Останній бій бойового загону УПА села Пісочна на хуторі Острів. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 9 квіт. 2017 р., 04:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 03:11 ]

 

Це був звичайний осінній день для місцевих жителів. Місцевий партизанський загін, по вказівці із центру стільської сотні у цей час готувався до передислокації в Карпати. На цей час загін нараховував 11 стрільців.

 

У суботу 20 листопада 1947 року місцеві жителі готувалися до святкування св. Михайла. У цей день загін повинен був вирушити у Карпати. Переночувавши у домі черницького господаря Михайла Фика, який був кравцем і пошив для партизанів маскувальні білі халати.

 

Ще у сутінках на світанку 21 листопада загін вирушив на хутір Колонія. Був морозний світанок, земля покрита невеликим шаром снігу. Партизани були одягнуті у білі маскувальні халати, ішли слідом один за одним з інтервалом 5 – 10 метрів.

 

Маршрут пролягав долиною вздовж річки Черничка. З першу партизан Микола Федик вирішив зайти у свій рідний будинок та попрощатися з батьками, які проживали на Колонії, незабаром він повернувся.

 

Першою недовготривалою зупинкою загону був будинок господаря Синюти на Колонії. Із спогадів Стефанії Сенюти 1936 року народження, дійсно 21 листопада 1947 року у їхній будинок зайшло вісім партизанів, а троє, які були на подвір’ю, їх охороняли. Партизани часто навідувались до їхнього будинку, а деколи і ночували. В ньому вони планували дочекатись провідника, який мав прибути із Стільська.

Наші хлопці (партизанка)

 

По дорозі партизани вирішили також зайти до господаря, жителя Колонії, Михайла Дорговизького, щоб поздоровити з патроном, в якого теж  досить часто ночували. Проте партизанському загону до господаря М. Дорговизького дійти так і не вдалося. Їм на зустріч вийшов один із членів цієї родини і попередив, що у Хлопському лісі навпроти їхнього будинку появились невідомі у воєнній формі. Партизани здогадались, що це на них готується пастка. Неподалік господарства був невеликий сосновий лісок. Вони вирішили заховатися у цей лісок.

 

Оцінивши ситуацію, партизани зрозуміли, що прорвати таку кільцеву засаду неможливо. Загін прийняв рішення пробиватись краєм лісу в сторону Боральового лісу. До цього лісу було не більше 1,5 кілометра, там знаходилась криївка із зброєю та набоями, чим можна було доозброїтись.

 

У цей час із Хлопського лісу пролунало декілька автоматних вистрілів. Пройшовши майже половину віддалі помітили, що з боку Черницького технікуму на підмогу облавцям наближається невелика група озброєних студентів під керівництвом директора Івана Козеренка. Догадуючись, що і в Боральовому лісі може бути на них засідка загін передислокувався і відстрілюючись став пробиватися у напрямку хутора Острів.

 

Із сторони хуторка Острів була випущена біла ракета, у партизанів це був умовний знак порятунку, який указував напрямок прориву, де їх могла чекати підтримка. Фактично білу ракету випустили облавці з того місця, де була надійна та міцна засада. Відстрілюючись переслідуваний загін на підході до хутора Острів розбився на дві групи.

 

Одна група із п’яти чоловік – Антін Федик, Микола Федик, Степан Проців, Михайло Кучминда і Микола Овсяник – пішли ліворуч на хутір Острів у напрямку лісу Березник.

 

Друга група із шести чоловік – Іван Грабович, Степан Богоніс, Андрій Струк, Михайло Кучминда, Ілько Шейгец та невідомий на псевдо «Кармазін» – праворуч, у напрямку Белецького лісу.

 

На підході до хутора Острів був важко поранений Антін Федик. Молодший брат Микола став допомагати своєму братові дійти до хутора. Але на п’яти уже наступали НКВД-исти. На прохання Антона, Микола залишив йому пістолет, а сам продовжував пробиватись до житлових будинків, а після них – в урочище Березники. Пройшовши весь ліс, побачив, що на виході з нього стояло ще одне кільце облави. Облавці майже в притул із кулемета прорешетили тіло Миколи. Оцінивши усю трагічну ситуацію Антін при наближенні облавців з револьвера вистрелив собі кулю у серце.

 

Перша група уже входила на хутір. Степан Проців мав прикрити відступ своєї групи і залишився із кулеметом біля садиби Ганни Городницької. Кулеметними чергами він на деякий час затримав переслідування облавцями, які буквально по п’ятах переслідували загін. Довго він їх утримувати не зміг, бо закінчились кулеметні набої. За цей час його група зайшла на хутір. Степан Проців піднявся і вирішив доганяти побратимів. Тільки ступив декілька кроків, як йому автоматною чергою перебили ноги. Він зрозумів, що відступати не зможе, а здаватись живим у партизан не прийнято, – тож вистрелив собі у серце з пістолета.

 

Микола Овсяник перебіжками теж пробивався до Березника. Ворожа куля перед самим лісом тяжко поранила його. Переслідувачі незабаром взяли його в щільне кільце. Коли кільце облоги наблизилось в притул, М.Овсяник власноруч підірвав себе гранатою.

 

Кучминда Михайло зайшов до стайні одного господаря, вивів коня і на ньому поїхав у напрямку села Держів. Очевидець з хутора Острів Ганна Городницька розказала, що М.Кучминда білий халат не скинув. Коли він їхав на коні за ним стріляли, але кулі у нього не попадали. Не доїжджаючи села Держів на городі господаря Звіринського, до фруктового дерева було зложено багато тичок від квасолі. Кучминда на ходу заскочив та заховався між тичками, а кінь побіг дальше. Дочекавшись вечора він вибрався та повернувся у своє село. Деякий час він переховувався у селі.

 

Друга група із шести чоловік, яка пробивалася у напрямку Белецького лісу, теж наткнулася на засаду, де в нерівному бою полягли Степан Богоніс, Андрій Струк, Іван Грабович, Щепаняк Михайло.

 

Шейгец Ілько родом із села Київець, був ранений але зумів заховатися у одному з будинків на хуторі. Шостий партизан на псевдо «Кармазин» вийшов з бою живим, скоріш за все він теж заховався у одному з будинків на хуторі.

 

Після цього бою тіла вісьмох героїв облавці примусили жителя хутора Острів на прізвище Петровський позвозити кіньми в урочище «Кривуля» на краю Белецького лісу. Тоді усіх погрузили на одного воза і польовою дорогою повезли у напрямку Черницького технікуму, пізніше повернули у напрямку Пісочнянського склозаводу, де і залишили тіла ночувати.

 

Наступного дня тіла партизанів погрузили на вантажну машину і завезли у місто Миколаїв. Там їх потримали ще один день, вивезли за місто і закопали у канаві. Це сталося приблизно у тому місці, де у даний час розташований автобусний парк.

 

На третій день Парасковія Федик, мати партизанів Антона і Миколи, босоніж пішла ввечері до Миколаєва, дізналась про місце захоронення усіх вісьмох партизанів. Прийшла на їхню могилу. Тіла усіх партизанів були покладені у канаву, зверху присипані невеликим шаром землі, чиясь нога навіть не була прикрита. Парасковія руками нагорнула ще більше землі, і цілу ніч в сльозах провела на цій могилі. Ранком зболена-зморена, повернулася додому. Дальше біля могили своїх синів залишатись було небезпечно, бо могли і її арештувати.

 

У цей час головою сільської Ради був Степан Швед (вуличне Гиляк). Він вимушено працював на дві сторони. Через три тижні після вбивства партизанів, у ночі Гиляк підпільно організував їх пере захоронення на цвинтар села Пісочна, а також не давав згоди на арешт кого небудь з родини партизан.

 

Місце поховання партизанів на цвинтарі знали ще дві особи але мовчали до 1989 року. Один з них перед своєю смертю Михайло Кос розказав родичам загиблих та показав місце їхнього поховання. У цьому ж році могилу обгородили та установили великий металевий хрест, помальований під березовий, з написами покійних.

 

У 2007 році родичі загиблих за власні кошти, в знак шани та 60 річниці останнього бою, замовили та установили надгробний пам’ятник з граніту у вигляді тризуба, на вершині якого височіє партизанський хрест. По середині гранітного тризуба викарбовано імена та прізвища убієнних.

  

 

У день св. Михайла 21 листопада 2007 року була проведена, з усіма церковними атрибутами, поминальна панахида та освячення цього пам’ятника за участю священика та громади села Пісочна. На урочистостях були присутні родичі погиблих, а місцеві мисливці організували трьох разовий традиційний салют з мисливської зброї. На цій могилі тепер постійно майоріє два прапори – партизанський та український.

 

Операція по ліквідації партизанського загону була дуже ретельно спланована та організована. Звідси напрошується висновок, хтось про все добре знав і відповідно повідомив в органи НКВД.

 

В цьому є три версії всипи. Перший варіант це – інформація від місцевих Черницьких сексотників. Керував групою сексотників житель села Черниця С.Фик. Допомагали йому С.Кучминда, Ю. Федьків та інші.

 

Другий варіант це – у цей час серед партизанів був стрілець на псевдо «Кармазин». З розповідей очевидців він був низького росту та білявий. Серед місцевих партизанів, а також з навколишніх сіл, такого псевдо немає. Можливо це був засланий спеціально агент-сексотник.

 

Не виключений і варіант, що міг співпрацювати з НКВД і партизан Кучминда Михайло на псевдо «Шандер», який залишився живим. Підозра на нього виникає через те, що він на коні утікав єдиний і білому маскувальному халаті. Із свідчень місцевих жителів хутора Острів, з лісу було чути команду не стріляти – це жінка. В його сторону летіло велика кількість куль, але ні одна в нього не попадала.

 

Згідно доповідної записки невідомого підпільного автора СБ УПА, ім’я якого Микола, написано:

 

21. листопада 1947 року.

На Кольонії пішли большевики на «всипу» де квартирувало 11 повстанців в господарстві «Дуба». Друга група большевиків розставились попід Черницький ліс і о 10 годині обскочили господарство. При цім вив’язався бій.

 

Повстанці відступили в ліс і коли стрінулися знову з большевиками, залягли і почали битися.

 

В бою впало 8 повстанців, а саме: (прізвищ у записці не вказувалося, це автор статті з’ясував)

 

Друзі: «Орлик» – Іван Грабович

«Дуб» – Микола Федик

«Деркач» – Степан Проців

 

Сотник «Москаль», «Чорногуз» – Микола Овсяник

«Вуйко» – Степан Богоніс (Гризілів)

«Бурлака» – Андрій Струк (Дусяків)

«Хитрий» – Михайло Щепаняк

«Лебід» – Антін Федик

 

Друзі «Шандар» (Кучминда Михайло) і «Сиротюк» (Шейгец Ілько із села Київець) ранені, а «Кармазин» вийшов ціло.

27.12.1947 року. Микола.

 

Судьба уцілілих партизанів така.

 

Шейгец Ілько переховувався у навколишніх селах. Підчас чергового рейду НКВД у 1949 році його арештували. Покарання відбував у Львівській тюрмі, де його часто викликали на допити з побиттям. Не витримавши довготривалих побоїв та знущань Шейгец Ілько помер у Львівській тюрмі в 1950 році.

 

Кучминда Михайло приблизно рік теж переховувався у навколишніх селах. Для того щоб його ввести до списку убитих НКВД зробили підставу. Підчас однієї облави біля села Черниця було убито трьох чоловік. Серед яких було два партизани із села Рудники, а третім записали М.Кучминду. Фактично – це була чужа людина. Через рік М. Кучминда пропав із зору місцевих жителів. Фактично він перебрався у місто Стрий, де декілька років працював робочим на колії під чужим прізвищем. Через декілька років Кучминда виїхав у місто Мостисько, де останні роки працював на митниці. У 80-х роках він помер, де і похоронений на місцевому цвинтарі.

 

Судьба партизана «Кармазин» залишається невідомою.