Наші герої - Леся Паєвська (автор: Блажунь-Василевський Пантелеймон)

опубліковано 26 бер. 2012 р., 13:48 Степан Гринчишин

Грегіт – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,число 7, 2010-2011. стор. 80.

 

Героїв час не поглинає:

герой не падає, не стогне, не вмирає!

герої завжди з нами

йдуть -з минулого - в сучасність

 і далі - у майбуть!..

17 січня 1908 року в селі Нижньому Березові на Косівщині в родині священика УГКЦ Миколи Томича з'явилося на світ Божий дитя-первісток, дівчатко, охрещене ім'ям Олександра. Усі домашні надалі звали дівчинку народним іменем, на пошану Лесі Українки.

За чотири роки у Лесі з'явився братик Мілько. А вже в 1915 р. їхній тато, отець Микола, спочив у Бозі через сухоти. Обох напівсиріт прихистив у себе Лесин дідусь з маминого боку – отець Микола Смалько, парох села Брустури, опікуючись ними, як і рідними дітьми. Ставне смагляве дівча росло на радість усім розумницею.

...У 1928 р. Леся Томич за матеріальної спромоги дідуся закінчила успішно в Коломиї вчительську семінарію Українського педагогічного товариства. Тодішня польська шовіністична влада не дозволила їй вчителювати у свідомій національно Галичині, вигнавши молоденьку вчительку до ще «темної» Волині...

Бог і доля судили їй там пару – мужа, перебіжчика з УРСР. колишнього старшину армії УНР, який втік через кордон від голодомору 1933 року Звався утікач Денисом Паєвським. 1936 року молодій парі Бог дарував первістка, названого Юрієм. У вересні 1939 р. Денис, загрожений НКВД як «ворог народу», уникаючи кулі в потилицю, подався на еміграцію потайки поза Буг, зоставивши Лесю при надії на другу дитинку...

Навесні 1940 р. добрі люди попередили вчительку Лесю, що вона є на «чорному списку» НКВД для заслання у Сибір за свого чоловіка та своє «попівське» походження... Кмітлива, відважна дочка Карпат, Леся Паєвська не розгубилася... Узявши чотирирічного Юрчика за ручку, з немовлям, вночі вислизнула з тенет НКВД, опинившись аж у рідному селі Брустурах, де вчителювала її старенька мати – їмость... Нарешті – знову на рідній Гуцульщині! Під тамту жорстоку пору в Західній Україні не було ні міста, ані села, де б не діяли клітини законспірованої ОУН. Леся відразу ж поринула у працю під псевдом «Орися». Невдовзі нелегально повернувся її чоловік і також долучився до праці в ОУН. Геть пізніше – в 1946 р. – його заарештувало МГБ, і в 1952 р. він загинув у таборах Мордовії. Леся стала вдовою з малолітніми синами.

...За час німецької окупації вона, добре володіючи німецькою, угорською, румунською, польською, російською мовами, виконувала завдання Проводу ОУНр та командування УПА, як говорилося тоді – «на межі життя та смерті» – то як розвідниця, то як рятівниця патріотів із пазурів гестапо чи мадярських карателів, чи румунської сігуранци. або як особлива кур’єрка між проводами ОУН і командуванням УПА високих рівнів, завжди йдучи ідучи без зброї, лише володіючи чарами жінки-красуні з досконалим знанням мов і звичаїв супротивників. Була вродженою акторкою…

Перед німцями видавала себе за доньку відомого в Галичині пастора-німця, серед польських АКівців її знали як племінницю Пілсудського, мадяри – як родичку дружини регента – адмірала Хорті, мала відповідний одяг тощо. І ніде ані разу не «засипалася»... А ще ж прекрасно грала на скрипці, навчив дідусь о. Смалько на фортепіано, мала поставлений голос. Уміла зарадити людям з різних медичних, жіночих проблем…

Не обділив Бог Лесю й даром красномовства – усного і на письмі, вона була авторкою численних новел, летючок, анекдотів про окупантів. Казала ж бо недарма: «Слово моє – від зброї – і для ворогів – страшної!»

Після приходу «других совєтів» – улітку 1944 р., – легально вчителюючи в селі Брустурах, «Орися» зуміла спорядити при школі конспіративну пошту для потреб ОУНр-УПА окружного рівня, виїжджаючи деколи з найвідповідальнішими кур'єрськими та організаційними завданнями. Син Юрій нещодавно згадував:

– Якось мама взяла мене – хлопчину – для «прикриття». Сіли ми до потяга Станіслав–Чернівці. У валізі повно літератури, ліків тощо. Раптом до купе зайшов моложавий підполковник МГБ, геть сивий. Мама, елегантна молодиця, вмить вдала із себе дружину якогось совєтського полковника зі Львова і першою «заатакувала» прибулого чекіста...

О, товарищ подполковник, вы такой молодой и уже совсем седой. Вы, на- верно, на фронте пережили много опасностей?! Правда, что я догадалась, да?

– Представьте себе, что не на фронте, а побывал раненым у бандеровцев, и смирился с тем, что меня расстреляют... И за ночь поседел... А под утро ихний командир поговорил со мной и отпустил... Ох, и имел же я неприятностей за это от своих... Вы – жена нашего офицера, можете это понять.

Усю дорогу підполковник частував нас ласощами зі своєї валізки, а на пероні в Чернівцях, узявши від мами валізу, пройшов разом із нами попри всі патрулі МВД аж до трамвая, побажавши нам «счастливого пути». Мамця у трамваї витерла з чола піт і непомітно перехрестилася, зітхнувши з напруги».

З початком 1947 року Провід перевів її до села Бабин Косівського району легально вчителювати. Насправді працювати на ОУН-УПА... Впродовж трьох років у шкільному будинку була повстанська криївка. МГБ-МВД під тамтешню пору вже перенаситили весь терен своєю агентурою різного штабу. Не дивуймося, що 1950 року вони, нарешті, вийшли на слід «Орисі» з кодом М-35 для нелегального зв'язку. Чини МГБ у Станіславі (з 1962 р. Івано-Франківськ) міркували, либонь, так: «Ну куда она денется? Мы через нее выследим более крупную «рыбу» и накроем всех сразу». Проте чекісти дуже помилилися, бо розвідка ОУНр провідала цей намір ворога, попередивши «Орисю».

На початку травня 1950-го підпільниця, залишивши стареньку матір і меншого синка у далеких родичів, забрала зі собою чотирнадцятилітнього Юру, подавшись через підпільні зв'язки углиб Карпат, де діяла далі «для добра справи ідеї ОУН» як агітатор, пропагандист супроти сталінщини, лагодячи розірвані ланки зв'язку, надаючи меддопомогу всім потребуючим у підпіллі та верховинцям. Лесю люди любили, всіляко сприяючи їй.

Тим часом Карпати спливали кров'ю своїх борців-оборонців. Їх ставало щодень менше й менше... Чи розуміли вони безвихідь своєї подальшої боротьби з московсько-комуністичним режимом? Так, розуміли! Проте... в передостанньому своєму листі (він зберігся!) до тітки Леся писала: «Ми всі вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба як зразок прийдешнім борцям за волю України...».

За доносом зрадника (сконав не так давно у Києві! –П. В.) 27 червня 1952 р. Лесю буквально скрутили, не давши вихопити гранату для самознищення. Невдовзі схопили і сина Юрія і, разом з іншими, літаком зі Станіслава доставили в Київ на вул. Володимирську, 33 – в МГБ УССР. Почалося «слідство», гибіння в холодних камерах-«одиночках» надголодь – із нічними допитами..! Це розуміє зараз той, хто перебув подібне колись…

Нарешті, судила їх обох у Києві виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СССР (ого!) під головуванням генерал-майора юстиції Зарянова разом із членами суду, підполковниками юстиції Астаховим і Коваленком. Прокурором над ними був Кошарський з округу МВД, адвокатів їм «не было положено по закону». І Леся, і Юрій, якому саме виповнилося сімнадцять, відмовилися хоч щось говорити трибуналу не українською мовою. «Суд» залучив перекладачем письменника І. Швеця з підпискою «про нерозголошення».

У «складі злочину» підсудних не було ні вбивств, ні шпигунства, ні диверсій, ні грабунків – нічого кримінального, а лише найстрашніший «злочин» супроти Москви – приречена довіки їхня любов до України. Додамо, як разючий приклад-парадокс, узятий «судом» чи не за основу «терористичної» діяльності «Орисі» – вичитаний з її зошита пролог до Франкового «Мойсея». Хіба цей приклад – не ознака параноїдної ненависті москалів до будь-чого українського?!

Олександру Паєвську трибунал засудив до розстрілу, а сина Юрія – на 25 років «особых лагерей» Воркути. Дикий вирок пролунав у Києві 21 січня 1953 року ще за життя Сталіна. В останньому слові Леся просила лише дозволити їй підійти до сина (тримали їх весь час нарізно!), щоб востаннє попрощатися з ним... На материнське прохання вона зачула від генерала: «Это не положено таким!» Встигла звіддаля сказати: «Прощай і прости, синку!» Конвой відразу ж розвів їх по одиночних камерах, де вони ще очікували другого глуму – «помилования», якого не просили у ворогів...

І аж через 77 діб після вироку, 8 квітня 1953 р. із Москви надійшла термінова шифрограма начальнику Лук'янівської в'язниці – «Паевскую немедленно расстрелять!», що й було виконано. Телеграму-наказ на розстріл «Орисі» підписав сам голова Військової колегії Верховного суду СССР генерал-полковник юстиції А. А. Чепцов, запопадливий виконавець особистих вказівок Сталіна та Берії, хоч на той час минуло 32 дні від скону «вождя».

Так обірвалося шляхетне, геройське життя патріотки України Лесі Паєвської «Орисі»... Сьогодні знаємо достеменно Леся була останньою бандерівкою, розстріляною за прямою вказівкою з Москви. Тож схилімо свої голови в пошані до її світлої пам'яті і скажімо «Героям слава!». У лютому 1995 року справу Паєвських Олександри і її сина Юрія було переглянуто в новому судовому порядку в Києві, і їх обох було реабілітовано, про що Юрія повідомлено з Генеральної прокуратури України.

P. S. Творчість Лесі Паєвської, її причетність до створення «Літопису УПА», вочевидь, і стали справжньою причиною для смертного вироку. Можливо, рукописи письменниці й досі лежать під сімома замками спецхранів, як і останній том «Словника» Агатангела Кримського та «Птах душі» Василя Стуса...