"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина ІІІ. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

опубліковано 16 лют. 2017 р., 09:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 бер. 2017 р., 03:13 ]

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

(Частина третя в основному відповідає 4-й частині рукопису Л.П. "Галицька Вандея стає ренесансом" ("На грані двох світів...").., "Мої переживання в Другу світову війну. Оунівське підпілля в 1939-45 роках")

ПОХІД НА КИЇВ

 

ХОЛМЩИНА, ПІДЛЯШШЯ–ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО І "ДОМЕН" ОУН

Серед утікачів переважала українська інтелігенція – юристи, лікарі, вчителі, кооператори, громадсько-політичні діячі, хоч траплялися, звичайно, і волоцюги, авантюристи, спекулянти, які шукали затишнішого місця. З останніми, котрих було багато і в завойованій Польщі, німецька влада, гестапо швидко розправлялися, запроваджуючи та підтримуючи свій арійський "орднунґ" (порядок (нім.)).

 

Частина прибулих, які бажали працювати і заробляти, спішили далі на захід, аж у Німеччину, де німці зрівнювали їх у правах із своїми робітниками та спеціалістами. Добровольців-остарбайтерів вони цінили значно вище, ніж тих, кого привозили на примусові роботи як рабів. У військових та окупаційних владних установах найбільший попит був на перекладачів, що знову ж таки свідчило про далекосяжні плани гітлерівців. Готували і розвідників, і майбутніх шуцполіцаїв, і яничарів, не зважаючи на національне походження претендентів.

 

Переважна більшість галицьких інтелігентів старшого покоління, як і я, володіла польською, російською та німецькою мовами. Маючи такого перекладача, окупант міг порозумітися з будь-яким слов'янином.

 

У Генеральному губернаторстві (надалі у спогадах – ГГ), яким після краху стала Польща, українці швидко давали собі раду – вони створювали свої школи, осередки різних товариств, як і "Просвіти", клуби за інтересами, споживчу кооперацію, українські допомогові комітети (УДК), відновлювали церкви.

 

До речі, щодо церковних конфесій ОУН зайняла нейтральну позицію, тобто підтримувала і греко-католицьку, і православну церкву, її провідники демонстративно відвідували церкви обох конфесій і вимагали цього від усіх членів ОУН. Це й зрозуміло: якщо націоналісти колись прийдуть до влади в Україні, то не допустять жодної міжконфесійної ворожнечі – вона спочатку мала місце на Холмщині й Підляшші, – а заставлять владик цих споріднених церков знайти шлях до об'єднання. Непереливки було вірянам-католикам– їх навіть били за неповагу до православних. Діставалося й польським ксьондзам...

 

Провід ОУН, який розмістився у Кракові, почав негайно нав'язувати контакти із своїми членами, чим найбільше займався, член Проводу Василь Кук. Був наказ відшукувати всіх оунівців та симпатиків ОУН, організовувати їх, вишколювати організаційно та військово, сприяти їх працевлаштуванню, давати завдання і перевіряти їх виконання та дотримання норм поведінки, посилено вести агітаційно-роз'яснювальну роботу.

 

Найпершим кличем і завданням членства було українізувати наш споконвічний домен – Холмщину, Засяння і Лемківщину, які були сполонізовані і частково зрусифіковані колонізаторами. Українців цих земель належало якнайшвидше об'єднати в єдиний національний фронт. Не менш важливу роботу проводив і Микола Лебідь, який приїхав з Чехословаччини, де оклигував після багатьох років тюрми. Він узяв під опіку територію від Любліна до Варшави, де створював УДК і завдавав шкоди польським підпільним організаціям, що множились, як гриби після дощу.

 

Пробувши декілька днів у с.Завишня, я через Варяж та інші галицькі села подався за визначеним мені напрямком – у Томашів-Люблінський (надалі –Томашів, Томашівський) повіт, що на Холмщині. На в'їздах у села від заходу ще стояли вітальні брами для німців із синьо-жовтими прапорами, тризубами і свастиками. Подібні брами були у вересні і в західно-українських селах, тільки із східного боку, а замість свастики були макети схрещених серпів та молотів. Як символічно і тупо все виглядає тепер, коли ми познайомилися ближче з першими й другими зарозумілими, пихатими, жорстокими "визволителями"!..

 

На перший погляд німці були більш педантичні, розумні й культурні, а насправді вони люто ненавиділи все чуже їм, як споконвічні завойовники, визнавали тільки право сили, право своєї "вищої" раси. Були й серед них нормальні люди, але вони опинилися в меншості після впливу на маси привабливих гасел "Майн Кампфу".

 

У Завишні я встиг познайомитися з перекладачем прикордонників – недовченим студентом-українцем з Австрії. Той увійшов у довір'я молодого німця – командира прикордонників, який признався, що ненавидить фашизм, але мусить служити фюреру, бо це, на жаль, теперішній вибір більшості німецького народу. В майбутньому ще не раз зустрічатиму таких розсудливих людей серед німецьких вояків та офіцерів, що вирятовуватимуть мене з небезпечних ситуацій, наражаючи себе на неприємності від гестапо, яке полювало за мною в Житомирі, Білій Церкві, Василькові, Києві, Львові... Та про це – пізніше.

 

На Холмщині вітальних брам уже не було. Це означало тільки одне переважання православ'я і польського елемента. Елемента не так національного, як сполонізованого або зрусифікованого колись, який ще не скоро позбудеться своєї залежності від колишніх хазяїв. Українська більшість тут уже не та, що в селах, які ще недавно належали до Галичини, вона була більше заражена москвофільством. Там я чув вечорами національно-патріотичні пісні, наприклад, "Ми зродились із крові народу", а тут – "Ой ти, Галю..." або російські.

 

Холмщаки-русини не сприймали німців так само, як не любили й поляків, хоч і розмовляли частіше польською, – їх би більше влаштовував прихід п'яних більшовиків зі Сходу, ніж бундючних гітлерівців із Заходу. З цим русокомунофільством доведеться тепер боротись, можливо, через дітей, адже я розраховував на подальшу вчительську працю.

 

Більшість православних церков були панською Польщею закриті, а тепер їх урочисто відкривали, а якщо зруйновані – то відбудовували. Цьому сприяли оунівці, як я переконався згодом у Лащеві. У старовинній,ще з князівських часів, церкві княжого міста Холма діяв костьол, тому його терміново закрили, а церкву передали православній громаді. У ній незабаром розмістився нововисвячений архієпископ Іван Огієнко, якого я вже згадував як професора-теолога Варшавського університету і мого викладача української мови та літератури в 1922-24 роках. А ще він був колись ректором університету, міністром за Скоропадського та Петлюри.

 

Гітлерівська влада в ГГ свідомо проводила нібито проукраїнську політику, на противагу політиці протипольській, ще більше поглиблюючи яму між двома сусідніми слов'янським народами. Знову діяло оте "Divide et impera" (розділяй і владарюй" (лат.)).

 

Маючи багатьох прислужників з-поміж українців, які добре знали польську мову, вони засилали їх під видом поляків у польські підпільні організації і таким чином викривали та знищували польських націонал-шовіністів, офіцерів і просто патріотів загарбаної Польщі, особливо у великих містах. Поляки, які боролися, затаювали ще більшу злість до українців, особливо членів ОУН (а згодом і УПА), хоч ті, навпаки, – прагнули налагодити співпрацю з польським рухом опору. На жаль, Провід ОУН не зумів вирішити цю проблему, що привело згодом до взаємовинищення поляків та українців на Волині.

 

Німецькі окупанти були майстрами провокацій і нацьковування одних національних груп на інші для своїх цілей. Наведу два приклади з періоду війни, які мені достеменно відомі. У 1942 році в Лащеві хтось застрелив німецького солдата. На другий день гітлерівці зігнали з усієї околиці на те місце усіх дорослих чоловіків, переважно поляків та українців, і в присутності жінок та дітей розстріляли кожного десятого, тобто провели "децимацію", як це робили у стародавніх імперіях.

 

Влітку 1943 року в околиці села Рожанки Сколівського району група польських студентів-підпільників із Львова під проводом якогось "Шарого" розстріляла німецький патруль охорони лісів, який складався з кількох азербайджанців. За це німці спалили село і вбили у кілька разів більше місцевих селян-українців. Думаю, що такі провокації поляки робили свідомо і неодноразово. Зрештою, студенти-підпільники в цьому призналися, коли їх зловили і допитали воїни куреня самооборони "Кривоніс" (про це – у одному з наступних розділів). Гасло "розділяй і владарюй" завжди на користь завойовника.

 

Уже працювали печі крематоріїв у Освєнцімі, Майданеку, Треблінці– для поляків і для всіх, а для євреїв та циганів – ще й концтабір Белзець. Масове знищення різних злочинців, євреїв, польських підпільників, бойовиків і не толерантної до режиму інтелігенції почалося при допомозі поліції, жандармерії, провокаторів та перевдітих агентів у 1940 році.

 

На простих людях гестапо відточувало свою майстерність виявляти і знищувати ворогів Рейху. Багато офіцерів, адвокатів, суддів, колишніх працівників органів управління, лікарів і навіть священнослужителів потрапило в Освєнцім. Звідти незабаром почали надходити родичам ящички з попелом та одяг померлих нібито своєю смертю чи від хвороб колись здорових і сильних людей. Ці ящички робили свою справу – люди ще більше боялись, а світ повинен був робити висновок про порядність та людяність (навіть прах і одяг повертають рідним!) гітлерівських катів...

 

Багато чого зафіксувала пам'ять у дорозі, яка після Холма пролягла через Телятин і Потуржин у містечко Тишківці, де колись було велике єврейське передмістя. Побачив згарища і розвалини – це справа рук гестапо. Воно спалило передмістя, щоб зібрати докупи багатьох євреїв. Нещасних загнали у розвалену будівлю колишнього торгового осередку, в якої був дах, що тримався на фрагментах стін. Через нестачу місця люди клубились, як черви... Коли настала зима, то вони майже всі повмирали від холоду та голоду.

 

Біля села Турковичі в напрямку до річки Гучви німці руками євреїв рили осушувальний канал у болотах. Люди гинули десятками і сотнями, їх закопували у насипі, а живих гнали і гнали до праці, заставляючи ще й співати. Це називалося "трудовим перевихованням"...

 

Мої знайомі розказували, що гітлерівці влаштовували євреям ще й не такі "жарти". У грудні вони відпускали їх сотнями уплав через Буг на лівий берег, а там радянські прикордонники втікачів не приймали. Хто не затонув, повертаючись назад, той згодом гинув від холоду чи хвороби.

 

Дивно було спостерігати, як у Замості два озброєні німецькі підлітки водили на роботу, а фактично на явну погибель, кількасот виснажених євреїв, – ті йшли, мов приречені, навіть не пробуючи втікати. Такі самі сцени доведеться згодом спостерігати у Львові, Києві та в інших місцевостях...

 

Знаючі люди говорили, що євреїв такого послуху і приреченості навчали їхні рабини: мовляв, це потрібно для відродження нації, без волі Ягве і волосина не впаде з голови жодного єврея, отже спротив – це противлення волі їхнього бога Ягве чи Єгови... Страшно навіть подумати, як можна було дійти до такого фанатизму. Цей фанатизм доводив багатостраждальну націю до великих трагедій – згадаймо знищення римлянами їх святого Єрусалиму, святині царя Соломона... А вбивство Сина Божого Ісуса Христа?..

 

У Тишківцях випало приємне знайомство з лікарем Сагайком, який надав мені тимчасовий притулок і забезпечував кілька днів харчами. Він розповів, що всі українські школи, які функціонували колись на Холмщині, польський уряд заборонив і закрив, проводячи таким чином полонізацію корінних українців (хіба не так само було на Україні після Голодомору і в недавні часи?!). Тепер учителі-українці повертаються з глибин Польщі, куди їх позасилали, і намагаються повідкривати занедбані свої школи. Сагайко і мені радив вибрати яку-небудь школу та зайнятися благородною навчально-просвітницькою працею. Це, звичайно, відповідало поточним завданням ОУН, бо чи не всі її діячі, крім вищих керівників, десь працювали або шукали собі роботу. Через учителів та дітей, як і через національні організації та товариства, можна було найшвидше достукатися до сердець холмщаків, заробити собі бали на майбутнє, а то й завербувати нових членів.

 

Незабаром місцевий УДК призначив мене управителем школи містечка Лащів. Лікар Сагайко був прихильником ОУН і далеко пішов – став незабаром директором великого шпиталю в Кракові. Він та інші старші люди, переважно інтелігенти, багато допомагали мені в агітаційній роботі, а також матеріально.

 

Треба сказати, що доля українських учителів на початках була гіркою, але перемагали їхній ентузіазм і патріотизм. Досить часто вони працювали в неопалюваних приміщеннях, без достатньої кількості підручників, живучи у комірному та перебиваючись на хлібі й воді батьків своїх учнів, бо зарплатню отримали аж улітку 1940 року. Тоді ж почали отримувати й житло. Призначав учителів на посади, організовував шкільництво і вирішував інші проблеми УДК.

 

З наступного навчального року всім шкільництвом заопікувались німецькі шкільні ради (шульрати) при "крайсгауптманшафтах" (окружних управліннях, до яких належало декілька повітів). Наприклад, шульрат призначив шкільним інспектором українських шкіл Замостської округи Кривоносюка, який зареєстрував українських учителів та видав їм зарплатню і необхідні документи. Виходило в середньому по 150 злотих на місяць – цілком нормально при стабільних тоді цінах (спекуляції німці не допускали). Завдяки діяльності ОУН, УДК, "Просвіти" та інших товариств, сільських клубів та шкіл, Холмщина стала незабаром найважливішим тереном українського національного руху в ГГ, неофіційною столицею якого після падіння Варшави став Краків.

 

Містечко Лащів належало до Томашівського повіту, а сам повіт (бецірк) німці зарахували до Замостської округи (крайсу) Люблінського воєводства (дистрикту). Це воєводство з давніх-давен мало серед українців популярну історичну назву Холмщина, бо місто Холм заснував ще Данило Галицький, який часто бував тут. Це дуже гарна місцевість з урожайними землями, мальовничими озерами, річками, греблями й залишками колишніх дрімучих лісів. Багато було непрохідних боліт, які німці осушували руками арештантів та жидів. Сам Лащів числився маєтністю поміщика Старовєйського, що оженився на дочці Льва Шептицького (мешкав у Лабуні, біля Замостя), брата львівського владики. Пізніше були чутки, що і поміщика, і брата митрополита гітлерівці знищили в Освєнцімі. Біля нового поміщицького палацу збереглися імпозантні руїни замку сумнозвісного Самуїла Лаща, найстрашнішого ката України козацьких часів. Він прославився такими розбоями і вбивствами, що навіть зверхники-розбійники з королівського двору не раз засуджували його на баніцію (вигнання) з Речі Посполитої – звичайно, про людське око. Кати лащі не каялися ніколи. Містечко населяли переважно поляки, а навколишні села – Черкаси, Підгайці, Доманіж та інші – православні українці, яким ще належало стати українськими патріотами, аби захищати себе і свої родини від гітлерів, сталінів і лащів різної масті...

 

У передноворіччя 1940 року Казанівський попросив мене поїхати разом з ним у Краків для складання звіту перед крайовим проводом за минулу нашу діяльність і отримання призначення на роботу. Їхати поїздом з пересадками, у великій тісноті, всю дорогу навстоячки було дуже важко і довго. Відстань у 200 кілометрів ми подолали за 2 доби. Приїхавши опівночі і просидівши до ранку на вокзалі (поліцейська година – ні розмовляти, ні спати, ні навіть куняти не дозволялося, бо за це черговий поліцай бив), ледь живі, добралися ми вранці до якогось занедбаного гуртожитку і заснули мертвецьким сном.

 

Опівдні щось перекусили у ресторані Дітля, що біля ринку, і мимо замку Вавель поспішили на вулицю Зелену (Ґрінерштрассе), де в будинках №24 і №26 містився Український Центральний Комітет (УЦК) з усіма його відділами та службами. УЦК очолювали та, з дозволу німців, готували до перетворення в майбутній український уряд Володимир Кубійович і Кость Паньківський. Першим головою УЦК був добре знаний мені адвокат із Долини доктор Володимир Горбовий, проте він Берліну чомусь не сподобався і його замінили більш відомим служакою, колишнім професором Ягеллонського університету, автором "Географії" й "Атласу України" В.Кубійовичем.

 

Про цю подію в 1941 році у Житомирі Микола Климишин ("Недобитой") оповів мені таке. У вересні 1939 року, коли Краків захопили німці, до нього, як члена Головного проводу ОУН, офіцера німецької розвідки, звернувся генерал-губернатор Польщі Ганс Франк із просьбою рекомендувати когось з українських діячів на голову УЦК – замість Горбового. Климишин порекомендував Кубійовича, як відомого вченого, спершу отримавши від нього згоду. Коли ж той посів цей пост, а Климишин прийшов до нього через кілька тижнів у справах, то зустріч була дуже холодною – Кубійович удавав, що не знає його. Після цього Климишин, не криючись, називав Кубійовича "великою свинею". З цього факту випливає, що наша приказка "нема гірше, як із хлопа пана" – безсмертна.

 

Дурний як один, так і другий: по-перше, ця влада була тимчасовою; по-друге, дружбу треба берегти і шанувати; по-третє, якщо ви діячі і політики національного масштабу, то вмійте заховуватись і бути дипломатами обидва. А головне – не сваритись, принаймні на людях. Амбіції га нетерпимість до своїх же нас губили і продовжують губити.

 

На перших поверхах вищезазначених будинків, що на Зеленій, містилися Головний і крайовий проводи ОУН. Там працювали і жили на верхніх поверхах найвідоміші люди, більшість з яких повиходили з тюрем. Я запитав одного з діячів про Степана Бандеру, з яким колись товаришував, але почув, що він тут буває рідко – з огляду на конспірацію та особисту безпеку. Отже, зустріч із Бандерою відкладалася (Як оповідав Л.П., ця зустріч відбулася пізніше. Бандера прийняв його у своєму помешканні на вул. Страшевського досить гостинно. Вони довго розмовляли у присутності Р. Ярого).

 

В організаційній референтурі крайового проводку нас прийняли та уважно вислухали інженер, як він себе іменував, Йосип Бойдуник (у Львові я знав його як головного редактора газети "Голос Нації"), знаний мені досвідчений військовик, поручник Осип Карачевський ("Свобода") – колишній командувач Свалявської військової округи – і організаційний референт Головного проводу Василь Кук ("Медвідь").

 

Після загальної розмови та розпитувань про ситуацію в рідній стороні нас у окремому кабінеті ще раз вислухав "Медвідь" і прийняв детальний звіт від кожного зокрема. Найбільше цікавився кадрами, які були в нашому підпорядкуванні, щиро пошкодував за минулими втратами і жертвами. Він надав нам організаційні паролі, підтвердив псевда і наказав повернутися на місце праці та чекати від нього зв'язкового з подальшими вказівками. Отже, для ОУН я залишився "Вовком", але поки що без поста.

 

Краків аж кишів від напливу людей, переважно українців. Хто вже з ділових людей, фахівців прибився до цього славного міста і знав німецьку мову, того німці не обділяли – кожен отримував добре оплачувану посаду, переважно в галузях промисловості або торгівлі. Це були ніби привілейовані люди, яких називали "тройгендерами". Але найбільші привілеї мали ті, хто йшов на службу в прикордонну розвідку, що мала назву "Ґренцшуцполіцайпостен". Очолював її член Головного проводу ОУН Врецьона, який мав кличку "доктор Волянський", проте фактичним керівником був Андрій Мельник. Наші вивідувачі отримували спеціальні довідки зеленого кольору, що надавали право носити зброю, мати власний транспорт і проводити арешти. Такі довідки-посвідчення мали чи не всі вищі чини ОУН.

 

Існувало негласне правило, що вся інформація, котра подавалась гітлерівцям, спочатку перевірялась і оброблялася вищими керівниками Організації. Очевидно, розвідувальна інформація для тимчасових союзників була дозованою і не повинна була завдавати шкоди українським національним інтересам. Це була гра з німецькими керівниками за певними правилами: ми – вам, якщо ви – нам. Які були домовленості між найвищими провідниками ОУН та керівництвом Німеччини, ніхто не знав. Можна було тільки здогадуватися, що Мельник мав певні домовленості з тими, хто диктував умови, на випадок війни. Вів свою політику та гру і Степан Бандера з Олексою Гасиним та іншими близькими до нього провідниками. Що з цього вийде – побачимо...

 

Ранньої весни 1940 року до мене в школу прийшов зв'язковий, який назвав пароль і сказав, що маю в означений день з'явитися до вчителя Грицини, який працював у одному з сіл неподалік Томашева, що я невідкладно й зробив. Той Грицина ("Хозар") назвався повітовим провідником цього ж повіту, до якого входили і деякі села Равщини та Сокальщини. Він призначив мене районним провідником ОУН Лащівського району, дав зв'язки і повідомив, що його заступником є оргреферент повітової референтури, котрому я теж підпорядковуюся.

 

Крім вербування нових членів ОУН, я мав забезпечити військовий вишкіл усіх членів, симпатиків ОУН та доросту (молоді) на терені Томашівського повіту. Мушу признатися, що такий низький пост зачепив моє самолюбство, та винити в чомусь "Хозара" не було рації, бо він виконував волю вищого керівництва. Можливо, мене спочатку перевіряли...

 

Грицина походив з Рави-Руської, де ще гімназистом став членом ОУН. Він мав багато знайомих із Равщини і втягував їх в Організацію, чого вимагав і від своїх підлеглих. Це було вигідно всім, особливо прибульцям з "того світу", тобто з чужого тепер для нас берега, адже вони мали змогу отримати певну роботу і політичний захист. Аналогічно діяли керівники ОУН різних рівнів і у Кракові, і на Лемківщині, і в Засянні. Велику підтримку Організації надавала поліція, що складалася переважно з українців.

 

Богдан Казанівський деякий час працював у розвідці, та незабаром його спіймали радянські прикордонники. Він сидів у львівській тюрмі до початку війни.

 

Від зими 1940 року ми вже відчували, що війна між Німеччиною та СРСР неминуча. Треба всім бути готовими творити свою державу, а в ній – національну адміністрацію, поліцію, службу безпеки та розвідки, військо і все необхідне для самостійного державницького життя.

 

УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ

Керівники ОУН добре розуміли, що без свого війська та зброї розраховувати на щось у боротьбі за самостійність не можна. Їх далекосяжні посягання розуміли і в Берліні, тому не могли цього допустити. Єдиною надією залишалась поліція, тому Провід українських націоналістів (ПУН) узявся за цю справу, діючи через легальні громадські організації: мовляв, треба запропонувати німцям ідею створення української поліції, адже польська уже існувала і набирала сили. Звичайно ж, вона мала захищати інтереси українських громад там, де вони були в більшості. Німецька влада з цим погодилась.

 

Організатором і комендантом української поліції на Холмщині став д-р Іван Козак, колишній адвокат з Угнева, який тепер проживав у Томашеві. Він добре знав німецьку мову та військову справу, бо був офіцером польової жандармерії в часи Австро-Угорщини і зазнав поранення н ногу. Нову поліцію поєднувало з Україною те, що її учасники носили на кашкетах знак українського герба – тризубець.

 

На початках функціонування цієї поліції стався прикрий випадок. Весною 1940 року в одному із сіл Холмщини поліційний актив і УДК всієї околиці разом з прихильниками проводили якесь святкування, але не могли втриматись від спокуси зробити пакість місцевим полякам. Увечері молодики вчинили погроми в сусідніх польських селах, відлупцювавши при цьому багатьох поляків, яких вони вважали ворогами українства. Наступного дня побиті поляки пожалілись німецькій владі. Реакція була швидкою – всіх погромників заарештували і кинули в люблінську тюрму. Там німці над ними добре познущались, особливо дісталося Козику... Після цього такі випадки припинились. Отже, гітлерівці не могли допустити, щоб їх тимчасові союзники проявляли якусь агресію чи сваволю.

 

Більшість в українській поліції, що організовувалась і зростала чисельно, складали молоді члени ОУН, які були добрими інформаторами та постачальниками зброї і боєприпасів для Організації. З їх допомогою можна було також ліквідовувати поляків, вороже настроєних до українців, – як при допомозі німецької поліції й гестапо, так і власними силами. Великі можливості мали вони у селах та містечках, де поруч проживали українці та поляки, а також євреї, навіть у побутових справах. Бувало, що й зловживали цим...

 

Будучи функціонером ОУН, я намагався не допускати жодних зловживань з боку членів Організації та української поліції. Одного разу в лісі біля Томашева, де повітовий провід у неділю проводив військовий вишкіл членів та прихильників ОУН, вартові спіймали молодого поляка. Коли ми його допитали польською мовою (нібито як польські підпільники), то дізналися, що він теж підпільник і має завдання перейти через кордон на радянську сторону й передати якийсь наказ своєї організації співучасникам у Львові. Хлопець виповів усі секрети, за які німці могли б його навіть розстріляти. Я наказав відпустити його з миром, але перед тим повчав поляка, що не можна про такі справи розказувати нікому, крім того, перед ким маєш звітуватись. А своїх людей повчав, що не треба нищити слабшого ворога, якщо він бореться проти сильнішого, краще діяти за принципом: ворог мого ворога є моїм приятелем. До того ж у той час польські підпільники, хоч і частенько пакостили нам, зазнавали страшних переслідувань від німців.

 

Українська поліція на Холмщині ефективно допомагала нашому підпіллю. Вона мала змогу вільно пересуватись, здійснювати функції зв'язку, постачати харчі, зброю й амуніцію, попереджати і переховувати оунівців у разі небезпеки. Андрій Майба, який після польської тюрми щасливо перебрався в ГГ, перетворився на старшого булавного поліції в Телятині і з готовністю допомагав мені та іншим підпільникам. У 1941-му він деякий час буде комендантом Львова, а в 1943-му попаде в тюрму на Лонцького. Можна писати цілу повість, як він у білий день організував утечу з тюрми кільканадцяти в'язнів... Ми ще з ним зустрінемось на Волині.

 

У 1941 році, коли почалась німецько-радянська війна, польські бойовики оточили станицю поліції в Телятині, почали її обстрілювати. Комендант поліції Іванюк (родом з Волині) разом з кількома поліціянтами прийняв нерівний бій, але поляки підпалили будівлю – Іванюк та його люди загинули у вогні. Цей трагічний випадок сколихнув не тільки поліцію, а й усе українське громадянство Холмщини, бо все-таки наша поліція захищала населення від польської сваволі.

 

І в ГГ, і пізніше в Галичині українська поліція, хоч і допомагала в дечому окупантам, багато зробила для українців та ОУН. На жаль, цього не можна сказати про поліцію (мішану) на інших українських землях, бо на неї не мало належного впливу бандерівське підпілля. Саме через поліцію загинуло багато кращих представників ОУН. Досить згадати про загибель окружного провідника ОУН Лугового в Калинівці, що біля Вінниці. Він посідав пост заступника начальника поліції, але після кількох місяців підлеглі, за наказом гестапо, розстріляли його, як особливо небезпечного підпільника.

 

У Козятині був інший випадок: окружного провідника ОУН Кузьму ("Кузьменка"), який служив у поліції, попередив його начальник про майбутній арешт, і Кузьма зумів вислизнути з рук гестапо. За це гестапівці розстріляли коменданта поліції разом з дружиною. Наступник цього коменданта допомагав мені переховуватись у Козятині, коли мене розшукувало гестапо, хоч і знав, що йому загрожує... Та це – поодинокі випадки. Більш прихильними до ОУН були поліцаї на територіях, прилеглих до Галичини і в самій Галичині. Це я відчую взимку 1942 року...

 

Чи не найголовнішим завданням поліції в Україні було полювати за радянськими партизанами, усіма підпільниками та диверсантами – і вона це робила на благо Німеччини. Одна була поліція на початках війни і зовсім інша – наприкінці, коли гітлерівське командування наділило її великими правами. Тоді поліцаї мали право самочинно знищувати підозрілих осіб, навіть у формі німецьких офіцерів. Та все ж різні люди служили в поліції, тому не можна всіх огульно звинувачувати, а тим більше – прирівнювати до бандерівців.

 

КИПУЧА ДІЯЛЬНІСТЬ. КАДРИ І ВИШКОЛИ. РОЗЛАМ В ОУН

Поставивши на добрі рейки освітню роботу в селі, я не забував, що цю ниву вже не мені обробляти, що треба займатися нивою націоналізму та державності. Вчителювання та все інше були майже для всіх оунівців добрим прикриттям, а основна діяльність вимагала повної самовіддачі – аж до самозречення. Ми вважали своїм покликанням і великим обов'язком формувати і готувати кадри нових "лицарів абсурду" для небезпечних, справді геройських діянь в ім'я майбутніх поколінь. Бо уже важкі хмари Другої світової війни загрозливо висіли над Європою,сунули на Схід. А мені йшов тоді 33-й рік – вік Ісуса Христа в час його легендарних діянь...

 

Найбільш відомими прихильниками, помічниками і членами ОУН па Холмщині, які мені запам'яталися, були: лікар Сагайко, голова УДК Замостя Роман Перфецький (був міністром внутрішніх справ ЗУНР, перфектно володів німецькою мовою, тому з ним рахувалися німці), інженер Храпливий (колишній директор львівського "Маслосоюзу"), Чайківський – колишній працівник "Маслосоюзу" і другий Чайківський – теолог, Базарко – працівник УДК, Богдан Зацерковний, сестри Снігурович, студент Сайкевич, кооператор Маланяк (із Радехова), колишній священик Давидович з дружиною, священик Тимощук (з Волині), Іванов (колишній денікінець), Адам (згодом служив у м.Миколаєві бургомістром), адвокат Павлюк. На жаль, ресурси пам'яті з часом стають обмежені, тому не можу назвати усіх. Із названих мало хто залишився живим після війни.

 

Тої весни, будучи у справах Організації в Томашеві, я зустрів на вулиці професора Львівської греко-католицької духовної академії Володимира Залозецького. Знайомий мені по Львову, професор був громадянином Австрії, а в академії мав виклади про мистецтво стародавнього світу. Його брати займали високі пости у вермахті й гестапо. Відомий учений змушений був перебратися із Львова в ГГ, інакше був би репресований і навіть знищений каральними органами СРСР. Тепер він хотів переїхати в Австрію, але тимчасово працював перекладачем у німецькій дивізійній комендатурі. Розказавши мені це все, Залозецький, уже прощаючись, напророчив Гітлерові поразку, а Сталінові перемогу і не радив мені зв'язуватися з гітлерівцями – мовляв, "ніякої самостійної України вони не допустять"...

 

Зустрічався також з іншими, такими ж як і я, перебіжчиками і мав з ними розмови. Працювали на різних посадах і давали мені добрі поради Микола Дужий (очолював кооперацію Томашівщини), який колись у Львові був відповідальним секретарем матірнього товариства "Просвіта", Володимир Гафткович – колишній інспектор тої ж "Просвіти", військовик ОУН Остап Линда та інші відомі діячі з Галичини.

 

У кінці травня повітовий провідник прислав грипс, згідно з яким мені належало з'явитись у певному місці в Томашеві на збори повітової екзекутиви ОУН. Там мене було поіменовано повітовим військовим референтом і познайомлено з членами екзекутиви. Незабаром прийшов наказ терміново організувати військовий вишкіл оунівців повіту. Тут мали знадобитися знання, отримані мною на польських вишколах, у армії і на війні.

 

Щоб якось дати собі раду з тою нагальною роботою, я створив групу військових інструкторів, з котрими найперше провів короткий курс із вивчення бойового уставу (статуту) (рос.)) піхоти, уставу впоряду (стройової служби) та стрільби. Згодом ці інструктори уже проводили свої перші заняття з майбутніми вояками. Робота ця розширювалась і ускладнювалась, для чого я писав і розмножував устави, готував нових інструкторів, налагоджував створення запасів військового спорядження. Десь через місяць мене знову підвищили – призначили обласним військовим референтом на Холмщину. Так як не було кого рекомендувати на мій пост у повітовій референтурі, то я мусив деякий час працювати за двох.

 

Ох, і далась же мені взнаки ця обласна референтура! Серед членів ОУН рідко хто мав військовий вишкіл, тому треба було починати з азів військової справи, а не перевишколювати, як намічалось. Але чомусь деякі провідники ігнорували справу ретельної військової підготовки бойовиків ОУН. Такі ковзали по поверхні, знаючи лиш вершки цього ремесла, призначаючи військовими референтами й командирами іноді справжніх анальфабетів. При цьому намагалися доказати, що війну за самостійну Україну вони виграють при допомозі націоналістичної Ідеї та "революційного пориву загітованих мас". Небезпечність таких настроїв розуміли ті, хто вже понюхав пороху на фронті. Завзяті прихильники Степана Бандери уповали перш за все на силу, але цю силу та міць іще належало гуртувати, вишколювати і загартовувати. На одному ентузіазмі далеко не поїдеш.

 

На 1940-41 навчальний рік мене перевели управителем школи в с.Городиславичі, що поблизу Лащева. Не маючи змоги навчати як слід дітей, на початку вересня 1940 року я сам став слухачем таємної офіцерської школи ОУН у Турковичах Грубешівського повіту. Її роботу, під виглядом курсів з фізкультури для молоді, вміло організував крайовий референт УЦК з молоді і одночасно крайовий провідник ОУН Ярослав Рак ("Мортко").

 

Наш табір-школа був розміщений у мальовничому кутку за селом над річкою Гучвою, біля розвалин відомого з історії міста Черлено (згадаймо Червону Русь). Він був на особливому рахунку Проводу, складався з чоловічого та жіночого відділів. З чоловіків – членів ОУН – готували чоту (біля 40 чоловік) повітових військових інструкторів (для окозамилювання цікавих щодо цього німців їх називали інструкторами з фізкультури).

 

Якщо мені не зраджує пам'ять, учасниками цих військових курсів були:

- Остап Линда – родом з м.Яворів Львівської області. Був переслідуваний польською владою, носив на тілі відзнаки – шрами від побоїв завданих уланами. Працював у Томашівському повітовому проводі ОУН і одночасно у прикордонній розвідці "Волянського". У 1941-43 роках служив офіцером у батальйоні "Нахтігаль";

- Червінський – родом з Волині, службовець УЦК;

- Ігор Вонс;

- Польовий – службовець із Грубешова;

- Адам – згаданий вище, працював у німецькій торгівельній фірмі;

- Богдан Кульчицький – син колишнього польського повітового старости з м.Красностав, колишній поручник польської армії;

- Володимир Рудий – родом із Кам'янки Струмилової, у 1942-43 роках був членом Львівського обласного військового штабу ОУН;

- Юліан Ковальський – у майбутньому член Головного Військового Штабу Української Повстанської Армії на Волині;

- Володимир Копач ("Слон") – син колишнього шкільного радника Львівської кураторії, у 1940-42 роках – службовець Кооперативного союзу в Білій Підляській, а пізніше – на такій же посаді у Коломиї чи Городенці.

 

Багато прізвищ, на жаль, не запам'яталися. На курсах було декілька офіцерів, які вже знали, що таке війна, були поранені або контужені. Вони, як і "Свобода", ділилися своїм досвідом. Інспектувати школу та виступати з лекціями на військово-політичні теми приїжджали такі відомі керівники ОУН, як Роман Шухевич ("Щука"), Юрій Лопатинський ("Калина", "Лімницький"), Ярослав Рак ("Мортко") та інші.

 

Керівником школи і нашим головним навчителем з військової тактики був Осип Карачевськнй. З інструкторів запам'яталися: Мелешко – офіцер запасу 61 полку піхоти колишньої польської армії, що, як і я, чудом уцілів (викладав фізкультуру та стройову підготовку) і Босий – теж колишній польський офіцер запасу (згодом, у 1942 році, буде ув'язнений гітлерівцями в Сокалі, але втече з тюрми – викладав стрілецьку службу та озброєння).

 

Одною з наставниць жіночого відділу була дружина Бандери Ірина Опарівська. Скрізь відчувалося завзяття мого земляка, яке передавалося нам під час зустрічей з його чарівною дружиною. Це були перші військові курси, на яких усі вчилися без принуки, відчуваючи в цьому велику потребу перед неминучою війною, що насувалася.

 

Коли нашу школу-табір мали відвідати німецькі достойники, наприклад, губернатор Люблінського "дистрикту" полковник Альфред Бізанц, то керівництво табору цю офіцерську чоту військових інструкторів виводило у ліс на прогулянку, аби вусаті та посивілі, як я, дядьки не муляли очей достойникам – мовляв, що це за "молодіжний фізкультурний табір", коли тут ходять тридцяти-сорокарічні дядьки?..

 

Курсанти вивчали багато видів зброї: гвинтівку (карабін, кріс), кулемет "Максим", німецький ручний кулемет, пістолети "Віс" і "ТТ", різновиди гранат і навіть міномети. Усю цю зброю зібрав я при допомозі підпорядкованих мені військових референтів і переховував у польських гробівцях на різних цвинтарях, іноді досить віддалених. За зброєю разом з курсантами ходив уночі, повертав у сховок теж уночі – так, аби ніхто не побачив, адже за зберігання зброї гітлерівці карали смертю.

 

Незважаючи на невисокий чин – поручник у польській армії, – "Свобода" був відважним, хитрим, вигадливим і педантичним офіцером. Зважаючи на пройдені польські тюрми, військові пригоди, досвід і авторитет мав уже чималий. Саме йому вдалося роздобути політичний архів Самбірського староства, що слугував доказом ненадійності деяких високопоставлених членів проводу ОУН мельниківського крила. Ці документи стануть незабаром основним звинуваченням проти мельниківців у книзі бандерівців "Чому була потрібна чистка в ОУН".

 

"Свобода" часто використовував мене як помічника у бойових виправах, пам'ятаючи з часів нашого спільного перебування в офіцерській піхотинській школі запасу № 5а в Цєшині. Знадобилися всі припасені під моїм керівництвом у Томашівському повіті арсенали зброї.

 

Неподалік школи розташувався табір для євреїв, котрих використовували на роботах з поглиблення річки Гучви та осушення навколишніх боліт. Ми з тривогою слухали спів приречених, коли вони йшли під конвоєм до роботи. Часто там лунали постріли... Мені було по-християнськи жаль цих людей, хоч політично мав би бути індиферентним. З історії відомо, що євреї-жиди знайшли собі в Україні "землю обітовану", а добродушних українців мали за другосортних, здатних тільки наповнювати їхні гаманці. У переважній більшості вони не були багачами, але майже поголовно були гендлярями, корчмарями, лихварями, які здавна паразитували на українських землях, на селянах та козаках. Відомо також, що саме жиди були найкращими вивідувачами та інформаторами польської шляхти в часи воєн. Про це трубіла преса – як гітлерівська, так і оунівська. Нам нагадували, що саме жид Каганович найбільше спричинився до створення штучного голоду в Україні у 1932-33 роках. Але гестапівських убивць це не оправдовувало...

 

Через 6 місяців на екзаменах були присутні військовий референт Проводу ОУН "Щука" і його заступник поручник "Калина". Атестували нас тільки з тактики та бойових виправ (знання зброї – то вже хто як засвоїв). Після екзаменів "Щука" серед інших відзначив і мене, поздоровивши із званням чотаря (підпоручника), й сказав, що Провід покладає на мене великі надії. В душі я був невдоволений з такого звання, адже на польсько-німецькому фронті командир полку поіменував мене поручником (лейтенантом). Але тут же заспокоїв себе: по-перше, цього ніяк не можна підтвердити; по-друге, ОУН і майбутня українська армія – це далеко не польська, тут ще треба вчитися і вчитися.

 

Звання чотарів отримали також Линда і Польовий, а всі решта – тільки підхорунжих (сержантів). Згодом усі проводи отримали наказ ставити на пости повітових військових референтів тільки випускників цих курсів. На вимогу Проводу від моєї референтури було скеровано у Краків 10 придатних до військової служби оунівців, серед яких – і поручника Босого.

 

Тоді дивувало те, що Роман Шухевич відповідав на привітання "Слава Україні!" одним словом "Слава!", а не "Вождеві слава!". Це заставило мене задуматись над тим, чому він зневажав нашого вождя – Андрія Мельника...Розгадка прийшла пізніше.

 

Тої осені, будучи в Томашеві, я почув від членів повітового проводу, що в ОУН стався розкол, бо Степан Бандера не підкорився вождеві – голові ПУНу Андрію Мельнику, має своє бачення тактики ОУН на найближчий період, висловив підозри щодо одного з найближчих соратників вождя Ярослава Барановського у дворушництві.

 

Стався розлам – незламна, як мені здавалося, ОУН розпалася на два крила, кожне з яких саме по собі мало що могло вдіяти. Здавалося навіть, що цьому підступно сприяло найближче оточення Гітлера напередодні вирішальної для завойовників війни. Бо кому це було вигідно, як не йому, та ще Сталіну?!

 

Не знаючи справжніх причин розколу, члени повітової екзекутиви обурювались, вимагали пояснень від вищих провідників. До повітового центру приїхав Роман Шухевич і провів конференцію, чи скоріше нараду, для керівництва ОУН повіту, на яку запросили й мене. Він переконував: розкол був неминучий, тому що Мельник настільки зледащів як революціонер, що в 1939 році відмовився від боротьби з більшовиками, внаслідок чого вони тепер почуваються у Галичині господарями становища, а справжні господарі краю гинуть, їх виарештовують і вивозять, вони змушені утікати на Захід.

 

Голова Проводу вважав і вважає, що така боротьба привела б до великих жертв без будь-якого результату, а більшовиків німці й так розіб'ють незабаром – тоді, зберігши сили, ОУН візьме владу на українських землях у свої руки. Мовляв, у разі війни гітлерівці без оунівців не обійдуться і змушені будуть поділитися з ними владою, а якщо ні – вступитися з України.

 

Бандера ж думає інакше. Він говорить, що будь-яка революційна організація є революційною доти, доки веде боротьбу на практиці. Досвід і гарт боротьби будуть дуже погрібні при завоюванні влади, особливо – при її утриманні в руках ОУН, бо ще невідомо, чи не доведеться воювати і з німцями. Треба покладатися на власні сили, а не на когось.

 

Коли Бандера прийшов з такими революційними тезами і своєю програмою дій до Мельника, той навіть не захотів з ним говорити. Отже, він не тільки знехтував боротьбою, а й зневажив цілу когорту видатних діячів ОУН, які підтримують позицію Бандери, а саме: Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського, Олексу Гасина, Василя Кука, Миколу Арсенича-Березовського, Ярослава Рака, Ріко Ярого, Миколу Лебедя, Івана Климіва, Дмитра Мирона, Миколу Климишина і багатьох інших.

 

А хто з Андрієм Мельником, котрого вже не можна вважати вождем? Одні бундючні старі недобитки, що називають себе полковниками, а про збройну боротьбу давно забули: Омелян Сеник, Микола Сціборський, Роман Сушко, Микола Капустянський, а з ними такі, як "недовчений інженер" Бойдуник і конфідент Барановський...З такими народ не буде навіть рахуватися...

 

Шухевичу вдалося переконати нас і перетягнути на сторону Бандери майже всі структури ОУН Холмщини. Правда, рядові члени ОУН не могли зрозуміти, чому через якісь там розходження в тактиці два найвищі керівники посварилися і ослаблюють ОУН напередодні війни. Деякі провідники почали виступати перед активом ОУН із своїм баченням причин розколу, звинувачувати в ньому Бандеру, але – безуспішно. Дісталося відомому діячеві Іванові Онуферу ("Конику"), який до розколу обіймав пост обласного військового референта, а тепер став членом мельниківського крайового проводу.

 

Після виступу проти Бандери на зборах у Томашеві бандерівці побили "Коника" разом з Іваном Богачевським, котрий мав необережність прийняти його до себе на нічліг. Після цього інциденту прихильники Мельника вже не робили навіть спроби виступати відкрито з критикою Бандери. Усі мельниківці в ГГ, крім Кракова, принишкли. У славному місті на вулиці Зеленій браття оунівці після поділу, а фактично самозахоплення, майна і будівель, жерлися чимраз то більше. Щоб дошкулити іншому і оправдати себе, мельниківці випустили брошуру під назвою "Біла книга ОУН", а бандерівці – "Чому була потрібна чистка в ОУН?" Автором першої був головний ідеолог ОУН Микола Сціборський, автором другої – Ярослав Стецько ("Карбович"). Книжки швидко розповсюдили серед активу та членства ОУН.

 

Гидко все це описувати, та мушу сказати про суть брошур. В обидвох образливі слова для противників добиралися з босяцького вуличного жаргону. Найбільше бруду мельниківці вилили на Бандеру, назвавши його "авантюристом".

 

Бандерівці відповіли тим, що: Я.Барановського назвали "конфідентом" польської поліції і навіть "убивником" Коновальця, що було явним абсурдом, Бойдуника – "недоуком", зв'язкову ПУН Чемеринську, яка була дружиною Барановського, – "зрадницею та поліційною агенткою", полковника Сеника – "зрадником, що продав чеській і польській поліції оунівський архів", полковника Сушка –"убивником" петлюрівського полковника Отмарштейна, як конкурента у боротьбі за пост начальника контррозвідки за кордоном...

 

Усього не перерахуєш. Дещо з цього базувалося на фактах, а дещо було безсовісною вигадкою. Якщо стільки злочинів учинили відомі провідники ОУН, то чому їх досі не судив організаційний суд? Цікаво, що б сказав про це все Євген Коновалець, якби встав із могили?..

 

Навіть після розколу всі оунівці визнавали одну й ту ж ідеологію, розроблену Миколою Сціборським. І стратегічні завдання обох половинок ОУН майже не відрізнялися. Напрошується висновок, що бракувало терпимості і братолюбія, або й ще чогось...Гріхи доведеться спокутувати всім.

 

У лютому 1940 року було створено Революційний Провід ОУН (Чи то ОУН(р), чи ОУН(Б), чи ОУН(М) – у рукописі не зазначено, але з контексту оповіді стає зрозуміло. ОУН і надалі писатиметься без додаткових означень) на чолі зі Степаном Бандерою. Через рік відбувся Другий Великий Збір ОУН, на якому Бандеру обрано головою Проводу. Мельник залишився провідником своїх прихильників і прихильником дружби з гітлерівцями, на яких покладав великі надії.

 

КРАКІВ. ВИСОКИЙ ПОСТ І ВЕЛИКІВИМОГИ. УКРАЇНСЬКІ ЛЕГІОНИ

На початку 1941 року, коли я працював у Городиславичах, від Свободи надійшла телеграма німецькою мовою про те, що мені треба негайно з'явитися у Краків на вулицю Баторія для отримання наказу про службу у вермахті. Залишивши свої шкільні справи на молодих учительок, попередивши телеграмою про від'їзд шкільного інспектора, попрощавшись із сім'єю, як той рекрут, що іде на війноньку, я помчав у "столицю".

 

Краків – одне з кращих міст Європи – мені полюбився давно. Одразу ж по приїзді, прошкуючи на вулицю Баторія, де був один з опорних пунктів ОУН, примічав зміни, що відбулись за останній час. Тепер місто кишіло не від українців та поляків, а від німців – у мундирах і без. Для них звільнено цілі квартали, їх Вавель і Плянти, їх Сукенніци й старовинний замок Барбакан, їхні кращі кінотеатри й ресторани.

 

Для людей нижчої раси – брудні околиці, гетто, тюрми, підневільна виснажлива праця. Не чути опівдні чотириразового "ґейналу" трубача з вежі Маріацького костьолу – це суворо заборонено. А до приходу загарбників його, за традицією, врочисто виконували двічі на добу (опівдні й опівночі) упродовж багатьох років та століть, що минули від часу руйнівницького нападу татаро-монголів. Легенда пов'язувала його з тим, що давній трубач, уже поцілений ворожою стрілою, встиг іще дати городянам уривчастий сигнал тривоги. Трубач замовк, але полякам(фактично у давнину тут жили переважно русичі), мабуть, учувався той клич непокори і вдень, і вночі. Торкнеться рука вандалів і костьолу – зникнуть незабаром з його олтаря дванадцять апостолів висотою упівтори людського зросту кожен, вирізьблених з дерева в XVI столітті Вітом Ствошем (його німці намагалися перетворити з поляка на німця, перейменувавши на Файта Штоса). Ніхто поки що не міг протидіяти онімеченню Кракова, на який зазіхали ще хрестоносці.

 

Генерал-губернатор Ганс Франк розмістив свою резиденцію на високій горі – у приміщенні королівського палацу замку Вавель. По зубчастій стіні замку походжав вартовий у касці з наїжаченим багнетом на крісі як той "пес-рицар" у давнину.

 

Німці заселили всю центральну частину міста, усі найкращі будинки, виселивши з них або заславши у табори (якщо не на той світ) попередніх мешканців. Робили це із властивою їм педантичністю: все дезинфікували спеціальним газом,ремонтували і перемальовували, звичайно, руками місцевих спеціалістів і арештантів. На кращих ресторанах, кіно, інших закладах висіли таблички з написом "Nur für Deutsche"(тільки для німців (нім.)).

 

Проте ніхто мені не забороняв харчуватися у гарному старовинному ресторані німця Дітля, де завжди були готові свіжі й смачні страви за помірними, як на мою скромну платню, цінами. У ньому було затишно і спокійно, зі стін милували око давні кольорові фрески з польськими і латинськими написами під ними, виконаними готичним шрифтом.

 

Якось в одному кінотеатрі мав цікаву пригоду. Не звернувши уваги на те, що він "тільки для німців", я увійшов у приміщення. Тут же до мене підбіг портьє і прислужливо підвів до каси – без черги, попереду багатьох німців, котрі там стояли. Коли я узяв квиток, він так само зупинив німців біля входу в кінозал, аби вони пропустили мене першим, і повів на балкон. Коли вже закінчилось кіно, портьє знову підбіг до мене і супроводжував аж до виходу, вклонившись на прощання, а німці давали мені дорогу і це знущання на їхньою "вищістю" терпіли. Я й досі не розгадав тої загадки: або в портьє не було роботи і він вибрав мене, як імпозантного, у пристойному цивільному одязі, арійської, напевне, зовнішності інтелігента, для експерименту над арійцями, або помилився, якщо очікував і мав обслуговувати когось іншого...

 

На опорному пункті мене зустрів Євген Пришляк і одразу ж повів на Зелену, де у п'ятиповерхових будинках розташувалися відділи й проводи ОУН та УЦК. Ми зайшли у вже знайомий мені будинок № 20, де на першому поверсі містився Крайовий бандерівський провід ОУН, а на вищих були квартири таких діячів, як Шухевич і його заступник "Лімницький", Рак та інші. У кімнатах на стінах висіли портрети Коновальця, Бесараба, Головінського, Данилишина, Біласа та інших героїв.

 

Я постав перед своїм крайовим провідником Ярославом Раком. Той найперше потурбувався про житло для мене – прийняв безоплатно у свою простору багатокімнатну квартиру (у ній ночували його зв'язкові, референти та інші люди), забезпечив безплатними сніданками, що на той час було для мене великим благом. На другий день передав у розпорядження крайового військового референта Осипа Карачевського, мого давнього знайомого. Той одразу ж похвалився, що це він наполіг на моєму переведенні у Краків – йому на допомогу.

 

Осип записав мене на вищі військово-теоретичні курси ОУН, де разом з іншими військовиками викладав колишній кадровий офіцер артилерії у польській армії Кузьмінський ("Горн", "Єнер"), автор підручників для військовиків та майбутніх українських вояків, а саме: "Стрілець у Полі" (для піхоти) і "Впоряд" (стройова служба).

 

Учасниками курсів разом зі мною були Осип Карачевський, Євген Врецьона, Євген Пришляк, Микола Лемик, Степан Новицький ("Спец"), Остап Савчинський та інші відомі діячі; які у минулому відіграли важливу роль у протирадянських акціях ОУН, а в майбутньому проявлять мужність та геройство.

 

С.Новицький був родом зі Стрия, де закінчив гімназію. Тепер займав пост військовика на м.Краків і, крім інших справ, займався перефотографовуванням і побільшенням топографічних карт для похідних груп ОУН на випадок війни.

 

Крім участі в курсах, я, будучи вже штатним працівником Проводу ОУН, виконував доручення Карачевського: перевіряв, як проводяться військові вишколи членів ОУН у повітах, роботу військових референтур, готував і шифрував різні інформації та звіти, виготовляв посібники для військового навчання і т.п.

 

У зв'язку з розколом, в ОУН виник певний безлад, особливо в документації, яку ще належало упорядкувати й посортувати, аби не шукати потрібного папірця годинами. Деякі справи треба було починати з початку, так як мельниківці добровільно нічим не ділилися. Усі старі реєстри залишилися в руках їхнього ПУНу. "Чистка в ОУН" означала і перевірку, і впорядкування обліку членства. Хоча, на мою думку, не слід було запроваджувати надто деталізованих реєстрів членів ОУН, бо вони знову могли потрапити в руки ворога. Реєстри краще вести у зашифрованому вигляді. Цього вимагали і правила конспірації. О, якби від початку все робилося правильно і так, як треба!.. Тоді не було б великих жертв у майбутньому.

 

Це добре, що Організація вимагала послуху та дисципліни від своїх членів. Про це виразно написано у книжці "Ідея і чин" Дмитра Мирона ("Орлика"). Але послух не повинен бути сліпим, а члени ОУН – зомбованими, готовими більше до самопожертви, ніж до марудної праці, винахідливості, розумної жертовності. Безвихідні ситуації виникають там, де люди їх допускають або самі створюють. Не багатотисячних жертв вимагала справа створення Української Самостійної Соборної Держави, а доцільного, розумного чину і безмірної праці. На жаль, матимемо більше жертв, ніж успіхів, у майбутньому. Кожну дію-подію треба планувати тактично і стратегічно, виходячи з наявних ресурсів, у т.ч. людських, а також своїх можливостей.

 

Коли ще була зима, Карачевський повів зі мною бесіду про диверсійну роботу проти совіцької влади на західноукраїнських землях, а точніше – у Сколівському, Старосамбірському, Самбірському, Стрийському, Жидачівському, Долинському, Калуському повітах, які я добре знав. Мовляв, очолюй диверсійні групи, наш Провід надає цьому великого значення напередодні війни. Це створить базу для закріплення на цих територіях, а диверсантам ОУН принесе славу.

 

Обробляв він мене кілька днів, і нарешті сказав, що треба бути готовим у запланований час очолити диверсантів, перейти з ними кордон десь у Карпатах з боку Мадярщини. Необхідно було підривати залізниці та поїзди, військові й адміністративні об'єкти, знищувати лінії зв'язку, поширювати серед населення листівки, а серед комісарів, енкаведистівта їх прислужників – паніку.

 

В душі я противився цьому призначенню, адже нічого подібного ще не робив, крім поширення листівок у підпіллі. До того ж треба було не тільки себе, а й багатьох людей наражати на смертельну небезпеку... І для кого старатися? Для гітлерівців, які пройдуть маршем по наших слідах і кістках. Ні, мабуть, правий Мельник, який хоче йти не попереду, а позаду німців і користати з їхньої війни. Щось у нас із тактикою негаразд. Ну і що з того, що ми висадимо в повітря пару десятків військових ешелонів та об'єктів, порвемо лінії зв'язку? Та більшовики моментально змобілізують до рабської праці на відбудові цих об'єктів тисячі простих галичан, а ті проклинатимуть нас. Ефект від цього може виявитись протилежний до сподіваного, а німцям таке – на руку. Інша справа, якби наші армії мали наступати – тоді всі сили треба було б кинути для підготовки наступу. На жаль, ми ще не маємо жодного полку, не маємо зброї, амуніції та коштів. Тактика, яку вибрало керівництво, – самовбивча. Як військовик, що вже зазнав жахіття фронту, я на це не міг погодитись, тому категорично відмовився від пропозиції Карачевського. Він дуже засмутився, а згодом очолив диверсійні групи сам.

 

Як показав час, моє рішення було правильним. На жаль, більшість наших диверсантів на тому боці переловили червоні, а з самих диверсій вийшов пшик. Населення Галичини було настільки залякане, до того ж дезинформоване совіцькою пропагандою, що не могло зрозуміти: для чого нові жертви, навіщо прихильники Бандери хочуть війни, до того ж – на боці Гітлера, який нічого не гарантував...

 

Через деякий час почали відбір перевірених і достойних бандерівців в український легіон, що згодом дістав назву "Нахтіґаль" ("Соловейко") – хлопці гарно співали. Набрали біля тисячі чоловік – на добрий батальйон. У рішучій та недвозначній формі, що не допускала вільнодумства, мене було зобов'язано з'явитися (ніби добровільно) до німецької мобілізаційної медичної комісії для перевірки стану здоров'я. Хоч-не-хоч, мушу йти... Коли я вже стояв у черзі з мені подібними, прибіг захеканий Василь Чижевський (чотар "Новик") і витягнув мене з черги, ніби із зашморгу: „Біжи до крайового провідника Рака, він тебе викликає!".

 

Знову несподіванка: Провід бандерівської ОУН призначив мене Краківським крайовим військовим референтом, і я повинен негайно перебрати цю референтуру від Карачевського, який мав виконувати інше завдання. Більше не було ким замінити "Свободу". Дивно, адже кар'єристів вистачає...

 

Коли треба добре виконувати конкретну роботу, від якої залежить стан справ в Організації, то потрібні добрі виконавці, а не кар'єристи. Знайшли мене навіть на шляху в "Нахтіґаль". Таким поворотом подій я був задоволений, хоча доведеться розгрібати купи паперів і завершувати багато тільки-но розпочатих справ такої великої референтури. Мій попередник вів записи у блокноті, де занотовував усе необхідне, але при передачі документації навіть сам не міг розібратися в тих записах. Добре, що за період нашої спільної роботи я вивчив усі повітові референтури, запам'ятав майже усіх їхніх працівників.

 

У першу чергу мною була проведена крайова конференція військових референтів, на якій зроблено аналіз стану справ, вироблено план дій і поставлено нові завдання. Як виявилось, декілька військових референтур існували тільки на папері і їх треба було негайно створювати.

 

В Люблінській та Краківській не було обласних військових референтів, там жодна робота не велася, ніхто не займався питаннями військового вишколу, на відміну від самого Кракова, де міську референтуру очолював і проводив регулярні вишколи досить активний Степан Новицький.

 

На Грубешівщині повітовий провідник Шевчук навіть не знав, що військова референтура при його проводі повинна існувати. Об'їжджаючи згодом усі повіти, я робив усе, що міг, аби військові референтури запрацювали, а їх керівники були на своїх постах, бо від цього багато що залежало.

 

Одного разу стрів на вулиці Олексу Гасина, тепер, як виявилось, заступника Степана Бандери. Пам'ятаючи про нашу давню дружбу, він був досить привітний, охочий до розмови та відвертий. Повідомив, що є зв'язковим між Проводом та німецьким генеральним штабом, де найчастіше зустрічається з головнокомандуючим німецьких сухопутних військ фельдмаршалом Браухічем. Той підтримує ідею створення майбутньої України під егідою ОУН Бандери. Переговори тривають, ідеться про тіснішу військову співпрацю з гітлерівцями, тому створення разом з ними українських військових підрозділів саме на часі.

 

Олекса повідомив також про деякі деталі розколу в ОУН та підготовку ним, Бандерою, Стецьком, Шухевичем, "Петровичем" (прізвище цього діяча ОУН нам не відоме), Раком і Ярим інструкцій для майбутніх похідних груп бандерівської ОУН, які будуть створені до початку війни, котра неминуча. Тому моя діяльність видалась йому дуже корисною для Організації.

 

Питаннями створення національних підрозділів для вермахту та військової розвідки займався відомий ще з Першої світової війни німецький інтриган і провокатор адмірал Вільгельм Канаріс, роздаючи всім, у т.ч. ОУН, голослівні обіцянки щодо створення союзницьких держав чи автономій, – не без відома Гітлера і Гімлера (наприкінці війни Гітлер наказав повісити Канаріса за співпрацю з англо-американською розвідкою).

 

Мабуть, для гітлерівських та українських провідників після розламу ОУН виникла дилема: чи не поділити і майбутню Україну на дві.... Поставмо себе на місце Гітлера або Канаріса: чи обов'язково було їм тепер дотримуватись даної колись українським союзникам обіцянки, якщо вони посварилися і самі не знають чого хочуть?..

 

Як би там не було, а творення "Нахтіґалю", яким командував майор Побігущий, ішло повним ходом. Тепер уже і я вимагав від низових референтур, аби вони підбирали надійних бандерівців для українського легіону. Наскільки великими були надії на нього, видно з того, що командиром роти (і всіх бандерівців у батальйоні) став сам головний військовик Проводу Роман Шухевич, узявши з собою Луцького ("Беркута") і Сидора (''Шелеста"). Ці військовики пізніше очолили: Луцький – Українську Національну Самооборону (УНС), Сидор – щось на зразок Генерального штабу.

 

Воювати пішли найздібніші, найсвідоміші, найдосвідченіші військовики. Мав бути з ними і я, але керівництво чомусь передумало. Політичним провідником батальйону був Теодор Оберлендер. Гітлерівці ставились до наших військовиків упереджено, з недовірою, тому українським офіцерам (крім Побігущого) навіть не було дозволено мати офіцерські чи сержантські погони та відзнаки. Це дуже усіх насторожувало.

 

Мені відомо, що на початку війни Оберлендер, Побігущий і Шухевич, будучи з батальйоном у Львові, склали візит митрополитові Андрею Шептицькому і він поблагословив їх напутнім словом.

 

Несусвітньою брехнею радянської пропаганди згодом було те, що нібито "Нахтіґаль" у Львові чи деінде брав участь у каральних акціях гестапо. Для цього були створені спецвідділи гестапо, які полювали за польськими, єврейськими і навіть українськими політичними діячами та вченими. Усіх невгодних гестапо знищувало. Звичайно, використовувались різні провокатори та убивці, незалежно від їх національності – аби тільки вірно служили завойовникам.

 

Принагідно треба сказати про створення ще одного українського військового підрозділу під назвою "Роланд" з ініціативи Бандери та Ріхарда Ярого ("Карпата"), який колись заслужив довір'я у самого Коновальця. Степан Бандера поіменував Ярого полковником. Не в останню чергу й за те, що той дуже допоміг йому після звільнення з польської тюрми. Одного разу, коли я був на прийомі у Бандери на його запрошення, у кімнату зайшов Ріко. Степан запропонував йому сісти, але той відповів, що не сміє сидіти в присутності вождя. Ця сцена виглядала комічно...

 

Ярий набрав цілий піхотний полк українців, які у його маєтку під Віднем виконували різні господарські роботи аж до початку війни – практично без військового вишколу. З початком війни полк пішов у напрямку Одеси і мав нетривалий постій у Станіславі. Там Р.Ярий зробив перевірку роботи обласного проводу і ні з сього, ні з того влаштував "головомийку" його керівникові Василю Бандері, рідному братові Степана, принизивши його перед іншими людьми. Про це розповідали Михайло Медвідь ("Карпевич") та інші відомі діячі, які були свідками тої сцени.

 

СУМНІ ЗЕЛЕНІ СВЯТА. ПІДГОТОВКА ДО ПОХОДУ

Існувала добра українська традиція: у Зелені свята врочисто поминати своїх героїв, борців свободу на їхніх могилах. Поминали усіх видатних діячів, українських офіцерів, а також усусусів, ополченців ЗУНР, вояків УГА, котрих було багато знищено поляками й поховано на цвинтарях Засяння, Холмщини, Кракова, майже у всіх містах і селах.

 

Пам'ятними були хресні ходи-процесії, що відбувалися колись у моєму Тяпчі, Завидчі, Радехові, Львові та інших місцях, бо не раз був їх учасником. У Львові першого дня свят ішли на Личаківське, а другого дня на Янівське кладовище, де могили січових стрільців були упорядковані, з кам'яними хрестами, подібними до козацьких (їх потім радянська влада знищила, кам'яні хрести пішли на замощення вулиць). Упорядкуванням могил, висаджуванням квітів на них займалися всі українці, в першу чергу школярі, напередодні свят і влада не могла цьому перешкодити. Чи не найбільш урочисто, при великому напливі народу відбувалися богослужіння і панахиди на тій частині Янівського цвинтаря, де були поховані колишній президент ЗУНР Кость Левицький, головнокомандуючий УГА Мирон Тарнавський, багато січових стрільців та офіцерів. При цьому велась національно-патріотична агітація, розповсюджувались газети, листівки, підпільна література.

 

У Кракові ця традиція продовжувалась. У перший день Зелених свят 1941 року на краківський цвинтар, де було поховано багато визначних українських діячів і патріотів, ішли поруч дві колони ОУН – мельниківська і бандерівська. У другій крокував і я поруч з Миколою Климишиним, одягнутим, як завжди, елегантно, по-військовому підтягнутим. Усе ж мельниківська колона виглядала більш імпозантно, так як її очолювали генерал Капустянський, Книш, Бойдуник, до того ж мельниківці мали кращий одяг. Бандерівську колону очолювали Гасин і Рак, за ними йшло багато молоді, перебіжчиків з СРСР, які тоді жили в нестатках. Противники крокували отак вулицями на цвинтар, де вже чекали священики, і злісно поглядали одні на одних та вигукували ущипливі репліки. На все це сумно дивилися прості українці.

 

Наступного дня пам'ять про героїв, які вже пішли у вічність, відмічали у греко-католицькій церкві, що в центрі Кракова. На богослужіння прибув Степан Бандера з дружиною і стояв з нею до кінця служби на видному місці посередині церкви, в оточенні визначних діячів ОУН. У церкві й на вулиці був великий наплив народу – всі хотіли уздріти Провідника та його милу дружину...

 

Вже й сліпому було зрозуміло, що гітлерівці посиленими темпами готуються до війни. І то не до оборони, бо жодних фортифікаційне споруджували, а до наступу, адже готували шляхи на Схід. У квітні почали підвозити ближче до кордону та доріг пальне, для чого в лісах облаштовували невеликі тимчасові склади, які обтягували колючим дротом в один ряд і біля яких ставили охорону. Ґрунтові дороги розширювали, підсипали щебенем і заливали бетонним розчином. Усе це робилося швидко й організовано – руками військових, з використанням різноманітної техніки. Солдатів привозили на роботу з найближчих міст і містечок і відвозили щодня назад, на відпочинок. У квітні майже всі роботи на дорогах були закінчені.

 

А що на радянському боці? Тиша. Десь будувалися військові об'єкти, доти, і дзоти уздовж кордону, але дуже повільно і боязко – вони так і не були закінчені до початку війни, необхідні запаси пального, зброї та боєприпасів не створені...

 

Готувалися до війни й обидві ОУН. Уже були готові списки учасників похідних груп бандерівців та інструкція для них. Цим займалися Бандера, Шухевич, "Лімницький" та інші вищі керівники.

 

Крайовий провід організував спеціальну конференцію, на якій виступив з доповіддю заступник Провідника Ярослав Стецько. Коментуючи інструкцію для похідних груп, він сказав, що з початком німецько-радянської війни, в результаті якої може бути розгромлений більшовизм, український народ під керівництвом ОУН повинен узяти в Україні владу у свої руки, поставивши на керівні посади відданих людей, членів Організації. Жити у нашій національній державі зможуть тільки ті, хто визнаватиме наші традиції, культуру, мову і дотримуватиметься наших законів. Державна влада, тобто уряд України, після її звільнення буде призначений Проводом ОУН на чолі із Степаном Бандерою.

 

Присутнім було детально роз'яснено, як треба заховуватися, що робити в кожному українському місті й селі, і наголошено, що основне завдання на перших порах – допомогти місцевим патріотам і оунівцям організувати владу на місцях – повітову і районну (про обласну мали подбати вищі керівники) – так, щоб вирішальний вплив у них мали націоналісти-бандерівці. Більш детальні рекомендації (як одягатися, що брати з собою в дорогу і т.п.) були в самій інструкції, яку нам роздали перед конференцією.

 

Між іншим, згідно з інструкцією, до території нашої майбутньої держави мали належати етнічні українські землі Сталінградської області, Ставропольського краю, Кубані, як це подано в атласі та підручнику з географії професора В.Кубійовича.

 

"Карбович" повідомив, що наша підготовка до походу ведеться конфіденціально, що наміри ОУН розходяться з планами Третього Рейху та Гітлера і можна сподіватися всього, включно з репресіями. Після цього він поїхав проводити подібні конференції в інших місцях, а ми, хто був у списку одної з похідних груп, почали ретельно готуватися в дорогу.

 

Нам роздали фотографії вбивника Євгена Коновальця – Яценка (Валюха) (Ним був більшовицький агент-терорист П.Судоплатов). На випадок, якщо б його хтось зустрів у майбутньому, то за законом кровної помсти мав негайно вбити за смерть Великого Лицаря.

 

Підготовка до походу велася серед членів ОУН не тільки в ГГ, а й по всій Німеччині, куди Провід розіслав відповідні вказівки та інструкторів. На місцях мали залишитися тільки керівні органи і зв'язкові. Крім карт та інструкцій, були також заздалегідь видрукувані бланки довідок для учасників похідних груп, які мали заповнюватись і видаватися керівниками груп та підгруп. У бланках зазначалося, що такий-то член ОУН зі зброєю в руках іде вслід за німецькою армією на боротьбу з більшовизмом у співпраці з німецькою армією й адміністрацією і що Провід ОУН просить представників військових та цивільних установ надавати йому всебічну допомогу. Це мало вселяти декому, крім уже посвячених, надію, що керівники ОУН знайшли порозуміння з керівниками Німеччини і, враховуючи німецьку відповідальність та педантизм, жодних непорозумінь між нами та гітлерівцями у майбутньому бути не може.

 

Незважаючи на ті небезпеки та труднощі, які ждали попереду, я дуже хотів повернутися у рідний край. Перебування у Кракові принесло мені певний досвід, знання і нові знайомства. В будинок бандерівської ОУН, що на вулиці Зеленій, приходили або працювали в ньому, крім уже названих вище осіб, славні адвокати Степан Шухевич (у 1915 році – командир підрозділу усусусів) та мій земляк Володимир Горбовий, які не приховували свого патріотизму і щирого бажання служити Україні, завжди скритний Микола Арсенич-Березовський, котрий згодом очолить Службу безпеки ОУН, Микола Климишин та інші відомі діячі.

 

Зустрілися мені греко-католицькі священики Дмитро Семчишин і Мар'ян Плешкевич (з Лопатинського району). Перший працював у читальні "Просвіти", а в часі війни повернувся у Львів і знову став священиком. Другий перекваліфікувався на директора великої мануфактурної фабрики, з початком війни пішов з німецькою армією перекладачем, був важко поранений, лікувався у Львові, але так і не вижив – помер у 1943 році.

 

Бачив також Ольгу Максимець, родом з Лопатинського району, яка стала учасницею Південної похідної групи і в 1942 році в Криму була розстріляна гітлерівцями. Частим гостем різних українських товариств у Кракові був Володимир Татомир – референт молоді при УЦК у Львові в 1943 році. Усіх не перерахувати...

 

Готувалися три бандерівські похідні групи на три основні напрямки Північ, Схід, Південь. Мене зарахували до Північної похідної групи, у котру входило 3500 чоловік, під командою Миколи Климишина. Вона мала загніздитись у Києві, а я повинен був продовжувати свій шлях до Харкова з Середньою, орієнтовною чисельністю 3000 чоловік, яка мала прямувати на Схід. Нею командував Микола Лемик ("Синишин") – він у 1933 році застрелив секретаря радянського консульства у Львові, був засуджений і після розвалу Польщі вийшов з тюрми.

 

Мене у Харкові, при запланованому розвиткові подій, чекав пост обласного або крайового військового референта краю "Схід", бо скрізь намічалося створити українські збройні сили. Це, на думку Р.Шухевича, прирівнювалось до поста командуючого корпусом або армією. М.Лемик мав би довести нашу похідну групу до Черкас, там передати її проводу краю "Схід", продовжити свій шлях на Харків і очолити обласний провід.

 

Південна похідна група скеровувалась до Одеси, де намічалося створити край "Південь" із своєю армією. Цей загін чисельністю 2500 чоловік очолив Зенон Матла ("Річка"). Окрема група під керівництвом Проводу формувалась для Львова. Таким чином, до походу готувались біля 9000 бандерівців. ОУН А. Мельника теж формувала свої похідні групи...

 

З якимсь дорученням я прийшов до Кузьмінського ("Єнер", "Горн"), котрий закінчував укладати черговий підручник для війська. Він справляв враження приємної, щирої людини, був хорошим теоретиком військової справи, що дуже імпонувало. Ми з ним поділилися міркуваннями щодо групування військових сил у світі, про можливі коаліції, якщо німець піде на Схід, пробували вгадати, коли ж почнеться та очікувана нами і проклята всіма народами війна. Він признався, що дуже боїться війни, хоч і готується до неї, боїться крові, мук, а найбільше – смерті. Хто її не боїться?..

 

Діставши звільнення у Кракові з поста крайового військового референта і отримавши нові завдання, я, з тою ж кличкою "Вовк", мав виконати деякі доручення у Холмському, Люблінському, Грубешівському повітах і, нарешті, на початку червня зустрітися у Томашеві зі своєю групою, в складі якої були члени обласного та повітового проводів. Устиг заїхати і в Городиславичі, де вже була сім'я, де належало остаточно розрахуватися зі школою, попрощатися з рідними, може, й навіки, підготувати простий селянський одяг і наплечник. Ось коли знадобиться мені, нарешті, досвід пластуна! Бандерівці (і я з ними), як у минулому січові стрільці, стояли на грані двох світів, готові виборювати нове життя, належне місце між цими небезпечними світами для Самостійної Соборної Української Держави.

 

ПОЧАТОК ВІЙНИ. ШЛЯХ НА СХІД

Усе відбувалося буквально на моїх очах. До полудня 21 червня жодної підготовки німців до війни не було видно. Після обіду всі дороги нараз запрудили моторизовані військові частини, танки, артилерія. За кілька годин німецькі дивізії були розставлені і замасковані уздовж кордону з СРСР (поставили навіть потрібну кількість туалетів). Після цього солдати вмилися, повечеряли і відпочивали. О 22-й годині військовий підрозділ, за яким я спостерігав, вивели у поле, де командир щось неголосно розповів своїм підлеглим. Після цього усі пішли на нічліг. Зі мною в кімнаті ночував німецький фельдфебель, який під великим секретом сказав (нижчі чини у німецькій армії були досить балакучі), що їм зачитали наказ Адольфа Гітлера про напад на Радянський Союз 22 червня о 3 годині 15 хвилин.

 

Війна почалася точно в намічений Гітлером час. Загуділи літаки – бомбардувальники та винищувачі, рушили через майже відкритий кордон танки, солдати на автомобілях і мотоциклах, артилерія... З лісу почали свою канонаду важкі гармати. Страшний вал гітлерівської військової махини з гулом, гуркотом, громом покотився на Схід...

 

Ми вирушили в дорогу через тиждень, коли гітлерівці просунулись уперед. Ще перед відходом Городиславицький священик Сегеда, котрий утаїв перед німецькою владою радіоприймача і нишком слухав його, сказав мені, що чув по Львівському радіо промову Ярослава Стецька: у Львові відновлено Українську Державу! Це надихнуло всіх членів похідних груп, як і всіх галичан, до подальшої боротьби.

 

Пізніше стали відомі подробиці тої події. Як виявилося, Стецько з групою націоналістів-революціонерів прибув до Львова з першими гітлерівцями, захопив радіостанцію і виголосив у ефір підготовлену заздалегідь декларацію. З волі Провідника ОУН він став прем'єр-міністром українського уряду. Згодом, тобто 31 червня 1941 року, на площі Ринок перед багатьма львів'янами і галичанами був проголошений "Акт відновлення Української держави", який так налякав і розгнівив Гітлера.

 

Ніхто з нас, бандерівців, які читали "Майн Кампф", знали історію завойовницьких воєн та віроломність німецьких нацистів, не плекав жодних ілюзій, що Гітлер подарує нам хоч якусь Україну. У своїй відозві до народів СРСР на початку війни, перераховуючи їх, він помістив українців аж на 32 місце – перед калмиками, які зайняли останнє, 33 місце (явно не за азбукою). При цьому жодному народові, жодній нації нічого конкретного не пообіцяв, а тільки закликав нищити спільного ворога – більшовизм – і важко працювати на Третій Рейх.

 

Він був упевнений у своїй перемозі, тому не вважав за потрібне щось комусь обіцяти. Є стара приказка, що коли Бог захоче когось покарати, то забере в нього розум. Початок тої несправедливої, жорстокої, загарбницької війни став початком краху біснуватого фюрера і всіх нацистів, гітлерівців разом із фашистами, хоча вони й наступали і легко розгромили передові дивізії, навіть армії, червоних.

 

Поки що фортуна була на їхньому боці. Противник відступав спочатку до Дніпра і Києва, а потім до Москви та Волги. Перед початком війни можна було щось непевно обіцяти, аби забезпечити собі підтримку пригноблених народів Союзу на випадок провалу "бліцкрігу". "Генеральний план Ост", розроблений у Берліні, передбачав повну анексію Західної України та Криму (вони мали стати складовими провінціями Рейху), а решту територій чекала доля німецьких колоній. Місцеве населення передбачалося розділити на три частини. Перша підлягала знищенню, друга – вигнанню до Сибіру, третя мала залишитись на місці як дешева робоча сила для німецьких переселенців. Щодо цього окупаційній владі були розіслані спеціальні директиви.

 

Наша підгрупа, чисельністю до 50 чоловік, ішла малими групками в різний час у напрямі Рава-Руського, Немирівського, Магерівського районів, аби там відновити оунівську мережу і встановити нову владу. Зібралися докупи аж біля кордону з Галичиною, в селі, де проживав батько братів Онишкевичів – Тараса і Богдана, діяльних членів ОУН, які теж були в дорозі.

 

Тарас займав високий пост у Південній похідній групі, деякий час був заступником "Річки" – її командира. Богдан згодом став членом обласного проводу ОУН у Сумській області (з ним я ще зустрінуся у краї "Захід").

 

Залишивши в цьому селі інших, я, брати Микола і Петро ("Арсен") Дужі, Володимир Гафткович, Михайло Медвідь, біля містечка Угнева ввечері перейшли через кордон, що майже не охоронявся німцями.

 

Прийшли у якесь село, переночували в людей, яких добре знали брати Дужі, випитали що діється на Равщині і зранку подалися пішки в напрямі Рави-Руської. В Угневі зустріли кількох оунівців, котрі похвалилися, що захопили на колишній прикордонній заставі важливі документи, серед яких були і списки радянського активу та секретних співробітників НКВД. Що очікувало сексотів, можна здогадатися...

 

У Раві-Руській уже діяло гестапо, яке розшукувало тих радянських працівників і активістів, котрі не встигли зникнути з міста.

 

Порадившись із місцевим активом оунівців, яких вижило в підпіллі дуже мало, ми швидко створили повітове управління на три райони (як було колись) на чолі з повітовим старостою, яким став учитель Олексин. Управління розмістилося в будинку адвоката Карпевича, де до того містився НКВД. Там же, в одній з кімнат облаштували свій опорний пункт, і були дуже здивовані, коли через день із Львівського крайового проводу ОУН надійшла вказівка вивісити на дверях пункту табличку з написом "Повітовий провід ОУН". Вішати таку табличку я не дозволив, адже ми повинні були діяти обережно, як підпільники, бо невідомо, чого можна очікувати від гестапо.

 

Українське населення міста вже нарікало на німецького ортскоменданта, котрий ставився до українців з недовірою і весь час перебував у оточенні місцевих польок. Очевидно, ті йому не тільки догоджали, а й щось нашіптували... Ми бачили, як до лісу з міста німці гнали заарештованих – переважно радянських активістів та євреїв. Це видовище супроводжувало нас повсюдно.

 

Після нас у повіт прийшли з конкретними завданнями й інші члени підгрупи – вони розійшлися по Угнівському, Немирівському, Магерівському районах і робили те ж саме, що й ми.

 

У неділю в церкві, що в центрі Рави-Руської, було врочисто проголошено відозву Я.Стецька про створення українського уряду у Львові та про звільнення від більшовиків майже всіх західно-українських земель німцями (поки що справджувався прогноз А.Мельника). Священики відправили молебень у присутності всіх членів повітового управління з їх сім'ями, міської знаті, простих людей. На завершення була панахида за упокій душ жертв НКВД, на якій майже всі присутні плакали...

 

Коли німці зайняли Житомир, ми зібралися в с.Карів, у хаті Дужих. Керувати нашою підгрупою мав "Арсен", тобто Петро Дужий, який добре знав німецьку мову, дорогу й зв'язки з осередками ОУН у тому напрямку. В нашому розпорядженні появилась півторатонка колишньої райспоживспілки з водієм-фольксдойчем. За розпорядженням "Арсена", яке він отримав від керівника похідної групи, ми, 10 членів підгрупи, мали просуватися в напрямку Житомира. Завантаживши свої речі, кілька ящиків печива і цукру, поїхали через Сілець Сокальський, Радехів, Стоянів, Горохів, Луцьк, Рівне, Корець, Новоград-Волинський.

 

На одну добу зупинилися в Радехові – у приміщенні української поліції, комендантом якої був Іван Коритко. Запаслися автомобільним маслом і бензином з моїх "р-революційних" запасів (у 1939 році роздав його знайомим на збереження з тих цистерн, які залишили поляки). Окружним провідником ОУН Мандрикою ("Чорноморцем") був призначений повітовий староста – священик Володимир Мурович із с.Нестаничі. Він пробув на цій посаді не більше місяця – доки у Радехові не появився німецький ляндскомісар.

 

"Чорноморець" мав свою печатку і не міг натішитись нею – ліпив майже на всі документи, котрі розсилав, порушуючи головні постулати підпілля (які то всі були безпечні і наївні на початку війни!).

 

Коритко показав нам нових в'язнів тюрми – колишніх радянських активістів. Їх муштрував і перевиховував такий же в'язень, колись найбільш діяльний активіст радянської влади, а перед тим – студент Львівської греко-католицької академії. Ми мали право втручатись у всі справи повітового управління та повітового проводу ОУН, давати поради і настанови, що й робили залюбки. Були також учасниками врочистого богослужіння і маніфестації з приводу проголошення "Акту відновлення Української держави", де й Німеччині перепало добре слово...

 

Члени похідних групи, як і ми, малими групками просувалися на схід, роблячи зупинки та організовуючи владу чи не в кожному населеному пункті. Хто їхав на велосипеді, хто – на автомобілі, а хто йшов пішки. Німецькі пости, перевіривши довідку-посвідчення, надруковану німецькою мовою та скріплену печаткою з незрозумілим їм знаком тризуба, всіх пропускали – де певного часу.

 

Маскувалися під місцеве населення хто як міг, але переважно невдало, бо досить було якомусь ґазді чи ґаздині роздивитися велосипед не радянського, переважно польського, виробництва, чи новий наплечник, як вони зразу докумекували, що ми за "пташки".

 

До Збруча нас приймали як своїх, розуміли з півслова, пригощали ще й давали продуктів на дорогу. Народ, мабуть, повірив, що з допомогою німців ми відродимо свою державу...

 

Проте, чим далі на схід, то нас зустрічали все непривітніше, зав'язати відверту розмову ставало все важче, хоча і ми, і зустрічні люди розмовляли одною мовою – українською. Люди були недовірливі, залякані – як радянською системою, так і гітлерівцями, що принесли війну і страждання...

 

Мав я у різних місцевостях (наприклад, у с.Ружин) декілька цікавих розмов, переважно з жінками і похилого віку чоловіками, бо молодші були або на фронті, або переховувались і від німців, і від своїх. Старі ще пам'ятали Галицьку армію, петлюрівців і перших німців та москалів, і колективізацію, і штучний голод 1932-33 років. Їх не треба було переконувати в необхідності відновлення своєї держави, бо вони уже дихали повітрям волі. При них не можна було хвалити німців, котрих люди боялися більше, ніж більшовиків. Набувши гіркого досвіду, вони вже не вірили нікому.

 

Молодші, з котрих ще не вивітрилася більшовицька пропаганда, хвалили і колгоспи, і радянську владу, бо, мовляв, вона зробила для них багато. А що несуть гітлерівці, яку Україну? Несуть нове поневолення, смерть і руїну...

 

Чим ближче до Житомира, носіїв національної ідеї ставало все менше. Починаючи з Волині, гітлерівці до місцевих українців ставилися гірше, ніж до галичан – колишніх підданих Австро-Угорської імперії. Це нас обурювало, адже люди не винні, що змушені були більше 20 років жити під чоботом червоних окупантів. Чимраз то більше в населених пунктах зустрічалося поліції, яку створювали гітлерівці і до якої йшли служити деякі оунівці.

 

Волинь ще була націоналістичною. У Рівному відкрито діяв обласний провід ОУН на чолі з Робітницьким. Волиняни, як і галичани, зустрічали нас привітно, давали в дорогу чисту білизну, продукти, інші необхідні речі. Зв'язок, осередки ОУН діяли справно, з їх допомогою створювались органи влади. Повсюдно правилися молебні в церквах.

 

Новоград-Волинський німці перейменували на Звягель, бо так було на їхніх топографічних картах. За колишнім кордоном по річці Збруч уже не було наших баз і осередків – їх належало створювати, як і просувати своїх людей в органи влади. Місцеве населення не одразу піддавалося на нашу агітацію, але після тривалих відвертих розмов лід неприязні розтоплювався.

 

В одному з сіл, де не було жодного німця, мені з "Арсеном" вдалося зібрати у школі з десяток юнаків та дівчат, котрим так і не вдалося закінчити школу. Вони нас прийняли за партизанів, і тільки згодом вирозумілися, що це не ті партизани. Але ідея самостійної (без будь-яких чужинців) України їх привабила, дехто хвалився, що має гвинтівку з набоями, гранати, а один хлопець сказав, що бачив, як його сусід закопав у яру справжнього кулемета, залишеного червоними.

 

Чим далі на Східно-українські землі (СУЗ), тим більше розвалин, згарищ, слідів боїв, свіжих могил. Німецькі могили упорядковані, позначені хрестами. Убитих радянських солдатів було десятикратно більше – їх ще й досі сяк-так закопувало в землю місцеве населення. Станиць, опорних пунктів ОУН уже катма – треба покладатися тільки на себе. Коли не вистачило бензину, виміняли його на цукор і печиво. Нарешті без особливих пригод добралися до околиць Житомира.

 

"СПІВПРАЦЯ" З ВЕРМАХТОМ У ЖИТОМИРІ.ПОЇЗДКА У ВАСИЛЬКІВ. КУЛЬТУРТРЕГЕРИ І ГАЛИНА ЧУЙКО. МЕЛЬНИКІВЦІ ТА ПОЛІЦІЯ

Центральною дорогою ми попали майже в центр міста, де копошилося багато люду. Були й західняки. Йдучи за ними, опинилися на площі перед міською радою. В одній з груп людей я побачив Миколу Климишина ("Недобитого"), Дмитра Мирона ("Максима "Орлика") й Івана Кпиміва ("Легенду"). Вони були в цивільному одязі, але перший мав на лівому рукаві жовту опаску з написом німецькою мовою, що повідомляв про причетність даної особи до вермахту. Він також носив при боці кобуру з пістолетом. Підійшовши, ми з "Арсеном" доповіли Климишину про роботу, виконану в дорозі. Після цього разом з ним та ще кількома соратниками увійшли у приміщення ради, тобто міського управління, що було на вулиці Михайлівській. Його очолював якийсь Павлівський. Усі коридори були заповнені подорожніми – хто стояв і розмовляв, хто сидів і куняв на своєму барахлі...Однак, люди мали бадьорий настрій. Зустрів багатьох своїх знайомих різного рангу, котрі, як і я, приїхали відбудовувати державу Україну в Україні.

 

Увечері Климишин запросив мене, "Арсена" і ще кількох значніших оунівців до себе на квартиру, де ми обговорили становище на фронтах, політику гітлерівців та ОУН, ситуацію із владою на зайнятій німцями території й отримали завдання на найближчі дні. У нього ми переночували, а наступного дня дістали тимчасове житло. Мене Климишин поселив у одній з кімнат свого будинку, що вирішувало і проблему з харчуванням.

 

Незабаром у комендатурі міста тим із нас, хто був під прикриттям Климишина, видали тимчасові посвідчення німецькою мовою, котрі, задовольняли як гітлерівців, так і поліцаїв. Але після арешту Бандери й Стецька чимраз то більше членів бандерівських похідних груп гестапо виловлювало і знищувало. Йому допомагала так звана українська мішана поліція, набрана з мельниківців та іншого непевного елементу.

 

Спочатку бандерівці самі себе викривали, показуючи поліцаям та гітлерівцям довідки-посвідки, видані ОУН, але потім, зрозумівши, що із союзників перетворилися на ворогів Рейху, переходили в підпілля, намагалися попасти на службу в поліцію чи на іншу роботу, не забуваючи про своє основне завдання.

 

Очевидно, що це завдання докорінно змінилося – треба було створювати не органи влади у населених пунктах, а свою мережу, осередки ОУН, збирати і магазинувати зброю, готуватися до смертельної боротьби з обома ворогами – сталінським більшовизмом та гітлерівським нацизмом.

 

Климишин теж змінився – удавав із себе цілком лояльного, налаштованого пронімецьки українського служаку, і це йому до пори до часу вдавалося. Він продовжував "служити" німецьким збройним силам у чині гауптмана (капітана) "Абвергрупи 1Ц" (військова розвідка), де був поки що на доброму рахунку.

 

Ця розвідгрупа входила до складу армії, якою командував фельдмаршал Райхенау.

 

Керівник похідної групи перфектно володів німецькою та польською мовами, не рахуючи російської й української, мав вищу освіту та виховання інтелігента, умів подобатись людям. Був українським патріотом-фанатиком, здібним і винахідливим у всьому, вмів швидко приймати рішення, навіть у критичних ситуаціях. Проявив свої найкращі якості ще в 1934 році, коли у Варшаві, після процесу над організаторами вбивства Перацького, судили членів Львівського крайового проводу ОУН. Під час слідства, незважаючи на тортури, відмовився відповідати на питання, а в суді поводився мужньо і войовничо. Мимо цих геройських прикмет, мав він і підприємницько-фінансистську жилку, бо як у Кракові, так і тепер, забезпечував оунівців усім необхідним. Він міг ні з сього ні з того роздобути цілий вагон дефіцитного товару, великі суми грошей – і все було шито-крито.

 

У Житомирі Климишин розпоряджався кількома вантажними автомобілями і "Опелем", який колись належав самому Євгену Коновальцю. Цього легковика він отримав від Проводу ОУН і хотів зберегти для майбутнього українського музею (після його арешту "Опель" пропав). Він також мав гарного стилета, отриманого від Р.Ярого, якого дав мені на збереження незадовго до арешту. (На жаль, цей стилет зник після того, як мене заарештували в 1950 році).

 

Спочатку ми, крім основного завдання, повинні були збирати розвідувальні дані, які потім аналізував і доводив до "кондиції" сам Климишин. Серед іншого, цікавили нас і червоні партизани та підпільники, котрі розповсюджували антиоунівські листівки, агітували населення проти націоналістів.

 

Майже щодня Климишин знайомив кількох нас із ситуацією на теренах майбутніх дій, а також на фронті, приймав різну інформацію, давав нові завдання і настанови. Радив не дуже старатися у вишукуванні точних розвідданих, а більше розмовляти з людьми на вулицях сіл і міст, вербувати їх, створювати осередки ОУН. А носіями потрібної інформації, мовляв, є військовополонені, до котрих маємо доступ, вони – найкращі інформатори. Гітлерівці все одно не зможуть перевірити ці дані на об'єктивність, але щось їм подавати таки треба – не на шкоду собі та справі, якій служимо.

 

У ситуації протистояння з мельниківцями, які почали видавати бандерівців гестапо, видимість хоч якоїсь нашої "співпраці" з завойовниками була необхідна для збереження людей. Климишин мав свого гітлерівського керівника – майора Йоста (псевдо – "Чернік"). Він заповнював підпорядкований йому штат розвідників бандерівцями, котрим оформляв добрі німецькі документи у вигляді довідок, що дозволяли їм перебувати скрізь, навіть на фронті. Майорові, який особисто не вів обліку завербованих співробітників, говорив, що має тільки 12 помічників, а насправді нас було біля 300.

 

Багатьох він брав із собою нібито як охоронців, коли їхав на зустрічі з військовополоненими то в один, то в другий табір, і таким чином розвозив членів групи по містах і селах області, рятуючи від арешту. Наприклад, у Черняхів доставив "Фурмана", у Троянів – "Кравса" і т.д.

 

Невдовзі я теж отримав документ, підписаний Йостом, і став штатним "розвідником", що принесло деяке полегшення для моєї підпільної діяльності на терені області та за її межами.

 

Климишин поіменував мене своїм заступником з організаційних питань, тобто заступником керівника Північної похідної групи, і поселив у будинку по вулиці Лєрмонтова, що був біля самого музею над річкою Тетерів. Зі мною проживали "Панахид" і Лис (мої підлеглі), а також "Арсен", адвокат із Луцька Багринівський, який претендував на якусь міністерську посаду в майбутньому уряді (вже примарному), та інші керівні особи групи. Моїм обов'язком було підтримувати організаційну та виконавську дисципліну, забезпечувати належну роботу створеної мережі, про все доповідати керівникові групи, який був переважно в роз'їздах.

 

Разом з Климишиним я попав на аудієнцію до щойно призначеного гітлерівцями голови Житомирського обласного управління Яценюка, котрий у радянські часи теж займав високі пости у партії чи у владі. Його кандидатура на цю посаду була колись погоджена з Бандерою. Приємного враження ні на мене, ні на "Недобитого" Яценюк не справив, а подальша його доля виявилась трагічною...

 

Одного разу, коли вже гриміли бої за Київ, Климишин запропонував мені поїхати з ним у м.Васильків, де був штаб Північної похідної групи і один з окружних проводів ОУН. Це історичне місто поблизу Києва, яке майже не зачепила війна, справило на мене велике враження. Воно потопало в садах, що віддзеркалювались у ставках, а поміж гарними будиночками, банями церков виднілися залишки старовинних мурів (мабуть, з князівських часів). Руху машин, військ майже не помічалось. Ідеальне місце для відпочинку, а не для війни.

 

Нас зустрів Микола Лебідь ("Максим Рубан", "Орест"), який керував усіма похідними групами та діяльністю ОУН у її поході на Схід. Після цього Климишин ближче познайомив мене з головним нашим ідеологом і моїм майбутнім керівником, автором книжки "Ідея і чин" "Максимом Орликом".

 

У Васильків уже перебрався "Арсен", який організував видання антибільшовицької газети. Зустрівшись із ним у редакції, я отримав примірник газети, в якій була стаття про українських антинародників типу Олександра Корнійчука та інших письменників і радянських діячів. Там же познайомився із Саком, колишнім директором однієї з середніх шкіл Львова, який тут і в Києві мав широкі знайомства, тому був справжньою знахідкою для похідної групи (через рік він буде вбитий на посту провідника ОУН на м.Київ – після загибелі крайового провідника "Максима Орлика").

 

Був на той час у Василькові і Юрко Стефаник, син славного письменника. Він незабаром повернеться у Львів, а пізніше виїде у США. З ним приятелював Гай-Головко, колишній учитель з м.Брусилова, який займався літературною творчістю. Згодом теж поїхав у Львів, працював у одному з видавництв і писав поезії. Із таких діячів любили покпити Лебідь та Климишин. Були у Василькові Дмитро Маївський ("Нестор") і багато інших – усього біля 60 бандерівців. У Житомир повернулися через декілька днів.

 

Найчастіше доводилося виїжджати в оунівських справах у сторону Бердичева та Вінниці. Одного разу вночі опинився в одному із сіл при головному шосе і попросився на нічліг до хати стареньких людей. Це були колишні колгоспні трударі, дуже привітні та охочі до розмов. Вони не приховували, що в сусідній кімнаті проживає їхній син, за освітою інженер, якому вдалося вирватись із табору для військовополонених і якого вони виходжували та відкормлювали. У полоні син ледь не помер з голоду. На жаль, завербувати його в ОУН не вдалося, бо він, як і батьки, люто ненавидів гітлерівців та всіх їхніх "прислужників". Очевидно, і мене вважали тим "прислужником", бо я не боровся із цими загарбниками, а вів агітацію за якусь свою самостійну Україну. Вони ж остерігалися не тільки гітлерівців, а й українських поліцаїв, що служили тим же ворогам за ту ж Україну. Мені бракувало переконливості, коли доказував, що бандерівці – не мельниківці, не поліцаї і не "слуги" нашого спільного ворога, бо ідуть на явну погибель заради української національної ідеї.

 

Людям, з якими розмовляв так відверто, не вистачало об'єктивної інформації та віри у можливість усамостійнення України.

 

Було б краще, якби ми мали свою армію, свою партизанку в цих краях і боролися з ворогом, а не займалися голослівною агітацією. Тих, кого вже "виховала" голодомором, колгоспами і куцими трудоднями сталінсько-більшовицька система, переагітувати на українських патріотів було важко. Набагато легше вдавалося працювати з колишніми господарями (т.зв. куркулями й середняками), хто зазнав переслідувань і тортур від тої зідіотілої системи, але таких лишилося мало серед живих.

 

Нові господарі налагоджували в обласному центрі нове життя на свій смак. Дещо дозволялося й українцям. Наприклад, співати, давати концерти, ставити драматичні вистави... Відомий був у Житомирі та околицях хор під керівництвом диригента Чауса. Правда, німці не дуже сприймали мелодійні українські пісні, нашу мову, тому все рідше відвідували виступи цього хору та вистави.

 

Почало організовуватись і жіноцтво – завдяки активності Галини Чуйко, дружини Івана Климіва ("Легенди"). Говорили, що вона є дочкою петлюрівського полковника, який один-єдиний уцілів у 1920 році після розстрілу більшовиками диверсійної групи Ю.Тютюнника під Базаром. Полковник Чуйко дивом уцілів – виліз поранений з-під убитих українських стрільців і якимсь чином перебрався на окуповану Польщею Західну Україну, втративши при цьому ногу, і проживав у Станіславі.

 

Галина згодом, у 1942-43 роках, працювала вихователькою в гуртожитку (колишній бурсі) Ставропігійського інституту, що на вулиці Руській у Львові. Коли від рук гітлерівських катів узимку 1943 року загинув її чоловік, то дехто і її в чомусь звинувачував, як наприклад, крайовий військовий референт краю "Північ" Василь Івахів ("Сом"), з яким я не раз зустрічатимусь. Не уявляю, як би змогла ця тендітна, хоч і бойова, жінка (Галина Чуйко у 1943-44 рр. працювала на радіостанції ОУН-р "Самостійна Україна" (кодова назва "Афродіта"). Про це – на ст.375, 376 у книзі Є. Перепічки "Феномен Степана Бандери") уберегти "Легенду" від пазурів гестапо... Вина її лише в тому, що Іван не міг без неї жити і приходив на короткі побачення, нехтуючи своєю безпекою.

 

Якось Климишин показав кільком із нас листа Донцова, що був відповіддю на лист Бандери з питанням, чи не погодився б той стати президентом України (очевидно, питання ставилося ще до проголошення "Акта" у Львові). Донцов писав, що він згідний, якщо "самостійна Україна стане дійсністю".

 

Це був ще один документ для майбутнього архіву ОУН, який, на жаль, розпорошиться по всьому світу. Ми також дізналися, що Бандера і Стецько після арешту (Брати Провідника Олександр і Василь Бандери були заарештовані гестапо в 1941 р. і замучені польськими "капо" у концтаборах Освєнцім і Авшвіц у 1942р. Їх знищено з відома німецького керівництва концтаборів. Наймолодший брат Богдан був у Східній похідній групі ОУН і загинув від рук гестапо, як вважають дослідники, у 1943 р. в Херсоні. Соратника Бандери Р.Ярого гітлерівці тримали під домашнім арештом у його маєтку до кінця війни) доставлені в Берлін, а згодом – у концтабір "Alte Mohabit" ("Старий Моабіт"), що зв'язок із ними існує. Проте революційна ОУН залишилась фактично обезглавленою, якщо не рахувати Лебедя, Шухевича та інших чільних провідників, що перейшли у підпілля...

 

Доки все йшло відносно добре, ми проводили у селах та містах зустрічі, агітацію, завербували в бандерівську ОУН навіть колишнього секретаря обкому комсомолу Миколу Вербовського. Він стане членом обласного проводу, але через два місяці попаде в руки гестапо й загине. Ніхто не знає, для чого йому, комсомольському діячеві, знадобилась ОУН, – хіба що радянська розвідка...

 

Все ж успіхи на Житомирщині не були такими, як уявлялося.

 

Не мали особливих успіхів серед населення й мельниківці, хоч і діяли більш відкрито та поширювали друковані відозви до населення. Вони навіть проводили велелюдні мітинги. Вийшов на арену як хороший агітатор оунівець Заблоцький, котрого мої зверхники пізніше перевербували і призначили обласним референтом на Вінниччину. Інший мельниківський вожак на прізвище Кравчук ходив у мазепинці з тризубцем по місту і разом з помічниками закликав бажаючих записуватись до якоїсь військової частини, котру намагався створити. Це був колишній православний священик із Холмщини.

 

Після подій у Львові Андрій Мельник, мабуть, торжествував: його противники в концтаборах, ідуть на той світ, а соратники – на доброму рахунку в німців, служать у гестапо та поліції...

 

Климишин (і ми з ним) мав прикриття в особі Йоста, котрий був нами задоволений. Найбільше інформації мені вдавалося роздобути для нього в лікарні, де німецький медперсонал, як не дивно, лікував поранених червоноармійців, а охорона була не дуже суворою. Та все, як то кажуть, до пори до часу...

 

Була вже половина серпня 1941 року. Фронт перекочувався все далі на схід, але бої ще тривали й під Коростенем, адже німці врізалися моторизованими колонами в територію СРСР досить глибоко, залишаючи позаду оточені полки та дивізії червоних.

 

За Житомиром, у напрямку Коростеня й Чернихівець, я неодноразово бачив "Опель" командуючого групи німецьких військ "Mitte" ("Середина"). Райхенау їздив прифронтовими дорогами безпечно – тільки в супроводі водія й офіцера охорони. Бачив його і в Коростені на подвір'ї школи, коли він у нижній сорочці та рейтузах сидів за столом і обідав. Без вартових...

 

Трохи пізніше картина разюче змінилася – завдяки діяльності наших підпільників та червоних партизанів. Тоді фельдмаршала вже оточувало не менше десяти автоматників, а його помешкання оберігали колючий дріт і численні охоронці в уніформі та у цивільному.

 

Посилювались позиції мельниківців, особливо у поліції. Житомирська обласна й міська (чисельністю біля 200 чоловік) українська поліція була розміщена в колишньому палаці піонерів. Контролювали її колишній повітовий провідник ОУН Грубешівщини Шевчук і якийсь Обуховський. Керівниками відділів, перекладачами були наші люди (наприклад, "Лев", який у майбутньому стане повітовим провідником на Бродівщині), а решту набрали з місцевого населення та військовополонених, котрі ходили в обмундируванні радянських солдат, але на пілотках носили тризубці.

 

На перших порах завданням цієї поліції, що не мала зброї, було захищати населення, підтримувати порядок, охороняти крамниці і все майно, залишене совітами. Так тривало доти, доки в Житомирі не появилися члени мельниківського Проводу – полковники та співробітники гестапо Омелян Сеник і Микола Сціборський зі своїм вірним помічником Онуфером. За ними підтягнулися й інші мельниківці, які не поспішали, бо не сумнівалися, що гітлерівці передадуть їм і поліцію, і зброю, і частину влади на місцях. Так і сталося незабаром: обласну поліцію очолив якийсь Захвалинський, котрого привезли аж із Франції. Усі керівні пости у місцевій владі та поліції посіли мельниківці, які заповзялися переслідувати бандерівців та видавати їх гестапо. Вони почували себе господарями становища, були непогано вдягнуті, відкрито ходили вулицями міста, чого не можна сказати про бандерівців – ті вдягалися під простолюдинів, боялися ходити вдень, якщо не мали добрих німецьких документів.

 

УБИВСТВО СЕНИКА Й СЦШОРСЬКОГО

У Житньому провулку, в одноповерховому будиночку розмістилися головні діячі мельниківської ОУН – німецькі полковники Сеник та Сціборський. У тому будиночку працював наш вивідувач, який повідомляв про все, що там творилося. Я вже знав біографії та основні факти з діяльності обох полковників. Маючи зв'язки у США, вони наприкінці тридцятих років закупили там два літаки (один з них мав назву "Україна"), про що у Галичині писали націоналістичні видання. Їм найбільше довіряв А.Мельник.

 

Усі члени нашої групи одержали повідомлення згори, що ці два нерозлучні діячі – агенти гестапо ще з часів поїздок у США. Нас інструктували, що найбільші вороги – внутрішні, що з ними важче боротися, ніж із комуністами, бо мельниківці знають нас особисто, знають наші прізвища, звички та секрети.

 

Прізвища Сеника й Сціборського найчастіше злітали з вуст бандерівців ще у Кракові. Називав їх ворогами і Климишин, який і повідомив мені, що обидва – співробітники гестапо, будівля якого є на вулиці Велико-Бердичівській. Мої зверхники розмірковували, що головне завдання полковників – знищити нас, бандерівців, у Житомирі та в області. І мали, мабуть, рацію – бандерівців ловили і передавали в руки гестапо не тільки рядові мельниківція, а й ці два полковники особисто.

 

Незабаром із Львова приїхали відповідальні діячі СБ бандерівського Проводу ОУН, а з ними – "Вайс" (Ймовірно, це Григорій Пришляк, у якого були псевда "Вайс" та "Мікушка". Він, як пише у своїх працях колишній кагебіст Д.Ведєнєєв, тоді був керівником інформаційно-розвідувального відділу референтури СБ крайового проводу "Галичина").

 

На околиці, над річкою Тетерів вони провели декілька нарад з моєю участю, на яких ішлося про необхідність усунення деяких мельниківських діячів. Найбільшими ворогами вважалися ці два полковники, бо вони, мовляв, особисто займалися виловлюванням бандерівців і передаванням їх у руки гестапо для знищення.

 

Усі присутні на нарадах, уголос чи мовчки, погоджувалися з цим, тільки Дмитро Маївський ("Нестор", заступник "Орлика") був проти, але на його доводи "Вайс" і Климишин не звертали уваги. Був проти і я, та мене теж ніхто не питав. Врешті-решт Маївський погодився. До речі, ще у Кракові, перед походом, вищі керівники настановляли найбільш відповідальних із нас, що доведеться боротися всіма методами також і з мельниківцями...

 

Почалась ретельна підготовка до теракту. Виконати його було доручено якомусь Степанові Козію, а відповідав за все один з представників СБ (у 1943 році я зустріну його на Тернопільщині на посту шефа СБ обласної ОУН). Їх Климишин забезпечив автомобілем, котрий міг вільно пересуватися в місті. Він також допоміг роздобути зброю для атентатника: пістолети ТТ і "Вальтер" із запасами набоїв та дві ручні гранати. Я повинен був здійснити випробування пістолетів і навчити Козія прицільно стріляти. Випробування зброї і тренування відбувалися за містом, під великим віадуком. Кілька інвігілянтів (вивідувачів, таємних агентів), у т.ч. працівник друкарні, слідкували за полковниками-мельниківцями, вивчаючи їхні звички, розпорядок дня, маршрути поїздок та піших проходів містом.

 

Тоді я часто розмовляв з Козієм, розпитував про його минуле життя, і ось що дізнався. Степан Козій був родом із с.Любич Королівська, біля якого у 1939-41 роках проходив німецько-радянський кордон. З приходом совітів він записався у комсомол і активно допомагав прикордонникам виловлювати перебіжчиків. Мабуть, через це і попав у руки СБ – свою провину мав змити кров'ю, тобто кров'ю знаменитих мельниківців. На його думку, ці два є ворогами українського народу, бо служать німцям. Він переконався в цьому, бо бачив, що полковники ходять на службу в гестапо. Для нього нема іншого виходу, як убити німецьких прислужників (через декілька років я прочитав у радянській пресі у Львові, що Козій, стріляючи в Сеника й Сціборського, діяв не як бандерівець, а як "радянський, патріот.")

 

Не було розумних керівників ОУН, крім Маївського, які змогли б тоді передбачити наслідки задуманого теракту й зупинити братовбивство. Невже не могли здогадатися, що це на руку обом ворогам – гітлерівській Німеччині та більшовицько-сталінському Союзу? Гітлерівцям він полегшував остаточну розправу з бандерівцями, ослаблюючи одночасно мельниківців. Більшовикам – допомагав швидше зламати рух опору українських патріотів, розгорнути шалену пропаганду проти обох таборів ОУН. Де два українці б'ються, там третій – ворог – обов'язково користає. Такими були мої думки тоді і вони не змінилися й досі.

 

Була неділя другої половини серпня 1941 року. Надворі стояла гарна, тепла погода, і я з самого ранку, в одних трусах вибрався на Тетерів купатись. Узяв із собою тільки портфель з милом та рушником і старенький годинник "Докса", що завжди теліпався на руці. Не взяв навіть сорочки на плечі, хоч ранок ще був прохолодний (уявив собі, дурень, що йду на Свічу в рідному селі, до котрої від оселі – рукою подати).

 

Дорогою зустрів свого знайомого Миколу Скибу, який служив при німецькій армії перекладачем. Той з перших же слів приголомшив мене звісткою про те, що вчора в обідню пору вбито двох людей. Він був свідком цього теракту. Бачив, що якийсь рудуватий хлопець ішов услід за двома елегантно вдягнутими чоловіками. Трохи позаду іншою стороною вулиці йшов у тому ж напрямі низького росту чоловік, одітий не по-місцевому, з сірою кепкою на голові, і пильно до всього придивлявся (це був дублер, есбіст). У Житньому провулку рудуватий наздогнав їх, зробив три постріли з пістолета, після чого чоловіки упали, а він побіг у бічну вуличку. За ним погналися німці. Атентатник забіг у якесь подвір'я, але й там були німці, котрі почали стріляти в нього. Будучи поранений, упав, відстрілювався з двох пістолетів, кинув дві гранати і, доки підбігли переслідувачі, встиг застрелитись.

 

В управлінні поліції Скиба дізнався, що в кишені піджака атентатника знайшли довідку, видану Краківським УДК на ім'я Степана Козія (Деякі історики та дослідники ОУН-УПА вважають, що за цим убивством стоїть московський агент і провокатор К.Полуведько, який діяв серед мельниківців. Можливо, він мав зв'язок і з бандерівською СБ...), а вбиті виявились полковниками, членами Головного проводу мельниківської ОУН. Так, це були Омелян Сеник і Микола Сціборський, які отримали смертельні поранення в шию та голову і померли на місці. Козій стріляв дуже влучно.

 

Я сприйняв цю новину з великим жалем та скорботою. Одразу ж задумався: чому досі, майже через добу, ніхто, крім Скиби, не повідомив мене про вчинений теракт і не застеріг щодо можливих репресій з боку гітлерівців та поліції? Климишин, мабуть для того, щоб мати алібі, ще до теракту, виїхав з Житомира – він мав зустрітися з Лебедем і скласти звіт. Невже повернеться, ніби нічого й не сталося, і піде знову на службу до Йоста?..

 

Що робити – вертатися, брати речі і втікати з Житомира, чи йти на річку? Розрадив себе тим, що поліція не посміє заходити в приміщення, де живуть співробітники "Абверу", цебто я та інші, тому попрощався з Миколою і через місток перейшов на протилежний, більш похилий та піщанистий берег річки.

 

На пісочку вже приймав сонячні ванни колишній обласний провідник ОУН на Холмщину Ярослав Дудар ("Чавун", "Верес", "Чугайстр"), який теж був учасником похідної групи. Він уже знав про подію, що сталася вчора, але поводився спокійно, і це додало мені упевненості. Скупавшись разом, ми полягали на пісок. Через деякий час побачив, що мій з Климишиним будиночок оточують озброєні поліціянти. Через місток біг десятирічний синок нашої господині-німкені. Він підбіг до мене і сказав, що його потай від поліції послала мати, аби попередити: повертатися в будинок не слід, бо поліція вже заарештувала всіх, хто в ньому був, і шукає мене. Хлопчикові я наказав непомітно повернутися додому, а сам подумав, що і між німцями є добрі люди. Ця німкеня фактично врятувала мені життя, знаючи, що за таке їй загрожує якщо не смерть, то щонайменше концтабір.

 

Не встигли ми з Ярославом обдумати своє становище і план подальших дій, як побачили, що поліціянти з крісами напереваги підійшли до містка, переходять на наш берег. Ми хутко сховалися в кущах лози і ліщини, котрі росли біля річки. Хотіли втекти поміж них якнайдалі віл небезпеки, та з другого боку заростей уже наближалися інші поліцаї. Залізли обидва у більший кущ, який не був настільки густим, аби нас заховати, і побачили майже поруч німецькі чоботища. На щастя, поліцай крикнув своїм колегам, що тут нікого нема, і пішов далі.

 

Я був певний, що він нас побачив, але не хотів видавати німцям на явну смерть... Можливо, це був такий же бандерівець, інвігільований у поліцію, або щирий український патріот з місцевих жителів, якому не подобалась жерня між мельниківцями та бандерівцями...

 

Смерть удруге, обдавши холодом, пройшла повз мене. У тому кущику ми просиділи до темної ночі. Дудар мав штани, сорочку, взуття, а я – тільки труси, нікому не потрібний портфель з рушником і милом та годинник. Мій товариш по нещастю мав з чого сміятися, хоч і не до сміху було.

 

Вночі почали пробиратися між кущами, садами й хатинами до шосе Житомир-Попільня. Ніким не помічені, чкурнули через шосе і опинилися в густіших заростях. Я знав, що це місце теж небезпечне, бо поруч містився військовий аеродром, котрий добре охоронявся. Прожектори висвічували небо й літаків, котрі час від часу пролітали над головами Змучені та голодні, ми лежали незворушно, віддавши себе на Божу волю.

 

Незважаючи на денну спеку, ніч кінця літа не була настільки тепла, аби не дошкулити майже голій людині. Щоб не заков'язнути, Дудар час від часу давав мені свою сорочку...

 

Всю ніч ніщо біля нас навіть не шелеснуло. По опівночі й літаки втихомирились, і прожектори погасли. Так, майже не спавши, боячись навіть свого шепоту, ми дочекалися досвітку.

 

З Попільні у понеділок цією дорогою повинен був повертатися мій зв'язковий Лис ("Срібний"), котрий поїхав на грузовику з Житомира в суботу. Це давало хоч якусь надію. Ярослав поривався йти у найближче село. Я його стримував, радячи ждати біля дороги. Ще сонце не зійшло, як почувся гуркіт нашої півторатонки. Коли вона наблизилась, Дудар вибіг їй навперейми. Повернувся до мене з плащем, котрого дав Лис. Одягнувшись, я хутко побіг до машини, сів у кабіну. Ярослав забрався в кузов. Ми розвернулись і на всій швидкості помчали до Попільні.

 

КІНЕЦЬ ПОХІДНОЇ ГРУПИ. НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ

Це було невелике провінційне містечко, яке ніби обійшла війна. З Попільні походив водій нашої півторатонки Василь Лис. У хаті його батьків ми й зупинилися. Для мене знайшли якесь дрантя, в котрому я став подібний до нещасного жебрака з Гошівського братства. У лахмітті почував себе майже безпечно. Воно мені навіяло спогади про дитинство, обідране, босе і голодне, про життя в рідному селі...

 

Та все ж непокоїв Житомир. Обов'язок вимагав негайно попередити всіх, кого не заарештували, і в першу чергу Климишина, який незабаром мав повернутися із Львова. З цим завданням поїхав Лис, а мені залишилось нетерпляче очікувати його повернення та новин.

 

Через дві доби зв'язковий приплентався пішки – півторатонку мусив покинути, так як не зміг роздобути бензину. Він був страшенно роздратований, бо Климишин його вислухав, але нічого собі з того не робив – виглядало так, що здався на Божу волю і ласку гітлерівців. Мабуть, так треба...

 

Ми дізналися також, що Сеника й Сціборського з великими почестями поховали на території собору, що мельниківці видали великим тиражем і розповсюджували листівку "Кров на руках Бандери", що гітлерівці розстріляли кількох бандерівців і що багато мельниківців уже чкурнули на захід, додому, а бандерівці, хто вцілів, змушені ще дужче переховуватись.

 

Як стало відомо пізніше, майор Йост не захистив Климишина, а передав гестапівцям, котрі його допитували і дуже били. Згодом ним займалося львівське гестапо. Хтось нібито бачив його з лопатою в руках на подвір'ї якогось шпиталю. Згодом зі Львова Микола Климишин попав у Освєнцім, де його мала змогу провідувати дружина.

 

Ніхто не захистив і Яценюка – його після атентату на полковників гестапо заарештувало і розстріляло. Одні говорили, що через участь у бандерівському підпіллі, інші – що він мав зв'язки з комуністичним підпіллям...

 

Люди гинули ні за цапову душу. Членів бандерівської ОУН гестапо розстрілювало без суду й слідства, хоч у багатьох із них були довідки чи посвідчення, видані гітлерівцями або німецькою владою. Хто вцілів, переховувались, намагаючись вижити, але за ними полювали поліція, гестапо, мельниківці.

 

Останнім допомогли списки членів ОУН, які так старанно складалися в Кракові. Фанатично настроєний "Орлик", який керував рештками похідної групи, будучи крайовим провідником, мабуть, не осмислював того, що діялось. Він продовжував нехтувати правилами конспірації, життям довірених йому людей, і це всіх нас обурювало. Дехто скаржився вищим провідникам, але безрезультатно – клятва діяла, послух мусив бути.

 

На місце заарештованих, убитих провідників "Орлик" призначав інших, менш досвідчених, які не вміли діяти в умовах підпілля, тому нові арешти і втрати були неминучі. Мене він призначив окружним провідником на Васильківський округ. Більшість адресатів і зв'язків, які ми отримували, були вже розконспіровані, стали в руках гестапо і поліції приманкою для недосвідчених оунівців. Фактично, після арешту Климишина Північна похідна група, як щось ціле, перестала існувати. Завербувати нових людей ставало все важче.

 

Мене рятувало, мабуть, те, що довго не засиджувався на одному місці, а гасав (пішки або на підводі) по всій області, розшукуючи людей і налагоджуючи зв'язки з розрізненими групками членів похідної групи. Допомагало також те, що змінив зовнішність – виростив пристойні вуса і купив нового костюма та куртку з дорогого сукна, отже, виглядав досить інтелігентно. Це трохи приспало мою пильність...

 

У Білій Церкві трапилась пригода, що заставила мене подбати про ретельнішу конспірацію. Увечері я зайшов до свого знайомого, який проживав у цьому місті, але не застав його вдома. Від сусідів довідався, що він пішов у місцевий клуб дивитися спектакль. Я зайшов у той клуб, хоча вже почалась друга дія спектаклю. При скупому світлі зі сцени побачив, що весь зал був заповнений людьми, а в перших рядах сиділи німецькі офіцери та чиновники. Раптом до мене підійшов високий молодий чоловік у формі офіцера С-Д (зіхерхайтс-дінст – служба безпеки), взяв легенько під руку і, виводячи із клубу, сказав ламаною російською мовою, щоб я не смикався і не робив дурниць, бо мене дехто знає з оголошень, які розклеєні в місті. Він порадив якнайшвидше втікати і не попадатися таким як він працівникам гестапо в руки: Мовляв, хтось інший тут же заарештував би мене, а він попереджує і відпускає. Досі не можу усвідомити, що це був за молодий чоловік – друг українців, чи просто ворог нацизму і фашизму?..

 

Після цієї пригоди довелося у найближчому населеному пункті Троянові зупинитись і відростити ще й пишну бороду з молодою сивизною, а також змінити прізвище та документ.

 

Не секрет, що кожен добрий підпільник повинен мати кілька паспортів. У мене був радянський паспорт на прізвище якогось Климчука, родом із Славути, з фотографією бородатого і вусатого чоловіка, трохи подібного до мене. Аби наші бороди були більш подібними, довелося ту, що в чужому паспорті, підретушувати м'яким олівцем.

 

У Коростишсві, що між Бердичевом та Вінницею, зустрівся з одним законспірованим бандерівцем – перекладачем німецької ортскомендатури, який виробив мені (на Климчука) добрий німецький документ – уже з моєю бородатою фізіономією, скріплений гербовою печаткою. Цей документ, що діяв до 31 грудня 1941 року, не раз рятував мені життя (згодом, крім свого псевда "Вовк", прізвища Климчук, використовував ще й прізвище Наборовський).

 

Проте одного разу ледь не сталося те, чого я так боявся і старанно уникав. Безпечно йдучи дорогою від Василькова до Білої Церкви, наткнувся на роту мадярів на вимарші, котра, порівнявшись зі мною, зупинилася. Командир цієї роти підійшов до мене і, дивлячись на бороду, сказав німецькою мовою, що я – жид. Як не оправдовувався по-німецьки, що я українець, справжній арієць, як не посилався на німецький документ із гербовою печаткою, не допомогло – офіцер наказав мене розстріляти. Миттєво у голові промайнув спогад з дитинства, коли мадяри хотіли повісити мою маму в Першу світову війну і коли її врятував розумний жид із сусіднього села...

 

Почав молитись до Матері Божої Гошівської... Раптом до жорстокого офіцера підійшов один з його вояків і почав його в чомусь переконувати по-мадярськи. Офіцер подобрішав і відпустив мене. На прощання солдат сказав мені по-українськи, що він закарпатський українець, тому переконав свого командира, що я не жид. Подумати тільки – чого тоді вартувало людське життя...

 

У подібну ситуацію трохи пізніше попали командир Середньої похідної групи Микола Лемик ("Синишин") на Лівобережжі (його мадяри розстріляли в Миргороді), а також заступник провідника краю "Північ" "Лімницький" (його чомусь гітлерівці долучили до групи військовополонених, яких конвоювали).

 

Ледве вдалося уникнути арешту й урядуючому провіднику ОУН Миколі Лебедю, з котрим я випадково зустрівся у Вінниці. Але про це – згодом.

 

З тим же німецьким документом у кишені вибрався знову в дорогу – з Бердичева до Вінниці, і знову мав небезпечну пригоду. Так як іти було далеченько і довго, вирішив попросити німецького регулювальника, щоб посадив мене на попутну машину. Той, оглянувши мій документ і задовольнившись ним, зупинив німецьку вантажівку, що мала над кузовом брезентове накриття. З кузова гітлерівець в уніформі та при зброї подав мені руку, галантно запросив сідати, а я йому ввічливо подякував німецькою мовою. Яким же був мій жах, коли побачив, що в кузові сидять гестапівці з С-Д!.. Мало того, я сидів на бічній лавці і побачив свій останній, тобто житомирський (без вусів та бороди), фотознімок, що був надрукований на кількох пачках оголошень трьома мовами: німецькою, українською та російською. Така ж кількість оголошень була з фотографіями Маївського і Заблоцького ("Бойка"). За кожного з нас, живого чи мертвого, призначалась винагорода в 10 тисяч рейхсмарок, а також горілка, шкіра, гас, різна мануфактура. Один з гестапівців, показуючи рукою на листівки, розтлумачував мені ламаною російською мовою її зміст і те, яку вигоду мав би той, хто б допоміг упіймати хоч одного з цих "бандитів". Від викриття й арешту мене врятували сутінки, брезент накриття, що не пропускав денного світла, і, звичайно, змінена зовнішність. Я ніби ходив по лезу бритви...

 

У Вінниці, неподалік міського базару автомобіль зупинився, гестапівці зі мною чемно розпрощалися, і я пішов шукати одну з конспіративних квартир. Біля відділення поліції, котрою тут командував колишній петлюрівський генерал Омелянович-Павленко, знову побачив розклеєні на стінах будинків та огорожах листівки із своїм зображенням. Не міг вийти з дива: чого це за мою голову так багато обіцяють?.. Знайшовши більш-менш безпечний притулок, ще довго потім приходив до тями. Перетворився, ще нічого поганого не заподіявши німцям, із бандерівця "Вовка" у справжнього загнаного вовка.

 

Маївський уник арешту, бо ще до житомирського атентату поїхав до Вінницького обласного провідника. Залишився живим, вчасно перейшовши у підпілля, і житомирський обласний провідник Василь Хома, з яким я підтримував зв'язок до листопада того року. Не заарештували й Івана Климіва ("Легенду"). Його я зустрів восени у Василькові, точніше – він їхав легковим автомобілем і зупинився біля мене. Я аж злякався: один за одним зупинилися три легкові автомобілі, в яких сиділи словацькі вояки. З переднього вискочили підофіцер та офіцер, першим з котрих був саме "Легенда", а другим – відомий оунівець Барабаш. Непогано влаштувалися, подумалось мені з деякою заздрістю. Після привітання сказали по-дружньому, що під прикриттям словаків вирішують завдання Організації. Кмітливі, активні військовики. Якби всі були такими!.. Згодом у тому ж Василькові я ще раз зустрів "Легенду" – вже у компанії "Орлика".

 

І все ж прихильників Бандери знищували повсюдно. Вбивали, вішали, кидали в тюрми й концтабори. Створювалось підпілля, але його з допомогою місцевого нестійкого елементу, мельниківців, особливо тих, які служили в поліції, розкривало і виарештовувало гестапо. Гітлерівці пересівали саме тих, хто збирався виступити проти них на смертний бій. Залишки похідних груп наш Провід наказав розосередити по всій окупованій гітлерівцями території. Ми все ще мали надію на підтримку загітованих нами селянських мас...

 

Того року бабине літо хіба тільки тим відрізнялось од серпневого літа, що ночі були холодніші, дні коротші, частіше зривався вітер, розносячи сморід пожарищ і трупів. Кожен день приносив тривожні вістки для населення (ворог ішов невпинно вперед), щодня гинули люди. Пересуватись по дорогах ставало все небезпечніше, бо окупанти нишпорили всюди, а найбільше дошкуляли так звані "українські" поліцаї з тризубцями на шапках, які вислуговувались перед ворогом.

 

Маївський, як заступник "Орлика", допомагав Заблоцькому (обласному провідникові ОУН Вінниччини) створювати мережу, налагоджувати зв'язки, але до Житомира більше не навідувався, перебував на нелегальному становищі. Ці два провідники розмістили мене ночувати до певного часу, в дитячому будинку на вулиці Петра Могили, який ще функціонував. Його керівництво працювало на бандерівців, забезпечуючи потрібним людям нічліг. Поліція в цей будинок до деякого часу не навідувалась.

 

Прийшовши одного разу до Маївського, я застав у нього Лебедя, який приїхав із Львова інспектувати роботу похідних груп. Розповів урядуючому провідникові про останні події в Житомирі, і він одразу ж зобов'язав мене супроводжувати його у поїздці в Васильків, де мали зібратися керівники похідних груп на нараду. Приїхавши зі сторони Білої Церкви, я залишив Лебедя з його охоронцем "Виговським" на околиці Василькова, а сам подався на квартиру, де мала відбутися зустріч чільних провідників. Це був особняк майстра шкірзаводу Горбача.

 

Увійшовши в будиночок, насторожився: у кімнатах було пусто. Тільки у ванькирчику побачив господиню, яка дуже здивувалася з моєї появи. Вона пригостила мене рисовою кашею і, доки я похапцем їв, розказала, що всіх, хто до них приходив, гестапо заарештувало (очевидно, і керівників похідних груп теж).

 

Багато людей було заарештовано також у неділю під час проведення мітингу на одній з площ міста. Попередила, що затримуватись у її хаті небезпечно, бо часто навідуються гестапівці і питають про таких як я. Машинально, за звичкою підпільника, глянувши через вікно на вулицю, я побачив, що до будівлі підкрадаються два гітлерівці з автоматами в руках. Моментально зорієнтувавшись у ситуації, вискочив через вікно з тильної сторони особняка і зник у кущах. Заростями понад річку добіг до того місця, де стояв автомобіль, і все розповів Лебедю. Той дуже здивувався з такого повороту справи і ще більше засмутився від того, що заарештовано керівників похідних груп, а він про це нічого не знав. Мабуть, оперативне інформування керівництва ОУН про всі важливі події ще не було налагоджене, або вже не було кому інформувати, бо провідники зникали з усіма відомостями і зв'язками, які були їм довірені.

 

Лебідь наказав їхати в сторону Білої Церкви. Ніч захопила біля Бердичева, і тут стало в нагоді одне з моїх подорожніх знайомств – нас гостинно прийняла на нічліг проста жінка з приміського села. На другий день приїхали у Вінницю.

 

Васильківську групу бандерівців видав гестапо якийсь Полішвайко, одержавши за це керівну посаду в Києві, а допомагав йому провокатор Довгань, котрого нагородили посадою директора трамвайного тресту в Вінниці (там я його часто бачив у товаристві гестапівських чинів).

 

Більшість заарештованих членів похідної групи з Василькова гестапівці на відкритих машинах повезли у Львів. Змовившись, уночі багато з них позіскакували з машин, порозбігалися по всій Житомирщині та Вінниччині. Але кількох таки завезли у львівські тюрми. Був серед них і Петро Дужий ("Арсен"), який вирішив за "безплатно" повернутись у Львів. Привезли ж – у застінки гестапо, де мордували, погрожували розстрілом, але він таки залишився живий, і я з ним ще не раз зустрічатимусь.

 

Виконуючи завдання "Бойка", "Нестора", "Орлика", я, іноді сам, іноді із зв'язковими Олею ("Вовчиком") та Лисом (через нього підтримував зв'язок із Житомирським обласним провідником Василем Хомою, доки його тої осені не вбили німці) гасав по районах Житомирської, Вінницької і частково Київської областей, де вже мав багато знайомих.

 

Зав'язував нові знайомства, вишукував патріотично налаштованих українців, які могли б надатися для підпільної роботи, створював осередки ОУН. Проте люди сприймали ідею боротьби під стягом ОУН все важче та недовірливіше – як відомо, інстинкт самозбереження в "гомо сапієнс" найбільш розвинутий.

 

Коли попадалися робітники, селяни, інтелігенти твердої радянської орієнтації, то навіть не пробував навертати їх до українського націоналізму, а представлявся яким-небудь фахівцем (наприклад, з вирощування кок-сагизу, виробництва гуми...) або чиновником, намагався завоювати хоча б їхнє довір'я, бо краще мати друзів, а не ворогів. Більшість людей ставились до мене толерантно, йшли на контакт, а іноді й відкривали свою душу.

 

На шляху од Вінниці до Бердичева познайомився з цікавою сім'єю селян, колишніх колгоспників. До батьків повернулися з німецького полону два сини. Як їм удалося втекти із табору для військовополонених, не знаю, тільки знаю, що ледь не померли там від голодування. Батько з матір'ю їх виходжували. І хоч як вони перечили, сини не покидали думки про помсту окупантам. Спочатку я пробував агітувати всіх за ОУН, та невдовзі, коли познайомився ближче з цією сім'єю, зрозумів, що це марна справа. І старі, й молоді любили зі мною політикувати. Ненависть їх до фашизму була безмежною, та до ОУН ставилися з підозрою. Це не заважало мені декілька разів зупинятись у їхній хаті, знаходити в ній притулок і домашнє тепло.

 

Найкраще все-таки почувався у Вінниці, коли деякий час виконував функції обласного провідника, хоча щодня доводилось проходити мимо оголошень про мій розшук. У Житомирі та Вінниці не було проблем із радянськими грішми, які ще були в ціні, – деякі люди, маючи великі запаси, не знали, що з ними робити, тому радо ділилися з такими як я.

 

Щодо віктування, то ми якось давали собі раду, бо мали трохи грошей. Найгірше доводилось дітям того сиротинця, адже німецькій владі до них було байдуже. Основною їжею в них була пісна лемішка з разової житньої муки. Ні товщу, ні хліба, ні цукру.. Голодні, як вовченята, старші дітиська рятували себе тим, що випорпували на людських городах картоплю, пекли її на вогні і їли разом з обвугленою шкуринкою. Вони крали все, навіть пальто моєї зв'язкової віднесли на базар і продали. Доводилось ділитися своїми скромними харчами з нещасними сиротами.

 

На початку жовтня, коли вже німці окупували Київ, отримав завдання "Орлика" виконувати намічений план Північної похідної групи (якої вже фактично не існувало) щодо походу в Київ, а відтак – у Харків. Він першим подався у столицю України з кількома охоронцями та зв'язковими. Для себе та людей, які мене мали супроводжувати, я виробив посвідку одної з вінницьких газет, котру видавав якийсь Мерзляков. Ця посвідка давала право їздити по області з метою збирання інформаційних матеріалів, потрібних газеті.

 

Захопивши чужу підводу, з трьома зв'язковими та фірманом, який одночасно був моїм охоронцем, вирушив у напрямку столиці, не відчуваючи біди, яка ось-ось могла статися. Виявляється, смерть бігла за мною, та... не наздоганяла. Мабуть, захищала Божа сила... Коли я через пів року повертався у Львів і зайшов у Вінницю, то довідався від завідувачки дитбудинку, що через годину після мого від'їзду цей будинок оточили озброєні гестапівці. Вони шукали "Павлишина-Вовка і його підручних". Вона сказала їм, що кілька чоловік від'їхали кілька днів тому і вказала протилежний напрямок. Мабуть, гестапо зрозуміло, що ми поїхали в сторону Галичини, бо, як розповідали знайомі, у Львові мене шукали найбільше саме тоді, коли я вже був у Києві.

 

Ця подорож на початку здавалась цікавою.

 

По-перше, вдалося роздобути майже нову підводу, запряжену парою коней. Це сталося за день до від'їзду, коли я з охоронцем Ковалишиним ("Білим") ішов по шосе Проскурів (тепер Хмельницький) – Вінниця. Нам назустріч їхав молодий чоловік, одягнутий не потутешньому, – це був колишній вояк "Роланда", що повертався додому. Від нього ми дізналися, що полку, яким командував Ріко Ярий, більше нема, бо роландівці відмовилися давати клятву на вірність Гітлеру та Німеччині, а хотіли присягати тільки Степанові Бандері та Україні, тому його розформували. Хлопцеві вдалося роздобути цивільний одяг і втекти, тому не знав, як проходило це розформування. Проявивши вояцьку винахідливість, він у одному з колгоспів реквізував оцей віз із кіньми і їхав у керунку Проскурова. Коли я насварив його за такий вчинок і сказав, що колгоспне майно треба повернути на місце, колишній роландівець віддав воза з кіньми мені й Ковалишину і пішов на захід пішки.

 

По-друге, завдяки роздобутому транспорту нам вдалося швидше виїхати з Вінниці (в місті не було чим кормити коней) та уникнути арешту.

 

По-третє, маючи транспорт і достатньо радянських грошей, ми могли везти з собою необхідні речі та продукти. Так як німці дозволяли тримати на руках не більше двох тисяч карбованців (у кого більше – того вважали радянським партизаном і розстрілювали), то ми повернули в ще не розграбоване містечко Сквиру, де Оля мала знайомих, і купили на базарі майже 100 обпатраних курок і 50 буханців житнього хліба.

 

По-четверте, нас очікувала зустріч із Києвом, древньою столицею Русі-України...

 

ШЛЯХ НА КИЇВ. "ЛЕГЕНДА"

На шляху до Києва (їхали переважно сільськими дорогами) нас переймали і перевіряли хіба що поліціянти, котрих повністю задовільняли наші документи і пояснення, що перебуваємо на службі в німців і їдемо, наприклад, у такий-то райцентр виконувати завдання редакції газети. Іноді доводилось розпивати з ними пляшку самогону. Ночували то в сільських хатах, стодолах, то у полі, де ще можна було знайти копицю пахучої отави. Їли хліб і печені кури, запиваючи їх джерельною водою.

 

На полях і при дорогах бачили багато трупів червоноармійців та цивільних людей, очевидно, євреїв, котрих ніхто не спішив закопувати в землю (ось вам і хвалена "вища арійська культура"!). Зустрічали групи, а то й цілі колони полонених радянських солдатів, яких під конвоєм вели гітлерівці та поліцаї. Полоненці були настільки голодні, що накидались на підгниле листя капусти й буряків, збирали і їли все, що траплялося під ногами. А курей, яких ми їм кидали, розривали на шматки і їли сирими. Наші запаси хліба і м'ясива швидко розтали, тому при підході до Києва ми вже добре зголодніли.

 

Тупіли і починали деградувати не тільки завойовники, а й ті, хто опинився під їх кованим чоботом. Нам доводилось бачити трупи і біля хат, у яких зупинялися на ночівлю. Коли питали господарів, чому їх не закопують, ті тільки здвигали плечима, або відповідали, що трупи їм не заважають...

 

Посередині останнього села перед Васильковом бачили вбитого червоноармійця, який сидів у шинелі з шоломом на голові та із гвинтівкою в руках, припершись до паркана. Так він сидів і в січні 1942 року, коли я проходив через це село, повертаючись у Львів, тільки обличчя його вже було роздзьобане воронами. Мабуть, дух цього воїна і тоді ще витав над його незахороненим тілом і дивувався з отупілих, одурілих людей, за котрих він віддав своє життя...

 

Чим ближче до Києва, тим більше трупів, руїн, згарищ і смороду. Багато убитих радянців лежало на полях битв, а вбиті німці, котрих було значно менше (відступаючі завжди несуть великі втрати), уже спочивали в індивідуальних, упорядкованих могилах з хрестами. На хрестах були прибиті таблички з необхідними відомостями про загиблих і висіли шоломи-гельми – німецький Рейх дбав тільки про своїх.

 

Дбали колись про своїх мертвих та їх могили і євреї, на відміну від радянських людей-християн. Наприклад, коли після Гулагу був у Білій Церкві, то відвідав обидва кладовища – євреїв і корінного населення – і бачив, що могили євреїв упорядковані, дерева й кущі вирубані, кладовище обгороджене цегляним муром, ворота закриті, а на занедбаному цвинтарі християн розгулювала худоба, огорожі не було, дерев'яні хрести похилилися, попадали...

 

Цього не можна сказати про те місце, на якому ховали радянських діячів і тих, хто зрікся Христової віри, – при кожній могилі був надгробок із п'ятикутною червоною зіркою, а багатші і достойніші мали свої склепи та дорогі пам'ятники.

 

Коли я питав жителів Білої Церкви, чому така велика різниця між кладовищами євреїв та християн, то чув у відповідь, що євреям у Радянському Союзі жилося краще, заможніше, що їх ніхто не переслідував, а простим християнам не можна було навіть металевого хреста поставити на могилі після смерті. Ось вам і антисемітизм українців, про який так любили і люблять розпинатися сіоністи!..

 

Дозволю собі ще один відступ на цю тему. Коли я переховувався від гестапо та поліції в хаті старости міста Старий Козятин, то одна знайома цього старости розповіла таке. У 1935 році вона була служницею місцевого районного прокурора-єврея. Тоді на посадах голови міської і районної ради, голови суду, начальників міліції, НКВД і НКГБ були тільки євреї. Одного вечора, коли вона прийшла у квартиру прокурора прибирати і зайшла в одну з кількох кімнат, то застала прокурора і все це єврейське начальство під час їхньої молитви. Вони були у якихось балахонах і щось вайкали незрозумілою мовою, підносячи руки догори. Помітивши її, прокурор вибіг з кімнати і наказав тримати рота на замку, нікому не говорити про те, що бачила. Це ще одне свідчення того, що євреї не тільки були скрізь при владі, мали привілеї, а й використовували репресивну машину проти українців та християнської релігії, а свого дотримувались твердо.

 

Наша подорож завершувалась. Ось уже видно старовинне місто Васильків, а за ним – головну дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка зачаровувала і притягувала наш зір. При в'їзді у Васильків побачили звалище з кількасот знищених собак, яких чомусь не закопували, – це окупанти завойовували собі життєвий простір. Підводу з кіньми залишили у Борщагівці в якогось селянина, пообіцявши її незабаром забрати, й пішли далі пішки.

 

Ось і "мати городів Руських" – у руїнах!..

 

У Києві, розшукавши зв'язкового "Марка", я вийшов на крайового провідника "Максима "Орлика", доповів йому про наше прибуття і отримав завдання на найближчі дні. Нас розмістили разом з іншими членами похідної групи, котрим вдалося вижити, в руїнах колишнього палацу графа Терещенка, що на вулиці Велико-Васильківській. Виявляється, це приміщення знайшов один із зв'язкових "Орлика", що був родом з Білої Церкви. Він не мав кисті правої руки і чомусь мені не сподобався. Ніби нюхом чув – цей тип через місяць уже був завербований гестапо і продавав усіх бандерівців, яких знав. Саме він допоміг гестапівцям улаштувати засідку на Богдана Онишкевича, але тому вдалося втекти.

 

Першого дня вивчав місто, прогулюючись наодинці, почавши з величавого у всі часи Дніпра. Гордість Києва – Хрещатик – був майже повністю зруйнований, як виявилось, не гітлерівцями, а більшовицьким загоном спецпризначення. Від закладеної ними вибухівки злетів у повітря чудовий витвір людської фантазії, геніальний у своїй красі Успенський собор Печерської лаври – одна з найцінніших пам'яток давнини. Лиш уламок стіни залишився стояти – як свідчення незнищенності українського народу.

 

Корінні кияни не сумнівалися, що це справа рук сталінських "майстрів брудних справ". Над центром міста ще довго висів дим, змішаний з пилюкою.

 

Часто на мої очі попадалась одна й та ж відозва, написана українською мовою. Це був заклик творити "українські збройні сили", в котрих повинні бути піхота, кіннота, артилерія, танки, авіація, морський флот. При їх допомозі намічалося будувати Самостійну Українську Державу, відновлювати "славу предків". Підписав звернення "генерал-лейтенант Євген Легенда". Це був один із псевдонімів Івана Климіва, котрий займав високі пости в ОУН. У різні часи він був членом Головного проводу, провідником краю "Захід", офіцером для спецдоручень при головному військовому референті ОУН, а в цей час перебував у підпіллі – служив сержантом при Барабаші у словацькій армії. Не знаю, хто присвоїв йому звання генерала армії, котру ще треба було створити...

 

Такі відозви були розклеєні і в інших містах, що завдавало великого клопоту гітлерівцям та їх прислужникам, бо вони були приклеєні міцним клеєм.

 

Ходили чутки, що у столиці намічається проголошення незалежної України, як це було зроблено у Львові. Можливо, так і сталося б, якби не величезні репресії, вчинені гітлерівцями щодо націоналістів-революціонерів і не розгром похідних груп. Мельниківський план проголошення України (мабуть, її автономії у складі Рейху...) теж залишався нездійсненним. Більш-менш дієвий центр підпілля був у Вінниці і створювався "Орликом" у Києві. Проте розмах агітаційно-пропагандивної роботи був уже не той.

 

ДАЛЬШІ ПОНЕВІРЯННЯ І НЕВДАЧІ

Перший день перебування в Києві став для мене пам'ятним на все життя через те, що, будучи дуже спраглим, напився води з крана. Як виявилось, ця вода була затруєна (підла робота більшовиків), про що скрізь сповіщали оголошення, яких я чомусь не помічав.. До вечора почалися страшні болі в шлунку. Вижив тільки тому, що мав сильний імунітет і загартований організм.

 

Нема поганого без доброго – в одній з кімнат напівзруйнованого палацу мої люди знайшли під ліжком цілий мішок радянських грошей у купюрах по 3 крб. Це нас деякий час, поки ці гроші ще були в обігу, рятувало від голоду. Прибульцям знайти хоч якусь роботу в Києві було неможливо – німецька влада усіх ретельно перевіряла і наші фальшиві документи викрили б кожного з головою.

 

Всі ми, і вищі провідники теж, перебуваючи у підпіллі, ходили в цивільному одязі, намагаючись не виділятися серед киян. Зброї при собі ніхто, крім запеклих відчайдухів, не носив. Сак, який займав пост провідника на місто, підшукав безпечну квартиру для "Орлика" й "Лімницького". Біля них крутився якийсь інженер Богданов, котрому "Орлик" доручив пост Київського обласного провідника ОУН. Не думаю, щоб цей Богданов був таким великим героєм і відчайдухом, але він носив при собі пістолет та ще й любив постріляти з нього на явочній квартирі в будинку №54 по вулиці Велико-Васильківській, що була, здається, головною для провідників. Така його поведінка не викликала довіри. Як не дивно, до нього приходили і проводили свої наради "Орлик" і "Лімницький".

 

Богданова, що називав себе інженером-технологом, завербував у Львові в 1940 році Іван Климів, який запевняв усіх, що це надійний, бойовий націоналіст. Про свої підозри щодо нього я сказав "Орлику", але його це чомусь розізлило. Відповів мені різко, що це один з найбільш довірених і перевірених провідників. Тимчасом через декілька місяців виявилося, що Богданова завербувало гестапо, він провалював усю роботу, і його змушені були ліквідувати.

 

З київських конспіративних квартир запам'яталася ще квартира лікаря Петра, котрий працював у одному зі шпиталів, часто допомагав нам як лікар і вів боротьбу з нашими вошами. Казав, що треба остерігатися плямистого тифу, розповсюдженню якого серед простого населення німці сприяють спеціально, бо це входить у їхню програму знищення невгодних їм націй. "Хто для когось яму готує, той сам у неї впаде" – гласить приказка. Так сталося і з німцями. У 1943 році у Львові мені доводилося спостерігати за пораненими гітлерівськими вояками, коли їх везли поїздами з фронту на захід – тоді вошами аж кишіло у їх постелях та одязі.

 

"Лімницький" сказав, що завербував до співпраці "домоуправа" Канюпова, але я з цим діячем жодної справи не зміг вирішити. Таких "помічників" краще було уникати.

 

З надвечір'я на цілу ніч місто ніби вимирало – наступала комендантська година. Тільки згарища диміли та лунали поодинокі постріли. Ті постріли частішали з кожним днем – це пробуджувались сили опору киян. Убивали не тільки вороги – вбивали і їх. Та все ж прості люди гинули тисячами.

 

Не раз доводилось мені бачити, як зганяли в гетто і знищували євреїв гітлерівці та їх посіпаки у Тишківцях, Турковичах, Лащеві, в інших місцях, та ні з чим не зрівняти Бабиного Яру. Мене приголомшив хід багатьох тисяч смертників по вулицях Києва. Попереду сміло крокував єврейський рабин і на весь голос закликав паству не противитись долі, бо все, що має статися, – від Бога. Гукав по-російськи і по-єврейськи, гітлерівці, за його словами, вже не були вбивцями, а лиш виконавцями волі Всевишнього на грішній землі. Який рідкісний фанатизм!..

 

У Бабиному Яру було розстріляно і як-небудь прикрито землею тисячі людей різних національностей, у т.ч. й українців. Як стало відомо пізніше, гітлерівці розстріляли там і відому нашу поетесу, голову Спілки письменників, редактора мельниківської газети Олену Телігу (Справжніх патріотів-мельниківців від рук завойовників протягом війни загинуло багато, особливо у їхніх похідних групах і бойових дружинах)...

 

Першого тижня перебування в Києві мені випала нагода побувати на установчому засіданні міського управління під головуванням професора Оглобліна. Німецький генерал – начальник Київського гарнізону – виступив з довгою промовою, лаючи всіх українців. Сказав, що Україна ніколи не була і не здатна бути самостійною, що вона не має власної історії. Мовляв, український народ завдячує своїм існуванням перш за все варягам і їм, німцям. Отже для українців це велика честь – стати добрими слугами "залізного Рейху". Всім нам, і мельниківцям теж, готувалося однакове рабство.

 

Наступила рання і страшна київська зима. У нашому будинку замерзли водопровідні труби, каналізація. Харчові припаси давно закінчились, а купити вже не можна було нічого, навіть за найбільші гроші. Єдине, що рятувало, – соняшникове насіння. Мабуть, воно ніколи вже не буде таким дорогим і смачним, як тоді. Не було чим розпалювати печі, у багатьох вікнах нашого будинку бракувало шибок, тому в кімнатах панував собачий холод. Ми з "Білим" переселилися до одної кімнати і спали на одному ліжку. Воші мали рай. Позароставши, ми скидались на первісних людей.

 

Ставало все небезпечніше виходити на вулицю, де якщо не попадеш під кулі в комендантську годину, то можеш опинитися в облаві чи в руках гестапо. За таких умов годі було й думати про підпільну роботу. Обмежувались нарадами, які регулярно проводили "Орлик" та "Лімницький". Все більш невпевнено лунали слова про майбутні збройні сили, подвиги героїв, самостійну Україну і т.п. Ми ніяк не могли зрозуміти, що від нас хоче "Орлик". Коли хтось скаржився на важкі умови, смертельну небезпеку, яка чигає на кожному кроці, то чув у відповідь погрози і звинувачення у відсутності патріотизму.

 

Нарешті жити у Києві стало неможливо – це, мабуть, зрозуміли і найвищі провідники. Ми вже не ходили на наради, тільки вряди-годи здобували собі який-небудь харч та міркували, як винести ноги із сплюндрованого міста.

 

"Орлик" вирішив розіслати нас по навколишніх районах, обіцяючи, що там ждуть "тисячі патріотів України", яких треба загітувати, залучити до Організації та боротьби проти ворогів. Я тільки гірко посміхнувся (яка наївність!) але можливість вирватися з голодного та холодного Києва на рятівну периферію здавалась мені порятунком. Він поіменував мене Васильківським окружним провідником ОУН і наказав негайно відбути на місце призначення разом із зв'язковими Білим та Вовчиком.

 

У віддаленому Бишеві, що за "стратегічними планами" нашого провідника мав належати до Велико-Васильківської округи, нас мав зустріти Богдан Онишкевич, відряджений туди напередодні.

 

Перед відходом "Орлик" приєднав до моєї групи ще й Василя Часника, якого я знав з Вінниці і який мав добиратися у Львів. Він уже був у руках поліції та в тюрмі, звідки вийшов ледь живий. Розказував, що його дуже били, морили голодом, миску вонючого "борщу", що його б і свиня не понюхала, дали аж на п'ятий день. На десятий день випустили, нагородивши додатковими стусанами та копанцями, і наказали вертатися, звідки прийшов, і там будувати Україну, а не в Києві. Він був настільки охлялий, що не міг звестися на ноги, не те що йти пішки у далеку дорогу.

 

Я вирішив підгодувати Часника. Доручив підлеглим спекти хліба в дорогу з двох кілограмів білої муки, що їх мали в запасі. Місити тісто взялась Оля, яка ніколи цього раніше не робила. Вирішила попробувати не святі ж горшки ліплять.

 

Хоч усі ми народилися в селах, але жоден достеменно не знав, як зробити закваску, знали тільки, що треба хоч трохи молока і дріжджів. Моя мама колись робила цю закваску з житньої муки і завжди її мала напоготові, коли готувалася до випікання хліба, проте я її досвід не здогадався перейняти...

 

Оля, не слухаючи наших порад, налила у велику миску холодної води, висипала з торбини всю муку, розколотила її й так залишила до ранку, щоб киснуло. Ми з Ковалишиним знайшли в одному з напіврозвалених будинків старий диван і зробили з нього дрова. Зранку розіклали вогнище у металевій газовій плиті – вона аж пашіла теплом. За ніч тісто в холодній кімнаті не підросло й на міліметр, але Оля всадила його разом з мискою в гарячу плиту. Ми розіклали вогонь ще й під днищем плити. Пекли довго. Коли вже здалося, що хліб готовий, почали його їсти. Це був не хліб, а якась глевка, клейка маса, проте Часник наминав його так, що аж за вухами лящало. Напившись гарячої води, почали збиратися в дорогу.

 

Коли вже пора було йти, Василь почав стогнати – його заболів шлунок. Через десять хвилин він уже лежав на ліжку і корчився від болю. Ще через п'ять хвилин просив дати пістолета, щоб застрелитись через нестерпний біль, але я йому свого "Віса" не дав. Потім попросив кволим голосом привести йому священика для останнього причастя, але й цього бажання вмираючого ми не могли виконати. Зажурено посідали навколо нього і ждали кінця, наперед думаючи про те, де і як ми його поховаємо... Так тривало до кінця того дня й аж до ранку наступного. Якою ж невимовною була наша радість, коли Часник, нарешті, ожив і звівся на ноги! Повеселішавши, сказав, що може вирушати з нами в дорогу. Ішли трасою Київ-Львів і за цілий день не побачили жодної живої душі. Хіба яка-небудь німецька вантажівка проїде у напрямку столиці. Часника більше несли, ніж він ішов сам.

 

Одну ніч перебули у якомусь селі, а звідти пішли у Макарів. Там працював перекладачем у польовій жандармерії "Панахид", який одночасно виконував функції районного провідника ОУН. Усю групу він розмістив у хатах жителів села, а мене – у хаті колишнього вчителя і колишнього кандидата у члени партії більшовиків Завалішина, який тепер важко працював у місцевому колгоспі (треба зазначити, що німці не закривали колгоспів і радгоспів, а заставляли населення працювати в них). Як інформував "Орлик", цей чоловік – наш, бандерівець, та я в цьому не переконався, хоч мав можливість за кілька діб вивчити цю людину.

 

Вивчивши ситуацію в Макарові і давши необхідні доручення "Панахидові", я разом із своєю групою вирушив у напрямку містечка Бишева, а Часник поплентався у сторону Львова.

 

У Бишеві нас зустрів Онишкевич і привів на квартиру начальника млина Прилипенка, котрого місцеві бандерівці вважали людиною, відданою справі ОУН. За ті кілька днів, що ми гостювали в нього, знайомлячись із оунівською мережею та розсилаючи людей по всій окрузі, я дізнався, що Прилипенко не вірить нікому, а злигався з німцями, аби якось вижити. Такі непевні люди були здатні на будь-яку підлість. Тому ми з Олею переселились до пекаря, що хоч і працював у німецькій пекарні та відверто шкодував за довоєнними часами, був чуйною, чесною людиною. Часник, поживши трохи у начальника млина, віджив і почимчикував у Львів. Усіх підлеглих я розіслав по окрузі і разом із "Вовчиком" ждав результатів.

 

Роздобув і прочитав декілька газет. Одна з київських, що її видавав якийсь К.Штепа українською мовою (очевидно, з дозволу німців) повідомляла, що доблесний корпус Роммеля у Північній Африці вже наближається до кордонів Єгипту. Аналогічними були інформації з інших фронтів – скрізь гітлерівці побідно наступають. Хоч би який-небудь натяк про поразку – жодного. А Прилипенко, не криючись, твердив, що цю війну німці мусять програти...

 

Незабаром з допомогою місцевих патріотів, які ненавиділи окупантів і згідні були йти з ким завгодно, аби тільки бити їх, познайомився ще з одним дивним типом – старостою містечка на прізвище Юшка. Цей непробудний п'яничка жив зі своєю дружиною надголодь, бо дбав тільки про те, щоб нализатись. Завдяки такій ваді, у нього за самогон постійно переховувались 2-3 бандерівці. А на широкій печі, де сушилося просо, знайшов собі постійне пристанище колишній гімназист із Холма, який мав талант підробляти чужі підписи, німецькі печатки, штампи тощо.

 

Ті, хто там жили (в одній кімнатчині), розповідали, що Юшка ділився з чужими людьми навіть останньою ложкою картоплі чи капусти, бо хліба рідко нюхав сам. Ще одна характерна прикмета була в старости: він обзивав німців "печеними гадами", навіть у їх присутності. Мабуть, через це, а може, й через допомогу оунівцям і радянським партизанам, його пізніше гітлерівці розстріляли. Мене вже там не було, але поінформували інші оунівці, і це викликало великий жаль. Попри усі вади, була це доброго серця і щирої душі людина. Бідний Юшка!

 

Незважаючи на великі потуги, в Бишеві мені з Олею не вдалося втягнути в ОУН жодного нового члена. Не допомогли й старання Прилипенка. Молодь уникала зустрічей з нами. Те ж саме доповідали з районів округи Ковалишин, Онишкевич та інші.

 

У Бишеві діяло колгоспне господарство, де ніхто не хотів працювати. Тому з Фастова періодично навідувалась каральна команда, котра прищеплювала людям "любов до праці", а заодно й до німців, гумовими палицями. Декого забивали до смерті, проте належного спротиву ворогам не було. Замість виморених голодом кращих синів і дочок України, знищеної Сталіним і Єжовим української інтелігенції та еліти, наїхало багато чужинців, які розчинили і розм'якушили націю. Поправку на це ОУН у своїх планах не зробила і тому тепер гинули герої та еліта, які прийшли із Заходу...

 

Нам постійно бракувало харчів. Деякий час мали допомогу від селян Соснівки. Нарешті одна жаліслива господиня взяла мою зв'язкову до себе і трохи підгодувала. Відчутно допомагав худий хлопчина, колишній київський студент, котрий тільки тим і займався, що розвідував, хто заколов порося у ближніх селах, – тоді ми з "Вовчиком" наїдались на декілька днів.

 

Та прийшла пора мені й Онишкевичу доповідати про виконану роботу обласному та крайовому провідникам. Поїхали в Київ, узявши з собою й Олю. З нашого докладного звіту "Орлик" був невдоволений. Онишкевича він послав з організаційним дорученням у Сумську область. Олю залишив при собі як друкарку, а мені наказав негайно пробиратись у Васильків, куди вже заздалегідь перекинули "Білого".

 

Щоб познайомити мене з людьми на місці, зі мною вирушив Богданов, котрий тоді ще не втратив довір'я в ОУН. Він і розповів мені, чого всі утікали з Києва і навіщо був потрібний поспіх: щоб уникнути арешту, бо "Орлик" носився з ідеєю проголошення "самостійної України" і в столиці. Навіть синьо-жовті фани приготував, аби вивісити їх на високих шпилях Печерської лаври та деінде. Але німці відповіли репресіями. Був заарештований головний зв'язковий "Марко" (''Марко" (Гуляк Юліан, нар. у 1913 р.) пізніше – один із провідників Тернопільщини. Чи не той же?), родом із Рава-Рущини, котрий розколовся на допитах і видав німцям зв'язок по лінії Київ-Васильків-Козятин-Вінниця-Проскурів. Отже, пропав так ретельно змайстрований нерв ОУН між Києвом і Галичиною. Багато людей кинуто в тюрми, а ниточка все вилася...

 

"Орлик", який до того більш-менш безпечно жив у Києві, не завдаючи собі клопоту навіть з того, що треба міняти явочні квартири, нарешті відчув і особисту небезпеку, тому пішов у глибоке підпілля. Кого міг, порозганяв по областях. "Лімницький" теж виїхав, але був схоплений гестапо в околицях Полтави. Його у Києві на посту заступника крайового провідника замінив Маївський.

 

Богданову я не довіряв. Але з його допомогою вдалося познайомитись у Василькові з начальником поліції Жуком та його заступником Мойсеєнком. Перший до війни працював учителем німецької мови, другий вивчив цю мову ще у Першу світову війну, коли відбував німецький полон, тому обидва виявилися потрібними новій владі. Не знаю, чому вони допомагали нам, а не видавали окупантам. Може, сподівалися на якісь сприятливі для українців зміни в ході війни та у глобальній політиці, як і я...

 

Син і дочка Мойсеєнка вважалися членами ОУН. Переговоривши з ними всіма, переконався, що це не ті люди, з якими можна будувати самостійну Україну. Коли вимагалося щось робити, Мойсеєнко кричав, щоб усі ми забиралися під три чорти, доки він не покликав своїх головорізів. А поліцаї вміли розправлятися з оунівцями бандерівського крила...

 

Більше не було на кого опертися по всій окрузі. Це зовсім позбавило мене надій та ілюзій щодо боротьби українців СУЗ за свою і нашу незалежність.

 

МІЙ АРЕШТ. ПІД КОНВОЄМ – ДОДОМУ. ХВОРОБА

Катастрофа з похідною групою, розчарування, невдачі й поневіряння на СУЗ довели до відчаю, а іноді й непослуху, решту членів нашої групи. Ми не хотіли безславно вмирати, кожен думав про те, як у цій м'ясорубці залишитися живим. Найбільше нарікали на "Максима Орлика", котрий не умів берегти людей, а вимагав неможливого, не рахуючись ні з чим і ні з ким. Навіть його заступник Маївський поза очі вживав щодо нього лайливі епітети.

 

У перших числах січня 1942 року крайовий провідник знову зібрав нас, біля десяти своїх підлеглих різних рангів, для настанов і критики. Але його перебили – зчинився галас невдоволення. Він, дивлячись на мене, з обуренням сказав, що дехто погрожує йому розправою (у мене подібного і в думці не було). Пригрозив, що має більше сили і способів розправитися з тими, хто вирішив діяти на шкоду ОУН, натякаючи на СБ. Це змусило мене встати і відповісти, що коли він не перестане нехтувати нашим здоров'ям і життям, то я тоді розправлюся з ним, і правота буде на моєму боці. Присутні підтримали мене схвальними вигуками.

 

Деякий час ми погрозливо дивились один на одного. Я був готовий кинутись на свого зверхника, але завдяки втручанню Маївського, Сака, Богданова опанував себе і вже спокійним тоном сказав, що за півроку поневірянь ми майже нічого не домоглися у східних областях та столиці, зате втратили майже всіх людей, а тих, що лишилися, доїдають воші, добивають гітлерівці, домучують голод і холод. А чи наблизили хоч на хвилину день проголошення самостійної України?..

 

Люди у кімнаті зашуміли ще дужче, почали кричати. "Орлик" підвівся, підніс руку і промовив примирливо, що в дечому я маю рацію, але не треба перебільшувати вину його і Проводу. Умови важкі, ніхто нам не сприяє, самі наразились на небезпеку зі сторони німців та мельниківців. Є ще й зрадники...

 

Мовляв, замість того, щоб дати розумну пораду, пробувати знайти шлях до якогось здвигу, я вибрав шлях погроз і протистояння, тому таким довіряти не можна, у Харків піде хтось інший. Доведеться мене заарештувати і відправити у Львів – хай там зі мною розбираються, буду мати змогу висловити свою критику тим, хто стоїть над нами, якщо дійду... Після цього ще деякий час погрожував усім. Люди затихли, ніхто не став на мій і свій захист.

 

Причину подальшого мовчання моїх однодумців можна було зрозуміти, адже у Проводі, а особливо в його СБ, винних і невинних довго не слухали. Лебідь та його заступник Арсенич-Березовський, що керували СБ, інші есбісти, найбільше довіряли словам зверхників тих, хто провинився, порушив клятву. Могли також вислухати свідків, але хто зважиться свідчити наперекір думці зверхника?.. Смертну кару могли застосувати до всіх членів Організації, аж до високих провідників, ні перед ким за це не відповідаючи.

 

Я щиро пошкодував, що дав собі волю, не стримав нервів. Це вперше у житті отак не стримався, наразившись на ще більшу небезпеку. "Львув нє каждему здрув", – любили примовляти галичани перекрученою польською мовою. Так, не до кожного Львів привітний. Як же зустріне мене місто студентської молодості?..

 

Наказ про моє повернення під конвоєм був виданий без зволікань. На прощання Маївський міцно потиснув мені руку й обняв. Цим висловив свою підтримку та симпатію.

 

6 січня зранку під конвоєм та охороною Ковалишина ("Білого"), прихопивши роздобутого в Києві велосипеда, я вирушив додому через Васильків, Білу Церкву, Вінницю, Проскурів. Дещо коротшою автострадою Київ-Львів "Орлик" іти не рекомендував – там посилений рух військових. Попередив, що існуючий тепер зв'язок – ненадійний.

 

Подружившись зі мною, "Білий" не таїв, що йому доручено передати Головному проводу шифрованого листа від "Орлика". Пройшли ми випробування в одних і тих же небезпеках, тому могли ділитися найпотаємнішими думками. Головне, що конвоїр схвалював мій виступ супроти провідника краю "Північ" – це підбадьорювало. Та й "Орлик" міг бути спокійний – я нізащо не наважився б утікати. По-перше, не хотів підводити Ковалишина, по-друге, сподівався знайти спільну мову з представниками Проводу. А втеча могла привести до ще гірших наслідків, нашкодити моїм рідним, сім'ї...

 

Припікав мороз. На вулиці Велико-Васильківській нас затримав немолодий уже німчисько в уніформі та при зброї. "Білий" швидко устромив руки в кишені куртки-москвички, де були зведений до стрільби пістолет і граната-лимонка, але я зробив йому знак очима, щоб не гарячкував.

 

Гітлерівець припровадив нас на упорядковане подвір'я гарного будиночка і наказав різати для нього дрова. Дав пилу й сокиру. Показав, на яку величину різати грубі букові поліна, як рубати дрова. Все це мовчки, знаками, думаючи, що ми не зрозуміємо його мову. Коли ми вдали, що приступили до роботи, пішов у приміщення, але, мабуть, наглядав через вікно. Прикинувши, що роботи вистачить до вечора, ми геть скисли. Проте поволі шарпали пилою туди-сюди. Про втечу серед білого дня по людних вулицях не могло бути й мови. Я спробував пожартувати, що мовляв, конвоїр мусить працювати разом з арештантом на ще більшого конвоїра – тепер ми обидва під арештом. Не пасує оунівцю різати оті балани для німця, та ще й у день Святвечора.

 

Ковалишин зосереджено мовчав, я теж утягнувся в роботу. Пила була гостра, дерево сухе, тверде, але різалося. Ми швидко розігрілись і забули про свою злість на німчуру. Плоди марудної праці ставали все помітнішими. По-домашньому пахло буковою тирсою, наче в добрі мирні часи... Через годину німець покликав нас у будинок, де почастував смачним ситним сніданком – м'ясними консервами з білим хлібом і натуральною кавою з цукром. Таких делікатесів ми не споживали давно.

 

На обід було те ж саме. Сил прибуло – ми пиляли, кололи балани, аж нам очі на лоба лізли. А німчура тільки задоволено потирав руки. Нам хотілося якнайшвидше покинути осточортілий Київ. Поспішали, щоб устигнути до настання комендантської години. Отримавши добру вечерю ще й по дві марки за роботу, вдаючи, що дуже задоволені, попрощалися з хитрим німцем і майже побігли вниз по вулиці.

 

При виході з міста наткнулись на закритий шлагбаум, що був під охороною. Обійти його неможливо. Вирішили йти напролом. У кишенях я мав дві гранати й два пістолети. Постовий, відкривши двері, з будки покликав нас і зажадав перепустку. Ми показали йому всі документи, які мали. На щастя, гітлерівець був напідпитку і пропустив нас.

 

Аж тоді зітхнули полегшено, коли стало тихо й темно навкруги, а велике місто зникло позаду. Мороз припікав, сніг рипів під ногами, а ми з "Білим" то йшли, то їхали на одному велосипеді, коли дозволяла дорога. Мимо сіл, де люди не спали, святкуючи невесело, мимо полів і лісочків, звідки віяло неприємною пусткою, мимо згарищ і полів минулих битв. Нікуди не звертали, навіть погрітися, бо можна було наразитись на небезпеку. А поліцаї скрізь горланили, п'яні, лунали постріли. Вкрай стомлені, приплентались у Васильків до хати, в котрій проживали раніше. Нічого не пояснюючи господарям, упали обидва, як непритомні, на одне з ліжок...

 

Через добу досягли Сквири, де теж мали знайомих та нічліг. Там не тільки виспались, одігрілись, а й поїли гарячої страви, святкових голубців, ще й поколядували у компанії господині та її симпатичної сестри. Це була відома артистка з Києва, котра, набідувавшись у великому й голодному місті, теж не могла ніяк відігрітись і наїстись, приїхавши в гості.

 

Ще один марш-кидок – і ми на зв'язку в Козятині. Окружний бандерівський провідник Кузьма ("Кузьменко") влаштував нас у зручній квартирі старости Старого Козятина. Прощаючись, уже з порога хати, Кузьма сказав мені, що німці днями розстріляли начальника поліції з дружиною й дитиною зате, що був пов'язаний з ОУН. Він переховувався, виходив з хати тільки в разі найбільшої потреби, коли було темно. Старосту похвалив як місцевого патріота і великого хитруна, що вмів знаходити спільну мову з гітлерівцями та поліцією.

 

Староста й справді виявився в'юном. Нас не тільки добре годував, поїв, а ще й обіцяв організувати підводу з кіньми до Вінниці. За чаркою самогону відкрив мені секрет свого авторитету в гітлерівців. Подарунки свининою, маслом, птицею наблизили його до найвищого районного начальства (Старостою с.Тяпче під час війни був і брат матері Л.П. – Григорій Щеглюк, мій дідусь. І він знаходив порозуміння з німцями таким же чином, як і староста Старого Козятина). Комбінуючи так, староста домагався від німців зменшення сільськогосподарської данини для Рейху, тому населення містечка не відчувало великих нестатків з продуктами.

 

Кілька днів лютували заметілі з морозами, і ми не поспішали покидати Козятина. Жити в старости було непогано. Його велика сім'я володіла патефоном з набором платівок. Вечорами всі збиралися у великій кімнаті – я з "Білим", старий зі старою, два їхні сини з дружинами, завжди засмучена дочка-вчителька – й слухали оперні арії та оперети, класичну музику, народні пісні, розповіді синів про війну та їх перебування у полоні. Якби не глава сімейства, цієї ідилії могло б і не бути. Коли синів полонили і пригнали в табір біля Козятина, батько відшукав їх та домігся звільнення.

 

Староста аж ніяк не хотів стати ворогом радянської влади. Адже сини його вивчились, воювали за цю владу й ледь живі вирвалися з пазурів гітлерівців, а чоловік дочки загинув, відступаючи з радянськими військами. Кількома делікатними запитаннями я викликав його на відвертість у питанні ставлення до націоналізму. І староста пояснив, що допомагає нам, бо згоден підтримувати усіх, кого переслідують німці.

 

У цей час фронт на Сході заломлювався. Хоч гітлерівці ще не вибилися з сил, але російська зима далася їм взнаки. Історичний досвід заставляв думати про їх майбутню поразку, бо чим дальше заглиблювався ворог у територію Росії в минулому, тим далі втікали від нього шанси на остаточну перемогу.

 

Увечері перед від'їздом мене почав боліти шлунок. Гріття над гарячою плитою не допомагало. Зранку, оправляючись, помітив, що сеча аж чорна від якогось запалення. Біль сильнішав, але це нас не зупинило, бо сани, запряжені конем, уже були готові. Проконсультувався з "Білим", та лікар з нього виявився нікудишній. Хоч приступи частішали, ми не зупинялись і не звертали з дороги...

 

У Вінницю приїхали пізно уночі. Мали скерування до працівника місцевої пронімецької газетки на прізвище Москаль. У його комфортабельній квартирі пробули до наступного вечора. Газетник, що теж не вважав себе ворогом радянської влади, розповідав, як жахливо гітлерівці разом із поліцією розправляються з радянськими людьми, як гинуть у великому вінницькому таборі полонені радянські солдати, як активізуються партизани та різні підпільники.

 

Українська поліція Вінниці виросла до цілого полку – переважно за рахунок буковинців, що їх зумів завербувати Омелянович-Павленко. Пізніше деякі поліцаї перейдуть на сторону УПА, а деякі допомагатимуть гітлерівцям знищувати населення і партизанів Білорусії (потім НКВД звинувачуватиме в цьому бандерівців, організує масове знищення і вивезення галичан).

 

На мою хворобу не допомагали ні спирт, випитий у Москаля, ні сало, ні різні припарки та ліки, які роздобував випадково. Навпаки, спиртне було протипоказане, але я цього не знав...

 

У Літині нами опікувався начальник поліції-виходець із Галичини. З допомогою цього опікуна познайомився з шикарною дамою, котра приїхала з Варшави й відрекомендувалась як рідна сестра отамана Шепеля, що діяв на Поділлі у 1918-1920 роках.

 

З націоналістичних творів мені було дещо відомо про цього "Ваньку-встаньку", як охрестили отамана подоляни. Він тривалий час дошкуляв більшовикам. Після розколу ОУН наші полемісти звинуватили в його смерті полковника-мельниківця Романа Сушка. Буцім він з колишнім полковником петлюрівської контррозвідки Чеботарьовим викликали Шепеля на радянсько-румунський кордон і вбили. Дама ж була переконана, що її брат, замаскувавшись і затаївшись, живе і працює в Сибіру або на Далекому Сході... (Ця версія взята з основного рукопису Л.П. "Галицька Вандея...", проте в іншому рукописі "Про тих, що стояли на грані двох світів..." ("чорнових") на ст.100 сказано, що сестра Шепеля більше вірила в те, що її брата вбили емісари з емігрантського петлюрівського штабу. Про вину Р.Сушка стверджувалось нібито і в брошурі "Чому була потрібна чистка в ОУН")

 

З Літина, ідучи переважно пішки, ми з "Білим" дісталися Проскурова, де обласним провідником був уже згадуваний мною Ярослав Дудар, а його заступником – Ковальчук. Їм допомагав начальник млина – колишній директор школи. Останній дуже побоювався, щоб німці не дізналися про те, що його брат служить політруком у радянській армії.

 

Зв'язковими обласного проводу були якась дівчина (прізвище не запам'яталося) і молода жіночка – Катерина Базилевич, родом із Стрийщини, дружина Юрка Лопатинського (загинув у 1940 році при переході кордону). Катерину я пам'ятав ще з Вінниці, коли вона приходила із завданнями в дитячий будинок і розповідала про себе. Вона колись працювала в СБ під безпосереднім керівництвом Миколи Лебедя, який засилав її з певними завданнями у підпільні польські терористичні організації Краківського та Люблінського воєводств.

 

Через кілька місяців гестапо заарештувало Ярослава Дударя, але він втік, діяв у Львові, а в 1943-44 роках – в УПА на Волині (був заступником "Леміша" з організаційних питань).

 

У Волочиську нас приймав районний провідник Микола Бобеляк, який товаришував із завідувачем їдальні чи ресторану для німців. Він добре годував, а перед подоланням Збруча організував відпочинок, який був дуже потрібний мені, знесиленому від невідомої хвороби. Хвалився своїми "подвигами" у Кракові як герой бандерівсько-мельниківських мордобоїв (він там побив мельниківця Яцуру, поранивши йому око)...

 

Збруч, своєрідний умовний кордон, охоронявся гітлерівцями. Але нам пощастило вночі без жодних пригод перейти річку по льоду. Доночовували в одній з перших хат Галичини. Згодом по зв'язку досягли Скали Подільської. Там уже розкошували, як удома, будучи гостями директора повітового союзу кооператив. Отримавши від нього довідки, що їдемо у Львів на кооперативні курси, прибули на підводі до Тернополя, де нас зустрів знайомий мені есбіст, який у Житомирі організовував убивство Сеника й Сціборського, був дублером Козія. Він купив нам квитки і посадив на поїзд до Львова. Настав початок березня. Що мене чекає у Львові?..

 

Найперше, що впадало у вічі, – безліч німців на вулицях міста Лева. Спацерували вони гордовито, безпечно, самовпевнено. Але зір мій застилала жовтизна. "Білий" доповів про наше прибуття "Арсену", і той провідав мене, зовсім хворого. Повідомив, що є зв'язковим Проводу, що після звільнення з тюрми проживає разом із братом у будинку "Просвіти" на площі Ринок і працює у Львівському УДК на посаді архіваріуса. В дружній розмові я розповів йому про свої поневіряння на Сході, про знищення гітлерівцями при допомозі мельниківців нашої похідної групи, чисельністю 3500 чоловік, з яких у живих залишилося не більше 150 (деякі пропали безвісті) (Цифри взято з рукопису Л.П. "Про тих, що стояли на грані двох світів..." ("чорнових", ст. 103). В рукописі "Галицька Вандея.." на ст.156 сказано: "Вивівши в східні області біля вісім тисяч молодих і здорових людей, не осягнувши там, буквально, нічого.., вернулось в живих – буквально – кількасот хворих, або напівхворих людей". Тут, здається, кількість "3500 чоловік" завищена, а "150" – зменшена), про вину в цьому самого "Орлика", який не вмів або не хотів берегти людей, і Богданова, який, на мою думку, співпрацював з гестапо...

 

Про зустріч із чільними провідниками ОУН та суд наді мною в той час не могло бути мови. Зовсім знесилений, я зліг на катаральну жовтуху, од котрої, як сказали лікарі, мало хто рятується. Крім "Арсена", мною опікувалась у час хвороби і його помічниця Оксана, котра працювала у відділі допомоги політичним в'язням УЦК, що на чолі з Кубійовичем та Паньківським переїхав до Львова.

 

Очуняв, коли буяла весна, – десь наприкінці квітня. Підступна жовтуха, крайнє фізичне виснаження, нервові перенапруження і переживання – для смерті нічого більше й не треба, заявив лікар, котрий мене госпіталізував. Але, мабуть, весна не хотіла допустити до мене костомаху. Довго мучились зі мною такі знамениті й добросовісні лікарі, як Собчук і Панчишин з його асистентом Гординським, медсестри і санітарки. Зробили усе можливе і неможливе, але таки через півтора місяця підняли на ноги.

 

ГЕТТО ЛЬВОВА, МЕНЕ ДОПИТУЮТЬ І МИЛУЮТЬ. СМЕРТЬ "МАКСИМА ОРЛИКА"

Наступної зустрічі "Арсен" був зі мною ще більш добрий і толерантний. Купив для мене на базарі досить дорогий костюм, який довелося трохи перешити у кравця, черевики, два комплекти білизни, капелюха і сказав чекати на зустріч із високими провідниками. Така його дбайливість покращила мій настрій. Тепер, будучи пристойно вдягненим, я вже міг прогулюватись вулицями міста.

 

Львів аж кишів німцями, особливо вранці та ввечері, коли вони йшли до своєї роботи і поверталися з неї. Завданням цих колонізаторів, які часто ходили в цивільному, було очистити здобутий життєвий простір від небажаних людей, особливо євреїв, українських націоналістів бандерівського крила, комуністів, циганів. Непереливки було всім простим жителям, які не мали роботи, грошей, аби купити хоч який-небудь харч, проживали у холодних квартирах, хворіли і врешті-решт помирали. Не дуже легше було і працюючим, адже через нестачу продуктів та дороговизну грошей не вистачало. Винахідливі щодо методів знищення інших рас і націй арійці не потребували такої кількості голодних ротів, навіть тих, хто працював. Вони і до чорного, як земля, пайкового хліба – пів кілограма за день праці – домішували якусь спеціальну глину, полову, а то й тирсу...

 

"Вища раса" повиганяла з кращих квартир корінних жителів і зайняла їх, думаючи, що – назавжди. Часто проводились облави, в результаті яких молодь, здоровив людей виловлювали і вивозили на роботу в Німеччину. А з тих, кого не вивозили, здирали кращий одяг та взуття, а взамін давали лахміття і дерев'яники на ноги. Тюрми були переповнені арештантами і заложниками, яких часто розстрілювали або вішали привселюдно. Усіх євреїв загнали у велике гетто, а також у концтабір на Янівських пагорбах, де щодня їх методично знищували.

 

Одного разу я стояв на вулиці Казимирівській і бачив, як гітлерівці вели велику групу євреїв у концтабір. Біля мене стояли львів'яни і з жалем спостерігали це жахливе видовище, яке я вже пережив у Києві, і знав, що чекає цих нещасних. Проходячи мимо з клунками на плечах, євреї кричали до нас, що німецькі завойовники ними "розчиняють", а нами "замісять"...

 

Ми не мали жодних ілюзій щодо цих жорстоких завойовників, які перетворювали навіть такі міста, як Львів, у суцільне гетто.

 

Гітлерівці робили велику різницю між людьми різних національностей – українцями, поляками, євреями, циганами – спеціально, аби ті ненавиділи одні одних, гризли собі горлянки, забуваючи, хто їх головний ворог. Усе-таки українці перебували в дещо кращих умовах – їх не так переслідували (крім тих, хто боровся проти завойовників), дали змогу відкрити декілька шкіл, вищі курси (замість університету). Поляки, яких тоді проживало у Львові біля 150 тисяч, не мали жодної середньої школи. Проте і українських, і польських патріотів вішали і розстрілювали однаково. Це викликало все більший спротив та ненависть.

 

Аналізуючи все побачене і пережите за перший рік війни, я все більше переконувався у правоті Степана Бандери та інших провідників, котрі не вірили жодним обіцянкам гітлерівців і вирішили стати на шлях боротьби як із радянським більшовизмом, так і з німецьким нацизмом. Невже світ не зрозуміє, що це – одного поля ягоди, і не захоче очиститись від усього нелюдського, тоталітарного, загарбницького, не підтримає українських патріотів-націоналістів у їх боротьбі із цим злом!

 

Як нам було ставитись до тих "патріотів" з-під крила Андрія Мельника, котрі мали з війни особисту вигоду, служили гітлеризму і чогось вичікували, коли їх головний провідник відпочивав на закордонній віллі, в той час, як кращі сини України боролись і гинули?..

 

Чи зможе колись простий український обиватель зрозуміти ту різницю, що лягла глибоким проваллям між бандерівцями і мельниківцями? Чи зможуть майбутні українські патріоти зробити з усього цього належні висновки і вже більше ніколи не сваритися, не колотися, не ворогувати між собою, маючи під боком такого страшного ворога, як російський більшовизм і шовінізм, котрого навряд чи здолає такий самий ненависний гітлеризм і фашизм?

 

Проте і бандерівці були різними: одні – самовіддані нашій справі, що не боялися дивитися у вічі смерті; другі намагалися пристосуватися до складних умов, аби вижити, і користі від них було мало; треті не дорожили ні своїм життям, ні життям інших (між них уже тоді побутувала думка, що чим більше жертв, тим ближчим стане час відродження України).

 

До котрих належу я, що дорожу своїм життям, хоч і не боюся смерті, що хочу жити і діяти так, аби лишити слід на землі і в серцях тих, хто мене знає, що без будь-яких умов і вигод для себе служу Україні? Мабуть, до ще одної – дієвої, але більш мислячої групи українських патріотів...

 

У квітні 1942 року мене покликано на звіт і суд до членів Проводу – оргреферента "Юрка Леміша" і провідника земель "Євгена Легенди". Наша зустріч відбулася в одному з будинків на вулиці Висп'янського (тепер це вулиця І.Вишенського) у Львові.

 

Мій звіт звучав досить відверто і похмуро, бо інакше розповідати про свою роботу під керівництвом "Орлика" не міг. Не боявся ділитися своїми висновками про те, що "Орликові" не можна було довіряти такої складної і важкої роботи, а головне – життя кількох тисяч людей, котрих він не тільки не вмів берегти, а досить часто посилав на явну смерть. Що він легковажно ставився до підбору кадрів на відповідальні пости і до питань конспірації. Що через нього багато людей покинуло похідну групу і, мабуть, Організацію, а дехто, як і я, зненавидів його. Що вже тут казати про тих, кого він пробував загітувати, залучити до роботи, – вони ж, дивлячись на нього, його неврівноваженість, робили висновок про всю ОУН... Не оминув і свого ставлення до вбивства полковників-мельниківців, що спричинило ще більшу ворожнечу між українцями, ще більші жертви... На завершення – розкаявся за всі свої гріхи, "вольнії і невольнії", та віддав себе на їх суд.

 

Уважно вислухавши мене, обидва провідники погодилися, що "Орлик" і справді не надавався для такого відповідального поста і такої роботи, проте іншого, мабуть, не знайшлося. Зрештою, не вони вирішували це питання у Кракові... Тепер вони вірять мені, а не "Орлику", який зробив з мене справжнього негідника у своїй записці до Проводу. Досвідчені кадри, особливо військовики, зараз дуже потрібні.

 

Цей поблажливий "суд" закінчився тим, що мене було поіменовано крайовим військовим референтом краю "Захід", до складу якого входили Галичина, Буковина, Холмщина і Засяння. Крім цього, мені належало вирішувати військові справи ОУН на теренах ГГ і Німеччини.

 

Довірена мені референтура була одною з найскладніших і найважливіших, вона повинна була започаткувати створення потужних збройних сил ОУН, про які, виявляється, мріяв не тільки "Легенда".

 

Члени Проводу сказали, що перед цим призначенням вони добре вивчили мене, мої військові здібності та мої, тобто "Вовка", потуги у 1941 році в ГГ, де я вже був крайовим військовим референтом і проявив себе з найкращої сторони. Тепер повинен якнайшвидше обдумати план дій і поступити в розпорядження військового референта Проводу Грицая ("Дуба"), з яким маю вирішувати усі військові справи.

 

Як стало відомо пізніше, "Максима Орлика" гітлерівці вбили 25 липня 1942 року, влаштувавши на нього засідку. Дмитро Мирон довго відстрілювався і загинув геройською смертю, а його зв'язковий Зуб здався без бою. Мені було дуже жаль, що цей, безумовно, визначний діяч ОУН так швидко загинув, не доживши навіть до часу створення УПА, якій міг принести велику користь. Так, це був справжній націоналіст-ідеаліст, борець за самостійну Україну! Каюся, що мав до нього злість, але не схвалюю того фанатизму, який погубив його і багатьох.