П'ятеро з однієї сім'ї (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 22 черв. 2012 р., 04:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2012 р., 11:27 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» 

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.


Про поразку куреня «Бистрого» у бою 23 травня 1944 року коршилівська людність взнала від тих, кому вдалося вийти з тої м'ясорубки. Рідня полеглих, та й взагалі все село дуже важко переживали за цю трагедію. Йде, приміром, мама шукати сина до того лісу, стрічні люди розказують детально про дорогу, бо то шлях не близький та й не відомий, але й попереджують, що у лісі можуть чатувати карателі. Так у лісі й зустріла вона солдата. А на його запитання відверто сказала чого тут шукає. Солдат подивився на неї та й сказав, що б шукала, а як знайде, то нехай поховає, та без «истерик». А мати – Домка Кучабська мала ж кого там шукати – сина Петра і братів – Степана, Харитона та Михайла... 

Ходила довго по тому лісі, знайшла найпершого синочка. Впізнала його по одежині, потім познаходила й братів, також по одягу. Бо посіпаки порозбивали обличчя прикладами до невпізнання. Пішла в хутір, до людей та з допомогою якоїсь жінки постягали їх до одної ями та позакидали землею... 

Тоді дала волю сльозам. Скільки там пробула не пам'ятала. Помолилася за упокій їх душ і, не тямлячи себе від горя, аж за три доби ледве допленталася до рідного порогу. Майже посивіла, що там казати, можна було і зійти з розуму взагалі, так, частково, потім й сталося... 

Мати доньці про те все розповіла лише згодом, коли час трохи покрив душевні рани. Та лиха доля й надалі не обминала цю сім'ю. Не мали спокою у час лютих облав та вивозів на Сибір. Голова сільради Ілько Галка заказав підводи для вивозу людей до станції, в тім числі і підводу її чоловіка Степана. Оскільки всі мужчини ховалися від енкаведистів, то Домка взялась коні поганяти сама. Облавники посадили на фіру маму, братову Ганну Кучабську з хлопчиком Петрусем. Голова сільради, коли чекісти відійшли на якийсь момент, прошепотів їй аби вона не дуже то до рідні признавалася, бо ті як почують, то ще й саму відправлять на білі ведмеді. Матері Домка поки що нічого не говорила про те, що поховала її синів. Сама з чоловіком весь час переховувалася. 

Тим часом Кучабських опричники вивезли у Хабаровський край, де провели роки в біді та злиднях у важкій каторжній праці, треба ж було прогодувати стареньку матір та синочка, померла невістка Ганна. Вона вже була п'ята з сім'ї Кучабських. У Михайла дітей не було, а син Харитона народився восени 1944-го, коли на татовій могилі вже й трава поросла. Його дружина Олена переховувалася поміж добрими людьми від арешту з маленьким Зеновієм, а коли хвиля арештів трохи перейшла, то поселилася у самім глухім куточку села, у пустій оселі Івана Луб'янецького.

Син Зеновій помер у 1984 році — ще одне горе на неї, та вона, як патріотка мужньо переносила ту свою гірку долю. 

Вона приходила на всі заходи у Підволочиську з клунком за плечима, а вже був їй восьмий десяток літ, та ще й яких ... 

Жалілася мені не раз, що не за таку Україну помер її чоловік. Упокоїлась у Бозі в 1997 році, її поховано громадою Підволочиська, до того причинилася і двоюрідна сестра Марія Слободян.