Наш герой – Пилип Перегінець. (Автор: Галяновський Богдан)

опубліковано 25 жовт. 2014 р., 09:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лист. 2014 р., 11:08 ]

«Літопис Червоної Калини», число 3, 1991.

 

Знайомі з села Кінашів, що в Галицькому районі, попереджали мене: Пилип Перегінець, колишній хорунжий Січових Стрільців, хоч чоловік уже в літах, дев'яносто другу весну зустрів, украй непосидющий і рідко тримається хати. У чому я мав змогу в скорому часі переконатися. Застав його тільки під час третього приїзду…

 

 

Переді мною стояв ще зовсім енергійний, з вольовим обличчям і розумними допитливими очима чоловік. І так пильно дивився на мене, що я трошки знітився.

- Як себе почуваєте? – привітавшись, спитав я, бо не знав, що казати.

- Дякувати Богові, як на мої літа, – посміхнувшись, відповів Перегінець. І, запросивши гостинно до кімнати, почав оповідати про себе. – Донедавна працював головним бухгалтером райспоживспілки. Ще й досі приходять до мене колишні співробітники, як не грають цифри. З села до міста сім кілометрів. Отож кожного дня, крім святої неділі, я ходив до праці і назад пішки. Це в сумі – чотирнадцять кілометрів. Так що я загартований. Біда, трохи недочуваю. Моїй старенькій набагато гірше: зовсім не бачить… Доводиться допомагати їй.

- Гадаю, що перебування в Січових Стрільцях якось спричинилося до моці вашого здоров'я, – осмілівши, скеровую розмову у потрібне русло.

- І не тільки фізично… Головне, що загартувалася воля, бойовий дух, – відповів він. І чомусь відразу посмутнів.

 

Аби розігнати його зажуру, я попросив розповісти про своє життя. Перегінець кивком голови дав згоду і почав оповідь:

- Я закінчив чотири класи Рогатинської української гімназії, першим директором якої був Михайло Галущинський. Той, що згодом став комендантом Українських Січових Стрільців. У гімназії працювали чудові викладачі, справжні патріоти: професор Никифор Гірняк, письменники Микола Угрин-Безгрішний, Антін Лотоцький. За їх прикладом більшість наших учнів пішли боротись за Україну, за її волю. – Перегінець замовк, наче згадував щось. Затим продовжив: – Дня 1 березня 1916 року не забуду ніколи. Саме тоді я подався до села Долішної Липиці, де базувався стрілецький кіш, там і розпочався мій вишкіл. Коли ж наблизився фронт, нас перевели спочатку у село Черче, що за п'ять кілометрів від Рогатина, а затим до Розвадова над Дністром. Якраз тоді між Бережанами і Потуторами йшли запеклі бої. Австрійкам, туркам і, в першу чергу, січовикам, які там воювали, потрібна була допомога. Наше командування відправило на фронт кілька сотень із коша. Серед них і 29-у сотню, до складу якої мене було зараховано. Дорога видалася нелегкою. З Розвадова до Миколаєва ми йшли пішки. З Миколаєва до Львова – добралися поїздом. Були голодні. Ні не вечеряли, ні не снідали. У Львові дали сякий-такий обід, посадили на поїзд, і ми через Ходорів – Рогатин ще того ж дня добралися майже під самий фронт. Бої в основному кипіли на горі Лисоні, що кілька кілометрів на схід від Бережан. Переночували під цельтами на оболоні, а досвітком, вишикувавшись у бойову лінію – один від одного на десять кроків, – вийшли на бережанський гостинець. Відразу наткнулися на російську розвідку, яка у паніці відступила. У Бережанах, крім Січових Стрільців, було ще мадярське та турецьке військо. Весь день ми чули фронтову канонаду.

 

А вже вночі наша сотня опинилася на фронті, зайнявши окопи, в яких перед тим воювали турки. З навколишніх сіл, у тому числі Посухова і Потутор, було евакуйоване все населення.

 

Три дні російські війська безуспішно здобували Лисоню, яку обороняло сім сотень січових стрільців, що розтягнулися по всьому фронті від Потутор аж до самої гори. Коли бій трохи притих, нас, новачків, підтягнули під саму Лисоню, де ми відразу окопалися. Весь час над головами бриніли кулі. Потім після затишшя знову ударили гармати. Відновився обстріл наших позицій. Так тривало кілька діб. Нарешті дістали наказ на контратаку. Як тільки ми вийшли з лісу, на нас градом посипалися шрапнелі і гранати. Я ускочив до якоїсь ями, але тут же почув крик: «На штики!» Довелося йти вперед. Увесь час поруч зі мною бігли мої земляки кінашівці, серед них — Омелян Бандура.

 

Рукопашна була страшна. Ще досі перед моїми очима солдати і стрільці, тіла яких були проколоті штиками наскрізь. А які довелося чути передсмертні крики! Жах проймає. Пам'ятаю, що допоміг стрільцеві Сірку відбитись від напосідливого російського воїна. Сірко штиком відірвав йому вухо. Тоді той упав на коліна і почав просити: «Не убівай, браток!..» Ми його залишили і побігли далі.

 

Бій закінчився нічиєю. Росіяни відступили до своїх позицій. Ми ж до ночі просиділи в окопах, а коли стемніло, підсунулися аж до Потутор і закріпилися на околиці села.

 

Уранці на річці Жоневка наші вартові впіймали російського розвідника, який міряв глибину води. Він зізнався, що російське командування планує наступ.

 

І справді, незабаром у повітрі з'явився російський літак-розвідник. І тут же вдарила артилерія. Вона безперервно півдня обстрілювала Бережани.

 

У полудне 30 листопада 1916 року почався російський наступ. Російське військо переважало стрільців чисельністю, і ми змушені були відступити. Не встигли зайняти резервові позиції, як до нас увірвалася група ворожих піхотинців.

 

Стрільці відбивалися, як могли. Росіян було значно більше. Мого однорічника Януша зі сусіднього села Гербутова поранило в руку, а мене і ще кількох січовиків спочатку було оточено, а потім полонено.

 

Коли австрійське командування дізналося, що у наших окопах росіяни, то відразу спрямувало на нас артилерійський вогонь. Від снарядів гинули і росіяни, і стрільці. Полонених росіяни переправили до лісу. Вишикувавши нас у колону по чотири, погнали на Козову. Ночували в стодолі. Москалі нас сторожували дуже пильно. Про втечу годі було думати. Далі полонених відправили до Тернополя. Тут були колишні австрійські казарми, де нас розмістили. Через два дні вагонами поїхали до Києва, звідти – до Дарниці на пересильний пункт. А ще через день нас відправили поїздом на Азовське море, де будувався новий порт. Праця була надзвичайно важкою. Щоправда, помешкання дістали чисте, пригоже для життя. Працювати, в основному, доводилося на вантажно-розвантажувальних дільницях порту і вокзалу. Мали справу переважно з будівельними матеріалами, вугіллям, залізом, цементом.

 

Від тяжкої роботи я захворів. Це й вирішило мою долю, і мене відвезли до Єкатеринослава. Там був пересильний пункт, звідки полонених відправляли далі. Страшне то було місце: воші, блохи, блощиці доїдали людей.

 

З Єкатеринослава у складі десятьох полонених, серед яких були колишній гімназист Михайло Пащин із села Підгородя, що неподалік Рогатина, Федір Цапів та Іван Гуменюк із Карпат і двоє хлопців (прізвища, на жаль, забув) із Борислава, ми потрапили на острів Хортицю до маєтку німця-орендатора Треммеля. Треммель мав завод сільськогосподарських машин. На ньому ми пропрацювали цілий рік, поки Україну не зайняли німецькі війська. Запам'ятався мені прикажчик Треммеля, українець за національністю, який дуже по-людяному ставився до нас. Він і порадив нам виїхати до Києва. Прощаючись, ми плакали.

 

У Києві я зголосився до Легіону Січових Стрільців, який знаходився по вул. Львівській, 24. Прийняли мене радо і відразу видали обмундирування.

 

Це було у квітні 1918 року. Події, які розгорнулися пізніше, були дуже драматичні. Україну окупували німці і скоїли державний переворот. Гетьманом України було проголошено Скоропадського.

 

Січовики спочатку жили в казармах Луцького полку, потім ми перейшли до приміщення Центральної Ради, але незабаром повернулися на старе місце. Якось уночі прийшов сотник Андрухів і повідомив, що німці вимагають, аби ми склали зброю. Стрільці спротивилися, але сили були нерівні. Ми змушені були покинути казарми. Я опинився на вулиці. Не було ні хліба, ні даху над головою. Випадково стрінувся з земляком Паньком Бандурою, який пристав до так званого вільного Війська Запорізького корпусу, що дислокувався у Каневі. Від нього довідався, що у Білій Церкві збираються галичани. Я подався до Білої Церкви. У скорому часі з таких, як я, було сформовано чотири соті.

 

Першу з них очолив сотник Регульський, другу – сотник Думич, третю – сотник Черник, четверту – сотник Гаєвич. Я потрапив до другої сотні. Зброю ми добули, роззброївши мадярів, які у союзі з німцями прийшли на Україну.

 

Одного разу приїхав до нас на інспекцію посланець гетьмана Скоропадського, міністр збройних сил Рогоза. Проінспектував усі сотні, і у нього залишилося дуже гарне враження про стрільців. Гетьман хотів нас узяти до своєї почесної варти і додатково видав зброю. Однак січові стрільці не погодилися.

 

Тим часом у Галичині створилася своя держава ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем. Це нас дуже втішило. І хоч зброї мали обмаль самі, відправили до Львова кілька десятків скорострілів та крісів.

 

А на півдні вже йшли бої між більшовиками і Денікіним. Гетьман Скоропадський розраховував на реставрацію єдиної Росії, у складі якої Україна мала числитись на правах федерації.

 

Та дні його вже були полічені. На Україні вибухнуло проти Скоропадського повстання. Наші сотні відразу взяли курс на Київ. По дорозі витримали кілька боїв, але найжорстокіший відбувся під Васильковом, в якому ми розгромили Сердюцький гетьманський полк. Після цього ми підійшли до Києва і оточили його. Німці, що збиралися від'їжджати, уникали сутичок. Тому на руках носили білі пов'язки з написом: «Нейтралітет». Гетьман Скоропадський втік за кордон.

 

На наш бік перейшов ескадрон гетьманської кавалерії під командуванням Макаренка.

 

Мені доручили доставити Макаренка на станцію Боярка у штаб дивізії. Йти довелося пішки. А дорога неблизька 8 кілометрів. Навколо сніги. Була ж зима. Коли ми вийшли за село, нас зупинили двоє вершників, представилися, що вони люди отамана Зеленого. Мабуть, подумали, що веду Макаренка розстрілювати, бо весело викрикнули:

- Далеко не веди!

- Дураки вони, – тихо шепнув я Макаренкові, бо він міг справді повірити, що я повинен його розстріляти.

 

Здав я Макаренка і пакет у штаб дивізії і, скориставшись нагодою, вирвав у лікаря зуб, що болів. Вранці вернувся у свою частину.

 

14 грудня 1918 року січові стрільці і повсталі наддніпрянські загони здобули Київ. За визволення Києва командування подарувало кожному стрільцеві «Кобзар». Де вони взяли стільки книжок, не знаю.

 

Наша сотня, якою командував Думич, увійшла до складу другої дивізії.

 

На вулиці Фондуклеєвській було Українське інформаційне бюро. Щодня працівники бюро давали для стрільців газети, книжки. Кожний день у театрах для нас були зарезервовані безплатні місця.

 

Я жив тоді у Царському двірці. Там розмістилося Міністерство внутрішніх справ. Увесь партер зайняли стрільці.

 

Скільки довелося пережита боїв, трудно згадати. Були вони різні: і великі, і малі. І успішні, і такі, що доводилося відступати.

 

В лютому 1919 року я захворів на тиф. Санітарним поїздом хворих відвезли до Почаєва. Лікувалися на станції Вербовій. Коли трохи оклигав, дістав двомісячну відпустку. Додому було близько, і я без особливих пригод дістався до рідного села.

 

Та про відпочинок годі було думати. Поляки вже зайняли всю Західну Галичину і відтискали УГА на схід. Я зголосився до Бурштинської сотні і в її складі незабаром опинився під Чортковом. Запам'ятався один бій з поляками.

 

Неподалік Бучача сталося так, що тоді, коли на нас напали поляки, був відсутній наш сотник, і я взяв командування на себе. Мене підтримали хлопці з Кінашева, Бурштина. Коростович, Слободи та й інших близьких сіл.

 

Атаку поляків удалося відбити, і вони втекли до Бучача. У нас не було вбитих, тільки кількох поранено, один стрілець Сидорик потрапив у полон, але умудрився втекти і повернувся до нас. Командування Бурштинської соні за мій вчинок присвоїло мені чин хорунжого.

 

Було ще кілька кровопролитних боїв. УГА якраз тоді перейшла в наступ, відомий під назвою «Чортківської офензиви». Та найжорстокіший бій відбувся біля села Нижнова. Звідти ми гнали поляків аж під Ходорів. Тиф, на який захворів удруге, поклав мене до ліжка. На тому, власне, війна для мене закінчилася.

 

На запитання, як склалося його життя далі, Перегінець відповів, що зазнав переслідувань польської влади, але це не стримало його від участі в громадському житті села. Керував аматорськими гуртками, будував читальню «Просвіта», організував сільську кооперативу, в якій став бухгалтером…

 

На прощання, міцно тиснучи руку, Пилип Перегінець сказав:

- Я бився за Україну, за її волю. І хоч не шкодував за неї свого життя, відчуваю, що перед Україною в боргу, бо не зумів вибороти для неї волі…