"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина V. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

опубліковано 23 лют. 2017 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 бер. 2017 р., 06:44 ]

 

СПОМИНИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗНАЛИ ЛУКУ ПАВЛИШИНА

 

Очищення сльозою пам'яті. (Автор: ДУЖИНСЬКИЙ Веніамін)

Стаття, надрукована у газеті "За вільну Україну"за 26-27 квітня 2002р., скорочено

 

...На Великодні свята 1944р. Організація відрядила групу львівських студентів, серед яких був і я, у "ліс" із святковими розважальними заходами для "хлопців" (так ласкаво називали повстанців). "Лісом виявилось с. Дениска Рава-Руського повіту. В колишній панській садибі розташувався курінь "Сіроманців", який прибув з Волині для зміцнення місцевої самооборони (польські "аківці" продовжували тероризувати українське населення)...

 

Десь у той час полковник УПА "Ігор" уже попрощався з друзями по боротьбі і пробирався до Львова...Курінь Верещаки з боями проривався з оточення і тоді дав доброго прочухана ватутінцям, а самого генерала було смертельно поранено. Цю акцію енкаведисти-емгебісти згодом вішали на Л.С.Павлишина (полк. "Ігоря"), з допомогою страшних катувань вимагаючи його зізнання.

 

Трохи пізніше в бою біля Сяну наші повстанці вбили польського генерала-українофоба Сверчевського ("Вальтера"). І ця подія зачепила мою скромну персону...

 

Організація в особі чільних керівників ОУН не залишала мене без роботи і по другому пришестю т. зв. "визволителів". Допомогла законспіруватись, виробити надійні документи, у т.ч. партійні, посісти добру посаду і, думаю, контролювала, щоб, бува, не схибив...

 

Нагадую про це для того, аби спростувати вигадки, що хтось там міг вибути з ОУН і відкрито служити ворогові. Служили хіба "тайняки" – "і нашим, і вашим".

 

Полковник "Ігор" – уже "Регент" – теж легалізувався, працював директором школи (згодом –заврайвно) і виконував підпільну роботу, будучи крайовим військовим провідником.

 

Пізніше генерал "Чупринка" (Р.Шухевич), мабуть, наблизив "Регента" до себе ще більше, бо, як мені стало відомо, той відповідав у центральному керівництві ОУН-УПА за зв'язки із закордоном.

 

Мені випала роль зв'язкового "Регента". Нам таки вдалося пробити декілька "вікон" у "залізній завісі" для зв'язку із закордонними частинами ОУН, налагодити інформування світової громадськості про нестихаючу боротьбу української нації за визволення. Доставляв у Москву депеші, листівки, брошури. У тім, що наші повідомлення знаходили свого адресата, переконався, коли з радіовисилання "Бі-Бі-Сі" (Лондон) буквально через добу почув наше повідомлення про пригоду з "Вальтером". Зв'язок діяв через дипломатичну пошту.

 

Одного дня 1947р. (тоді вбили Міхаельсона – голову єврейської антифашистської організації) літак, у якому я добирався зі Львова у Москву, через несприятливі погодні умови зробив вимушену посадку в Мінську. Відповідні служби на білоруському летовищі почали перевіряти документи і багаж усіх вимушенопосаджених. А зі мною був солідний чемодан з "вибуховою начинкою", тобто з брошурами російською мовою "Кто такие бандеровцы и за что они борются"

 

...Тільки залізна витримка, спокійна постава і надійні документи істинного "партайгенос" врятували мене від викриття. Цей чемодан для передачі в аргентинську амбасаду (посольство) вручив мені "Регент"-Лука Павлишин, який був моїм безпосереднім зверхником. Як я згодом дізнався, між брошурами були і комунікати Проводу ОУН-УПА про останні військові операції УПА. Налагоджений не без моїх старань зв'язок через цю амбасаду проіснувавдо 1949р., часу мого арешту. Про всю цю діяльність можна написати книжку...

 

Мене було заарештовано 22 червня (фатальний збіг дат!). Схопили у Львівському університеті, де я виконував реставрацію "Дзеркальної зали". Паралельно з підпільною діяльністю мав тоді цікаву творчу роботу в Другому управлінні архітектурно-реставраційних робіт...

 

На початку 1952 р. мене доставили в пересильний Карагандинський концтабір Майкадук. "Поселили" в "лагу" №5 селища Дубовка. І одразу ж за якусь незначну провину – в карцер...

 

Ну, думаю, "одиночка" – це для мене, тут я сам собі пан. Але у темряві вловив спочатку чийсь стогін, а за ним – ледь не крик душі з грузинським акцентом: "Кто прішьол, спрашіваю?!" Можна уявити моє здивування-потрясіння, коли, підійшовши впритул до в'язня, упізнав Чабуа Аміреджібі...

 

З карцеру нас звільнив бунт в'язнів, спричинений свавіллям адміністрації. Потім була московська "комісія" від Л.Берії – і ми опинилися у Норильську. А там брали участь у гучному "Норильському повстанні" разом з 50-ма тисячами інших в'язнів. Після розгрому повстання, дальших катувань, розстрілів наші стежки-дороги знову розійшлися...

 

З курінним Федором Голубцем-"Верещакою" доля звела мене в табірній лічниці на Віхоровці Іркутської області. Він уже помирав, заробивши на каторзі цироз печінки. Знаючи, що не доживе й до вечора, зняв із шиї золотий хрестик з ланцюжком і передав його мені, кажучи: "Передай, Романе (це моє друге ім'я – В.Д.) цього хрестика, якщо зможеш, на рідну землю мою, Надвірнянщину. Хай простить вона мої гріхи..."

 

Ще встиг розповісти, як потрапив у полон до большевиків, коли проривався з оточення. Було підстрелено його коня, і він разом з ним упав, ударився головою до залізничної рейки, знепритомнів...

 

Гебісти не зразу дізналися, хто попав у їхні руки, бо на ньому був однострій рядового вояка. А коли дізналися, то закрутились "на всю котушку". Катували немилосердно, вимагаючи зізнання і зради друзів по зброї. Не добившись ніяких зізнань і показів, удалися до випробуваного засобу – провокації. Почали розпускати чутки, зокрема й на Надвірнянщині, що курінний Голубець здався і всіх "сипле". Щоби надати вірогідності таким чуткам, привезли його в Надвірну і в погідний недільний день, коли люди йшли з церкви, демонстративно провезли у відкритій автомашині вулицями містечка у відповідному товаристві. Згодом у місцевій пресі появилася скомплікована, нібито його, покаянна заява. Він усе ж не здавався і стояв на своєму. Тоді руками зрадників гебісти вбили його рідних, а йому показали світлини, пояснюючи: "Ти, Фьодор, настаіваєшь на свойом, а бандеровци вон что сдєлалі с твоімі роднимі...".

 

Коли Голубець підійшов до цього місця своєї розповіді, то почав гірко плакати. Через годину він помер на моїх руках у тяжких муках. Я і досі не впевнився, що гебісти його зламали і що він когось продав. А погана слава лишилася за людиною, воїном і борцем за нашу свободу, й досі. Чи прочитають місцеві і закордонні оунівці мою розповідь, чи змилуються хоча б над мертвими?

 

Лука Степанович Павлишин, ще будучи полковником "Ігорем" та інспектуючи разом з генералом Грицаєм військові підрозділи УПА на Волині, не раз зустрічався з "Верещакою" і, як згодом говорив мені в Норильську, високо цінував цього військовика. Характеризував його як розумного, дисциплінованого командира, чесного й незламного патріота. Такої ж думки про Ф.Голубця були його земляк і крайовий провідник М.Степаняк та П.Дужий.

 

...Аби придушити Норильське повстання у 1953р., залякати інших, кілька десятків його організаторів вирішили розстріляти. Нас поставили навпроти стіни недобудованого будинку перед ротою автоматників, уже навіть зачиталивирок. Я стояв біля Луки Степановича і раптом побачив, що він упав на коліна, звівши руки до неба. Я хотів допомогти йому встати, але він прошепотів: "Не треба. Я молюся до Гошівської Матінки Божої...". І сталося чудо – нас не розстріляли, прийшов наказ від московської комісії: "Отставіть!"

 

Багато різного, і доброго й злого, писалося і говорилося уже про Павлишина. Переважно за кордоном. Але від жодного колишнього упівця, оунівця-бандерівця я не почув, що він когось зрадив чи продав. Так, був хитрий і розважливий, як і кожен досвідчений підпільник, був скритний і не зовсім зрозумілий (приховував свою підпільну діяльність навіть перед дружиною Вірою та дітьми до самої смерті – помер у 1987р.). Здається, нікому не нашкодив (крім тих, хто того заслужив), а допоміг багатьом. Не раз дивився у вічі смерті, але таки вийшов на волю і ще багатьом допоміг вийти, багатьох урятував від смерті. Чому ж тоді не заслужив доброї пам'яті в тих, хто нині вважає себе політиком, правонаступником ОУН, чому не згадують про нього в літописах і статтях? Причина відома – ніхто із живих, крім... родичів не знав його істинної душі. Бо він був Підпільником і в цьому званні помер, не доживши до дня проголошення Незалежності України, за яку ціле життя боровся. Дбав не про власну славу, а про славу України.

 

Не мовчали тільки такі, як білоруський націоналіст Р.Клімович, який у своїх статтях і книжках називав його "професором", одним із головних організаторів повстання каторжан у Норильську, як М.Скорупський (курінний "Макс"), який дістався за кордон і там видав книжку "Туди, де бій за волю".

 

Я, нарешті, скидаю з себе тягар довготривалих роздумів та мовчання, бо є чи не єдиним свідком, який може і повинен заступитися за Л.Павлишина. Після провалу головної квартири штабу генерала "Чупринки" його теж заарештували і зробили нам "очну ставку". Він нікого не продав, не зрадив, бо навіть мене, свого зв'язкового, усіляко вигороджував. На тій "ставці" скомпонував версію, що я в Похідній групі із-за кордону йшов не за наказом Організації, а тільки скористався нагодою, аби дістатися до Львова, до рідних. Це була добра підказка для мене, як поводитися на слідстві.

 

Уже тим фактом, що перед розстрілом ми стояли разом – провідник і його зв'язковий, Л.Павлишин доказав, що смерть йому не була страшною... На жаль, Нація ще не навчилася вшановувати як належить своїх провідників...

 

...Чи можна винити радиста Магура, який намагався попередити Організацію про небезпеку і змушений був вести подвійну гру? Чи можна винити самого Миколу Лебедя, котрий керував цими операціями із-за кордону і нічого не знав про дворушництво Філбі (англійського розвідника – В.Щ.)? Чи можна винити Кука, Галасу, які, мабуть, бували в тому бункері й виконували одержані від закордонних провідників настанови, а фактично – настанови чекістів? Мабуть, Служба Безпеки ОУН, якби ще існувала, мала б свою відповідь і знайшла та покарала винних. А ми, у мирний час мирні громадяни, не маємо права виступати в таких справах суддями, тим паче – сваритися через це.

 

На цю тему я мав у Києві розмову з Василем Куком (колишнім "Лемішем"). Він поясний свою поведінку так: "Я опинився перед вибором: бути чи не бути, вибрати геройську смерть, чи залишитися живим і корисним для Нації та України. Я вибрав життя".

 

Так могли б сказати багато хто із засуджених , які, нікого не продавши, прикинувшись "ягнятками", а фактично будучи "хитрими лисами'" (за Л.Павлишиним), вижили й повернулися в Україну, передали свій багатий досвід молодим патріотам.

 

Мої брати. (Автор: Долішня Олена)

Сказати щось більше, ніж це зробив Лука у своїх спогадах, я не можу. Але з дитячих літ пам'ятаю багато деталей. Він мене бавив, як бавлять у селі старші діти молодших... Протягом усієї війни був "малим господариком", як любили приповідати мама. Його руки огрубіли від щоденної праці, а на ступнях ніг наросло декілька шкір, тому міг і взимку бігати босим по снігу. Не знаю, як ті огрубілі пальці могли згодом грати на скрипці, і то – непогано...

 

 

 

Л.Павлишин з матір’ю, дружиною брата Юрка Стефанією, сестрою Оленою та племінницею Марусею

 

На батька Степана і молодших братів упала з його пліч більша частина сільської праці у післявоєнні роки, коли Лука вчився і екстерном складав іспити за семирічку. Він мене вчив читати і писати, а згодом, коли я вже ходила до школи, до тої ж учительки Ольги Дучимінської, привозив мені зі Львова не тільки гостинці, а й цікаві книжечки з малюнками.

 

Перехворівши у дитинстві грип-іспанку, Лука надалі ріс здоровим і сильним, був середнього зросту, широкий у плечах, мускулистий. Коли став студентом, і вдома бував рідко, то мене, як найменшу в сім’ї, любив, здається, найбільше. Звичайно ж, брав на руки, підкидав, але я вже цього соромилась, бо стала школяркою. Зате ходила за ним скрізь – і на річку, і в Дуброву по гриби, і просто в поле.

 

Коли був студентом, то разом з ним приїжджав Степан Бандера, теж студент у той час. Не раз вони йдуть по гриби, чи Лука проводжає товариша додому, в с. Якубів, Тростянець або на Стрийщину, а я йду з ними поруч і слухаю їхні розмови. Говорили переважно на політичні теми – про партії і якихось "дубів", про УВО, "Просвіту", "Пласт", у якому деякий час перебували, та інші молодіжні товариства, а найчастіше – про українську національну Ідею, тобто побудову Самостійної Української Держави.

 

У тому, що я згодом стала націоналісткою-бандерівкою, його заслуга найбільша. При цьому не можна применшувати ролі інших братів, особливо Юрка, як теж і сестри Марії, яку замучили у Станіславській тюрмі в 1941 р.

 

Теодозій (до війни) та Ілько (після війни – був до смерті побитий червонопогонниками) померли у молодому віці. Після Ілька одразу ж померла його дружина Анна, яка хворіла, і їхні сини – Володимир та Богдан – залишилися з матір'ю Магдалиною та зі мною.

 

Я нині не осуджую брата за те, що після другого арешту написав "покаянну заяву", хоча мій чоловік Іван Долішній ставився до цього різко негативно.

 

Лука був далекоглядний і бачив те, про що інші навіть не здогадувались. Так, він передбачав розвал Совєтського Союзу і те, що, на жаль, не доживе до того часу. Зате хотів, щоб дожили інші, як він казав, еліта Нації, котрій уже не було потреби гинути в тюрмах і таборах наприкінці 60-х і на початку 70-х років, а треба було продовжувати боротьбу на Батьківщині іншими середниками, народжувати нову еліту. Його заява вплинула на те, що спочатку звільнили мене, а згодом – і мого чоловіка, "твердого бандерівця"...

 

Про діяльність Луки Павлишина у післявоєнному підпіллі ОУН у Львові нині, на жаль, відомо дуже мало. Доки мене і чоловіка не заарештували, ми відчували його постійну підтримку, він отримував від нас необхідну інформацію, радився з нами і дещо радив нам. Так, були у нього деякі тактичні розходження з керівництвом ОУН, так, він не схвалював надмірну жорстокість, яку після війни проявляла СБ, так, він багато що робив, аби зменшити кількість жертв,особливо серед населення і молоді зокрема.

 

Та конкретних його справ ніхто не знав і не міг знати, крім, можливо, В.Дужинського, про що він написав у своєму спогаді, який опублікувала газета "За вільну Україну".

 

Мій брат не думав про майбутню славу чи добре ім'я – він думав перш за все про майбутню Україну.

 

Свої спогади сьогодні, напевне, доповнив би або й написав по-іншому. Думаю, що треба більше сказати про брата Юрка, який теж був українським націоналістом і з яким Лука часто радився. Тому подаю основні біографічні дані про Юрія Степановича Павлишина.

 

Народився Юрій у 1897р. Успішно закінчивши сільську школу, мріяв продовжити навчання у Львові, та війна все перервала. Пішов з батьком Степаном в еміграцію, працював на різних роботах у Ростові. Коли повернувся після війни, розгорнув кипучу кооперативну діяльність у рідному селі, але – невдало Після цього виїхав на роботу в Чехію, де згодом у Празі вчився у Вільному українському університеті. Потім продовжив навчання у Карловому університеті, де здобув ступінь магістра права, і у Варшавському університеті, де вивчився на магістра теології.

 

Працював православним священиком у с.Чорне Краківського воєводства. У 1941р. був заарештований німцями за націоналістичну діяльність. Перебував у німецьких концтаборах до 1945 р. Коли прийшли "визволителі", то просто з концтабору вивезли його на спецпоселення в Комі АРСР. Там два роки перебував у тюрмі. Довго працював на заготівлі й сплаві лісу, але дозволу на повернення в Україну йому не давали. Опинився у Вологді – це теж на півночі Росії – і став працювати священиком. Там одружився, дослужився до високого сану, помер у 1958 р та похований. Його син Борис нині проживає в м. Івано-Франківську.

 

Олена Долішня, колишня політкаторжанка, сестра Л.Павлишина

 

Засів патріота. (Автор: Павлишин Володимир)

Вперше свого стрийка Луку Степановича я побачив наприкінці 50-х років минулого століття, коли він після відбуття тюрем, таборів і заслання приїхав нарешті до своєї матері, а моєї бабусі Магди в с.Тяпче. В той час я закінчував навчання у Болехівській середній школі №1. Після того він почав часто навідуватися в село. Знаю, що його дуже турбувала доля дітей наймолодшого брата Ілька, тобто моя і мого брата Богдана. Мене він постійно настановляв продовжити навчання в інституті чи університеті, бо, мовляв, тільки освіта може вирвати людину з недолі та з неволі.

 

 

 

Мати Л.Павлишина Магдалина (в центрі), її внуки Володимир (зліва) і Богдан (другий справа)

 

Турботу про нас, сиріт, проявляв і старший стрийко Юрко, доки жив і приїжджав у відпустку з Вологди, де служив священиком православної церкви. Він хотів забрати мене з собою, щоб там віддати до вищої науки і мати змогу більше опікуватися мною. Цей його намір не був здійснений, бо ще до мого закінчення школи він важко захворів і помер.

 

У 1960 р., отримавши атестат зрілості, я зібрав необхідні документи і разом із стрийком Лукою поїхав у Львів поступати. Це була моя перша в житті і найдальша поїздка з села, а Львів, звичайно, справив величезне враження як архітектурою, так і гуркотом авт, трамваїв… Ця моя перша екскурсія по древньому місту була тим більш захоплююча, що в мене був ерудований і досвідчений гід, який його добре вивчив, бо жив тут з юнацьких літ, доки його зв'язок з Галичиною не перервав арешт.

 

Поступали ми, трос тапчан – я, Долішній Іван і Диндин Богдан – у славнозвісну Політехніку. Щастя посміхнулося тільки Іванові (його життя, на жаль, обірвалося у молодому віці – В.Щ.).

 

Подальші часті зустрічі із стрийком стали можливими аж через п'ять років, коли я вже попрацював робітником у Долинському нафтопромислі, відбув службу в армії і таки поступив у Львівський політехнічний інститут.

 

За найменшої можливості почав їздити до нього в гості у Новий Розділ, де він жив разом з дружиною й дітьми і працював на сірчаному гірничо-хімічному комбінаті. Ці короткі відвідини перетворювались на глибокий політичний всеобуч. Стрийко досконало розбирався як у світовій політиці, так і в тих подіях та процесах, що відбувалися в Радянському Союзі. Вже тоді він називав більшовицький Союз "колосом на глиняних ногах" і, звичайно, прививав мені український національний патріотизм, передавав знання про національно-визвольну боротьбу українського народу, особливо галицького.

 

Наші зустрічі стали частішими тоді, коли він із сім'єю перебрався жити до Львова. Кожна така зустріч, насичена розповідями стрийка, була для мене справжнім одкровенням, пізнанням життя, тому я всотував його поради і зауваги всім своїм єством. Його розповіді про життя і пригоди в умовах війни, підпілля, таборів ГУЛАГу, про Норильське повстання можна було слухати без утоми цілими днями. Це був геніальний оповідач з інтелігентним почуттям гумору, від якого можна було сміятися аж до сліз. Такою була моя особлива, можна сказати нелегальна, школа пізнання життя, котрої не могли мені дати батьки і котру вважав своїм обов'язком дати Лука Степанович на прикладах із свого насиченого подіями, драматизму і трагізму досвіду.

 

Стрийко жартома називав наше село Тяпче "пупом землі" і часто бував у ньому. Влітку обов'язково йшов на ріку Свічу, яка протікала поруч предківської хати (згодом тітка та її чоловік Долішній І.В. збудували на місці дерев'яної нову, цегляну). Казав, що кожен раз освячується і оздоровлюється в її кришталево-чистих водах.

 

Пригадую один епізод з наших спільних відвідин рідної оселі. Крім нас з Лукою Степановичем та його сім'єю, до Долішніх приїхали доктор Володимир Горбовий з Долини і Мелетій Семенюк з Волині. Зібралися докупи старі побратими з часів визвольної боротьби та перебування в тюрмах і концтаборах "імперії зла". Це була не так гостина, як таємний політичний "круглий стіл" борців за волю України, колишніх політв'язнів, яким було про що поговорити і що згадати.

 

Таким чином, я отримав змогу ближче познайомитись із знаною в світі людиною – доктором Володимиром Горбовим. Він був уже старий, з підірваним у концтаборах здоров'ям, середнього зросту, в окулярах з товстими скельцями, при ходьбі опирався на паличку. Але яку силу духу випромінювала ця людина, котру імперським катам так і не вдалося зломити, навіть пригнути! Його боялися слуги режиму як до смерті, так і після його смерті. Це видно хоч би з того, що його житло в Долині оточували донощики, часто приїжджали кагебісти аж із Івано-Франківська. Коли я підвозив його машиною з села до його хати в Долині, де він доживав свій вік, то хвацькі молодики супроводжували нас та фіксували кожен наш крок на фотоплівку.

 

Чорною смугою в житті стрийка був Афганістан, куди з армії скерували на "виконання інтернаціонального обов'язку" його єдиного сина Ігоря. Це був жорстокий і невідворотний удар конаючої "імперії зла" в саме серце старого бандерівця, якого не виправили концтабори, удавані розстріли і постійний нагляд КГБ. Він дуже переживав за свого улюбленого сина....

 

Та й минулі війна, каторга брали своє...

 

Дещо про першу дружину Луки Степановича та їхніх дітей

Від початків нашої Незалежності я, мій брат Богдан і тітка Олена Долішня переписувались із першою дружиною Луки Степановича Наталією та їхньою дочкою Боженою. Друга дочка Роксоляна не виявила бажання підтримувані стосунки з нами.

 

  

Наталія Павлишин (Коритко) – перша дружина Л.Павлишина

 

Стрийна Наталія померла 10.10.2006 р. у США, переживши стрия на 18 років. Подаю уривок з некролога, надрукованого у газеті діаспори "Наше життя"у березні 2007 р.

 

"10 жовтня 2006 р. у Філядельфії на 98-му році життя відійшла у вічність п. Наталія Павлишин. Залишила дві дочки Божену Ольшанівську і Роксоляну Гіліцінську, п'ятеро онуків і вісім правнуків.

 

Під час свого проживання у Нью-Джерзі належала до 65-го Відділу СУА н Нью-Брансвіку і також була членкою Управи Округи СУА Нью-Джерзі. Дочки пішли слідами матері: також належать і активно працюють в СУА – Божена Ольшанівська у 86-му Відділі, Роксоляна Гіліцінська у 90-у Відділі.

 

Народилася Наталія Павлишин у селі Богатківці на Поділлі у священичій родині бл. п. Марії і о. Мирона Коритків. Закінчивши учительський семінар, працювала учителькою в сільських школах Галичини, вийшла заміж за Луку Павлишина. Під час воєнної хуртовини відважилася на героїчний чин – сама з двома малолітніми дочками почала мандрівку на Захід.

 

Розповідаючи про причини еміграції, казала: "Я втікала від сатани"..."

 

В лютому 2008 р. Божена написала мені листа, в якому різко негативно висловилась щодо свого батька, його "нешлюбної" жінки та їхніх дітей. Мовляв, Лука Степанович не мав жодного відношення до їхньої еміграції, не знав, де вони перебувають і не писав їм, своїм дочкам, листів.

 

Цитую витяги: "Справа нашого виїзду на еміграцію нічого не має спільного з моїм батьком. Їхали члени родини моєї мами і закликали її їхати з ними. Вони виїхали наперед до Криниці і переказали кузеном, щоби ми приїхали до них. Мама на скору руку спакувала валізку, ми побігли на колейову стацію і поїздом поїхали до Криниці. Там ми жили разом з вуйком і вуйною, спали на підлозі і ділили хліб. Один з вуйків мав пару коней і віз, нас дітей взяв на віз, а дорослі йшли пішки. Так зайшли до Словаччини коло Братіслави. В Словаччині, в селі Лозорно, фармери нас взяли до своїх хат і нас утримували. В одній такі хаті вуйна вродила дитину. За кілька тижнів німці прислали за нами військовий поїзд і сказали, що ми мусимо всі йти до поїзду. Ми так і зробили. Поїзд був товаровий, а ми не мали що їсти і в що вбратися. Завезли нас під Відень, де батьки ходили до фабрики працювати, а ми діти сиділи самі у залі, де ми всі на купі мешкали. Їсти давали дуже погано.Якприближався фронт і ми чули гарматні стріли, ми подалися на залізничну станцію і взяли поїзд на захід. Несли в руках кілька лахів, і знову не мали що їсти. Приїхавши до сіл в Баварії, Німеччини – нас взяли до своїх хат німецькі фармери і нами заопікувалися. В німців ми жили кілька місяців до кінця війни – ми були в американській зоні Німеччини. Як прийшли американці, зібрали нас докупи і дали до таборів, які були під опікою міжнародних організацій УНРАА і ІРО. Давали нам їсти, бараки в яких ми жили, ми зорганізували школи для дітей і так жили 5 років.

 

В 1949 р. виїхали до ЗША, тут мама пішла до роботи як прибиральниця, а ми зі сестрою пішли до школи. Це було в Нью-Йорку. Школи були задармо, на державний кошт, і в цей спосіб я і сестра дістали навчання, і потім дістали студії – я медсестри, а сестра малярство. Ціла епопея нашої еміграції абсолютно нічого не мала спільного з моїм батьком. Ми не знали де він був, а він не знав де ми...

 

Він собі зробив своє життя, а ми своє, незалежно одні від других. Його діти пробували зі мною комунікуватися... але я це відкинула без "пардону"...

 

Отже, спадок, який я одержала по батькові – це 3 книжки авторства Щеглюка. Я хотіла його брати до суду за плягіярит, але роздумалася... Нема за ким, ані за чим жалувати..."

 

У "Таємниці полковника "Ігоря" В.Щеглюк навів цитату з листа до нього Божени Ольшанівської, де вона "зрезиґнувала" у питанні видання спогадів її батька. Така ось правда.

 

Йшлося в листі й про те, що Божена хотіла отримати рукописи батька, нібито пропонувала якісь гроші за них стрийні Вірі, але та відмовилася. Лист до мене закінчувався такими словами:"... прошу прочитати лист всім в голос, щоби всі знали і не робили собі ілюзій і романтичних інтерпретацій. З привітом Божена". Що я й роблю.

 

Пожалілась вона і моєму братові Богданові у листі від 01.08.2008 р.: "...За приклад негативного можна взяти життя мого батька Луки. Він нас покинув, заложив нову сім'ю і, перед смертю, навіть до нас не написав. Щось писав до мами...".

 

Ну, по-перше, не він покинув, а його покинули без попередження, втікаючи "від сатани". Лука Степанович утікати не мав права, бо діяв за вказівками ОУН, а нову сім'ю "заложив" аж у 1947 р. Якщо писав колишній дружині, то, значить, шукав її і знайшов. Напевне, вона не бажала переписуватись і не дала адреси дочок, які (після 1962 р.) вже були дорослі і мали свої сім'ї... До того ж, треба врахувати, що за ним слідкував КГБ – не виключено, що деякі його листи були конфісковані і не попали у США...

 

Набагато толерантнішими та спокійнішими були листи від стрийни Наталії. Зацитую деякі місця з них (примітки в дужках курсивом – мої).

 

Лист від 7 жовтня 1999р.

"Дорогі Олено, Іване, Володимире, Богдане, Богданко і всі інші рідні!

...Цей мій лист пише Божена. Що я дотягнула до 90, то є воля Божа...Я свою місію мушу виконати. З кінцем війни ми були в Тяпчі, я пам'ятаю Вашу хату. Нашу маму Магдалину, Вашу маму Анну і батька Ілька (це мої та Богданові батьки), який був красенем. Мама Магдалина була свята і мучениця... Всю весну ремонтували наш будинок... 120 квартир, 10 поверхів... В Божени рух у хаті, а в Роксоляни хворий чоловік. Всі їхні діти живуть окремо, бо тут легко можна дістати квартири, або купити свої хати... Божена належить до Союзу Українок і там виконує громадську роботу. Чоловік Роксоляни дуже важко хворий на ревматичний артрит, має дуже добру лікарську опіку, багато важких операцій... Роксоляна – мисткиня... тепер малює писанки і продає їх на фестивалях. Дістає за писанки різні нагороди. Її писанка висіла на ялинці в Білому Домі в Президента Клінтона, а проект писанки на 2000-ліття був вибраний як взір і нагороджений. Вона любується в квітах на свойому городі. Ми, в Америці, маємо біля хат малі клаптики землі на яких садимо декоративні кущі, дерева і квіти. Городовини не садимо, бо можна все дістати в магазинах за відносно дешеві ціни..."

 

Лист від 30 жовтня 1999р.

"...Мій віз життя покотився на долину, хотяй духом я ще молода. Цікавить мене доля нашої Батьківщини і всіх несвідомих істот, котрі не знають, хто вони, як їм жити та що робити... Як бачиш моє письмо, я втратила зір, але серце ще б'ється до України по-давньому... землю я кохала і зараз вона – земля для мене найсвятіша. Хотіла б я вийти у чистеє поле, припасти лицем до сирої землі і так заридати, щоб зорі почули, щоб люди здригнулись на сльози мої...

 

Мої дочки активні у громадській роботі і це моя гордість і радість... На моїй дорозі життя стрічались мужчини з докторатами, але не вийшло з тим "щастям", і мені не шкода, хотяй жінка сотворена до любови.

 

Мені жаль Божени – втратила чоловіка і заміж вдруге не пішла...

 

Роксоляна у всьому докладна, точна, має хорого чоловіка, доглядає його...

 

Добре, що я живу окремо, не заважаю нікому... Сама себе догляну.

 

Олена пише... "не забудьте рідний край". Хіба ми неграмотні?

 

"Вертайте назад..." До кого, де і по що? Тут ми маємо по закону опіку-поміч.

 

В минулому я мала тут город, цвітник, посадила калину...

 

Маю добрих сусідів. Національна рівність... Українські організації. Книжок нам не бракує..."

 

Лист від 12 грудня 1999 р.

"... Таке то моє письмо. Ледве ходжу по хаті... Діти святкують ріжно: 24-го або 6-го... Ще варю і купаюся сама, бо дівчата до помочі з України дорого собі цінять...

 

Колись 1 долар мав вартість 9 або 10 пол. злотих, а нині помічниця хоче сотки...

 

Із другої еміграції всі вчені люди вимирають, а молоді до громадської роботи не цікаві...

 

Про Україну – її нещасний провід знаємо все докладно. Біда та й годі...

 

Мені і свята не милі. (Згадує, як перед війною приїжджала в село). Олена ще, може, мала 14-16 років. Богдан бігав по подвір'ю голенький. Десь… хрупали два великі бики, від котрих згинув Дозьо. Приїхав Луць і ми перейшли спати на солому до шопи... Роксоляна все пам'ятає – як їла дерев'яною ложкою. Потім... війна, скитання, жебраний хліб, бомби, і найстрашніше –Луць мене і дітей залишив (бо мусив боротись!). На цю тему зараз згадувати не годиться. Море сліз, чужі пороги, чужина...

 

Моя ідея була – зберегти дітей (якби не виїхали, то в сибірах навряд чи вижили)...

 

Але – Бог добрий! Діти покінчали школу і говорять 6 мовами. Плюс музика, брали лекції з фортеп'яна... Роксоляна пішла по мистецтву. Обидві вийшли заміж за українців. Я не знайшла пари, бо не мала розводу...

 

Тут старі живуть окремо. Вже 20 років, як мене прийняли до дому сенйорів, де живуть старі після досягнення 62-65 років... Федеральний уряд нами опікується. Є тут урядники, приходять помічники. Щодня чистять на городі і всередині – 10 поверхів. Є свій доктор, кухня... За мешкання плачу,світло, вода, газ – даром. Діти мені привозять харчі, беруть до парку... Божена від мене 100 миль, Сяня – 15... Але вже:

 

І тихне мій голос,

І гасне мій погляд,

І зморшки зорали чоло;

Поволі в неволі

Сивіє мій волос,

А серце терням поросло.

 

Мої брати – три соколи – померли. Чужа земля їх прийняла. Перший був математиком, другий – мистець, третій – теолог, Львівська академія...

 

Живу ощадно... Мої внуки працюють 16-18 годин на день...

 

Третя еміграція каже собі за все платити по дуже високій ціні. Вони вже вчать нас розуму...

 

Хто хоче робити кар'єру в Америці, мусить знати мову і мати знання.

 

Багато... тужать за домом, ріднею, землею та вертають назад. Дівчата себе продають старим вдівцям. Обікраде і виїжджає назад, зникає. Мужчини – те ж саме. Бере шлюб у церкві, "сідає" на банк жінки і втікає...

 

Очевидці розчаровані. Тут треба важко працювати.., ми тут квіти не купуємо за тяжко зароблений гріш. Шампанів не п'ємо... Хто приїде – давай телефонувати щотижня. Пани. Розмова – 100 дол...

 

У мене хаотичні думки – багато нагромадилось... Найперше, як перейшла границю, була на Холмщині 2 роки. У німецькому таборі вчила дітей – своїх і чужих, всі предмети. Співала в хорі по церквах і в громадському професійному. В Америці я малювала картини, писала писанки. Продавала різне... І їздила з рефератами, виступала перед американською публікою. Тема була: "Українська культура в минулому"...

 

Лист без дати

"Дорогий Володя!.. Я ще жива. Росла, росла – та аж мохом поросла. Люблю дивитися на гарних мужчин...

 

Твої батько Ілля і мати Анна ще стоять мені в нам'яті. І ти, немовлятко(я народився у 1943-му; мабуть, стрийна побувала в "писаровій" хаті ще й наприкінці війни), і Богдан, і Марійка(загинула у Станіславській тюрмі), і наша мама, і ріка Свіча... Була на Горі (в Гошеві) і цілувала Ікону, і все, як наяву – ті гори, хоч я подолянка. Тужу за всіма...

 

Ой піду я у зелені гори,

У зелені гаті.

Де смереки виросли високі,

Понесу я свою тугу...

Понесу я жалі одинокі

Чи не знайду другу?

І пущу їх у сині простори.

Пливуть літа рікою

Кину свої жалі

Краса минула, сили убувають,

У далекі далі,

Серце – те саме. Кину свої жалі

 

У мене правнучок уже є маленький – найгарніший і наймудріший у цілому світі..."

 

Ще один лист без дати

"Дорогі рідні! Посилаю до вас мої із серця думки, спомини.., може, останні... Листа від Володимира читала мені Божена по телефону... Вибачаюсь за письмо, але пишу напам'ять, бо не бачу... Лист із побажанням мого 90-ліття... – зміст із душі для старої стрийни, дорогий мойому серцю, бо одинокий від Родини. Всі не мають часу...

 

Дякую за пам'ять і чудовий зміст! Ваша Наталка".

 

"Скоро прийдуть за мною!" (Автор: Павлишин Віра)

передрук із газети "За вільну Україну " за 8-9 березня 2002 р., зі скороченнями

Свого чоловіка Луку Павлишина я побачила вперше в 1943 р. у Львові на похороні батька мого гімназійного товариша Плешкевича. Він тоді мав прощальне слово від друзів зі Сходу. Згодом побачила його зображення на листівці гестапо... Яким же було моє подивування, змішане з радістю, коли зустріла його, живого й неушкодженого, після війни (1946 р.) у вечірній школі, де вчилася! Совєтська влада призначила його директором цієї школи. ...Але ні з ким на цю тему не говорила, аби чого не сталося.

 

...Мій батько, священик с.Коропуж, був у 1948 р. заарештований і репресований за свої переконання...

 

Минув деякий час. Якось, будучи вдома у своєї товаришки, почула від її мами розповідь про минуле директора школи... Це збіглося з моїми здогадами про його минулу військову та політичну діяльність. Мама товаришки порадила триматися від нього якнайдалі. А я навпаки – познайомилася з ним ще ближче, ми почали зустрічатися.

 

...Одного разу... попросила розповісти про деякі факти з його минулого. ...Лука Степанович змінився до невпізнання. Він і просив, і наказував мені більше про це не згадувати, бо "можуть бути великі неприємності". Зрозумівши, що його підпільна боротьба продовжується, я звикла до того і ніколи йому не заважала, а коли виконувала якісь доручення, то ні про що не питала.

 

Того самого року його перевели на посаду завідувача райвно. Наприкінці грудня він прийшов до мене додому і сказав, що мусить іти на одну зустріч, бо є завдання готуватися до переходу кордону... (Співпадає із часом, коли йогошлюбна дружина Наталія з дітьми готувалася переїхати з німецького табору у США... – В.Щ.). Попередив: якщо на другий день зранку не прийде до мене, то його у Львові вже нема, а я повинна мовчати і всім цікавим казати, що нічого не знаю... Та він тоді повернувся до мене. У 1947 р. ми одружилися.

 

Л.Павлишин, працюючи на освітянській ниві, як міг, допомагав молоді,щопов'язала свою долю з оунівським підпіллям і національно-визвольним рухом. Багатьом, які, може, і не вчилися, допоміг одержати атестат зрілості, легалізуватись. Він дуже ризикував...

 

5 березня загинув генерал Роман Шухевич -"Чупринка". Енкаведисти знайшли в його помешканні якісь документи. Дізнавшись про це, Лука сказав: "Скоро прийдуть за мною!" Так і сталося. 10 березня його заарештували.В день арешту підселили в нашу квартиру двох своїх молодих співробітників, які тримали мене з 4-місячною донечкою під домашнім арештом два тижні.На щастя, у це "сильце" не попався ніхто. Зі мною тоді жили дві мої сестри, вони про підпільну діяльність мого чоловіка навіть не здогадувалися.

 

Поки тривало слідство, мене багато разів викликали на допити в тюрму ... Приїжджали вночі, забирали з дитиною, допитували, залякували, били, знову допитували, але я їм нічого не сказала. Засудили його на 25 років...

 

Згодом він відбував покарання у тюрмі суворого режиму за участь в організації відомою Норильського повстання. Там я разом із дочкою мала з ним побачення. У1956р. за рішенням спеціальної комісії він був звільнений і переведений на спецпоселения у Воркуту, куди за викликом переїхала і я з дитиною.

 

22 січня 1969 р Л.Павлишина було знову заарештовано за спробу організувати націоналістичне підпілля і кинуто в одну з мордовських тюрем. Аби одержати дозвіл на по бачення з ним, я мусила звертатися у КГБ у Москві, а потім знову повертатися у Воркуту, бо рахувалася виселенкою.

 

... Ще раз вертаюсь до таємних сторінок підпільної діяльності та боротьби свого чоловіка. Розумію, що він мене не втаємничував у свої справи, бо знав, що його чекає, і не хотів, аби я і наші діти через нього ще більше мучилися. Не втаємничував навіть після звільнення і повернення в Україну. На цю тему ми розмовляти тільки зі своїми, добре перевіреними, соратниками...

 

Деякі епізоди

1. Коротко про першу дружину мого чоловіка та їхніх дочок

Попередньою дружиною Луки Степановича була Наталка, дівоче прізвище – Коритко, дочка греко-католицького священика. До війни у них народилися дочки Божена і Роксолана. Як прийшли москалі і Л.Павлишину треба було втікати на Захід, аби уникнути арешту, то він сказав Наталці, щоб вона змінила місце проживання і перебралась до його мами в с.Тяпче тодішнього Болехівського району. Вона на це не згодилася і відповіла йому: "Не хочу, щоб через тебе мене в Сибір вивезли". Поїхала Наталка в село, де батько був священиком і де перебували дочки, взяла свою бабцю, маму, дочок і виїхала в Америку.

 

У 1957 р., після першого звільнення з таборів Луку дали на спецпоселення у Воркуту. Я з двома дочками в той час була на поселенні у Сибіру, в Іркутській області. Він надіслав мені виклик і я, з дозволу влади, разом з дітьми поїхала до нього у Воркуту. Нас там часто провідували його гулагівські знайомі, які з ним перебували в тюрмах і таборах. Серед них – Ілько Стойко, який був родом з того села, де був парохом о.Коритко. Ілько розказував, як то все село дивувалося з того, що Наталка з близькими поїхала в Америку, а батька лишила на служницю.

 

Багато років спливло з того часу. Дочки Луки Божена і Роксолана й досі живуть в Америці, здається, непогано, а їхня мама проживала в будинку для пристарілих і нещодавно померла. Кілька років тому Божена приїжджала в с.Тяпче, у Львів, але навіть не поцікавилась, де похований її тато, і, звісно, не побувала біля його могили на Голосківському цвинтарі...

 

2. Про Березняка Є.С., відомого з кінофільму "Майор Вихор"

Після війни Євген Степанович Березняк працював завідувачем Львівського міськвно і допоміг моєму чоловікові отримати посаду спочатку вчителя, згодом – директора школи і заврайвно. Коли ми жили на вулиці Кірова, то поруч була квартира Березняка. Вони обидва товаришували, іноді грали в шахмати, але на роботі цього не виказували.

 

Коли ми хрестили дочку, то запросили і наших сусідів Березняків. Вони того дня не прийшли, адже боялися, аби хто не доніс на них. Зате прийшли обоє – Євген Степанович з дружиною – в гості на другий день. Згодом у них теж народилась дитина і вони захотіли її охрестити. Березняк звернувся за допомогою до Луки Степановича і він організував хрещення їхньої дитини у церкві св.Юра.

 

Спілкування між нашими сім'ями тривало аж до арешту мого чоловіка.

 

Після того, як Луку Степановича забрали, я була під домашнім арештом. Потім водили мене і дочку вночі на допити. Коли дочка трохи підросла і я могла її лишити з моєю мамою, то вирішила піти на роботу, бо треба було з чогось жити. Пішла шукати помочі у міськвно, до Є.Березняка. Проте він у кабінеті навіть не захотів мене вислухати, а вивів у коридор і на сходовій клітці сказав, що нічим не може допомогти, щоб я більше не приходила. Правда, вибачився і пояснив, що за ним слідкують, тому нам треба припинити знайомство.

 

Зараз, як мені стало відомо, Є.С.Березняк проживає у Києві. Цікаво, чи пам'ятає бандерівця Луку Павлишина і що думає про нього нині?..

 

Що запам'яталося про Л. Павлишина ("Вовка"). (Автор: Давидович Ірина)

скорочено

Восени 1944р., коли я з чоловіком Еміліяном учителювала у с.Довжнів Грубешівського району в Польщі (мешкали ми на плебанії у чоловікового вуйка, пароха села о.Климента Медицького) воїни УПА привезли до нас важко пораненого командира, колишнього петлюрівського полковника Білогуба, емігранта з Великої України. За панської Польщі він жив з дружиною Анною (бандуристкою) та дітьми на Волині. У цей час їхні дочка Орися і син Юрій теж перебували в УПА.

 

Серед повстанців я побачила молодого ще (мав біля 38 років), та вже посивілого старшину на псевдо "Вовк". За деякий час привезли дружину Білогуба і ми з нею доглядали пораненого полковника. Лікував його лікар Черевко з Белза. Проте десь через місяць появилися прикордонники й енкаведисти і забрали ще хворого полковника, пообіцявши, що його лікуватимуть аж у Києві, бо це дуже відома людина, один із засновників УПА на Волині. Дружину Білогуба тоді не заарештували, бо хотіли вистежити його дітей.

 

На початку 1945р. я знов зустріла старшину "Вовка". Він прибув до нас на плебанію з провідниками УПА (їх було біля 15 чоловік, не рахуючи охорони) і цілий день про щось радився з ними. Ми з Анною подавали їм обід, а потім – вечерю. Увечері вона грала на бандурі, а ми всі співали повстанські та стрілецькі пісні. Коли вже прощалися з нами, "Вовк" запитав мене звідки я походжу і демоя родина. Я відповіла, що із Сокаля, дочка австрійця Дінтера Владислава,який одружився із моєю мамою-українкою.... Тоді "Вовк" порадив нам з Анною, щоб уникнути майбутніх небезпек, переїхати в інше місце, наприклад, уВиннички, де є школа і бракує вчителів. Так ми і зробили.

 

Упівці нами весь час опікувались: дали корову, коня, повозку. Жили ми при школі, де працювали. Школа була розташована під самим лісом і це було дужезручно для повстанців. Мене вони заангажували до своєї роботи – я стала їхзв'язковою. Часто їздила повозкою до Варяжа і Белза, щоб виміняти мішок-двапшениці за цукор, нафту й сіль. Там я мала кількох знайомих, наприклад, гімназійну товаришку Пальову. Це давало мені змогу вивідати цінну інформацію: наяке українське село поляки з Уряду Безпеки готуються нападати, щоб спалити,а людей вимордувати.

 

У мене служила молода "няня", котрій я довіряла і котрупосилала до партизанів з такими відомостями. Після цього упівці оточували ізахищали село, якому загрожувала небезпека. Таким чином удалося врятувати багато сіл Грубешівщини. Все-таки польські бойовики знищили с.Ліски вкінці1945р., як перед тим, у 1944р., с.Согринь (було вбито 800 чоловік).

 

Про напад на с.Ліски я дізналася, коли була у Варяжі, але не встигла повідомити наших партизанів, бо мене заарештували. На щастя, головою міськради у Варяжі був мій колишній гімназійний товариш Сабік, який допоміг мені втектиз-під арешту. Коли повернулася, то застала в школі отця Ріпецького з дружиною, які встигли утекти, коли польські УБ і АК палили Ліски, бо плебанія булааж під лісом.

 

Згодом я з Ріпецькими поїхала своєю повозкою у спалене с.Ліски,щоб забрати деякі їхні речі, і побачила жахливу картину: всі будівлі спалені, алюди – тортуровані і вбиті. Трупи ще валялися на дорозі, а криниці були заповнені дітьми.

 

Того ж дня воїни УПА заповнили с.Виннички. "Вовк" у школі давав розпорядження своїм підлеглим і мешканцям села. Цивільним треба було сховатися у пивницях і хатах, не виходити на подвір'я, бо готувався напад загону УПА на Варяж, де містився штаб УБ і АК, а це було близько...

 

Коли все скінчилося, командир "Вовк" зайшов до нашого з Анною житла і порадив нам виїхати на Велику Україну, бо почалась акція "Вісла"...

 

Ми далеконе поїхали, а вийшли з поїзда на станції Клепарів у Львові...

 

Одного разу дочка священика Бобровського з с. Коропуж, мого вуйка, Віра у 1947р. повідомила, що виходить заміж за директора школи зі Львова Луку Павлишина і запросила на весілля. Які ж ми з чоловіком були здивовані, колизнову побачили "Вовка" – уже в ролі молодого!..

 

У 1950р. Луку Павлишина заарештували й засудили на 25 років. Його дружину Віру з дочкою Зоряною, двома сестрами і матір'ю вивезли у Сибір. Отця Бобровського засудили раніше, десь у таборах він і помер.

 

До мене не раз приходили енкаведисти, показували світлини і питали, чи впізнаю когось. Були на світлинах і Л.Павлишин, і мій брат Славко, і двоюрідні брат і сестра Каспруки, і декілька моїх товаришів по Сокальській гімназії, які перебували в УПА (їх заарештували теж), та я нікого не впізнала і не видала.

 

Потім, уже вагітну, тримали в управлінні МВД на пл.Смольки (Перемоги), казали, що мене всі заарештовані знають, але я мовчала. Обізвавши бандерівкоюта облаявши московською лайкою, мене таки відпустили додому...

 

Л.Павлишин у юнацькі роки та в час підпілля. (Автор: ЩеглюкРоман)

(Цей спогад мого батька Романа, сина Юрка (нар. у 1913р., помер у 2003р.), який був членом ОУН і товаришував з Л. Павлишиним, я записав наприкінці 2002р. – В.Щ.)

Луку, сина сільського писаря Степана Павлишина, пам'ятаю з дитячих років, тобто з часів Першої світової війни, яка привела до розвалу й занепаду Австрії. Мій багатодітний тато в ті часи кілька разів були сільським війтом, а тато Луки, що теж любив дітей, писарював.

 

Сільську "контору" вони влаштували у нашій хаті, тому ми, діти, бачились і бавились разом майже щодня. Війни не пам'ятаю, а смерть цісаря і розвал монархії врізались у пам'ять. Саме тоді тато вернулися з фронту і знов війтували, а Писар ще був на еміграції в Росії.

 

З жалоби за цісарем мої батьки мусіли всю ніч тримати запалену свічку на вікні. Мама Луки робила те ж саме і ледь не спалила хату.

 

Коли галичани перебрали владу у Львові, то в селі було оголошено мобілізацію в українське військо. Мій тато-війт ледь не батогом заганяли молодих чоловіків у те військо. Про це Лука Павлишин написав у своїх спогадах. Пам'ятаю, як усусуси попри колію відступали з Болехова, а вгодовані польські улани наступали. Над Свічею, в Тяпчі, був великий бій...

 

Як уже та війна вляглася, я пас худобу на пасовищі біля річки Саджівки разом з Ільком і Дозьом, молодшими братами Луки. Тоді річка була ще чистою, в ній водилися щупаки, окуні, лящі, було багато раків. Лука, що готувався поступати у вчительську семінарію, іноді приходив до нас із книжкою або ще й із сачком. Він собі читав, пильнував худобину, а ми ловили рибу. Бачив його не раз із книжкою на пасовищі й тоді, коли він став студентом. Часто позичав у нього книжки й зачитувався ними.

 

Коли прийшли поляки і заборонили рибалити у Свічі та її притоках Млинівці й Саджівці, то на риболовлю ми йшли з батьками тільки уночі. Любив порибалити й Лука. Риби тоді вистачало – мав що взяти й у Львів, як ще був студентом. Десь тоді я закінчив чотирикласну шкільну науку в Ольги Дучимінської, яка і Луку вчила.

 

Зі Львова він привозив цілу валізу різної літератури, переважно москвофільської. Згодом агітував за Сельроб на виборах 1928р. і програв. Коли отримав диплом учителя, довго був без роботи, бідував. Лука разом з братом Юрком створив у селі перший кооператив, який згодом збанкрутував, виступав з доповідями в читальні, коли її збудували, брав участь у різних гуртках і створенні товариства "Просвіта".

 

У ті післявоєнні часи багато людей вірило більшовикам. Пробував бавитись у соціалізм і я у свої 16-17 років, працюючи на тартаку Гріффеля у Болехові і контактуючи з деякими соціалістами (ними були майже всі бідніші жиди). Про новий зрив національного руху тоді, крім колишніх вояків УГА, усусусів, ніхто не мав навіть гадки. А про український націоналізм Дмитро Донцов, яким Лука почав захоплюватись, у своєму часописі трубів уже на весь світ. Зі Степаном Бандерою познайомився ще в студентські роки і той не раз бував у с.Тяпче, особливо на імпрезах "Просвіти".

 

Націоналістами свідомі люди села почали ставати цілими родинами аж після 1933р., коли дізналися про більшовицький Голодомор на Великій Україні. Тоді пропало і багато відомих галичан, які емігрували у Радянський Союз. Мирозучили і ставили в Тяпчі й навколишніх селах п'єсу про Голодомор "Там, де воля кривавим цвітом". Народ плакав, а комуніст із Вигоди одного разу сказав після вистави: "Сильно зігралисте, але най би шляк трафив того поета, котрий таке написав".

 

Лука приїжджав у село все рідше. Він уже товаришував із Степаном Бандерою, адвокатом із Долини Володимиром Горбовим, з Нудами й Дяковими із с.Підбереж, дітьми директора школи Ломиша – Левком і його сестрами. Разом із Ломишами організовував різні імпрези в школі та читальні, бо добре грав на скрипці, співав, був непоганим артистом.

 

Я мріяв мати таку скрипку, як у нього. В селі був один столяр, який виготовляв скрипки, тому я ходив до нього, придивлявся до його роботи. Згодом таки змайстрував собі скрипку, яка грала не гірше ніж фабрична.

 

Будучи, як і Лука та його брати, активним і цікавим до всього, рано долучився до громадсько-політичної роботи. Був секретарем сільського осередку "Просвіти", учасником драмгуртка, спільно з Л.Павлишиним, М.Матіївим, Гірними, Долішніми, Горинськими організовував у селі фестини, на яких бували С.Бандера і В.Горбовий, згодом став членом ОУН і долучився до підпільної роботи.

 

Перед Другою світовою війною лідерство у селі захопив політичний однодумець і суперник Луки Михайло Матіїв, який очолював "Просвіту". Після війни енкаведисти застрелили його просто на вулиці нашого села.

 

Лука Павлишин, ставши членом ОУН і закінчивши польську школу підхорунжих, пішов дорогою військовика, яка згодом привела його в УПА. Після війни у чині полковника вийшов з УПА і перейшов до освітянської праці у Львові. Це йому вдалося тільки тому, що був добрим конспіратором і діяв поза межами своєї області під різними кличками. Він умів добре перевтілюватись, під час війни носив бороду і вуса, тому згодом його не могли упізнати навіть ті, хто знав. Працював у підпіллі ОУН аж до арешту в березні 1950р. Я виконував доручення підпілля ОУН до літа 1953р., тобто доти, доки нашою п'ятіркою хтось керував згори.

 

Після повернення з таборів Павлишин уже не займався жодною підривною роботою, удавав із себе песиміста щодо перспектив українців та України. Коли бував у селі, то ми зустрічалися й "політикували". Про себе багато не розповідав, дав зрозуміти, що комуністична система готова знищити усіх інакодумаючих, як знищила багато тисяч в'язнів після повстання в Норильську. Казав, що його життя не раз висіло на волосинці, але Бог його для чогось оберігав... Ще казав, що в останні роки свого перебування у підпіллі мав пост головного військового судді ОУН.

 

"Буду чекати!" (Автор: Долішній Юрій)

передрук із газети "За вільну Україну" за 30-31 травня 2003 р.

Надворі тріщав січневий мороз... Наша родина "Сорок", тобто Долішніх, та "Писарів", тобто Павлишиних, наколядувавшись під хатами, нарешті збиралася за святковим різдвяним столом... Родина була колись однією з найбільших у селі, бо породичались два великі, давні роди... Вона дала Україні кількох відомих провідників (про це можна прочитати в літописі "Нескорена Долинщина", виданому в 2002 р.).

 

...Тут усі свої, перевірені: боями із запеклими ворогами, катівнями, холодом і голодом Воркути, Комі, Іркутська, Колими, Владивостока, Караганди, Джезказгану, Кінгіру, Мордовії, Салехарду, Норильська, Тайшету... Де нас тільки лихо не било, в які куточки московсько-большевицької неволі біда не закидала!..

 

Найбільше запала мені в душу розповідь львів'янки Віри Павлишин... Подаю розповідь так, як запам'яталося...

 

"Коли я після війни познайомилася з Лукашем, а згодом стала його дружиною, то довгий час нічого не знала про його минуле... Слідство тривало весь рік, брали на допити і мене – тоді дякувала Богу, що нічого не знаю... Будучи одним із чільних провідників УПА, Л.Павлишин перейшов у підпілля. У 1944 р. з допомогою директора однієї з сільських шкіл на Тернопільщині Теодора Сеника... йому вдалося легалізуватись і одержати посаду сільського вчителя з української мови та літератури. З підпіллям він не поривав аж до арешту. Як нині свідчить його колишній зв'язковий п. В.Дужинський, він відповідав за зв'язки із закордонням, виконував безпосередні доручення Р.Шухевича...

 

Засудили Луку на 25 років і повезли аж у Казахстан. Мене з дитиною і всю родину вивезли в Ново-Чугунку (мій батько-священик там помер). Призначили на роботу в ліспромгосп. Одного разу до нас приїхав лектор-юрист з Іркутська.... Я вирішила скористатися цим для одержання дозволу на побачення з чоловіком.

 

... Л.Павлишин... перебував у Норильську, де став одним з організаторів повстання багатьох тисяч в'язнів... Як і всіх активістів та керівників повстання, його ще раз засудили і кинули в закриту тюрму. Тепер перебував в Іркутській тюрмі і звідти написав мені листа...

 

Надій на побачення було мало. Раптом через тиждень... прийшов лист від юриста Саші з Іркутська...: "Приїжджайте, я Вам допоможу отримати дозвіл на побачення з чоловіком..." Це було на початку лютого... Ми не мали теплої одежі, та про себе я не думала, а думала, у що вдягнути дочку (п'ятирічну Зоряну). За одну ніч добра сусідка з мого старого пальта пошила теплу дитячу курточку. Накупивши продуктів, ми обоє з плачем сідали на поїзд...

 

Їхав з нами похилого віку офіцер-фронтовик і, як то буває, почав розговорювати Зорянку: чи не змерзла, куди їде, як її звати... "До татка," – відповіла дитина. "А де твій татко живе і працює?"... Я слухаю і тривожусь, аби вона не проговорилась, штовхаю в бочок, а офіцер усе бачить і продовжує допитуватись. "То деж твій татко працює?" "Мій татко в тюрмі!" "Чого ж він там, за що? Чи не зробив якої аварії?" "Ніякої аварії він не робив, а сидить за політику!" Офіцер витріщив очі, а тоді погладив її по голові й каже до мене: "Мамо Віро, не вчіть Зоряну говорити неправду, вона мудра дитина". Після того пішов у вагон-ресторан і приніс звідти пакунок цукерок. Дав їх дитині, сказавши: "Це тобі, Зорянко, за те, що кажеш правду"...

 

Але все одно ліпше мовчати, бо мовчання – золото, сказала я дитині.

 

В Іркутську, біля станції... переді мною стояв елегантно вдягнутий мужчина у дорогому зимовому пальті, пухнастій шапці... "Привезли чоловікові передачу? Жити маєте де?"Я відповіла, що передачу привезла, що тут недалечко живе моя знайома Кукушкіна...

 

Тюремна адміністрація видала мені дозвіл на побачення з чоловіком тільки через три години. Лукаш про це нічого не знав і не готувався до зустрічі. Якийже він був здивований і схвильований! За роки ув'язнення схуд до невпізнання, відростив велику чорну бороду із срібними пасмами сивини, а волосся на голові було геть біле (це в 47 років!). Штани мусив підтримувати руками,бобули без ґудзиків та пояса, а на худих плечах, наче на вішаку, висів смугастий бушлат (так одягали штрафників).

 

... Дочка спочатку не впізнала батька, боялася його. Ледве повірила мені, що це й справді її рідний татко, бо уявляла його не таким. Тільки в лагідному голосі його вчувалося щось рідне. "Доню, ти мене не впізнаєш? Я твій татко!" – промовив тремтячим від хвилювання голосом. Тоді вона схлипнула і припала до його кістлявої руки гарячими вустами.

 

Лукаш довго і допитливо розглядав нас, щось випитував, а я відповідала невпопад і сама щось запитувала. А біля нього за перегородкою три години, як укопаний, стояв незворушний солдат-охоронець з автоматом... Нарешті він глянув на годинника і прочеканив: "Свіданіє акончєно!"

 

Я була у відчаї, що його знову забирають від мене і дитини, але мусила подякувати начальникові тюрми й за це... Кажу дочці: "Подякуй і ти, Зорянко, цьому дядькові, що дозволив нам побачити татка". "Нема за що дякувати.Я бйого зарізала за те, що він мого татка так мучить!" – відповіла дитина. Я омертвіла... Начальник тюрми почув... і почервонів, як рак на грані... Він раптом запитав: "То що вирішили із своїм чоловіком?" Це був натяк на якесь каяття. Мене це запитання вразило в саме серце, і я відповіла: "Як було, так і буде далі! Буду його чекати, доки не вийде з тюрми". Зоряна шарпнула мене за руку, і ми покинули це гнітюче приміщення".

 

Юрій ДОЛІШНІЙ, голова РО КУН Долинського р-ну Івано-Франківської обл.

 

Таємниця Луки Павлишина. (Автор: Щеглюк Василь)

Лука Степанович Павлишин народився у 1907 р. в с. Тяпче Долинського району Станіславської (Івано-Франківської) області, де народився і я. Він був двоюрідним братом моєї матері. Колись мої батьки і батьки інших дітей зазнали великих переживань і трагедій. Багатьох людей села – т. зв. "куркулів і підкуркульників", "бандерівців та їх пособників" – було вбито, заарештовано, вивезено.

 

Не повернувся з війни батьків брат, мій стрижко Щеглюк Василь Юркович (пропав безвісти, кажуть, загинув у лабетах "смершу"), який мав талант художника, писав вірші.

 

Загинув також молодим і невідомо де похований двоюрідний брат Луки Степановича, мій вуйко (брат мами) Павло Григорович Щеглюк ("Сагайдачний"). Він 16-річним у 1943 р. пішов добровільно в УПА, а восени 1947 р. застрелився, щоб не попасти в полон, коли його оточили енкаведисти.

 

Одразу ж після війни НКВД замучило сестру Луки Степановича Марію, брата Іллю, пізніше кинуло в концтабори сестру Олену разом з її чоловіком Іваном Долішнім, бо всі вони, бачте, були українськими патріотами, воювали в УПА.

 

Старшого брата Юрія, православного священика, теж засудили і вивезли. Постраждали й інші родичі.

 

Л.Павлишин (надалі Л.П.) виконував важливі завдання на вищих щаблях керівництва ОУН та УПА і намагався будь що вижити у післявоєнному підпіллі, в тюрмах і концтаборах. Проте, думаю, своєї честі не заплямував. Як один із чільних провідників ОУН, полковник УПА, він, після загибелі багатьох провідників, патріотів, мусив діяти, продовжувати справу побратимів, батьків, дідів і прадідів.

 

До арешту, який стався 10 березня 1950 р., він, перейшовши в 1944 р. з УПА на підпільну роботу (це було його таємницею аж до смерті), легалізувався і працював у Львові вчителем, директором школи, завідувачем Шевченківського райвно. Одружився тоді вдруге – з Вірою Миколаївною Бобровською, дочкою священика.. Не раз приїжджав у село, спілкувався з односельчанами, заходив до "кооперативи", де крамарував мій батько...

 

Наші свідомі селяни-одноосібники при допомозі бандерівців не дали створити у селі колгосп. Вони дружно виступили проти насильної колективізації, за що підлягали виселенню. Мій дід по матері (вуйко Л.П.) Григорій Щеглюк і ще один ґазда їздили по захист аж у Київ, до Ковпака – і виселення не відбулося.

 

Після звільнення із заслання Л.П. разом із сім'єю дозволили поселитись "на хімії" у Новому Роздолі, де розбудовувався гірничо-хімічний комбінат. Працюючи на різних роботах, він перекваліфікувався з учителя-філолога на хіміка-лаборанта і трудився на цій посаді аж до виходу на пенсію. Регулярно, іноді з дружиною й дітьми, бував у рідному селі.

 

Щороку на Різдво ми, хлопчаки, колядували, не оминаючи і старої "писарової" хатини. В час Коляди 1964 р. (я вже був студентом Львівської політехніки) відбулася моя перша "доросла" зустріч і розмова з Л.П. та І.Долішнім (теж відбував кару "на хімії"), які приїхали до рідної хати з Н.Роздолу. Іван Васильо­вич критикував хрущовщину, а Лука Степанович чомусь ніби стримував його, переводив розмову на щось інше.

 

Щодо ставлення до ОУН та її Служби безпеки (СБ), то між цими двома патріотами були певні розходження, але вони завжди були толерантні в суперечках, знаходили спільну мову. І.Долішній, який не покаявся і відбув свій термін у концтаборах майже повністю, залишився твердим націоналістом, проте він був поблажливим до інших і з розумінням ставився до брата своєї дружини, який змушений був написати покаянну заяву.

 

Л.П. мав своє кредо: нікого не видати, не зрадити, але вижити і продовжувати діяти для втілення Національної ідеї. Адже ж і вона буде знищена, якщо не залишиться в живих жодного з її носіїв! Хто прищепить її молодому поколінню, як одні зрадять, інші збайдужіють, будуть вічно в тюрмах або на поселенні в Сибіру, повмирають?.. Тому він виробив для себе допустимі в умовах неволі норми поведінки, виражені в такій формулі: "Як не зуміли стати левами, то будьмо хитрими лисами". Як пояснив мені згодом, це означало таке: колишньої Організації на рідних землях уже нема, тому дана їй клятва нині чинна тільки стосовно подальших дій для покращання долі українського народу і конкретних людей, котрих не можна зраджувати і продавати.

 

Лука Степанович під тиском обставин, загрозою отримати ще один термін тюрми, а для дружини та дітей – гибіти і гинути у Воркуті чи Магадані, змушений був піти на цей крок, але в душі ніколи не каявся. "Збережімо еліту нації, яка зуміла вижити, плекаймо разом з нею нове покоління майбутніх борців," – такі слова чув я від нього в останні роки життя. Він, як і всі справжні українці, ждав нового "слушного часу"...

 

Вийшовши з "хімії" на волю, Л.П. обміняв свою новороздільську квартиру на львівську, тому ми вже зустрічались і розмовляли на різні теми частіше. Постійна обережність, уміння конспіруватись, "правильно" поводитись навіть із заклятими ворогами рятували його у багатьох ситуаціях. Аналізуючи тепер минуле, висновую, що ходив по лезу бритви, яка в будь-який час могла покарати..,

 

Розмова з Л.П. про КГБ та його сексотів, про те, що за ним стежать, відбулася, здасться, у 1977 р. Ми зустрілись на вулиці, і я висловив декілька запитань, які мене мучили. Найперше спитав про його статтю, яка у 1964 р. була надрукована у книжці "Ті, що канули в пітьму", і про те, чому він осуджує те, що колись було і в чому брав активну участь. Відповідь була приблизно такою: "Це комусь так здається, що я осуджую. Треба чути те, що між словами, читати те, що між рядками. Так робили і роблять усі відомі українські політики, письменники, поети, починаючи від Сосюри і закінчуючи Гончаром. Невже Галанові й справді хотілося плювати на папу, а нашим землякам Павличкові та Іваничукові – вихваляти радянську владу?..

 

У тій книжці надруковані разом зі мною такі відомі письменники, як В.Лозовий, М.Олексюк, Р.Братунь. Не думаю, що вони вірять у те, що пишуть під тиском обставин. Я ж не критикував ОУН і СБ безпідставно, не вживав грубих і лайливих слів, це за мене робили і роблять редактори й КГБ. Я тільки намагався об'єктивно насвітлити те, що вже стало історією, що молодим людям невідоме.

 

Стаття в тій книжці – це конспективний виклад моїх спогадів про ОУН і УПА. Невже хтось може заперечити неспростовні історичні факти: що у Галичині в час війни піднялись на боротьбу понад мільйон українських патріотів, що в Українській Повстанській Армії було понад 200 тисяч вишколених воїнів! Нікого з нині живих я у своїй статтях і виступах не згадую, називаю лише псевда мертвих, а справжні імена й прізвища – тільки декого з тих, хто опинився за кордоном. Це нікому не може зашкодити. Дуже багато бруду вливають у мої статті видавці від КГБ. Це робиться спеціально, аби мене посварити з усіма, зробити "запроданцем" в очах націоналістів. І цього, на жаль, їм ніхто не може заборонити".

 

Наступним було питання про те, що таких як він діячів залишилось мало, тому за ним можуть стежити. Наприклад, його чомусь часто провідує Юрій Семашов, якому я маю підстави не довіряти з часу, коли розігнали міжвузівський хор "Гомін", у якому ми з ним співали.

 

У відповідь почув: "Бачиш, Юрко мені сподобався. Перший раз він прийшов із твоїм вуйком, моїм двоюрідним братом Василем, з нагоди новосілля. Розсудливий, культурний, начитаний, пише вірші, з ним цікаво спілкуватись. Але... дякую за попередження. Чим чорт не жартує!".

 

Коли гостював у Павлишиних на Різдво 1980 р. і вже збирався йти додому, Лука Степанович витягнув із шафи папку з якимись паперами і подав мені, сказавши: "Візьми з собою, прочитай оці мої спогади – хочу знати твою думку". На папці було написано його рукою: "№1. Галицька Вандея стає ренесансом (На грані двох світів)". Це була перша частина рукописних спогадів Л.П., яка охоплювала період від початку Першої світової війни і аж до її закінчення, постання ЗУНР та УНР і поразки українців.

 

Перечитав я ці пожовтілі листки, густо списані й почеркані, з великою цікавістю, як то кажуть, на одному подиху. Почувши мій схвальний відгук, Л.П. вийняв із шафи решту папок свого великого рукопису і передав їх мені з просьбою підготувати цю працю до друку. Так я почав опрацьовувати спогади Л.П.

 

До середини 1983 р. були опрацьовані всі папки рукопису. Скоротивши за згодою автора деякі місця, підготував дві теки друкованого тексту з двох частин під загальною назвою "Пам'ять". Назва була нами змінена, щоб задовольнити видавництво і цензуру. Здали цей рукопис директору "Каменяра" М.Нечаю. Він узяв його, дав комусь зареєструвати і порадив чекати... Нарешті отримали негативні редакторський висновок і рецензію разом з відмовою видавництва друкувати цю працю (обидва документи у мене збереглися).

 

Ось витяги з рецензії доктора історичних наук В.П.Чернявського: "Рукопис відзначається багатством фактичного матеріалу та особистими спостереженнями автора, бо ж він сам сучасник, учасник і співучасник багатьох подій... В цьому – неабияка цінність рецензованого рукопису..."; "Робота Л.С.Павлишина написана цікаво, лаконічно, доброю мовою, легко читається... Проте... має цілий ряд недоліків і вад. В такому вигляді... ні в якому разі не можна друкувати. Головна вада рукопису полягає в тому, що він носить об'єктивістський характер. В ньому не викривається політично політична практика українських буржуазних націоналістів... Відчувається, що автор рукопису... намагається стати на "нейтральну позицію"; "По суті, автор героїзує акції націоналістів, пропагує й прославляє їх,"; "Робота "Пам'ять".., якщо її надрукувати.., мало кого переконає, мало кого навчить класової ненависті, класової непримиренності до ворога...".

 

Витяг із редвисновку: "Враження таке: матеріал багатющий, автором пережитий, але в такому вигляді для нашого читача не годиться... основний читач був би молодь..."

 

Редактор Б.Залізняк, котрого я знав як хорошого поета, у приватній розмові висловив мені думку, що цю річ міг би "пробити" тільки маститий письменник, з яким усі рахуються, бо треба відійти від "об'єктивістських позицій", стати на позицію "осудження буржуазного націоналізму".Я сказав, що це нереально. Він продовжував: "Є й інший шлях – видати англійською мовою для закордону. Цьому може посприяти Товариство зв'язків з українцями за кордоном. Поговори з Павлишиним. У всякому разі, є добрий матеріал для написання художнього роману. За такий роман – про трагічну долю та боротьбу українського народу – ще ніхто не брався".

 

Звичайно ж, Лука Степанович на англомовний варіант згоди не дав. Стало зрозумілим, що вето на публікацію рукопису наклали "органи". Копія рукопису першої частини спогадів, яку ми дали редактору газети "Вільна Україна" Л.Ступницькому для опублікування хоч би кількох уривків, назад не отримали (публікації не відбулося, копія пропала).

 

Л.П. хворів – найбільше його мучило серце. В лютому 1982 р. Львівське телебачення транслювало інтерв'ю з ним. У 1983 р. кіностудія ім. О.Довженка зняла короткометражний документальний фільм про ОУН та проголошення Акта про незалежність України у Львові в 1941 р., де був і виступ Л.П. з критикою деяких закордонних провідників, які вміли тільки сваритися й ділитись (ця проблема актуальна й сьогодні). Звичайно, оті "деякі" тут і за кордоном зробили з нього "прислужника КГБ", не маючи для цього жодних підстав.

 

Десь наприкіці 1982 р. я дізнався від вуйка Василя (В.Г.Щеглюка – нар. у 1937 р., помер у 1992 р.), що раптово загинув його колишній товариш Ю.Семашов – нібито викинувся з балкону своєї квартири, яка була в одному з багатоповерхових будинків на вул. І.Пулюя.

 

Коли зустрівся з Л.П.він уже знав про цю трагедію. На моє запитання чому так довіряв Семашову, відповів, що той до нього дуже прив'язався, що вони тривалий час спілкувалися. Мовляв, Юрко був доброю людиною, здавався щирим українцем, не раз читав йому свої вірші... Тепер докоряє собі через те, щоне сприйняв, розкритикував не дуже вдалі вірші, атой взяв і спалив їх у лісопосадці, коли вони прогулювались. А ще Юрко незадовго до загибелі дав йому прочитати рукопис свого об'ємистого політичного антирадянського твору на тему занепаду і розвалу СРСР у ході змагання із США в галузі озброєнь. Л.П. прочитав, з деякими висновками погодився і повернув рукопис. Семашов тоді просив при нагоді передати його за кордон. Лука Степанович відмовився, сказав, що не має такої можливості та зв'язків із закордоном, що про розвал СРСР можна тільки мріяти, бо ресурси Союзу безмежні, один Сибір чого вартий.., а в гонці озброєнь успіхи має як одна, так і друга сторона. Мені ж він не раз говорив, що Союз – це "колос" на глиняних ногах, який незабаром упаде й розвалиться. Як у воду дивився...

 

До речі, про Ю.Семашова відомий львівський письменник Р.Іваничук у книзі "Благослови, душе моя, Господа" двічі згадує як про "сектота".

 

Пам'ятаю нашу останню розмову з Л.П.: "Я багато пережив, моє життя не раз висіло на волосинці, але я не так дорожу ним, як тим, що знаю і що треба передати майбутнім поколінням. Мої дочки, котрі живуть у Львові, пішли своїми дорогами, мають добру освіту, але від політики далекі. Сина Ігоря узяли в армію, закинули в Афганістан, а звідти він вернувся ледь живий. Дай Боже, аби подужав це велике моральне і психічне навантаження... Залишився ти, на тебе уся надія. Вірю, що не даси моїм спогадам пропасти. Колись, перед своєю загибеллю, Роман Шухевич поіменував мене генералом. Про це не можна зараз ні говорити, ні писати, але... так було. Отже, маю якісь заслуги перед Україною".

 

Лука Степанович був не тільки добрим підпільником, а й дипломатом, педагогом, умів притягувати до себе людей і впливати на них. Думаю, що саме він перевиховав "сексота" Семашова, посіяв сумніви щодо СРСР у його душі, які, мабуть, стали відомі КГБ, де діяв принцип: "хто не з нами, того треба знищити".

 

У 1991 р. я мав зустріч із Б.Залізняком, і він порадив підготувати до друку останню, часів війни, частину спогадів Л.П., але так, щоб було цікаво читати всім, особливо молоді. На підготовку нового тексту пішло декілька місяців. А в той час іще діяли КГБ, компартія, старі сексоти і методи тиску на інакомислячих, ще всі були дуже обережні, боялися, що з "самостійною Україною нічого не вийде", хоч і було проголошено Незалежність від Москви, розвалено СРСР, обрано Президента України.

 

Вибравши зі спогадів найцікавіші епізоди, доповнивши їх діалогами, описами природи, роздумами і вирішивши узяти на себе всю відповідальність, я назвав цей твір політичним романом-хронікою, написаним на основі спогадів колишнього відомого діяча ОУН-УПА Л.С.Павлишина. Перш ніж пропонувати до друку, отримав дозвіл Віри Миколаївни і погодив з нею текст, дав прочитати рукопис І.Долішньому, І.Губці, П.Дужому. Надіслав його копію також В.Куку (колишнє псевдо "Юрко Леміш"), який у 1944 р. був провідником краю "Схід", командуючим відповідної групи УПА і безпосереднім керівником Л.П.

 

Василь Кук запросив мене у Київ на розмову. Ми з ним зустрілися на одній з відкритих станцій метро на лівому березі Дніпра і досить довго обговорювали рукопис та боротьбу ОУН-УПА і час після війни. Він, в основному, погодився з написаним, сказав, що Павлишин мав право на свою думку, але він, Кук, напише колись по-іншому. Згодом, отримавши книжку, написав мені цікавого листа, уривки з якого подано нижче.

 

У 1991-92 pp. листувався з дочкою Л.П. від першої дружини, відомою журналісткою Боженою Ольшанівською (один з листів публікується нижче), яка проживала в Ньюарку (США). Жодної допомоги для видання рукопису вона не обіцяла. Нарешті написала, що можу друкувати цю книжку на свій страх і ризик,тобто на свою відповідальність. Вона приїжджала в Тяпче та у Львів, але з дітьми Л.П. та його другою дружиною бачитись не бажала, мабуть, і могилу батька не провідала...

 

 

 

 

Дочка Л.Павлишина Божена Ольшанівська з дочкою та внуком

 

Політичний роман-хроніка "...Як роса на сонці", відредагований Б Залізняком, з передмовою М.Косіва був виданий влітку 1992 р. за кошт видавництва "Фенікс" Лтд" 20-тисячним тиражем, розійшовся по всій Україні і навіть  за кордоном.

 

У 1997р. А.Бедрій в україномовному часописі "Америка" надрукував велику статтю, в якій звинуватив мене в "плагіатстві", "очорнюванні" СБ і деяких визначних діячів ОУН-УПА, і навіть у співпраці з КГБ. Йому розходилося доказати, що моєю рукою і рукою Л.П. водив КГБ.

 

Щодо цієї підозри, то він та іже з ним керувалися виробленим у певних колах оунівців (особливо мельниківців) за кордоном стереотипом, що Л.П. "продався", а раз так, то і я – такий же. Спростувати ці підозри і наклепи в той час я не мав змоги, а тепер, думаю, це зроблять автентичні спогади.

 

Микола Лебідь, прочитавши книжку і, мабуть, статтю А.Бедрія, приїхав у Львів, розшукав мене і запросив для розмови у свій номер готелю "Дністер". Не буду описувати вражень від цього знайомства, згадаю тільки те, що стосується Л.П..

 

Лебідь був небагатослівним, але прискіпливим, і наша розмова тривала більше години. Щодо книжки, то жодних застережень він не мав, тільки сказав, що від свого імені я маю право писати що завгодно, використовуючи спогади родича, колишнього діяча ОУН і УПА, але ці спогади колись мають бути опубліковані повністю як історичний документ, бо вони допоможуть пролити світло як на цю неоднозначну постать, так і на інших діячів та історичні події.

 

Я запитав: "Невже ви і багато інших відомих оунівців за кордоном серйозно вірите, що Павлишин міг порушити клятву, дану ОУН, піти на співпрацю з КГБ"? У відповідь почув: "До виходу з УПА жодних сумнівів щодо полковника "Ігоря" бути не могло. Я знаю, що за згодою вищого керівництва ОУН він мав перейти з Волині у Галичину на іншу роботу. Але про подальшу його діяльність, аж до арешту в 1950 році, нам нічого не відомо. Треба перевірити, чим він займався п'ять років, чи не продав когось, чи не замішаний у виявленні місця перебування Шухевича перед його викриттям і загибеллю..."

 

Надалі я розповів М.Лебедю про себе та свою родину, про сім'ю й рідню Л.П. і наше з ним спілкування і навів наступні докази того, що Лука Степанович не став зрадником, прислужником КГБ, яким його вважають за кордоном:

- покаянну заяву написав під примусом аж тоді, коли останній з живих найвищих провідників ОУН В.Кук написав звернення до "Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном", яке було опубліковане у вересні 1960 року; він цілком слушно вважав, що Організація, якій він дав клятву, після такої заяви в Україні перестала існувати;

- після війни перебував у підпіллі, був підпорядкований, мабуть, "Чупринці" і зробив багато добрих справ, про що є свідчення його зв'язкового В.Дужинського та інших людей;

- до розсекречення місця перебування Р.Шухевича (генерала "Чупринки") не міг бути причетний, бо був поза підозрою НКГБ і заарештували його ажчерез тиждень після тої трагедії; до того ж про це могли знати тільки найдовіреніші зв'язкові;

- нікого не продав, адже був засуджений аж на 25 років, з яких відбув 11, якщо не рахувати "хімії", піднімав Норильське повстання, за що був покараний тюрмою суворого режиму; у 1956 році засуджений вдруге у т.зв. "справі павлишинівців";

- після концтаборів і тюрем, працюючи на хімії, аби полегшити долю своїх дітей, удавав із себе "виправленого", лояльного до влади громадянина, будучи під постійним наглядом, вів хитру гру з КГБ, написавши відому статтю, виступаючи на телебаченні та перед населенням;

- якби продався КГБ, то ця структура не слідкувала б за ним, не прикріпляла до нього сексотів, таких як відомий Юрій Семашов, не дозволила б його єдиного сина відправити на війну в Афганістан і т. ін.

 

М.Лебідь відповів, що хочеться вірити, але й не завадить перевірити, тому він тут, тому й хоче попрацювати в архівах України.

 

Про цю зустріч я розповів В.М.Павлишин, і вона звернулася в СБУ із заявою, щоб їй дали для ознайомлення справу її чоловіка, котрий у 1992 р. був реабілітований посмертно.

 

Коли її запросили для ознайомлення з наявними документами, вона взяла мене з собою. Нам дали тоненьку папку зі справою колишнього діяча ОУН-УПА Л.С.Павлишина, у якій були тільки два чи три листки: біографічні дані, стаття КК, за якою суджений, де відбував покарання – і все. Працівник СБУ пояснив, що більше ніяких документів у них нема Напевне, вони були перевезені в Москву, як і багато інших документів, котрі стосувалися ОУН та УПА.

 

Якби в Україні провели люстрацію, то ми б дізналися багато цікавого, в т.ч. й про Ю.Семашова. Мені його жаль, бо думаю, що в "стані націоналістів" він таки справді переродився, інакше КГБ не знищувало б. Шкодував за ним і Л.П..

 

Безумовно, що не вірили Л.П. й кагебісти, тому намагалися якнайбільше спаплюжити його у своїх виданнях для широкого загалу, особливо – англійською мовою. На це й клюнули такі як Д.Шумук і А.Бедрій, а про менш відомих закордонних братів наших годі й казати.

 

Чому ж так зненавиділи деякі "діячі" автора цих спогадів? Мабуть, тому, що в них забагато об'єктивізму і правди, іноді досить гіркої. Найбільше гіркоти викликають діяльність Служби безпеки ОУН та великі жертви простих людей як у час минулої війни, так і після неї.

 

Щодо ставлення до ОУН та її Служби безпеки (СБ), то між українськими науковцями та істориками існують певні розбіжності. Я не беру до уваги тих оцінок, які давали і дають ОУН, УПА, СБ колишні радянські й теперішні прокомуністичні та промосковські писаки... Аби їх усувати, потрібні вагомі докази і документи. Думаю, одним із них стануть спогади Л.П.

 

Тривають суперечки і між колишніми оунівцями та упівцями – і всі, здається, мають слушність. Але ж не треба бути самоїдами, добивати тих, хто вижив, знеславляти загиблих і померлих, вивищувати одних і принижувати інших – мовляв, той мельниківець, а я – бандерівець, той написав покаянну заяву, а я – не написав...

 

Про це в наш час добре сказав В.Лупейко у своїй книзі політологічних нарисів "Кайдашизм, або Доки ж будемо самоїдами?". Котрий розумніший, той, хоч і залишився твердим націоналістом, є поблажливою до інших людей, з розумінням ставиться до всіх, крім, звичайно, зрадників. Щодо удаваного покаяння Луки Степановича, то він не вчинив зла для нашого сьогодення й історії. Не вчинив і зради щодо своїх побратимів та ОУН, адже більшість із них, якщо не опинилися за кордоном, не загинули, то "карались, мучились" і удавано каялись, а Організація на рідних землях перестала діяти після арешту В.Кука і вбивства С.Бандери.

 

Її, революційної та бойової, нема й сьогодні, хоча дехто з новітніх псевдо-патріотів випинає груди, горлає і розмахує кулаками, потайки шукаючи "багатого мішка", котрому можна продатись.

 

"Останні з могікан", найбільш визначні, повмирали і ніхто з них не дав для історії та дослідників такого насиченого фактами і подіями матеріалу в спогадах, як Л.П., не залишив нам стільки словесних портретів своїх сучасників та соратників.

 

Думаю, що публікація автентичних спогадів у повному обсязі тепер не викличе великих суперечок. Правда, один із епізодів досить дражливий – це вбивство О.Сеника і М.Сціборського, двох визначних провідників мельниківської ОУН (крапки у цій справі ще не поставлено). Л.П. це вбивство осуджував, як і надмірну жорстокість СБ, надто великі жертви, що їх понесли ОУН, УПА і населення Галичини.

 

Спогади, опубліковані майже повністю, дають багато документального історичного матеріалу, прізвищ та псевдонімів людей – учасників описуваних подій (їх понад 350, деякі вперше можуть потрапити у науковий обіг)…

 

Чи знали чекісти з моменту арешту Л.П. і аж до краху СРСР про те, що він, працюючи після війни на відповідальних посадах системи освіти у Львові, займав високі пости у підпіллі ОУН у 1944-1950 рр.? Мабуть, і не здогадувались. Про його та мої стосунки з КГБ, "сексотів", які стежили за нами, витяги з різних публікацій, листів, а також докази того, що Л.П. не продався КГБ, я написав у книжці-есе "Таємниця полковника "Ігоря" (2009 р.). Дещо тут повторюю.

 

Може, з публікацією спогадів, "Літопис УПА" подасть хоча б основні відомості про Павлишина, віддасть йому належне, а закордонні та місцеві "тверді націоналісти" пом'якнуть, врахувавши, що у 1945-50 рр. він не здався, а продовжував боротьбу – в підпіллі...

 

Крім Д.Шумука й А.Бедрія, ніхто більше, навіть М.Лебідь та В.Кук, не говорив і не писав нічого поганого про цього діяча.

 

Цікаві рядки про Л.П. є у книжці М.Скорупського ("Макса") "Туди, де бій за волю". Він був курінним у той час, коли полковник "Ігор" покидав УПА.

 

Деякі історики та дослідники чомусь уперто перекручують неспростовні факти минулого. Ними, наприклад, зафіксовано, що УПА-"Південь" (чому не групи "Схід" або "Кодак", як було насправді?) з весни 1944 р. командували В.Кук ("Леміш") та В.Лукащук ("Кропива"), якщо не рахувати О.Грабця ("Батька"). Мабуть, не читали книжку М.Скорупського. Там на ст. 322 написано, що в час, коли командував "Ігор", становище "Кропиви" було: "командир військового вишколу групи Південь УПА", а на ст. 224 – "начальник штабу групи Схід".

 

Вагомим доказовим джерелом у справі Л.П. служить стаття В.Дужинського (помер у Львові в 2006 р.), що була колись надрукована у газеті "За вільну Україну" і наводиться в кінці книжки. Ось декілька речень з неї: "Полковник "Ігор" – уже "Регент" – теж легалізувався, працював директором школи (згодом – заврайвно) і виконував підпільну роботу, будучи крайовим військовим провідником.

 

Пізніше генерал "Чупринка" (Р.Шухевич), мабуть, наблизив "Регента" до себе ще більше, бо, як мені стало відомо, той відповідав у центральному керівництві ОУН-УПА за зв'язки із закордоном. Я, нарешті, скидаю з себе тягар довготривалих роздумів та мовчання, бо є чи не єдиним свідком, який може і повинен заступитися за Л .Павлишина. Після провалу головної квартири штабу генерала "Чупринки" його теж заарештували і зробили нам "очну ставку". Віннікого не продав, не зрадив...", "Уже тим фактом, що перед розстрілом ми стояли разом – провідник і його зв'язковий, Л.Павлишин доказав, що смерть йому не була страшною...".

 

Є багато підтверджень того, що Л.П. у своїх спогадах писав тільки правду. Наприклад, він описав бій куреня "Кривоніс 1" на г.Магурі, біля с.Недільна, у 1943 р. Деякі не дуже компетентні історики заперечують, що загони УНС і УПА вели бої з німцями. Та ще живуть свідки. Замітка Володимира Мороза "Бій з німцями в Недільній" була надрукована у травневому, за 2004 рік, номері газети "Нескорені".

 

Про відділи УНС "Кривоніс" не знаходимо навіть згадки в літописах та історичній літературі – ніби їх і не було. А той бій (і не один!) перевів саме цей курінь, яким геройськи командував згадуваний у спогадах Л.П. "Омелян".

 

Автор замітки пише: "В кінці серпня курінь склав присягу, яку приймали Л.Павлишин (командир УНС Дрогобицької області), окружні та обласний провідники. 2 жовтня 1943 року німці проголосили в Галичині "винятковий стан"...

 

Більш ніж за півроку, влітку 1944, мешканці Недільної розмістили в себе обласний провід ОУН, там відбувся великий вишкіл референтури пропаганди, а поряд, на схилі гори Виділок – 1-й Великий Збір Української Головної Визвольної Ради. До речі, в складі відділів УПА, що охороняли цей Збір, зокрема у сотні "Сурма", були учасники бою в Недільній".

 

Багато фактів та подій, описаних Л.П., підтверджено у книжці М.Скорупського: і про перехід в УПА поліцаїв та проблеми з ними (ст.ст. 217, 223), і про кличі (лозунги) пропаганди УПА, радянських партизанів, спалення Вишнівця та постій в с. Колодно (ст .227. 228), і про групу УПА-"Схід" (ст. 223, 224), і про закупівлю у Львові ліків та "щеплянки" проти тифу (ст. 228), і про склад груп УПА «Південь» та «Схід» (ст.ст. 228, 229), і про справу курінного Крука (ст. 229) та жорстокість СБ (ст. 266, 267), і про організацію вишколів повстанців, і про переговори з німцями.

 

Цікаві епізоди з утаємниченої підпільної діяльності Л.П. описала у своєму спогаді в цій книжці подруга його дружини І.Давидович.

 

Візьмімо прикінцевий епізод спогадів Л.П,, коли він разом з Іриною Вонс перечікує пересування фронту на Захід у селах Ігровиця та Синява, у хаті вчителя Тадея Сеника. У інтерв'ю "Любомир Сеник у трьох дзеркалах" ("За вільну Україну" від 23.06.2000 р.), сказано таке: "...На евакуації в Синяві... мешкають в одній хаті з красивою жінкою та чоловіком, не знаючи, що це – полковник УПА Павлишин... вночі навідуються повстанці...". Це – документальне підтвердження спогадів.

 

Павлишина з тих часів добре пам'ятає професор і письменник Л.Т.Сеник, з яким я неодноразово мав розмову. Він у 1944-му ще був юнаком, а його батько – директором школи в с.Ігровиця. Розповідав, що його двоюрідна сестра Наталія Косовська була зв'язковою, виконувала важливі доручення Л.П. У той час до них приходив і есбіст (очевидно, "Смок"), і він з Павлишиним з невідомої причини ледь не постріляли один одного... Любомир Тадейович підтвердив, що обережному бандерівському полковникові допомагав легалізуватись на Тернопільщині і його батько.

 

Дуже важливі факти про участь Л.П. у Норильському повстанні повідомляє білорус Г.Клімович у листах до мене (див. нижче) та у своїй книзі "Конец Горлага". Ось витяги з книги (мовою оригіналу):

 

1) на ст. 242 "Но эти немногие оказавшиеся в лагерях оуновцы в Горлаге, это профессор Лука Павлишин, краевые проводники Герман Степанюк и Михаил Морушко, а также Евгений Горошко, Василий Николишин, Василь Корбут, Иван Столяр, Евгений Грицяк и другие, стали притягательной силой, и не только для украинцев, но для всех лагерников... ";

 

2) на ст. 268 "... мы стремились встретить московскую комиссию не с пустыми руками. К тому же, нам было известно, стремился и забастовочный комитет 5-го отделения (в ньому відбував покарання Л.Павлишин – В.Щ.), в состав которого входили: руководитель ОУН на Станиславщине Михаил Морушко, профессор Павлишин, уроженец Львова Евген Горошко, полковник-фронтовик Павел Фильнёв, китаец Петр Дикарев, инженер Семен Бомштейн".

 

Для історії кожен підтверджений факт про колишніх борців за самостійну Україну має велике значення. Крім кількох публікацій у "ЗВУ" та Інтернеті, згадаймо газету "Ратуша" (№ 90), яка надрукувала матеріал К.Поврозник "Лука Павлишин: не зрадник, а патріот України". В тому ж номері подано й "Уривки зі спогадів Луки Павлишина".

 

Опублікувала у газетах кілька споминів про свого чоловіка і В.М.Павлишин.

 

Писав про нього з теплотою також односелець, колишній політв'язень Ю.В.Долішній. Були й інші публікації і, думаю, ще будуть.

 

Написав про Л.П. у своїй книзі "За східним обрієм" (1974 р.), яка була перевидана в Україні у 1998 р. під назвою "Пережите і передумане" (Київ, вид. ім. Олени Теліги) і Д.Шумук – колишній політкаторжанин, мельниківець, котрого приручали, але так і не приручили бандерівці.

 

Подаю декілька цитат його самоїдства і "кайдашизму" з видання 1998 року: "Про себе... оповідав багато. Перераховував усі свої пости..."; "З вийнятковим смаком оповідав про військові справи, гордо демонстрував свої знання Клявзевіца"; "Цей інтелігент добре засвоїв узвичаєний в той час у Галичині "бонтон". Він добре знав, коли і до кого як посміхнутися й уклонитися, щоб підняти акції свого престижу в громаді, на якій йому в той час залежало. Особливою ерудицією не відзначався"; "Все ж таки в КГБ є непогані психологи. Видно, що вони дуже добре знали слабі сторони Павлишина... Він же такі почесті любить понад все на світі. Найважливіше для нього в житті – це добра їжа, жінка та помпезні почесті".

 

І це – про військовика, який не раз рискувала своїм життям, мав спеціальну військову та вищу гуманітарну освіту, був засуджений на 25 років, перебував у повній ізоляції від світу, а тим більше – від жінок, їв баланду разом з усіма засудженими... Ганьба пасквілянтові, царство йому небесне!

 

Цікаву розвідку про колишнього комсомольського активіста, члена КПЗУ Д.Шумука під назвою "Хто вимальовується "за східним обрієм"?" опублікував у газеті "За вільну Україну 29.10.1996 р. колишній політв'язень Мирослав Мелень.

 

Ось деякі цитати з неї: "Шумук, як несвідома жертва націоналістичного змагу, випадково опинився в охороні провідника Андрія; Не виявив себе в жодних боях ніякими позитивними вчинками"; "В час... повстання ніхто не знав, що в 3-й зоні є такий "політичний діяч"; "Якби не згуртованість отих "цепних лагерних псів", не керівництво ними з боку колишніх провідників ОУН-УПА, то й Шумук би нині не писав"; "Той політичний вибрудок сумнівається і в постаті Степана Бандери...". У розмові зі мною в 1998 р. М.Мелень про Л.П. нічого поганого не сказав, бо знав його в таборах як чуйну людину, доброго конспіратора і провідника.

 

Л.П. вдалося вижити у ті часи, хоч не раз був на грані життя та смерті, і встиг ще багато зробити для України, встиг записати більшу частину того, що знав, – для нащадків. Ще раз повторюю: таких конкретних спогадів та оцінок вищого керівництва СБ, ОУН та УПА, як є у Л.Павлишина, такого панорамного, іноді й критичного, погляду на революційну боротьбу українців у 40-х рр. ніхто з відомих діячів України (у т.ч. й М.Лебідь, В.Кук та П.Дужий), чомусь для історії не залишив.

 

Усе мною прочитане та почуте на сьогодні підтверджує, що Л.П. й справді був об'єктивістом, тобто правдослівним, хоч і змушений був багато про що змовчати. Автор спогадів детально описав своє життя та діяльність у 1914-1944 pp., а також де перебував, очікуючи переходу фронту на Тернопільщині, що робив у Львові, і – жодного слова про свою підпільну діяльність, про пости які займав надалі, бо це – його велика таємниця. Це, мабуть, і врятувало йому і багатьом його соратникам життя.

 

Колись, на моє питання, чи підтримував він стосунки з ОУН та УПА після арешту, відповів, хитро примруживши очі: "А ти як думаєш?..".Я в цьому не сумнівався, як і мій батько. Автор спогадів написав тільки про те, про що не міг не написати. Багато що він тримав у секреті до кращих часів, у т.ч. й про свою післявоєнну підпільну діяльність та участь у Норильському повстанні.

 

Якби після війни, як дехто стверджує, попробував припинити стосунки з ОУН і вислужуватись перед владою, то СБ влаштували б йому показовий суд і знищила. Отже про якесь відступництво й зраду не може бути мови. Погодьтеся з цим, "тверді націоналісти", котрим пощастило вижити і дожити до наших днів!

 

Свої секрети Л.П. розкривав неохоче, іноді – натяками. Так я дізнався про присвоєння йому генеральського звання, про неодноразові поїздки в Трансністрію і на Буковину, про участь у переговорах з румунами. Цього нема ні в романі-хроніці, ні в цій книжці. Проте для історії це важливо, тим паче коли є підтвердження.

 

Наприклад, Д.Вєдєнєєв у статті "Розвідувальна діяльність УПА (1943-1945 р.)", надрукованій у журналі "Універсум" № 9-10 за вересень-жовтень 2007 p., пише:"У жовтні 1943 р. в Одесі представник Проводу ОУН та керівник мережі ОУН на окупованій румунами території України (так званої Трансністрії) Павлишин та його заступник Семчишин зв'язалися з керівниками центру № 3 CCI полковником Пержу та капітаном Аргіром, які повідомили про принципову згоду на переговори з ОУН...

 

У квітні 1944 р. в Галаці згадані емісари ОУН зустрілися з новим керівником згаданого розвідцентру полковником Іонеску. Останній повідомив про декрет румунського уряду щодо звільнення українських націоналістів та готовність надати УПА військово-технічну допомогу...

 

Згодом учасники ОУН та УПА навчалися у розвідшколі під керівництвом Павлишина у 15-20 км від Бухаресту...".

 

Іншого Павлишина, крім Луки Степановича, у верхівці ОУН і УПА не було. Думаю, що колишній працівник СБУ Д.Вєдєнєєв подав у своїй статті факти, які задокументовано.

 

Нема сумніву, що Лука Степанович, якби ще жив, то, не остерігаючись КГБ і нового покарання, оповів би про минулі події дещо по-іншому і значно більше. Проте факти і характеристики людей залишилися б ті ж самі. Викликає сумнів тільки оцінка, яку він дав Службі безпеки ОУН.

 

Одного разу колишній народний депутат Г.Дем'ян, прочитавши роман-хроніку "...Як роса на сонці", кричав мені в обличчя: "Не треба було зачіпати СБ!" Але ж не я, не сучасник і не очевидець тих подій, зачепив цю таємну і страшну Службу, а оповідач-очевидець, який з нею стикався не раз і який уже нікого й нічого не боїться. Краще, якби їх не було ніколи: ні НКВД, ні гестапо, ні СБ, ні КГБ... Проте без них не можуть існувати не тільки імперії та їх правителі, а й держави, які загрожені з боку ворогів. Тому в Україні нині є своя СБУ (до речі, бездіяльна щодо антидержавників).

 

Дехто з колишніх політв'язнів та недобросовісних дослідників історії не вірить, що Павлишин міг бути одним із керівників Норильського повстання, готувати збройну втечу з Гулагу, діяти в оунівському підпіллі після війни, а вірять, що став "прислужником" КГБ. Ними керували і ще керують, за висловом М Косіва, "укрита злість і облуда". На жаль, "кайдашизм" серед українців ще надто живучий. Може, ця книга і їх напоумить...

 

Тепер, коли час розставляє усе на свої місця, мушу визнати, що не завжди був правий Л.П., критикуючи у спогадах Головний провід ОУН за післявоєнну політику масового збройного спротиву тоталітарному СРСР та його військовій потузі в надії, що незабаром США, Англія та інші західні держави почнуть нову війну – проти СРСР. Він не вірив у таку можливість, тому, як досвідчений військовик, передчуваючи, що будуть великі, але не потрібні, на його думку, жертви, пропонував усім іти в підпілля, берегти свої та людські життя.

 

Нового фронту на Заході так і не відкрили, зате почалась і довго тривала т.зв. "холодна війна"...

 

Але чи був би підготовлений ґрунт для продовження національно-визвольного руху, для руху т.зв. дисидентів і патріотичного виховання нових поколінь, зрештою, для проголошення Незалежності України без цих незчисленних жертв?..

 

Сталося так, що не Павлишин переходив у вересні 1944 року лінію фронту, а ця лінія переходила через нього і через мільйони галичан.

 

У спогадах написано дуже мало про ці дні, адже за ним стежив КГБ. Коли пішов процес другої "червонізації" Західної України, використовуючи свої широкі знайомства серед освітян, він перебрався на роботу у Львів, став швидко підніматися по кар'єрній драбині. Квартиру отримав у престижному будинку №10 на тодішній вулиці Кірова – на одній сходовій клітці з колишнім військовим розвідником Євгеном Березняком (відомий з кінофільму як "майор Вихор"), який завідував міським відділом освіти у Львові. Тільки недалекоглядна підпільна організація могла не використати такий шанс. ОУН скористалася ним сповна і тому, напевне, Павлишину було доручено вести підпільну роботу у Львівській області, сприяти керівництву та членам Організації у всьому, особливо документами та коштами. Пізніше, як засвідчив Р.Дужинський, він став крайовим провідником...

 

Це все та інше про Луку Степановича Павлишина ще треба досліджувати, але завісу над деякими таємницями уже відкрито.

 

Уривки з листів про Л. Павлишина із коментарями

правопис та орфографію авторів збережено

Багато цікавих деталей про Луку Павлишина і стосунки з ним подають листи В.Кука, Є.Грицяка, Б.Ольшанівської, Г.Клімовича та Б.Дубіцького, витяги з яких не можу не процитувати.

 

1. Лист Василя Кука ("Леміша") від 16.02.1993року.

"Шановний пане Василю! Красненько дякую за прислані дві книжки "...Як роса на сонці"...Дуже розумний вступ п.Михайла Косіва. Правильно поставив питання і правильно на них відповів...

 

Спогади – важливий історичний джерельний документ. Вони завжди в якійсь мірі суб'єктивні, але таки документ, у якому описуються конкретні події і дається їх оцінка, хай і суб'єктивна, і для відображення історичного минулого нічим незамінимі. Не так мається справа з історичними романами. Тут авторові дозволяється "фантазувати"... До історичних джерел їх не зараховують... мені прийдеться прилюдно тепер висвітлювати окремі епізоди по іншому, ніж вони описані чи подані в книжці, щоб відтворити дійсну картину історичних подій.

 

Книжка цікава, описує події майже нікому невідомі про УПА Південь, легко читається, майже як роман, і певну ролю у висвітленні національно-визвольної боротьби 30-х – 50-х років XX століття вона безсумнівно виконає. Я добре знаю критичні думки автора споминів по ряду принципових питань, його критичні висловлювання про окремих керівних осіб, але це його спогадів не обезцінює...Тільки після публікації автентичних документів буде можливість писати історію того часу... Буду вдячний, коли пришлете мені знимку Л.Павлишиназ тих часів, щоб помістити у своїх спогадах, що їх колись та напишу.

Бувайте здорові!

З повагою до Вас – Василь Кук".

 

Фотографію свого чоловіка надіслала В.Кукові В.М.Павлишин, після чого у них було кількаразове телефонне спілкування.

 

Майже з усіма заувагами В.Кука я погодився, про що сказав йому в телефонній розмові, крім одного: ніби я міг щось "нафантазувати" у романі-хроніці. Моїм завданням було подати в читабельній художній формі спогади оповідача, що і зробив досить сумлінно. Це підтверджують автентичні спогади Л.П.

 

2. Деякі листи Є.Грицяка (м.Снятин)

2.1 Лист від 08.02.91р.

"Отримав Вашого листа. Зрозумів, що спогади в добрих руках і Ви щасливо доведете їх до людей. Дуже добре, що Ви зробите апробацію в пресі. Побачите, як це сприймуть люди.

 

Я тепер у лікарні в Снятині. Можу Вам дати, чи точніше, додати до спогадів Павлишина дуже важливий факт з його біографії, який мав місце в 54-му році, другий – в 55-му, потім ще дещо з 60-61-го років. Це – дуже корисні для нього свідчення, їх конче треба буде долучити до його спогадів...Якщо це не так квапно, то я після лікарні якось виберуся до Вас".

 

При нашій зустрічі пан Євген пообіцяв написати спогад про Л.П. і розказати декілька епізодів з часів їхнього спільного перебування в таборах. Коли в таборі його, молодого мельниківця, так звані "тверді бандерівці" хотіли вбити, він про це розповів Луці Степановичу і той урятував його. Сказав також, що Л.П.виношував ідею створення у таборах збройних загонів з числа найсвідоміших українців, за що й поплатився у 1959 р., коли його заарештували вдруге. Я обіцяв надіслати йому роман-хроніку, що вже готувався до друку.

 

2.2 Лист від 14.05.91р. "Вашу бандерольку отримав. Дякую. Посилаю Вам свою згадку про Павлишина. Але гадаю, що цього для Вас буде замало. ..я кілька днів тому отримав листа від білоруса Климовича. Він написав історію Горлагу (650 сторінок). Її сьомий розділ присвячений Норильському повстанню. Там він згадує Павлишина, і добре згадує".

 

Так я отримав адресу Г.С.Клімовича – пишу через "і", бо так він себе іменував – і написав йому листа.

 

Згадка про Луку Павлишина.

З Лукою Павлишиним я зустрівся у Норильську, куди ми прибули зКараганди, у 1952 році. Він тоді перебував у 5-й, а я – у 4-й зоні Горлагу. Тому мизустрічалися тільки на роботі ("Горстрої"), куди виводили до праці в'язнівобохзон. Л.Павлишин мав там "привілейовану" роботу – він опалював т.зв."загальний блок", куди в'язні сходилися погрітись і отримати свій обід...Підчасповстання 1953 року ми були у різних зонах, тому про його участь у повстанні я нічого не знаю. Знаю тільки, що його, як активіста повстання, запроторили до Норильської, а потім до Володимирської тюрми.

 

Знов зустрівся з Л.Павлишиним у 1954 році на 05 л/п Тайшетського табору ("Озьорлаг"). Одного разу він покликав мене до себе й сказав: "Час дуже непевний. Хто знає, як нам доведеться вибиратися звідси. Можливо, що нам доведеться повоювати за право вернутися додому. Тому я хочу взяти кількох упливових хлопців, у т.ч. й вас, для теоретичного військового вишколу". Таким чином, на 05 л/п Тайшетського табору відкрилася вельми законспірована військова школа. Та довго вчитися нам не дали. Десь через місяць нас знову запроторили до Іркутської тюрми, де протримали рік.

 

(Принагідно хочу зауважити, що я ніяк не можу погодитися з Данилом Шумуком, який у США пише, згадуючи про цей л/п, що Павлишин нічим у таборі не займався, тільки лежав на нарах, а українські блатні відбирали у в'язнів пайку і годували Павлишина).

 

У Іркутській тюрмі ми сиділи у різних камерах. Але одного разу нас звели в одній камері (думаю, що це було зроблено навмисне) і ми деякий час просиділи там разом. Знову обговорювали тему повстання і втечі...Так нас захопила Великодня П'ятниця. Павлишин запропонував постити весь день і ми, голодні, постили разом з ним...

 

У 1956 році ми були звільнені Комісією Президії Верховної Ради СРСР.

 

28 січня 1959 року нас знову заарештували на тій підставі, що Комісія в 1956 році неправильно нас звільнила. В одну ніч було заарештовано 10 осіб і називали нас усіх "павлишинівцями".

 

Я зустрівся з Павлишиним у 1960 році в 7-й зоні "Дубравлага" (Мордовія). Через деякий час нашого спільного перебування там Павлишина забрали на етап. Десь через місяць він повернувся і сказав, що був у Москві, мав там серйозну розмову і упевнений, що нас усіх (10 осіб) незабаром звільнять...

 

Одного разу (мабуть, у 1963 році) до нашого табору прибула агітбригада зі Львова. У складі тої бригади був і Павлишин...Тоді Павлишин сказав мені, що він погодився приїхати у табір тільки з тою умовою, що йому дадуть можливість зустрітися зі мною та Іваном Долішнім і що нас звільнять.

 

До тодішнього ладу він ставився дуже критично, але вважав, що коли всяка боротьба припинена, то нам нема чого каратися й гинути в тюрмах, а треба старатися вийти і вижити. "Якщо не можеш бути левом, – любив він повторювати, – то будь лисом"...".

 

2.3. Лист від 29.08.1993р.

"Вибачайте, що з таким великим запізненням висилаю Вам подяку за подаровану мені книжку...Климович мені казав, що хтось зі Львова про цю книжку сказав, що вона дуже цінна для істориків (майбутніх), а для наших сучасників цього всього відкривати не треба. А я дав свій примірник до Снятина. Там мені сказали, що книжку скоро не віддадуть, бо це дуже важна книжка і там хочуть добре її простудіювати. Минулого місяця я був у Норильську і, певна річ, відвідав музей. Там мені сказали, що їм дуже бракує цієї книжки. Я пообіцяв їм написати про це Вам з тим, аби Ви цю книжку їм вислали...З повагою – Є.Грицяк".

Книжку в Норильськ я надіслав.

 

3. Лист від Божени Ольшанівської – липень 1994 р.

"Вельмишановний пане Щеплюк! Щире спасибі за книжечку Ваших поезій, які я з приємністю читаю. Про справи, які ми дискутували в минулому, прошу не турбуватися.Я зі всього зрезигнувала через нереальність здійснити намічені пляни і через великі перепони. Я уважала, що вартість рукописів мого Батька лежить тільки в історичній вартості – це значить висвітлення реальности 40-вих років, якою вона направду була.

 

Із залученої статті (з часопису "Америка") можете відчути наставлення і реакцію Бедрія, який віддзеркалю опінію націоналістів-бандерівців в діяспорі. Він і його колеги закривали і дальше закривають історичні помилки, недотягнення і навіть злочини проти українського народу, які вони заподіяли. Як хтось про ці помилки пише, тоді вони його атакують як зрадника. Так як мені здавалося, націоналісти в Україні також ворожо ставилися до мого Батька (далеко не всі – В.Щ.) і називали його зрадником-коляборантом КҐБ. Якщо у Вас ще якісь ілюзії залишилися щодо публікації рукописів, тоді ця стаття-критика відкриє Вам очі. З привітом – Божена Ольшанівська".

 

Ця історія уже в минулому, але розкриває політичну недалекоглядність навіть неосвідомленість однієї з представниць американської діаспори, громадської діячки Б.Ольшанівської, яка є членкинею Союзу Українок Америки (СУА). Про надумані "злочини" ОУН-Б сьогодні в Україні говорять тільки прокомуністичні та промосковські яструби, яким наша незалежність, український патріотизм – більмо в оці. Після того, як у наступному листі п.Божена почала лякати мене судом за те, що я у романі-хроніці використав спогади її батька, наше листовне спілкування припинилося.

 

Надалі подаю у своєму перекладі з білоруської мови уривки з листів нині покійного білоруського патріота і письменника Григорія (Ритора) Сергійовича Клімовича, з яким вів листування з травня по грудень 1991р. Вони цікаві, як історичні документи, хоч би тому, що колишній політкаторжанин Г.Клімович улітку 1991р., коли ще існували Союз і КГБ, у час відомого ГКЧП, відкрито висловлював мені, незнайомій людині, свої національно-патріотичні погляди. Це, мабуть, було б неможливим тепер, при режимі Лукашенка. Він і пролив мені світло на ще одну зі сторін багатогранної і багатостраждальної постаті мого родича.

 

4. Листи Г.Клімовича (м.Гомель)

4.1. Лист від 02.06.91р.

"Шановний Василю Романовичу! Я цілком розділяю Ваші почуття до Луки Степановича Павлишина і буду радий допомогти Вам у Ваших намаганнях вернути Павлишину його добре ім'я.

 

Я добре знаю Луку Степановича, був з ним у "Горлагу" (Норильськ), в одній групі барж пливли по Єнісею з Норильська, разом сиділи у внутрішній тюрмі Красноярська. Разом були і у Володимирській тюрмі, потім – в Озьорлагу (Тайшет), у Іркутській тюрмі і знов – у Володимирській. Після звільнення ми тривалий час переписувалися...

 

...На цей лист я йому не відповів і наше листування обірвалось. Але я не відповів йому не тому, що порахував зрадником. Ні!.. Я добре розумів, що у Павлишина не було іншого вибору. Перед ним була альтернатива: чи згодитись на пожиттєве зневолення і смерть у таборі, чи відмовитись від своїх поглядів і виступити з публічною заявою. Він вибрав останнє. Так, як це колись зробив Галілео Галілей...Я не сумніваюся, що Павлишин так само, публічно відмовившись від своїх попередніх поглядів, продовжував вірити, що на Україні не буде щастя, доки вона не доб'ється незалежності і не стане незалежною державою. І ось який парадокс: Галілея ніхто не звинувачував у зрадництві і навіть у малодушництві, а Павлишина, вважають, можна...

 

(Можливо, Л.П. пожертвував би всім але не міг залишити в біді тих 10 політв'язнів-"павлишинівців" – про них згадує Є.Грицяк, – яких згуртував і готував до збройного повстання та втечі. Він фактично врятував їх своєю удаваною "покаянною заявою" – В.Щ.).

 

… А зapaз – про роль Павлишина у Норильському повстанні. Я не читав спогадів Данила Шумука, тому не можу судити, що у тих спогадах правда, а що глупня. Я викладаю так, як було в реальності і, по-можливості, об'єктивно. Повстання було викликане самими берієвцями, які, виконуючи вказівку свого шефа, перші взялися "уже сточать рєжім" у "Горлагу" і почали самі творити "оголтєлий проізвол". Так, на початку травня конвой застрелив 5 чоловік у 1-му табірному відділенні, потім – 17 чоловік у 3-му, де був Шумук, потім – 3-х чоловік у 4-му.

 

Але й ці безпричинні вбивства не викликали масового протесту. Люди у 1-му, 3-му і 4-му таборах промовчали. І ось увечері 25 травня було вбито ще 5 чоловік у 5-му відділенні, де були в'язні: Л.Павлишин, Михайло Марушко, Герман Степанюк та інші, – і табір повстав. Тільки в'язні цього табору виявились підготовленими до масового протесту. Вони повстали перші і звернулись із закликом до в'язнів, які були в "оцеплєніі" Горстроя, де у той час був і.Заклик 5-го табору ми зустріли схвально. Ми приєдналися до протесту 5-го табору, а наступного дня до протесту долучилося 4-те табірне відділення.

 

1-ше 3-тє відділення (де був Шумук) долучились до повстання тільки на третій день. Паршивці (державні – В.Щ.) добре розуміли, звідки розгорівся "сир-бор" івсю свою увагу звернули на 5-те табірне відділення.

 

Але щоби придушити 5-те відділення, треба було з Горстроя забрати нас, тих в'язнів, які на початку повстання опинились у робочім "оцепленіі" і являлись ніби пов'язуючою ланкою між 5-м і 4-м табірними відділеннями.

 

А коли вдалося їм вивести нас у тилову зону, генерал Семйонов усі свої сили кинув на придушення 5-го табірного відділення. Чого він тільки не робив: і сотню офіцерів заводив у відділення, щоб захопити "зачінщіков", і провокаційні листівки розкидував, і нагороди, й золоті гори обіцяв, але 5-те відділення не здавалося.

 

В'язні були досить організовані, у них вистачало витримки, щоб усе витерпіти і вистояти, і в цьому – особлива заслуга Павлишина і Марушка.

 

Усі решта відділення, в т.ч. й 3-тє, де був Шумук, активного впливу на хід повстання поки-що не мали.

 

Заслуговує уваги і той факт, що коли у Норильськ прибула комісія із Москви, то найперше вона попрямувала у 5-те відділення, де з нею вели переговори Павлишин і Марушко.

 

І приборкувати повстання теж почали з 5-го табірного відділення. Біля тисячі чоловік загинуло тоді у 5-му відділенні. Такий опір був можливий тільки завдяки високій організованості людей, яких очолив Павлишин.

 

Потім було придушене 4-те відділення – і теж з великими труднощами, що змусило московську комісію зробити запит у Москву про додаткові санкції. Доки ждали тих санкцій, був заарештований Берія – і чекістам стало не до в'язнів. Тому-то 3-тя і 1-ша зони змогли продовжити свій протест, адже ними фактично вже ніхто не цікавився. Коли ж надійшов їх час, вони не виявили тої організованості в опорі, яку показали люди у 5-му і 4-му табірних відділеннях. Так що невідомо, чим Д.Шумук може гоноруватись і що може ставити собі в заслугу. А ось роль Павлишина і Марушка у повстанні – визначна. Це завдяки їх зусиллям почалось і відбулося Норильське повстання.

 

Є ще про Норильське повстання у спогадах Дубіцького Бориса Петровича. Він нікого не знав з керівників повстання і написав про них як спостерігач, який у час повстання перебував у 5-й зоні. Зараз він проживає у Запоріжжі. Коли зацікавитесь, повідомлю його адресу. Спогади Дубіцького тим цінні, що він віддає дань поваги людям, яких особисто навіть не знав, але щохвилини відчував їх уміле керівництво. Шкода, що ці спогади досі не видані. Але будем сподіватися на краще...

 

(Сьому частину книги своїх спогадів Г.Клімович присвятив Л.П. та іншимвідомим українським націоналістам, з якими познайомився в Гулагу – В.Щ.)

 

Всього у листі не напишеш. Зустрінемось, і Ви отримаєте від мене усі відомості про вашого родича. Він був доброю, чуйною і достатньо принциповою людиною. Думаю, що в останні роки йому жилося дуже важко, бо був одинокий...

 

З глибокою повагою – Ригор Клімовіч".

 

4.2 Листвід 08.07.91р.

"...Мені було вельми приємно довідатись із Вашою листа, що мої спомини про Луку Степановича співзвучні Вашому розумінню його особи. І це природно, бо і я, і ви знали його як добру людину і відданого Україні патріота. Недавно, 22-23 червня, я був у Києві на Всесвітній конференції політв'язнів України. Там зустрівся з Грицяком, Николишиним, Кейваном та іншими...Так, я багато і змістовно розмовляв з Іваном Губкою. Він повідомив мені, що має від Вас рукопис спогадів Павлишина. Вислухавши мою думку про Луку Степановича, він запевнив мене, що зробить усе можливе, аби не покривдити пам'ять про нього. Мене підтримав Николишин, який розповів Губці дуже багато доброго про Павлишина. Але ми характеризували Павлишина так, як пам'ятали його з таборів, і не могли нічого сказати про наступні роки його життя. Можливо, після звільнення він не міг діяти так, як його найкращий друг і соратник по "Стєпьлагу", "Горлагу", "Азьорлагу" Михайло Марушко. Вам. напевне, відомо, що Марушка розстріляли в Інті у 60-ті роки. Такий "льос" випав і професору Антоновичу М.Д., одному з вищих керівників ОУН, – його отруїли на Колимі. Той же "льос" чекав і на Павлишина, якби він, як той Галілей...

 

Був на Конференції також президент Ліги українських політв'язнів із Канади.Я з ним теж розмовляв, і він такої ж думки, що Павлишину треба віддати належне за все те добре, що він зробив для розвитку національного руху в Україні і за його діяльність у таборах. А ось наступні роки життя Павлишина треба добре вивчити, щоб дійти до правильних висновків. І в цій справі багато можете зробити Ви і його близькі та рідні, які в ті роки його знали, зустрічалися з ним...Вам, Василю Романовичу, треба зібрати усі спогади та свідчення, а ми, його друзі, допоможемо і скривдити пам'ять про Луку Степановича не дамо. Він вельми багато зробив для кожного з нас, а багато хто завдячує йому своїм життям.

 

Ви багато уваги приділили Д.Шумуку. Ми і про це говорили. Його спогади – це брудний пасквіль на всіх, ними обурені всі, особливо Николишин, і безумовно, без відповіді ці спогади не залишаться. На Конференції Шумука не було. Шкода...".

 

4.3 Лист від 07.08.91р.

"...Я вельми вдячний Вам за ті зусилля, які Ви прикладаєте для відродження доброї пам'яті про Луку Степановича, і коли справді вважаєте мої листи і мої свідчення корисними, то можете використовувати їх на свій розсуд. Я теж не забуваю Павлишина і домігся того, що його фотографія і мій невеличкий нарис про нього розміщені у Норильському музеї на стенді "Активні учасники повстання в Горлагу"...

 

Подаю ще декілька штрихів до портрета Павлишина.

 

Після падіння Норильського повстання мені довелося бути разом із Павлишиним у тюрмі Ширяєва, у так званій "Пашкіной дєрєвнє", а потім нас разом етапували з Норильська. І ось якось у баржі, коли ми пропливли Ігарку, до мене підійшов Гена Щур і сказав, що мене кличе до себе Павлишин. Лука Степанович знаходився у центрі трюма. Біля нього були Михайло Марушко (згодом розстріляний) і Євген Горошко...Коли я підійшов, Павлишин значуще поглянув на мене і висловив побажання, щоб я узявся написати гімн про Норильське повстання російською мовою, але на мелодію якої-небудь націоналістичної пісні. На думку Павлишина, такий гімн і через роки нагадуватиме людям про наше повстання і про наших товаришів, які загинули. Я погодився, і Николишин наспівав мені мелодію пісні "Мов той олень, що загнаний в болота..." На цю мелодію я написав слова російською мовою і наступного дня подав цей вірш Павлишину. Вірш Луці Степановичу сподобався і, з його схвалення, отримав право на життя. Звучить він добре, ми співали цей гімн у Києві під час Конференції політв'язнів України,..

 

(Подаю тільки перший куплет – В.Щ.)

 

Не страшны нам тиранства большевизма.

Ми знали горе свыше всяких мер.

Известны нам все ужасы чекизма

И плач людей на землях СССР...

 

Зараз цей гімн перекладений на українську мову і був надрукований у Львівській газеті "Нескорені", №1. Але над ним було написано: "Автор невідомий". Переклав Ангелюк. Цю недоречність уже виправлено, але ніхто, крім Є.Горошка і В.Николишина, не відає, що цей гімн був написаний з ініціативи і за дорученням Павлишина. Це теж треба виправити...

 

І ще одна риса. Якось на цій баржі Павлишин поцікавився у мене, як у білорусів з національною свідомістю. Відповідаючи, я повідав йому, що більшовики поступили з білорусами куди страшніше, ніж з українцями. У 1939-40 рр. усі, хто залишився у Західній Білорусі, поляки, а також п'ята частина білорусів були виселені, вигнані в Сибір. На залізниці Тайшет-Лєна чи не під кожною шпалою лежить замучений у вигнанні білорус. А в Західну Білорусію було переселено біля 2 мільйонів росіян – так що ця частина Білорусії виявилась повністю русифікованою. Всі наші надії тільки на Східну Білорусь, де ще звучить наша мова, де люди не забувають свої звичаї, традиції і свою історичну спадщину.

 

Вислухавши це повідомлення, Павлишин хвилин з п'ять мовчав, а потім сказав: "Керівництво ОУН про це не знало, а вам, як я розумію, потрібна була допомога". І тут же додав: "Ну, нічого. Будемо виправляти цю помилку...". Про те, що зробив Павлишин для мене і для білорусів у таборах, я буду говорити на установчому з'їзді політв'язнів Білорусі...".

 

4.4. Лист від 13.09.91р.

"...Я теж роблю і буду робити все можливе, щоб образ Луки Степановича люди сприйняли таким, яким він був у житті і яким запам'ятався тим друзям по неволі, котрі були з ним разом і ділили навпіл одну горбушку.

 

Так, у газеті "Гомін волі", яка видається у м.Стрию Львівської області, за 22 червня надрукована стаття "Дике полювання королів Сталінщини", де я згадую і про Павлишина.

 

Недавно (5 вересня) московська "Независимая газета" на двох газетних шпальтах надрукувала мою статтю "Норильське повстання", де чимало сказано про Павлишина і вміщена його фотографія...У Норильську в музеї поміщена його знимка на стенді "Керівники Норильського повстання". У білоруському видавництві "Полум'я" готується до друку мій спогад про "Горлаг", де Л.С.Павлишину я присвятив дві глави...

 

Ви у своєму листі до мене згадали прізвище Дужинський. Я, напевне, знаю його і він повинен знати мене. Це невеликого росту, міцний і, пам'ятаю, дуже енергійний чоловік. Якщо не помиляюся, звуть його Веніамін Михайлович (насправді – Роман-Веніамін – В.Щ.). Після визволення з табору він проживав у Золочеві, а в 1957 році приїжджав до мене в Гомель, аби домовитись про продовження боротьби з більшовиками...Дуже швидко, як мені потім стало відомо, Дужинський вивісив у Львові жовто-блакитний стяг України і був заарештований. При арешті у нього знайшли два моїх листи і незабаром заарештували й мене. Так що з Дужинським ми – ніби два "подєльнікі"...

 

Віншую Вас із набуттям Україною своєї державності. Віковічна мрія українців збувається, і пошли Вам, Боже, удачу у справі відродження своєї любої Батьківщини. Підводиться з попелу й Білорусь, але у нас важко. Росіяни починають формувати "інтєрфронт". Уроки Прибалтики їх нічому не навчили...".

 

4.5 Лист від 14.10.91р.

"... Посилаю Вам свою статтю, яка була надрукована у Москві, в "Независимой газете". На виході з друку два збірники з моїми спогадами. Один з них, той, де будуть поміщені мої спогади про Павлишина. Коли він поступить до мене, вишлю Вам. Зараз, як мені повідомили з Іркутська, там на обласному радіо читають фрагменти з моїх спогадів. Журнал "Новый мир", №9 надрукував мого листа із зауваженнями до "Архіпелагу Гулаг" А.Солжєніцина. Готуються до друку мої спогади і в Білорусі у часописі"Криниці"...".

 

4.6 Лист від 09.12.91р.

"...По-перше, віншую Вас, Ваших друзів і всіх близьких з великою перемогою – набуттям Україною своєї державності. Збулась віковічна мрія – Україна стала вільною і самостійною. Це свято не тільки Ваше, але й наше, бо Ваша перемога дає натхнення білорусам у боротьбі за визволення своєї землі...

 

...Як зустрінетесь із Дужинським, чи будете йому телефонувати, передайте йому від мене вітання і щирі побажання. Телеграму я від нього отримав і передав його адресу в Москву для запрошення його на конференцію учасників табірних повстань, яка має відбутися...

 

Конференцію вирішили провести у красавіку (квітні), бо хочемо зібрати хоч головних із великої кількості соратників – учасників повстань у Горлагу,Рєчлагу, Стєплагу, Ухтвижмлагу (це слово написано нерозбірливо – В.Щ.), УТЛ-501 і багатьох інших. Кличемо і родичів тих, хто загинув... З моїх друзів буде ще дочка Юри Кнопиуса, якого за керівництво повстанням у Стєплагу розстріляли...Ось поки що й усе. Бажаю Вам, Вашій сім'ї і сім'ї Л.Павлишинн доброго здоров'я і всього найкращого у житті. Слава Україні! Слава Білорусі!

 

З глибокою повагою – Ригор Климович".

 

5. Лист Б.Дубіцького з м. Запоріжжя від 17.12.91р.

"... І все-таки нещодавно я отримав з Московського "Меморіалу" архівні матеріали, що стосуються Норильського повстання, в яких є такий документ:

 

"По донесениям агента "Юрок" одними из руководителей волинки являются Омельянюк Владимир Яковлевич, 1922 г. рождения, уроженец села Тулечево Волынской области, осужден в 1944 году по статье 58-1а на 10 лет, и ПавлишинЛука Степанович, 1907 года рождения, образование высшее, окончил Пражский университет, учитель, осужден по статьям 58-1а и 58-11 УК УССР на срок 25 лет.

 

Начальник Тюремного управления МВД СССР полковник Кузнецов"

 

Більше нічого з цього приводу я написати не можу. Взаємно поздоровляю Вас із здобуттям Україною незалежності і утворенням власної держави. Щодо Президента – розділяю Ваше незадоволення, але на цей стан інакшого й бути не могло... Переважна частина народу України ще не дозріла до національної свідомості і перебуває у враженості СНІДом комунізму.

 

Бажаю Вам усього найкращого, щасливого Нового Року!

17.12.91р. Б.Дубіцький.

 

Перелік учасників національно-визвольного руху, відомих діячів, представників інтелігенції, згаданих у книзі

Авраменко В................................................ 65

Адам, бургомістр................. ............... 149, 151

Арсенич-Березовський ("Михайло")  153, 163, 193, 236-238, 240, 242, 272, 275

Бабин М........................................................ 42

Багринівський, адвокат..................   .......... 170

Багрій ("Паливода")........................... ........ 275

Базарко ..................................................... 145

Базилевич К............................................... 197

Бандера А................................................... 85

Бандера В................................................... 160

Бандера С. 57, 101, 106, 116, 118, 123, 133, 145, 146, 153-155, 159, 160, 161, 162, 169, 170, 172, 184, 199, 202, 206, 249, 274

Баран Ю...................................................... 207

Барановський Я...................... 29, 124, 152-154

Бачинський Є......................................... 44, 51

Березинський....................................... 71, 115

Березняк Є................................................ 272

Бесараб...................................................... 156

Білас В........................................... 115, 116, 156

Білинський ("Бистрий")...................... 252, 255

Білостоцький В................................... 126, 127

Біляк С.................................................. 226, 227

Бірчак В........................................................ 88

БірчакІ................................................ 28, 32, 88

Бобеляк М................................................... 197

Бобровський М., свяш............................... 273

Бобровська В............................................ 272

Богачевський І.......................................... 154

Богданов................................. 187, 192, 193, 198

Бодянський О., свящ................................... 42

Бойдуник Й................................... 145, 154, 161

Боровець ("Тарас Бульба")........... 233, 247, 248

Босий.............................................. .....151, 153

Ботвін Н.......................................... ........ 59,71

Браухіч.................................................101, 159

Бусел Я............ ,................................... ....204

Вальницький К................................. .54, 78, 87

Ватутін М.......................................... ........ 275

Великанович................................. .............. 91

Вербицький І............................................... 71

Вербовський М.......................................... 173

Вересюк.................................................... 226

Вівчар ("Рем")........................................... 204

ВійговичІ............................. ........ 123, 125-127

Вільшинський Б.................. ............... 216-221

Винниченио В............................. 28, 29, 69, 106

Возняк М. (Возняківна) 36, 74, 99, 102, 106, 109, 114, 119

ВоляновськаЗ............................................. 269

Вонс Ігор.................................................... 121

Вонс Ірина.................................... ...... 267-269

Врецьона Є. ("Волянський")....... 145, 151, 156

Гай-Головко............................................... 171

Галущинський М......................................... 14

Гасин О. ("Лицар") 57, 63, 70, 95, 100-106, 113, 123, 146, 153, 159, 161, 214, 216, 272

Гасин Ю. ("Строюк").......................... 216, 217

Гафткович В........................................ 149, 165

Гіліцінська Р........................................ 123, 282

Гірний І.......................................................... .59

Голінатий...................................................... ..78

Голіяш ("Бей")........ .'....................... 204, 227, 273

Головінський............................................... 156

"Голота"......................................................... 218

Горбовий В................................... 84, 88, 144, 163

Гординський, лікар...................................... 198

Горліс-Горський.............................. 226, 245, 256

"Горобенко"............................................ 241, 242

Гошовський ("Спартак")................. 231, 250, 251

Грабець О. ("Батько")............................. 247, 248

Гриньох Г., педагог...................................... 111

Гриньох І........................................... ........... 274

Гриньох М., педагог.................................... 111

Грицай Д. ("Дуб", "Перебийніс") 201, 203, 206-208, 213, 214, 230-235, 239, 240, 244, 248, 272

Грицина ("Хозар")........ :.............................. 146

"Гроза".............................................. 248, 254, 255

Грушевський М......................... 12, 25, 63, 69, 106

Гуляк Ю. ("Марко")................................ 138, 192

Давидович, свящ.......................................... 149

Данилишин Д......................................... 115, 156

Данилович...................................................... 26

"Данько"................................. .......... ........... 248

Де-Андрохович А.................................... 41, 42

Дерубський А.............................................. 270,

Дзерович Ю., свящ., педагог.......... 37, 40-42, 48

Довгань......................................................... 182

Донцов Д. 12, 14, 68-71, 106, 112, 113, 123, 172, 203

Дудар Я. ("Чавун", "Чугайстр", "Верес")........176, 177, 197, 241

Дужий М............................................. ...149, 165

Дужий П. ("Арсен")................. 165-171, 182, 198

"Дуліба"......................................................... 230

ДучимінськаО.................. 20, 21, 36, 45, 75, 92, 119

Дучимінський П.................................... 19, 26, 37

Дяків Д................................................. 83, 89, 109

Дякови, брати........................................... 81, 83

Жук................................................................ 192

Жураківський............................................... 115

Заблоцький ("Бойко")..................... 173, 180, 182

Завалішин...................................................... 190

Заяць М.................................................. 54, 78, 83

Залозецький В.............................................. 149

Зацерковний Б.............................................. 149

Зуб................................................................ 201

"Зіна"................................................. 248, 255, 265

"Іван"................................................ 241, 243, 244

Іванов............................................................ 149

Івахів В. ("Сом")....................... 172, 207, 211, 272

Ікалович, лікар......................... ...................... 33

Іларіон, свящ................................................. 239

Казанівський Б......................... 134, 139, 144, 146

Калинович В......................................... 43, 47, 54

Канаріс В.................................................... 159

Капустянсысий М................................. 154,161

Карачевський О. ("Свобода") 57, 100, 101, 105, 129, 145, 151, 156-158,214

Карпевич Б., адв........................................... 66

Кашубинський............................ -................ 202

Климишин М. ("Недобитий") 63, 144, 145, 153, 161, 163, 168, 172, 181, 186, 187, 207, 209, 212-214

Климишин ("Крук").............. 247, 248, 251, 252

Климів І. ("Легенда")........... 153, 168, 172, 181, 184,186, 187, 207, 209, 212-214

Ковалишин ("Білий")..... 184, 189, 191, 194, 195

Ковальський Ю........................................ 151

Ковальчук................................................. 197

Когут П., педагог...... .......................... 35, 36

Кобилянська О.................................. ...... 21

Кобринська Н........................................... 21

Козак В................................................... 128

Козак І., лікар........................................... 147

Козак М. ("Смок")......... .238, 248, 255, 267, 272

Козій С................................................ 175, 176

Коновалець Є..... 28, 34, 57, 71, 113, 124, 160, 169

Копач В.("Слон").................................. ....151

КориткоІ............................................. 166,167

Коритко М., свящ..................................... 212

Коритко Н........... ..................................... 212

Корпан М................................................... 29

Косовська Н.............................................. 268

Костецький І., свящ................................... 48

Котко Д............................. ........................ 66

"Кравс"..................................................... 170

Кравчук.................................................... 173

Кравців Б,........................................ 70, 85, 127

Крушельницький А............................. 49, 112

Кубійович В................... 144, 145, 162, 198, 227

Кузнєцов М.................................. 238, 274, 275

Кузьма ("Кузьменко")................. 148, 195, 222

Кузьмінський ("Горн", "Єнер") 156, 163, 214, 227

Кузьмович В., педагог............................... 43

Кук В. ("Леміш").... 140, 145, 153, 246-250, 253-255, 257, 260-265, 267, 272, 274

Кульчицький Б................................. ....... 151

Купчинський Р........................... 30, 63, 64, 134

КуриласО.................................................... 42

Лаба В., свящ............................................. 43

Лапінський ("Гучванський", "Вороняк")....205

Лебідь М. ("Максим Рубан";ьОрест")......... 116, 140, 171, 182, 193, 207-212

"Лев".................................................... 174, 232

Левицька М............................... 36, 89, 107, 117

Левицький Д........................................... ....67

Левицький І............................................ ....44

Левицький К................................... 25, 29, 161

Левицький С................................ 42, 51, 55, 72

Лемик М. ("Синишин")........ 116, 156, 163, 180

Ленкавський С................................... 153, 274

Лепкий Б..................................................... 30

Лепкий Л.............................................. 30, 64

ЛиндаО.............................................. 149-152

Липський, капелан.................................... 115

Лис В. ("Срібний")............... 170, 177, 178, 182

Лис Л........................................................ .207

Лисак М........................................ 123, 126, 127

Лісовський Р., педагог.............................. 42

Ломиш Г., Ломиш О.................................. 75

Ломиш Л., педагог.......... 75, 79, 83, 89, 110, 231

Лопатинський Ю.("Капина", "Лімницький")... 151, 152, 156, 162, 180, 187-189, 192,197

Лукащук В.("Кропива")................................. 244, 245, 249, 255, 266, 267, 272

Луцький О. ("Богдан", "Беркут")..,............... 83, 159, 206, 216, 217, 220, 221

Людкевич С............................................ 64, 88

Львівська В., педагог................................. 36

Маївський Д. ("Нестор")................................ 171, 175, 181, 182, 192-194, 272

Майба А.. 127, 148, 213, 214, 236-239, 244, 251, 255-257, 267, 272

МакарушкаО............................................. 117

МаксимецьО............................................. 163

Маланяк.............................................. 134, 149

Малечинська Я., педагог........................ .270

Мандрика ("Чорноморець")............... 166, 167

Матіїв M................................. 59, 60-62, 82, 109

MaтлaЗ. ("Річка")................................ 136, 207

Медвідь М. ("Карпевич", "Чичкевич")......... 123, 160, 165, 207, 210, 212, 241

Мелешко.................................................... 151

Мельник А. 124, 133, 146, 153, 155, 158, 163, 173, 174, 200

Мельниковим О., педагог.................... 35-37

Мерзляков................................................. 183

"Микольцьо"............................... ..250, 251, 255

Мирон Д. ("Орлик")............ 153, 157, 168, 178-183, 186, 187, 189-194, 198, 200, 201, 207, 231

Мишуга О.................................................. ..41

Міхновський М..............................        71, 247

Мойсеєнко............................................. ....192

Мриц О., педагог........................................ 43

Мурович В., свящ..................................... 166

"Муха"........................................................ 218

"Наймич"................................................... 254

НоваківськийО...................................... 44,45

Новицький С. ("Спец").....    .. 156-159, 206, 272

НудВ. Нуд І..................................... 81, 83, 111

Оберлендер Т.................................... 160, 202

Обуховський............................................. 173

Огієнко 1........................................ 41, 113, 141

Олексин, педагог...................................... 166

Олійник П. ("Еней") 233, 239-241, 245, 247, 249-252, 272

Оля ("Вовчик")............................. 182, 190, 191

Ольшанівська Б........................................ 123

Омелянович-Павленко......... 180, 196, 250, 256

Онишкевич Б.................. 165, 186, 189, 192, 207

Онишкевич Т...................................... 165, 207

Онуфер ("Коник").............................. 154, 174

Опарівська І............................................. .151

"Орел"...................................................... 250

Осінчук Г........................................... 133, 134

Островський В., педагог.......... 38, 76, 111, 112

Отмарштейн............................................. 154

Павлишин Ілля................................... 17, 119

Павлишин Марія................................ 32, 119

Павлишин Матвій...................................... 59

Павлишин (Долішня) Олена........... ........ 119

Павлишин Павло...................................... 109

Павлишин Степан........................ 5, 10, 12, 106

ПавлишинТеодозій..................... 5, 17, 119, 269

Павлишин Юрій................... 5, 6, 22, 24, 86, 113

Павлик А., Павлик M................................ 44

Павлюк, адвокат.............................. ...... 149

Павлюк М., Павлюк Г.,педагог......   ....... 111

Павчук ("Полтавченко") 239, 240, 245, 247, 255, 256, 261, 262, 266

Паліїв Д............. ...;.................................... 227

"Панас"................................................ 247, 252

Панасюк.............................................. 134, 137

"Панахид"............................................ 170,190

Панчак................................................ 38, 46, 47

Панчишин, лікар.................................... ..198

Панчишин, свящ....................................... 76

Пашук А.,педагог..................................... 272

Паньківський К..... 1................. ...144, 198, 227

Пелехатий К...................................... 54, 77, 78

Передерій................................................. .270

Перфецький Р........................................... 149

Петлюра С......... ........................ 28-30, 72, 141

"Петрович"................................................ 159

Петрушевич Є.. ................................... 28, 29

Питлик П........................................... 59, 60, 82

Плешкевич М., свящ.......................... 126, 163

Побігущий Є......................... 159, 160, 202, 227

Полішвайко............................................... 182

Полуведько К...............................        .... 176

Польовий ("Шахай", "Поль"). 151, 152, 217-221

Прилипенко...................................... 190, 191

Пришляк Г. ("Вайс", "Мікушка")... ...174, 204

Пришляк Є.............................................. 156

Прюцнер....................................... 253, 262, 263

Райхенау.............................................. 169, 173

Рак Я. ("Мортко") 57, 150, 151, 153, 156, 158, 159, 161, 206,

Раковський................... ........... ............... 62

РебетД.................................................... 274

Робітницький........................................... 168

Рудий В............................... .................. 151

Рудницький С.................................. -...... 42

Савчинський О................................... 156,207

"Савур"....................................... ..240, 241, 247

Савчук С. ("Наливайко"). 250, 252-258, 262, 263

Сагайдачна (Конашевич)......................... 203

Сайкевич................................................ 149

Сагайко, лікар.................................... 143, 149

Сак............................................... ..171, 187, 193

Самчук У............................................. 234, 247

Сахман В............................................ 40, 56, 59

Свистун М. ("Рубан") 127, 241, 245, 247, 248, 252

Свєнціцький..;............................................ 49

Сегеда, свящ........................................... 164

Селезінка, адвокат............................ 135-137

Семчишин Д.,свящ.............................. .....163

Сеник О............. 124, 153, 154, 174, 176, 178, 198

Семик Т. ............................................. 268

Сидор В. ("Шелест", "Лісовик") 160, 214, 215, 272

Сидорович С., педагог....................... ..43, 55

Скиба М.................................................. 176

Скоропадський П................................ .28, 69

Скорупський М. ("Макс")........... 248, 260, 261

Скрипник М.............................................. 106

Снігурович (сестри)................................. 149

Собчук, лікар....................................... ...198

Стадник Й............................................ 64, 112

"Стародуб"........................................ 238, 248

Старух Я. ("Стяг").............................. 206, 230

Степаняк М. ("Сергій","Лек......... ........ 203, 204, 216, 240, 275

Стернюк, свящ...................................... 107

Стефаник Ю........................................ 53, 171

Стецько Я. ("Карбович")..154, 159, 162, 164, 172

Студинський К........................................... 49

Судоплагов II. (Яценко, Валюх)....  ......... 162

Сухий, свящ....................................... 83, 89, 90

Сушко Р............................................... 154, 197

Сціборський М.............. 154, 174-176, 178, 198

"Тарас"................................ ........:.259, 260, 267

Тарнавський М................................... 137, 161

Татомир В................................................. 163

Твердохліб................................................. 88

Тимощук, свящ........................................ 149

Тимчишин І.................... .................. 133, 139

Тисовський О............................................ 55

Тиховський В., педагог........................ 39, 42

Трильовський К.................................... 14, 68

"Уляна"................................................... .257

ФедакС................................................ 34, 59

"Фурман"............................................ .....170

Хам М.................................................... 83, 87

"Хмара"............... 248, 252, 255, 259, 260, 267, 271

Хома В........................... ;........... 182

Хомин........................................................ 78

Храпливий, інж........................................ 149

Цегельський Р.................................. 42, 76, 110

Целевич.................................................... 66

"Цісик" .................................................... 254

Цурковський Я.......................... 53, 64, 65

Чайківський, прац. "Маслосоюзу".......... 149

Чайківський, теолог................................. 149

Чарнецький................................................. 88

Часник В............................................. 189, 190

Чаус, диригент.......................................... 172

Чемеринська.............................................. 154

Червінський............................................... 151

Чижевський В. ("Новик").........    ............. ..158

Чубатий М, педагог..................... 206, 207, 216

Чуйко, полк. УНР...................  .............. 42, 43

ЧуйкоГ....................................................... 172

Шевчук......................................... 159, 173, 213

Шепель, отаман......................................... 197

Шептицький А................ 13, 44, 46, 89, 202, 227

Шептицький Л.......................................... 144

"Шпак".................................. 216-218, 221, 223

ШтепаК...................................................... 191

Шухевич Р. ("Тур","Щука", "Чупринка") 57, 71, 151-156, 159-163, 173, 202, 204, 215, 216, 227, 230, 240, 244, 248, 263, 273

Шухевич С.................................................. 14

Щеглюк Григорій...........................  ............ 10

Щеглюк Олекса.......................................... 26

Щеглюк Павло........................................... 6,9

Щеглюк Роман........................ 75, 109, 117, 118

Щеглюк Юрій.... :.....;............ ...      ......6,25, 32

Юрченно В............................... ............... .256

Юшка........................................................ 191

Яворський Й., свящ.................      ........ 138

Ярий Р. ("Карпат")....................  ......... 160, 184

Яценюк............................................... 170, 178

Яцків              88

 

 

ЗМІСТ

Частина перша. ГАЛИЦЬКА ВАНДЕЯ.................................................................................. 5

Тривожні вістки і початок війни............................................................................................... 5

Наші й не наші..................................................................................................................... 10

Вішальники й рятівники......................................................................................................... 16

Народна школа. Розвал імперій та інші чуда.......................................................... .............. 18

ЗУНР, УГА – і знову війна...................................................................................................... 24

Зміна стихій........................................................................................................................... 31

Приватні студії....................................................................................................................... 34

Після тривог – радощі............................................................................................................ 36

Учителі та їх підопічні. Нові знайомства................................................................................. 38

Бурси і бурсаки............. ;................................................................................................. :....45

Прогулянки у Борислав, Галич і Крилос................................................................................. 49

У полоні книг і "Пласту"........................................................................................................... 52

Політичні фронти. Убивства..................................................................................................... 57

Таємний університет. УВО....................................................................................................... 62

Сфери коломистецькі. "ІНТЕБМОВСЕГ"...................................................................  ............. 63

УНДО і "радикальні дуби"......................................................................................................... 66

Дмитро Донцов. Нові теракта................................................................................................... 68

Мої переживання. Ферії........................................................................................................... 72

Матура................................................................................................................................... 76

Частина друга. ПРАЦЯ, ВИШКОЛИ, БОРОТЬБА.....................................................     ......... 78

Сельробагітатор. Вибори 1928 року............................................................................... :........ 78

Двоякі почуття. Походи на Маківку......................................................................................... 88

Соколики і "злата" Прага.......................................... .............................................................. 90

Вишкіл капрала...................................................................................................................... 95

Практика і нові знайомства. Подальші дискусії з Гасиним....................................    ............. 102

Смерть батька. Бідування............................................................................... ..................... 106

Нова робота. "Політична Дульцінея"..................................................................................... 110

Дещо про Юрія. Смерть Возняківни...................................................................................... 113

Нові жертви.......................................................................................................................... 115

Судилище. Нові настрої селян.............................................................................................. 116

Трагедія з братом. Знову – вчителювання і навчання...........................................  ... ........... 119

"Дух одвічної стихії"............................................................................................................. 123

Початок німецько-польської війни. Втеча з полону..................................................   ........... 128

Клопоти з дружиною. Організація тимчасового правління у Радехові. Нові завдання..           132

Частина трета. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА........................................................................... 139

Похід на Київ. Холмщина, Підляшшя – Генерал-губернаторствоі "домен" ОУН                     139

Українська поліція.............................................................. ,.............................................. 146

Кипуча діяльність. Кадри і вишколи. Розлам в ОУН............................................................ 149

Краків. Високий пост і великі вимоги. Українські легіони..........................................   ........ 155

Сумні Зелені свята. Підготовка до походу......................................................................... 160

Початок війни. Шлях на схід.............................................................................................. 164

"Співпраця" з вермахтом у Житомирі. Поїздка у Васильків.

Культуртрегери і Галина Чуйко. Мельниківці та поліція..................................................... 168

Убивство Сеника й Сціборського....................................................................................... 174

Кінець похідної групи. Неймовірні пригоди......................................................................... 178

Шлях на Київ. "Легенда"................................................................................................... 184

Дальші поневіряння і невдачі........................................................................................... 187

Мій арешт. Під конвоєм – додому. Хвороба...................................................................... 192

Гетто Львова. Мене допитують і милують. Смерть "Максима Орлика"..................  ........... 198

Частина 4. КРАЙ "ЗАХІД" – ВОЛИНЬ – ЗАХІД.......................................................  .......... 201

Край "Захід", його кадри. Конференція військовиків............................................... .......... 201

Пропозиція Шухевича. Перші курені та бої в Карпатах....................................................... 215

Голодний відпочинок. Хто – в дивізію "Галичина", хто – в УПА..................................    ..... 224

Палають села. УПА-"Північ"............................................................................................... 231

Створення групи УПА-"Схід".............................................................................................. 245

Похід на південь. Угорці. Даремні втрати........................................................................... 249

Постій у Колодно. Бунт "наливайківців". Розбиті "Хмара" й "Олег"...............................     ... 255

Невдача під Збаражем. Переговори................................................................................... 260

Вихід з УПА і перехід у підпілля........................................................................................ 264

Ще дещо про Кузнецова, Ватутіна і бій під Гурбами........................................................... 274

Спомини людей, які знали Луку Павлишина................................................................. 276

В. Дужииський. Очищення сльозою пам'яті........................................................................ 276

О. Долішня. Мої брати....................................................................................................... 279

Вол. Павлииіин. Засів патріота.............................................................................. ............ 280

Ю. Долішній. "Скоро прийдуть за мною!"........................................................................... 285

/. Давидович. Що запам'яталося про Л. Павлишина ("Вовка").............................................. 287

Р. Щеглюк. Л. Павлишин у юнацькі роки та в час підпілля................................................. 289

Віра Павлишин. "Буду чекати!"......................................................................................... 290

В. Щеглюк. Таємниця Луки Павлишина............................................................................. 292

Уривки з листів про Л. Павлишина із коментарями............................................................ 303

 

Перелік учасників національно-визвольного руху, відомих діячів, представників інтелігенції, згаданих у книзі   315

 

Науково-популярне видання

ПАВЛИШИН Лука Степанович

"На грані двох світів..."

Спогади військовика-бандерівця

 

Літературний запис і підготовка до друку – Василь ЩЕГЛЮК

Видавничий редактор – Галина КАПІНІС

Комп'ютерне верстання – Борис МАЦЬКО

Відповідальний за випуск – Олег ДУК

 

Підписано до друку 11.11.10

Формат 60x84/16. Папір офсетний.

Зам. № 246/16-10. Ум. друк. арк. 18,60

 

Видавництво "СПОЛОМ"

79008 Україна, м. Львів, вул. Краківська, 9

Тел./факс: (380-32) 297-55-47

e-mail: spolom@mail.iviv.ua

Свідоцтво держреєстру:

серія ДК, № 2038 від 02.02.2005 р.

 

Друк ФОП Гуменецький М. В.

81630 Львівська обл., Миколаївський р-н,

с. Гонятичі, вул. Польова. 10

Свідоцтво держреєстру: № 083613 від 18.08.2008 р.

 

Павлишин Л.С.

С 53

"На грані двох світів…": спогади військовика-бандерівця. /

Літзаписувач В. Щеглюк. – Львів : СПОЛОМ, 2010. – 320 с.

ISBN 978-966-665-571-7

 

У спогадах колишнього військовика-бандерівця яскраво описано багато невідомих досі подій і фактів, політичне та культурне життя Львова у 1917-1939 pp., подано багато нових фактів періоду війни, характеристики багатьох українських патріотів, більшість із яких загинули, а також висвітлено деякі обставини загибелі провідників ОУН(М) О.Сеника і М.Сціборського.

 

Для широкого кола читачів та усіх, хто цікавиться героїчними сторінками національно-визвольної боротьби українців у ХХ-му ст.

ББК 84.4 УКР