Окружний провідник ОУН-УПА львівського краю Василь Костик-«Дніпровий». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 5 січ. 2020 р., 09:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 черв. 2020 р., 21:42 ]

 

Нещодавно усі ми були свідками святкових заходів у Києві до 75-ї річниці звільнення України від німецько-фашистської окупації. Все б нічого, знаменна дата важливої для держави події, але ці 75 років яскраво продемонстрували, що фашистська окупація змінилась на «рашистську». І ця, остання, окупація настільки міцно впилась в тіло нашої держави, що навіть через 28 років Незалежності ми не можемо внутрішньо зорганізуватись, висунути зі своїх лав достойних лідерів для керівництва країною, виробити свій власний, специфічний для України напрямок розвитку.

 

Уже шостий рік продовжується неоголошена війна з Росією, яка є правонаступницею «Імперії зла», себто Радянського Союзу, і все тому, що без України, без її славної історії, без Київської Русі, Росія почуває себе тільки Московією, спадкоємицею Золотої Орди.

 

Жовтень пам’ятний для нас і іншою, трагічною датою для дуже багатьох родин українців – 15 жовтня 1959 року рукою зрадника за вказівкою КГБ в Мюнхені було підступно вбито Провідника ОУН, нашого національного Героя – Степана Бандеру. Тому моя сьогоднішня оповідь про його сподвижника, менш відомого широкому загалу нашого земляка, відомого у збройному підпіллі керівника ОУН-УПА, котрий у розквіті сил був знищений, знову ж таки, зрадниками-яничарами, і не без участі карателів з Москви.

 

Василь Костик-«Дніпровий»

 

У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина-середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917р.н., Анна – 1922р.н., Йосип – 1924р.н., Павло – 1926р.н., Стефан – 1928р.н., Ольга – 1931р.н., Любомир – 1933р.н., Зеновій – 1935р.н., Надія – 1939р.н., Ігор – 1941р.н.

 

Під час Першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям.

 

У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним.

 

В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками.

 

В липні 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю: у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.

 

Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько та дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію.

 

Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник Першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні-серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час Першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.

 

Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці. З часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців.

 

З досягненням шкільного віку, Василь навчається у початковій сільській школі, де проявляє себе, як здібний учень, маючи хороші задатки до малювання. Зауваживши синові таланти та бажання вчитися, батьки влаштовують його на подальше навчання у «Рідну школу» в м. Ходорів.

 

Варто зазначити, що в інтелектуальному розвитку Василя, крім набутих шкільних знань, важливу роль відіграло патріотичне виховання в сім’ї та самоосвіта в хаті та в читальні «Просвіти», в роботі котрої він приймає активну участь. На всебічний розвиток здібностей Василя мали наставники: їмость Стефанія Крвавич – керівник гуртків «Просвіти», членкиня управи «Рідна школа»; Іван Сярик – голова читальні, які всесторонньо підтримували талановитого хлопця, передбачаючи його велике майбутнє.

 

В цей період для Василя найбільшим захопленням були книги. Він міг годинами сидіти в бібліотеці за художніми творами. В юнацьких роках перечитав увесь бібліотечний фонд, а дізнавшись про домашню бібліотеку місцевого пароха Крвавича – знаходить спільну мову з їмостю Стефанією та отцем Омеляном, котрі радо видавали йому твори українських і зарубіжних митців.

 

Початок тридцятих років сколихнув Галичину буремними подіями, які відбувались на очах юного Василя – це пацифікація українського населення польською владою; смерть українських патріотів Василя Біласа, Дмитра Данилишина, сотника Юліана Головінського; щорічні багатолюдні походи українських громад в час Зелених свят до могили січових стрільців в м.Ходорів. Все це послужило атмосферою формування зрілого світогляду та патріотичних настроїв Василя, котрі все яскравіше проявлялись у його характері і досить скоро стали сутністю його життя.

 

У 1934-35 роках Василь навчається в приватній гімназії у Дмитра Гулея в сусідньому селі Городище Королівське. В цей період активізує свою роботу серед молоді ОУН, її члени в умовах підпілля працюють з молодими людьми, залучаючи до своїх лав тих, хто був готовий жити і працювати за заповітами «Декалогу». Василь одним із перших поринув у політичне життя, вступивши в ряди ОУН, і це сталось в час його навчання у гімназії.

 

Село Городище Королівське, на той час, було осередком антипольського спротиву. Тут Василь зближується з націоналістичним підпіллям, знайомиться з відомими членами ОУН, досвідченими підпільниками, котрі повернулись з польських тюрем: Нестором та Миколою Пухаль, Стефаном, Григорієм та Василем Балук, Дмитром Умблята. Їх польська влада одними з перших запроторила в тюрми як членів УВО. Пройшовши тюремні застінки, вони багато чого бачили і багато чого навчились. Перебуваючи в їхньому оточенні, Василь переймав їхній досвід та знання, котрі використовував в майбутній підпільній роботі. Його близькими друзями по підпіллю ОУН стали уже молоді люди, близькі йому по віку: Григорій Гамкало з Городища Королівського, Дмитро Гулей, Михайло та Стефан Кравець, Володимир Бардан, Іван Яворський, Людвіг Сярик з Отиневич.

 

Василь Костик (праворуч) з товаришем

 

За дорученням підпілля Василь активізує культурно-просвітницьку роботу в районі. Одним з напрямків діяльності ОУН було проведення тематичних вечорів в будинках «Просвіти» присвячених до видатних дат в історії нашого народу: «Свято дня Злуки», «Героїв Крут», «Вечори до Шевченківських днів» і ін. Такі заходи організовувались в багатьох селах Ходорівщини, де Василь виступає перед зацікавленою аудиторією з доповідями та рефератами. Він відчуває, що не можна зупинятись на досягнутому, задумується про подальше навчання і вибір близької до душі професії. В цьому йому допомагає місцевий лікар Олександр Білинський, з яким у Василя складаються близькі стосунки. Мабуть його захоплення і переконання спонукають Василя поступити в сільськогосподарський ліцей, що в Миловані Станіславівської області, на ветеринарне відділення. Тут він навчається зі своїм товаришем Заборським Стефаном, родом з Городища Королівського та по закінченні навчання отримує диплом лікаря-ветеринара.

 

У 2015 році автор мав змогу поспілкуватись з учасницею української революції 40-х років, жителькою с. Отиневичі Гулей Анною, в дівоцтві Вернер, 1925 р.н., в підпіллі «Іскра», членкинею ОУН з 1942 року. Ця жінка поважного віку, мабуть була єдиним живим свідком того революційного періоду, хто працював під керівництвом провідника Василя Костика. На її очах він зростав, набирався сил та знань, проявив свій талант організатора в громадській та політичній діяльності. Дев’ятий десяток не зумів стерти з її пам’яті буремні події тих літ та світлу пам’ять про одного із сподвижників Степана Бандери, її наставника та провідника Василя Костика-«Дніпрового».

 

В кожному її слові автор відчув глибоку пошану, захоплення та вдячність до цієї людини: «Василя я запам’ятала ще зі шкільних років, бо мої батьки проживали по сусідству з сім’єю Костиків, тому в дитинстві я приходила бавитись до сестер Василя. З роками я підростала, але Василь, як і в дитинстві, називав мене «мала». В школі він вчився на відмінно, в цьому, напевно, мав талант від Бога. Його батьки жили не дуже заможно, тому Василь не вимагав від них неможливого – сам, зі шкільної парти, прокладав собі життєву дорогу. Був він працьовитий та наполегливий, любив жартувати, був досить симпатичний як чоловік. Іноді дивував оточуючих своїми вчинками. Пам’ятаю один такий випадок: підходило Різдво Христове, батько дав йому гроші щоби придбав собі щось з одягу, а Василь поїхав до Ходорова та привіз подарунок для молодших братів і сестер – дуже гарні ялинкові прикраси. Я була в захопленні і трохи шкодувала, що в мене таких немає.

 

Василь багато працював над собою, займаючись і самоосвітою, з поміж своїх ровесників вирізнявся гострим розумом та організаторськими здібностями. Громада, парафіяни, «Просвіта» вбачали в ньому людину з великим майбутнім. Своїми досягненнями Василь випереджав свій вік і це було, коли він навчався у школі, і коли приймав участь в роботі «Просвіти», навіть у політичну боротьбу він вступив дуже рано».

 

Необхідно зазначити, що Василь Костик в житті завжди поспішав, ніби відчуваючи, що на реалізацію задуманого у нього часу небагато. Це стосується і особистого життя нашого героя. Ще в юнацькі роки він закохався в свою односельчанку Анну Щуйко, виявилось, що їхні почуття взаємні. В свої сімнадцять років Василь вирішив поєднати свою долю з Анною, та змушений був дочекатись свого повноліття. В 1937 році двоє закоханих отримують батьківське благословення. Вінчання відбувалось у церковці села Отиневичі, де отець Омелян Крвавич благословив молоде подружжя на довге та щасливе життя, а молодята поклялись у вічній любові та вірності. Та в їхньому короткому спільному житті найпрекрасніше почуття зазнало багато страждань, розлук, поневірянь та погасло передчасно, так і не вичерпане до кінця.

 

Ні створення нової сім’ї, ні захоплення молодою дружиною не відволікло Василя від думки та бажання здобути вищу освіту. За твердженням брата Зеновія, свій вибір Василь зробив на користь одного з вузів Чехословаччини, а саме «Технічного господарчого інституту» у Празі з заочною формою навчання. Проте, подальше політичне переслідування та події, що охопили Чехословаччину у 1938 році, перешкодили його науці.

 

В 1938 році у молодої сім’ї Василя та Анни народилася дочка Леся.

 

В тому ж році українсько-польські стосунки опинились у глухому куті. До цього спричинилась радикальна політика польського уряду, спрямована на зміцнення польськості «кресув всходніх» (східних територій – авт.). Для укріплення своїх позицій польська влада вдалася до проведення широкомасштабних операцій з ліквідації осередків ОУН у Західній Україні протягом осені 1938р. і до вересня 1939р.

 

Не оминуло цієї участі і підпілля ОУН Ходорівщини. Уже в листопаді 1938 року відбувся суд над арештованим районним провідником ОУН Олександром Радкевичем, а в жовтні було арештовано так звану Сугрівську групу разом із заступником Радкевича – Іваном Лукавецьким. До кінця року було затримано за звинуваченням у приналежності до ОУН ще 28 українських патріотів, серед яких був і Василь Костик, котрого утримували в Ходорівській тюрмі протягом місяця. Спільними зусиллями родини та з допомогою товариша Василя, відомого лікаря Білинського, котрий користувався авторитетом у польської влади, арештованого було викуплено із застінків.

 

На початку 1939 року, остерігаючись нового арешту, Василь переходить на нелегальне становище. Організація завчасно подбала про його місце укриття, направивши в надійну сім’ю Матія та Акулини Сидор в селі Чартореї (Кам’яне), а дружина Анна з дочкою Лесею переїхала до своїх батьків. В той же час батько Василя продає в селі житловий будинок, підсобні будівлі з майстернею по виготовленню черепиці та частину земельної ділянки, передчасно домовившись про купівлю земельної ділянки з будинком у місті Ходорові, за яку господарю переводить кошти.

 

Почалась німецько-польська війна, яка перешкодила оформленню документів про купівлю-продаж майна. Щоби компенсувати вкладені кошти, батько Василя отримує взамін дизельну машину – молотарку вартістю 4 тисячі злотих, вона і послужила основним джерелом доходів сім’ї в найближчі роки.

 

З анексією Західної України більшовиками у вересні 1939 року, Василь повертається до сім’ї в Отиневичі і деякий час проживає із дружиною у своїх батьків, яких радянська влада, як багатодітну сім’ю що залишилась без даху над головою, поселила в панському маєтку. Тут на першому поверсі розмістили декілька сільських родин, а на другому відкрили сільську семирічну школу. Так тривало до початку сорокового року. В цей час дружина Василя народжує другу дитину – сина Бориса.

 

З настанням весни батько Василя, порадившись з родиною, вирішує будувати житловий будинок на земельній ділянці, що залишилась у їхній власності. Від весни до пізньої осені уся сім’я дружно працювала на будові, а з похолоданням, на Святу Покрову поселились в ново освяченому будинку.

 

Прихід більшовицької влади, котра з перших днів представляла себе, як «визволителька», було зустрінута частиною населення з квітами і хлібом-сіллю. Та Провід ОУН, володіючи інформацією про соціальний та економічний стан простих українців на Великій Україні, співставляючи факти голодомору 30-х років і насильницьку колективізацію селян, розгледів справжнє лице тоталітарного режиму, тому не змінив свого курсу на боротьбу за побудову Української Самостійної Соборної Держави.

 

Василь продовжує підпільну діяльність разом з однодумцями-патріотами, хоча частина з них, передбачаючи початок більшовицького терору, котрий очікував галичан, подались на Захід. І це було зроблено досить своєчасно, адже більшовизм, по своїй природі, не терпів «інакомислія», вбачаючи в ОУН найлютішого ворога Радянського Союзу.

 

В кінці 1939 року почались арешти запідозрених у приналежності до націоналістичного підпілля, а з лютого 1940 року до травня населення Західної України пережило чотири депортації у Сибір та Казахстан. Цей період детально описав один з істориків: «Страх витав у повітрі і повільно проникав у кожного, а разом з тим ширилося «переконання у всевіданні і всеприсутності НКВД». 

 

Зважаючи на виклики, що постали перед організацією, керівництво ОУН, цінуючи свої кращі кадри, вимагає від Василя не піддавати себе невиправданому ризику при зміні окупаційної влади і відійти на нелегальне становище. Звичайно, Василь турбувався і про своїх найближчих – дружину і малолітніх дітей, остерігаючись їхнього арешту і депортації. Сім’я в повному складі повертається в село Чартореї, де родина Сидора стала для них, по суті, рідною. Там вони таємно проживають до початку Другої світової війни.

 

Перейшовши на нелегальне становище, Василь разом із своїми товаришами проводить роботу по розбудові націоналістичного підпілля. В даному напрямку вже активно працює його молодший брат Йосип, котрий очолює осередок в рідному селі Отиневичі, про що оповідала за життя учасниця тих подій Анна Гулей-Вернер: «Ця зустріч відбулась в період першої більшовицької окупації, в травні 1940 року. Я ішла з храму після відправи, коли мене наздогнав житель Отиневич Володимир Бардак, мабуть він в той час працював в організації та повідомив, що зі мною хоче зустрітись один чоловік, запропонував підійти в садок до Коцовського. Я погодилась, нас вже чекав незнайомий юнак високого зросту, досить приємної зовнішності. Коли ми привітались та завели розмову, Бардак залишив нас на одинці. Він представився Григорієм і сказав, що зустрічається зі мною по дорученню Василя Костика. З того часу Григорій почав виходити зі мною на зв’язок, поступово готуючи мене до вступу в підпільну українську організацію. Крім живого спілкування, він приносив мені підпільну літературу, зокрема «Декалог українського націоналіста», опитував мене по засвоєних матеріалах. Так тривало кілька місяців. Григорій, як і Василь, перебував на нелегальному становищі. В час підготовчого періоду, ближче познайомившись із своїми наставниками, я довідалась, що прізвище Григорія Гамкало, родом він з с. Городище Королівське. В майбутньому Григорій став відомим керівником підпілля ОУН Львівщини під псевдонімом «Майський». З його висловлювань, я була доброю ученицею і за короткий час засвоїла основи програми організації. Зважаючи на мою готовність до напруженої і небезпечної роботи в підпіллі, Григорій рекомендував прийняти мене в ряди ОУН».

 

З початком німецько-російської війни Василь з дружиною та дітьми повертається до рідного села Отиневичі, поселившись в одному з єврейських будинків, що пустували після переселення господарів у Ходорів. В той час багато провідних членів ОУН повернулись до рідного краю з еміграції і зразу втягнулись в державотворчі процеси. Це був один з найактивніших періодів організаційної роботи для Василя Костика.

 

ОУН створила в Ходорові повітове бюро, самого Василя було введено до повітового проводу. В міста і селах Бібрецького повіту, як і по всій Галичині, привселюдно проголошується Акт відновлення Української Державності. Василь постійно перебуває в роз’їздах, на святкових заходах з патріотичними промовами. Ще сьогодні його брат Зеновій згадує, що на урочистому проголошенні Акту в м. Ходорові Василь стояв на почесній трибуні поряд з відомими магістрами права та шанованими в місті людьми, такими як лікар Олександр Білинський, котрий був з дружиною Меланією.

 

На освяченні символічної могили «Борцям за волю України» у волості Піддністряни він мав патріотичну промову. Наш дім, продовжує п. Зеновій, після відходу більшовиків, до осені 1941 року став організаційним штабом, де збиралось багато друзів Василя Костика по організації, між ними були провідні члени ОУН, бувші в’язні польських в’язниць: Богдан Прокопів з Дуліб; Нестор Пухаль з Городища Королівського, наші односельчани: Сярек Іван та Людвиг, Кравець Михайло, Курчаба Богдан – син священика з Чорного Острова. Часом бували і незнайомі мені чоловіки».

 

Паралельно з проголошенням відновлення Української Державності ОУН створює в містечках і селах державні управи, де необхідна була допомога Василя і його товаришів. Робота проводилась вдень і вночі, створювалась українська міліція, українське військо, проходили військові вишколи організації «Січ».

 

Бажання українців відновити свою державність не співпадали з планами гітлерівців, котрі не хотіли ні з ким ділити владу на захопленій території. Розпочались арешти членів Українського тимчасового уряду та провідних членів Проводу ОУН разом із Провідником Степаном Бандерою. І знову, уже вдруге за короткий час, іноземці, що прийшли ніби як визволителі української землі, були визнані українськими націоналістами-самостійниками та народом України як окупанти.

 

Переслідувані нацистами українські патріоти ОУН(б) змушені були іти в підпілля та готуватись до всенародної збройної боротьби за свою незалежність. Ось як характеризував нашого героя в цей період його товариш Дмитро Гулей у своїй книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»:

 

«З Отиневич мусив іти в підпілля Василь Костик. Це був дуже талановитий хлопець, провідний член ОУН. Він був моїм шкільним товаришем, близьким другом. Ми просто захоплювались його здібностями. Був добрим художником, міг взяти олівець і за кілька хвилин намалювати портрет, мав чудовий почерк, був знаменитим промовцем, декламатором, актором і режисером, публіцистом і журналістом. Коли б більшовики були його не знищили, нині він міг би стати видатним політиком». Ось така красномовна характеристика очевидця.

 

Перебуваючи на нелегальному становищі в період німецької окупації, Василь має декілька підготовлених конспіративних квартир, одна з яких була в селі Городище Королівське в сім’ї Йосипа Гулея, про що розповів автору його син Микола Гулей, 1929р.н., учасник визвольних змагань, член ОУН з 1944 року, політичний в’язень таборів ГУЛАГу:

 

«Василь Костик був мені добре знайомий як близький товариш мого наставника по організації Григорія Гамкала-«Майського». Василь деякий час перебував у домі моїх батьків. Йому для роботи була облаштована кімната на стриху стодоли, замаскована купою сіна. Із середини кімната була обшита дошками, до неї був таємний вхід. «Дніпровий» мав із собою печатну машинку та невелику історичну бібліотеку видавництва «Ляйнцик». Час від часу його провідували по організаційних справах Григорій Гамкало-«Майський» та Нестор Пухаль-«Хмурий». В цей час я належав до організації «Юнаки» та навчав молодь в організації «Доріст». Василь, дізнавшись про це, подарував мені навчальний посібник «Історія України» – Івана Крип’якевича. Я був радий його подарунку. Та, мабуть, більше часу «Дніпровий» перебував на своїй перевіреній, надійній квартирі в сім’ї Сидора з Чартореї (Кам’яне)».

 

У другій половині 1943 року ОУН повела активну підготовку до збройного повстання, і тому послужило рішення III Конференції ОУН весною 1943 року. Військова референтура, що діяла в структурі ОУН, розпочала військові вишколи членів та симпатиків організації, забезпечуючи ці заходи зброєю, боєприпасами та спорядженням. Новостворені військові загони отримали назву «Українська народна самооборона» (УНС), яка в кінці 1943 року прийняла назву УПА-Захід. Тоді ж на її основі у Львівській області було створено Військовий округ «Буг» (ВО «Буг), в яку увійшли Городоцька (Львівська сільська), Золочівська, Равська, Сокальська і Холмська округи. Окружним провідником Городоцької округи на початку 1944 року було призначено Василя Костика-«Дніпрового». Його окружним військовиком (організаційно-мобілізаційним референтом) призначено Василя Лялюка-«Савича», уродженця с. Прибілля, котрий в структурі ОУН підпорядковувався окружному провіднику ОУН «Дніпровому».

 

Велику увагу проводом ОУН в той час приділялось організації санітарно-медичного навчання, до якого залучались членкині та симпатики ОУН, що мали певний нахил до медицини, в основному жінки та дівчата.

 

Як відомо, тільки на Ходорівщині підпільні медичні курси були організовані: в селі Чартореї, які проводили два лікарі-євреї; в Черемхові – проводила студентка Львівського медичного інституту Ольга Масловська; в Підлісках – два лікарі-євреї; в Бортниках – підпільниця УЧХ (Український червоний хрест - авт.) Галина Ілечко-«Заграва»; в Калинівці, Лучанах – провідниця УЧХ Львівщини Козак Ірина-«Лада»; в Ляшках-Горішніх – два лікарі-євреї.

 

Із спогадів Анни Гулей-Вернер, псевдо «Іскра»: В першій половині 1943 року згідно вказівки Василя Костика я відійшла для проходження медичних курсів у селі Калинівка, їх читала дочка священика з Ліщина провідниця «Лада». Зі мною проходили навчання більше тридцяти дівчат з Бібрецького повіту. Після закінчення курсу я була направлена на Бібреччину в село Підгородище, де працювала більше року під керівництвом провідниці УЧХ – «Жені» (Марія Шудрава – авт.), вона походила з м. Ходорів».

 

У другій половині 1943 року Василь забирає дружину та дітей і відходить з рідних теренів. Як відомо із спогадів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Миколи Сидора-Чарторейського у книзі «Між молотом і кувадлом», видавництва «Говорля», Нью-Йорк, 1968р., з 1943 року в масиві лісів від Миколаєва до Львова з осідком в селах Ілів, Поляна, розпочалось створення військових баз та вишкільних таборів відділів майбутньої УПА. А весною 1944 року, в березні, створюються сотні куреня «Льви».

 

Вишкільний табір часто відвідує Василь Костик як окружний провідник Городоцької округи.

 

Із спогадів Сидора-Чарторейського:

 

«Весною 1944 року я захворів ангіною та пригадую, як мене відвідав в хаті одного господаря в Ілові друг Василь Костик-«Дніпровий» та бажав мені «много літ», одночасно потішаючись, що то «перейде». Мною заопікувалися, так як лише щиро могли в тому часі серед тих обставин. Навіть спровадили аж з під Перемишля до мене нашого лікаря Юрія Липу. Моя недуга перекреслила деякі плани, що були для мене призначені і я замість прибиратися на схід, був призначений до місцевої спеціальної бойової частини як її політ-виховник. З того дуже радів друг «Андрій» (Кость Цмоць – авт.), який керував даною частиною і заопікувався мною як рідний брат, а також друг «Дніпровий» радів, що я буду в його оточенні. Він уже був так зі мною зжився, що почував себе наче членом нашої сім’ї. Походив «Дніпровий» із с. Отиневич і перебував у нашій сім’ї ще перед війною, бо укривався ще з часів, як польська поліція хотіла його запроторити в Березу Картузьку. Моя мама годувала і переховувала його як свого сина більше як чотири роки, за Польщі, за першої більшовицької окупації, та за часів німецького насильства. Він мав із собою дружину і двоє малих діточок. Навіть серед тих невигід і частих пересувів і перебувань раз серед дощу, то знову у бункері під землею, люди вживалися і творили дружбу між собою та помагали одні одним, щоб легше переносити тягар війни».

 

Важливо зазначити, що на пост окружного провідника Городоччини Василь прийшов, як сьогодні кажуть, зі своєю командою вірних друзів-однодумців з Ходорівщини, котрі були призначені на відповідальні пости. Зокрема Нестор Пухаль-«Хмурий», загинув у 1945 році на посту надрайонного провідника ОУН Городоччини; його ад’ютант Думашівський Дмитро в бою з більшовиками біля Бартатова втратив кисть руки, повернувся на Ходорівщину та з 1946 року очолив Ходорівський районний провід ОУН; Гамкало Григорій-«Майський» – організаційний референт окружного проводу ОУН Городоччини; Кецало Богдан-«Шрам» – заступник окружного організаційно-мобілізаційного референта Городоччини; Коваль Степан-«Скорич» – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини; Кадюк Михайло-«Семченко» – окружний господарчий референт ОУН Городоччини; Грек Микола-«Гайдар» – окружний референт СБ Городоччини.

 

Василь Костик (зліва) і Михайло Кравець-«Клим»

 

Цей перелік можна доповнити іменами героїв з Ходорівщини, Новострілищанщини, котрі продовжили визвольну боротьбу на Городоччині і полягли смертю героїв, це – Микола Мошанчук-«Бор», уродженець с. Підліски, загинув 28.11.1950р. на посту окружного провідника Городоччини; Микола Бариляк-«Фелікс», «Зорян», загинув 1949р., будучи заступником надрайонного провідника ОУН Городоччини.

 

Стосовно батьків та рідних Василя Костика – брат Йосип в 1942 році був направлений на військовий вишкіл у Карпати. З 1943 року він виконував боєві доручення у складі відділів ОУН на Холмщині, Любачівщині, Томашівщині, Грубешівщині (т. зв. Закерзоння – авт.), захищаючи наших співвітчизників від польських погромів і де перебував до весни 1944 року. Коли Йосипа скерували з донесенням на Західну Україну, несподіванкою для нього було те, що адресувалось воно брату Василю. З того часу Василь залишив брата у своєму підпорядкуванні, як кур’єра та охоронця під псевдо «Каня». Підпільниця Анна Вернер-«Іскра» згадувала, що в першій половині 1944 року зустрічала брата Василя – Йосипа в селі Жабокруки.

 

Сестра Анна з першої більшовицької окупації працювала в підпільній сітці ОУН. В кінці 1943 року перейшла у збройне формування, працювала у віддалених теренах, там же підпільно обручилась з воїном УПА, котрий незабаром загинув у бою з більшовиками. Восени 1945 року Анна, перебуваючи вагітною, повернулась додому, була арештована енкаведистами та засуджена на 5 років тюремного ув’язнення.

 

Брат Павло весною 1944 року відійшов у збройне підпілля ОУН, працював у районній референтурі СБ ОУН, котру очолював Ілля Головчак, уродженець с. Отиневичі. До складу боївки СБ входив також брат дружини Василя – Володимир Щуйко. В перших числах листопада 1944 року боївка заквартирувала в домі своїх побратимів з СБ Сташків Івана та Михайла в селі Ляшки Долішні (Долішне), де була виявлена загоном червоних партизанів (загін ім. Сталіна, командир Куницький – авт.). Прийнявши нерівний бій, знешкодивши більшовицького лейтенанта та рядового, перебуваючи в безвихідному становищі через те, що вороги підпалили стодолу – повстанці прийняли героїчну смерть. Тільки одному з п’яти боєвиків вдалось вирватися з оточення. Після загибелі командира Іллі Головчака, Павло працює під началом новопризначеного референта СБ Йосипа Миговича-«Ігоря». У 1945 році районний провідник ОУН «Крига» призначає Павла станичним ОУН.

 

Після відходу разом з дружиною та дітьми на Городоччину, Василь навідується до батьківського дому зрідка, лише тоді, коли перебував недалеко в організаційних справах. Брат Зиновій згадує: «Ще за німецької окупації Василь приходив у супроводі повстанців-охоронців, в одного з них було псевдо «Бомба». Восени, уже за більшовиків, Василь прийшов до батьків щоби попередити про небезпеку, що загрожує родині у зв’язку з захопленням енкаведистами воїна УПА з Отиневич Салтана Йосипа, котрий дав свідчення про підпільну діяльність його і рідних. Через декілька днів так і сталось, прийшли енкаведисти та арештували батька, утримуючи його в Ходорівській тюрмі та піддаючи допитам. Одного вечора, попросившись до туалету, батькові вдалось втекти і прибути додому. Сім’я негайно залишила двір та деякий час переховувалася по чужих людях».

 

Останній раз Василь прийшов з братом Йосипом, охоронцем «Бомбою» та ще двома повстанцями в кінці грудня 1944 року, перед Різдвяними Святами. Відходячи з батьківського дому зауважив, що не знає, чи ще прийде. А весною, перед Великоднем, до батьків донеслася страшна звістка від підпільників, що їх сини Василь та Йосип загинули. Коли в кінці року до батьківського дому повернулася сестра Анна, що перебувала у підпіллі, то їй було відомо про смерть братів. Незабаром прибули енкаведисти і арештували Анну, не дивлячись на її вагітність. З того часу сім’я жила в постійній тривозі. Брати Павло та Степан з’являлись вдома зрідка, мати з дітьми ночувала, в основному, по сусідах.

 

У 1946 році більшовикам вдалося затримати Павла. Після слідства він був засуджений на 15 років тюремного ув’язнення, яке відбував у таборах Мордовії.

 

Через декілька місяців у Львові був затриманий брат Степан. Звинувативши його у співпраці та допомозі українському збройному підпіллю, засудили до семи років ув’язнення.

 

Батьки, залишившись з п’ятьма малолітніми дітьми, були впевнені, що більшовики сім’ю у спокої не залишать, тому очікували найгіршого. І це сталося у жовтні 1947 року – вони приїхали і зачитали постанову, згідно якої сім’я Костиків з дітьми Ольгою, Любомиром, Зеновієм, Надією та Ігорем виселяються у віддалені райони Сибіру з конфіскацією майна.

 

Та повернемось до обставин загибелі провідника Василя Костика-«Дніпрового», його брата Йосипа, псевдо «Каня» та двох побратимів «Бомби» (Мота Микола, уродженець с. Милошевичі – зі слів Любомири Кулик) і «Грушки».

 

Протягом сімдесяти чотирьох років рідним загиблих та їх близьким були невідомі відомості про трагедію. Тільки з відкриттям державних архівів та завдяки допомозі відомого київського історика-дослідника Володимира Мороза, автор має змогу донести до читача прикру правду зради, що була причиною загибелі згаданих повстанців. Ще на початку двохтисячних років було знайдено один з архівних документів – номінаційний список старшин СБ ОУН, в якому значився заступник крайового референта СБ «Гайдар» (Грек Микола, уродженець с. Нові Стрілища – авт.), котрий пропонувався до присвоєння звання майора. В короткій характеристиці було відзначено, що під час розслідування він допоміг викрити групу агентів, які ліквідували окружного провідника «Дніпрового». Даний документ опублікований в «Літопису УПА», том 13 нової серії в 2008 році. Уже в той час появилась іскра надії, що подальше вивчення архівних документів приведе до деталей розслідування даного злочину. Так і сталося, але для цього знадобилось кілька років пошукової праці. Єдиний документ ОУН-УПА, що зберігся в архівах, пролив світло на дану подію. Цим документом є свідчення, що дав службі безпеки один з підозрюваних у вбивстві «Дніпрового» та його побратимів. Допит проводив слідчий СБ ОУН «Байрак», зізнавався – Голубець Яків, в підпіллі «Куба».

 

Короткі витяги з протоколу зізнання Якова Голубця (мова оригіналу):

 

«Півтора тижня перед Різдвом в хаті Дереша на Берегах були Сидор (повітовий провідник ОУН Городоччини, 1944-поч.1945рр. – авт.), Марко та Кукуруза. Крім мене, там ще були командир Крук, Ігор, Рубай та інші бойовики. Сидор мені сказав, що він іде в Городеччину, а мене залишає під опікою Марка. З Берегів ми через Милошовичі пішли в Містки, де я з Марком лишився в хаті Врублевського Йосифа. Сидор і інші пішли на захід. Вечором я змінив квартиру, пішов до Врублевської Геленки, де стрінувся з Доротою Василем-«Явором» з Місток, що був ройовим в відділі Крука. Перед святвечором ми з Явором заквартирували в хаті Врублевського Михайла. Нас ранком збудили і сказали, щоб ми вбиралися, бо зі сторони Малого Любіня дуже стріляють, мабуть облава. Ми пішли в сторону Полянки. Треба було перейти поле і залізничний тор. Лісом зайшли на Королівку, там зустріли Кукурузу, був Марко з Ігорем. Я зайшов до хати, де жив брат жінки Кукурузи. В хаті був станичний Полянки Юзьо, Хмара і місцеві хлопці. З Королівки ми вийшли близько четвертої години на схід. Нас було вісім: я, «Марко» (Дуліба Осип з Малого Любіня), «Явір» (Дорота Петро з Місток), «Ярема» (Рейтер Василь з Полянки), «Хмара» (Коваль Микола з Полянки), «Юзьо» (Рейтер Осип з Полянки), «Кукуруза» (Рейтер Володимир з Полянки), Ігор з Гуменця. З Королівки лісом попри Містки, полем попри Лісневичі, перейшли шосу, тор та через Семенівку, пішли в Милошовичі. Там були в сьомій-восьмій годині вечора.

 

… Зараз ми пішли полем до Лісневич. Під Лісневичами на городах ми стояли. «Ярема», «Кукуруза» та «Марко» пішли в село. По якомусь часі всі вернулись. З ними були також: провідник «Дніпровий», його брат «Каня», «Бомба» і «Грушка»… (Вирішили прориватись на Бартатів, бо там більші ліси).

 

… В Сердиці провідник «Дніпровий» разом з «Грушкою», «Канею» та «Бомбою» зайшли до хати Феджори…

 

(Ми домовились вбити їх чотирьох). З Сердиці всі пішли через Деб’янку і містківський ліс до Королівки, а звідти до Комина (колись була цегельня – авт.).  

 

… «Ярема» свиснув і всі разом кинулися на них. «Юзьо» закинув шнурок і ми повалили «Грушку». Він ще встиг сказати: «Куба, та ми так собі добре жили, а ти тепер мене вбиваєш». Ми сильніше стягнули шнурок, «Юзьо» стрілив в груди зі «Штаєра». Провідника «Дніпрового» душив «Ярема» з «Кукурузою». Його брата «Каню» – «Явір» та Ігор, «Бомбу» – «Марко» і «Хмара». Всі вони просилися. Я чув як провідник «Дніпровий» сказав: «Чому я гину від вас, а не від більшовиків». Ми познимали шнурки, вони були довжиною 90 см, шорсткі та тверді. Опісля познимали убрання та білля. Штанів з «Грушки» не знімали, бо були вони дуже значні, роблені з більшовицького коца. Всіх їх опісля постріляли ще в груди, щоб посторонні думали, що погинули вони від стрілів на засідці. Наприкінці «Ярема» з «Кукурузою» великими ножами, блиск яких я бачив, відрізували кожному побитому голову та скидали в мішок. (…) Убрання та зброю «Ярема» з «Кукурузою» десь сховали, мішок з головами «Марко», «Ярема» та «Кукуруза» занесли в місто. (…)

 

В Лісневичах на хаті зустріли Ворона, питали за Сидором. Прийшов потім Рубай і Ігор. По двох днях прийшов Сидор.

 

(…) Сидор викликав «Марка» та «Кукурузу» набік та про щось оба говорили. Я чув, як Сидор сказав: «Щоб про те ніхто не довідався». (…)

 

(Пішли за Дністер, Хоросно, Карбінівка. Пішли до Лісневич. На другий день зайшли до Якимчиць). 

 

… З Гуменця ми пішли до Хоросна і довідалися, що Сидор впав. Точніше що Сидора зловили, Рубая ранили, а «Явора» вбили…

 

Я пішов додому, звідси мене викликав «Майський» до себе до Чолович. Звідси мене післав в Якимчиці в хату Прута, де мав бути «Майський». Його не було, а Прут сказав що бере мене до себе на роботу. Я мав списати всіх підозрілих в Пустомитівському районі вивежених і спалені господарства.

 

Незадовго «Кукуруза» загинув. Люди казали що його вбили більшовики, але «Ярема» сказав що його вбив Володимир Стець через особисті порахунки.

 

…Одного разу командир Тиміш хотів забрати кулемета з Полянки та сказав, шо зайде по нього за кілька днів. Цю розмову чув «Ярема» та повідомив на Полянку, де більшовики мали зробити на нього засідку. Тиміш туди не пішов і це йому не вдалося. «Ярема» сказав, шо ми мусимо вислідити всі дороги, якими ходить Тиміш. Під час квартирування групи Прута в Чоловичах, «Ярема» повідомив через свою сестру більшовиків, які зробили засідку.

 

(Прут вислав до хати Якима, Нечая, Баса, Хмарку і Славка. Була засідка. Всі втекли. В Містках я квартирував з «Яремою», Васильком і Карим. В підпіллі я мав псевдо «Куба»).

 

Заввага: Під час слідства не було примусу. Часто навідувався «Ярема» та радив застрелити «Кубу», бо він і так нічого не скаже. Коли ми «Кубі» сказали, що «Ярема» казав його застрелити, то той признався».

 

В дев’яностих роках, пройшовши більшовицькі табори, дружина районного провідника ОУН Городоччини «Запорожця» (Івана Микитки) – Любомира Кулик, псевдо «Андрейка», проживаючи у Львові, згадувала, що в 1945 році, перебуваючи з дорученням в Ілівських лісах, в с. Стільсько бачила «Кубу» в кайданках.

 

В двох тисячних роках автор, спілкуючись з колишньою підпільницею ОУН Салій Мартою-«Орисею», що проживала у Жидачеві, почув від неї розповідь, що в її домі в с. Заліски в 1945 році відбувся суд над одним із зрадників, якого звинувачували у вбивстві провідника ОУН-УПА, в якого була підрізана чи відрізана голова. Суд проводили представники з СБ, їх керівник мав псевдонім «Гайдар».

 

Обезголовлені чотири тіла були виявлені повстанцями ранньою весною, як почав танути сніг. Сумнівів під час їхньої ідентифікації не було. В той час підпіллям ОУН-УПА було заплановано багаточисельне перепоховання повстанців та мирних жителів, які загинули і були вбиті більшовиками під час військової акції на село Малий Любінь в час Різдвяних свят 1945 року. Внаслідок каральної операції з 6 по 8 січня більшовиками було спалено половину житлових і господарських будівель села. Усіх, хто, рятуючись, втікав у напрямку лісу – карателі вбивали. Облава та обшуки в селі тривали три дні, протягом яких було вбито до 50-ти чоловік. Із показів Голубця Якова відомо, що більшовицькі погроми в Малому Любені було чути аж до Містків. Є твердження старожилів села, що після облави в селі побував сам Микита Хрущов, котрий дав вказівку зібрати вбитих і закопати неподалік лісу. Це місце в народі називають «біля чотирьох дубів».

 

Під час зустрічі автора з жителем Городка Іваном Ковчем, уродженцем Малого Любеня, 1932 року народження, він розповів:

 

 Церква в селі Малий Любінь

 

«Мабуть саме перепоховання убієнних з під лісу до церкви було завчасно організовано провідниками збройного підпілля ОУН-УПА, бо сама робота проходила злагоджено і оперативно. Кругом села були виставлені повстанські військові дозори. Одночасно копалась братня могила біля церкви і відкопувались тіла загиблих біля чотирьох дубів, котрі перевозили до церкви. Всю основну роботу виконували незнайомі чоловіки, повстанці, бо в селі мало хто залишився, хіба люди старшого віку. Перепоховання відбулось в перші дні тижня перед Великоднем 1945 року».

 

Брат Василя – Зеновій після повернення з сибірської висилки розпитував його дружину Анну, чи відомо їй де похований брат. Від Анни довідався, що на захороненні чоловіка вона була, її привезли повстанці. Просила їх щоби показали його тіло, бо могла пізнати по сорочці, та його не показали. Про місце, де похований Василь вона Зеновію не повідомила – розмова велась у шістдесятих роках, тому її можна зрозуміти. Незабаром, за кілька років, Зеновію стало відомо деталі про поховання брата, правда, від чужих людей. Ось що він пригадував:

 

 Брат Зеновій та дружина Василя (справа)

 

«Так сталося, що в шістдесятих роках мені довелося працювати певний період в Великому Любені. Там, під час роботи, я познайомився з жінкою, котра була з тих же теренів. Розмовляючи з нею про життя, ми обоє відчули спільний біль, котрий зазнала як її, так і моя родина від більшовиків. Це послужило більшій відвертості та довірі при спілкуванні між нами. Вона розповіла, що її чоловік загинув у повстанцях, я розповів про свою родину, згадавши, що два мої брати загинули також десь у їхніх теренах, а їхні тіла були обезголовлені, мабуть як доказ їхньої смерті перед більшовиками (про це сім’я довідалась по приїзду із заслання). Почувши таке, жінка відповіла, що їй відомо про чотири обезголовлені тіла, які виявили повстанці, а поховали їх у Малому Любені у братній могилі біля церкви». Це для Зеновія було вкрай несподівано, почути таку новину у випадковій розмові, але в той час йому було не до пошуків.

 

Братня могила в селі Малий Любінь в якій спочивають убієнні енкаведистами українці села та Василь Костик-«Дніпровий», Йосип Костик-«Каня», Микола Мота-«Бомба» і «Грушка»

 

Після смерті Василя Костика-«Дніпрового», його дружина Анна, під прізвищем Шиманська, з дочкою Лесею, під ім’ям Марія та сином Борисом багато років переховуються по чужих родинах в селах Городоччини. Автору вдалось дослідити, що на перших порах дочка Леся перебувала в селі Хишевичі, у родині Салечко. В цій сім’ї зростав хлопчина Михайло, що в подальшому став пілотом, літав на літаку Ан-2 («кукурузнику»). Проживав він у Львові, на сьогодні уже покійний та похований в Хишевичах. Мати у той час переховувалась у другому селі разом з сином Борисом. Як пригадує дочка Лесі – Оксана Медяна, жителька Жидачева, що коли мати мала зустріч із бабусею Анною, то бігла їй назустріч два кілометри по снігу. Мабуть підпілля ОУН часто змінювало конспіративні квартири перебування Анни і її дітей, бо в подальшому вони перебували там же, в Хишевичах, але в сім’ї Околот Івана і Анни, котрі мали двох своїх дітей – Марію, 1942р.н., та сина Василя, 1948р.н. Сім’я Околот в підпільників мала велику довіру, адже їх стрийко (брат батька – авт.), Околот Богдан, був відомим лікарем в підпіллі ОУН під псевдонімом «Скобович Околот». Він був арештований гестапо і висланий у концтабір «Освенцім», та через певний час провід ОУН допоміг йому звільнитись і переїхати в Швейцарію, де став відомим професором медицини. В кінці 80-х років він писав листи-звернення від імені української діаспори на ім’я Михайла Горбачова.

 

 Діти Василя Костика – Леся і Борис

 

В родині Околот Анна з дітьми перебувала не один рік, її діти були записані в цій сім’ї, пішли в початкову школу. Але в 1950-му році стало відомо, що за агентурними даними більшовики знають, що в сім’ї Околот переховується жінка з двома дітьми, Анна була змушена залишити гостинну родину. Дуже швидко більшовики наскочили з обшуком, але Анни там вже не було. Не дивлячись на це, сім’ю Околот звинуватили у зв’язках з націоналістичним підпіллям і вислали в Хабаровський край.

 

Із спогадів Анни Вернер-Гулей, псевдонім «Іскра»:

 

«У п’ятдесятому році дружина Василя Костика – Анна появилась у рідному селі Отиневичі і деякий час разом з дітьми переховувалась у моїх батьків, в хаті Вернера Михайла. Пізніше двоюрідний брат Анни – Семен Клемкович покликав її проживати в батьківський дім, де вони перебували деякий час. Про це знову дізнались більшовики, схопили Анну та повезли до Ходорова на допит. Анна ж, рятуючи себе і дітей, імітувала божевілля. Протримавши її в застінку кілька днів та нічого не довідавшись, вони відпустили затриману. Після цього випадку Анна ще довгий час імітувала хворобу, остерігаючись «доброзичливців» і енкаведисти залишили її у спокої. Про те, що Анна цілком здорова, не здогадувались навіть близькі родичі, з якими спілкувався автор. Нещодавно, спілкуючись з родиною Околот з Хишевич, дізнався, що Анна, проживаючи в їхній сім’ї до 1950 року, була цілком здоровою жінкою. Ось такий не простий, тернистий шлях довелось пройти дружині Василя Костика. Останні роки життя вона провела в Отиневичах, де і спочила з Богом 21 вересня 1981 року.

 

Дочка Василя і Анни – Леся вийшла заміж за Степана Коцовського, разом збудували дім в Отиневичах, виростили двоє дітей – Оксану і Василя. Померла Леся 3 липня 2001 року. Брат Лесі, Борис, після школи навчався в Дрогобичі, заочно закінчив економічний факультет Тернопільського університету, поселився у Яворові, де проживав із сім’єю.

 

Із заслання, з сім’ї Костиків, до рідного краю першим повернувся в 1957 році брат Зеновій. Проживав у селі нелегально, поки в кінці року, з допомогою дружини голови колгоспу Галиченко (родом зі Сходу України – авт.), йому не вдалось прописатися до родини Клемковича Семена. За фахом Зеновій був кравець, роботу підшукав у Львові. У 1958 році його було призвано в ряди Радянської армії, службу проходив в будівельному батальйоні. Після демобілізації Зеновій поселився у Львові, де створив сім’ю, виховав двоє дітей – дочку і сина. На даний час проживає там же.

 

Михайло, батько Василя, з донькою Надією, сестра Василя, повернулись із заслання у 1958 році. Сестру з допомогою друзів Зеновія вдалось приписати недалеко від Львова, а батько протягом року проживав в селі без прописки.

 

В 1959 році в рідні краї повернулась мати сімейства Розалія з сином Ігорем, возз’єднана сім’я поселилась в одного з родичів.

 

Брат Любомир поміняв квартиру в Омську на Житомир.

 

Сестра Ольга з чоловіком Стахом та двома дітьми у 1959 році переїхали на наші терени, поселилась біля Стрия, в селі Ходовичі.

 

Ось така складна, драматична доля випала сім’ї Костиків, котра з великими труднощами, з ярликом «бандерівської родини», змушена була облаштовувати своє життя з нуля на прабатьківській землі, яка для них була завжди дорогою, рідною, бо скроплена кров’ю їх братів та сотень і тисяч відомих і безіменних героїв.

 

Дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.     Зіновій Горін