що не знає. І це було правдою. Але не доходило до свідомості тупого солдафона, що ніхто не міг знати, де сотенний. Адже однією з найважливіших умов, що дозволила тривало й успішно боротися українським повстанцям супроти окупантів, була детально і грамотно продумана конспірація. Коли офіцер наказав солдатам розвалити піч, бо начебто там переховувався Павло, Софія спокійно, із сарказмом сказала йому: «Зачекайте, пане, не валіть, зараз відкрию шубер і Павло сам випаде». Курманов відразу не зрозумів, про що йдеться. «Откривай», – наказав він. Коли ж до нього дійшло, що жінка просто глузує, то дуже розлютився. Став бити Софію, кинув її під стіл і, погрожуючи вбивством, став знову вимагати сказати, де Павло. Не почувши відповіді, він тричі вистрелив біля неї у підлогу. В цей час біля печі принишкло сидів Степан Комар, підліток, якого солдати спіймали на вулиці і чомусь привели до хати. Курманов підскочив до хлопця і став кричати, що «женщіну уже убіл», застрелить і його, якщо не скаже, де Павло. Перелякана дитина і слова не могла промовити, тоді кат вистрелив у підлогу і біля нього. Знову підскочив до Софії, знову стріляв у підлогу. Нарешті солдати таки розвалили піч, де, звісно, нікого не було. Чекісти вийшли надвір, залишивши в хаті одного солдата, українця. Курманов затіяв нову гру – в доброго і поганого слідчого, свого і чужого. Він вважав, що жінка не хотіла признатись чужинцеві, а тепер, психологічно зламана, скаже правду українцеві. Солдат став чемно її розпитувати, просив признатись, казав, що Курманов дуже запальний і може справді замучити до смерті. На це Софія йому відповіла: «Я нічого не знаю, але навіть якби знала, то все одно нічого б не сказала. Ви вже замордували мого чоловіка, можете замордувати і мене».

 

Солдат вислухав її і таки переконав офіцера, що жінка дійсно не володіє жодною інформацією про Павла. Нічого не добившись, перелякавши та позбиткувавшись над Софією і Степанком, для якого ця подія важко відбилася на здоров'ї, залишивши розвалену піч, новітні інквізитори забрались геть.

 

Ця історія мала нетипове для совітів продовження. Наступного дня згадуваний секретар сільської ради їде до району і подає скаргу на дії офіцера Курманова. Прокуратура відкрила кримінальну справу. 15 разів ходила Софія до Станиславова на допит. Завжди слідчий задавав майже одні і ті самі запитання. Очевидно, не хотілося справі давати ходу, слідчі сподівалися, що жінка заплутається у своїх свідченнях. Однак збити з пантелику Софію не могли. Пережиті події до найменших подробиць назавжди закарбувались у пам'яті.

 

Через деякий час до села приїхали військовики. Розшукали Ілька Галька і Софію Когуч, посадили в машину і повезли в бік шосейної дороги. Коли машина повернула не до Станиславова, а праворуч, у бік Калуша, то селом стали ходити чутки, що Софію й Ілька везуть у ліс і застрелять. Насправді їх везли на суд над Курмановим. Суд мав відбутися в Калуші, за місцем його служби. Коли Софію викликали давати свідчення, вона дещо розгубилася в присутності великої кількості радянських офіцерів, які із зверхністю дивилися на неї, про щось перешіптувались і підсміхалися. Далися взнаки пережиті стресові ситуації, певний час вона нічого не могла відповісти. Офіцери почали голосно сміятись. Але несподівано на захист Софії став суддя, який закликав присутніх до порядку і сказав, що жінка давала свідчення 15 разів на допитах і всюди говорила однаково.

Невідомо, як закінчився б цей процес, якби не добра воля ще одного свідка – того солдата, українця, що був тоді в загоні Курманова. У той день його відрядили до Коломиї, але після обіду він повернувся до Калуша і з'явився на суді. Він виступив зі свідченням і розповів усю правду про те, як офіцер поводився того дня у Павелчому. Курманову дали 10 років. Після зачитання вироку його дружина почала істерично кричати до прокурора і судді: «Ви бандеровку защіщаєтє». На це хтось із них відповів: «Не чіпайте бандерівців, і вони вас не вчеплять».

 

Пізно ввечері Софія повернулася додому. У хаті ніхто не спав. Зійшлася родина, сусіди. У нервовому напруженні й очікуванні найгіршого з болем дивилися на трьох діточок, можливо, вже круглих сиріт. І тільки коли Софія з'явилася на порозі, хоча і дуже втомлена, але жива, здорова, всі з радістю кинулися до неї та стали розпитувати, що з нею відбувалося. (Записано зі слів Софії Ільківни Когуч, 1919 р. н.).

 

У всій цій історії із судом вражає не сам суд, який більшовики влаштували над своїм же злочинцем. Відомо, що вони були майстрами показових судів. І ще не факт, що Курманов відбув свій термін, чи, може, його просто перевели на інше місце служби, адже в Радянськім Союзі було достатньо місць, де стали б у пригоді послуги такого «фахівця». Викликає повагу поведінка солдата, який, можливо, собі ж на шкоду відважився розповісти усю правду. На жаль, ні його ім'я, ні подальша доля не відомі. Гідною була і відповідь когось із служителів Феміди дружині злочинця.

 

І в тому пеклі, в тій страшній системі були все-таки порядні люди, які, навіть ставши коліщатками репресивного державного механізму, намагалися не втратити людське обличчя.

 

З боку енкаведистів на родичів повстанців чинилися великий тиск і знущання. Важко доводилося і Павловій матері Варварі. її неодноразово заарештовували, забирали до гарнізону, допитували, вимагали, щоб сказала, де перебуває її син. Більшовики намагалися зламати волю старшої жінки вдавалися до шантажу, кажучи, що як не видасть сина, то постраждають її дочки й онуки. Але її відповідь була завжди однаковою : «Нічого не знаю, нічого не скажу». А в лютому 1950 року з нею взагалі сталася ледь не детективна історія, варта сценаріїв сучасних бойовиків.

 

1950-рік чергової депортації українців до Сибіру. Тоді вивозили і Павлову матір з невісткою Софією та онуками. Депортованих допровадили до Брошнева на пересильний пункт, де вони чекали на свою подальшу долю майже два місяці. Якось приїхали із Станіслава чекісти, посадили Варвару Когуч у машину та повезли до міста на допит. Знову випитували за сина. Обіцяли, що як допоможе його знайти, то родину залишать у Павелчому, та й Павла не дуже покарають. Нічого не довідавшись, знову жінку садять у машину і везуть до Брошнева. По дорозі машину зупинили два хлопці у цивільному і попросилися у більшовиків, щоб ті їх підвезли.  Енкаведисти спочатку казали, що «не положено», але хлопців узяли. Через деякий час попутники раптом почали стріляти по солдатах. Машина зупинилася, хлопці вийшли, вивели жінку, зав'язали їй очі і повели до лісу.

 

Незабаром Варвару завели до якоїсь хати, зняли з очей пов'язку, і вона побачила незнайомого чоловіка, котрий опирався на палицю і розглядав якісь папери. Він став увічливо питати, хто вона, чому їхала у машині із солдатами. Перед ним були супровідні документи з машини, і там писало прізвище затриманої і куди її везуть. Тому й жінці не було сенсу приховувати, що вертається до Брошнева, на пересильний пункт, до онуків і невістки. Чоловік став розказувати, що вона у повстанців, звернув увагу, що ходить з палицею, бо увесь час у схронах і через сирість захворів на ревматизм. Раптом співрозмовник з радістю каже: «То Ви Павлова мама, як добре, що ми саме Вас відбили. Я вже давно з ним не був, не знаю, де він зараз. Може, Ви знаєте, то скажіть, і я передам Вас йому».

 

Жінка відповіла, що сама давно не бачила сина і не знає навіть, чи він живий. Чоловік ще трохи повипитував і сказав, що зараз її відведуть у бункер, до радисток, де вона поживе, поки її не передадуть Павлові. Чемно перепросив, що мусять їй знову на всякий випадок зав'язати очі, та наказав вивести з будинку. За хвилину жінка знову почула стрілянину. Коли все стихло і пов'язку зняли, вона побачила перед собою енкаведистів. Солдати навіть нічого її не розпитували, відвели до машини і відвезли бо Брошнева.

 

Пізніше, розповідаючи цей епізод, жінка звернула увагу на деякі моменти, які її тоді насторожили. Чомусь відразу вона звернула увагу, що в хаті ґазда є, а ґаздині немає. Незрозуміло, як чоловік, що розмовляв з нею, так швидко зробив висновок, що вона Павлова мати. І найголовніше, що вікна не були закриті, а надворі – вечір. Жінка добре знала, що як приходили Павло чи хтось із повстанців, найперше закривали чимось вікна, щоб з вулиці ніхто нічого не побачив. Усвідомлення того, що це була провокація енкаведистів, мабуть прийшло дещо пізніше. Можливо, тоді й повірила Варвара, що перебуває серед своїх, але це не мало значення. У Брошневі чекали любі онуки, невістка Софія, якій треба було допомогти вижити з дітьми у далеких світах.

 

На початку 1946 року сотня Павла у складі куреня Прута, у важких умовах блокади Чорного лісу, провела ряд боїв з ворогом. Так, 06.01. 1946 р. 80 прикордонників заквартирувапо у с. Грабівці, куди мав зайти на Святий Вечір курінь «Підкарпатський». Відважним наступом повстанці розбили ворога, який, залишивши 12-х убитими і 7-х поранених, панічно втік. («Самостійність», орган УГВР, 1949 рік, с. 148).

 

01.02 1946 р. боївка відділу «Підкарпатський» зробила наскок на шпиталь в Станіславі, щоб здобути медикаменти й хірургічне приладдя для повстанської шпитальки. Забрано ліки і приладдя на суму 100 000 крб.

 

03.02.1946 р. ворог великими силами наскочив на постій відділу «Підкарпатський». Підпустивши ворога на віддаль 50 метрів, партизани вдарили по ньому сильним вогнем. Більшовики втратили 6-х убитими, стільки ж поранено. Втрати повстанців –1 чоловік. («Самостійність», орган УГВР, 1949 рік, с. 152).

 

12. 02. 1946 р. понад 500 чоловік військ НКВД наскочило на постій відділу «Підкарпатський», оточуючи його відразу з трьох сторін, з боку сіл Майдану, Посіча і Загвіздя. Нерівний бій тривав дві години. Обидві сторони провели ряд наступів та контрнаступів. По двох годинах бою відділ, утративши вісьмох повстанців убитими, відступив. Втрати ворога – 36 убитих і 13 поранених.

 

15. 02. 1946 р. спецвідділ НКВД, переслідуючи відділ «Підкарпатський», вступив з ним у бій між селами Завоєм і Майдаником. Ворог наступав з усіх боків. Відділ ударив по ньому вогнем з 22-х кулеметів. Ворог, залишивши 18 чоловік убитими, відступив. («Самостійність», орган УГВР, 1949 рік, с. 153).

 

25 червня 1946 року відділ Павла виконував завдання в районі Тисмениці по вул. Вільшанецькій. Чотовий Сергій з двома стрільцями, будучи попереду, вдарили автоматною чергою по десятьох більшовиках. Вбито одного сержанта, поранено лейтенанта та рядового.

 

28 червня 1946 року сотенний Павло переходив у напрямі Вікторова Галицького району. Біля села Тязева відділ запримітив ворожу засідку й ударив по ній з автоматів. Ворожі втрати: 3 вбитих, 1 поранений. Відділ відступив без втрат.

 

29 червня 1946 року Павло, чотовий Ґонта і 5 стрільців зустріли на шляху Підпечари – Тисмениця на двох фірах більшовиків, які поверталися з грабунку. Вогнем повстанців знищено трьох більшовиків, трьох поранено. Втрат серед повстанців не було.

 

27 липня 1946 року в районі с. Павелчого повстанці запримітили більшовиків. Зав'язався бій. Більшовики втратили 8-х убитими, і 3 поранено. Стрільці відступили без втрат. Сотенний Павло відзначив усіх за відвагу, особливо Соловія. (Літопис УПА, т. 18, с. 120).

 

10.04. 1946 р. закінчилася блокада Чорного лісу. Вона тривала цілу зиму. Навколо лісу в усіх селах квартирували великі сили військ НКВД, усі виходи з лісу, стежки, проходи були обставлені ворожими заставами. У самому лісі постійно квартирувало понад п'ять тисяч енкаведистів, які безперервно розшукували за слідами по снігу, провадили обсервації, засідки, прочісування. Замкнені в цей час у лісі, відділи УПА «Підкарпатський», «Дзвони», «Смертоносці» виявили майстерність у зручному маневруванні, яке єдине могло їх урятувати. У цей час відчувався великий брак харчів. Та все ж таки в численних, проведених тут боях повстанці показали чудеса героїзму, військової грамотності та витривалості.

 

У третьому томі Літопису УПА зазначено, що поручник Павло 22 березня 1946 року очолив курінь «Месники» (Літопис УПА, т. З, с. 153). Цей факт підтвердив політвиховник куреня Чайка у своєму спомині «За кров моїх друзів» (Літопис УПА. т. З, с. 127), де описано вдало проведену засідку на більшовиків.

 

01. 05. 1946 р. пвд. «Месники» зробив засідку на шляху між селами Тязевом –Павелчем. На засідку наїхало авто з енкаведистами. Вбито 4-х більшовиків, між ними ст. лейтенанта і сержанта. («Самостійність», орган УГВР, 1949 рік, с. 159).

 

А вже через два дні, 3 травня 1946 року, відділ під командою Павла на відстані 800 метрів від станції Тязів (Ценжів), уздовж шляху Стрий – Станиславів улаштував нову засідку, куди потрапила значно більша здобич. Незабаром чотовий Річка (Йосип Тачинський) доповів, що в бік Станиславова їдуть машини. Коли ті під'їхали ближче, повстанці відкрили вогонь. Машини зупинилися, однак трофеї забрати було неможливо, бо з гарнізону червоних, який був неподалік, поспішала допомога. Згодом стало відомо, що в засідку потрапив генерал-полковник військ НКВД Москаленко, який від отриманих тут ран незабаром помер у Станіславській лікарні.

 

З цього приводу ямничанин Василь Якимечко, який воював у сотні, згадує: «У мене таке враження, що саме ми у складі сотні Павла зробили засідку на більшовицьку автоколону, обстріляли її, в результаті чого загинув генерал Москаленко. Спочатку їхало дві машини, які ми відразу обстріляли, а потім відразу за ними вискочили дві «емки». Вони також стали нашими мішенями». (І. Дейчаківський, «Ямничани», с. 247).

 

Збірка споминів колишніх вояків УПА «В рядах УПА» теж описує, що «3 травня 1946 року попав у засідку генерал військ НКВД Москаленко, а з ним і два майори, найближчі його співробітники». («В рядах УПА», Нью-Йорк, 1957 р., с. 67).

 

Підтверджується цей факт у виданні «Самостійність» за 1949 рік: «3.05 46 р. пвд. «Месники» зробили засідку на енкаведистів біля залізничної станції Тязів. На засідку наїхало 4 особові авта. Вогнем повстанців були вбиті генерал-полковник Москаленко, 1 полковник і 2 майори НКВД». («Самостійність», орган УГВР, 1949 рік, с. 159).

 

Однак у Літописі УПА, том 19-й, щодо згаданої події подано дещо інші дані. Тут вказано, що засідку на машини, де загинув Москаленко, було здійснено 15 квітня 1946 року сотнею Сапера куреня славного «Чорноти». Слід зауважити, що розбіжності в датах і подіях в багатотомному виданні Літопису УПА дійсно трапляються. На жаль, з плином часу людська пам'ять не завжди точно відтворює конкретні дати. Спогади повстанців написані вже після війни, і часто десятиліття розділяють автора від події, яку він описує. Щодо згаданого епізоду, то, можливо, мали місце дві різні засідки, схожі за обставинами їхнього проведення. Адже замах на генерала не планувався. Так склалося, що в тій машині їхав Москаленко. І після того, як стало відомо про його загибель, можливо, кожна група повстанців уважала це своєю заслугою. І не так суттєво, що більшість джерел вказує на те, що ліквідував совіцького генерала відділ «Месники», яким на той час командував Павло. Адже кожен український повстанець у тисячах проведених боїв ризикував життям за Батьківщину.

 

Кожен військовик знає, що самодіяльність, порушення дисципліни – прямий шлях до самознищення підрозділу, дискредитації боротьби. Сотенний Павло не терпів таких речей.

 

У 1949 році в Ямниці, в чайній, ножем убили міліціянта. Акцію здійснив юнак з Павлівки. Ввечері сотенний прийшов до юнака додому. У хаті був великий рух. Розуміючи, що за скоєне доведеться відповідати, хлопчина збирався втікати з дому. Побачивши Павла, юнак почав проситися у партизанку. Сотенний був дуже роздратований. Він різко запитав:

– Хто тобі наказав убивати міліціянта? Якби нам було потрібно його знищити, ми самі це зробили б.

 

Не взяв Павло хлопця до сотні, тільки сказав: «Умів зробити, вмій відповісти».

 

Рішення цілком правильне і відповідальне. Часи були складні. Хтось мусив працювати і в міліції. Міліціянт був з нашого району, і якби він дійсно приносив шкоду Україні, людям, повстанці самі винесли б йому вирок. Важко зараз сказати, але цілком можливо, що цей міліціянт міг якось співпрацювати з УПА, бо чому його вбивство викликало таке роздратування у сотенного. Не секрет, що серед співчутливців чи тих, хто допомагав визвольному рухові, були й представники органів влади, партійні працівники.

 

Історія ця мала своє продовження у майбутньому, про що я не маю морального права не написати. На жаль, часто люди схильні перекладати відповідальність із себе на когось іншого, тим більше, якщо того іншого вже немає серед живих. Нерідко, щоб вигородити себе чи надати своїй постаті героїчності або невинної жертви, ми змальовуємо події із свого минулого в іншому, вигідному для себе ракурсі, забуваючи про те, що цим самим можемо очорнити іншу людину.

 

За вбивство міліціянта цей чоловік відбув свій термін і повернувся до села. І коли його питали в приватних розмовах про той випадок, він казав, що йому наказав це зробити Павло. Однак при розмові сотенного з юнаком відразу після вбивства міліціянта були свідки, які знають правду.

 

Правда... Вона може бути гірка, вигідна чи ні, але вона завжди одна. Хоч як іноді люди хочуть її приховати чи змінити, рано чи пізно таємне стає явним.

 

Неоднозначний і суперечливий і випадок, пов'язаний із загибеллю дівчини з Ямниці. Марія була вродлива, навчалася в медінституті. Між нею і Павлом були приязні стосунки. Одного вечора ямницькі хлопці викликали її з хати, і додому вона більше не повернулася. В Ямниці поширилися чутки, що її вбив Павло. Маріїна мати приходила до Павлівки до Василя Шкандрія і просила дізнатись у Павла, де захоронили тіло дочки. Що ж сталося насправді? Справою Марії зайнялася Служба безпеки. Сотенний Павло ніколи не був членом СБ і до цієї структури стосунку не мав.

 

Дівчину запідозрили у зв'язках з енкаведистами, відомо, що допитували її у Павелчому, у віддаленому від села будинку, де до війни проживали вчителі Ставничі. На той час Павла у селі не було. Згодом боївка СБ дала йому прочитати протокол допиту. Що там було написано, ніхто не знає. Тільки коли заходила розмова про Марію, Павло завжди казав: «Я не вірю, що вона могла таке сказати».

 

У війні є ворог, якого всі знають, проти якого борються. Але є ворог таємний, який може бути навіть серед друзів, серед людей, на яких ніхто не подумав би. Павло із своєю сотнею воював проти німецьких, згодом і совіцьких зайд. Як і в кожній армії, в структурі УПА були підрозділи контррозвідки, які виявляли таємних співробітників НКВД, МГБ, що збирали інформацію про українських партизанів, членів їхніх сімей та доносили радянським окупантам. Саме в поле зору боївки СБ і потрапила Марія. У Павлівці люди знають, хто виконав вирок військового суду, незабаром цей чоловік теж загинув. І не нам судити про правильність чи помилковість такого рішення СБ. Часи були складні. Йшла боротьба.

 

Сотенний Павло Когуч був переконаний, що вчинення самосуду, невиправдані локальні акції супроти окремих, іноді невинних осіб – це не метод шляхетної визвольної боротьби воїнів УПА. Будь-які питання він намагався вирішувати виважено та розсудливо і відразу припиняв неправильні дії тих, хто неправильно розумів свою роль у русі опору.

 

Через Павлівку проходить залізниця, тож кілька жителів села працювало на колії. У післявоєнний час було нелегко всім, а залізничникам видавали куфайки, ватні штани, кирзові чоботи. До одного такого колійовця прийшов станичний Ф. і розпорядився віддати чоботи на потреби повстанців. Чоловік став пояснювати, що не має в чому ходити, що за чоботи питатиме начальство. Але вмовляння були марними. Станичний організував суд, і вирок був суворий – страта. Несподівано, ще до приведення вироку в дію, з'явився Павло, розібрався, в чому справа, і не допустив розправи, а станичний був покараний за такі дії.

 

Після другого приходу радянської влади партійні органи направляли на Західну Україну вчителів, медиків, інженерно-технічних працівників нібито для підняття культури, господарства. З одного боку, в західних областях дійсно відчувався брак таких спеціалістів, бо фактично їхня переважна більшість боролася в лавах УПА. З іншого, це була відкрита недовіра місцевим кадрам. Адже направляли сюди партійних і комсомольських працівників із сходу України та Росії не так навчати та лікувати, як для агітаційної і агентурної роботи. Вони отримували чітке завдання ввійти в довіру до місцевих жителів, висліджувати підпільників і тих, хто їм допомагає. Відомо також багато випадків, коли до сіл направляли кадрових офіцерів НКВД під рясою священиків. Це був надзвичайно цинічний, але звичний та ефективний для радянської влади спосіб отримати інформацію від людей. Частина таких працівників ставала на підлий шлях і доносила у відповідні органи, частина просто професійно виконувала роботу. Були й такі, хто ставав разом з воїнами УПА до спільної боротьби проти окупантів. Зрозуміло, що в часи військового стану розмова з провокаторами і донощиками коротка, але це простий шлях. В умовах визвольної боротьби важливо було роз'яснити, переконати, донести до свідомості приїжджих правду про справедливість руху опору на Західній Україні.

 

До Павлівки теж були направлені вчительки зі Східної України. Мешкали вони в хаті Ганни Шкандрій, яка була очевидицею того, як вечорами приходили повстанці і вели роз'яснювальні бесіди про правоту своєї боротьби. Найчастіше такі бесіди вів Павло. Можливо, тому, що він за фахом теж був учителем, умів аргументовано доводити свою думку, бесіди дали результат. Учительки Чобітько і Дергачова, можливо, і не стали великими прихильницями УПА, але їхня віра в радянську владу похитнулася, вони поводились, як їм радив Павло. Їм ніхто не погрожував, вони стали просто виконувати свою роботу – навчали дітей грамоти.

Як учитель Павло Когуч завжди пам'ятав про важливість освіти для майбутньої міцної незалежної держави. З цього приводу цікаві спогади жителя села Вікторова Федора Бибика, опубліковані в газеті «Галичина» 15 січня 1993 року: «Пригадую, як ще школярами зібралися ми влітку однієї неділі і пішли в ліс. Там зустрілися з двома партизанами УПА сотенним Павлом Когучем (псевдо «Павло») і «Гордієм» (Іван Харанзюк). Вони покликали нас, розпитували, в який клас ходимо, як вчимося, питали табличку множення і наказали: «Хлопці, вам треба добре вчитися, бо Україні потрібні розумні люди ». На кінець нашої розмови Павло сказав нам такі слова: «Ми посвятили себе боротьбі за волю України і знаємо, що як один загинемо, але віримо, що на наших кістках постане незалежна Україна».

 

Такі ж накази Павло завжди давав і своїм небогам, які й тепер згадують, що коли він навідувався, то наказував добре вчитися, слухати старших, учителів. Завжди наголошував, що війна закінчиться і обов'язково постане незалежна Україна, якій конче будуть потрібні розумні, освічені люди для розбудови міцної держави.

 

Окрім згаданого Гордія, вірними братами по зброї були такі павлівські хлопці, як Павлів двоюрідний брат Василь Когуч «Верховинець», Антон Михнюк «Ґрат», Микола Сас «Байда», Іван ІІІкляр «Виноград», Нестор Попадинець «Незнаний», Зіновій Попадинець «Вишиваний», Микола Когуч «Тарас», Салій Пилип, Олекса Струмінський з Майдану «Віщун», Йосип Тачинський «Річка» та багато інших героїв. Повстанцям у боротьбі допомагало багато молодих дівчат, які в основному були зв'язковими. Серед них – Євгенія Салій, Емілія Гбур, Євгенія Когуч, Розалія Шкляр, Ярослава Салій, Софія Матіяш.

 

Чекісти дуже лютували, що не можуть натрапити на слід Павла. Хоча досить часто вони проводили облави, створили мережу з місцевих сексотів, але бажаних результатів не було. Ще в 1947 році Станіславський обком партії відзвітував у ЦК КПУ про ліквідацію сотенного Павла 21 січня того ж року в Угринові. Того дня українські повстанці дійсно провели геройський бій, але це був інший підрозділ. Загинув тоді ямничанин Микола Катамай (сотенний Причепа) зі своїми побратимами.

 

Як свідчать люди, котрі безпосередньо знали Павла, він мав якесь відчуття зради, дар вчасно відійти з одного місця в інше, і так відбувалося багато разів. Навіть потрапивши в пастку, Павло зі своїми хлопцями вмів перехитрити облавників і не допускав утрат.

 

Якось під ранок Павло з двома бійцями прийшов відвідати небожат, дітей сестри Софії, яка на той час з чоловіком уже була виселена, а діти залишились у селі. Тут він перебував цілий день, розмістився з хлопцями на горищі. На зустріч приходили довірені люди, вели перемовини. Як тільки настав вечір, повстанці покинули хату, хоча, мабуть, спокуса заночувати у теплі була. Незабаром будинок обступили енкаведисти, ввірвались до середини і стали допитувати дітей. Звичайно, всі заперечували, що приходив вуйко, а діти, коли треба, вміють щиро невинними оченятами ввести в оману дорослих. Жодних слідів свого перебування повстанці не залишили, тож облавники пішли з нічим. (Спогади Євгена Дмитровича Попадинця, 1937 р. н.).

 

У березні 1946 року Павло з двома побратимами був у рідному селі. Ввечері хлопці йшли вулицею й зустріли одного чоловіка, котрий привітався і запитав, до кого вони йдуть. Павло сказав куди, а насправді повстанці пішли до Василя Синишина, маминого брата, будинок котрого стояв по сусідству з названим. Над ранок навколо вже було повно енкаведистів.

 

Будинок, де перебували повстанці, стояв зовсім близько біля школи. З горища вони добре бачили облавників і несподіваним ударом могли провести вдалий бій. Однак поряд бігали школярі, які вийшли на перерву. Зрозуміло, що Павло не міг ризикувати життям дітей, допустити невинні жертви. Вирішили не давати про себе знати і чекати слушної нагоди для відступу. На подвір'ї більшовики поставили на варту солдата. Коли той скручував собі цигарку, повстанці кинулися до хвіртки, встигли вибігти, поки він почав стрілянину. Хлопці відходили до лісу, а по п'ятах їх переслідували вороги, навперейми мчала група з гарнізону. Та повстанці були невловимі. Лиш куля наздогнала стрільця Тараса (Миколу Когуча). Його поранили в руку. ( Павелче - Павлівка, с. 92).

 

Звичайно, були часті втрати бойових побратимів, які нерідко, жертвуючи собою, допомагали іншим вийти зі скрутного становища. 14 січня 1947 року Павло з частиною своїх бійців був у Ямниці. У той день сюди прибув загін більшовиків. Було вирішено тимчасово покинути село. На околиці Ямниці червоні помітили повстанців, що відступали до Тязівського лісу. Ямнинець Богдан Валько на псевдо «Соловій» отримав поранення в ногу. Хлопці хотіли нести його на руках, але мужній патріот вирішив, що так вони далеко не зайдуть і залишився прикривати відхід друзів. Відбиваючись до останнього патрона, він геройськи загинув і ціною власного життя дав можливість відійти побратимам до лісу.

 

У липні того ж року на шосе Станиславів – Стрий було влаштовано засідку на касу. Акцію проводили командир Чорнота з шістьма бійцями та сотенний Павло з трьома стрільцями. Випадково чи ні район засідки прочісували ґарнізонники. Вони натрапили на повстанців. Зав'язався бій. Павла і стрільця Грушку поранили, однак відділові вдалося відійти в безпечне місце без серйозних втрат.

 

На господарстві депортованої Олени Когуч радянська влада створила рільничу колгоспну бригаду № 3. Бригадиром призначили Григорія Матвійовича Шкандрія, а сторожем – Миколу Попадинця. В червні-липні 1950 р. воїни УПА на чолі із сотенним Павлом здійснили акцію на залізниці між Павлівкою і Ценжевом. Після вдало проведеної операції повстанці вирішили перебути на горищі в хаті Олени Когуч. Вибір був удалий. У бригаді було завжди людно, і на думку нікому не могло прийти, що тут хтось може переховуватися. Про місце перебування знало дві особи. Однак перед обідом на подвір'ї з'явилися облавники з собакою, який узяв слід. Він вів прямо в сіни і рвався вгору, на горище. Старший серед них наказав одному солдатові знайти драбину і лізти на горище. Той піднявся драбиною нагору. А що хата була крита бляхою, то ніякого денного світла не потрапляло. Солдат вдивлявся, вдивлявся і через деякий час сказав, що нікого немає. Тоді по драбині наказали піднятися ще одному солдатові. Результат був аналогічний. Можливо, солдати щось і запримітили, та побоялися, що можуть також загинути, можливо, щось інше виринуло в думці, але військовики ще трохи постояли в сінях, розпитали бригадира, сторожа, чи хтось не заходив, чи ніхто на бриґаді не переховується. Отримавши тверду відповідь «ні», пішли далі. Весь цей час повстанці тримали зброю готовою до бою. Несподіваною атакою вони могли ліквідувати совітів, однак під час перехресного вогню могли постраждати невинні люди, яких було чимало на подвір'ї. Залізна витримка сотенного і його побратимів зберегла тоді життя їм та іншим людям.(Спогади Б.О. Когуча, 1930 р. н.).

 

Світ тісний. Інколи з людьми трапляються найнесподіваніші зустрічі в найнесподіваніших місцях. Не думав – не гадав небіж Павла Євген Когуч, що в далекому Казахстані почує про свого стрия з уст колишнього облавника, який служив у Павлівському гарнізоні. Чотирнадцятирічний Євген разом зі своєю мамою Софією, шестирічним братом Маркіяном і улюбленою бабусею Варварою як «вороги народу» був виселений на Далекий Схід у Приморський край. Десятирічній сестрі Оксані тоді вдалося уникнути вивезення. У ту ніч вона була у родички Юстини Мельник (саме тета Юстина разом з чоловіком Михайлом 3 роки опікувалася Оксаною як рідною дочкою). Родину розкидали по різних місцях, але за кілька років усі поволі зібралися докупи у Караганді. Євген вивчився на водія. Якось його, молодого хлопця, відправили у відрядження до будівельників. У вільний час сіли хлопці відпочивати, почалася звичайна розмова, й один робітник, зрозумівши, що Євген із Західної України, став розповідати про свою службу в нас, зокрема про Павлівку і про сотенного Павла. Цей чоловік не знав, що перед ним небіж того, за ким він ще недавно полював, тому розповідав щиро, нічого не приховуючи.

 

Ґарнізонники щодня мали звітувати перед вищим начальством про оперативні дані, що стосуються Павла та його сотні. Для більшовиків було дуже важливо не просто ліквідувати ватажка повстанців, а взяти його живим. Якось, як розповів колишній облавник, гарнізон отримав точні координати перебування Павла. Невідомо як, але їхня розвідка дізналася, що сотенний має вийти на зв'язок з певними людьми. Енкаведисти знали про місце і час зустрічі, був їм відомий навіть пароль. У місці зустрічі була влаштована засідка. Солдати отримали суворий наказ не стріляти, а взяти Павла тільки живим. Коли підійшов визначений час, із засідки побачили сотенного, який ішов у супроводі трьох бійців. Повстанці зупинилися. Далі Павло пішов сам. Чим ближче він підходив і солдати чимраз чіткіше бачили в сутінках його постать, акуратний мундир, оперезаний офіцерською портупеєю, тим більше (як зізнався оповідач) мурашки бігали тілом. Павло зупинився за кілька метрів від засідки і став прислухатися до тиші нічного лісу, вдивляючись у темряву. У місячнім сяйві облавники бачили його зосереджене обличчя. Хтось із них українською мовою назвав пароль. Мить роздумів – і Павло пускає дві автоматні черги в напрямі, звідки пролунав голос, повертається і... не втікає, а твердою ходою зникає поміж дерев. Облавники не стріляли і не переслідували сотенного. Як зізнався оповідач, поведінка сотенного була настільки несподіваною і так паралізувала їхню волю, що ніхто із солдатів навіть не поворухнувся, поки Павла не стало видно. (Спогади Євгена Йосиповича Когуча, 1936 р. н.).

 

Загадкою залишається те, як зрозумів сотенний, що це пастка. А розгадка завжди існуватиме тільки у вигляді версій. Можливо, був змінений пароль, хоча в умовах партизанської війни і обмежених можливостей зв'язку така вірогідність невисока. Можливо, Павло відчув чужий акцент чи якісь не такі ноти інтонації в тому одному, вимовленому ворогом слові, а може, вироблене і загартоване у боротьбі відчуття небезпеки допомогло не потрапити катам до рук.

 

Цей епізод чудово змальовує психологічний портрет Павла Когуча. В екстремальній ситуації він не запанікував, миттєво зорієнтувався, виявив залізну витримку, чим фактично спантеличив ворогів, зберігши життя своє та своїх підлеглих.

 

Яким чином дізналися більшовики про конспіративну зустріч? Якщо врахувати, що їм було відомо і про місце, і про час, і про пароль, то версій тут бути не може і відповідь очевидна. Зрада.

 

Але у всій цій історії найцікавішим є визнання ворогом тієї розгубленості та страху, який вони відчували тільки при вигляді українського повстанця. Ворог рідко визнає свої невдачі і, як правило, дає негативну характеристику своєму супротивникові. Це природно, як і природне те, що, хоч як ми прагнемо бути об'єктивними, розповідаючи про близьких людей, про свої переконання, завжди існує спокуса додати щось від себе. Тому чесна розповідь колишнього ґарнізонника про один з невеличких епізодів визвольної боротьби на Західній Україні дає насправді багато об'єктивної інформації для роздумів.

 

Успіх і удача – супутники відважних, але і вони покидають сміливців, коли сил та засобів для боротьби залишається надто мало. З об'єктивних причин на початку 50-х років масштаби руху опору вже були незначними. Більшість юнаків та дівчат загинула, здобуваючи волю, тисячі мордувались у сталінських таборах. Багато повстанців, прориваючись з боями на захід, опинилося на чужині. Ті, хто залишився до кінця боротись за Україну, відчували гостру нестачу боєприпасів, медикаментів, харчів. Ворог робив усе, щоб позбавити їх підтримки місцевого населення, адже родини повстанців вивозили освоювати Сибір, тундру, Далекий Схід.

 

Востаннє Павла бачили у Павлівці десь у листопаді-грудні 1950 року. Свідки згадують, що приходив він тоді ще з двома бійцями, один з яких був дуже молоденький. Поспішали повстанці до лісу, хвилювалися, щоб не випав сніг, бо тоді до криївки буде не можна йти, адже залишаться сліди.

 

Взимку 1950-1951 років не так багато залишилося боївок, які не давали спокою совітам. На Павла і його побратимів ворог влаштував справжнє полювання. На жаль, ця зима стала останньою для багатьох повстанців.

 

14 лютого 1951 року. Це день трагічної загибелі сотенного УПА, керівника Станиславівського надрайонного проводу ОУН Павла Михайловича Когуча людини, спалах життя якої проминув, наче мить, але був таким яскравим, що і зараз світиться для павлівчан, та всіх тих, хто його знав.

 

Того дня кілька сотень солдатів НКВД з'явилося у Тязівському лісі для ліквідації трьох українських повстанців. Хто навів облавників на орієнтовне місце перебування повстанців, достеменно невідомо. Фактом є те, що зрада була. Відомі дві версії подій, що привели до трагедії того лютневого дня 1951 року. Не хочу виносити на широкий загал чутки та припущення, бо коли подія базується на версіях і чутках, завжди можна помилитися і звинуватити невинного. Нехай це залишиться на совісті запроданця, якого вірогідно вже немає серед живих. Зрештою кожен був жертвою радянської репресивної машини. Жити хотіли всі. Тільки кожен сам обирав свою стежку. Хтось – шлях боротьби і смерті героя, хтось – нікчемне життя з тавром зрадника. І, можливо, не один з тих численних сексотів доживав свій вік у муках совісті за згублені молоді життя українських патріотів, згублену власну душу.

 

Облавники не знали точно, де розташована криївка з повстанцями. Було відоме тільки приблизне місце. Зрадник залишив умовний знак карателям десь на віддалі 1-2-х кілометрів від місця перебування повстанців. Можливо, це було місце, куди їм приносили їжу, або де відбувалися конспіративні зустрічі.

 

Карателі зі спеціально навченими собаками прочісували кожен метр Тязівського лісу. Серед них уже була помітна легка паніка, що не можуть нікого знайти. Свідки згадували, що собаки зачули запах їжі, яку повстанці готували у своїй останній домівці.

 

Розташування криївок було дійсно дуже вигідне і добре законспіроване. Власне, це було ціле підземне військове містечко: близько десяти бункерів і лісова лікарня. Все це було споруджене над потоком, можливо, був і підземний хід до нього, адже потік забезпечував водою і ним можна було дійти до криївки, не залишаючи слідів. До наших днів збереглися бетонні стіни останнього схрону Павла і його побратимів. Неподалік від нього – бетонований вентиляційний отвір. Викликає подив і захоплення, як і коли під носом у окупантів (польських, німецьких чи радянських?) можна було в лісі все це збудувати.

 

Виявивши криївку, більшовики послали туди одного вікторівського хлопця з пропозицією до повстанців здатися. Ті його прогнали, наказавши втікати, щоб не загинув разом з ними. Незабаром з криївки пролунало три постріли і запанувала – тиша. Коли ґарнізонники наважилися залізти до криївки, Павло ще дихав. Його друзі Ярослав Глум з Вікторова та дев'ятнадцятирічний Ігор Скрентович із села Залукви Галицького району лежали мертвими. Вороги були розчаровані, бо архів сотні Павло перед смертю знищив.

 

Тіла повстанців поскидали на сани і погнали до Станіслава з надією довезти Павла живим до НКВД. Рідне село Павло поминув живим, а на Кабанці його серце зупинилося. Оперативники возили тіла загиблих до Галича, Медині, Залукви, Вікторова, на Софіївку. Де знайшли вічний спочинок тіла борців за волю України – невідомо. (Нариси з історії села Павелча (Павлівки), с. 93).

 

Не отримали більшовики повного задоволення від смерті Павла Когуча. Не дався в руки живим сотенний, не дав катам убити себе. Як і тисячі українських патріотів, останню кулю залишив для себе.

 

Довгі роки радянської окупації родина нічого не знала про долю Павла. Коли повернулися із заслання, мати Варвара, сестри Софія, Олена і Марія хотіли бодай щось дізнатися про сина і брата. Виявилося, що і в селі ніхто нічого не знав, або (швидше за все) ті, кому щось було відомо, боялися навіть говорити на цю тему. Боятися справді було кого. КГБ не дрімав, і якимось «дивним» чином там завжди дізнавалися про крамольні розмови.

 

Прийшли часи, за які, як і тисячі його ровесників, віддав своє молоде життя Павло Когуч. Україна стала незалежною і в людей потроху став зникати страх, багато хто став пригадувати події визвольної боротьби, відкривалися славні сторінки минулого. За встановлення місця загибелі сотенного Павла необхідно дякувати покійному нині Іванові Олексійовичу Когучеві, якого доля звела з людиною, добре обізнаною з подіями, що відбувалися 14 лютого 1951 року.

 

Вдячні нащадки впорядкували місце загибелі героїв, встановили березовий хрест. Восени 1994 року жителі Павлівки, Вікторова і Залукви, вояки Братства УПА, священики Павлівки та Вікторова спільно молилися за всіх загиблих у справедливій боротьбі за волю України, освячено місце закінчення життєвого шляху Павла Когуча, Ярослава Глума й Ігоря Скрентовича. Того дня ніхто не писав сценаріїв, нікому не давали ніяких доручень. Кожен діяв за покликом свого серця. Ганна Савчук і Ганна Вольська сплели з чорнобривців чудовий вінок у вигляді тризуба. Павлівські мисливці Євген Матіяш, Євген Шкандрій та Василь Івасюк салютом віддали героям військові почесті.

 

Не забувають у селі свого героя і нині. Вулиця, де народився сотенний, носить його ім'я. При цій вулиці стоїть Павлівська школа, учні якої щороку разом з учителями відвідують місце загибелі борців за волю. На Павлівському кладовищі Богдан Андрійович Михнюк, троє братів якого віддали життя за Україну, на власні кошти насипав повстанські могили і виготовив бетонні хрести. Є серед них і символічна могила сотенного Павла.

 

У «Павлівському вальсі», слова до якого написав Є.О. Шкандрій, є такі рядки:

 

В нас до могил святих УПА

Живі кладуть вінки.

А слава сотника Павла

Безсмертна на віки.

 

Людина живе, доки її пам'ятають. Доки ми згадуватимемо борців за волю й ходитимемо до місць їхньої слави, доти вони житимуть у наших серцях.