Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Кожна нація має своїх героїв. Багато часу пройшло з тих пір, коли була створена УПА. На жаль, тих, хто боровся за Україну в лавах Повстанської Армії, залишається все менше й менше. Багато з них вже давно реабілітовані, та вони ще й досі бояться і розповідають про ці страшні роки з великою обережністю.

Мстислава Ізидорівна Фічко (дівоче прізвище Якубівська) народилася в 1923 році в с. Кошляки. Її сім'я і вся родина була інтелігентна і патріотична. Сама Мстислава дуже добре вчилася в школі і після закінчення шести класів хотіла вступати в гімназію. Але тодішня польська влада не дозволила. Батьки дівчини і молодший брат працювали на своїм господарстві, а вона вчилася на кравчиню. В 1941 році, коли в село прийшли німці, Мстислава вже працювала на пошті. За два з половиною роки роботи на пошті вона познайомилася з багатьма підпільниками і зрозуміла, що повинна бути з ними. Спочатку її було зараховано в так звану організацію юнацтва, де пройшла підготовку до вступу в організацію УПА.

Коли повстанці почали боротьбу проти коричневої німецької чуми і радянської Москви, Мстислава була зв'язковою і мала псевдонім «Ніна». Рука об руку з нею працювали подруги Віра Лиса та Філіпа Сікора, яких вже немає в живих. Дівчатам часто доводилось носити листівки в Нове Село, Шельпаки та інші села району. В 1944 році, коли прийшли більшовики, підпільникам довелося переховуватися. Тож залишила свою домівку й наша героїня і більше року ходила із села в село. Виконуючи одне важливе завдання, вона познайомилася із медсестрою з Волині (її псевдо «Христя»). Дівчата здружилися і разом ходили, збирали ліки і харчі та доставляли повстанцям.

Одного разу підпільники зібралися в хаті в Климківцях, щоб провести підготовчі курси з медицини, та розвідка сповістила, що буде облава. Всі розбіглися. Назавжди розлучилися подруги «Ніна» і «Христя». Мстислава Ізидорівна втекла в Шельпаки, де отримала від повстанців нове завдання. Треба було піти в Шили Збаразького району до провідного, віднести ліки і перев'язати йому рани.

Коли все було виконано і зв'язкова вийшла із крайньої хати, що під лісом, то випадково потрапила на облаву. Тоді все й закінчилось, пригадує пані Мстислава. Її допитували, били, вибили зуби, та вона мовчала. Доказом її діяльності була торбинка з ліками та із схемою району, яку їй передав провідник, а ще при ній був пістолет з двома патронами. Такого енкаведисти не прощали.

Мстиславу після довгих допитів у НКВД в Новому Селі, а пізніше в Тернополі, засудили на десятирічний строк каторжних робіт. Вороги знищили її батьків, діда, бабцю і брата. Покарання відбувала в Норильську, в мерзлоті приходилося працювати на різних роботах та найважча робота була у кар'єрі.

Коли строк підходив до кінця, хтось із друзів познайомив її з хлопцем із Шилів. Тут обидвоє працювали в колгоспі, виростили двох дочок – Марію, яка живе з сім'єю в Львові, і Ганну, що живе в Гнилицях. Після смерті чоловіка Мстислава Ізидорівна живе з молодшою дочкою в Гнилицях. Часто навідують бабусю родичі, внуки і правнучок Тарас, яким вона бажає добре жити у вільній Незалежній Україні, щасливо і ніколи не переживати того, що вона.