Наші герої – родина Ворончаків та їх побратими

опубліковано 11 лист. 2011 р., 06:35 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лист. 2011 р., 06:35 ]

Розповідь Люби Ворончак з села Кульчиці записав Микола Петрущак,

станичний Самбірської станиці братства ОУН-УПА.

Газета «Голос Самбірщини» 17 вересня 2010 року

 

Колись хтось із мудрих сказав: «Війна закінчиться тоді, як буде поховано останнього вояка, що загинув». У нас, на жаль, ще не всі полеглі за Україну похоронені за християнським обрядом.

На днях звернувся до мене житель села Кульчиці Іван Мороз і розповів про одну з таких напівзабутих могил.

Йшла весна 1948 року. Після важкої зими повстанці готувалися виходити з бункера на подальшу боротьбу з окупантами. Під час зимування вивчали історію та географію України, Святе письмо, історію ОУН, знайомилися з організацією і структурою УПА, різними видами зброї. Ретельно вивчалася тактика партизанської боротьби: у наступі, обороні, засідці, під час наскоку, особливості нічного бою, відступу, бої влітку, взимку, у лісі, в полі, в горах, особливості розвідки, боротьба з совєтською агентурою. В бункері друкувалися листівки на друкарській машинці, які потім розповсюджувалися серед населення.

Зима є нелегкою порою року для всіх людей. Такою вона є для армії, і для ведення бойових дій. Стократ зима є важчою для підпільної боротьби. Це неймовірні труднощі з харчами, нічлігом (нема ж теплих, безпечних казарм!), сліди на снігу розконспіровують… Взимку припинялися контакти і зв’язки з іншими відділами та боївками, з командуванням округу і симпатиками, які допомагали повстанцям у розвідці, поширенні підпільної літератури, перенесенні пошти.

Танули сніги. Щодень ставало тепліше. Чорні латки землі пробивалися з-під снігу. Днями виходимо на світ з бункеру, – раділи повстанці, – треба й далі бити ворога…

Трагедія сталася 5 березня 1948 року. Вдосвіта енкаведисти великими силами, ймовірно по «всипу», оточили бункер у Кульчицькому лісі, в якому знаходилися повстанці. З диким вереском і брудною лайкою почали вони його обстрілювати. Пропонували повстанцям здаватися. Командир боївки «Кобза» зрозумів безвихідь свого становища. Але спокійно сказав побратимам, якщо хтось з них боїться смерті, не хоче вмирати (очевидно, ніхто не хотів вмирати), може здатися на милість ворога. Всі розуміли, що таке кадебістські допити і тортури. У відповідь почув тверде і рішуче: «Українські повстанці ворогам не здаються. Краще смерть ніж неволю».

Всі гаряче помолилися до Господа про спасіння душ, а потім заспівали національний Славень «Ще не вмерла Україна». Чекісти вичікували, однак за якийсь час почали кидати гранати, які рвалися на горі, не спричиняючи оборонцям пораження. Під час бою в криївці було спалено всі звіти з району діяльності боївки, інші матеріали які, потрапивши в руки ворогам, могли обтяжити когось із симпатиків підпілля. Знищено друкарську машинку та всі інші речі. Нападники почали розкопувати криївку. Їхні кулі, через невеличку пробоїну, влітали до бункеру. У повстанців залишилося небагато патронів, але було вдосталь гранат. Командир дав команду відкрити отвір і автоматними чергами відігнати енкаведистів чимдалі, а тоді кидати гранати, зробивши ними «дорогу». Після того повстанці почали вистрибувати із бункера. Торуючи собі дорогу автоматними чергами та гранатами, вигукуючи «Слава Україні», вони пробігали пару кроків і падали, прошиті кулями.

Тоді загинули смертю героїв «Кобза» – командир боївки, «Короленко» – Ворончак Володимир з Кульчиць, «Чорний» – Войтович Ярослав з Кульчиць, «Доля» – Саврун Пилип з Кружик, «Осінній», «Степовий», «Грушка» і «Вітер» – цих останніх і командира відомі лише псевдо.

По дорозі, яку «вимостили» розриви гранат і автоматні черги, вирвався із цього пекельного бою стрілець «Шпак» – Остап Ворончак з Кульчиць, який ще цілий рік успішно воював із нападниками.

Дивом уціліла і секретар боївки, референт зв’язку – «Гена» – Люба Ворончак з села Кульчиці. Приглушену гранатами, знесилену, чекісти схопили її напівживою. Після довгих тортур та допитів її було засуджено на 25 років концтаборів. Дівчині на той час йшов 18 рік. Пережила смерть тирана Сталіна і була звільнена з ГУЛУГу. Дожила до проголошення Незалежності України, за яку поклали голови і її два брати – Володимир та Остап, який був наймолодший у згаданій боївці. Це власне, її брат Остап по «дорозі» второваній гранатами, вийшов уцілілим. Вона й розповіла детальніше про цей бій.

Понад 60 років минуло від цієї трагедії. Знайшлися люди, справжні патріоти, яким не байдужа національна та історична пам'ять. Вони на місці геройської смерті повстанців насипали могилу, поставили Хрест.

Честь і шана вам, друзі, що не забули про нас, – сказали б, повставши, повстанці. Від себе додамо, що ці національно свідомі кульчичани виконали заповідь декалогу українського націоналіста, у якому в пункті 3 сказано: «Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань». Виконали вони також християнську заповідь: «Померлого похоронити» і «За померлих молитися».

Літопис воюючої України, Самбірщини і села Кульчиці збагатився ще однією драматичною сторінкою, яка свідчить про криваву боротьбу за нашу свободу і незалежність.