Нескорений воїн – Петро Дикий (автор: Горін Зіновій)

опубліковано 17 квіт. 2013 р., 14:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 квіт. 2013 р., 11:53 ]

Невпинно спливає час і все більше віддаляє нас від буремних 30-40-х років, забирає останніх свідків визвольних змагань на наших теренах. Але для дослідників історії теперішній період в значній мірі сприятливий: відкриті державні архіви дають можливість дослідити першоджерела, доповнити їх показами живих свідків, привідкривши нові сторінки життя і боротьби патріотів, простих українців, для яких не було байдуже, в якій державі жити їм і їхнім дітям.2 квітня виповнюється 64 роки від часу загибелі одного з керівників збройного підпілля  на Львівщині, провідника ОУН Новострілищанського району Петра Дикого, в підпіллі «Вуйко», «Бувалий», «Журба», «Одісей». Автор пропонує читачам свої дослідження його життєвого шляху, кадрово-організаційної праці в лавах ОУН.

У селі Бертишів Бібрецького повіту в хліборобській сім’ї Миколи та Анастазії Диких зростало п’ятеро дітей. Перші четверо дітей були дівчатка, п’ята дитина, мабуть, була вимолена батьками у Бога, бо через десять років сім’я отримала спадкоємця роду, якого назвали Петром. Він побачив світ у 1915 році.

Сім’я Диких була заможною, а велике господарство вимагало багато праці. Батьки раділи підростаючим дітям, які ставали їм опорою. Та проходили роки, ставали дорослими доньки і, як ті горлиці, залишали батьківське гніздо. У час народження Петруся найстарша із сестер Катерина 1893 р. н. була засватана в Нові Стрілища за Онуфрія Кондрата. Доля до неї була немилосердна, бо стала вдовою в молодому віці. Чоловік Онуфрій був покликаний на Першу світову війну і загинув на італійському фронті, а через рік важка недуга скосила і Катерину, залишивши круглими сиротами малолітніх дітей. Дочку Настуню і сина Михайла взяв на виховання дідусь Микита. В майбутньому Михайло, отримавши освіту, став відомим діячем ОУН і УПА. Проживши всього тридцять років, Михайло Кондрат, «Скитан», присвятив своє коротке життя українській ідеї, віддав його в боротьбі з польськими, німецькими і більшовицькими окупантами.

Молодша сестра Марія, 1895 р. н., вийшла заміж до сусіднього села Кнісело, за Березовського де і замешкала. Сестра Варвара,1900 р. н., взяла шлюб із своїм односельчанином Михайлом Лабою та за бажанням батьків разом з чоловіком залишилась при батьківському домі, допомагаючи вести господарство. Наймолодша сестра Теодозія, 1905 р. н, переїхала до свого чоловіка Василя Малькута в село Репехів. 
 

Марія, Теодозія і Варвара Дикі (зліва на право)

Петрусь, тим часом, навчався у початковій школі у рідному селі, поблизу якого проживав батьків брат Дмитро, якого Петрусь, як заведено, кликав стрийком. Петрусь ніколи не обминав можливості побачитись з стрийком Дмитром, поговорити з ним, часом і гостинця отримати. Дмитро Дикий був добрим господарем і жив у достатку. Та не було повного щастя від життя – гнітила думка, що не обдарував Господь його сім’ю діточками. «Кому залишити нажите добро, біля кого приклонити голови на старості літ», - журилось подружжя, з роками втрачаючи надію. Буваючи в брата Миколи, Дмитро милувався підростаючим Петрусем. А одного дня зважився на розмову: «Брате, ти уже дочекався і онуків, а я з дружиною проживаю самотньо, віддай нам Петруся за свого. Обіцяю не скривдити його за життя, будемо його любити як рідну дитину. З часом пошлемо у школи, нехай досягає наук». Батько знав, що і Петрусь був прихильним до стрийка, тому, порадившись, із дружиною пішли назустріч братові. Радості Петруся не було меж. Він зростав у родині, де панували український патріотизм та глибока християнська віра, засвоюючи з дитинства високі людські і духовні цінності.

Стрийко Дмитро був у громаді не тільки поважним і шанованим господарем, але мав і авторитет ревного прихильника греко-католицької церкви. Він щедро дарував частину своїх заощаджень на будівництво храму в селі, який освятили в 1910 році, а його дружина Теодозія пожертвувала на храм іконостас, який красується у місцевій церкві Бертишева по сьогоднішній день.

Після закінчення семикласної школи в Нових Стрілищах, Петро формується як особистість, своє подальше майбутнє бажає пов’язати з науками для пізнання невідомих істин. Стрийко Дмитро схвалив його вибір і запевнив, що готовий оплатити витрати на навчання. З вдячністю слухав Петро свого благодійника і, не гаючи часу, подав документи до одного з вищих учбових закладів Львова і був зарахований до студентства. У час від’їзду зібрались рідні, благословляючи Петра на щасливу дорогу. Лише материнське серце щемило в тривозі: «Він ще такий молодий і йде поміж чужі люди». А був це початок тридцятих років, який сколихнув Галичину політичними подіями. Польська влада повела тотальний наступ на все українське,- почались погроми українського населення, так звана пацифікація, ліквідація української освіти, закривались культурно-освітні установи, спортивні товариства та господарські кооперативи. Польське свавілля не знало меж. Тільки рішуча боротьба самих українців могла протистояти польському терору. Так думала нова українська еліта – свідома молодь, студенти, об’єднані національною ідеєю під керівництвом підпільної УВО і ОУН. Вони стали на чолі акцій протесту. Їхня жертовність будила сподвижників до нових героїчних починань. Кожен прагнув наслідувати приклад сотника Юліана Головінського, Степана Охримовича, Юрія Березовського, Василя Біласа, Дмитра Данилишина і десятків тих, хто взяв за гасло клятву націоналіста: «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї».

У час навчання Петро набув нових друзів, багато з яких залишались вірними товаришами на довгі роки. У майбутньому вони стали творцями новітньої історії, вклавши в неї не одну героїчну сторінку. У переважній більшості це були вихідці з Бібрецького повіту. На той час їх об’єднувала спільна мета, яка формувалась довкола читальні товариства «Просвіта», це пропагування і любов до всього українського – мови, історії, церкви, культури, українських традицій і звичаїв. Тепер, перебуваючи в місті Лева, більшість із них стали членами руханкових спортивних товариств «Сокіл», «Луг». Як добре фізично розвинений, Петро відвідує гімнастичну секцію товариства «Луг», будучи її членом. Крім того, відвідує академічний дім зі своїм учителем – односельчанином, громадським діячем Просвіти на Бібреччині Василем Лабою, який на той час навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Там же постійно зустрічався зі своїм племінником Михайлом Кондратом з Політехніки, уродженцем Нових Стрілищ, який приходив в оточенні своїх старших друзів, студентів Ярослава Дякона, Дмитра Сусіка з Дев’ятник, Василя Лебедя з Нових Стрілищ. Такі зустрічі скріплювали дружні стосунки, які з кожним місяцем ставали все міцнішими. Перебуваючи в такому оточенні, Петро не міг бути осторонь подій, що розгортались у житті Галичини та України в цілому. Йому доручають ряд завдань, які протягом тривалого часу Петро сумлінно виконує. Деякі з них стосувались передачі інформації у село під час відвідин рідних. Аналізуючи доручені справи, Петро вбачає зв’язок Михайла та його друзів з підпіллям, та під час зустрічей ніколи не задавав зайвих питань. Петро завжди був стриманим і малослівним, і ці риси характеру мабуть позитивно вплинули на відверту розмову з ним, що відбулась незабаром.

Старшими товаришами було сказано, що Петро виправдав їхню довіру. Але постає питання, чи готовий він до більшого почину – служити народу України, вступивши до підпільної організації? Та спершу необхідно ознайомитись з основними завданнями і метою організації і заповідями її членів, визначитись, чи готовий він пройти і витримати життєві випробування. Петро уважно вислухав сказане і мовчки взяв до рук невелику книжечку з тризубом на титульній сторінці. Він давно чекав цієї миті, душею і покликом серця був готовий до цієї розмови. За короткий час вивчив «Декалог націоналіста» як «Отче Наш» і не вагаючись, під час наступної зустрічі, дав слово клятви не жаліти своїх сил і гідно служити інтересам нації, з честю виконувати завдання організації до останнього подиху свого життя. Сказані ним слова ще раз засвідчили впевненість товаришів у його відданості спільній справі. Так Петро був посвячений у таємниці організації і прийнятий в ряди «Юнацтва» ОУН. З цього часу в його житті відбуваються суттєві зміни.

По дорученню своїх зверхників Петро часто виїздить на свою малу батьківщину, до рідного села. Більшість часу перебуває в оточенні молоді і своїх ровесників в читальні «Просвіти». Організаційний зв’язок підтримує з членом організації Дмитром Чмиром, спільно з яким ведеться послідовна робота з молоддю по вивченню історії України. Між членами ОУН і симпатиками розповсюджуються підпільні видання, газета «Сурма ОУН». Це був період клопіткої роботи не тільки в селі, але і в околицях району по створенню і розгалуженні організаційної сітки ОУН – «трійок», «п’ятірок».

У майбутньому часі Бібреччина, а в її складі Новострілищанський і Ходорівський край, стануть могутньою революційною силою ОУН, яка відіграє вагому роль в період визвольної боротьби 40-50-х років. А її первинні осередки ОУН виховають у своїх рядах тисячі воїнів – революціонерів, які прославлять свій край героїзмом в боротьбі з ворогами різних мастей.

Підходив 1934 рік. Організацією проводиться таємна підготовка до акції протесту – атентату на особу високого державного рівня. Крайовий провід передбачав наслідки цієї важливої операції, тому приймаються додаткові міри по посиленню конспірації. І ось цей день настав… Вирок душогубові українського народу було виконано, а виконавцю акції вдалось неушкодженому зникнути з місця події. Це був тріумф і прояв сили організованого підпілля. Усі місцеві і закордонні видавництва сповістили на перших сторінках газет про вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Польська поліція збивалась з ніг в пошуках організаторів і виконавців. Розпочались масові арешти студентів в багатьох навчальних закладах Львова, на яких падала підозра про приналежність до ОУН. У цей період багато друзів Петра Дикого потрапили в тюремні застінки, не обминула ця участь і самого Петра. Його звинувачують у приналежності до забороненої організації, з якою пов’язана смерть міністра і закривають у Львівську тюрму «Бригідки».

Умови перебування в тюрмі були нестерпними: постійні допити і фізичні тортури. Та Петро їх мужньо переносить, не зраджуючи даної клятви. Звістка про його арешт глибоко вразила всю родину. Батько з братом Дмитром з важкими зусиллями відшукали адвоката, який би взявся за справу з політичним підтекстом. Під час зустрічі з адвокатом Петро поводив себе спокійно, з гідністю, просив заспокоїти батьків, передати, що він здоровий і просить пробачення за принесені їм душевні страждання, бо діяти інакше він не міг. У кінці розмови з адвокатом сказав: «Робіть усе можливе як фахівець, бо тут поляки мене доб’ють. І нехай ці слова залишаться між нами, про них не повинні знати батьки, особливо хвора мати».

Це не було одкровення морально і фізично зломленого юнака, це була сувора реальність жорстокого поводження польської влади і її поліцейських структур з українськими політв’язнями. Ці слова переказані живим свідком тих подій, єдиним близьким родичем Петра, племінником Миколою Лабою, жителем с. Верхнє Синевидне Сколівського району. То ж батько і стрийко Дмитро добре знали становище Петра і робили все можливе для того, щоби вирвати його з тюремного застінку. Не роздумуючи, продають частину поля і визволяють Петра з тюрми. За час перебування у в’язниці Петра виключають з вузу і він повертається в село, допомагаючи прийомним батькам у веденні господарства. Та не встигла сім’я скинути з себе тягар перебування Петра в тюрмі, як родину спіткала гірка втрата: після важкої хвороби померла мати Анастазія. З великим болем переносить смерть найдорожчої людини Петро, адже він був її улюбленим сином. З її відходом зі світу немов пусткою стала рідна хата, а важкі переживання цього періоду немов додали йому кілька років, він став ще більш стриманим і суворим.

Думками Петро все частіше повертається до своїх друзів, особливо тих, що томляться в польських застінках. Він розуміє, що лише подальша наполеглива боротьба може змінити сьогоденну дійсність і допомогти їм. Але караючі органи не залишають Петра у спокої. Уже декілька разів з Бібрки навідувався до батьківського дому постурунковий з поліції і цікавився, чим син займається?, з ким зустрічається?. Та Петро і в помислах не мав полишати започатковану справу, підпільну боротьбу. Ні ув’язнення, ні поліцейський нагляд не стали на заваді відновленню зв’язку з підпільною організацією. Без довгих вагань Петро відвідує родину Кондрат в Нових Стрілищах, де зустрічається зі своїм племінником Михайлом, який зміг уникнути арешту під час «Варшавської справи». Як досвідченому підпільнику, вірному національній ідеї, Михайлові з боку керівника повітового проводу Костянтина Фіцика було доручено очолити Новострілищанську районну організацію ОУН. Цю звістку Петро зустрів з почуттям гордощів за свого товариша, вбачаючи в тому добрий знак і подальше його зростання як командира.

Незабаром, відійшовши від душевних потрясінь, Петро знову поринає у вир підпільної боротьби. Крок за кроком реалізується одне з головних завдань – поступове розширення і зміцнення первинних осередків ОУН. Разом зі своїми друзями Степаном Поглодом, Василем Лебідем, Остапом Вересом, Василем Лялюком,СепаномХандогою, він залучає в ряди організації десятки юних патріотів, таких, як Грека Миколу, Гельнера Мирослава, Пілан Михайла на яких підпільний провід покладав великі надії. Нові Стрілища стали для Петра ніби другою домівкою, а тут ще відбулась подія, яка в майбутньому змінить його холостяцьке життя: він знайомиться з місцевою красунею Наталею, яка ощасливить його своїм коханням. Вона була донькою поважного громадського діяча війта Нових Стрілищ Олекси Мацьківа. За короткий проміжок часу їхня дружба переросла в серйозне почуття і в 1938 році молоді обвінчались в місцевому храмі. Нове подружжя оселилось в стрийка Дмитра в Бертишеві.

Це були найщасливіші дні їхнього життя. Батько і рідні були задоволені вибором Петра. У мирі і злагоді збігали місяці спільного життя, тим більше, що молода сім’я у скорому часі чекала поповнення. Та, на жаль, не судилось стрийкові Дмитру побачити первістка: незадовго до народження дитини він тяжко захворів на тиф. Всі зусилля врятувати його з боку рідних виявились марними. Але життя іде своєю чергою, на зміну смуткові за втраченою рідною людиною прийшла і радість в домівку: Наталя народила синочка. З часу смерті голови родини більшість господарських турбот лягла на плечі молодого подружжя. Мабуть нелегко було молодій матері звикати до ведення великого господарства, адже виросла у містечку, а тут ще додавалось клопоту – дитина народилась хворобливою. Засмучена хворобою дитини, Наталя просить Петра переїхати на проживання до її батьків у Нові Стрілища. Довго вагався Петро перед розмовою зі стрийною Теодозією, не міг залишити літню жінку на одинці з господаркою. Але з кожним днем хвороба сина ускладнювалась, стан здоров’я погіршувався, тому було прийнято рішення на користь від’їзду молодої сім’ї з Бертишева.

На той час багато друзів Петра перебували в тюрмах або в таборі «Береза Картузька». Ще з листопада 1938 року польська влада для укріплення своїх позицій повела широкомасштабну операцію по ліквідації підпілля ОУН в Західній Україні. На той час був арештований районний провідник ОУН Новострілищанщини Михайло Кондрат, перебуваючи під слідством в Бережанській тюрмі уже пів року. Але ОУН передбачала початок Другої світової війни, тому, незважаючи на переслідування з боку польських органів безпеки, посилює військово-політичну підготовку членів організації. У Бібрецькому повіті підготовку інтенсивно проводить протягом літа 1939 року товариш Петра з Бертишева, повітовий військовик Дмитро Чмир. Є підстави стверджувати, що і Петро Дикий приймав участь в даному вишколі.

Настало 1 вересня 1939 року, яке підтвердило прогнози ОУН – німецькі військові частини перейшли польський кордон і розпочали воєнні дії проти Речі Посполитої. Польський уряд оголосив мобілізацію на фронт. Всупереч директиві влади, повітовий провід ОУН, очолюваний Дмитром Сусіком, виконуючи інструкцію КЕ ОУН ЗУЗ закликає своїх членів до непокори і бойкоту мобілізації. Було оголошено про формування добровольців у самооборонний військовий відділ, в який зголосились вступити десятки членів ОУН, серед яких був і Петро Дикий. Командирами відділу були Дмитро Сусік та Дмитро Чмир. В цей час німецькі війська ведуть запеклі десятиденні бої за Львів. Організований відділ ОУН проводить диверсійні акції по виведенню з ладу залізничної колії Львів – Ходорів, пошкодженню телеграфної лінії зв’язку Бібрка – Рогатин, здійснено операцію по захопленню і роззброєнню повітової поліції в Бібрці і встановлено українську владу. Та, на жаль, повстанців спіткала невдача через велике скупчення польських поліцейських відділів. Оунівцям прийшлось відступити.

17 вересня 1939 року, виконуючи секретний Протокол пакту Молотова–Ріббентропа, радянські війська перетнули польський кордон, а 19 вересня увійшли в Нові Стрілища. Наступного дня їх передові частини спільно з німецькими військами атакували передмістя Львова. У ноті, врученій польському послу у Москві було сказано: «Головному командирові Червоної Армії дати військовий наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії». Більшовики довго шукали приводу до своєї агресії. Уряд Речі Посполитої разом з військовим головнокомандувачем перетнув румунський кордон, залишивши свою країну на призволяще, а польські війська, незважаючи на відчайдушний опір, зазнали нищівної поразки у двотижневий термін. Відчинились польські тюрми, з ув’язнення повернувся Михайло Кондрат і багато інших друзів Петра. З перших днів більшовицького правління ОУН не вірить їхній пропаганді, передбачаючи неминучі переслідування та репресії українців, тому частина членів ОУН, кому загрожувала небезпека, подалась на Захід. Зі спогадів повітового провідника Дмитра Суйка, у той час в повіті було сімдесят п’ять членів ОУН. Ще деякий час створений повстанський відділ виконував функції народної міліції. Та Петро змушений був повернутись в Нові Стрілища до убитої горем дружини Наталі, яка побивалась за померлим синочком.

Протягом року населення приглядалось до нової більшовицької влади, яка проголосила у Львові здійснення народної волі – приєднання Західної України до складу УРСР. Наступний сороковий рік остаточно зірвав облудну маску з більшовиків, показавши їх дійсне обличчя. Почалась тотальна колективізація, яка супроводжувалась розоренням заможних селянських господарств; переслідування і арешти членів ОУН, студентів та інтелігенції, вивезення у Сибір та Казахстан їх батьків та рідних.

Майже кожне село Новострілищанського краю та Бібрецького повіту зазнало трагедію енкаведистського терору. І так продовжувалось майже до кінця червня 1941 року. В сороковому році Петра призвали до Червоної Армії. Службу проходив у центральних областях України. Під час його відсутності в сім’ї стались дві визначні події: одна принесла радість, бо дружина подарувала йому знову синочка, якого охрестили Миколкою, друга подія принесла сум і біль – помер батько Петра. Зимою сорок першого Петро почув, що планується відрядження з військової частини у м. Львів за комплектуючими частинами до військової техніки. Серце його тьохнуло, як не скористатись такою нагодою побувати у своїх. Не роздумуючи, Петро звернувся до свого командира з проханням включити його до складу групи, мотивуючи просьбу тим, що добре орієнтується у Львові. Командир прийняв його пропозицію, і уже через кілька днів Петро прямував вулицями Львова. Ні на хвилину його не покидала думка як реалізувати свій задум. Через кілька днів, вибравши слушний момент, Петро непомітно відлучився і залишив групу. Додому добирався побічними дорогами, вночі, і таки дістався рідних околиць. Душею прагнув найскоріше побачити рідних, обійняти дружину та сина, але внутрішній голос підказував, що в даній ситуації його рідним загрожує небезпека. Тому він іде до перевірених людей, які звели його з друзями по організації. Зустрівши Петра живим і здоровим, вони знайшли йому надійне місце проживання.

Не забарились і більшовики – через день прибули до рідних в Бертишів і Нові Стрілища у пошуках Петра. Їх візит був досить несподіваним. Побачивши військових, рідні розгубились, не знаючи що і думати. На запитання,- де Петро?, впевнено відповіли, що пішов на службу до Червоної Армії і з часу від’їзду його не бачили. Військові від’їхали з нічим, та на наступний день приїхали знову, уже із загоном солдатів, обшукували околиці села, прочісували ліс та зробили засідку на цвинтарі. Не знаючи сутності намірів військових, селяни, розмовляючи між собою іронізували: «Які добрі москалі, що навіть мертвих охороняють». А ті чекали, що може Петро повернеться до рідного села, і придумали ще один варіант, щоби його схопити.

Розповідає племінник Петра Микола Лаба: «Одного дня в село приїхав російський офіцер, сільрада замовила нічліг у нашій оселі, мабуть з ініціативи того офіцера. Мати приготувала вечерю, постелила нову постіль, а рано, зайшовши до кімнати, побачила, що офіцер лежить на ліжку одягнений. Прийшовши на кухню, розповіла про культуру російських начальників. Але на той час ніхто не здогадувався, що це була засідка на можливий прихід Петра до сестри Варвари за продуктами, яка завершилась нічим.

«У березні місяці 1941 року,- згадує племінник Петра Микола, почув вночі у дворі голос: «Михайле! Михайле!» і розбудив батька. На другий день почув, як батько розказував матері, що був Петро, мав з ним розмову, в якій стверджував, що треба бути готовим до важких перемін, бо у червні розпочнеться війна між німцями і більшовиками. На той час мені було тринадцять років і я замислився - звідки вуйко Петро знає думку Гітлера?. Аж тепер всі дома здогадались, чому більшовики так пильнували цвинтар, і чому той офіцер спав у чоботях. В неділю, 22 червня, я випасав худобу і почув в напрямку Ходорова надзвичайне гудіння літаків, що летіли в напрямку Львова, було чути два вибухи бомб в районі Нових Стрілищ. Тоді я згадав вуйкові слова, що в червні буде війна».

Є підстави стверджувати, що, перебуваючи у підпіллі, Петро одержав цю інформацію від своїх керівників Ярослава Дякона, Миколи Кондрата і ін., які напередодні одержали повідомлення із Заходу. Більшовики втікали на Схід, залишаючи по собі криваві сліди – енкаведисти виконували свою чорну роботу, фізично знищуючи тих арештантів, яких не вдалось вивезти. Петро з іншими товаришами вийшов з підпілля, інші соратники повернулись з еміграції у свої терени. Розпочалась напружена робота по встановленню в районі та на місцях українських представництв. 30 червня 1941 року у Львові відбулось проголошення Відновлення Української Державності. В той час провід ОУН доручає Петрові Дикому очолити комендатуру української міліції в Нових Стрілищах, а його зверхник Ярослав Дякон очолив повітову міліцію в Бібрці. Та не довго тривала всенародна радість. Німці не хотіли ділити владу на Галичині з українцями, почались арешти Українського Правління і членів ОУН. З розвитком політичних подій, німці не розпускали українську міліцію, а мали наміри використати її в своїх цілях – залучити до боротьби з кримінальними проявами і, головне, вистежувати і арештовувати патріотів – націоналістів. Були і серед своїх зрадники, що робили доноси в комендатуру, але, на щастя вони не знали німецької мови, тому коли доноси доходили до Петра, все на цьому і закінчувалось: володіючи німецькою мовою він добре орієнтувався в ситуації і врятував від арешту не одного патріота, вчасно попереджаючи про можливий арешт. Та з часом німці запідозрили Петра у його зв’язках з ОУН і заарештували, забравши на слідство до Бібрки. Тільки завдяки втручанню батька дружини Олекси Мацьківа, який на той час працював волостним  солтисом Новострілищанщини, вдалось вирвати Петра з німецької неволі. Він повертається до дому, в Нові Стрілища, не втрачаючи зв’язки з ОУН. Більшості його друзям доводиться знову переходити в підпілля, готуючись до збройної боротьби уже з третім зовнішнім завойовником – німцями.

Протягом німецької окупації Петро Дикий проводить активну підпільну діяльність, а сорок третій рік став початком організації збройних боївок на Бібреччині, які захищають українське населення від польських нападів та розбою. Під керівництвом організаційно-мобілізаційного референта повітового проводу ОУН Бібреччини Івана Вовчука іде наполеглива підготовка до збройної боротьби – проводиться заготівля і складування зброї, військової амуніції, медикаментів; готуються схрони для зерна та продуктів харчування, працюють шевські майстерні. Петро приймає активну участь в реалізації намічених завдань, є учасником багатьох зібрань та нарад районного і повітового проводу. З 1943 р. перед загрозою арешту Петро Дикий переходить у підпілля, працює під псевдонімами “Вуйко” і “Горбатий” в окружному проводі ОУН Городоцької (Львівської сільської) округи до якої входив Бібрецький повіт. Мабуть псевдонім «Вуйко» отримав від свого керівника Михайла Кондрата, який звертався по родинному «Вуйку Петро».

Весною 1944 року, з початком нової більшовицької окупації, Новострілищанський район став місцем розташування крайового осередку пропаганди ОУН ЗУЗ, який очолював член Головного Проводу ОУН Петро Дужий. При обговоренні і прийнятті одного з важливих рішень – вибору місця облаштування схрону для розміщення друкарні, одностайно проводом було схвалено місце розташування – село Бертишів, садиба батьків Петра, де в той час проживала сестра Варвара зі своїм чоловіком Михайлом Лабою і трьома дітьми. Протягом півтора року працювала підпільна друкарня, з якої виходило повстанське видання «Щоденні вісті», редактором яких, до приходу більшовиків, був Василь Лаба, «Магіст». Друковані видання систематично забирались кур’єрами і розповсюджувались в усі куточки воюючої України. Це був об’єкт особливої ваги, тому в друкарні працювали віддані справі підпільники, на її охорону були направлені кращі кадри СБ ОУН. За час роботи друкарні, що носила умовну назву «Вінниця», в ній працювали такі видатні діячі визвольного руху, як Ярослав Старух, «Стяг», Осип Дяків, «Горновий» та багато інших.

 
У 1945-46 рр. Петро на відповідальній ділянці роботи в обласному проводі. Він керівник зв’язку при крайовому проводі ОУН, заступник крайового організаційного референта «Скитана» - Михайла Кондрата, працює під псевдонімами «Журба», «Бувалий». Взимку 1945 -1946 рр. П. Дикий зимував разом із М .Кондратом та його найближчими співробітниками. Криївка знаходилась у лісі біля приліска Ститиська села Мелна (Рогатиньський район Івано-Франківської обл.). Коли одного разу П.Дикий разом із охоронцем “Скитана“ Йосипом Лютим – “Платоном “уродженцем с. Грусятичі відлучилися у справах , зрадник привів ворога до місця постою повстанців .У безвихідній ситуації у криївці пострілялися М. Кондрат“-“Скитан“-“Юр”, новопризначений крайовий референт пропаганди Петро Дума –“Херсонець“-“Варнак “-“Іван “і місцевий підпільник Олекса Олійник. У той час він отримує і ще одну важку звістку про загибель близького друга –“Гайдара” Грека Миколу, заступника крайового референта СБ.

Дружина «Скитана» дуже важко переносила це горе, бо крім чоловіка втратила ще і рідного брата. Своїх рідних, дружину Наталю і синочка Миколку, Петро бачить рідко. На той час вони переховуються по чужих людях.

На початку 1947 року для активізації підпільної діяльності провід покладає обов’язки районного провідника ОУН Новострілищанщини на Петра Дикого. Він працює під псевдонімом «Одісей». При цьому Петро особливу увагу приділяє політико-виховній роботі і бойовій підготовці членів збройного підпілля. На той час під його керівництвом діяло чотири кущових відділи ОУН, очолювані легендарними провідниками – «Дем’яном», Коцінським Іваном (с. Орішківці); «Сірком», Іваном Горбатим (с. П’ятничани); «Шершнем», Василем Заставним, автором музики до пісні «Лєнта за лєнтою» (с. Чижичі); «Гонтою», Коцінським Михайлом (с. Орішківці), які провадили збройну боротьбу з більшовиками до 1953 року й усі полягли геройською смертю. «Одісей» неодноразово відзначав свого помічника, референта СБ «Ігоря» (Мигович Йосип з с. Отиневичі), який з 1946 року по 1951 рік  виконував важливі доручення районного проводу ОУН, а з 1951 по жовтень 1954 року очолював Ходорівський районний провід ОУН і став останнім провідником Бібрецького надрайону, одним із могікан визвольного руху в нашому краї.

2 квітня 1949 року «Одісей» разом зі своїми двома побратимами перебували на постої в криївці на стику тодішніх Станіславської та Дрогобицької областей в 1 км на захід від с . Фрага (тепер Рогатиньський район Івано-Франківської обл.). Про це по агентурних даних отримали інформацію більшовики. У процесі операції виявили місце розташування повстанців, які вчинили запеклий опір. Та сили були не рівні, у безвихідному становищі, щоби не потрапити живими до рук карателів, повстанці пострілялись з власної зброї. До рук ворога потрапили 3 автомати, 3 пістолети, 3 гранати і документи підпілля Новострілищанського р- ну. Хто загинув з Петром Диким - наразі невідомо. Наказом Головного військового штабу Української Повстанської Армії ч. 1/51 від 1.05.1951р.”Одисей був відзначений Бронзовим Хрестом заслуги УПА.

Дружина Петра Дикого Наталія довгі роки переховувалась у підпіллі з сином Миколкою, поневіряючись по чужих людях. Дитина важко захворіла, ні ліків, ні лікарів на той час не було. Маючи лише 10 років Миколка помер у чужій хаті. Мати повернулась до батьків, бо уже не було для чого жити – ні чоловіка, ні дітей поряд не було. 17 березня  1952 р. у райцентрі Перемешляни Львівської області Наталю схопили співробітники МГБ. Після слідства з мамою, братом Остапом, його дружиною, та сином була вислана до Сибіру. Батька Олексу було раніше арештовано та засуджено. Господарку родини було повністю зруйновано. В Україну Наталія з рідними повернулась в шістдесятих роках. В 1947 році також було виселено дітей сестри Петра Дикого Варвари – Анастазію, Наталю та сина Миколу, котрий на той час навчався в дев’ятому класі. Самій Варварі та її чоловікові Михайлові вдалось уникнути Сибіру. Довший час переховуючись вони по чужих людях. Друга сестра Петра - Марія, що була віддана за Березовського в Кнісело, була також виселена в Сибір разом із сім’єю, а її сина, що працював учителем, за участь в УПА було засуджено більшовиками.

Так, завдяки «визволителям зі Сходу», могутній рід Диких, людей з господарською кмітливістю і справжніх патріотів, перестав існувати. Недавно автор цього дослідження мав можливість познайомитись з письмовими спогадами про родину Диких, Лабів, Кондратів, написану племінником Петра Дикого, сином сестри Варвари Миколою Лабою, що проживає в с. Верхнє Синєвидне Сколівського району. Вони зберігаються в родині як пам’ять для своїх дітей про рідних і близьких, їхні поневіряння по тюрмах і сибірських таборах, щоби знали діти і онуки, як будувався «комуністичний рай». Під час прочитання цих спогадів задаєшся питанням, звідки наші попередники брали наснагу, щоби витримати такі надлюдські випробування? Яку необхідно було мати силу волі до життя, щоби гідно пройти усі життєві лихоліття?. Перечитавши спогади до кінця, я зрозумів, звідкіля черпалась сила і натхнення, яких так бракує в теперішній час нашому поколінню. Десятки тисяч українців в 30-і та 40-ві роки минулого століття не на словах, а на ділі проявили свою любов до України, сповна використавши наданий їм шанс набути таку вистраждану попередніми поколіннями Свободу і Державність для українського народу і поклавши на жертовник найдорожче, життя, своє і своїх рідних. То ж задумаймось сьогодні, чого нам не вистачає для того, щоби, нарешті, розбудувати свою Державу, щоби українці мали гідне життя і були спокійні за майбутнє своїх дітей та онуків, зберегли історичну пам’ять про наших національних героїв, свою культуру і мову.