Наші герої – Сеник Володимира

опубліковано 30 жовт. 2013 р., 10:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лист. 2013 р., 10:35 ]

Сеник (з Кобринів) Володимира Володимирівна

                                      15.05. 1928 – 7.10.2010

 

Учасниця бойових дій УПА, станична м. Перемишляни, політв’язень, громадська діячка.

 

Народилася в м. Перемишляни на Львівщині третьою дитиною  в чотиридітній сім’ї ремісника. Сім’я національно свідома. Діти виховувались в християнському і патріотичному дусі. Старший брат Михайло під час Другої світової війни був учасником дивізії «Галичина», поранений під час боїв у Бродівському котлі і вивезений на лікування в Ельзас (Франція), що знаходився у володіннях ІІІ Рейху. У Франції (Ельзас) заклав сім’ю, одружившись з місцевою дівчиною, організував хорову капелу, з якою об’їздив Ельзас і Лотарингію, пропагуючи українську пісню. 

 

Володимира вчилася спочатку в монастирській дошкільній захоронці, після горезвісного 17 вересня 1939 року навчалася в Перемишлянській середній школі, яку закінчила в 1947 р. Вже під час навчання кілька разів, як малоліток, була затримана МҐБ і з того часу потрапила під негласний нагляд. Ще під час німецької окупації, як розповідає у своїх спогадах, вона попри те, організувала гурток з вивчення історії України, що фактично став прикриттям реальної підпільної діяльності, адже за рекомендацією провідниці Калини вона організувала осередок Юнацьких Резервів ОУН.

 

В підпілля прийшла з Юнацьких Резервів ОУН. Цю діяльність з юнацьких років проводила водночас з навчанням у школі, відзначаючись кмітливим розумом, самостійним мисленням і несхитними патріотичними переконаннями. Запоєм читала літературу, поширювала підпільні видання, листівки, збирала кошти на поранених вояків УПА, в одному з боїв на Перемишлянщині повстанців з червоними зайдами працювала санітаром.

 

У 1947 році поступила на біологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка, але вже у жовтні була заарештована під час приїзду додому, коли вивозили сім’ю в Сибір. Начальник МҐБ поставив перед Володимирою ультиматум: «Тебе і сім’ю негайно відпустять, будеш учитися і проживати, де захочеш, тільки дай розписку». Володимира категорично відмовилась.

 

Сім’ю вивезли, бабуся незабаром померла, побувши на висилці всього десять днів. Мати, відсутня в час вивозу, перебувала на нелегальному становищі і, як могла, допомагала арештованій і родині.

 

Після т.зв. суду ОСО з трьох осіб засуджена на 10 років таборів ҐУЛАҐу. Перебувала в Карагандинських таборах ҐУЛАҐу. Нестерпні умови виживання відобразила в спогадах (які тут опублікуються вперше). 

 

Повернувшись з малої у велику зону, після закінчення Львівського медичного училища продовжила навчання на заочному відділенні ЛНУ імені Івана Франка, заклала сім’ю, народивши дві доньки. Активно включилася в громадську роботу, ввійшла у тісні контакти з шістдесятниками і дисидентами, Ганною Садовською, сім’ями В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Івана Геля. Познайомилась з удовою полковника Чорного Лісу Василя Андрусяка (Грегота) Євгенією Андрусяк, легендою підпілля, лікарем «Пастерем» – Олесем Зеленюком. Внаслідок цих взаємин стараннями товаришів видані спогади бойових  учасників підпілля.

 

Активно співпрацювала над започаткуванням діяльности Клубу репресованих, а після його утворення брала найактивнішу участь у його розвитку. Проявляла ініціативу в діяльності Ліги українських жінок. Здійснювала пошукову роботу про українське підпілля. Після знайомства з сотником Чорнотою налагодились дружні контакти, результатом чого опубліковані спогади сотника. Після його смерти написала розвідку «Пам’яті курінного УПА Чорноти», також статтю-некролог поета-політв’язня «Світлій пам’яті Володимира Косовського» (газета «Нескорені», серпень 2000 р.), розвідки про Марка Боєслава, «Християнство і націоналізм» (прочитана на організованій обласним відділом освіти науково-практичній конференції «Проблеми морально-етичного виховання молодого покоління у відродженні нації» 19 червня 1993 р.), «Дітовбивці» про юного патріота-зв’язківця УПА із с. Підгородище на Бібреччині («Поклик сумління», січень 1991 р.) та «Замітка до статті «Дітовбивці» у зв’язку з  питаннями читачів газети, «Душпастирі-подвижники», «Вічна рана» – про трагедію в Перемишлянах, жорстоке знищення енкаведистами арештованих молодих громадян міста під час відступу більшовиків у червні 1941 року, спогади і розповідь про враження від знайомства з поетом-політв’язнем Володимиром Косовським та ін. Ці матеріали цінні конкретними спостереженнями, деталізацією характеристик особистостей, наділених талантом любові до рідного краю і незвичайною терпеливістю та витримкою, що дозволила перенести лихоліття панування ворога на нашій землі.

 

Тісні, дружні взаємини з однодумцями дозволили досить широко розгорнути допомогу в’язням сумління, поширювати викривальну літературу, здійснити передачу її за кордон.

 

Під час першої поїздки у Францію до брата Михайла налагодила канал, яким здійснювалася передача самвидавської літератури разом з інформаційними матеріалами руху опору тоталітарному режимові. Таким способом був переправлений рукопис віршів В.Голобородька, що його передав Ігор Калинець, у Париж, де й здійснено видання, вільне від режимної каґебістської цензури.

 

Поїздки до брата ще в часи «пролетарської диктатури» переконали В.Сеник, що влада, відпускаючи її в «капіталістичне пекло», очевидно, прагнула за всяку ціну виявити її нелегальні контакти з виклятими «українськими буржуазними націоналістами». Такі контакти відбулися вже під час її першого приїзду, але, мабуть, ті зацікавлені «товариші» із відомої установи у Львові, яку ми жартома називали найвищим будинком у місті Лева, з якого видно… Магадан, не мали достовірних фактів такого знайомства, тому вдалися до провокації. Одного дня вони повідомили, що приїде … резидент із Парижа (ні більше, ні менше!). Володимира його очікувала і була впевнена, що то приїде каґебістський агент. Приїхала одна людина і почала розмову на явно провокаційну тему, щось, мовляв, про те, що в «нас», тобто в Україні, відбувається лихо. Володимира зразу ж його обірвала, кажучи: «Пане, ви щось не те говорите». І далі, певна річ, розмова ніяк не клеїлась, і «резидент» змушений був залишити квартиру. 

 

Вже під час першого приїзду до брата, певна річ, В.Сеник зустрілася з «виклятими», а вони, в свою чергу, прагнули зустрітися з нею десь чи то в ресторані, чи кафетерії, де вона розповіла б про новини в поневоленій Україні. Вона відповіла, що радо зустрінеться там, де ніхто не бачитиме. Вони були вельми здивовані і, як видно, не розуміли, що совєтська розвідка (або нишпорки) проникали на Заході куди завгодно. Звісно, що на репліку «хто ж ви така, щоб нам ховатися», вона спокійно пояснила необхідність саме так поводитись, як вона вважає.

 

Досвід підпільниці і тут виявився корисним. Одного разу, йдучи в Парижі з директором бібліотеки ім. С.Петлюри, Володимира почула на потилиці впертий, цупкий погляд і, коли обернулася, побачила дві, за її висловом, «каґебістські морди». Нічого іншого не залишалося, як запропонувати зайти в кафетерій. Звичайно, наглядачі не зайшли. 

 

Ще один епізод вартий уваги. Перший приїзд сестри до брата, якого купу років вона не бачила, став подією не лише містечка, де проживав брат з сім’єю, а й всього Альзасу чи навіть Франції, і тут немає перебільшення, бо, власне, приїхало телебачення і представники преси зафіксувати цю непересічну подію.

 

На другий день після демонстрації репортажу, очевидно, переданого з центрального телебачення, до будинку підкотилося авто з двома «симпатичними» людьми – чоловіком і жінкою. Брат аж «розчулився», а сестра сказала йому: «Мовчи! Слухай мене». Гості почали задавати питання «о нашей родінє», і В.Сеник нічого іншого не залишалося, як тільки хвалити «рай» т.зв. «розвиненого соціалізму». На прощання непрошені гості заявили: «Большоє спасібо вам! Как прекрасно ви отозвалісь о нашей родінє!».

 

Висновок з цих двох епізодів зрозумілий: людина з «великої зони», появившись у просторі свободи, ніяким чином не повинна була втрачати пильности і обережности, дуже добре розуміючи всю політичну систему, яка називалася СРСР (або СССР).

 

На ґрунті забуття цієї незаперечної істини траплялися трагічні події. Сім’я Володимири Сеник перебувала в гарних взаєминах з доцентом Львівської консерваторії Мізаком, який часто говорив, що за першої нагоди він виїде з цього «раю», в якому він жити не може. Так і сталося. Опинившись у США, попросивши політичного притулку, він, очевидно, втратив пильність. Через якийсь час «товариші» з високого будинку принесли дружині доцента Мізака фото убитого у ванні. А кафедру іноземних мов, де працював злощасний втікач із «раю», трясли, шукали «враґов» і «сообщніков».

 

Володимира надзвичайно добре усвідомлювала, що ціна свободи вимірюється чином, про який може і ніхто не знати, але цей чин служить звільненню з рабства, куди загнали Україну на багато десятиліть чи навіть століть. І справді, навіть найближчі Володимири не знали достеменно всієї її біографії, тобто в її правилах не було прийнято абсолютно все розповідати про себе.

 

Одного разу під час осінньої поїздки в одне село на Львівщині, де проживала її добре знайома вчителька ще з давніших часів, на людному майдані в неділю підходить до неї незнайомий чоловік, трохи старший від неї, і, привітавшись, називає її дівоче прізвище і каже, що він її бачив в одному місці. Він назвав місце, де відбувався бій підпільників з емґебистами, а Володимира з санітарною торбинкою переповзала до поранених і робила перев’язки. Звичайно, вона відповіла незнайомцеві, що він помилився, і він мовчки відійшов. З цього моменту Володимира нечасто появлялася в подібних людних місцях. Це були 70-ті роки, коли окупаційна московська влада організовувала повторні судові процеси над учасниками УПА.

 

Навчаючись і працюючи спочатку в рентгенному відділені медінституту під керівництвом проф. Гнатишака, відтак доц. Криштальської, Володимира набувала спеціальности аналітика крові і в наступні роки, аж до виходу на пенсію працювала в лабораторіях поліклінік Львова, заслужено здобувши звання  спеціаліста з аналізу крові.

 

Світла пам'ять про Володимиру, патріотку, нескорену серцем і пройняту високими думами про вільну, незалежну Батьківщину, назавжди залишиться в наших серцях.

 

Звернення

до соузників Володимири Сеник (Кобрин), до всіх, з ким  вчилася, співпрацювала, творила рух опору, з проханням написати спогади і прислати на таку адресу: Львів, 79000, вул. Технічна, 2, кв. 1, Сенику Л.Т.