Не за власний зиск, а за нашу свободу і наше майбутнє! (автор: Стойко Стефанія)

опубліковано 20 черв. 2011 р., 23:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2011 р., 23:54 ]

Стойко Стефанія, співзасновник і активний член

товариств «Просвіта» та «Союз українок» у місті Городку Львівської обл.

Світлій пам’яті мого вчителя Петра Шатинського присвячую

Ворожі зграї лютували 

І дерли з кожного сто шкір.

Пів-України – кримінали,

Пів-України – у Сибір.

Чимало галичан офірували своє життя на вівтар визволення України з-під чужинецького гніту. На жаль, ще багато тих, хто в часи більшовицько-сталінського терору поліг за національну ідею, а їх імена залишаються для нинішнього покоління маловідомими.

Тож хочу віддати належну шану та привернути увагу до постаті Петра Шатинського – великого патріота України, колишнього вчителя села Демня Миколаївського району Львівської області.

Восени 1939 року 19-річним юнаком приїхав він, після закінчення Самбірської учительської семінарії, у наше село, щоб сіяти в душах своїх учнів розумне, добре і вічне. Деякий час працював у молодших класах, де одночасно викладав літературу, українську й німецьку мови та історію. У вільний час навчав учнів гри на скрипці та в шахи.

З перших днів перебування у селі став душею не тільки дітвори, але й поважних людей, а особливо молоді. Він був активним членом «Просвіти», чудовим організатором спортивних заходів, художньої самодіяльності. Для нас, юних, він був взірцем у всьому: хороший християнин, не курив, не вживав алкоголю, мав спортивну статуру, веселий, енергійний, чудовий організатор. Він завжди приходив у школу з приємною усмішкою на устах, з променем сонця в очах, які так ніжно зігрівали обпалені війною наші дитячі душі, і захоплено вів нас у Країну знань, дорогами нашої героїчної і трагічної історії, прищеплюючи любов до Бога, України, рідної землі, українського слова, найкращої у світі пісні. Його хвилювало майбутнє кожного учня. І ми старались гарно вчитись, аби засвідчити йому нашу любов і шану.

На жаль, на зміну німецькому окупанту прийшов ще жорстокіший і підступніший – більшовицький. І Петро Шатинський навесні 1944 року залишає вчителювання. Будучи членом ОУН, вливається в УПА задля відстоювання своїх ідеалів та кращої долі свого народу. Його підпільна діяльність проходила на теренах Миколаївського, Жидачівського і Щирецького районів. Він тісно співпрацював із відомими діячами УПА-Захід: Петром Федуном («Полтава»), обласним провідником ОУН Дрогобиччини Зиновієм Тершаковцем («Федір»), керівником Львівського Крайового Проводу ОУН Осипом Дяківим («Горновий»). Як творча і грамотна людина боровся з окупантом не лише зброєю, а й словом. Складав тексти листівок, писав статті, памфлети до підпільних журналів «Повстанець» та «Ідея і чин». Будучи добрим публіцистом, користувався особливим авторитетом у редактора підпільних видань Йосипа Позичанюка («Шугай»).

З 1946 по 1949 роки Петро Шатинський референт пропаганди Щирецького районного проводу ОУН, а згодом член Львівського окружного проводу ОУН, де виконував функцію керівника пропаганди.

Наприкінці 1950 року по селу Демня поповзла страшна чутка, що в жорстокому й нерівному бою з енкаведистами загинув наш улюблений вчитель. Від цієї сумної й страшної звістки ятрилась душа, серце обливалось кров’ю та сльози затуманювали очі. Важко було з цим змиритись, адже йому було тоді тільки 30 років.

Дізнатись правду про обставини і точне місце загибелі в «совєтські» часи було майже неможливо. Та, на щастя, настала нова доба. На руїнах імперії зла почала відроджуватись Українська держава. Коли ж став можливим доступ до архівів колишнього КГБ, земляками О. Дяківа вдалось віднайти доповідну записку секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову, де повідомлялось, що 28 листопада 1950 року у лісовому масиві поблизу села Великополе Яворівського р-ну опергрупа МГБ знищила повстанський бункер, у якому на той час перебували: член центрального проводу ОУН і керівник Львівського крайового проводу Осип Дяків («Горновий»), керівник окружного проводу ОУН Микола Мошанчук («Бор»), керівник пропаганди Львівського окружного проводу ОУН Петро Шатинський («Крук»); повстанці: Павло Легус, Зубрицький («Петро») та інші невпізнані. Більш детально про загибель Петра Шатинського я дізналася зі статті Володимира Мороза в газеті «Шлях перемоги» від 8.12.2010р. У серпні 1950 року при управлінні МГБ Львівської обл. були організовані спеціальні оперативні групи з метою пошуку керівника Львівського крайового проводу Осипа Дяківа. Особливо посилили каральні заходи в Івано-Франковому (тепер Яворівському) та Городоцькому районах. Для проведення агентурної розвідки у селі Страдч була направлена агент «Роза» – Анна Фроляк. Вона зуміла втертись у довір’я до симпатиків повстанців і згодом повідомила, що в лісі біля села Страдч переховуються 5 підпільників. Дізнатись точніше місце переховування розшукуваних підпільників їй вдалось завдяки мисливцям, які в лісі на північ від села Страдч зустрічались з 11 повстанцями, один з яких був дуже схожим з  розшукуваним. Отримавши ці агентурні дані, МГБ організувала масштабну чекістську пошукову операцію, до якої було залучено 460 солдатів та офіцерів військ МГБ. На випадок прориву повстанців у районі операції були влаштовані засідки. На одну з таких засідок 24 листопада 1950 року наткнулись 2 підпільники, які прямували до лісу. Після нерівного бою Петро Шатинський загинув, а Павло Легус зумів пробитись до лісу, хоч і отримав поранення при зустрічі з іще однією засідкою.

Віддаючи всі свої сили і час визволенню України від більшовицької окупації, в повстанців не завжди була змога ростити та виховувати власних дітей. Так старшу доньку Надію Шатинську віддають на виховання у село Кагуїв Щирецького р-ну до Марії і Данила Гринчишиних, які мали двох своїх доньок, і де вона росла доки матуся не повернулася з неволі. Ще драматичнішим було дитинство її молодшої сестри – Марії. Переслідувана енкаведистами мати змушена була віддати своє немовлятко в село Черкаси Щирецького р-ну до Федора і Параскевії Павуків. Коли ж енкаведисти винюхали, що люба донечка є насправді дочкою повстанців, то хотіли відібрати Маринку. Але прийомні батьки не віддали дитини і через це були вислані з нею в Сибір, втратили все своє майно і змушені були в нелюдських умовах боротись за право на життя для себе і дитини.

Для мене ім’я мого вчителя Петра Шатинського давно оповите легендою, бо він всього себе – здоров’я, молодість, життя віддав Україні, приносячи в жертву затишок родинного вогнища, можливість ростити і бачити як зростають дітки, слухати їх щебет, дарувати їм свою любов і ласку.

Велика шана і честь Петру Шатинському і всім повстанцям за їхню самопожертву. Вони не давали безкарно мордувати наших людей і завдяки їхній боротьбі сталіністи не посміли переселити всіх українців до Сибіру. Завдяки їм стало можливим відродження Незалежної України. Та ганьба всім запроданцям, московським холуям, своїм і тим, які прийшли на нашу землю насаджувати людиноненависницькі порядки, з насолодою мордували людей під виглядом повстанців, ґвалтували, по-єзуїтськи знущатись, підступно і по звірячому винищувати всіх симпатиків підпілля, а іноді і зовсім непричетних людей. Брехнею й підкупом можна довго людей одурманювати, але все одно правда, справедливість раніше чи пізніше перемагають.

Тож, вічная пам’ять і слава всім героям!