Пам’яті Біласа і Данилишина (автор Книш Зиновій)

опубліковано 23 груд. 2012 р., 10:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2012 р., 11:56 ]

За книгою «Городок»

 

30 листопада 1932 року члени Організації Українських Націоналістів зробили збройний напад на поштове відділення у місті Городок Львівської області. Метою нападу було здобуття грошей для потреб ОУН. Напад зазнав невдачі. Були вбиті Юрій Березинський і Володимир Старак. Інші учасники нападу згодом були арештовані. Їх мав судити наглий суд.

 

Згідно з польським карним кодексом щодо наглих судів, щоб засудити підсудного на кару смерті необхідно було одностайності цілого трибуналу, тобто спільного рішення всіх трьох судів. Закон про наглі суди вимагав, щоб присуд смерті виконати до 24 годин. Цей же закон постановляв, що не можна виконувати присудів смерті в неділю та свята. Наглі суди відбувались без лави присяжних.

 

Нижче подаємо деяку інформацію про судовий процес, який розпочався 17 грудня 1932 року. Шановному читачеві напевне буде цікаво прочитати спогади учасників процесу та відчути атмосферу тих далеких днів.

 

Свідчення священика Миколи Кіндія

 

Найбільш зворушливий момент у всьому дотеперішньому ході процесу настав, коли до залі покликано свідка о. Миколу Кіндія, греко-католицького пароха у селі Верині Миколаївського району. Судові звітодавці газети «Діла» всього кількома блідими реченнями передали свідчення о. Киндія, тому даємо слово д-рові Олександрові Марітчакові, що як оборонець Василя Біласа був тоді в судовій залі:

 

«Засідання суду затягнулося до 12 години вночі. Врешті голова трибуналу взиває до залі останнього свідка, о. Миколу Кіндія, пароха Верина, де закінчено погоню за Біласом і Данилишином. Цей свідок має розказати про події в селі Верині та про погоню, що в ній, крім поліції, брали також участь наші збаламучені поліцією селяни.

 

До залі входить старшого віку священик, низького росту, з погідним, лагідним обличчям і спокійними очима. Предсідник списує особисті дані свідка і, як греко-католицького священика, звільняє його від присяги.

 

Свідок о. Микола Киндій сідає на столику й починає свої зізнання. На міськім годиннику вибиває північ. У тому моменті погасли світла в судовій залі і запанувало замішання. Трибунал перериває процес, а судові службовці приносять роздобуті з трудом свічки і при їх блідому світлі предсідник продовжує процес та поновляє свій запит про затримання Біласа й Данилишина. В притемненій судовій залі, серед могильної тиші, освітлений слабим полум'ям свічки свідок подає свої зізнання.

 

Ніколи в моїй адвокатській практиці не довелося мені пережити таких зворушливих хвилин, як у часі зізнань о. Кіндія, цього правдивого майстра слова і, мабуть, знаменитого проповідника. Спокійним, тихим голосом розказував о. Кіндій трагедію героїв:

 

«Дня 1 грудня 1932 року я побачив, як багато людей, одні тільки в сорочках, а другі зодягнені, бігли з дрючками й колами в руках у напрямі лісу. Занепокоєний тим, пішов я за ними і почув крики: «Бити їх, забити! Суд їх звільнить, а вони вернуться і спалять село!» На гостинці почув я стріл, а по стрілі почулися голоси: «Він уже не має патронів, приступай безпечно!» Від зворушення не міг я бігти і пристав. З горбка побачив я чоловіка, що лежав на гостинці, оточений людьми. Я прибіг і став просити, щоб його не били. У віддалі яких 30 кроків побачив я другого, що лежав ще живий. Били і його. Я не знав, котрого з них рятувати. Знову було чути: «Бий, убий!» Як священик, не хотів я до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але вони такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутись. Нагло один з лежачих очуняв і підвівся на ноги. Був це молодий, високий хлопець. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. За хвилину і цей другий прийшов до себе і піднісся. Обидва були побиті, з голови текла їм кров. Вони зблизилися один до одного, люди стали колом.

 

І сталося таке, чого в житті я не бачив, – продовжував о. Киндій. Обидва втікачі взялися під руку і підійшли до могили, що стояла там самотня серед поля, з хрестом на вершку. Тримаючись за руки, стали коло хреста, видно їх було понад людьми. Юрба затихла і всі гляділи на юнаків під хрестом, що стояли, наче святі.

 

Тут голова трибуналу перебив свідкові, що він має подавати факти, а не свої особисті враження.

 

Не зважаючи на цю заввагу, о. Киндій продовжував свідчення. «Тоді промовив вищий з них: «Ми члени Української Військової Організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати – ніколи не будете мати України». Хлопці взялися за руки і поцілувалися.

 

Я вдачі доволі спокійної і вмію над собою запанувати. Але та хвилина, коли довкола стояли люди з дрючками, а вони над ними, на стрілецькій могилі, пригадала мені, що так мусіло бути в Гетсиманському Саді, коли Христа видавали на розп'яття. Почувши їхні слова, самі ноги підігнулися в мене, я клякнув і почав наголос відмовляти молитву. Поклякали й люди, похилили голови і повторяли слова молитви за мною».

 

Коли о. Кіндій повторив Данилишинові слова «Ми вмираємо за Україну», пом'якли тверді риси обличчя Данилишина, видно було, як він закушує губи, а потім не витримав, шльох вирвався йому з грудей і він розридався, схилившися на рам'я Біласа, що обіймав його, цілував і заспокоював.

 

А в залі почався спазматичний плач, оборонці втирали сльози, над усім запанував неземний, піднесений настрій, що кожне людське серце мусів схопити подивом для двох героїв. Огорнуло й мене зворушення, я мусів на хвилинку вийти до сусідньої кімнати, щоб обтерти сльози. Плач серед публіки не вгавав і предсідник загрозив, що скаже опорожнити залю.

 

Коли вспокоїлося трохи в залі, о. Кіндій докінчив: «Коли пролунали останні слова нашої молитви, всі далі стояли навколішки, польські поліцисти підійшли до могили, забрали обох хлопців та відвели їх до Миколаєва».

 

У міжчасі заспокоївся в своєму зворушенні і Данилишин, промовивши до всіх виразно: «Не думайте, що я за себе плакав».

 

Виступ оборонця д-р Степана Шухевича

 

Високий Наглий Суде!

У цій справі я, власне, повинен мовчати. Мовчав увесь час процесу Дмитро Данилишин, і я повинен пристосуватися до його тактики і теж замовчати. Але я мовчати не можу, мені не вільно. Я не можу мовчати, бо моє сумління, мій обов'язок, що його на мене кладе моє становище в цій справі – забороняють мені мовчати в цій хвилині.

 

І не можу мовчати ще й тому, бо мушу висказати все, що відчуваю цілим моїм серцем, що чую всією моєю душею, всім моїм сумлінням. І хочу сказати все те так голосно, щоб мій голос почули не тільки судді трибуналу, не тільки присутні в цій залі, але й уся суспільність; щоб мій голос, голос мого серця, голос мого сумління почув увесь світ, уся вселенна. Не можу мовчати, бо уста відчинив мені сам мій клієнт, Дмитро Данилишин, відкрив їх три рази, до чого зараз прийду

 

Сказав хтось: цинічно мовчить! Це міг сказати хіба тільки той, хто не знає людської душі – бо хто знає психіку людини, той не насмілився б сказати чогось подібного. Я знаю з історії Церкви, що були колись монахи й пустельники, які накладали на себе великий обіт, обіт мовчанки, і все своє життя мовчали. А за те Церква визнала їх святими. Якщо мовчанка була б чимсь лихим, маловажним, або належала до приємностей, то Церква не признавала б святцями тих, що себе їй віддали. Бо мовчати – це мука, мука накладена на себе добровільно, і за те й Церква підносила їх на п'єдестал святих.

 

Мовчати має право кожний обвинувачений. Це право признають йому карні процедури всіх сучасних держав і нікому не вільно притягати його за те до відповідальності, не вільно переслідувати за мовчанку, не вільно примушувати від неї відступити. Бо це таке його добре право. Якщо обвинувач хоче засуду обвинуваченого, то повинен довести йому провину, а обвинувачений може мовчати і сказати тим: докажи, що я винен.

 

Мовчати в часі процесу, під час такого процесу, де йдеться про: бути чи не бути, жити чи не жити, – мовчання таке є геройством, великим геройством, на яке не всі здатні.

 

Витримати таку мовчанку не хто-будь зуміє. Адже ж тут, на цій розправі, розглядається питання, від якого залежить життя людини. Не раз слова просто рвуться з уст, а він сидить тихо, мовчить, зціпив зуби, затиснув руки і з уст його не падає ні одне слово. Чи ж це не подиву гідне, чи ж не свідчить це про характер, добрий, міцний характер, про тверду й незламну волю, про справді мужеський характер цього хлопця? Думаю, що так.

 

Але й проламав він мовчанку, перший раз, коли стало питання про те, хто забив поліциста Коята. Він промовив: «Я стріляв! Не стріляв Білас, тільки я».

 

Чому? Бо не хотів, щоб його вина спадала на чужі плечі, щоб невинно посуджено його нерозлучного товариша-бойовика. А може хотів його рятувати? Не знаю, хто з них стрілив. Може він, а може й Білас. Але він бачить, що його товариш у небезпеці, і він, хоч сам у такій же великій і грізній небезпеці, сміливо бере на себе новий великий тягар, що при оцінці його вини може дуже заважити на терезках його долі. Ця сильна, безмірна любов до товариша, яка посувається аж до пожертвування своїм власним існуванням, вказує на велич його характеру.

 

І промовив другий раз тоді, коли, на його думку, тут у залі цілком зайво розглядалася інша справа, справа Тадеуша Голуфка. Не міг він мовчати і мусів перервати мовчанку, щоб заявити, що з тим убивством він нічого не має спільного.

 

І третій раз – тоді, коли свідок отець Кіндій розповідав про ту сцену, як селяни, побивши їх, неначе злочинців, почули від них слова: «Ми за Україну гинемо». І в хвилину, коли свідок промовив слово «Україна», панове почули в залі плач, плач Данилишина. Цього твердого і міцного Данилишина. На сам звук слова Батьківщини він попадає в розпач і проливає не сльози, а перлини болю. Все зніс, та не міг знести образу тієї хвилини, трагічної хвилини.

 

Чи, осуджуючи вчинки Данилишина, можете, панове судді, пройти попри той факт мовчки, не звернути на нього уваги? Колосальна, нечувана любов до всього свого – до свого рідного краю. Ця велика, безмежна любов до України – це мотор усього, чого допустився Данилишин, і над цим мотивом, панове судді, мусите застановитися. Бо не для якихсь інших, нечесних, «цинічних» спонук, а тільки з любові до Батьківщини він пішов на чин, що за нього сидить отут на лаві обвинувачених. І коли так думаю та вдумуюся в душу цього хлопця, то мимоволі мушу сказати про нього — дер ґроссе швайґер (великий мовчун). Так, бо в своїй мовчанці він великий, хоч такий ще молодий, але великий!

 

Він не заперечує, що належав до ОУН. Правда, це не належить до акту обвинувачення, але ця справа тісно в'яжеться з закидами, які йому робить той акт. І цей любий, милий шевчик став членом Організації Українських Націоналістів.

 

А хто його завербував? Інтелігент Мотика. Номен – омен. (Латинська приповідка: назвище-означення (цебто слова, від котрого воно походить). В цьому випадку: мотика — як те знаряддя, що його вживають у городах підгортати землю на городовину, – закопує своїх товаришів.) Якщо б судове доказове поступовання було протягнулося до сьогодні, я дав би один доказ, що схарактеризував би цього індивідуума. На жаль, післанець, що приніс мені цю відомість, прийшов кілька годин після замкнення доказового поступовання, прийшов запізно. І якщо б я міг був учора подати Високому Трибуналові те, що знаю і маю тепер, – тут став би доказ, що той Мотика ще з весною цього року, коли його випущено з в'язниці, зобов'язався перед поліційною владою у Дрогобичі робити доноси. Я був би поставив доказ, що до одного з поважних молодих громадян приходив Мотика і питався, чи не знає він про яких-небудь комуністів, або українських націоналістів, бо коли він виходив з в'язниці, зобов'язався за те, що його випустили, доносити про все, що довідається – і це поставило б, як і зізнання, так і саму особу Мотики в цілком іншому світлі. І цей, безумовно здібний, інтелігент іде на село і вербує там молодих хлопців на те, щоб опісля тут видати їх перед наглим судом. Якщо б це було перед звичайним судом, не перед наглим, може можна було б тут сказати якесь лагідніше слово. Але втягати когось до організації, а опісля приходити перед наглий суд і перед наглим судом зо свідомістю того, що тих хлопців жде, проти них свідчити, і хто знає, чи хоч крихітку правди – бож обвинувачені все заперечили – це вже не робота Каїна, це робота диявола, гіршого, підлішого за сотні Каїнів!

 

І на підставі таких зізнань, на підставі таких свідчень, такої людини мається судити тих чесних хлопців?

 

Притягнений до організації Данилишин ішов за тією зіркою, що її ніколи не в силі зловити, якою для нього була його люба Україна. Він знав, що боротися за самостійність своєї Батьківщини – для нього святий обов'язок. Він дістає наказ їхати до Городка і брати участь у чині на користь своєї організації. В якому – він, певно, ще не знав аж майже до останньої хвилини. І так, як увесь час мовчить спокійно й гордо тут, у залі, так само мовчки приймає наказ і йде сповнити його, як вояк.

 

Вже оборонець Василя Біласа підкреслив цю дуже важливу обставину, що не кажуть їм стріляти, тільки доручують їм інше завдання – взяти гроші. Їдуть вони обидва, щоб виконати наказ, і погляньте, панове судді, якими фондами вони розпоряджають у хвилині коли виїжджають. Мають тільки те, що треба на залізничий квиток – ані ґроша більше не беруть та не хочуть ані на один зайвий сотик зменшити фондів своєї організації. Їдуть, бо дістають наказ. Їдуть оба, бо – як сказав д-р Старосольський – ці два бойовики нерозлучні і, коли йде на небезпеку Білас, мусить з ним іти і його товариш Данилишин, його щирий і вірний друг. Я знаю з війни, яка тісна приязнь може знайти місце в людських душах, а знаєте, мабуть, це добре і ви з воєнного досвіду. І не могли їм доручити завдання, де треба стріляти, бо організатори добре знали криштальні серця їх обидвох. Це геройське серце Данилишина відчули ми тут, а добре пізнала його та жінка-селянка, що гостила їх молоком і плакала тут у судовій залі.

 

Сказав прокурор, що вони мордували людей, утікаючи. А ми чули про щось інше. Стріляли на пострах, не хотіли вбивати, не дозволяло на те їхнє добре, чисте серце. Не вбивали, дарма, що погоня могла їх спіймати й видати. Я хочу звернути увагу на одну обставину: втікаючи, Білас бачить, що скоріше чи пізніше їх зловлять, і звертається до свого товариша: «Не втечемо. Ти маєш ще кулі в револьвері, проший однією мене – другою себе. Хай буде з нами кінець». На те Данилишин: «Так бути не може. Хай вони зроблять з нами кінець!»

 

Що це значить? Чи це, може, якийсь акторський жест? Ні, панове, це великий психологічний момент, що дуже багато свідчить про психіку Данилишина. Він знає, що стріляти до себе і до свого товариша — це була б трусливість, а він, карний член організації, трусом бути не сміє. «Нехай з нами зроблять кінець вони», ті, що за нами гонять – ті з того самого українського народу.

 

Майже неможливо говорити в суді про доцільність і засоби діяльності Організації Українських Націоналістів. Прокурор має тут монопольне становище і ми в тому напрямі дискусії вести не можемо. Але якими б ті засоби не були, то ви, панове судді, мусите взяти до уваги внутрішнє «я» кожного з обвинувачених, бо кодекс карає не чин, тільки особу. Тому, караючи, треба зважати на всі душевні моменти обвинуваченого, а тут багато дечого промовляє на користь мого клієнта.

 

А тепер, панове судді, прошу звернути увагу на момент, коли серед найбільш напружених нервів вони зустрічають осіб, що хочуть віддати їх у руки справедливості. Чи можна говорити тоді про розум?

 

Наука каже, що в таку хвилину кожний намагається врятувати життя. Є це гін до збереження життя в моменті найсильнішої натуги нервів. І, може, прокурор має рацію, коли говорить, що «впало багато стрілів», але чи з наміром убити, того не можна сказати.

 

Мій клієнт увесь час мовчав, а мовчанку вважають признанням. Якщо суд прийде до переконання, що він там був, – то я знаю, що його чекає. Я прошу тільки взяти до уваги мотив: для чого він ішов?

 

А йшов він для України, своєї Батьківщини, і це понад усякий сумнів виявив. Слово «Україна» викликало в цього сильного хлопця стогін.

 

Панове судді! Це не Данилишин зойкнув, це зойкнув увесь український нарід!

 

Смертний вирок

 

О годині 4.30 пополудні 22 грудня 1932 року прийшла відповідь з канцелярії президента Польщі, що він не скористав зо свого права ласки щодо Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Тільки Маріянові Жураківському кару смерті перемінено на 15 років важкої тюрми.

 

На рішення Варшави ждав прокурор у своєму кабінеті і всі оборонці в адвокатській кімнаті судового будинку. Поки до суду дійшло офіційне повідомлення, знали про його зміст редакції львівських часописів зо спеціяльного комунікату Польської Агенції Телеграфічної (ПАТ).

 

Прокурор Мостовскі призначив час страти: 23 грудня над ранком. Сам, без членів трибуналу, поїхав до Бригідок о годині 6 ввечері повідомити про те засуджених в'язнів. До його приїзду всі три засуджені сиділи разом в одній камері, тепер їх розділили поодинці. Прокурор заходив до кожного з них окремо подавати їм до відома рішення президента. Оборонців допустили щойно тоді, як відійшов прокурор. Дозволено їм на останні побачення з ріднею. Оборонцям, загартованим і привиклим до людського горя, серце краялося на вид нещасної жінки – матері Біласа й одночасно сестри Данилишина. В розквіті їхньої весни покидали вони цей світ, а вона втрачала в них відразу свого сина і брата.

 

Всю ніч провели Білас і Данилишин у смертних камерах-одиночках. Доступ до них мав тільки в'язничний капелян, о. д-р Богдан Липський, що висповідав їх обидвох і то з одним то з другим переводив ніч, аж доки о годині 5 вранці не прийшли оборонці на останнє прощання.

 

До останньої хвилини життя обидва засуджені поводилися спокійно й опановано. Сердечно дякували оборонцям за опіку і тут ще раз, на порозі смерті, Дмитро Данилишин заявив своєму оборонцеві, д-рові Степанові Шухевичеві, що це не Білас стріляв на станції Глинна-Наварія і не він убив поліциста Коята.

 

Обнявши та поцілувавши обох хлопців, неначе рідних своїх дітей, оборонці були неменше зворушені та психічно збуджені, як молоді їхні, відважні духом клієнти.

 

Історик даремно шукатиме в українських часописах звідомлення про останні хвилини і страту Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Польська цензура не пустила їх у світ, увесь наклад часописів з того дня сконфісковано і знищено. Між людьми кружляли тільки неясні і не завжди вірні чутки на підставі того, що розказували пізніше присутні при екзекуції свідки: оборонці і в'язничний капелян.

 

Спогад Степана Шухевича

 

Смерть – страшна річ і ніколи невідомо, як вестиме себе людина, коли смерть заглядає їй у вічі. Хоч обидва хлопці вели себе надзвичайно мужньо і справді по-геройському ввесь час, все ж таки д-р Шухевич хотів підтримати їх і приготувати на ті останні, найстрашніші секунди, коли приходиться покидати життя, щоб не заламався котрий з них і щоб відійшов у вічність з чистою пам'яттю в своїх і з подивом у чужих. Тому ще на вечірньому побаченні в тюрмі сказав він обом хлопцям, кожному зокрема:

 

«Ви рішуче не смієте заламатися, мусите виступити там твердо, як це було ввесь час на розправі. На місці страчення я стану напроти вас і буду глядіти у ваші очі, а ви глядіть у мої. Зором буду вас підтримувати на дусі.

 

Подаємо опис останніх хвилин на підставі спогадів д-ра Шухевича:

 

«Десь біля третьої години я вже був на ногах. Після хвилини прийшов до мене д-р Паньківський, який мешкав у сусідній кам'яниці... Коли ми прийшли до д-ра Старосольського, він уже зібрався. Був страшенне поденервований. Жінка боялася, щоб наслідком того поденервування з ним не трапилося щось лихого. Ми пішли. В'язнична брама була ще замкнена. Ми задзвонили, але варта не хотіла нас впустити. Появився по хвилині начальник в'язниці Райке і нашому проханню теж відмовив, мовляв, «пан прокурор Мостовскі заборонив кого-небудь впускати». Д-р Марітчак почав з ним сварку, яка мала той вислід, що Павлік після хвилини нас впустив, бо «пан прокурор Мостовскі дзвонив, щоб оборонців пустити».

 

Чому панове так пізно приходять? Тепер тяжко дати панам побачення, бо година екзекуції вже надходить, – такими словами привітав нас д-р Мостовскі.

 

Д-р Старосольський звернув увагу, що в наслідок його розпорядження нас протягом години затримано перед в'язничною брамою.

 

Д-р Мостовскі дозволив на побачення, але тільки протягом п'яти хвилин. Ми пішли до хлопців. Виглядали цілком спокійними, але коли я востаннє пращався з Василем Біласом, той обійняв мене і так щиро деякий час тулився до моїх грудей, як це робить дитина, коли тулиться до грудей дорогої своєї матері.

 

З доручення Мостовского, який ночував у Бригідках, бо, здається, боявся вночі їхати з в'язниці і до в'язниці, ми вернулися до кімнати, в якій він був, бо мали разом з ним іти на сцену страчення. Там уже були два лікарі і деякі поліційні урядовці. Ніхто нічого не говорив.

 

Врешті д-р Мостовскі сказав, що маємо вже йти й ціле товариство вирушило в ту прикру дорогу... Трачено в тому самому місці, де свого часу розстріляно Луцейка і Крупу, тільки, що шибеницю поставлено напроти місця страчення. Ми затрималися там і ждали...

 

Місце страчення було освітлене електричною луковою лямпою, зрештою на подвір'ї було ще цілком темно...

 

Нараз, на початку довгого переходу між шпиталем і сусіднім муром, у відблиску світла, що падало від місця страчення, на тлі темних в'язничних мурів появилися невиразні тіні... Одну з них перебігла згори в низ ясна смуга. Це був о. д-р Богдан Липський у ясному епітрахилі. З решти осіб ще не можна було нікого пізнати...

 

Тіні посувалися помалу, поважним кроком, наче б о. д-р Липський хотів хвилину страчення пересунути якнайдальше. Коли наблизилися, ми пізнали Данилишина, що йшов праворуч о. д-ра Липського, а за ним поступали два дозорці. Переходячи коло нас, Данилишин крикнув до нас: «Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!»

 

В'язничний сторож кинувся, щоб долонею закрити уста Данилишина. Д-р Старосольський, у страшенному поденервуванні, закричав з усієї сили: «Не рухати нещасного!» Дозорець зняв руку, але Данилишин уже більше не сказав ані слова. Підпроваджено його під шибеницю і там поставлено обличчям до нас.

 

Д-р Мостовскі помалу ще раз прочитав присуд. Помалу, щоб тортурувати Данилишина. Кат уставився за Данилишином і тримав петлю над його головою. Я став напроти Данилишина, глядів йому просто в очі і думкою пересилав йому слова: «Тримайся, українська дитино, бадьоро, не заломися, український нарід про твоє добре серце не забуде!...»

 

Данилишин також пильно глядів у мої очі.

 

Прокурор Мостовскі сказав:

Виконати вирок!

 

Тоді кат закинув Данилишинові петлю через голову на шию, ногою вибив з-під ніг низенький стілець, помічник тягнув за другий кінець довгого нового шнура, а два в'язничні дозорці тримали за руки і ноги. Данилишин до останньої хвилини глядів мені в очі. Після моменту, кат з помічником і двома дозорцями пустили Данилишина. Ще кілька легких скорчень і Данилишин спокійно завис на шибениці.

 

Так висів він через десять хвилин. Опісля кат приступив до д-ра Мостовского і сказав, що вирок виконано. Обидва лікарі підійшли до Данилишина, пощупали б'ючку, послухали, що серце вже перестало битися і тоді зголосили, що він уже не живе. Дозорці спустили тіло Данилишина, поклали на мари.

 

О. д-р Липський прошепотів над ним коротку молитву. Ми, оборонці, через увесь час страчення обох хлопців, з пошани для них і для поваги хвилини, стояли з відкритими головами. Після молитви о. д-ра Липського, тіло Данилишина дозорці відклали на бік.

 

О. д-р Липський з дозорцями удався по Василя Біласа. Він мав бути страчений, як другий, це значило, що його признано більш обтяженим.

 

Далеко в переході знову появилися тіні. Але надворі вже було ясніше і здалека вже можна було пізнати Василя Біласа. Ішов поважно. Коло нас повторив ті самі слова, що й Данилишин, але вже йому ніхто не важився замикати уст. Повторилася та сама огидна сцена, що з Данилишином.

 

Коли кат закидав петлю, він не потрапив на його шию, тільки петля спинилася на бороді, а тим часом помічник потягнув за шнур. Якусь хвилину потривало, поки кат зсунув петлю на шию. Коли кат і його помічники опустили Біласа і він сам висів на шибениці, тоді д-р Мостовскі з капелюхом-мельоником «на бакер» приступив ближче до шибениці, щось шепнув катові, а той почав Біласа помалу крутити від лівої до правої сторони. Д-р Мостовскі заклав монокль до правого ока й пильно приглядався трупові, особливо тому місцеві, де шнур стиснув шию і карк. Взагалі, поведінка прокурора Мостовского під час трачення була штубацько-провокативна. Під час цього акту, навіть під час читання присуду для кожного хлопця зокрема, він мав на голові капелюх, цілком природно «на бакер».

 

Помолившися над тілом нещасного Василя Біласа, ми, не попрощавшися з Мостовскім, пішли додому.

 

Після приходу зо страчення додому, я кинувся на ліжко, і плакав, наче мала дитина.

 

Мати Біласа робила заходи, щоб видано їй тіло сина і також її брата, Дмитра Данилишина. Її відіслано до оборонця д-ра Костя Паньківського, що інтервеніював у прокурора Мостовского, до котрого належало виконання присуду. Мостовскі справив її до шефа прокурорського уряду при окружному суді у Львові, д-ра Хіровского. Показалося, що його нема у Львові, треба було шукати його заступника, прокурора Турнеля, від котрого довідалася, що ця справа вже не належить до прокуратури. Так посилали її з канцелярії до канцелярії, аж доки до краю виснажена жінка довідалася в управі тюрми Бриґідки, що тіла в міжчасі похоронено на Янівському цвинтарі у Львові.

 

Хоч тільки чотири оборонці та один духовник були присутні при смерті Біласа й Данилишина, проте у відході до вічности супроводжали їх усі українці міста Львова. Бо з наказу церковної влади всі українські церкви у Львові були цілу ніч відкриті, їх щільно виповнили українці міста Львова. В часі виконування присуду бито в дзвони. Їхній голос гучно лунав понад сонним ще містом, піднімався високо до неба, разом з молитвами українців за душі хлопців, що гинули за свій нарід.

 

Засудженим Біласові й Данилишинові (автор: Теліга Олена)

 

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?

Як могли ми чекати – не битись, а спать

В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти – у шість двадцять п'ять.

 

І коли приволікся заплаканий ранок

Вас покликала смерть у похмурій імлі –

А тепер наші душі і топчуть, і ранять

Ваші кроки останні по зимній землі.

 

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову – спаливши життя.

І мов гімн урочистий, мов визвольне гасло,

Є для нас двох імен нерозривне злиття.

 

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю – зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.