Пацифікація в Галичині (автор: Мороз Валентин)

опубліковано 27 вер. 2011 р., 23:27 Степан Гринчишин

Передрук статті з журналу «Вісті комбатанта», №2, 2011р.

20-і роки 20-ого століття були в Західній Україні своєрідним відступом. Було це десятиріччя виживання українських структур, які сформувалися і зміцніли у попередню «австрійську» епоху.

Але, починаючи з 1929 року, все уже мало іншу «тональність» – і це відчувалося на кожному кроці. Навіть в епізодах, які формально вважалися польським наступом, фактично був український виграш. Мається перш за все на увазі польську «пацифікацію» 1930року і голосну судову справу Біласа – Данилишина в 1932 році.

Без сумнівів, видимим імпульсом для зміни ситуації було створення у 1929 році Організації Українських Націоналістів. Але цим фактом справа не вичерпувалась –взагалі, так би мовити «змінювалась епоха».

Почнемо з пацифікації. Офіційно це була реакція польської влади на «саботажну акцію» ОУН.

Що таке саботажна акція?

Була це відповідь українського організму на колонізацію поляками галицьких і волинських земель, яка почалася практично уже з 1919 року – з часу окупації польськими військами західньо-української території. Сюди хлинула з Польщі хвиля поселенців двох типів. По-перше, були це «осадники», тобто польські військові ветерани. І були також цивільні колоністи. Досить назвати цифри: з 1920 до 1923 року на західньо-українські землі «вкліщилося» 20 тисяч родин осадників, а до того ще й 60 тисяч цивільних поселенців. Причина «фокусу» була дуже ясною: випхати українське населення кудись в Канаду чи Аргентину і заселити західно-українську територію поляками.

Фактично акція проти нахабного грабунку була першою «пробою сили» новоствореної ОУН. Влітку й восени 1930 року почались масові пожежі: то горіло збіжжя, сіно й будівлі польських колоністів. Заграва від цих пожеж стала видною в усьому світі. Реакція світової громадськості була на диво жвавою й на диво позитивною. Майже всі газети світу писали про українську акцію як про самозрозумілу оборону поневоленого народу проти гніту окупантів.

Приклади: нью-йоркський журнал «The National» писав 5 листопада 1930 року: «Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежності вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування…Українці із Східної Галичини не мають нікого, хто заступив би їх у Лізі Націй. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріаті Ліги Націй немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої права».

Газета «New York Herald Tribune» від 16 жовтня 1930 року писала:

«Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східної Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою УРСР, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірландських терористів 80-х років минулого сторіччя».

Порівняння українського підпілля з ірландським є дуже цікавим , і дуже символічним. Справа в тому, що Америка як спільнота була складена на добру половину з іммігрантів ірландського походження. Тому ірландський визвольний рух оцінювався у цій країні як цілком позитивне явище: американське суспільство ставилось до нього з великими симпатіями. Тому й порівняння українського підпілля з ірландським означало схвалення української акції американською громадською думкою.

І писали не лише американські газети; практично так писала і вся світова преса. Статті такого спрямування з’явилися і в французьких, чеських, німецьких, англійських газетах. Тому «пацифікація» розпочата польською владою у вересні 1930 року, була з самого початку приречена на провал.

«Пацифікація»…Латинською мовою це означає «умиротворення» . Але польське «умиротворення» було якимсь дуже специфічним…Згідно з нормальною логікою польська поліція мала б шукати терористів, які підпалювали маєтки польських колоністів

Але…

Поліція навіть не була (як не дивно?!!) в центрі уваги. «Пацифікацію» проводила… польська армія! Західно-українську територію заповнили польські військові підрозділи. Вони оточували (як правило, вночі) село і за вказівкою поліції хапали найсвідоміших українців. Потім їх нещадно били (деяких до смерті). Але в центрі уваги карателів були навіть не так українські люди, як українські установи. Польське військо (знову ж-таки за вказівкою поліції) вривалося до «Просвіти», кооперативи – і взагалі до будь-якої української установи – і нищило як майно цих установ, так і саме приміщення. Скажімо, в кооперативах змішували в одну купу цукор, сіль, борошно, збіжжя і поливали їх нафтою.

У той же час були заарештовані українські посли до польського парламенту. Деякі з них просиділи в тюрмі у Бересті-Литовському кільканадцять місяців. Отут вже були поставлені усі «крапки над і». Ці посли не мали аніякого відношення до саботажної акації – і це всі добре знали. ОУН не мала послів у польському парламенті. Всі ці посли належали до легальних українських партій, які офіційно відмежували себе від ОУН, і навіть офіційно критикували націоналістичну діяльність. Отже: «пацифікація» була спрямована не проти якихось там «терористів», а проти українства як структури! Мета була все та ж сама, проголошена польськими шовіністами ще в попередні віки: «на зніщенє Русі».

До речі, у цій погромницькій варварській акції брали участь не лише польська поліція і військо, а й польські «стшельци», тобто молодь місцевих польських колоністів, члени спортивного товариства «Стшелєц» і місцеві польські інтелігенти, зокрема ж польські студенти.

Так що була це, як бачимо, справа, що вийшла далеко за межі звичайної поліційної акції. Була це акція збірного польського організму проти збірного українського організму.

У містах українські установи нищило «спонтанно» польське вуличне шумовиння – але ж, звичайно, під охороною поліції…

Але…Що ж далі? А далі виявилося: сподівання на те, що шило вдасться сховати у «польському домашньому мішку», виявились здитинілими галюцинаціями (як часто бувало у польській політиці). Шило вилізло з мішка – і то в дуже широкий світ.

Світова громадськість зреагувала на «пацифікацію» і на диво швидко, і з на диво добрим розумінням справи. Досить навести текст одного документу. «Жіноча Міжнародна Ліга Миру і Свободи» вислала до Галичини одного із своїх секретарів – пані Шіпкінс –для дослідження справи «пацифікації». Ось висновки пані Шіпкінс: «Головно мусимо підкреслити таке: по-перше, що так звану «пацифікацію» проводили з жорстокістю, яку можна порівняти хіба з вчинками башибузуків на початку 19-ого сторіччя на тодішній турецькій території; по-друге, ці насильства не були карою за певні провини, їх роблено без суду, масово, на всьому населенні; по-третє, ці насильства роблено з наказу за певним планом і їх не можна вважати вибриками нижчих установ; по-четверте, жертвам не дано жодної медичної допомоги; по-п’яте, влада зробила все, щоб унеможливити зіставлення докладних звідомлень чи статистичних даних щодо карних експедицій».

Цей документ, написаний рукою пані Шіпкінс, коментарів не потребує…

У такому ж стилі писала практично вся світова преса. Найбільший інтерес до теми «пацифікації» виявили німецькі газети й журнали. Тут було надруковано 312 статей. В англомовній пресі було надруковано 165 матеріалів, у Чехословаччині – 40, у Франції й Італії – по 20. Характерно, що тема «пацифікації» вийшла нарешті за межі Заходу (чи не уперше в українській практиці). Про «пацифікацію» широко повідомляли японські часописи.

Але справа не обмежувалась пресою. Тема «пацифікації» широко вихлюпнулась і в парламентські зали. Досить сказати, що шістдесят три (?!) члени англійського парламенту подали петицію до Ліги Націй (тодішньої ООН) з вимогою створити Комітет Трьох для розгляду справи «пацифікації». Такий комітет було створено в січні 1931 року в складі делегатів Англії, Норвегії й Італії, під головуванням представника Англії Гендерсона. У зв’язку з тим, що українці не мали власного представника в Лізі Націй, референтом справи було призначено японського делегата Сато. (Це японське заступництво українських інтересів було дуже символічним. Тоді японець боронив наші інтереси у нашому конфлікті з західнім «слов’янським братом». Здається, що ця тема прозвучить і в майбутньому. Вона, ця тема, ще не «вилізла» на політичну поверхню. Але, враховуючи стан японсько-московських стосунків і гостроту питання Курильських островів й Південного Сахаліну (та й сибірської проблеми взагалі) – неважко прийти до висновку, що японці ще зіграють свою роль у наших стосунках з «путінсько-распутінським» «східно-словянським братом». Уже бодай з тої простої причини, що японці «скубають» цього «брата» з протилежного боку, а отже – є нашим природним союзником.)

Побачивши своє повно фіаско на форумі Ліги Націй, польський уряд почав загравати з Українською Парламентською Репрезентацією, тобто з угодовськими партіями. Але це було вже з тієї сфери гумору, яка називається в українців просто і ясно «зоглядівся куций, як хвоста не стало». Українські угодовські партії (УНДО в першу чергу) дійсно «клюнули на польську наживку» й пішли на переговори. Як результат – осудження польської політики на форумі Ліги Націй прозвучало не так різко, як це планувалось з самого початку. Польський уряд пропонував Комітетові Трьох відкласти справу «пацифікації», щоб «не шкодити існуючим переговорам українців з польським урядом».

Але загальної картини ці польські «викрутаси» уже змінити не могли. По-перше: «пацифікація» все-таки була засуджена на форумі Ліги Націй – хоч і в делікатнішій формі, ніж це передбачалося спочатку. А по-друге: центр ваги моменту лежав уже навіть не тут. Як одностайна позиція світової преси й парламентів, так і акція Ліги Націй на цю тему створили широчезний резонанс для української справи і для української визвольної боротьби особливо.

Висновок: справа «пацифікації» обернулася бумерангом як проти польських політичних, так і проти національних інтересів.

Коли ж подивитися у сферу чисто практичної політики, то однією з жертв «пацифікації» мав бути провал українців на наступних парламентських виборах. Але з цього нічого не вийшло. На виборах, що відбулися вже після «пацифікації», до парламенту було обрано двадцять одного українського посла (блок «УНДО – радикали» і на цей раз дав чудові статистичні результати).

Та й навіть саму «основу основ» – терористичну діяльність ОУН – «пацифікація» спинити не могла. Бо відразу ж після хвилі польського терору ОУН почала відплатну акцію. Уже в листопаді 1930 року два бойовики ОУН «шмальнули» польського землевласника – «латифундиста» з села Богатківці на Тернопільщині Юзефа Войцеховського. Він два місяці перед тим особисто керував діями польської «солдатески» в Богатківцях і сусідніх селах. 29 січня 1931 року був застрілений у лісі біля міста Копичинці (Тернопільщина) граф Баворовський. Він був ще студентом і брав участь (разом з іншими польськими студентами) в погромницьких акціях проти українців. Ще вбили на Тернопільщині двох членів товариства «Стшелєц», які були в час «пацифікації» особливо жорстоким проти українців – Брилька і Кузьмінського.

«Добрались» і до поліції. 12 лютого 1931 року п’ять бойовиків ОУН вбили коменданта польської поліції в селі Гаї (на схід від Львова) Владислава Довчика. Ця поліційна станиця особливо «прославилась» своєю жорстокістю проти українського населення. В час «пацифікації» поліціянти з Гаїв закатували до смерті 18 річного Михайла Тютька з Гаїв і 17 річного Матвія Паранька з Чижикова. Ці «подвиги» стали відомі в усьому світі, бо журналіст з американської газети Чікаго Дейлі Ньюз Неглі Барсон відвідав село Гаї й описав усе в своєму репортажі.

Дуже цікаво, і дуже важливо відмітити: виконавців усіх цих відплатних акцій ніколи не було знайдено! У безсилій люті польська поліція заарештувала сотні осіб, але то все була «дурного праця».

Помимо чисто політичного скандалу, відплатні акції дали ще й негайний практичний виграш. Переконавшись, чим «пахне» жорстокість проти українського населення, ще не «шмальнуті» поляки вже обережніше ставились до різних «пацифікацій» – і то з дуже простої причини: хотіли ще трохи пожити на світі…

Коментар. В статті читач може знайти дуже багато спільного в діях польських і російських колонізаторів України. Наприклад: Сюди хлинула з Польщі хвиля поселенців… Причина «фокусу» була дуже ясною: випхати українське населення кудись в Канаду чи Аргентину і заселити західно-українську територію поляками… Західно-українську територію заповнили польські військові підрозділи. Вони оточували (як правило, вночі) село і за вказівкою поліції хапали найсвідоміших українців... Мета була все та ж сама, проголошена польськими шовіністами ще в попередні віки: «на зніщенє Русі»…