"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина ІІ. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

опубліковано 13 лют. 2017 р., 11:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 бер. 2017 р., 02:29 ]

 

ЧАСТИНА ДРУГА

ПРАЦЯ, ВИШКОЛИ, БОРОТЬБА

(Друга частина (1927-39 рр.) відповідає третій ч. рукопису Л.П. "Галицька Вандея стає ренесансом ("На грані двох світів..."), хроніка одного життя". Зроблено деякі скорочення, що не міняють суті написаного Л.П.)

 

СЕЛЬРОБАПТАТОР. ВИБОРИ 1928 РОКУ

(Цей розділ об'єднує "Вступ до 3-ї часті", р.1 "Я занимаюся політичною роботою. Сель-Роб" і частину р. 2 "Передвиборча суєтня в 1928 році" рукопису Л.П.)

Ішло літо 1927 року, яке спочатку здавалося чудовим. Зійшов із поїзда на своїй залізничній зупинці, що нічуть не змінилася, став на підвищенні, вдихнув чистого ранкового повітря, окинув зором панораму села. Мені у всій красі знову відкрився рідний підкарпатський краєвид. Пробіг очима по верхах гір, що зливались у блакиті з небосхилом, прислухався до шуму ріки, відмітив, що дубки та берізки в Шутербані значно підросли, а старенькі хати якісь зажурені, маліють і осідають, та й почимчикував додому. Дорогу перетнув наповнений дощами потік із Раківця – довелося зняти черевики, аби його перейти...

 

Село зустріло клепанням кіс, що відлунювало аж до гір (косити траву і конюшину найкраще з росою), порикуванням худоби, що її виганяли з обор до громадського пастуха Тимка, поскрипуванням криничних журавлів, димами з димарів майже над кожною хатою...Все це доповнювалося співами свійського та дикого птаства і робило сільське життя ще ідилічнішим.

 

У хаті батьків – непереливки. Мука закінчувалась, її вистачало тільки назапрашку(приправу до їжі). Нова бульба щойно появилася – ще дрібненька, водяниста. Мама варила ці бульбини, задурювала запрашкою на молоці – і виходило щось подібне до супу. Ним ще треба поділитися зі старенькою сусідкою Магдою, яка вже не мала що їсти. А тут своїх, разом з таким же безробітним Юрком – аж восьмеро душ (дітей було шестеро), накормити всіх – то не жарт. Поросяти не тримали, бо не було чим годувати, Коровина ледь доїлась, а бульба, що посаджена біля холерного цвинтаря, геть вимокла. Батько одержував мізерну писарську платню. Два морги пісної землі на мокрищах і в Кам'янці (розорана кам'яниста цілина) не могли прогодувати таку велику сім'ю, хоч були безмежним джерелом каторжної праці. Надії на мене не оправдались. Ой, не скоро вдасться виплатити борги болехівським лихварям, які виникли через моє навчання.

 

Усе було б добре в сільській ідилії та моїх думках, якби не злидні. Якби на вулицях не появлялися бідні, обдерті діти та не йшли жебрати безробітні люди, викинуті з Болехівських і Долинських фабрик, якби не появлялися й свої, сільські жебраки...Ось завертає у чиїсь ворота на своєму саморобному возику безногий прошак із гошівського "Жебрацького кооперативу" (його заснували жебраки й жебрачки, які вскладчину купили у Гошеві стару хатину, коня, воза й організовано обслуговували себе, їздили гуртом на жебри) і не починав заводити: "Поможіть, люди добрі! Подайте, Христа ради!". У селі вже були випадки смертей від голоду після минулої повені...

 

Де й поділися мої мрійливі думки через кілька днів після повернення додому. Привіз із Львова атестат зрілості (матуральне свідоцтво), та не привіз надії отримати добре тоді оплачувану посаду вчителя, щоб допомогти рідним. Бо як можна її отримати, коли навколо так багато безробітних?..

 

Цими сумними думками я навіть не ділився з батьками, щоб не смутити їх. У розмовах потішав, що роботу вчителя пообіцяв навіть директор семінарії, але доведеться трохи почекати, доки підшукають. А директор посилався на те, що у львівських учительських семінаріях більше не буде чоловічих курсів для українців, тому кураторія повинна тим нещасним двадцяти "оматуреним" кандидатам на вчителів дати працю. Проте на практиці було зовсім інше. Шукаючи роботу, я розіслав листи у шкільні ради багатьох повітів...

 

Найперше відновив дружні стосунки з давнім своїм товаришем і однодумцем Левком Ломишем, який став учнем сьомого класу львівської (головної) гімназії. Він саме прийшов до мене і повідомив, що у сільській школі, де його батько навчає кількох гімназистів та семінаристок з нашої околиці (у тому числі й рідних дочок), організовується танцювальний вечір. Гратимуть самі, хто вміє, на мандоліні та гітарі і запрошують мене до своєї кумпанії, бо, мовляв, без мене такої імпрези навіть не уявляють. Треба сказати, що ми з Левком були бажаними учасниками багатьох заходів, які влаштовувались молоддю рідного села, Долинщини та Болехівщини.

 

Прибравшись у свій дещо поношений, та все ще святковий одяг, я появився у рідній школі, де був зустрінутий захопленими вигуками.

 

Коли вже наговорилися досхочу, коли набридли співи, дівчата почали вимагати танців. Хтось приніс і вручив мені скрипку. Левко вдарив по струнах своєї гітари – й імпреза почалась. Танцювали, кружляли дівчат,співали з насолодою. Ніхто не "петрушкував", тобто не сидів, як баба з петрушкою на базарі. Кому кортіло цілуватись, він у розпалі танцю вигукував: "Монастир!" – і починалась гра з поцілунками, сповіддю, причастям...Очевидно, що при цьому було багато жартів та сміху, тому наймолодші дівчата соромились іти до такого "монастиря".

 

Коротка літня ніч минула швидко, а з нею закінчилась і симпатична вечірка. Усі швидко розходилися. Хлопці проводили в різні сторони дівчат, дехто спішив на залізничну зупинку, щоб не спізнитись на останній нічний потяг. Я провів до поїзда Олю з Рахині, повернувся додому, тобто в клуню, і зарився у запахуще свіже сіно. Наснились гарні сни, і ще б снились, та сонце крізь шпарини в стіні клуні, нагадало, що вже полудень. Побіг до недалекої закутини Свічі, щоб освіжитися.

 

День видався гарячий, погідний. Щедре сонце сипало згори своє проміння на покриту врожаями і спраглу дощу землю. Повертався з річки межами, попри обважнілі жита, чиє пожовтіле колосся віщувало наближення жнив. Голубі й червоні плаття волошок і маків у житах притягували мій погляд, заворожували своєю красою. Нагріте, аж вібруюче, повітря пронизував тихий звук скрипки, який перебивав шум ріки та потічка. Ось у зомлілій атмосфері, вгорі пролетіли, мов стрільна, ластівки – дощу не буде і завтра...

 

Уся природа ніби просила: розкошуй, відпочивай. Ляж на цю межу і бездумно гляди в небо, милуйся лебедицями-хмарками, як робив це не раз у дитячі роки...Проте в моїй душі було неспокійно, бо знав, що приїхав не для відпочинку, а для важкої праці. Будучи оптимістом, знав і вірив, що подолаю всі перешкоди, виконаю свою місію, не зважаючи ні на що. Іноді, перед великими труднощами, все ж опускалися руки і думалося: чому ж не йде "апостол правди і науки"? Колись питав про це Бога великий Кобзар. А проникливий Каменяр розумів, що треба самим пробивати собі шлях у світле майбутнє і..."гинути на шляху".

 

Прождавши деякий час і не отримавши відповіді на свої листи, поїхав у Львів – за порадою до сельробівських керівників. А ті, розпитавши мене про все, запропонували зайнятися політичною працею в їх організації, якщо бажаю рискувати, і застерегли, що після неї можу таки не одержати вчительської праці.

 

Зважуючи всі "за" і "проти", пробув я у Львові декілька днів, порадився з друзями, котрі теж пошукували роботу. Після цього знову зайшов у ЦК Сель-Робу і дав згоду на тимчасову працю в цій організації. Мене призначили її окружним секретарем на Долинщину.

 

Від організації отримав мізерну суму грошей – тільки на проїзд та передплату необхідної літератури. Про більш-менш нормальні видатки не могло бути й мови. А треба ж було придбати пристойний одяг, щоб не з'являтися між людьми голодранцем, бо прислів'я каже: "Як тебе бачать, так тебе й пишуть". Правда, заповнили мою валізу агітками і пропагандивними матеріалами...

 

Аби зорієнтуватись у настроях громадян, треба було спочатку побувати у тому середовищі, де мав чи не найбільше знайомих. Найперше – в Болехові. Це давнє місто, на яке не раз нападали татари, у якому не раз погуляв зі своїми опришками Олекса Довбуш, було мені миле завжди. Мав тут знайомих і серед гімназійних учнів, і серед інтелігенції, що вегетувала з невеликих заробітків, і – що найважливіше – серед робітництва деревообробного заводу Гріффеля (на цьому заводі Л.П. створив осередок Сель-Робу; який складався з 12 робітників), солезаводу (так званої "Бані") (Найперше підприємство – солеварня на Старій Бані – виникло тут у 1546 році. Крім неї, при пануванні Польщі діяли рафінерія нафти, деревообробний та цегельний заводи, шкір завод, невеличкі оцтова й сірникова фабрики, паровий млин, олійниці, багато ремісників та жидівських крамниць і відомий на всю округу базар, тобто ринок), рафінерії нафти та доброго десятка дрібних виробництв з обробітку шкіри (казали, що було їх зо триста!). Так, "шкіряниками" це місто аж кишіло, ними воно славиться й досі.

 

Деревообробний завод мав багато допоміжних служб, серед яких – вузькоторову залізничку, що нею довозили з Карпат деревину, переважно буки, смереки і ялиці. До речі, машиністом на ній працював мій товариш, з яким ми дружили ще з учнівських часів. Мав добрих знайомих у Болехові серед Василишиних, Коцанів, Бодлаків, Дубляників, Мудрицьких, Рудницьких, Форовичів та інших. Разом з молодими друзями організував хор, і вечорами співав з тим хором серенади під вікнами будівель, де мешкали знайомі дівчата, переважно семінаристки. Найбільш улюбленим був романс, який починався словами: "Накінув плащ, с гітарой под полою...". Треба відмітити, що російські пісні були тоді модними в Галичині – не тільки завдяки російським воякам і москвофілам, а й завдяки тим біженцям, котрі повернулися з еміграції.

 

Можливо, не всі знайомі погодяться співпрацювати зі мною та Сель-Робом, але через них можна буде увійти в робітничі осередки, вийти на активних людей, котрим можна буде довіряти і котрих удасться заангажувати до роботи.

 

У Княжолуці знав товариша мого брата Юрія – Дмитра Сасника, з котрим він познайомився у Ростовській гімназії. У Новоселиці (біля Вигоди)проживав соціаліст Семків, заангажований до ППС-лівиці, що відкололась від ППС (Польська партія соціалістична) і стала на шлях, який вказував Третій Інтернаціонал.

 

Ще мав на приміті сім'ю вчителя Нуда з Підбережа, дуже поступову та трудолюбиву. Володимир, один з двох дорослих синів учителя,бувмоїм семінарським товаришем, а два його молодші брати ще вчилися у гімназії. Була в цьому селі також сім'я Дякових. Три брати Дякови у Першу світову війну стали біженцями і на власні очі бачили жовтневу революцію та громадянську війну в Росії. З одним із них – Данилом, пенсіонером, колишнім учителем, який проживає в м. Івано-Франківську,– дружу й досі.

 

Треба, отже, об'їхати та обійти усі міста, містечка і села Долинщини,ближче познайомитись із сільськими та міськими трудовими осередками й родинами. Можливо, знайду якесь співчуття та зрозуміння між добрими людьми. Не все так погано, як здається. Проте я здавав собі справу з того, що будуть і противники, особливо – серед греко-католицьких священиків...

 

У ЦК Сель-Робу обіцяли, що в потрібний час будуть присилати своїх провідних ораторів, які допомагатимуть мені. Сказали також, що 1927 рік має велике значення, бо на початку наступного року відбуватимуться вибори послів (депутатів) до польського сейму.

 

Долинщина була тоді відома у Польщі як один з найбільших за площею та лісовими й гірськими багатствами повіт (Поряд з лісовим господарством, деревообробною, легкою, харчовою промисловістю на Долинщині, як і на Дрогобиччині, інтенсивно розвиватись нафтовидобуток і нафтопереробка. Нафту з глибоких колодязів вичерпували у бочки й відправляли залізницею на переробний завод у Борислав чи на кустарні рафінерії. Капіталісти, в основному іноземні, мали добрий зиск. Галичанин заробляв удвічі менше, ніж робітник-поляк чи німець).

 

У ньому нараховувалось понад 100 сіл і 5 міст та містечок. Ще був звісний цей повіт своєю бідністю та культурною відсталістю, хоча шкіл, здається, не бракувало. В інших повітах Прикарпаття – ще гірше. Через деякий час у с. Грабовець Сколівський Сколівського повіту, де не було школи, знайду лише одну грамотну людину – сільського писаря. Навіть начальник цього села (його чомусь наділили титулом "князь") був неграмотний. Правда, було у Долинському повіті ще гірше село Вишків, розташоване на віддалі 50 км від Долини та залізниці. Про "схлопіння" тамтешнього вчителя шкільні куратори й інспектори розповідали різні "цуда". До подібного гірського села – по бездоріжжю – треба було добиратися підводою з двома кіньми аж дві доби....

 

Сельробівську канцелярію дозволив мені безоплатно відкрити у своїй майстерні Панько Питлик. Окрім власної літератури, я мав змогу користуватись і книжками з досить пристойної бібліотеки цього сільського умільця. Його родина складалася з дружини, двох дочок і сина Олекси, який кільканадцять років пізніше матиме дивні пригоди в радянському Заполяр'ї, у Воркуті, де відбуватиме військову повинність...

 

У селі мала будуватися хата-читальня (по-сучасному – клуб). Для цього рада осередку "Просвіти" постійно збирала пожертви, які надійшли навіть з далекої Америки. А поки що сільське культурне та політичне життя вирувало у школі та біля неї, по сільських хатах і стодолах. Збільшувалась громадська бібліотека, де я часто позичав і перечитував свіжі книжки. Розучував нові пісні хор. Село, завдяки просвітянам, вчителям і молоді, оживало. Непримиренні москвофіли, хоч і змаліли кількісно, продовжували збиратись у столярні Питлика. Активним і радикальним, як завжди, був Михайло Матіїв, який згуртував просвітян і сільських патріотів.

 

Політично активних людей у навколишніх селах не бракувало. Саме на них я опирався у своїй агітаційній роботі, ходячи два-три рази на тиждень по селах. Напрямок моїх особистих агітаційних виступів був соціалістично-націоналістичний або народноволівський – залежно від аудиторії. В Гошеві та Гузіїві уживались і комуністи, й націоналісти, у Княжолуці переважали москвофіли, в Підбережі було створено осередок Сель-Робу, який очолили мої добрі знайомі вчитель Іван Нуд і Данило Дяків. Добрі стосунки складалися з просвітянами, бо я намагався бути активним членом "Просвіти".

 

Узявши до кумпанії Левка Ломиша, ходив до Болехова пішки попри залізницю. Вечорами молодь міста збиралась у парку, оточеному будівлями суду, поліції, школи та пошти. Там організовувались розваги, співи, танці, а порозмовляти на різні теми, обзавестись новими знайомими та цікавою літературою можна було й поготів.

 

Стало відомо, що найбільший уплив на робітництво міста мала ППС-лівиця, а на українське міщанство – УНДО, головним провідником якого був греко-католицький декан Сухий. Ундівці вже висунули свого кандидата в депутати по нашій, тобто Дрогобицькій, виборчій окрузі – директора Стрийського повітового союзу кооператив Остапа Луцького. Той, маючи добре матеріальне забезпечення, роз'їжджав і виступав скрізь, знаходив підтримку духовенства та більшості інтелігенції.

 

Своїм кандидатом у посли до сейму ми висунули активного сельробівця, громадського писаря с.Підбереж Петра Пристая. Сільська громада, розагітована Нудом і Дяковим, підтримала цю кандидатуру. Аби нашого кандидата включили у списки для голосування, за нього належало зібрати у виборчому окрузі кілька тисяч підписів. Ця робота лягла на мене та моїх помічників. У Тяпчі й Підбережі Пристая знали, а хто не знав, то розпитував про нього у знайомих, наприклад, учителя Івана Нуда, тому підписи збиралися швидко. Правда, інші вчителі боялися переслідувань влади, тому допомагали нам неохоче. У багатьох селах і містах мені сприяли місцеві, шановані, як правило, люди.

 

У Болехові мені найбільше допомагав робітник сільзаводу Степан Мудрицький, який був одним з головних організаторів робітничих мітингів, мав певну харизму і талант промовця. Наприкінці літа він уже головував на мітингах, на яких виступали члени ЦК Сель-Робу Микола Хам і Михайло Заяць (передвиборами 1928 р. Сель-Роб, де нараховувалось близько 5 тисяч членів, терміново перейменували на Сель-Роб-Єдність).

 

На нападки прихильників УНДО Мудрицький відповідав уміло і з рідкісним темпераментом, що дивувало й тішило членів ЦК. Заяця у Болехові я познайомив з найбільш прихильними до нього сім'ями, де він провів кілька приємних годин.

 

Початок зроблено, я міг бути задоволений. Правда, засмучувало те, що кількість присутніх на мітингах надто мала, бо люди боялися переслідувань за ангажування до лівої політичної сили. Бракувало грошей для оплати за приміщення, у яких проводились мітинги. Виникали також проблеми з дозволами на акції, які треба було брати у повітовому старостві...

 

Старовинне місто Долина було розділене між кількома конкуруючими і ворогуючими сторонами, але завдяки чиновництву та багатій верхівці брали гору проурядові партії. Повітовий центр був ще й містом солеварів, нафтовиків, деревообробників. Дуже важко було домовитись за приміщення для зборів та зустрічей нашого кандидата з виборцями. Навіть концертний зал братського міщанського дому, доступний для всіх інших українців, нам не дали. Його завідувач – адвокат д-р Володимир Горбовий– загнув таку суму за оренду залу, що за неї можна було купити корову. Казали, що він і як адвокат занадто дорогий для простолюддя. Проте для націоналістів його послуги були набагато дешевшими, навіть безплатними. Не знайшов я у Долині не тільки приміщення, а й прихильників, тому не було перед ким виступати. Робітників і безробітних вистачало, та найактивніші з них горнулися до ППС-лівиці. Найбільшу популярність у місті мали кандидати від УНДО та від проурядової партії, так званої "єдинки", котра мала перший номер у виборчому списку. А всіх партій, які брали участь у виборах, нараховувалось аж 30.

 

У містах Рожнятові та Перегінську мої та Пристая успіхи були ще меншими. Підтримували жителі гірських сіл, і це додавало нам сил і надії.

 

Розросталось і приваблювало робітниче селище Вигода (У цьому місті наприкінці 1927 р. успішно діяв досить великий осередок КПЗУ), засноване у 1883 році над Свічею на землях села Пацикова. Ріка з її притоками по спеціальному каналу приносила до деревообробного заводу деревину, крутила турбіни й колеса машин. У 1897 році німецький багач Петер Верган збудував у Вигоді хімічний завод сухої дистиляції деревини. Цінна продукція вивозилась у Німеччину, Польщу, а верхам і долам нашої землі залишались наслідки – вирубані ліси, поляни, засмічені гіллям і пнями, забруднені води та повітря.

 

Англійський концерн "BritishEuropenTimberTrastCompani" заснував фірму "Карпатське лісове товариство", яка дістала ліцензію на вирубування лісів уздовж річки Мізуньки, притоки Свічі, що протікала через велике і давнє село Мізунь.

 

Як гриби після дощу, скрізь виростали так звані "лісопилки". Вікові карпатські смереки, буки, ялиці, тис падали уздовж доріг та вузькоколійок, а про нові лісонасадження ніхто не дбав. Карпати швидко "лисіли". А ще хворіли, заражені мікробами та червами з гниючої деревини, адже забирались тільки здорові стовбури дерев, а все решта – гнило і пропадало, створюючи передумови для екологічного лиха. Не дивно, що почастішали повені – після танення снігів у горах талу воду ніщо вже не стримувало і вона несла весь гірський бруд на доли, на людські поля, рвала греблі, змивала будівлі.

 

У Вигоді й на лісорозробках працювало багато сезонних робітників з навколишніх сіл. Тільки деякі молоді лісоруби, в т.ч. з Тяпча, приїжджали на роботу на велосипедах, які були дуже дорогі – коштували біля 200 злотих. Кожного досвітку виходили чоловіки із своїх тимчасових колиб на роботу в гори, несучи в руках пили, сокири, цапіни (Спеціальний металевий інструмент для роботи зі стовбурами зрізаних дерев).

 

За 10-12 годин виснажливої праці заробляли по 15-30 грошів. Кукурудзяний чир, мамалиґа, сир, квасоля, ощипок з разової муки та ще лісові ягоди, горіхи й гриби – весь їх раціон протягом сезону. Люди часто хворіли, здебільшого на ревматизм, але про їх лікування ніхто не дбав – поверталися додому каліками. Проте раді були будь-якій роботі. Через велике безробіття деякі тапчани шукали собі роботу аж у Надвірній та Делятині...

 

Через десять років, будучи вже оунівцем, я написав велику статтю про страшну експлуатацію робітників на заводі капіталіста Гріффеля в Болехові і надіслав її редактору газети "Голос Нації" Богдану Кравціву. Той радо надрукував, не пошкодувавши цілої сторінки, але надав статті протиєврейського спрямування, хоча під тим, що написав я, міг підписатися навіть член КПП чи КПЗУ. А в період розквіту культу особи Сталіна, у 1950 році, коли мене заарештували й допитували у Львові, один високопосадовець органу держбезпеки козиряв тою статтею, називаючи її антисемітською. Напевне, був євреєм.

 

Після Болехова, Долини, Рожнятова й Вигоди я подався у низинні села, найперше – у Тростянець і Белеїв, що були кільканадцять кілометрів на північний схід від Долини. Там сподівався опертись на знайомих мені учнів старших класів та студентів. У Тростянці зустрівся зі шкільним товаришем Василем, котрий познайомив мене із своїми знайомими, серед яких я почав зондувати ґрунт. Незабаром зрозумів, що про соціалізм у цьому великому селі не можна навіть заікатись, бо усі свідомі люди були під упливом таких націоналістів, як Отаманчук, дехто навіть зазнав арешту...Згодом, у 1933 році на парафію в це село перебрався разом з дітьми батько Степана Бандери – греко-католицький священик Андрій Бандера. Степан у 1927 р., після закінчення Стрийської гімназії, проживав у селі Угринові, де виконував завдання УВО (можливо, саме того року Л.П. уперше зустрівся із С.Бандерою, який побував і в Тяпчі), а в 1928 р. переїхав у Львів.

 

Невдача спіткала і в сусідніх з Тростянцем селах. Більше щастило на трасі вузькоколійки Болехів-Бряза-Ямерсталь. Відвідуючи близькі до неї села Тисів, Поляницю, Бубнище і Брязу, я легко знаходив контакти як із лівонастроєними людьми, так і з націоналістами (багато націоналістів Галичини тоді були змушені підтримувати кандидатів Сель-Робу, адже своїх кандидатів висунути не могли). Було відчутно, що сельробівський рух, розбурханий у Болехові, впливав і на ці села, бо багато селян працювало на заготівлі лісу та в деревообробній промисловості. Траплялись навіть правдиві члени КПЗУ, які допомагали мені та Пристаю.

 

Потрібну кількість підписів, з деяким запасом, за два тижні ми таки назбирали. Підписні відомості я одразу ж завіз у ЦК Сель-Робу, щоб ця політична організація виставила нашу кандидатуру для реєстрації. ЦК надавав виборам великого значення, адже якщо якийсь кандидат ставав депутатом сейму чи сенатором, то він на своєму терені міг вільно і з великим розголосом через пресу вести боротьбу відповідно до програми організації. До того ж він мавнедоторканість , і поліція

не мала права щось йому забороняти під час виступів чи заарештовувати. Санкції чи заборони були можливі тільки з дозволу парламенту або сенату, та домогтися їх було нелегко.

 

Незабаром Пристая зареєстрували кандидатом для участі у виборах до сейму. Агітувати за нього приїжджали навіть керівники Сель-Робу. Основна ж агітаційна робота лягала на мої плечі, а коштів для цього бракувало...

 

Наш виборчий округ охоплював 6 повітів: Дрогобицький, Долинський, Стрийський, Самбірський, Жидачівський і Сколівський. Основна боротьба у ньому, як я швидко зрозумів, велася між кандидатами від української партії УНДО та урядовою партією Пілсудського ББВР (безпартійний блок співпраці з урядом). Головною опорою УНДО, як уже зазначалось, були духовенство, інтелігенція (переважно адвокати) і багатше селянство. Партія ББВР мала опору серед державних службовців, які теоретично й практично повинні були тримати у своїх руках усі ниточки державного управління. Її агітатори на чолі з начальниками повітів, судів, поліції і т. п. регулярно їздили по містах та селах і агітували за кандидатів блоку Пілсудського.

 

Москвофіли теж виставили свого кандидата. У Дрогобицькому окрузі ним став маловідомий поміщик-москвофіл Соловій з Турківського повіту. За нього чомусь вів агітацію і мій брат Юрій, котрого підтримувало чимало виборців нашого села. З огляду на це агітувати за Пристая мені ставало все важче.

 

Провідавши у Новоселиці Семківа, дізнався, що він тісно пов'язаний із вигодським осередком ППС-лівиці і всі свої сили віддає цій партії. Проте мене, як представника Сель-Робу, прийняв радо, поінформував про політичні настрої жителів Вигоди і навколишніх сіл. Його оцінка ситуації відповідала дійсності: скрізь найбільший вплив мала ППС-лівиця. Що характерно для гірських та підгірських околиць Долинщини, так це те, що люди не ховалися зі своїми радикальними поглядами і погано сприймали надто обережних.

 

У Княжолуці молодь завжди славилась своєю войовничістю, що інколи межувала з хуліганством. Були в цьому селі і відомі на весь повіт злодії. Сасник, про котрого я вже згадував, страждав на туберкульоз кості ноги. Він працював продавцем у одній з філій княжолуцького кооперативу. В тому, що цей кооператив, який мав аж п'ять філій, тримав у своїх руках весь товарообмін і торгівлю цього великого села, головна заслуга належала саме Саснику. До моєї роботи він поставився дуже співчутливо, пообіцяв допомагати, що й робив надалі.

 

Незабаром Семків був заарештований і засуджений польською владою. Він і Сасник відіграли важливу роль у встановленні радянської влади в цьому краї у 1939 році. Через свою хвору ногу Сасник довго не прожив.

 

Спільно з головою Болехівського відділення Сель-Робу-Єдність Струтинським я написав дошкульну замітку про мітинг, який організувало УНДО у Болехові, і її надрукувала, на мою ж біду, газета "Сель- Роб". Керівники осередку УНДО лаяли мене скрізь, де тільки могли, затаївши злість на все життя. До того ж духовенство поклало на мене тавро безбожника, про яке швидко довідались у Гошівській церкві...

 

До речі, про замітку. Коли я після арешту в 1950 році за участь в ОУН і УПА покликався на цю замітку, то працівники органів держбезпеки навіть не захотіли її шукати в архіві, а статтю в "Голосі Нації" знайшли швидко. Що ж, так було для них вигідніше.

 

Одним словом, почалася велика нагінка зі сторони духовенства Болехівшини й Долинщини, котру я відчував на кожному кроці, бо від мене почали відсторонюватись віруючі, а це – більшість людей. Настрій підупав ще й тому, що сельробівські гроші були вже витрачені, а нових не давали. Бракувало ще зазнати фіаско на виборах...

 

Результати виборів для мене, Пристая і наших прихильників були плачевними. Навіть більшість моїх односельчан підтримали не свого земляка із сусіднього села, а невідомого їм кандидата. Пішли псу під хвіст усі мої агітаційні потуги.

 

У нашому окрузі від УНДО було обрано 5 депутатів до сейму та одного сенатора. Ця організація, на відміну від ББВР (один депутат, хоч і було велике шахрайство) (Польська "єдинка" (ББВР) не мала жодної популярності серед робітників і селян, та дехто з підпанків її використовував, вислужувався. Агітуючи і голосуючи за неї, такі здобували для себе вигідніше становище, кращу посаду, більш оплачувану роботу), гучно заявила про себе на політичній арені, проте так же гучно почала втрачати свої позиції серед українства.

 

Програвши, впав у розпуку дука-москвофіл Соловій, який на виборчу агітацію витратив майже усе своє майно. Виборці Тяпча дуже нарікали на мого брата Юрія, котрий намовляв їх віддавати голоси за цього пана. А на мене найбільше нарікав Пристай... При тодішньому розкладі політичних упливів та сил не можна було розраховувати на якусь значну кількість голосів за малозвісних у Галичині сельробівців. Головна ж причина була в тому, що Сель-Роб розколовся на дві партії, які на Волині й Поліссі покололись на різні угрупування. Це привело до розпорошення й дезорієнтації виборців. На всіх землях Польщі, замешканих українцями, від Сель-Робу вибрали тільки одного сенатора і трьох депутатів сейму. Депутатами стали К.Вальницький, А.Сенюк, М.Хам.

 

Неприємно діткнуло те, що Пристай почав дорікати мені за його програш – мовляв, навіщо було виставляти й компрометувати його на виборах без упевненості в перемозі. Ніби це від мене залежало...

Тоді я вперше відчув, як може політична невдача вплинути на агітатора. Прикро, що більшість потульного (піддатливого) галицького населення пішла за УНДО. Правда, минули вже криваві баденівські та інші вибори часів Австро-Угорщини, які через низьку свідомість наших селян вигравала польська шляхта...Зате тепер особливо проявилась кертична робота галицького духовенства та дрібно-буржуазної української інтелігенції (Тут, критикуючи УНДО, Л.П. спеціально подає своє невдоволення у вигідному для нього світлі перед КГБ, що контролювало кожне його слово, кожен крок фактично ж його погляди на УНДО та духовенство були зовсім іншими, Інакше ніколи б не став націоналістом і не отримав благословення митрополита А.Шептицькогов час війни, не мав друзів серед священиків УГКЦ.) Це прокладало дорогу для пробудження націоналістичних поглядів та зміцнення патріотичних сил.

 

Через рік у Тяпчі таки збудували читальню. Для цього використали навіть дерево зі старої панської конюшні із сусіднього села. Відбулося урочисте її відкриття, котре ощасливили своєю присутністю не тільки достойники "Просвіти" із Львова, а й урядові достойники з Долини та Болехова, серед них і Володимир Горбовий, релігійні – з Гошева. Прибув і Степан Бандера, який був зі мною цілий день, бо до великих достойників не відчував особливої приязні. Ми навіть фотографувалися у великому гурті молоді, вчителів, місцевих та приїжджих людей. Цілу ніч лунали співи, дудніли танці "до упаду".

 

 

 

Групове фото в день відкриття читальні в с. Тяпче. У другому ряду від низу другий зліва – Степан Бандера, третій – Лука Павлишин

 

ДВОЯКІ ПОЧУТТЯ. ПОХОДИ НА МАКІВКУ

Непорозуміння, які виникли між мною і греко-католицькими священиками, турбували мене все більше. Ці слуги Божі викликали двоякі почуття. Якщо говорити про пароха сіл Тяпче й ПідбережБірчака, то він, маючи певні людські вади, умів прощати їх іншим людям, знаходити з усіма порозуміння. До речі, йому вдавалося навіть поєднувати свою роботу з москвофільством. Його син Володимир був письменником, членом товариства "Молода Муза" у Львові, де гуртувались такі відомі письменники, як Твердохліб, Чарнецький, Яцків та інші. Вони, а також композитор Станіслав Людкевич, бували у хаті Бірчаків, приїжджаючи поїздом і виходячи на зупинці в моєму селі. Не раз доводилось їх бачити, як прошкували на Ясну Гору. Там вони зачаровано слухали не тільки проповіді священиків, а й спів монастирського хору, гру органа.

 

Минулої світової війни військова контррозвідка заарештувала Бірчака тільки за те, що хтось доніс їй про його прихильність до росіян. Москвофіли тоді відступали разом з російською армією, а цей священик залишився у селі, аби не покидати свою паству. Запроторили його аж у концтабір Талергоф. Зазнавши багатьох знущань і поневірянь, він повернувся у село ледь живий. Незабаром, прослуживши людям і Богові майже 40 років, помер, але залишив по собі добру пам'ять.

 

Коли після нього парафію посів "твердий" греко-католик Микола Левицький, усе кардинально змінилося – аж не хотілося йти до сільської церкви. Цей під личиною порядності думав перш за все про гроші – без них ні охрестить, ні заупокійну не відспіває. Особливо ворожим став до мене після виборів, мабуть, під упливом декана Сухого. Сповідатись до нього перед Великоднем я не міг іти, а пішов у Гошівську церкву і мене, звичайно, зробили "безбожником".

 

У цей час двоюрідний брат Яць попросив мене стати хресним батьком його дитини. Відмовитись – означало порушити традицію, образити брата. Існує навіть повір'я, що у випадку такої відмови дитину в житті спіткає нещастя. І ось ми в сільській церкві: я – з малям на руках, поруч – хресна мама новонародженого, за нами – батьки дитини. Зібралося багато людей, бо після обряду хрещення мала бути Служба Божа. Священик довго не виходив, ми ждали і хвилювалися. Нарешті до нас підійшов дяк і сказав, що Левицький не визнає мене за хресного, вимагає іншого. З яким приниженням, під осудливий шепіт парафіян, доводилось покидати церкву, годі описати. Це завдало мені травми на все життя.

 

Щонайкращі, майже синівські почуття були в мене до Митрополита Андрея Шептицького. Нагода познайомитися з ним ближче трапилась аж у часі Другої світової війни. Не раз бував у нього на аудієнціях разом з іншими діячами ОУН бандерівського крила. Захоплювався його розумом, людяністю, українським патріотизмом. Коли в кінці 1943 року треба було йти в УПА на Волинь, він мене особисто поблагословив на цю небезпечну місію.

 

Того року випала нагода помиритися з болехівським деканом Сухим.Трапилось це на горі Маківці. Маківка й Плішка, де загинули сотні усусусів, притягували до себе українських патріотів, особливо молодь. Це місце перетворилось для прикарпатців та горян у своєрідну Мекку. Школярі з учителями, студенти, прості селяни, наймити і робітники –хто тільки не прямував до могил, де націоналісти (часто й соціалісти) організовували свої маніфестації, збори, фестини. Поліція намагалась їм перешкодити, виставляла пікети, влаштовувала заслони, засади. Тим цікавішими були наші походи. Гори великі, а ми в них – як риба у воді. (Ішли через провалля й узвори, нагромадження скель, зарості й нетрі, переходили бурхливі потоки та річки. Нема більшої насолоди, як міряти Карпати власними ногами. Щоб відчути, увібрати в себе красу наших гір – різну навесні, влітку й восени – треба її побачити, відчути своїми ногами й руками.

 

Ходив я, звичайно, не сам – іноді з Данилом Дяковим, іноді в кумпанії Левка Ломиша та його сестер, інших друзів та подруг, що додавало приємності та романтичності. Не раз і не два зустрічався в путі лісовий "вуйко", який ласував малиною, та все було добре, бо він сам боявся двоногих істот...

 

На лисуватій верхівці Маківки, на витоптаній тисячами ніг поляні, поміж могил збиралися люди з усіх усюд, навіть із Львова й Станіслава, Варшави і Праги, із-за морів та океанів. Одні виконували фізкультурні вправи, мірялись силою, інші співали, декламували вірші, молились, треті й четверті дискутували, агітувати, п'яті билися, шості за всіма шпигували, щоб доносити і заробляти на цьому...

 

Та всі ціпеніли, замовкали, коли на підвищення виходив хтось із відомих діячів. Оратора ніхто не перебивав – усіх ніби єднав той дух патріотизму й самозреченості, який навіювали скромні могили. Сперечались і билися десь там унизу, під горою, коли вже розходились по домівках. Особливо жорстокі бійки відбувалися після 1933 року – між націоналістами і прихильниками комунізму.

 

Тої пізньої осені між могилами січових стрільців я несподівано зустрів декана Сухого. Як не дивно, він відповів поклоном на моє привітання, дозволив поцілувати руку. Це означало, що "грішник" прощений і помилуваний.

 

Додому повертався разом із Данилом та двома дівчатами лісовими дорогами і стежками. Не зустріли жодних перешкод, хіба що ніч нас застала у Тисові. Але на останню дрезину до Болехова, якою кермував мій знайомий, таки встигли.

 

Одного разу я, ще будучи сельробівцем, разом із своїми соратниками залишив свій автограф (прізвище і дату) на стіні вівчарської колиби, розташованої трохи нижче від верха Маківки. Згодом, у 40-х роках, українські патріоти, які там побували і знали мене, дивувалися, як таку дурницю міг допустити підпільник...

 

У лютому 1928 року, несподівано для мене та моїх рідних, прийшов лист із шкільної ради м. Турки про те, що мені пропонується посада контрактового вчителя у селі ІвашківціТурківського повіту. Прощай, Сель-Роб-Єдність!

 

СОКОЛИКИ І "ЗЛАТА" ПРАГА

Разом із своєю постійною супутницею – напівпустою, плетеною з вербових прутиків валізою в одній руці та звоєм газет у другій я нарешті опинився на вокзалі гірського містечка Турки. Пішов до директора місцевої семирічки й одночасно голови повітової профспілки вчителів-українців Шеремети. У нього прокормився і прожив дві доби. Виявляється, до Івашківців 50 кілометрів, поїзди туди не ходять, а фіру найняти неспроможний, бо лишився без гроша в кишені. Після довгих роздумів і вагань вирішив піти на поклін до повітового інспектора шкіл Березницького.

 

Це була щира і привітна людина з пишною бородою та розумними очима. Він мені порадив погодитись на вчителювання у селі Соколики, де були два вчителі й обидва захворіли. Це ж не Івашківці, де "чорт на добраніч каже"! Є залізниця і путівець справний. До того ж річка Сян близенько. Хоч там посада й контрактова, Березницький пройнявся до мене такою симпатією, що пообіцяв допомогти з тимчасовою посадою вчителя, тобто такою, що після двох-трьох років праці я міг би скласти другий учительський екзамен і стати повноцінним навчителем. Який складний той шлях до постійної посади! Але добре, що хоч є перспектива.

 

У хаті Шеремети довелося познайомитись із недавно обраним ундовським депутатом Великановичем, теж учителем цієї околиці. Побачив, що робить з людиною влада. Він виявився дуже гордим і бундючним паном. Гордів із свого успіху на виборах, підкріпленого грішми інтелігенції та духовенства, більше, ніж Сціпіон від завоювання Картагени. Мав чого бундючитись, адже держава платила депутатам сейму по 900 злотих на місяць, до того ж за ними зберігалися їхні попередні посади, а декому світили й вищі.

 

Ось і Соколики – станція чиста, прибрана. Біля неї – великий склад свіжозрізаної деревини, а трохи далі – лісопильня. Зустрічні люди порадили йтив село найкоротшою дорогою – вузькоколійкою, що я і зробив. Зліва шумів віковічний ліс, а справа – буйний Сян, котрий починав укриватися кригою. Пройшовши зо три кілометри, зігрівшись і не змучившись від напівпустої валізи, я уздрів село з його дерев'яною церковцею, дерев'яними теж, переважно курними (примітивні хати без комина-димаря і стелі, з яких дим виходить через покрівлю), хатами і мурованою з цегли школою досить пристойною, як для віддаленого гірського села.

 

Чим ближче до центру села тим кращі, не такі "прокурені" хати. Ось стоїть при дорозі довга, з рубленого дерева, а на її ґанку дві таблички з написами польською мовою – це відділок поліції й крамниця...

 

У хаті, що при школі, не знайшов нікого. Діти, які були на вулиці, розповіли все про свою вчительку Стефанову: що вона добра, але довго хворіє, що її чоловік є комендантом поліції. Коли я постукав у двері комендантової хати, їх відкрив опецькуватий чолов'яга у формених штанях із шлейками та в білій сорочці. Запросив мене до хати. Сім'я, що складалася цього поліціянта, симпатичної, але хворобливої його дружини і старенької бабусі, щойно сіла за стіл, на якому парував духмяний наваристий суп у великих череп'яних мисках. Я аж ослаб, зупинивши на порозі,від тої млості, якою мій шлунок сигналізував про голод. Отак стоячи біля дверей, намагався якнайшвидше відрекомендуватись, бо слинка в роті заважала говорити. Господиня гостинно запросила до столу.

 

В питаннях їжі життя навчило мене не проявляти зайвої скромності. Здається, ще ніколи так смачно й ситно не обідав, як у доброї колеги-вчительки. На прощання вона сказала: "Ключ від школи візьмете у сторожа. Він же й печі має натоплювати в класах. Ваш попередник жив у Гринька. Його хата біля самого кладовища".

 

Попрощавшись із гостинною колегою, я й справді дістав окрему кімнату в Гринька – підстаркуватого селянина, який разом з дружиною жив дуже бідно. Але завдатку не міг йому дати, пообіцяв, що розрахуюся з першої зарплати...

 

Вигляд класу та дітвори в ньому живо відтворив у моїй пам'яті картину мого першого класу і мене в ньому. Такий же неотесаний, нужденний був, як і вони. Жаль стискав горло. Жодні методики та програми, котрі я вивчав, тут не знадобилися.

 

Вчитель – один на два класи, тому треба програмувати свою роботу так, аби від ранку до вечора провести необхідні уроки в обох класах окремо і не допустити відставання учнів у засвоєнні знань. Вечорами у своїй кімнатці падав, як убитий, іноді одразу ж засинав, не вечерявши.

 

Віктувався разом із господарями. Буля, тобто картопля, й чир (кукурудзяна мамалиґа)– оце вся наша їжа. Добре, якщо знайдеться ще горнятко молока для приправи. Гринько гарував з ранку до ночі – навантажував вагони на станції, порався у своїй скромній господарці... Любив побалакати зі мною, дізнавшись, що я із простої селянської сім'ї. У неділю після церкви й сякого-такого обіду перечитували разом принесені мною старі газети, обговорювали події, що сталися у світі. Іноді вдавалося роздобути й свіжу газету або навіть часопис.

 

Через місяць одержав першу платню – аж 235 злотих! Це вдесятеро більше за середньомісячний заробіток кваліфікованого робітника. Варто було так довго вчитись. Я аж не знав, що з тими грішми робити. Найперше розрахувався з боргами і дав Гринькам завдаток на три місяці уперед. Потім замовив молоко в сусідки Петрихи – по літрі на день. Частину злотих із зарплатні вдалося заощадити і вислати батькам.

 

Через два місяці в школу навідався інспектор Березницький. Посидівши на уроках і побачивши мою муку, він аж за голову взявся. Категорично заборонив працювати по дві зміни на день. Спільно ми розробили нову методику для школи першого ступеня в існуючих умовах. Таку, щоб максимально завантажити дітей і за певну кількість уроків подати необхідний матеріал обом класам одночасно. Це для мене не було новиною, адже так робила колись і моя перша вчителька Ольга Дучимінська, з котрою тепер листувався. У мене навіть появився вільний час – у пообідню пору.

 

На прощання я дуже дякував інспектору, а він сказав, що розуміє усі наші, сільських учителів, проблеми, але нічого не може вдіяти, бо державні асигнування на загальну шкільну освіту щороку зменшуються.

 

Незабаром, пристосувавшись до умов праці, маючи більше вільного часу, я почав шукати нових знайомств. А вже йшла весна Ще не було й середини березня, як уранці почувся сильний тріск, гуркіт, що зірвав мене з постелі. Спросоння подумалось: війна! Підбіг до вікна – нічого поганого не видно, тільки відлуння пішло горами Йду в кімнату господарів, питаю, а господиня й каже: "То наш Сян пробудився, скидає зимові кайдани".

 

Її слова здалися мені символічними. Коли ж народ наш кайдани скине?! Весна несла для природи оновлення. А що несла людям, крім голодного переднівку, ніхто не міг із певністю сказати.

 

Як тільки зазеленіла травичка, помітив, що біля кладовища якийсь панок з люлькою, вдягнений не по-сільському, щодня випасає корову, тримаючи її на довгому шнурку-воловоді. Гринько поінформував мене, що це Дмитро Марців, брат того Марціва, який має крамничку біля поліції. При цьому пояснив, що він є високоосвіченим паном, який вивчився за кордоном, а тут від панської Польщі не може отримати жодної праці. Я тут же вийшов на пасовище і познайомився з тим оригінальним чоловіком, котрий виявився цікавим співбесідником.

 

Марців одразу ж розповів мені, що колись воював у петлюрівській армії, а в 1919 році попав у Чехословаччину, де закінчив Празький університет імені Карла Четвертого і став доктором юридичних наук. Повернувся на вітцівщину, а тут не може знайти роботи, аби хоч якось жити. Поки-що виручає брат, теж колишній петлюрівець, який має невеличке господарство і продуктовий магазин. Але й він не може стати заможнішим, бо селяни купують тільки найнеобхідніше і найдешевше, аби звести кінці з кінцями. Так, гірським селянам живеться особливо погано...

 

Щодня, коли я виходив з хати на прогулянку після шкільної праці, Марців уже пас коровину й очікував мене з нетерпінням. Він був набагато старший, досить начитаний, мав великий життєвий досвід, тому мене тягнуло до нього. А в моїй особі він мав не так доброго співбесідника, як вдячного слухача. Від питань визволення нації оповідач переходив до проблем сільської бідноти та робітництва, пояснював економічні та політичні причини безробіття, причини криз у країнах великого капіталу. Особливо мене зацікавлювали його розповіді про дипломатію та юридичні науки (це мені стане в нагоді у майбутньому).

 

Якось Марців сказав, що готується нелегально, з контрабандним товаром, піти у Чехословаччину, агітував і мене взяти участь у цьому поході. Хоча маршрут подорожі аж до самої Праги був детально розроблений і не раз апробований ним, я довго не наважувався рискувати. Адже треба було покласти на карту свою долю та добре оплачувану роботу... Але цікавість – це ж я вперше буду за кордоном, у самій золотій Празі, де мій брат Юрко не раз бував! – нарешті взяла гору. "Хто не ризикує, той у тюрмі не сидить", – сказав Дмитрові і почав готуватися до подорожі. Найперше – зробився хворим, а дітям оголосив канікули на цілий тиждень. Потім накупив продуктів на двох, кілька пляшок оковитої, адже всі грошові видатки впали на мене. "Безгрішний" Марців робив свій внесок роллю провідника, що знав усі стежки й лазівки на кордоні.

 

Доїхавши до прикордонної станції Сянки, ми, як справжні пластуни, з палицями в руках і високо підкоченими штанинами, лісами та узворами вийшли на прикордонну смугу. Ось де знадобляться навики, набуті в "Пласті"! Щоб не наслідити, йшли, доки можна було, бурхливим гірським потічком. Коли з могутніх ялиць та буків злітали переполохані птахи, моє серце ледь не виривалося з грудей. Марців знав навіть вовчі стежки, а як обійти прикордонну заставу – й поготів.

 

Не зустрівши жодного прикордонника, ми без пригод опинилися на чужій землі – біля станції Ужок. У Чехословаччині тоді діяли закони, які мені дуже сподобались: порушників кордону можна ловити тільки на кордоні; без дозволу входити до чужої квартири зась, навіть поліції, та ще треба, аби самі жильці відчинили вам двері; ламати двері, лізти у вікно – це порушення недоторканності громадян, злочин. Тому злодій, контрабандист, будь-який пройдисвіт, як ото ми з Марцівим, якщо не встиг утекти, міг собі преспокійно сидіти в чиїйсь хаті за закритими дверима і показувати поліції фігуру з трьох пальців.

 

На залізничній станції нас бачили чехословацькі прикордонники, але не зачіпали. Сіли в поїзд і без проблем заїхали у Прагу. Нас гостинно зустрів такий же українець-петлюрівець, як і Марців, для котрого оковита з Батьківщини була настільки цінним подарунком, що одразу заховав її до шафи, а нас пригощав самогоном власного виробу.

 

Щодо величі архітектурних та історичних пам'яток, екзотичної краси будівель, які потопають у зелені, це місто незрівнянне. Вражає величезними розмірами й багатствами центральний ринок. А перед вітринами крамниць очі просто-таки розбігаються. Виставлені на столах і лотках товари ніхто не пильнує – сторожа чи замка я не побачив жодного. Дива та й годі! Невже увесь цей нарід такий чесний та совісний?!

 

Пощастило побачити президента республіки, який без охорони зранку робив собі променад на коні по місту. Казали, що то вже така його звичка – щоранку поскакати на коні, аби люди бачити, що їхньому президенту нічого не бракує. Бачив у ресторанчику рекордсмена з ковтання пива, який здобув перемогу в змаганні пивоманів, випивши за добу аж 42 літри цього, дуже смачного тут (я поласував) напою. В нагороду за це і задля реклами чеського пива переможець міг його пити скільки завгодно – доти, доки хтось інший не поб'є його рекорд.

 

Бачив Ісуса Христа з усіма апостолами, що, мов живі, виходили з комірки, розміщеної на вежі старої ратуші у певні години, міст Вацлава з його неперевершеними статуями, старовинний замок Градчани. Смакував разом з Марцівим та його другом не тільки пивом, а й незрівнянною чеською сливовицею. А які там гарні дівчата – не описати! Одним словом, захопила мене "злата" Прага.

 

Погостювавши декілька днів та розвіявшись (Марців ще й вигідно збув свій крам), ми у гаразді повернулися додому. Хто хоч раз побував у Празі, той неодмінно ще не раз приїжджатиме в це місто, бо воно магнетично притягує до себе. Так і ми з Дмитром. Незабаром за добрий могорич познайомились із своїми, тобто польськими, прикордонниками, а ті нишком пропускали нас за дешевою сливовицею, наказуючи, щоб не забули і їм повну сулію того напою придбати. Алкогольні напої, особливо різні вина, були досить дешеві порівняно з нашими (особливо тоді, коли оголосили державну монополію на алкоголь). Склянка вина іноді коштувала дешевше, ніж склянка содової води.

 

Одного разу я таки попався чеському прикордонникові. Він передав мене офіцерові на станицю, а той влаштував допит. Дізнавшись, що я вчитель, не займаюсь політикою, а прийшов тільки посмакувати сливовицею, цей добродушний офіцер відпустив мене з Богом. Навіть дозволив напуватися аж до вечора. Я запросив його та двох сержантів на пиво, і напився з ними так, що повертався у свою-несвою державу пізно уночі, наспівуючи веселу чеську пісеньку. Ті симпатичні вояки чимсь нагадували мені бравого Швейка. Досвід, набутий при неодноразових перетинах кордону, знадобиться мені в майбутньому ще не раз.

 

Недовго тривало моє вчителювання у Соколиках. Того ж року, наприкінці літа мене покликали на військову службу в Цєшин, точніше спочатку на навчання – у школу підхорунжих піхоти.

 

ВИШКІЛ КАПРАЛА

На початку серпня 1928 року я з одним своїм родичем, який хотів позичити грошей у жида-лихваря, і постійною супутницею-валізою приїхав у Болехів. На вокзалі залишився сам очікувати поїзда до Львова, і зустрів свою колишню товаришку-семінаристку Любу Скасків, що їхала зі своїм нареченим у Гошів, аби у василіянському монастирі взяти шлюб. Як добрі знайомі, декілька хвилин порозмовляли про своє недалеке минуле, згадали семінарських товаришів та викладачів, участь у "Пласті" й т.п. Над'їхав мій поїзд – і ми надовго розійшлися у різні сторони.

 

У Львові пересів на поїзд до Кракова, й знову зустрів товаришів-семінаристів, які теж їхали у школу підхорунжих, у т.ч. Демчука й Гасина, тому стало веселіше. У Кракові треба було пересідати на інший поїзд аж через п'ять годин, тому офіцер, який нас супроводжував, дозволив піти в місто. Бродили ми великою юрбою між старовинними будівлями та історичними пам'ятками, по незрівнянному торговому палацу "Сукенніци", що на ринку, оглядали величний Марійський костьол і похмурі мури Ягеллонського університету, одного з найдавніших у світі, і, нарешті, вийшли до Вавельського замку – найбільшої гордості краков'яків. Дехто від захоплення аж розкрив рота, жестикулював руками, щось вигукував.Яв думках порівнював це місто з Прагою, Львовом, знаходячи співзвучні мотиви у їх архітектурі, відмічаючи різницю стилів чи, скоріше, характерів цих міст. Вони так же подібні, як подібні між собою слов'яни, і різняться, як різняться чехи, поляки й українці. Вавель, з його королівським палацом, собором, саркофагами королів і найвизначніших діячів Польщі в тому соборі, справив сильне враження на всіх нас, майбутніх курсантів. І чехи, й поляки таки мають свою історичну пам'ять, а чи є вона у нас, українців, коли навіть Львів поляки вважають своїм надбанням, а Галичину називають Малопольщею? Добре почувати себе європейцем, та дуже зле носити тавро раба, тавро упослідженої нацменшини...

 

У дорозі до місця призначення була ще одна пересадка – в Бєльську, де зі мною трапилась пригода. Неподалік вокзалу побачив гарну циганку – чисту й акуратно вдягнену. Незчувся, як моя рука опинилася в її руці, – почалось ворожіння. У цей момент пролунав гудок паровоза – мій поїзд від'їжджав. Доганяючи його, ледве встиг ухопитись за приступку останнього вагона і при цьому дуже вдарився ногою об залізяку. У Цєшині ледве доплентався з вокзалу до казарм…

 

Місце призначення виявилось занедбаним прикордонним містечком з великим поселенням військових людей та їх сімей. Поруч протікала річка Ольз, притока Вісли. На протилежному березі річки – Чехословаччина. Навколишня місцевість гориста, земля піскувато-підзолиста, неродюча.

 

Нас розмістили у казармах офіцерської школи запасу №5, неподалік 4-го полку гірських стрільців, так званих "стрільців підгалянських". Командир полку майор Яцужинський був одночасно і шефом нашої школи, яка мала три компанії (тобто роти) піхоти та одну – кулеметників до важких кулеметів. Він удавав із себе військовика-демократа, бо, як і солдати, носив на ногах обвивачі, що були обов'язкові для польської піхоти.

 

Вручивши обмундирування, мене одразу ж послали в лічничку полку, бо нога дуже спухла. Там довелося лікуватись цілий тиждень, а за цей час у школі курсантам подали багато теоретичного і практичного матеріалу. Потім мусив довго наздоганяти.

 

Командир нашої компанії капітан Спирлак часто хворів, тому нами більше командував страшний хам і зарозумілець – колишній офіцер російської армії капітан Слончинський. З його рота за кожним словом команди вилітало слово лайки як із російського, так і з польського лексикону.

 

Інструкторами у моїй компанії були 5 сержантів, а їх і нашим шефом являвся якийсь Бялік, родом із Сілезії, котрого ми спочатку майже не розуміли. Він теж дуже кричав і лаявся.

 

Інший начальник – поручник Островінський – відзначався крайнім шовінізмом. Його доводило до люті, коли хтось розмовляв не польською, а своєю рідною мовою. Тоді він, ледве стримуючи себе, говорив: "Перестаньте базікати по-китайськи! Вітчизна виявила до вас прихильність, підняла з хлопського стану до шляхетського рівня, може довірити солдат і зброю, а ви,г..хи, виявляєте до неї хіба що зневагу своєю нехіттю до польської мови. Та не я буду, якщо не відучу вас від цієї дурної звички!"

 

Таких дурисвітів, у т.ч. й серед сержантів, на нашу бідну голову в цій школі не бракувало. Як і ким Великопольща, що претендувала тепер на роль новітньої імперії, засмоктавши декілька націй і народностей, збиралась захищати себе на випадок війни, коли не толерувала до жодної нації і народності, крім своєї?..

 

Дисципліна у школі була жорстока й безглузда. Інструктори постійно говорили: "Хочете стати офіцерами, а не вмієте у всьому дати лад?.. Ми вас так тут вимуштруєм, що і ваші онуки пам'ятатимуть!"

 

Якось при нічному обході черговий капітан Ліборіо випадково дістав по голові подушкою (курсантам не спалося і вони кидали один в одного свої подушки). Розізлившись, той наказав черговому сержантові викинути з вікна другого поверху всі 272 пари наших черевиків. Після цього оголосив тривогу. За мить ми вже стояли в шеренгах одіті... й босі. Пролунала нова команда: "Марш униз по взувачку!" На неосвітленому подвір'ї, при десятиградусному морозі творилося щось неймовірне. Ми виривали один одному з рук черевики, сварились а потім виявилося, що майже у всіх вони – розпаровані. Мені, наприклад, попали два з лівої ноги та ще й різних розмірів. Шукати свої черевики вночі у різних кімнатах (кожен відділок мав свою кімнату) серед 272 пар було неможливо, бо після "відбою" мала панувати мертва тиша.

 

Зранку, вишикувавшись до перегляду на плацу, "войско" мало кумедний вигляд. Нав'ючені зброєю, амуніцією, а черевики – з різних ніг. Вислухавши рапорт Слончинського, начальник школи привітався і приступив до перевірки. Найперше його здивований погляд зупинився на мені. Я й справді виглядав, наче той вояка Швейк, якщо не клоун. Не минути б мені і ще декому гауптвахти, якби капітан не розвеселив начальника розповіддю про нічну тривогу і перший урок курсантам: як розрізняти своє взуття. Той навіть похвалив капітана Ліборіо і взяв на озброєння винайдений ним метод навчання. Через кілька таких "занять" ми навчилися миттєво розрізняти свої черевики. Правда, своїх я так і не знайшов і був змушений носити чужі, трохи завеликі. Сміху й анекдотів на цю тему було багато, але то був такий гумор, як у козака з відомого вірша Степана Руданського, котрий перед повішанням просив ляхів не вішати дуже високо, щоб вони могли його в дупу цілувати...

 

Усі мали дотримуватись суворого режиму й порядку. Вранці, о 5-й годині – підйом (польською мовою – "побудка"). Кожен курсант зривається на ноги, швиденько застелює своє ліжко (ліжка мали стояти ідеально в ряд, як пуделечко, в канти застелені, всі речі – рівненько поскладані) і шпарко біжить митися: влітку – на подвір'я, а взимку – в умивальню. Потім біжимо на стадіон, де сержант-фізкультурник проводить ранню, дуже виснажливу, гімнастику. Щодня треба лазити по стовпах, носити сусіда на своїх плечах, бігати, долаючи різні бар'єри тощо. Після півгодинної гімнастики – цугом у казарму, щоб випити каву. 800 г хліба, добову норму, давали ще звечора. Не встигнеш проковтнути той хліб і допити каву, як уже лунає свисток на збірку перед казармою. Компанія вишиковувалась за ростом курсантів: від найвищого – до найнижчого. Повний еквіпунок солдата (відповідно й курсанта) складався з: карабіна, багнета (носили при поясі), військової лопатки в чохлі (теж при поясі), хлібака (сумки – при поясі), протигаза, ладівниці на 80 набоїв (на поясі – спереду), рюкзака (терністера). В рюкзаку обов'язково мали бути рушник, мило, пара білизни, коц, а над ним – туго скручена і прив'язана зимова шинеля. Черевики (піхотинці носили тільки черевики з обвивачами) мали бути ще звечора начищені до блиску так, щоб до них, як до дзеркала, можна було причесатись. На постриженій машинкою, як то кажуть, "під буца" голові у кожного – пілотка з гербом держави.

 

Польові вправи закінчувались біля 12 год. 30 хв., після чого треба було почистити одяг, зброю, все приладдя і, отримавши дозвіл, відпочивати. Правда, лягати на ліжко не дозволялося – для цього нам слугували довгі лавки. Крісла – без столиків – були тільки у класах, де нам викладали теорію.

 

Обід приносили у спальні кімнати, посеред яких стояли довгі столи. Він був досить ситний, бо крім великої пайки хліба, складався з супу та другої страви з м'ясом, а у п'ятницю – з рибою. Хліб кожен ділив собі на весь день – як хотів, але, як правило, ми його з'їдали ще під час сніданку, виморені важкими вправами-виправами та екзекуціями.

 

О 14-й годині починалися теоретичні або практичні заняття з стрільби, шерм'єрки (боротьби з використанням багнетів) і т.п. Найчастіше вони проводились у залах тої будівлі, в якій розташовувалась наша рота. Їх проводили офіцери, переважно вільнонаймані.

 

Вивчали такі дисципліни:

- історія польського війська;

- історія світових воєн;

- військова медицина (способи рятування у різних ситуаціях);

- кавалерія, авіація і морський флот;

- види озброєнь та їх використання.

 

Вивчали таку зброю, як: пістолети "Парабелум" і "Віс", карабіни Музера і Лебеля, ручний кулемет – РКМ, легкий кулемет – ЛКМ, важкі кулемети "Максим" та "Гочкіс", легкі й важкі гранатомети (міномети), польові гармати та ін. До всього цього додавався ще й кодекс честі польського офіцера...

 

Багатьом із нас було непереливки. Щоденна муштра, лайка, жорстокість та знущання офіцерів доводили до відчаю. Найважче – перші шість тижнів рекрутського вишколу, на які й випали найбільші морози. Тоді ми були на правах простих солдатів, у всьому мали самі себе забезпечувати, виходити за територію школи не дозволялось.

 

Муштрі, здавалося, не буде кінця. Практичні заняття з тактики, стрільби та інші військові вправи відбувались на околицях Цєшина. Поляки, переважно пенсіонери, що проживали там у цегляних будиночках, називали цю місцевість Поданій, а ми не інакше, як "Поганій", бо надто вже в'їлося в печінки те горбовиння з камінням та колючими кущами, площею біля двох тисяч гектарів, на якому за день треба було з сотню разів упасти і встати. Польова муштра відбувалася будь-якої пори року, за будь-якої погоди. Майже щодня за нами спостерігав старий німецький генерал, який, мабуть, мав там свою дачу. Він деякий час крокував поруч з нами, а потім зупинявся і з цікавістю спостерігав за муштрою.Мабуть, дивувався, що взимку польська армія без зимових шапок, светрів і теплих рукавиць та ще й у літніх черевиках...

 

Найбільше вимучила та зима, бо тріскучі морози почались наприкінці листопада і тривали аж півтора місяця. В будинках позамерзали не тільки водопроводи, а й каналізаційні стоки. Ми в цей час не милися під душем, не мали нормальних сангігієнічних умов, жили і спали у холодних казармах. А як було вийти на плац без теплого одягу, в благеньких шинельках і черевиках, коли потрібні валянки?.. Мабуть, Польща вирішила у такий спосіб загартувати своїх вояків, майбутніх підхорунжих. Дехто загартувався, а дехто й Богові душу віддав, як курсант Загроба, родом з-під Варшави, який мав хворе серце. Важко було дивитись на розпуку його батька-селянина і брата, котрі приїхали на похорон, у якому взяв участь весь офіцерський, сержантський і рядовий склад школи.

 

Другий випадок стався влітку на річці Ольз, по якій проходив кордон між Польщею й Чехословаччиною, у якій купалась наша перша рота. Після купання не дорахувалися курсанта Матушки – студента Львівської політехніки. Його одяг і речі були там, де роздягнувся. Вирішивши, що Матушка втік голий у Чехословаччину, ми повернулися в казарми. Жандармерія і розвідка почали своє слідство. Аж тут через два дні на тиховодді виплив його труп. Як виявилось, цей хлопець помер від розриву серця, і дивно, що ми, понад двісті сімдесят курсантів, нічого не запримітили, утопленика не знайшли, хоча річка – не глибока, а вода – прозора. На відміну від поляка Загроби, українця Матушку поховали тихо, навіть без участі курсантів.

 

У години відпочинку, довгими зимовими вечорами я часто згадував свої дитячі мрії, забави у війну з хлопчаками. Здавалось, радій, чоловіче, незабаром до професії вчителя додасться ще й офіцерське звання. Та чомусь не раділо серце, не вабили офіцерські нашивки й погони. Все частіше згадував Марусю Возняк, банував за нею...

 

Навесні, коли розтанув сніг, ми мали багато роботи зі своїм одягом та у казармах, особливо у санвузлах та вбиральнях. Наводили чистоту і порядок аж шість тижнів, доки тривав так званий "рекрутський перешкіл", а після того цю неприємну роботу вже виконували цивільні прибиральниці. Готуванням їжі і всіма кухонними справами займалися солдати з полку, тож у нас, курсантів, появилося більше вільного часу. Нарешті нам дозволили з 18-ї до 21-ї години прогулюватись містом. Щонеділі та у свята нас, християн, організовано, з військовим оркестром водили у костьол на латинське богослужіння, яке відправляв військовий капелан. Євреї святкували свої свята (пасху, судний день і т.п.) окремо, в синагозі, де їм їхні одноплемінники влаштовували теплі зустрічі та пригощання. Але багато євреїв, з цікавості, відвідували й богослужіння в костьолі.

 

Ніяк не піддавався засвоєнню кодекс честі польського офіцера. Він забороняв нам дружити з нижчими чинами, сидіти на дешевих місцях у театрах, кінотеатрах, їздити у загальних вагонах поїздів. Не дозволялося також лаятись (а я не знав і не знаю жодного польського офіцера, який би обходився без лайки), говорити погані слова про жінок і т.п. За образу гонору слід було вимагати сатисфакції, навіть викликати того, хто тебе образив, на поєдинок, хоч офіційно поєдинки, дуелі були заборонені. В деяких випадках цей кодекс дозволяв офіцерові застосовувати зброю і на вулиці, привселюдно. Мені, неокультуреному селянському синові, ніяк не вкладалися в голову протиріччя, котрих було багато в кодексі честі, часто заважали вже усталені звички. Наприклад, одного разу, крокуючи в колоні на богослужіння, висловив не дуже вдалий комплімент на адресу панянок, які стояли на тротуарі й дивилися на нас. Почувши його, курсанти в моєму ряду зареготали. На другий день, під час карного рапорту мені вліпили 10 діб суворого арешту, а ще чотирьом хлопцям – по 7 діб. Довелося мучитись під замком між чотирьох сирих, облуплених стін, спати на голих нарах усі ці дні за те, що хотів звернути на себе увагу дівчат. До того ж без курива, а їжу – пісну – давали тільки двічі на день. Після відбуття покарання я аж світився і ніяк не міг набрати своєї ваги, а про дівчат уже й думати не хотілося.

 

Були й інші упущення, за які відбував покарання. Наприклад, ідучи в колоні парадним маршем, забув підняти гвинтівку "на плече" перед генералом з Кракова, командиром корпусу Врублевським. За це отримав 5 діб легкого арешту, який полягав у тому, що треба було 5 ночей спати на голих дошках у гарнізонній тюрмі, а вдень – бути на всіх заняттях. Так що гарнізонна тюрма за мною не сумувала. Іноді виручало те, що співав своїм натренованим басом у військовому хорі. Співав, затаївши у серці злість на мачуху Польщу.

 

У вільний час курсанти збиралися в заростях віддаленого куточка великого та оригінального міського парку або на безлюдній околиці Цєшина для політичних розмов. Спочатку я мав політичним напарником Демчука, але згодом до нас долучився Гасин. Він був родом із с. Конюхова Стрийського повіту, тобто моїм найближчим земляком, до того ж ми зналися ще у Львові. Як виявилось, більшість курсантів-українців сповідували націоналізм. Інші вважали себе комуністами або не знали, на яку ногу стати. Коло моїх знайомих і однодумців весь час розширювалось...

 

Найчастіше ініціатором зустрічей ставав Олекса. Допомагав йому Осип Карачевський, теж земляк і найбільш довірена особа. Вони закликали таких як я не виявляти своєї непокори перед командирами, бо ще не час, сумлінно вивчати військові дисципліни, тренуватись, навіть кинути палити, аби зберегти здоров'я для блага рідної нації. Мовляв, учімось, хлопці, бо військовики Україні в майбутньому знадобляться (обидва були членами УВО)(О. Гасин і О.Карачевський були одними з перших організаторами націоналістичного руху на Стрийщині. Після закінчення Стрийської гімназії Гасин навчався у Львові, в політехніці, у 1934 р. попав у концтабір Берези Картузької, а після звільнення став крайовим військовим референтом ОУН).

 

Не виключено, що воювати колись доведеться саме проти панської Польщі, – хай вона нас готує до цього, за її науку платити гроші не треба. Наука ця багато чого вартує. Безумовно, вони виконували завдання У ВО, з якого згодом утворилась ОУН. (Організація українських націоналістів на чолі з Є.Коновальцем була створена в лютому 1929 р. у Відні на конгресі з участю представників багатьох патріотичних організацій, у т.ч. УВО та Легії українських націоналістів).

 

Гасин наприкінці 1929 року стане першим крайовим провідником ОУН, а Карачевський у пізніших роках неодноразово буде керівником різних військових курсів ОУН і двічі – крайовим військовим референтом. До речі, Олекса буде одним із найдовіреніших у С.Бандери. Цей висновок напрошується з того, що саме Гасина Провідник ОУН посилатиме із Кракова у Берлін на секретні переговори з Браухічем перед початком війни.

 

Іноді я залишався віч-на-віч з Олексою. Він довіряв мені, наскільки міг, хоча у поглядах на методи боротьби за визволення, стратегію і тактику, політичні гасла ми все-таки розходились. Гасин умів цінувати думку опонента, але від своєї думки майже ніколи не відступав. Ця його твердість, переконаність, мабуть, передалась йому від членів УВО і Степана Бандери. Коли ми обговорювали питання про майбутні збройні сили України та неминуче воєнне протистояння, Олекса вже не був такий категоричний: "Знаєш, тут ще багато неясного. Є дві перспективи: або майбутня війна між Заходом і Союзом, протиріччя між якими наростають, або...війна з Польщею. З нашого боку, якщо почнеться, то – до переможного кінця. Або-або! На жаль, у близькому часі її не видно. І ми ще – як ті сліпі котята..."

 

На моє запитання про його ставлення до терору відповів: "Терор потрібний. Але думаю, що маємо більше працювати у ворожих структурах, займати владні позиції, аби полегшити роботу іншим. На кожного польського чиновника має бути наш чиновник, на польського вчителя – наш, на польського офіцера – наш офіцер"...

 

У нашому гурті Гасин вигідно виділявся – симпатичний, поставний, енергійний. Він добре вчився, володів талантом організатора й агітатора. У Цєшині швидко законтактував з українськими переселенцями, мав багато знайомих серед дівчат. Усе це сприяло виконанню тих завдань, які поставила перед ним Організація.

 

Майже всі курсанти шукали і знаходили собі подруг. Мій сусід по ліжку в казармі Василь Люхнич із Коломиї заприятелював з дамочкою, яка часто виглядала з вікна будинку, що був навпроти казарми. Та його роман тривав недовго, бо дамочка виявилася дружиною ненависного нам Слончинського. Не знаю, чи встиг Василь відомстити зарозумілому командирові за ті знущання, які зазнав від нього в період навчання...

 

Провчились ми один рік – і настав час випускних екзаменів. Майже третина курсантів їх не здолали, тому змушені були дослужувати відповідний термін рядовими солдатами. Мені вдалося виплутатись, але на справжнього офіцера не витягнув, бо здобув тільки вісімдесяту "льокату", тобто був вісімдесятим за результатами усіх випробувань. Присвоїли мені звання молодшого сержанта-підхорунжого, тобто капрала. Зате Гасин у 3-й роті побив усі рекорди: заслужив першу "льокату", проте йому дали другу, бо на першому місці мусив бути поляк, і звання сержанта-підхорунжого. Це Олексу засмутило, але, як і кожного з нас, не здивувало.

 

Щодо екзаменів, то така глибока диференціація, котра впливала на майбутнє офіцерське звання, навряд чи була оправдана, адже поділила середнячків, у яких був майже однаковий рівень підготовки, на достойних і недостойних. Зрозуміло, що екзаменатори врахували при цьому все: і політичну благонадійність курсанта, і його слухняність, і національність. Мене, звичайно, засмутила така несправедливість, та втішав себе думкою, що за професією я вчитель, а не військовий, що не збираюся вислужуватись перед поляками, а тим більше – воювати...

 

Мене, Гасина і багатьох інших випускників школи скерували на практику в піхотний полк, дислокований у Бидгощі. Нам ще належало відбути двічі по півроку практичної служби з двохрічною перервою в ній, знову скласти екзамени, а тоді вже претендувати на звання підпоручника. Це звання затверджувалось президентом Польщі. Практику слід було починати негайно. Ех, якби дали відпустку!.. Замість мене на Прикарпаття полетіли тільки листи: один батькам, другий – Возняківні. Зібравши свої скромні пожитки, новоспечені підхорунжі вирушити через Катовіце у напрямку Бидгоща – до своїх полків. Треба було перетнути майже всю Польщу, декілька разів пересідаючи з поїзда на поїзд.

 

ПРАКТИКА І НОВІ ЗНАЙОМСТВА.ПОДАЛЬШІ ДИСКУСІЇ З ГАСИНИМ

Місто Бидгощ справило на мене та моїх товаришів гарне враження, починаючи з ошатного і чистого вокзалу, який був достатньо зручний та людний. Давніша, досить оригінальна забудова робила його старим. Зустріч із ним залишила слід у моїй пам'яті ще й дивним випадком на вокзалі.Япобачив, як натовп людей різного віку й суспільного стану накинувся на бородатого єврея і з образливими криками "Марш, жидюго, звідси!", "Не засмерджуй це місце" і т.п. виштовхав його на вулицю.

 

Цей випадок дуже здивував мене. Опісля хтось із полкових товаришів пояснив, що у Бидгощі є навіть щось подібне до гетто, у якому мали право реєструватись євреї, – і більш ніде, тим паче у центральній частині міста. Цікаво, звідки взялися у бидгощанських поляків такі нацистські замашки, середньовічні почуття расової ненависті? Це в місті, яке згодом, у 1939 році, зуміє виявити дуже сильний спротив німецькій армії, де гітлерівці вчинять страшну різанину польського населення, зруйнують багато будівель. Мені було дивно, бо знав, що від середньовіччя поляки вважали євреїв за своїх союзників, особливо у справі орендарства в Галичині, де ті дуже старались, допомагаючи польській шляхті гнобити український народ...

 

Нас, прибулих практикантів, зустрів командир 61-го полку полковник Васькевич і скерував у три батальйони. Олексу Гасина відібрали у третій батальйон. Подібним чином комплектували також і 62-й полк, розміщений у Бидгощі.

 

Шістьох, серед них і мене, повів у свій другий батальйон майор Мажевський. Ідучи, він накульгував на праву ногу. Дорогою показував військове господарство, настановляв, що маємо бути зразковими у службі та обережними з місцевими "панянками". На моє запитання про ногу пояснив, що у минулій війні воював летуном і був двічі поранений. Це одразу підняло Мажевського в наших очах – справжній бойовий командир, та ще й літав! Проти кого воював, від кого зазнав поранення – не уточнювалось. Час і справді намагається загоїти усі рани, та дехто цьому противиться...

 

Мене призначили у 5-ту роту командиром 2-го плютону, тобто взводу. Мій ротний, на відміну від батальйонного, нічим не примітна особа. Плютонівці – переважно замкнуті, малограмотні поліщуки, але усі вони – дуже великі законники в дотриманні догм їхньої православної віри. Таким чином, релігія одразу ж стала одним із засобів мого впливу на неслухняних вояків. А "читати лекції" на цю тему я вмів. Другим позитивом для мене була напівофіційна ротна школа для неграмотних, де навчав грамоти рядовий солдат, котрий мав повну гімназійну освіту. Це вже моя стихія, і я почав з великим запалом допомагати цьому навчителю.

 

Вивченню грамоти, культурному розвиткові підопічних сприяло і полкове начальство, особливо Мажевський, котрому я сподобався, як фахівець на ниві освіти та культури. Моя участь знадобилась і в роботі бібліотеки та читальні, котру ми називали "світлицею", і в хоровому та драматичному гуртках. Дозволялося навіть співати українські народні та обрядові пісні, які з великою охотою слухали солдати та офіцери-українці.

 

Майор Мажевський був типовим польським патріотом-шовіністом. Раз на місяць, а то й частіше, він організовував для своїх практикантів бесіди, узявши на себе роль ментора. Він був імпозантним і водночас кумедним, особливо коли напивався, – це нас розважало. З напускною серйозністю слухали його розумування про славне історичне минуле "Велькопольскєй", а саме – про періоди загарбницьких воєн і великих жорстокостей поляків щодо інших народів. Не згадував тільки Хмельниччини – мабуть, соромився польських поразок під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Городком, де хвалені польські рейтари, магнати та їх гетьмани, навіть сам король, не раз були биті, попадали в оточення, полон, просили перемир'я в українських козаків та "бидла".

 

Ми підбирали каверзні запитання, а п'яний Мажевський, не розуміючи глузів, ще більше розпалювався, вихваляючи все польське. Одного разу навіть дав нам письмове завдання – написати твір про історію Польщі. Я написав цей твір так, як було викладено в підручнику з історії. Мажевський, прочитавши його, був на сьомому небі. Він вихваляв мене, як "правильного потрактувальника історичної місії Польщі, що йде по шляху свого відродження". Від розчулення навіть розцілував: "Ви, пане підхорунжий, маєте великі здібності, я це давно запримітив. З вас вийде добрий польський офіцер!" Після цього він заставив мене цілуватися з іншими підхорунжими – поляком та німцем – на доказ братерства трьох народів, котрі тепер мирно живуть один біля одного і не думають ділити історичну спадщину. Це було великодержавним шовінізмом у дії, а точніше – блюзнірством.

 

Одного разу Мажевський запропонував мені стати репетитором його дочки Данусі, учениці 4-го класу початкової школи, у якої були проблеми з польською граматикою. Отримавши згоду, він домовився з командиром роти, щоб той відпускав мене у потрібний час. Я зрадів, бо це полегшувало службу, давало змогу зловживати і пропускати деякі вправи. Мої колеги, коли про все дізналися, пустили чутку, що я незабаром буду свататись до дочки полковника, – вони її з дитини зробили студенткою. Мене це смішило, але не оправдовувався і не спростовував цієї новини, бо мав сатисфакцію в тому, що дехто повірив і ставився до мене з більшою повагою.

 

Щодо муштри та дисципліни ми, практиканти, відчули велике полегшення, тому незабаром трохи віджили й повеселішали. Кожен, і я теж, завів собі неофіційного слугу-денщика з числа найбільш метикуватих солдатів. Їм належало прислуговувати "пану офіцежу", виконувати функції поварів, секретарів, вістунів. Правда, роботи для них незабаром поменшало, бо нас заставили харчуватися в офіцерському казіно – дорого, але що поробиш, коли "кодекс честі" вимагає.

 

Наші військові виправи з солдатами тривали до 17-ї години, а польові – переважно до обіду. Вони відбувалися в лісистих околицях міста – на Яхціце або на Бєлявкі. Пополудневі вправи чи виклади проводились у приміщеннях або на подвір'ї, тобто на плацу полку. Відтак кожен був вільний. Щоб заповнити цей "зайвий" час, я найперше зайнявся вивченням Бидгоща, бо хто зна, коли ще доведеться побувати в ньому.

 

Зазвичай, повечерявши, підхорунжі цілою "пачкою" вибиралися в парк чи у кіно, чи в театр. Квитки коштували дорого, "розкрутити" гроші для їх придбання було важко, адже в декаду я отримував тільки 3 злоті, яких вистачало тільки на крем та шнурівки до взуття, мило, зубну пасту та інші дрібниці. Та не всі підхорунжі були такі бідні...

 

Друг Качоркевич частенько запрошував мене в музично-драматичний театр, де за його гроші ми купували квитки неодмінно в ложу №1, щоб краще бачити артистів, точніше артисток. Ми так завзято робили знаки уваги артисткам, що незабаром я помітив, як сама примадонна театру, що грала головні ролі, косить очками у мій бік. Це стало особливо помітно під час оперети "Осінні маневри". Найближчого дня зумів з нею познайомитись, і між нами зав'язався кількамісячний роман з клятвами бути вірними одне одному аж до самої смерті. Та проминули місяці – і про ці клятви забулося...

 

Тоді ми легко влюблялися. Коли підхорунжий-українець Кузик закохався у симпатичну жидівочку, підхорунжі-поляки поставили йому ультиматум: або їх товариство, або жидівка– і Кузик мусив забути про це кохання. Розстався з артисткою і я – без будь-яких політичних мотивів.

 

Ближче знайомство з музично-драматичним театром уможливило мені спілкування з його диригентом Туркевичем– українцем, вихідцем із Львова. У часи німецької окупації він стане головним диригентом Львівського оперного театру, а після війни – диригентом Віденської опери. До речі, з Туркевичем мене познайомив один з підхорунжих.

 

Траплялися й поляки, котрі ставились до нас, українців, як до рівних. І не тільки бідного походження, а й нащадки родовитої шляхти. Саме такого приятеля знайшов я в особі капрала Фогта. Одна з його сестер була дружиною командира п'ятої роти, а друга – Михайлина – дружиною самого Мосціцького, президента Польщі. Маючи такі знайомства, цей хлопець міг зробити блискучу кар'єру, але, будучи надто скромним, сповідуючи передові погляди на все, в т.ч. й на політику, він відбував військову службу, як усі. А перед тим служив залізничним службовцем невисокого рангу. Його батько – генерал російсько-польської армії –воював колись із японцями на Далекому Сході, довго жив у Сибіру, де любив полювати на ведмедів і мав багато товаришів серед висланих революціонерів.

 

Через Фогта познайомився з деякими впливовими польськими та німецькими родинами Бидгоща, де мене добре сприймали і приймали. Наприклад, у домі Центнеровських зустрічався навіть із високопоставленими їх свояками з Міністерства оборони Польщі, котрі мене мали за свого. Не про одну тоді державну таємницю довідався...

 

Але повернімось до політики, бо вона в особі Карачевського і Гасина переслідувала мене скрізь. Олексою наше полкове начальство не могло нахвалитися. Командир батальйону майор Гавронський називав його не інакше, як "мій Олекса". Це заставляло багатьох, особливо мене, підтягуватись до рівня одного з найкращих. Поте нам, мабуть, бракувало його впертості, завзятості, ідейності (казав, що заради ідеї, котрій служить, готовий іти на смерть хоч сьогодні).

 

Після суперечок – до хрипоти – ми з ним тижнями не бачились. А потім починалося все з початку, ні, з нового, вищого витка, бо я теж ставав більш ідейним та цілеспрямованим. У цих суперечках ми намагалися бути непоступливими, але згодом станемо однодумцями й соратниками в боротьбі.

 

У пресі повідомлялося про випадки самоспалення серед азійських служителів культу. Політика – та ж релігія, тільки потребує ще більшої віри, чину та жертовності. Чи йшли б усусуси на явну смерть, якби не вірили, що їхні жертви потрібні Україні?! Стати переконаним борцем у політиці, а не тільки таким фанатом, як Д.Донцов, іти на тортури й погибель не можна без глибокої віри у перспективність твоєї справи. Олекса – за розумний політичний фанатизм, який має базуватись на особистих переконаннях, твердій вірі в краще майбутнє і вірі в непохитних та розумних провідників нації.

 

Так, щодо націоналізму; який подекуди переростав у нацизм або, шовінізм, я був обережний. Мій патріотизм-націоналізм поки-що базувався на ґрунті гуманізму. Це був мирний, а не воєнний час. До того ж, і власні проблеми вдавалося вирішувати. Незабаром стану польським офіцером...А для чого? Гасин знав для чого. Він знімав песимізм і депресію, дискутувати з ним було цікаво.

 

Гасин, Бандера, Донцов багато на що відкрили і ще відкриватимуть мені очі. Відкривали і польські газети, які писали про репресії Сталіна щодо українських письменників, які нібито створили на сході "Союз визволення України", про єжовщину. Чомусь-таки виїхав за кордон український соціаліст Винниченко, а Скрипник – застрелився... І письменник-комуніст Хвильовий застрелився. Нічого не чути про Грушевського, який був повернувся в Союз із еміграції – ніби його не існувало...

 

А пам'ятного 1929-го, після першої половини практики я мило попрощався з Гасиним, і з Мажевським, і з підхорунжими та солдатами, і з вищим світом Бидгоща та його принадами. На пероні тонкосльозий Фогт навіть розплакався, коли ми прощались. Вабила рідна сторона, хоч і панували в ній лихо та безробіття. Всю дорогу думав про Возняківну, яку, від'їжджаючи, залишив у непевному стані.

 

Біда трапилась торік, у Різдвяні свята, коли приїхав на короткі канікули з офіцерської школи і ми з Юрком – він ще вчився, але теж мав канікули – провідали Возняків. Вони проживали у Гошеві, під Горою. Мати Марійки займалась кравецтвом, але не могла прогодувати сім'ю без батька. Колись її батько працював органістом у Гошівському монастирі, був за часів Австрії відомою у повіті людиною. Не знаю, що заставило його з сім'єю виїхати у 1915 році в Росію і висвятитись там на православного священика. Було це у Ростові на Дону (там, мабуть, Юрко з ним і познайомився). Там він і помер, а мати з кількома доньками повернулась у Гошів, де мала свою хату і невеликий садок над річкою Лужанкою...

 

Так ось, у ті зимові свята ми з Марійкою санкувалися. Коли з'їжджали з північного, досить крутого, схилу Гори обоє – я сидів позаду, – санки перекинулись і ми скотилися вниз по снігу. Після цього дівчина сказала, що її болить поперек, і я провів її додому.

 

СМЕРТЬ БАТЬКА. БІДУВАННЯ

Спочатку справи Юрка, який вирішив присвятити себе розвитку сільської кооперації, йшли добре – його кооператив процвітав. Але... тільки один рік. Якоїсь ночі кооператив обікрали. Хто це зробив, виявилося тільки згодом. Крадіжку вчинив син господаря тої хати, у якій Юрко винаймав приміщення для торгівлі. Мій брат не хотів слідства й суду, тому в поліцію не заявив. Став на деякий час селянином, допомагав рідним у скрутний час.

 

Ми з ним часто ходили в Дуброву та в гори по гриби, малини, чорниці. Щонеділі бували і на Ясній горі, молилися у монастирській церкві за здоров'я своє та рідних, за кращу долю, хоч брат і вважав себе православним. При цьому я не забував окремо помолитись і за Марусю Возняк, здоров'я якої погіршувалось. Іноді провідував її, приносив дефіцитні ліки... Після падіння з санок у неї була травма хребта – мабуть, перелом, проте дівчина довго нікому про це не казала. Тепер уже не підводилася з ліжка, дуже схудла...

 

Батько хворів і згасав увидячки. Проте, навіть лежачи в ліжку, намагався виконувати свої писарські функції, у чому, як і в господарюванні, йому допомагали мої брати. У жовтні він уже не міг піднятися без посторонньої допомоги, а 29 листопада 1929 року помер. Відмучився. Приїхавши з військової служби, я ще застав його живим, але нічим допомогти не міг, бо жодні ліки та лікарі не допомагали. Витягши з хати всі гроші, лікарі навіть не встановили діагнозу...Перед смертю батька вони вже не хотіли їхати до хворого, покладаючись, очевидно, на волю Всевишнього.

 

Похорон відправляли два священики – Стернюк із Гошева та Левицький. Перший за цю роботу платні не вимагав, а другий, котрого люди нарекли "деруном", довго торгувався, перш ніж приступити до Служби Божої, хоч батько при ньому служив дяком довший час. Частину коштів на похорон виділила громадська рада села. Після нашої телеграми приїхав на похорон з Ярослава і батьків брат Гаврило. Він там довго вчителював і вийшов на пенсію. У похоронній процесії йшло багато народу...

 

Нікому не розвіяти моєї туги, болю від непоправної втрати. Я любив і поважав свого батька, мав від нього всебічну підтримку і науку, мав у ньому найкращого вчителя і друга. Ніхто не замінить мені його, не допоможе в скрутну хвилину, не застереже від помилок. Довго плакали мама, мої брати і сестри. Нам співчувало все село, бо у батька не було ворогів – усім сприяв і допомагав чим міг.

 

Тату, тату, як мені бракуватиме Вас!..

 

Тепер головні турботи за сім'ю та господарство падали на мене. Що буде, якщо не одержу вчительської посади?..

 

Найгірші передчуття справдились – роботи вчителя мені не дали ні через місяць, ні через три. Жити ні з чого, а треба ще й підтримувати сім'ю в цей складний час. Земля, хоч як на ній не працюй, не могла нас усіх прогодувати, бо її було надто мало. Треба було ще настирливіше шукати державної роботи.

 

Тоді й прийшла мені в голову думка написати листа майорові Мажевському, який обіцяв колись допомогти у скрутну хвилину, якщо звернуся до нього. Попросив його поклопотати за мене у Львівській кураторії. Доки летів цей лист і вживав якісь заходи Мажевський, я працював разом з братами та сестрами де тільки міг. Ходив у Витвицю, Гошів, Гериню, в Болехів та Долину, шукаючи випадкових підробітків, відновлюючи старі знайомства.

 

У всьому краї – нужда і запустіння. По дорогах вештались нужденні жебраки й каліки, безробітні та діти-сироти. Особливо багато їх було на Ясній Горі, де ними пробували опікуватись монахи. Благали зцілення і допомоги від чудотворного образу Матері Божої. З простягнутими руками ходили не тільки штатні жебраки, як оті з Гошівської колонії. Утративши надію знайти роботу, тинялись по селах і містах, штурмували церкви, міські базари, хати заможніших громадян люди в обносках, серед яких були навіть освічені та дипломовані. Хто мав що продати і виручити якийсь гріш, той виїжджав за кордон. Але і в Америці та Канаді, казали, не краще – світ охопила економічна криза.

 

Цю світову кризу відчувало на собі й робітництво краю, зазнаючи жорстокої експлуатації за мізерний гріш. Примітивна організація праці, ігнорування елементарних вимог техніки безпеки на лісозаготівлях і тартаках приводили до каліцтва робітників, багатьох смертельних випадків. Інспектори з питань безпеки праці, передові профспілкові діячі не мали слова і ваги перед закордонними експлуататорами, котрих не лякали навіть масові страйки. Бо на страйкарів знаходились штрейкбрехери, через яких фахові робітники опинялись на вулиці. Більшість керівників профспілкових організацій, підкуплених капіталістами, вели продажну політику, за що їх називали в народі не інакше, як "зеспул злодіїв заводових" (або "ЗЗЗ").

 

Сільська біднота була ще в гіршому становищі. Наймані робітники і батраки за працю від зорі до зорі у багачів, польських осадників і на поміщицьких фільварках мали платню до 25 грошів на день, чого ледь вистачало для прохарчування. У цьому я зміг переконатись на власному гіркому досвіді, коли місяцями наймитував у багатих людей. Пісна картопля, капуста, квасоля та різне требушиння не могли відновити затрачених у роботі калорій, тому багато людей хворіло, вмирало у молодому віці...

 

Тяпчани ледве зводили кінці з кінцями, аби не йти "в жебри". У багатьох сім'ях узимку були тільки одні шкарбани, тому мало дітей відвідувало школу. Я теж носив саморобні "трепки", виготовляти які нас навчили австрійці та німці. На морозі ноги аж примерзали до дерев'яних підошов.

 

Невтомні жінки та дівчата довго не засинали вечорами через клопоти та роботу. Взимку пряли нитки для "зрібного" полотна – у селі було декілька ручних верстатів, – іноді влаштовуючи свої трудові вечорниці в одній із просторіших хат. Щоб відігнати неприємні думки, щось наспівували, оповідали бувальщини й небилиці, легенди про "житіє святих", обговорювали останні події. До них приєднувалась і моя повдовіла мама.

 

До весни перебував переважно у чоловічому товаристві, якщо не рахувати відвідин Возняківни. До нашої хати вже майже ніхто не заходив, крім родичів. Люди збиралися в читальні, біля кооперативи, біля школи, а в неділю – й біля церкви. Задимлені бакуном, старші ґазди пробували розв'язувати вузли світової політики і свого нелегкого життя. Обговорювали програми та діяльність різних партій, "Просвіти", вибрики молодих націоналістів. Дехто тримав у надійному схові пістолет чи обріз із комплектом набоїв і був дуже нетерплячий, очікуючи слушного часу, котрий чомусь не надходив. Інші мріяли про самостійну, але "з'єдинену" Україну, знову сподіваючись на допомогу зі Сходу, а не із Заходу.

 

Тепер, коли у кишенях більшості гуляв вітер, цю більшість політика притягувала сильніше за оковиту, на яку, до речі, разом із тютюном, тяпчани оголосили бойкот, беручи приклад з інших сіл. Цим вони завдавали чималої шкоди корчмареві й тютюновим магнатам. Осередок "Просвіти", яким продовжував керувати Михайло Матіїв, незважаючи на скруту, доукомплектовував бібліотеку, активізував роботу гуртків художньої самодіяльності, спільно з іншими просвітянами готував фестини. Хористи під керівництвом молодого диригента-самоука Павла Павлишина виконували народні пісні не гірше професійних артистів, давали концерти у навколишніх селах та містах. Мене більше цікавив драматичний гурток, який теж незабаром почав виступати з виставами. Виконував переважно ролі панів та інтелігентів. А молодому робітникові тартака Гріффеля Романові Щеглюку, який був секретарем "Просвіти" і вів касу просвітян, найкраще вдавалися ролі корчмарів, ворожбитів та ворожбиток – цьому сприяли його ніс із горбинкою та вміння міняти голос. Інколи мені доводилось грати на скрипці, співати у хорі, танцювати з нашими самодіяльними артистами...

 

І все ж головними були політичні групи та гуртки. Вони влаштовували свої віча і політичні акції таємно, адже поліція, шпики та донощики не дрімали. Шпиків і платних конфідентів у Тяпчі розпізнавали швидко й так же швидко давали собі раду з ними. Не тільки в Тяпчі, а й по всій окрузі, де вже діяла підпільна сітка ОУН. Не одного занадто активного зрадника, конфідента схоронили гірські провалля, втопили нестримні води річок, а дехто змушений був прикусити язика.

 

У навколишніх лісах розвелося багато вовків.Тотут,тотам з'являлися чутки про розтерзане теля чи лоша, але людей ця біда якось обминала. Часто взимку я повертався пізно додому то з Витвиці, де заприятелював з учителем Дорошем, то з Гошева – від Возняківни (вона продовжувала хворіти, геть схудла), то з Болехова, то з Підбережа – від Дякова й Нудів. Планував створити свою трупу самодіяльних артистів драми з допомогою вчителів, учнів, просто розумних людей, розучувати і ставити з ними короткі вистави – був би хоч якийсь заробіток. У Гошеві, наприклад, ця ідея дуже захопила двох симпатичних і кмітливих дівчат із сім'їПлощанських...Але з вовками ще жодного разу не стрічався, тому це послабило мою обережність.

 

Якось наприкінці грудня вночі повертався від Нудів з Підбережа – один, як палець, серед снігів. Там мене ледь не перейняла тічня вовків, що бігли з боку Дуброви. Переїзд уже був близько, вовки – значно дальше, тому я прудко біг уперед і гупав "трепками" так, що аж земля дрижала. Вони ж не дурні – побігли мені навперейми, скорочуючи собі дорогу. Якби, перелякавшись, не зорієнтувався і не побіг назад, до Підбережа, то був би ганебний кінець. Тільки загрюкав у двері першої хати, як вовки уже поруч. Добре, що вибігли ґазда, його сусіди з вилами, загавкали собаки – і велика тічня хижаків, оминаючи село, побігла у напрямку лугу та ріки. Довелося тоді заночувати в Нудів.

 

Подібна пригода повторилася через пару тижнів, коли, зійшовши з поїзда, йшов униз, до села. У болотистому місці вони вискочили з кущів Раківця. Довелося прудко бігти назад, до станційної будки, у вікні якої блимала гасова лампа. Вовки побігли до Шутербані, а я до ранку ловив дрижаки у тій будці... Після таких невеселих пригод відпала охота до нічних походеньок, тому решту зимовихвечорів коротав у товаристві Левка Ломиша і його балакучих сестер, а ще – у драмгуртку. Мрію про свою трупу відклав до весни...

 

Майор Мажевський таки не забув про мене. Мабуть, потурбувався, бо навесні 1931 року я дістав скерування на роботу в повітову шкільну раду Кам'янки-Струмилової (тепер Кам'янки-Бузької). Починалося нове життя.

 

НОВА РОБОТА. "ПОЛІТИЧНА ДУЛЬЦІНЕЯ"

Скерування з кураторії не означало, що робота вже у моїх руках. Від цієї жар-птиці могло залишитись тільки пір'я між пальцями, якби я не сподобався шкільній раді Кам'янки. Усе залежало від трьох її китів: інспектора Мандичевського – ополяченого українця, прелата, католицького пароха Чирека і прелата, греко-католицького шамбеляна Цегельського. У перемовинах з ними я грав роль поміркованого, інтелігентного і начитаного молодого чоловіка, слухняного хлопця, захопленого від того, що матиму таких освічених і поважних керівників ("скачи, враже, як пан скаже").

 

Мене, нарешті, призначили вчителем у п'ятикласну школу села Стрептів, яке розташоване при дорозі на Буськ, побіля великого лісу. В цьому селі я недовго був чужим, бо звик приживатися навіть там, де й трава не росте.

 

Після ознайомлення зі школою, зустрічей з учителями та учнями пішов на поклін до стрептівського пароха Постригача. Познайомився з ним, розповів про себе та свою родину, пообіцяв регулярно ходити до церкви. Заквартирувати усі радили в Марусина, сільського багача, найбагатшого в окрузі, що я і зробив. Цей господар мав багато родючої землі, лісу, наймитів. Ґаздував не кепсько, бо, як розповів згодом один із наймитів, наскладав декілька тисяч доларів, котрі його хвороблива стара теща носила зашитими в хустці на голові. Дружина померла, дітей не мав, але скнара був ще той. Коли випозичав комусь гроші, то обов'язково під заставу землі – від того й розбагатів найбільше. А навкруги – один чорнозем, не те, що в Тяпчі. Багато років пізніше я дізнався, що його пограбували якісь грабіжники, забравши і дорогу хустку тещі з доларами. Від жалю за втраченим спочатку померла теща, а згодом і багач. Недаремно люди кажуть, що "не в грошах щастя".

 

Довго квартирувати в Марусина я не зміг, бо почував себе у нього чужаком, тому перейшов жити до самотньої селянки Дяковської. Вона мене швидко відгодувала, бо була доброю господинею, вміла готувати смачну їжу: вареники зі сметаною чи м'ясною приправою, м'ясо смажене й відварне, духмяний борщ, голубці й т. ін. А житній хліб з тмином так нікому не вдавався, як їй. Мої знайомі із Львова, учителі з навколишніх сіл наминали той домашній хліб, прихвалюючи.

 

Вільний час – а всіх вихідних, якщо їх скласти докупи, було майже пів року – я спочатку проводив у вчительському товаристві. Старий управитель школи Микола Гриньох та дві вчительки – дружина управителя Ганна і Михайлина Павлюк – були мені дуже раді, особливо тому, що я українець, а не поляк, як мій попередник, задля якого їм доводилось "виламувати язики". Проте в цьому поважному товаристві мені незабаром стало нудно і я почав шукати нових знайомств. Купивши велосипеда, чи взимку, чи влітку прогулювався не тільки на треті села, а й у повітове місто. Найчастіше бував у Банюнині, Старому Милятині, Ріпневі, де, крім їзди на лижах і санкування взимку, гри в карти, міг посперечатися на політичні теми і поспівати в молодіжному гурті, прочитати свіжу періодику, виміняти цікаву книжку. Справжній радіоприймач коштував дорого, тому ми спромоглися придбати тільки детекторного, з навушниками, який увечері уловлював і Київ, і Москву.

 

Найбільш приємними, очікуваними були святкові бали, новорічні карнавали, різдвяні вертепи й колядки. Їх організовували різні повітові установи та товариства: вчительські, поліційні, військові, медичні. Щороку свій репрезентаційний бал давав староста повіту. Іноді запрошували й мене, і я тоді виростав у власних очах, уявляючи себе ледь не одним з тих вершків суспільства...А ті, давши таку індульгенцію простому сільському вчителю, насправді гордували ним.

 

У селі Спасові, що за сосновим лісом, учителював мій семінарський товариш Володимир Островський. Його школа в тому бідному, занедбаному селі виглядала жалюгідно. Перекособочена, під прогнилою солом'яною стріхою, вона більше скидалась на селянський хлів, аніж на навчальний заклад. Під тою стріхою були дві кімнати – в одній навчалися діти, а в іншій, дуже тісній, проживав учитель. Великий стіл та куце ліжко – ось і всі меблі Володі. На столі порозкидувані деталі до радіоприймачів, котрі Островський монтував і ремонтував у вільний час.

 

Улітку ми з ним часто засмагали біля річки, а вечорами та в холодні дні читали книжки, грали в шахмати. Іноді виїжджали на велосипедах аж у Кам'янку чи Радехів, де зустрічалися з інтелігентами-українцями різних професій, дівчатами. Раз або два на місяць бували у Львові, де в ресторані "Атлас" на площі Ринок пили добру горілочку, їли делікатесні закуски, особливо рибні, відвідували різні імпрези, літературно-мистецькі вечори, кіно й театри і, звичайно, Академічний дім. У Львові тоді були три польські театри, почав функціонувати й український театр Стадника. Створювались і зникали й інші, менш відомі театри. Переночувавши у готелі, на ранок ми приїжджали поїздом у Кам'янку, де вже нас очікувала наперед замовлена й оплачена підвода, котра везла в село.

 

Бували ми з Островським на прийомах і забавах навіть у таких великих панів графського походження, як Дзєдушинські й Костецькі, де нас привітно зустрічали. Не дивина, що родовита шляхта вряди-годи приголублювала молодих українців – сила іноді допускає "вияв чуттєвої реакції", в даному разі напускної з обох сторін. Обтесавшись у панському середовищі, я засвоїв певні правила поведінки, етики й естетики і зовні майже нічим не відрізнявся від польських "денді". Погладшало й обличчя – від попередніх голодувань не лишилося й сліду. Доводилось грати роль інтелігента, лояльного до влади, хоч у душі наростала злість до гордовитого польського панства, яке мало всіх українців за своїх пахолків.

 

Політика оточувала мене звідусіль – від лекцій Донцова, до диспутів у колі вчителів, від читання різномовної періодики (у Львові можна було купити газети та журнали з різних країн Європи), до прослуховування радіопередач. Чутки про жахітливі репресії Сталіна і Кагановича вже були не просто чутками, а доконаними фактами, які підтверджували очевидці, котрим вдалося вирватись із СРСР. Очевидцям я вірив найбільше. Коли такі емігранти з Галичини, як Антін Крушельницький, а згодом і вся його родина були репресовані, коли за Збручем заарештовували і знищували відомих українських письменників та інтелігентів, звинувачуючи всіх огульно у підготовці націоналістичного повстання, коли репресували навіть славних полководців та діячів з більшовицького табору, то голова йшла обертом. Зникали всі ілюзії, закладені Сель-Робом, зникала будь-яка симпатія до жидів та москалів-більшовиків, котрі створили на Сході такий потужний репресивний апарат, таку страшну машину придушення і знищення всього національного.

 

Найбільш жахливими були вістки про Голодомор на Великій Україні, колишній житниці царської Росії. Багато хто з інтелігенції спочатку не вірив, що таке може бути, але в 1933 році, здається, повірили усі, бо страшний голод досягнув і пограниччя Галичини, звідки появлялося багато втікачів. Вони, "східняки", як їх називали, ходили по селах з простягнутими руками. Особливо жаль було дітей...Велика українська нація, доведена московськими більшовиками до голоду, вимирала. Потрібно було щось робити...

 

Одного разу на уроці географії я розказував дітям завчену в Сель-Робі баєчку про Країну Рад, її економіку та культуру, колективізацію й електрифікацію, про народовладдя та вільне життя радянських людей. На цьому "вільному житті" особливо наголошував, аби мої сільські учні зрозуміли, що живуть у підневільному світі, створеному польськими загарбниками. Яким же було моє здивування, коли один з кращих учнів наприкінці уроку сказав: "Навіщо ви нас обманюєте? Адже там люди голодують, а до колгоспів їх заганяють силою..."

 

Ось так. Те, що я болісно обдумував щодня і щоночі, в чому сумнівався, діти уже знали. Виходило, що не я їм, а вони мені відкривали очі на гірку правду. Якщо знали сільські діти, то знали і їхні батьки – шила в мішку комуністи не змогли утаїти. На тлі такої правди Сель-Роб, КПЗУ, УСДП, УСРП та інші галицькі партії занепадали, а український патріотизм, націоналізм посилювався з кожним днем. Кожен свідомий галичанин тепер думав над тим, що нема на кого надіятись, бо сталінські посіпаки не тільки волі, а й жити українцям не дають. Отже – тільки збройний спротив, тільки ОУН! Дай Бог, щоб той німець добре всипав гонорній Польщі, збив із неї пиху. А при тому й українці можуть скористати, як стверджує Дмитро Донцов, бо завжди де два б'ються, там третій має користати. Як було тепер не згадати припущення Олекси Гасина про війну?! Де ж моє тоді місце?..

 

У 1934 році я став пренумератором донцовського "Вісника", який багато матеріалів присвячував німецьким "наці", італійським фашистам, іспанським франкістам. Буваючи у Львові, завжди заходив до редакції, де не раз зустрічав Донцова, мав з ним розмови. Помітив таку його рису, як поєднання аристократизму з диктаторськими замашками (мабуть, сповідував авторитаризм сильних цього світу...), що заважало більш тісній його співпраці з керівництвом ОУН. До жодної партії, організації він себе не зараховував і не хотів зараховувати. Казав, що йому більше імпонує молодечий максималізм, ніж раціо комбатантів на чолі з Коновальцем.

 

Відчувши себе знову в рідній стихії, я намагався не пропустити жодного з виступів Д.Донцова, які продовжували відбуватись у тій же їдальні Академічного дому, в Народному домі, у редакції "Вісника". Чим раз, то більше наближався до "лицарства абсурду", пошукуючи і для себе оту "політичну Дульцінею", що вміла заворожувати українських хлопців.

 

На противагу націоналістичним, були й помірковані, більш-менш лояльні до влади видання. Проте вся україномовна преса (крім комуністичної) – будь-яких партій, релігійних конфесій та кольорів – рішуче засуджувала злочини більшовизму. Несприйняттям московського більшовизму особливо відзначалися видання досить потужного і багатого концерну Івана Тиктора у Львові – наприклад, газети "Новий час", "Наш Прапор", "Народня справа", різноманітні календарі, часописи...

 

Львів уже гудів від страйків, демонстрацій, маніфестацій. Польська дефензива ще більше лютувала, а поліція стріляла в учасників масових акцій.

 

ДЕЩО ПРО ЮРІЯ. СМЕРТЬ ВОЗНЯКІВНИ

За час,що минув після банкрутства кооперативу, Юрій зумів закінчити факультет православної теології у Варшавському університеті, тобто захистив магістерську працю в професора І.Огієнка, що мала назву "Православіє у Малопольщі". Я допомагав йому писати цю працю, а він забезпечував необхідними документами та літературою.

 

Отримавши диплом, брат працював секретарем православного митрополита у Варшаві, одночасно завідував його архівом і редагував митрополичий друкований орган "Нашоє слово". Будучи матеріально забезпеченим, вирішив женитись, про що повідомив родину і мене. За наречену вибрав сестру свого доброго знайомого Степаниду, яка працювала вчителькою на Лемківщині, а за шафера– мене.

 

Це було в серпні, під час літніх канікул, тому я, один з усієї родини, мав змогу поїхати у Варшаву. Шлюб відбувся у православному соборі, невеличке, проте елегантне, весілля справили у приватному домі, а поправини, за традицією – у квартирі Юрія.

 

Повернувшись із Варшави і приїхавши в рідне село, я й гадки не мав, що застану таку трагедію. Тільки-но прийшов до хати з поїзда, як почув похоронний дзвін зі сторони Гошева. Мама пояснила, що це вже, мабуть, хоронять мою Марусю Возняк, яка перед тим померла. Жаль і відчай вхопили мене – це ж найкраща подруга юності звала тим жалібним дзвоном, аби я провів її в останню путь! Чи встигну добігти?

 

Несучи важкий камінь вини у серці, біг я навпростець, через ріку в напрямку хати Возняків. У селі дізнався, що похоронна процесія уже в церкві, де правиться панахида за померлою. Просторе подвір'я заповнене людьми, у церкву не протиснутись. Моя поява викликала ще більший плач жінок, які обступили труну посередині церкви. Маруся лежала бліда, уся в білому, як ангел, і ніби хотіла мені щось сказати...

 

Коли священик вимовив останні слова заупокійної, до мене підійшла Марусина мама і з плачем у голосі сказала, що дочка перед смертю просила повідомити мені останнє її бажання: аби я супроводжував її на цвинтар. Від тих слів пробіг мороз по шкірі. Моє горло стиснули спазми, а сльози лилися з очей потоками. Я довго не міг оволодіти собою – руки і ноги підкошувалися. Перед очима пропливала сцена з Гоголевого "Вія", де я побачив себе в ролі Хоми Брута.

 

За народним повір'ям, остання воля померлої людини мусить бути виконана, інакше вона переслідуватиме тебе все життя, а її душа не матиме спокою на тому світі. Божа сила напоумила мене приїхати додому і встигнути хоч на похорон...

 

Гошівське кладовище розташоване на горі, неподалік від церкви. І хоч усопша була тендітною дівчиною і змарніла за час тривалої хвороби, її труну несли четверо дужих парубків, серед яких був і я. Дорога на цвинтар видалась мені дуже довгою, а домовина – дуже важкою. Чи то, може, моя вина так тиснула на мене...

 

Після похорону та поминок, коли уже стемніло, я майже біг додому, ніби втікаючи від чогось страшного. Вчувалося, ніби хтось переслідує мене, гукає. Оглядався і в кожному кущику, деревині вбачав постать нещасної. Біля Свічі, між вільхами так званої Цапівщини– це місце вважалося відьомським – заблудився. Приплентався додому ледь живий аж по опівночі.

 

Промине багато років з того часу, а я все ще пам'ятатиму і згадуватиму свою Возняківну. Вона буде часто снитись, а я ставитиму їй свічки у церквах, молитимусь, ходитиму до її могили. Перше юнацьке почуття не витравити з душі нічим.

 

НОВІ ЖЕРТВИ

Каса ОУН поповнювалася, в основному, за рахунок пожертв заможних людей і внесків за так звані "бофони" (від слів ''бойовий фонд"), тобто спеціальні марки, багатьох галичан. Збирали кошти навіть за кордоном. Та цього було замало для розгортання боротьби. Частина коштів надходила за рахунок "експропріації" кас поштових філій та урядових установ. З 1924 по 1933 рік бойовиками було вчинено 14 відомих мені нападів, що дало понад 200 тисяч злотих. Здається, щойно було "обчищено" поштовий автобус біля Бібрки (і вбито охоронника), єврейський "Народний банк" у Бориславі, поштові філії в Долині, Трускавці – й ось нова акція, у Городку. Вона сколихнула всю Галичину і чи не всю Польщу.

 

Четверо молодих оунівців напали на пошту в Городку, але дуже невдало – мабуть, хтось попередив поліцію і вона чекала цього нападу. Від кулі поліціянта Юрій Березинський (котрий убив комісара поліції Чеховича) загинув на місці, Мар'яна Жураківського взяли живим, а Василь Білас і Дмитро Данилишин (В.Білас і Д.Данилишин – обидва родом із Дрогобиччини – до того здійснили успішні напади на поштове відділення у Трускавці та на "Банк людови" у Бориславі. Учасником останньої акції був і З.Коссак), мешканці Трускавця, прихопивши мішок із грішми, втекли. Навряд, чи усі поліцаї Польщі разом із собаками та нишпорками змогли б упіймати цих відчайдухів, якби не жителі села Верина Миколаївського повіту, збудоражені місцевими поляками. Коли хтось помітив на околиці села двох невідомих, він одразу ж підняв ґвалт у селі, що бачив розбійників. Не довго думаючи, поляки й українці села, враз порозумівшись та передчуваючи винагороду, озброївшись дрючками, оточили оунівців. Були б забили на смерть, якби ті не сказали, що вони члени ОУН...

 

Екстрене засідання Львівського окружного суду винесло Жураківському, Біласу і Данилишину смертний вирок. За добу, що залишалась до страти, президент Польщі пом'якшив кару тільки Жураківському, замінивши її довічним ув'язненням. Біласа і Данилишина удосвіта повісили на подвір'ї Бригідок (відомої львівської тюрми).

 

Письменники, поети, піснярі довго описували й оспівували цю трагічну подію. Греко-католицькі священики проводили молебні та богослужіння, де у своїх проповідях возвеличували бойовиків ОУН як героїв майбутньої самостійної, вільної України, що свідомо пішли на муки і смерть заради неї. Капелан Липський, котрий висповідав хлопців перед стратою, розповідав людям, як гідно і мужньо поводились, вигукували гасла в очі катам, а вкінці співали наш гімн.


 

У день страти гуділи дзвони,здасться, у всіх церквах Галичини, а український люд сумував і стискав кулаки. Патріотичні українські видання помістили на перших сторінках портрети бойовиків ОУН, репортажі про суд і страту. Ця подія дуже вплинула на людей, особливо на молодь, ще більше радикалізувавши їх. Рюкзак Біласа, якого він подарував одному вчителеві, став реліквією ОУН. Тільки польська і проурядова преса шельмували оунівців, закликали уряд, поліцію до ще більшої жорстокості та репресій.

 

Продовжувались і політичні атентати. Аби привернути увагу громадськості до голодомору на Великій Україні, 23 жовтня 1933 року було вчинено замах на радянського консула у Львові. Виконавцеві замаху Миколі Лемику хтось перешкодив, і все ж йому вдалося застрелити з пістолета співробітника консульства А.Майлова і ще одного поранити. Він мав завдання пояснити в суді мотиви свого вчинку, що й було зроблено.

 

У 1935 році Бандера і Лебідь організували вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Юзефа Перацького, за що були довічно ув'язнені (вийшли з тюрми аж на початку Другої світової війни, розв'язаної Гітлером).

 

Ці акції засвідчують не тільки самовідданість борців за волю, але й неабияке їхнє вміння створювати і використовувати політичну ситуацію, привертати до Галичини та всієї уярмленої України увагу світової громадськості, завойовувати симпатії народних мас. Лицарський абсурд уже переростав у велику надію на майбутнє. Адже кожна молода людина мріяла прожити своє життя вільно і щасливо, а якщо ні, то завоювати таке життя "хоч дітям, як не собі". Тут уже й старші люди переймалися настроями молоді, повагою до провідників, які не шкодуючи життя, гинули або мучились у тюрмах і концтаборах. Об'єднувало всіх бажання якнайшвидшого визволення з польської неволі.

 

СУДИЛИЩЕ. НОВІ НАСТРОЇ СЕЛЯН

Літні відпустки я проводив переважно у селі – допомагав своїм кревним не тільки грішми, а й руками, бо не міг байдикувати, коли усі працювали. У Тяпчі активно діяли читальня, "Просвіта", різні аматорські гуртки, що затягували й мене. Часто бачився із Степаном Бандерою, який приїжджав до рідні. Він виходив на залізничній зупинці мого села і йшов пішки через Дуброву та Солуків у Тростянець. Так само й повертався у Львів. Іноді їхали у поїзді разом, дискутуючи на різні теми, в т.ч. й про ОУН та її акції. Тоді я з ним познайомився ближче, не знаючи, що в 1940 році стрінемось у Кракові вже за інших обставин – він стане вожаком революційного націоналізму, і ця політична течія прибере його найменування.

 

Мої брати Ілько та Дозьо теж "бавились у політику", як колись говорив наш батько. Тож "бавились" ми втрьох, хоч я, на правах старшого, відговорював їх, бо розумів, що це дуже небезпечна справа.

 

Літо 1934 року було сльотаве. Дощ лив і лив, люди ревно молилися, священики освячували лани багатих, та нічого не допомагало – вода у ріці, річечках і потоках усе прибувала. Сьомого липня вона переповнила Свічу, перетворила її разом з притоками і притоками приток у величезне та бурхливе річище, котре заливало луги, лани, поля і луки, що були в низині. Вже навіть багаті почували себе непевно – наступні місяці обіцяли велику гризоту. Багатьох очікував голод...

 

Дехто потерпав не тільки від напливу води, а й від напливу поліції, слідчих, агентів дефензиви. Коли був пік повені, Свіча зруйнувала дерев'яного моста на Цісарському гостинці. До того ж, хтось вибив вікно сільському війтові, а якісь батяри кинули у холодну воду викритого сільського конфідента. Заарештували кількох молодих тяпчан, крамаря, мого двоюрідного брата, мене і навіть священика Левицького. Священика відпустили з Богом, а нас узяли в кайданки і, перш ніж допровадити на постерунок у Болехів, допитували, годували зуботичинами й стусанами. Романа Щеглюка, що саме тоді сторожував, звинуватили в зумисне поганій охороні мосту (ніби він міг відвернути водяну стихію), мене – у підбурюванні селян до безладдя, інших – у замаху на війта. Нас по черзі били і допитували, допитували й били...З мене, як учителя, знущалися менше, зате мені пришивали політику. Це було надто серйозно. Усім радили для пом'якшення вини якнайшвидше признатися у зв'язках з комуністами і націоналістами. Так виглядала пацифікація українців силами зарозумілих польських шовіністів.

 

Слава Богу, заарештовані були не ликом шиті і жодної вини на себе не брали, за чийсь рахунок себе не вигороджували. Уже з болехівського постерунку всі, крім мене, звернулися з листом про захист до сеймового посла від УНДО Остапа Макарушки. І він через місяць не полінувався приїхати із Львова в Тяпче та Болехів у супроводі охоронця. Незважаючи на його заступництво, ця, шита білими нитками справа, таки попала в суд. Перед судовим процесом, тобто розправою над невинними, усіх випустили на волю, взявши розписку про невиїзд. Згодом декому з тяпчан присудили штраф, декому – ув'язнення від двох місяців до півтора року.

 

Шукати заступництва у посла УНДО я принципово не хотів, хоч від рішення суду залежала моя подальша доля, а головне – робота, котрої міг позбутися. Покладаючись не тільки на Бога, вірячи в людську доброту,звернувся за допомогою до колишнього президента Стрийського окружного суду, а тоді пенсіонера, що підробляв адвокатською практикою, Обмінського. Цей добродушний, ліберально настроєний поляк узявся мене захищати за мінімальну платню – п'ять злотих. Він мав значний вплив у Болехівському суді, де працювали його колишні підлеглі та вихованці. Завдяки Обмінському я був повністю оправданий. Ще не раз у тридцятих роках мав нагоду пізнати, що таке польське пацифікацій не правосуддя. Виручали як не знайомства, то хабарі судцям.


Політика брала в цупкі обійми скрізь. Приходила то з якоюсь газетою, тоз листівкою, то у розмовах із селянами, то під час фестин і вистав, котрі були або на історичну тематику, або про колективізацію та голод в СРСР, або про любов, але з героїчними сценами боротьби. Як наші вистави готувались і показувались народові по навколишніх селах під вигуки поліціянтів "Нєпозвалям!", треба було б довго описувати...

 

Преса рясніла повідомленнями про діяльність Гітлера та його партії, про підпал рейхстагу і суд над палієм, про розправи над комуністами в Німеччині, про співробітництво польських реакціонерів з гітлерівцями. Селяни – і старі, й молоді – все те жваво обговорювали. Найчастіше – в кооперативі, де у неділю й свята було глітно, як на базарі. Купували мало, до горілки не були ласі, тому крамар Ромко Щеглюк мав від тих сходин тільки зайвий клопіт, бо поліція не дрімала. Розмови та суперечки закінчувались аж по опівночі. Є такі політикани, що газет не читають, радіо не слухають, а знають про все "достеменно точно". Коли який-небудь коментатор світових подій надто забріхується, я не витримую і поправляю його, що викликає бурхливу реакцію диспутантів. Проте мене слухають і поважають, як Писаревого сина і вчителя. Найбільше було балачок про неминучу війну, наближення котрої селяни, мабуть, відчували так, як ревматики відчувають наближення негоди.

- Німці ще покажуть декому, на що вони здатні! – запевняє, бувало, один.

- Ая, бо хочуть над усім світом панувати. То ж завойовники предвічні.

- Як і поляки та москалі...

 

І пішли припущення, спогади, вигадки: "Як мене у тринайцятім асентерували..."; "А як ми з тобою макаронників били, Ильку, пригадуєш?.."; "Гнилі Габсбурги не вміли порядкувати, а німець запеклий, твердий на руку..."

 

Одні вже орієнтуються на німців, інші – все ще на москалів, а на поляків – ніхто. Якби дати їм зброю, то всі пішли б воювати проти ненависних ляхів.

-Дурне вам, хлопи, у голові роїться. Моліться, аби до нової весни дожити! –ставить крапку в розмові солтис Григорій Щеглюк – мій вуйко.

 

Колонізована і полонізована земля гомоніла згадками й піснями про УГА та січових стрільців, пломеніла пожежами помсти, гриміла акціями відплати. Назрівав слушний час для нового революційного зриву.

 

Тривожно у всьому світі. Преса інформувала про кипучу діяльність німецьких нацистів на чолі з Гітлером, про суд над палієм рейхстагу, переслідування жидів та комуністів, співробітництво гітлерівців з польськими реакціонерами. Народ Галичини особливо загомонів після вбивства Пєрацького. Про маловідомого Степана Бандеру заговорили, здається, всі, а українська патріотична молодь – з особливим захопленням.

 

Думав про його вчинки і я – це ж мій земляк, добрий знайомий, молодший на два роки.... Не злякався, бач, ні арешту, ні тортур, ні можливої смерті. Не треба йому ні польської ласки, ні роботи на польських панів, ні їхніх грошей, ні хваленої історії та культури, бо хоче мати усе своє, близьке та рідне. Не один він такий. Багатьох засудили до кари смерті, тривалих термінів ув'язнення. Але їх лави від того не поріділи, а навпаки – зростають. Уже навіть не роздумую над тим, чи оправданий терор, бо що роблять з нашими людьми, патріотами польські шовіністи на постерунках, у тюрмах і в Березі Картузькій, відомо всім. Коли інші засоби не допомагають, коли поодинокі українські посли в сеймі не мають жодного голосу, то будь-які засоби оборони нації треба використовувати – це набагато краще, ніж очікувати чуда від Господа Бога.

 

Хто вийшов живий з Берези Картузької, той оповідав, як там мучили українських патріотів: ламали руки та ноги, заливали гас у ніздрі, забивали голки під нігті, припікали вогнем, здирали шкіру...Про це співалося в багатьох піснях, які творив народ.

 

ТРАГЕДІЯ З БРАТОМ. ЗНОВУ – ВЧИТЕЛЮВАННЯ І НАВЧАННЯ

Мої брати Ілько і Теодозій, сестри Марія й Олена, закінчивши початкові класи в професорки Ольги Дучимінської, жили у селі, тяжко працювали, зазнавши не менших злиднів, аніж я. Вони були привчені змалку як до праці, так і до книжки. На жаль, вчитися у вищих класах і школах не мали змоги. Жили дружно, сповідували одну релігію та одну ідею – національну.

 

Того дня Теодозій пішов удосвіта на косовицю. День був спекотний, тому до нього, за Горби, вийшли сестри і вони разом сушили сіно аж до надвечір'я. Прийшовши додому, помившись і повечерявши, пішов мандрувати з хлопцями по селу, співаючи разом з ними до опівночі. Наспівавшись, нагомонівшись про дівчат і політику, прийшов додому пізно. Ліг і одразу ж заснув, нічого не передчуваючи.

 

Наступного, теж сонячного, дня, запрігши у воза двох волів, поїхав разом з Оленою за Горби брати висушене сіно. Навантаживши сіно і виїхавши на рівну дорогу, почав вилазити на воза спереду. В той момент воли сполошилися (мабуть, ґедзь укусив) і побігли, а мій брат упав під колеса. З переламаним хребтом привезла його Олена додому. До вечора Теодозія не стало...

 

Отака нещаслива доля мого брата і таке велике горе знову прийшло в нашу сім'ю. Завмирала з плачу мама, ридали сестри, мучився і я, прибитий цим горем... Хто долюбить за тебе, брате, хто життя твоє продовжить, котре ти хотів присвятити рідному народові? Що варте людське життя, коли нікчемні воли, трагічні випадки так легко можуть його обірвати?! Не раз після цього з'являлись переді мною в сні батько, Возняківна у вінку і мовчазний та вічно молодий Дозьо...

 

У шкільних 1936-39 роках я працював управителем початкової школи (т.зв. школи 1-го ступеня) у селі Завидче Радехівського повіту. Новий цегляний будиночок школи, з помешканням для управителя, був розміщений у великому саду, за яким простягався майже на пів гектара шкільний город з родючою, трохи піскуватою землею. Там були шкілки фруктових дерев, великі клумби квітів, грядки для вирощування овочів, переважно помідорів, які тоді ставали модними в Галичині. І все це – для школярів.

 

Діти разом з учителями під моїм керівництвом за всім цим доглядали, викохували непогані врожаї, якими можна було навіть поділитися з селянами, і це приносило школі непогану славу. Особливо дякували люди за нові сорти фруктових дерев, котрі нам удавалося нащеплювати на саджанцях, що виростали з насіння. Діти були в захопленні від такої праці. На жаль, не всі школи у наш час прищеплюють своїм вихованцям любов до праці, до землі...

 

Шкільні справи йшли добре, матеріально я був забезпечений, тому захотілося чогось більшого – вчитися самому. В Чехословаччині, де проживало майже 500 тисяч українців, переважно емігрантів, у той час діяли кілька українських середніх шкіл і три вузи: історичний інститут і Вільний український університет у Празі та сільськогосподарська академія в Подебрадах. Це доказує, що чеська влада, на відміну від польської, ставилась більш толерантно до українців, хоч вони і не були там корінною національною меншиною. Невисока плата за навчання, відсутність перепон для одержання дозволу на в'їзд і проживання чужоземців створювали сприятливі умови для таких як я, чого не можна сказати про Польщу. Для 7 мільйонів українців у панській державі – жодного вищого навчального закладу, що свідчить про рівень культури та толерантності поляків щодо інших, поневолених ними, національностей (українців для них не існувало – були так звані "русіні" і "кабанє"). Те ж саме можна сказати і про румунів, які для всього українського населення Буковини та Бесарабії не дали жодної середньої школи.

 

У своїх вищих навчальних закладах польська влада запровадила для українців "нумерус кляузус" (обмежене число), на підставі якого на який-небудь факультет чи відділ дозволялося приймати українців не більше 1 відсотка від загальної кількості студентів. І це на землях, де українці складали 80 відсотків населення!

 

Єдиним виходом для нашої талановитої молоді було шукати шляхів до Українського таємного університету, який існував у Львові в 20-х роках, або до університетів Чехословаччини. Шлях за кордон, виявляється, був найкоротшим і найлегшим, бо, провчившись таємно у Львові, треба було ще довго нострифікувати, тобто захищати свої знання і диплом у польському закладі, польською мовою, що забирало до 20 років життя і багато здоров'я. Стати "залізним студентом" мені не хотілося, зрештою, таємний університет поліція уже давно розтаємничила і закрила.

 

Що не завдавало великого клопоту в Польщі, так це отримати закордонний паспорт і виїхати – хоч на край світу. Уряд мислив стратегічно: ніж мають нахабні "русіні" каламутити воду і заважати колонізаційній та полонізаційній політиці в краї, то хай краще виїжджають.

 

Добре все це зваживши, я написав листа ректорату Вільного українського університету в Празі, який свого часу закінчив мій брат Юрію. Отримавши вичерпну відповідь з характеристикою обох факультетів – юридичного та філософського, почав готуватися до вступу на філософський факультет цього університету. Тоді факультет був як нинішній інститут. Наприклад, я міг обирати між спеціальностями: крім рідної, одну із стародавніх мов та літератур, німецьку, французьку, англійську мови й літератури, природознавство, географію, історію, математику, фізику та інші. Я вибрав собі українську філологію й літературу, а як побічну – польську мову, котрою вже непогано володів.

 

Припинити, перервати відпустку директора школи чи вчителя ніхто не мав права, отже, все літо попереду – вільне. Треба тільки повідомити шкільного інспектора про своє місцеперебування на всяк випадок, наприклад, для пересилання листів, грошей. Основним місцем було моє село Тяпче.

 

Закордонний паспорт без жодних вияснень і розпитувань у канцелярії повітового старости я отримав буквально за годину, заплативши 80 злотих – досить великі на той час гроші (пристойний підробіток для держави!). Паспорт був виписаний двома мовами – польською і французькою – аж на 8 років. Так же швидко отримав у польському консульстві у Львові й візу на 8 років.

 

Після прощання з рідними поїхав у напрямку Закарпаття. Протягом подорожі споглядав через вікно поїзда знайомі краєвиди, згадував Сянки й Ужок... Ось і високі Карпати, бурхлива річка, кордон, котрий не раз доводилось долати нелегально разом із Марцівим заради того, щоб прийти на побачення із "золотою" Прагою. Ось і пост на чехословацькій стороні, правда, не той, де одного разу зловили і де аж до вечора випивав і з добродушними чеськими прикордонниками. Тепер я у вагоні вищого класу – і ставлення прикордонників відповідне.

 

Коли проїжджали Закарпаття, на кожній станції було чути більше угорську, ніж українську мову. За сімсот років мадярони навчили туземців розмовляти їхньою мовою. Зрештою, їхні села тепер чергуються з українськими, а навчити мадяра розмовляти українською ще важче, ніж поляка.

 

Краєвиди Словаччини за останні роки помітно змінилися – все виглядає ще більш прибраним, причесаним, упорядкованим. Не видно вже дикої природи і старих лісових дебрів, акуратні села й містечка з червоними черепичними дахами будівель, що здаються іграшковими, викликають зачудування і добру галичанську заздрість. Особливо виділяються і впадають в очі гарні школи та костьоли. Русла рік урегульовані, береги – укріплені. Чим ближче до Праги, тим більше упорядкованих, родючих садів, переважно невеличких. Ось видніються у далині замок Градчани з його палацами та костьолами, нові будівлі, а ось і мальовниче передмістя, вокзал...

 

Перш ніж зайти в університет, я не втримався перед спокусою оглянути пам'ятні місця Праги. Пройшов Вацлавове "намєстє", середньовічний міст із чудовими скульптурами святих, обійшов стару ратушу, дочекавшись церемонії виходу з її башти Ісуса Христа з апостолами, оглянув набережну і навіть зайшов до тої ж пивної, котру відвідував колись, і побачив там нового рекордсмена з випивання пива, і сам випив аж два бокали надзвичайно смачного, особливо в літню спеку, чеського пива.

 

В університеті усе робилося дуже швидко. Оглянувши мої особисті документи й атестат, узявши оплату за весь наступний рік навчання, віце-ректор надав мені вичерпну інформацію і зарахував студентом-екстерністом відділу української мови та літератури з додатковим вивченням польської і старослов'янської мов та літератур. У нього ж я придбав необхідні підручники, котрі, як не дивно, були в університеті в достатній кількості, крім польських. Підручники з польської мови й літератури придбав згодом у Польщі.

 

Після полагодження всіх університетських справ я не міг відмовити собі в приємності провідати знайомого безногого садівника у передмісті Праги, який за власною технологією вирощував карликові яблуні та груші, зрізуючи верхні гілки й пагони, щоб таким чином спонукати дерева розростатися вшир. Цей сад – як жива іграшка природи, від нього неможливо було відірвати очей. Виростити таке диво міг тільки справжній чех, який унаслідував агронауку й культуру своїх предків. Чехи та словаки в галузі агротехніки, агрокультури і культури взагалі були чи не найрозвиненішими у Європі, випередивши навіть німців.

 

Не можна не відмітити і їхнього русофільства, тобто москвофільства, у ті часи. Чехам можна було говорити будь-що, крім чогось поганого щодо росіян. Цього вони рішуче не бажали слухати, а людину, яка чимось у розмові (не кажучи вже про дії) зневажила російську націю, вважали своїм ворогом, гітлерівським агентом, готові були відправити на той світ. Знайомі чехи та українські емігранти (їх на цій землі приймали добре) застерігали мене від цього, тому я був обережним у розмовах, намагався не принижувати національні почуття корінного населення та почуття людей щодо тих, кому вони допомагали робити революцію. Словаки вже інші – більш прихильні до українців і насторожені відносно росіян.

 

Як же був здивований у 1969 році, коли у піонерському таборі в Брюховичах, що біля Львова, почув не лише від чеської молоді, яка там відпочивала, а й від учителів-чехів слова: "Русскіє, ідітє домой!". Така ось подяка "визволителям", що затримались у Чехословаччині надовго і почували себе там господарями аж до відомого чеського повстання й кровопролиття у 1968 році.

 

Протягом учбового року я переписувався з університетом, надсилав виконані завдання, отримував відповіді та рекомендації – все пунктуально і своєчасно. У свої наступні літні канікули знову відвідував Прагу, складав екзамени. Труднощів не мав, хоча в університеті, як і у всіх чехословацьких ВНЗ, не існувало екзаменаційних білетів, а на екзамені треба було розповідати весь матеріал, вивчений за програмою. Викладач чи комісія слухали досить терпеливо, ставили об'єктивні оцінки і переводили на вищий курс тільки при наявності знань.

 

Після завершення навчання оцінка з основного предмета "відмінно" давала право комісії присвоїти пошукувачеві звання доктора, "добре" – звання магістра, а "задовільно" – означало, що ти "задавив", тобто здав цей предмет і маєш вищу освіту.

 

Вже під час війни, у 1943 році, пробравшись крадькома через кордон Генерал губернаторства й Протекторату Чехії та Моравії (мене тоді розшукувало гестапо), я склав державний екзамен і отримав титул магістра філософських наук. Диплом був надрукований у топографії латинською мовою і скріплений сургучевою печаткою. Його визнавала радянська влада. В день обшуку і мого арешту в 1950 році він десь пропав, залишилась тільки копія.

 

На жаль, у середній школі, що розміщена по вулиці Б.Хмельницького (біля залізниці) в м.Львові, де я працював директором після війни, викладати українську мову та літературу не міг, тому що в університеті вчився за іншими (Смаль-Стоцького, Гертнера та інших авторів), не радянськими, підручниками. Довелося вивчати і викладати географію, історію та Конституцію УРСР. Як мовиться в старій приказці: "Вік живи, вік учись, а дурнем помреш". У час мого подальшого "курорту" на далекій Півночі, в Східному Сибіру та у Воркуті набув спеціальності хіміка, за якою працював після таборів, у тому числі й "на хімії" в Новому Роздолі, аж до пенсії, тому до педагогічної праці вже не повертався.

 

"ДУХ ОДВІЧНОЇ СТИХІЇ"

Спочатку треба сказати, що моєю дружиною стала Наталія Коритко (Наталія Павлишин народилась 28.01.1909 р. в с.Богатківці, померла 10.10.2006 р. у Філадельфії (США). Її батько – священик Мирон Коритко, мати – Марія Коритко), дочка греко-католицького священика з містечка Холоїва, яка мала педагогічну освіту, гарно малювала... Вона народилася на Поділлі у 1909 році. Згодом у нас появилися дві дочки – Божена і Роксоляна (Божена Ольшанівська (журналістка) і Роксоляна Гіліцінська (майстриня декоративного та прикладного мистецтва) нині проживають у США)...

 

У листопаді 1938-го, завдяки провідникові ОУН Лопатинського району Івану Війтовичу, жителю с.Завидче, і членові ОУН Миколі Лисаку, уродженцю с.Щуровичі, давши клятву-приречення, став я повноправним членом Організації Українських Націоналістів з підпільною кличкою "Вовк". До того часу досконало вивчив "Декалог", "10 правил українського націоналіста" і майже рік мене перевіряли та готували до такого кроку. "Декалог" починався словами: "Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя..." (звідси й назва оцих моїх спогадів). Симпатиком Організації був уже кілька років, а УВО – з часу перебування у "Пласті". Великий вплив на мої політичні переконання зробили польські шовіністи, несправедливі вибори, переслідування, пацифікації щодо українців, голодомор в Україні 1932-33 років, Дмитро Донцов та його "Вісник", пренумератором якого був з 1934 року, Бандера і Гасин, героїчні вчинки багатьох оунівців і, звичайно ж, убивство рукою Москви Євгена Коновальця у Роттердамі в 1938 році. Уже не лякали мене ні тюрми, ні катування, ні смерть.

 

Українське населення Галичини під гнітом Другої Речі Посполитої почало масово переорієнтуватись на ту ідеологію, яка проповідувала ідеї незалежності та соборності України і, звичайно, економічне процвітання. Щоправда, про економічні проблеми та модель економічного розвитку майбутньої держави у розмовах і часописах патріотичного напрямку говорилося мало, головне завдання – здобути незалежність і владу, а подальшу свою долю буде вирішувати народ шляхом голосування. Зрештою, ідеологія російсько-більшовицького шовінізму показала себе не тільки в СРСР – Третій Інтернаціонал, який базувався у Москві, з волі Сталіна розпустив свої кишенькові компартії в Польщі та Західній Україні (згодом їхні лідери будуть репресовані так само, як і лідери націоналістичного руху).

 

Європа сиділа на пороховій бочці війни, тримаючи в руках запалений факел. Про неминучість трагедії багатьох народів свідчили воєнні події в Іспанії та Фінляндії, а також ті приготування, що їх поспішно проводили Гітлер і Сталін, які нібито про щось домовлялися між собою, дружили в показушній ідеології соціалізму, а насправді мріяли про переділ світу. Йшлося до зудару не так між ідеологіями (гітлерівський фашизм і сталінський імпершовінізм були одного поля ягодами), як між двома зажерливими хижаками. СРСР проводив свою невдалу репетицію в Фінляндії, котра прагнула незалежності, а гітлерівська Німеччина відточувала свою зброю в Абіссінії, Іспанії, на Балканах. Крім Муссоліні в Італії, вона мала добрих послідовників і в Англії (Мослі), і в Франції (де-ля-Рок) і навіть у Бельгії та Польщі. Здавалося, що підкований фашистсько-нацистський чобіт ось-ось стане на горло усьому світові...

 

Українські націоналісти завдяки донцовському "Віснику" та іншим часописам, легальним і нелегальним, усе це вивчали і добре знали, тому не дивно, що відповідним чином будували свої плани.

 

На жаль, після вбивства Коновальця і виарештовування польською дефензивою чільних діячів Організація була майже розбита і в багатьох повітах некерована. Карти в руки репресивній машині дав архів ОУН, загублений, як вважається, її "канцлером" Омеляном Сеником десь на території Чехословаччини. Допоміг їй і особистий секретар Коновальця, а згодом Мельника Ярослав Барановський (про це свідчили документи, знайдені на початку Другої світової війни у Самбірському повітовому старостві). Проте патріотична самостійницька ідеологія отримувала все більше прихильників, у тому числі таких, як я. Їх треба було об'єднувати організаційно, а тому належало відновити, а місцями створити нові крайові, повітові, районні проводи і зв'язки. І робити це належало дуже обережно, так як польська поліція та її агентура тримали контроль над кожним містом і селом, над кожним українцем. Не міг бути винятком і я...

 

На початках мої завдання в Організації були такими: сплачувати внески, фіксувати з допомогою радіо відбірника (радіоприймача) та преси (крім "Вісника" – газети "Діло", Новий час", "Народня справа", "Голос Нації" та інші) політичні події, інформувати про них кого треба, магазинувати і випробовувати зброю, виконувати певні доручення. Часто доводилось бути зв'язковим між Війтовичем та вищим керівництвом, так як я, будучи вчителем і директором школи, мав свободу пересування і був поза підозрою поліції (як мені тоді здавалося). Допомагав підпільникам харчами, одягом, грішми, а також надавав їм, при потребі, піддашшя школи для переховування. Усе це треба було робити так, щоб і комар носа не підточив. Переживав за роботу. Досі вдавалося зберегти її за собою, захиститися, навіть у судах. О, ті суди запам'яталися на все життя!

 

Я вже писав, що у 1934 році, будучи в час літніх канікулів у Тяпчі, став на захист селян, що виступили проти сваволі сільського війта Диндина, і мав бути покараний, але завдяки адвокату Обмінському суд мене оправдав. Ще один конфлікт із польським законодавством стався у 1937 році. На вчительській конференції у Лопатин і я виступив проти пацифікаційних розпоряджень уряду і самого прем'єр-міністра Славой-Складковського, з допомогою яких влада знущалася з селян району. Це були різні примусові роботи і штрафи. Наприклад, великі штрафи накладались за непобілені огорожі, неналежним чином облаштовані відхожі місця і т.п. Страждали переважно нужденні українці. За "образу уряду" поліція і прокуратура повіту завели на мене карну справу і подали її в "гродський" суд Лопатина. Маючи певні знайомства, виграв і цю справу. Сторону звинувачення крив витягами з творів таких прогресивних письменників і публіцистів, як Бохенський, Бончковський, Лось та інші, де йшлося про неправильні дії уряду щодо національних меншин. Апеляцію поліції та прокуратури ще розглядав окружний суд у Золочеві, але там мене захищав досвідчений адвокат, якому довелося добре заплатити. Проте найбільше пригодилося знайомство з надлісничим Ставовчиком із Полоничної. Той звернувся за допомогою до помічника окружного прокурора Валіша і він зрезигнував (лишив поза увагою, зневажив (польськ.).) оскарження прокуратури повіту – суддям нічого не залишалося робити, як затвердити рішення Лопатинського суду.

 

Чи в наш час не відбуваються такі суди і чи не вирішують усе гроші та знайомства? Правда те, що польська судова система, як і силові структури, була оборонцем перш за все державної системи і поляків, а не українців. Але правда й те, що в судах можна було викрутитись, маючи добрі знайомства та гроші, найнявши крутіїв-адвокатів. Мабуть, після цього суду я попав під пильне око поліції... Згодом дізнаюся, що на мене була заведена справа, а всі мої кроки фіксувалися поліцією у товстому зшитку, який слідував за мною в усі місця проживання та діяльності (про це – згодом).

 

Щодо користі знайомств хочу навести ще один приклад із судового процесу, який відбувся у 1938 році. У Завидчі та в інших селах включно з Лопатином було заарештовано і віддано до Золочівського окружного суду біля 50 оунівців. Знаючи про жорстоке ставлення поляків до свого непримиренного ворога, можна було сподіватися всього. До найгіршого не дійшло через те, що один із завидчанських хлопців мав дівчину в Золочеві, батько якої був у числі 12 присяжних засідателів цього суду. Дівчина умовила батька, той – присяжних, і ті більшістю голосів сказали: "Не винні". Усіх підсудних негайно випустили з-під варти.

 

У зв'язку з арештами, Радехівщина мала великі втрати – українські патріоти гинули від тортур, мучились у концтаборах. Але на їх місце ставали нові когорти молоді, підготовленої у "Пласті", "Просвіті", "Соколах". Треба було відлагоджувати розірвані ланки зв'язків, поповнювати і створювати нові "п'ятірки", "трійки", готувати нових провідників, навчати людей володіти зброєю різних систем і калібрів, роздобувати і магазинувати цю зброю, а не тільки займатися збиранням грошових внесків, пожертв і розповсюдженням бофонів. Саме тому я, працюючий на добре оплачуваній державній посаді націоналіст, військовик, був дуже потрібний підпіллю. Не знаючи, але здогадуючись, що за мною можуть стежити, я придумував різні хитрощі у своїй підпільній діяльності, аби не бути викритим і заарештованим. Кожна моя поїздка по району мала відповідне прикриття – під претекстом відвідування вчителів, учнів, багатих і впливових людей тощо. Дружину і родину у свої підпільні справи не втаємничував.

 

Село Завидче мало вигідне для мене розташування між містами Радехів і Броди. До Бугу та Волині – рукою подати. Поруч, над рікою, розташувалося містечко Щуровичі, де мені доводилось бувати дуже часто. У селі, пройнятому від малого до великого українським патріотизмом, був сильний націоналістичний осередок на чолі з Іваном Війтовичем. Коли у 1938 році почались арешти, Іван перейшов у підпілля. Будучи весь час зі зброєю, він, Микола Лисак та Володимир Білостоцький переховувались то на піддашші хати щуровицького священика Мар'яна Плешкевича, то на підрі моєї школи, то в лісі. Я і священик забезпечували їх усім необхідним, у т.ч. свіжими газетами, тому зустрічалися з хлопцями часто. Поліції не могло прийти в голову, що директор школи і священнослужитель переховують підпільників...

 

Непогано знаючи різні види зброї, організував у своїй шкільній квартирі (дружина вчителювала у Холоєві) справжню зброярню та випробувальний полігон. Доводилось ремонтувати і випробовувати нагани й карабіни системи "Манліхер", що були на озброєнні підпільників, відливати олов'яні кулі, готувати патрони. Помешкання розміщене далеко від вулиці, мало непогану звукоізоляцію, тому все йшло гладко. Проте одного разу, при випробуванні "Манліхера", куля пробила аж три товсті дошки і пролетіла із свистом поміж хатами в поле. Чоловіки, які в цьому розумілися, згодом дивувались і розпитували один одного, чи не стріляв хто. Проте пострілу ніхто не чув.

 

Іншого разу куля, яку я відлив для нагана, при пострілі дала таку сильну віддачу, що наган ледве не вдарив мене в око. Очевидно, куля виявилась завеликою. До того ж мені трохи обпекло обличчя і в шкіру в'їлися дрібні частинки незгорілого пороху. З того могли бути великі неприємності, тому невідкладно звернувся за допомогою до знайомого лікаря.

 

Доводилось часто зустрічатися з підпільниками то в лісі, то в полі, увечері або вночі, аби щось передати їм чи переказати. Іноді брав із собою дівчину котрогось із цих хлопців, а люди, які бачили мене з нею, ставилися до цього з осудом. Можливо, мала якісь підозри й дружина...

 

Після кількох місяців бурхливої діяльності мене поіменувапи заступником районного провідника ОУН. Арешти продовжувалися. В околиці Завидча попав у руки поліції підпільник із Золочівщини Андрій Майба, про якого я ще не раз буду згадувати. У Виткові був важко поранений і заарештований надрайонний провідник Степан Свистун. При спробі втечі він дістав аж 22 кулі, але залишився живий. Одна куля пройшла через горло, і він мав підставу в тюрмі удавати з себе німого. Коли ж, нарешті, Друга Річ Посполита впала і в'язні отримали волю, всі здивувалися, що Свистун не тільки заговорив, а й закричав від радості. Його я зустріну в 1944 році у групі "Північ" Української Повстанської Армії на посту командира батальйону. Розповідали, що з цим батальйоном, у нерівних боях, він пробився аж до Холодного Яру.

 

В кінці літа нашу організацію спіткало велике нещастя – загинули Іван Війтович, Микола Лисак і Володимир Білостоцький. Якимсь чином повітова поліція довідалася, що вони знаходяться у закинутій старій клуні біля села Батиєва. Кількадесят поліцаїв у металевих шоломах та із захисними щитами оточили клуню і кричали, щоб оунівці здавалися. Хлопці відстрілювались до останнього набою, залишеного кожним для себе. Нарешті поліцаї обстріляли солом'яну стріху клуні запальними кулями – і вона загорілася. Перед тим, як прийняти смерть, оунівці співали "Ще не вмерла Україна". Їхні обгорілі трупи люди поховали на місцевому цвинтарі. Коли згодом поляки були притиснуті з усіх сторін ворожими військами і вицофалися в "ойчизну", жителі Батиєва і навколишніх сіл перепоховали героїв з великими почестями, насипали їм високу могилу.

 

Після цього я втратив будь-який зв'язок з мережею ОУН. Шукаючи контакту, поїхав у Львів до сестри знаного мені націоналіста Богдана Кравціва, вихідця з Радехівщини, яка працювала в "Маслосоюзі". Проте вона не захотіла розмовляти з невідомою їй людиною. Повернувся у Завидче ні з чим.

 

"Мухи стають найбільш кусючими тоді, коли мають здихати" – ця приказка справджується стосовно поляків у 1938-39 роках. Панська Польща відзначалась особливою жорстокістю щодо українців протягом усього періоду свого панування в Західній Україні. Історичні традиції магнатів-поневолювачів у поверсальській європейській державі свято зберігались і вдосконалювались. Особливо лютували колоністи, які вже обжилися по селах і відчували себе панами над українським "бидлом". На їх боці завжди були поліція, суди і влада, як і в часи козаччини.

 

Осадників з центральної і західної частини Польщі ставало все більше. Ними обсаджували найкращі землі, переважно поміщицькі, які перед тим розпарцельовували. Для них держава заздалегідь будувала цілі сільськогосподарські колонії з усім необхідним, аби приїжджі могли одразу ж братись до обробітку землі. Це їх і приваблювало. Кожна колонія, навіть оселя поляка, була під охороною воєнізованих формувань під назвою "Стжелец" ("Стрілець"). Ця назва говорить сама за себе...

 

Держава будувала для осадників добротні школи з енергійними вчителями-поляками, нові костьоли із завзятими ксьондзами – будучи добре забезпеченими, вони мали спільно і швидко полонізувати місцеве населення. До їх забезпечення належали також земельні наділи, ділянки лісу, безплатні дрова та інше. Учитель і ксьондз були найактивнішими помічниками уряду в ополячуванні українців.

 

Дійшло вже до того, що узаконювалось будь-яке свавілля. Наприклад, не можна було продавати землю, ліс чи інше майно не полякам. На прикордонні з Радянським Союзом урядовці мали право виселяти українців з прикордонної смуги без компенсації за завдані збитки...

 

Звичайно, весь народ не може бути підлим і злостивим. Я знав багато розумних, інтелігентних поляків. У протестних акціях робітництва у Львові проти пануючої верхівки брали участь і українці, і поляки, і євреї. На відомому Святоюрському процесі судили не тільки українських комуністів, а й польських. У похороні Владислава Козака в 1936 році брало участь майже все робітництво Львова.

 

Не було в Польщі толеранції й поміж націоналістами – не тільки різних національностей, а й одної крові. Толерували між собою поки що тільки нацисти і фашисти різних мастей. Гітлер допускав таку слабкість доти, доки нацистська Німеччина не зміцніла мілітарно і не розширилась територіально. Хоч українські націоналісти ніколи й за ніяких обставин не були нацистами, як їх пробувала представити радянська пропаганда, проте вони хотіли зіграти на цій "слабкості" Гітлера. Що з цього вийде у майбутньому – побачимо.

 

ПОЧАТОК НІМЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ. ВТЕЧА З ПОЛОНУ

Німці спочатку всіх приспали: СРСР – договором про ненапад, Польщу – обіцянками про співпрацю та осяйними перспективами добросусідства. Зарозумілі польські пани швидко розтоптали отой куций Версальський трактат щодо прав українців і робили одну політичну помилку за другою. В один час їхня преса пістрявіла карикатурами на Гітлера й Герінга, іншого разу президент Польщі Мосціцький з претензійною міною володаря знимкувався з Герінгом у Бєловезькій пущі, де вони разом полювали на зубрів. То преса не могла нахвалитися тим, що Герінг поздоровив з досягнутим успіхом хор Дана і тенора Кепуру після їх концерту в Берліні, то "стшельци" бігали по містах та селах і палили зроблені з соломи й просмолені чучела Гітлера... Усе це не мало підтримки навіть серед польського населення.

 

Політичний горизонт 1939 року надовго закрили грозові хмари. Ось уже розчленована Гітлером Чехословаччина (з допомогою Тіссо та його запроданців). Недовго проіснувала Карпатська Україна, зненавиджена Сталіним (коли організувалось і заявило про себе Закарпаття, то "вождь усіх часів і народів" приблизно так глузував на черговому з'їзді ВКП(б): "Оно, как эта козявка, подбоченилось и захотіло присоединить к себе остальную часть Украины..."). Німці дали свободу дій своїм угорським прибічникам і ті розгромили нечисленне військо Карпатської України, яке окремими групами з боями змушене було відступити в Карпати. Це був дуже тривожний сигнал для нас, оунівців.

 

Нові господарі Закарпаття розстріляли Михайла Колодзінського (З інших джерел – загинув у бою. Написав також працю "Українська воєнна доктрина".), який нещодавно воював на боці фашистів у Абіссінії та Іспанії, мав чин полковника і був автором цінного для ОУН твору "Партизанка".

 

Те ж саме було б і з командиром Свалявської військової округи Осипом Карачевським, якби він не володів перфектно німецькою мовою та не зіграв роль чистокровного арійця перед мадярами. Ледве зумів уникнути розправи і член Головного проводу ОУН Я.Барановський.

 

Гітлерівцям легко вдавалися усі провокації та завойовницькі акції у Європі. Терпіти у себе під боком Польщу, яка закривала їм шлях до Прибалтики і на Схід, вони уже не могли. Тим більше, що про все було домовлено з правителями Союзу. Розсудливі політики у Варшаві, хоч і запізно, вдарили у дзвони тривоги. А беки та ридзи горлали: "Nie damy ani guzika od kamizelki! Nie damy si odephnac od Baltyku!" ("Не дамо навіть ґудзика від безрукавки! Не дозволимо себе відсунути від Балтики!"). Про Поморський коридор чи Сілезію для німців вони й чути не хотіли. А віддадуть пізніше все.

 

Свого часу, помимо великих перешкод зі сторони поліції, завдяки сприянню деяких офіцерів 61 полку, президент Польщі надав мені військове звання підпоручника. Отримавши від держави значну суму грошей на пошиття мундира, придбання шаблі й пістолета, я згодом, у дні державних свят, перетворювався на такого бравого польського офіцера, що панянки задивлялись, а дехто з чоловіків заздрив. Не було чому заздрити...

 

В кінці травня 1939 року прикликали мене в 61 полк, який згодом був розгорнутий до бойового стану: мав 4 тисячі озброєних вояків, легкі гарматки та мінометний підрозділ, саперний, зв'язковий, протигазовий і санітарно-медичний відділи. Щодня проводились запізнілі маневри та муштра. Явно не вистачало набоїв, мін і снарядів, надто мало було гармат, особливо протитанкових. Я відчував велику тривогу. З поширюваної тоді масової пропаганди виходило, що "боятися нам нічого, бо німець, хоч і зухвалий, але надто безпечний, у тактиці та військових хитрощах нас не перевершить, значна частина танків, як і літаків, у майбутнього противника обшиті не металом, а диктою"... Офіцери знали про справжню твердість німецького духу та міць його зброї, а затуркані солдати вірили усяким дурницям. Ворога краще переоцінити, ніж недооцінити.

 

Першого вересня 1939 року криклива польська пропаганда притихла: гітлерівська потвора почала підминати під себе Великопольщу. Наш полк зайняв позиції побіля шосе Бидгощ-Познань, де ми й окопалися. Правда, більшість солдатів закопалися в землю не досить глибоко, вірячи у перемогу польської зброї. Розвідники доповіли, що гітлерівці уже захопили всю Познаньщину і наближаються до Бидгоща. Вранці 4 вересня на шосе появився авангард німецьких танків та мотоциклістів, який ми обстріляли з гарматок та мінометів, не завдавши ворогові жодної шкоди. Зовсім не диктові танки й небоязкі мотоциклісти, розвідавши наші позиції, розвернулися і відступили...

 

Після цього десятки танків пішли на нас півколом, беручи ніби в обценьки. Ні піхоти, ні мотоциклістів за ними не було. Ось вона, арійська самовпевненість!

 

Наші дві протипанцерні гарматки, вистрілявши усі снаряди (було їх тільки 13 на гарматку), все ж підбили 5 танків, після чого мусили замовкнути. Ех, якби хоч 20 таких гарматок і більше снарядів!.. Решта сталевих потвор, стріляючи з гармат і кулеметів, методично, крок за кроком знищували нашу живу силу. Хтось кидався з гранатою, хтось – із карабіном, у відчаї, під гусениці. Танки більше не горіли і не зупинялись, а, оточивши полк, хрест-навхрест толочили землю та людей.

 

Командир полку Коркозович, мабуть розуміючи, що загибель неминуча, піднявся на весь зріст і був скошений німецькою кулею. Перед боєм він поіменував мене поручником (у бою мав на це право) і призначив, на випадок чого, своїм заступником. Наказав перебувати у задньому рові. Це мене і врятувало від неминучої загибелі, бо танки чомусь обминали цей рів. Через годину командувати вже не було ні ким, ні чим. Від крові червоніла земля, частинки потолочених тіл висіли на придорожніх деревах і навіть на телефонних дротах. Я зірвав із своїх погонів офіцерські відзнаки і став подібним до рядового, адже обмундирування польських солдатів та офіцерів на війні було однакове (відрізнялись тільки наявністю зірочок на погонах).

 

Німці повилазили з танків і безпечно оглядали результати своїх діянь. На шосе стояли їхні командири, між якими був і фельдмаршал. Живими на побоїщі знайшли нас 4-х: мене, підпоручника і 2 солдатів-поліщуків. Нас привели на огляд вищого командування, навіть не забравши зброї. Після оглядин веліли йти на захід і зголоситися у таборі для військовополонених. Табір був біля шосе, на відстані десятка кілометрів. Конвоїрів до нас не приставили. Будучи в стані шоку, ми, мов слухняні дурні, самі себе завели в полон, несучи зброю, яку хто мав. Уже біля входу в табір я опам'ятався і заховав свого пістолета "Віс", прив'язавши його під штаниною до ноги нижче коліна. Зброю нам наказали кинути на купу такої ж, тобто польської, зброї, що ми й зробили. "Віс" залишився при мені.

 

Цей табір був розміщений на стерні – наче загінка для худоби, що мала йти на забій. Його обгородили колючим дротом в один ряд – і все, навкруги – жодної будівлі. Самовпевнені гітлерівці, мабуть, думали, що це – найкраще, найбезпечніше місце для військовополонених, що ніхто не втікатиме. Так воно й було, доки через пару днів ми не зголодніли та не намерзлись уночі на голій землі. Годували нас раз на день картоплею, звареною в лушпинні. Перепадало кожному по 2-3 картоплини, іноді прогнилі. Бракувало води. На щастя, ми мали при собі повний військовий еквіпунок. Але їстівних запасів вистачило ненадовго. Глянувши на себе в дзеркальце, я не впізнав себе: голова вкрилася сивиною – мабуть, на тім страшнім полі бою…

 

Нами ніхто не цікавився. Двоє вартових уночі, ніби навмисне, аби всі знали де вони знаходяться, смалили цигарки. З моєю пропозицією втікати погодився тільки підпоручник, який був поляком за національністю, а два вояки-поліщуки від цієї затії відмовились. Не довго думаючи, ми взяли свої манатки й опівночі пішли у напрямку, протилежному до вогників цигарок охоронців. Нарешті ці вогники і табір залишились далеко позаду, а ми, двоє утікачів різної національності, рухались в одному напрямку – на Схід. Біда і неволя ніби зріднили нас...

 

Рухались тільки вночі, а вдень відпочивали та переховувались у гаях, лісочках, яругах. Іноді підходили до якого-небудь села, аби підживитися. Польські селяни – великі патріоти: вони нас ганьбили за поразку, лякали собаками, проганяли, так що з їжею було сутужно. Декому доводилось погрожувати зброєю, аби відвоювати скибочку хліба, пару яєць чи картоплин. Нарешті досягли Вісли й околиць міста Фордон. Поруч був напівзруйнований міст, але його охороняли гітлерівці. Вирішили долати цю глибоку ріку майже кілометрової ширини уплав. Коли настала темрява, зробили собі з одягу наплечники і полізли у холодну воду. Спочатку пливли майже впритул. Течія була досить сильною, вона знесла нас униз на декілька кілометрів. Залишалося біля 100 метрів до берега, але ми так знесиліли у холодній воді, що раз у раз ішли на дно. Мені якось удавалося відштовхуватись ногами від дна і випливати, хапати ротом живлющого повітря і наближатись до рятівного берега. Мій напарник якоїсь миті зник під водою і більше не виплив. Шукати його – означало втопитись самому... Ось і мілина. Я виповзаю на берег, лежу знеможений. Підпоручника ніде не видно – напевне, він уже розмовляє з Богом. А мені ще доведеться помучитись на цій землі.

 

Викрутивши мокрий одяг, надів його на закоченіле тіло, заліз у кущ лозини і заснув мертвецьким сном. Збудився, коли вже сонце підбилося високо і трохи потепліло. Добравшись того дня до якогось села, нехтуючи безпекою, попросився до крайньої бідняцької хати, де мене, нарешті, накормили. Аж тоді стало легше на душі. Ночував то у полі в копиці отави, то в лісі на сухих гілках. Ішов цілими днями, аж до пізнього вечора, кілька діб. Іноді просився на попутну підводу, і мене добрі люди підвозили, уже не лаючи та не відганяючи від себе. Добравшись до теренів Люблінського воєводства, полегшено зітхнув – скрізь були українці, які мене розуміли з півслова і допомагали, чим могли. Добротний військовий одяг довелося виміняти на стареньку селянську одіж та продукти. В українських селах було значно безпечніше, тому я відважувався ночувати у хлівах чи в клунях і стодолах – на запашному сіні. Досі не можу зрозуміти, чому поляки відганяли від своїх хат побитого польського вояка, а українські селяни – приймали з відкритою душею...

 

На Радехівщині застав уже іншу владу – так звану "білу". Ця назва походить від білих нарукавних опасок носіїв цієї "влади". Її у час безвладдя, коли поляки втікали, а червоні "визволителі" ще не прийшли, організовувало населення, щоб захиститися від мародерів з колишньої польської армії, які чинили грабежі, розбої та вбивства. Ініціаторами були вчителі, лікарі, адвокати й інша інтелігенція. Для самооборони та підтримання порядку створювалась і тимчасова міліція.

 

Це вже нова стихія для таких як я, але мені, знесиленому та пригніченому всім пережитим, було не до того. Переживав за свою родину, за дружину та дітей – що з ними?..

 

КЛОПОТИ З ДРУЖИНОЮ. ОРГАНІЗАЦІЯ ТИМЧАСОВОГО ПРАВЛІННЯ У РАДЕХОВІ. НОВІ ЗАВДАННЯ

Без документів, у подертому селянському одязі найперше навідався до батьків дружини. Двоє малих дітей були під опікою домашньої робітниці Тацьки, а хвора дружина перебувала на лікуванні у Львові. До того її оперували у Бродах на карбункул, але почалась війна і на шпиталь упала німецька авіаційна бомба. Весь обслуговуючий персонал шпиталю на чолі з головним лікарем, який саме оперував пораненого польського генерала, загинув. Рятувальники витягнули з-під завалів тільки двох жінок, ледь живих. Одною з них була моя Наталка. Про це поліція повідомила батькам, і рідний брат спочатку привіз її у Радехівський шпиталь, а відтак змушений був везти аж у Львів. Проте і там, у шпиталі №4 на вулиці Пирогова, не спішили братись за лікування прооперованої і контуженої жінки. Лікарі на чолі з якимсь Малисом були так заклопотані розкраданням безгоспного у міжчассі майна, що їм було не до хворих. Через відсутність належного догляду та перев'язок у моєї дружини двічі починалося зараження крові. Якимсь чудом вона вижила, але у шпиталі пролежала довго.

 

За два тижні війни Великопольща була майже знищена як держава. Зі Сходу втікали без бою вгодовані вояки на баских конях і на возах, а із Заходу – недобитки. Усі потребували матеріального і харчового забезпечення від місцевого населення, так як держава про них уже не могла подбати. Шукаючи порятунку, вони були готові на все. Банди з решток моторизованої дивізії генерала Владислава Сікорського бушували в околицях Радехова. Ширилась чутка, що ці рештки підуть у напрямку Берестечка, що армія червоних має відібрати в Польщі і зайняти споконвічні українські та білоруські землі. Робили свою чорну справу й місцеві бандити, грабіжники різних національностей. Народ ждав захисту – як не від своїх, тобто оунівців, то від червоних.

 

Не гаючи часу, я почав шукати своїх політичних однодумців, аби отримати від них хоч якусь пораду чи інструкцію як діяти. Але швидко переконався в тому, що на теренах Радехівського повіту являюсь чи не єдиним провідником ОУН, бо усі решта поки що в тюрмах або загинули. За відсутності інструкцій згори треба було діяти так, як підказували обставини. На щастя, зустрів у Завидчі Івана Тимчишина, оунівця, який був заарештований у 1938 році, суджений і оправданий Золочівським окружним судом. Тепер він став моєю правою рукою і найвірнішим помічником. Ми дійшли до спільної думки, що треба брати владу у свої руки. Але робити це так, ніби нас уповноважили червоні комісари. Де їх шукати? Послали у розвідку одного хлопця в сторону Волині. Через день він повернувся і сказав, що червоних там ще не видно, а поляки – як у себе вдома.

 

Телефоном не можна було ні з ким зв'язатися, бо телефоністки-шовіністки поки що розуміли і слухали тільки своїх, себто поляків, особливо військових. Тоді я заставляю секретаря громади містечка Щуровичі спорядити для мене підводу і виїжджаю в Броди. Довідуюсь, що там уже створений повітовий революційний комітет на чолі з колишнім політв'язнем-капезеушником Олексюком, заступником якого є такий же "фрухт" Брюменфельд. Вони мене радо прийняли під тим соусом, що я – колишній сельробівець, і порадили організувати такий же ревком на Радехівщині. Мовляв, до приходу справжньої радянської влади ми зобов'язані спільно підтримувати порядок, не допускати грабежів та розбоїв. Вони не сумнівалися, що Західна Україна буде незабаром прилучена до Радянської України. "Це ще вилами по воді писано, – подумав я собі. Ану ж захоче сказати своє слово ОУН на чолі з Мельником, вийде з тюрми Бандера...". Як би то не було, а владу треба брати!

 

Наступного дня ми з Тимчишиним, узявши собі до помочі адвокатського кандидата з Лопатина Григорія Осінчука, який, хоч і не був членом ОУН, але добре знав Радехівщину, був непоганим оратором, знавцем законів, що тоді мало велике значення, та ще кількох дужих хлопців, на сільському возі, запряженому сухореброю кобилою, тріумфально в'їхали у Радехів. Не можна сказати, що нам зраділи, коли ми відрекомендувалися так званому начальнику так званої "білої" міліції повіту Дяківу. Пан Дяків, що мав під собою з десяток розбишак різного гатунку, скорше злякався, аніж зрадів, коли дізнався, що я – "представник радянської влади". Начміл оговтався і зрадів тільки тоді, коли отримав від мене вказівку негайно замінити білі нарукавні пов'язки на червоні, набрати ще з 50 міліціонерів і всією командою підтримувати у місті та повіті зразковий порядок – аж до прибуття "високопоставлених представників Радянського Союзу". Він тут же побіг виконувати моє доручення.

 

З настроїв городян, розмов між ними стало зрозуміло, що більшість чекає приходу червоних з нетерпінням та цікавістю: мовляв, що вони нам принесуть?.. Різна босота неприховано раділа. Того ж дня був проведений мітинг, на якому я оголосив про створення "революційного комітету", тобто тимчасової радянської влади на чолі зі мною, який буде діяти до приходу влади більш повноважної. Закликав людей підтримувати у місті порядок і неухильно виконувати вимоги ревкому та міліції. Швидкими темпами було підготовлено і розклеєно відозву "ревкому" до населення повіту, виготовлено печатку з серпом та молотом, підібрано кандидатури на різні посади. Людей собі на допомогу ми підбирали спільно – я, Тимчишин і Осінчук – з числа освічених, національно свідомих українців. Вигнавши на вулицю повітового старосту, який колись ревно служив колонізаторам, ми зайняли будинок староства і розгорнули кипучу діяльність. Було перебрано в наші руки також відділення Держбанку, податковий і земельний уряди, лічницю, залізничний вокзал, палац графа Бадені, усе військове спорядження і склад зброї, кілька автобусів і автомобілів. На залізничній станції взяли під охорону цистерни, наповнені бензином і гасом. За моїм наказом було негайно відкрито усі крамниці, харчевні, школи... Не підкорялись тільки залишки польської поліції, які забарикадувалися у своїй будівлі. Та брати приступом цю будівлю не довелося, бо наступного ранку вона виявилась пустою – останні поліціянти "вивтікали", як мені доповіли, у напрямку Львова.

 

Почувши, що потрібні патріотично налаштовані люди, оунівці самі зголошувались і пропонували свої послуги. В обідню пору в їдальню, де я підкріплявся, зайшов і дійсний повітовий провідник Богдан Казанівський, який вийшов з тюрми разом з іншими членами та провідниками ОУН, що залишилися серед живих. Ми обмінялися необхідною інформацією, я склав короткий звіт про події та діяльність – свою й організації – за час його відсутності. Казанівський усе схвалив і наказав продовжувати розпочаті справи разом з формуванням "ревкому", але у прискореному темпі, бо червоні уже близько.

 

Узявшись керувати повітом, тобто виконувати функції голови повітового правління, я наказав створити відповідні відділи та служби: відділ народної освіти (створював і керував сам); відділ здоров'я – доручив досвідченому лікарю Ваврику; відділ торгівлі – директорові повітового союзу кооперативів Маланяку; відділ соціального забезпечення – пані Купчинській. Редактором повітової газети і представником селянства призначив Осінчука, представником робітництва – працівника Радехівського млина Заторського, якого рекомендували збори робітників, начальником пошт і зв'язку – Панасюка (особистого секретаря адвоката Селезінки), начальником банку та фінансових справ – колишнього працівника банку (прізвище не запам'яталося). Секретарем цього тимчасового повітового уряду став Іван Тимчишин. Головою міста городяни обрали Селезінку, широко відомого за Польщі через ведення ним резонансних справ, у т.ч. політичних. Будинок суду і пуста на той час тюрма були під контролем начміла Дяківа. Для організації у повіті народної освіти я взяв собі на допомогу двох досвідчених учителів – Сполітакевича (згодом став шкільним інспектором) і Головчука (мав доручення організувати у Радехові десятирічку). Майже всі колишні державні службовці повіту залишалися на своїх місцях (крім старости).

 

Тимчасом 17 вересня радіо поінформувало, що "польський буржуазний уряд" перестав існувати, що західноукраїнські землі приєднуються до Радянської України, західнобілоруські – до Радянської Білорусії, а Польща аж по Буг і Сян має належати Німеччині. Я разом із спільниками роз'їжджав на автомобілі по містечках і селах Радехівщини, де ми проводили масові мітинги, оголошували, що вся влада у повіті належить "ревкому". При цьому створювали у кожному населеному пункті тимчасові правління на чолі з членами або симпатиками ОУН. З цього дуже дивувалися деякі неусвідомлені українські патріоти, які знали мене особисто: мовляв, Павлишин запродався більшовикам, а нам досі очі замилював... Це для підпільника – найвища похвала!

 

Отже, приймали мене по-різному. Більшість зустрічей проходили бурхливо, як наприклад, у Топорові. Там колишня поліція на чолі з комендантом Слезаком перефарбувалась моментально, познімавши польських гербових орлів із своїх кашкетів і з будинку станиці. Порядки лишалися ті ж самі, і це влаштовувало поляків та євреїв, котрі благали залишити їм поліцію в тому ж складі. Натомість українці домагались арешту коменданта і кількох поліцаїв, які не одному залили сала за шкіру. Але то був поодинокий випадок у повіті, коли поліція не розбіглась, а ждала для себе присуду.

 

Потік відвідувачів до кабінету голови правління, тобто мого, не припинявся ні на хвилину. Люди йшли зі скаргами та пропозиціями, заявами і порадами що слід і не слід робити, пропонували свої послуги. Учителі цікавились новими програмами навчання, просили їх у мене. Сільських господарів турбувало, чи будуть колгоспи, а бідноту – коли почнуть ділити панські фільварки та землю...

 

Найцікавішу зустріч мав я з греко-католицьким священиком Павлосюком (мабуть, із Оглядова), який прийшов до мене у цивільному одязі (нечувано на той час) і вручив особисту заяву. В ній детально описувалось, як обставини змусили його стати греко-католицьким священиком, хоч він цього не хотів. Мовляв, бідні батьки не могли дати йому належної освіти після закінчення гімназії. Прийняли тільки у греко-католицьку академію – через те, що він родом із православної Волині. Насправді ж він від дитинства – не віруючий і хотів би тепер стати учителем, знаючи, що радянська влада до священиків неприхильна. Я пожалів його і дав призначення на учительську роботу в село, адже вчителів-українців тоді бракувало. Яким же було моє здивування, коли у 1946 році, будучи завідувачем райвно, прийшов у Святоонуфріївський монастир, що у Львові, аби покопатися в архіві, і застав там цього Павлосюка – в рясі! Він був настоятелем тої церкви, згодом – підвищений у чині, пописував статті, які друкувалися у православному віснику. Невідомо тільки, як і де він пережив німецьку окупацію... Такі ось метаморфози траплялися з безпринципними людьми, різними перекинчиками.

 

19 вересня, коли приїхав у Завидне, аби провести мітинг, то у приміщенні читальні "Просвіти" попав на інший мітинг, організований військовим комісаром Ярмолою, що прямував із взводом солдатів у Радехів. Разом з ним був військовий комісар для Кам'янки-Струмилової (Камянки-Бузької) Сергієнко. Після мітингу, на якому вони довго розказували про Радянський Союз, його визвольну місію і свої владні повноваження, я постав перед ними і розповів про себе та свої самонадані повноваження. Він засміявся і попросив розказати біографію. Згодом часу для розповіді про те, який я палкий прихильник Радянського Союзу і діяльний сель-робівець, було багато, бо ми разом їхали у Радехів. Ярмола тільки дивувався, що мною самочинно створено якийсь "ревком" на території, зайнятій Червоною армією. Але сказав: якщо вже він є, то, мабуть, шкоди не принесе. Хай собі існує паралельно, доки не створиться нова влада повіту. Так ми з ним дійшли згоди.

 

У новому військовому управлінні, яке очолив той же комісар Ярмола, знайшлося місце й для мене – посада заступника голови і одночасно завідувача наросвіти та представника інтелігенції повіту. Із призначених мною керівників залишилися майже всі, в т.ч. Тимчишин – як секретар. Головою міста залишено на деякий час адвоката Селезінку.

 

Вільних місць учителів у школах повіту було багато (вчителі-поляки повтікали чи поховалися), тому вчителями з мого подання ставали люди, які мали хоч якусь освіту. Радехівську гімназію імені Бадені було швидко реорганізовано в десятирічку. Із вчителями та директорами шкіл щодня велась якась робота, вирішувалися підняті ними проблеми. Ентузіазму мені не бракувало, та треба було пам'ятати і про Організацію та її завдання, допомагати підпільникам, які активізувались.

 

Пошарпане поляками оунівське підпілля швидко відроджувалось, маючи завдяки діям комісарів та НКВД чимраз то більше симпатиків і членів. Найчастіше його ряди поповнювала молодь із того "доросту", що у містах і в селах уже дістав відповідну підготовку та виховання. Польських грошей та зброї, залишених колонізаторами, у міжчасі не бракувало. Арсенали зброї перенесено у лісові сховища, надруковано велику кількість брошур та листівок, які треба було весь час розповсюджувати. Кадрів для цього вистачало. Не одного націоналіста мені вдалося прилаштувати на роботу в торгівлі, на пошті, в друкарні та редакції газети, у школі...

 

Підпілля усіма способами попереджувало населення про те, що війна між Німеччиною та СРСР неминуча, бо Гітлер уже завоював пів Європи і не знає поразок. Людей готували до того, що ми мусимо стати на бік німців і використати історичний шанс – де два б'ються, там третій користає... Переважна більшість українців сприймала це і нишком обговорювала. Не знали на яку ногу стати євреї, бо розуміли, що їх чекає в разі війни...

 

Незабаром на мене посипалися доноси, які спочатку проходили через руки Тимчишина, а вже потім попадали чи не попадали в руки Ярмоли. Найбільше старалися скомпрометувати мене багаті жиди, котрі переживали за свої багатства і тому хотіли приподобитись більшовицькій владі. Вони не гребували навіть доносами на українських патріотів. Через них не один постраждав і навіть позбувся життя. Вони писали, що мене вже не раз судили за націоналістичну діяльність, що я друкував статті в націоналістичних газетах та інше, але жодних конкретних доказів не надавали.

 

Услід за Ярмолою приїхав представник НКВД і почав створювати міліцію. Мали свій осідок у Радехові й прикордонники. Начальник НКВД повіту брав участь у засіданнях управління. На одному із засідань він заявив, що я – колишній націоналіст і про це є переконливі докази. Доки збиралися ці докази, я ще працював. На наступному засіданні він уже вимагав, щоб Ярмола звільнив мене з посади заступника та інших посад і скерував на попереднє місце праці, тобто у Завидне. Незабаром Тимчишин поінформував мене про арешт Панасюка й Селезінки – треба було готуватися до найгіршого. Органи НКГБ виявили, що Селезінка у 1919 році був головним інтендантом УГА, а згодом – активним діячем УНДО. Слідчі не взяли до уваги те, що він був одним з ініціаторів переходу частини УГА на чолі з генералом М.Тарнавським на сторону більшовиків. Саме він згодом урятував генерала, коли петлюрівський військовий трибунал засудив його до страти за той перехід до більшовиків. Нова влада переслідувала і карала за події давно минулих днів і навіть за те, що ми, оунівці, боролися проти польських гнобителів. Переслідувала за самостійницьку ідею, за Україну, за релігійні переконання...

 

Серед документів колишнього повітового інспекторату шкіл знайшов свою справу і зошит із записами польської поліції, у яких мене охарактеризовано як "скритного і небезпечного націоналіста", за яким треба постійно вести нагляд, спіймати на гарячому й заарештувати. Небезпечні документи тут же знищив.

 

Нарешті викликав Ярмола і наказав віддати службового пістолета, печатку і всі документи, що я й зробив негайно. Він скерував мене у Завидне на посаду директора школи і побажав плідної праці на ниві освіти та у підготовці майбутніх виборів. Узявши свою, все ще хвору, дружину та дітей, з тривогою і непевністю поїхав на місце призначення.

 

Репресії у повіті й у всій "визволеній" Західній Україні посилювались. Комісари, енкаведисти та їх прихвосні торжествували....

 

ОУН у цих важких умовах більшовицького терору треба було зберегти людей, розширити мережу і контрпропаганду, зав'язати стосунки із закордонними центрами та державами, які підтримували національно-визвольний рух українців, зміцнитися фінансово і матеріально, зібрати і зберегти до слушного часу зброю, яку залишили поляки. Цим і зайнялися усі її члени, які діяли в Галичині.

 

Найперше було відновлено розірвані зв'язки, посилено Службу безпеки (СБ), надіслано в низові осередки інструкції про те, що робити і як ставитись до комісарської влади, видрукувано багато агітаційних газет і брошур (доки польські гроші, які у той час самі лізли в руки, ще мали ціну). Вихід Степана Бандери з тюрми улив додаткову порцію надії кожному підпільникові, додав ентузіазму.

 

Коли знову освоївся у с.Завидче, відновив навчання дітей у школі, то мав трохи часу для роздумів. Чому до мене причепилися енкаведисти – адже у них нема жодного конкретного доказу моєї націоналістичної діяльності? Плюгаві доноси жидів, судові процеси, патріотична замітка в газеті не могли дати вагомого приводу для переслідувань...

 

Наступної неділі мене провідав Тимчишин і трохи розвіяв сумніви. Він вважав, що мої неприємності почалися відтоді, як один із комісарів на прізвище Козлов поїхав у село Лашків і мав там розмову з греко-католицьким священиком Йосифом Яворським та його синами. Я ж був знайомий з тими двома синами Яворського, які жили в бурсі Народного дому у Львові в 1926 році – саме тоді, коли мене вигнали з бурси. Вони подали комісарові цю справу так, ніби я вже тоді розповсюджував націоналістичну літературу, займався політикою, тому й був виключений з бурси. Можливо, старий Яворський наговорив щось про мене й від себе (усі священики повіту знали мене через тестя – отця Коритка з Холоєва) – і пішло-поїхало.

 

Тимчишин попередив, що треба бути готовим перейти в підпілля, бо у повітовому управлінні про мене говорять неприхильно, дехто навіть називає ворогом радянської влади. Він також не виключав того, що деякі з арештованих націоналістів, які знали мене, не витримають тортур і видадуть. Про загрозу арешту я повідомив ґрипсом, тобто шифрованою запискою, повітового провідника. Готуючись до втечі, перевіз дружину з дітьми у Холоїв, до її батьків.

 

Через два дні отримав записку від Тимчишина, що нам треба терміново зникнути з поля зору комісарів та НКВД, бо арешт неминучий. Зібравши у наплечник найнеобхідніші речі, я того ж вечора пішов на зустріч із Тимчишиним, яка мала відбутися у лісі за селом. Іван уже ждав мене в умовленому місці й сказав, що треба йти в напрямку Сокаля по наданому нам зв'язку мережі ОУН. Ідучи лісами, полями, оминаючи села, ми вийшли до села Паториці, що на Сокальщині. Там зустріли місцеві підпільники, які мали завдання переправити нас через Буг – за кордон.

 

Одної темної ночі на початку листопада 1939 року оунівець "Марко" своїм човном благополучно перевіз нас через Божу ріку, і ми опинилися на польському (точніше німецькому) боці в селі Завишня. Там уже зібралося багато таких утікачів, як ми. Услід за нами перебрався через кордон і повітовий провідник Богдан Казанівський, котрому загрожував новий арешт – уже від радянських спецслужб, які вирішили знищити усіх місцевих патріотів на територіях, приєднаних до Радянського Союзу. Зі сторони СРСР кордон посилено охоронявся пішими та кінними патрулями вдень і вночі, а з німецького боку майже не охоронявся. Це означало, що втікачі та перебіжчики тепер потрібні гітлерівцям у їх грандіозних планах...

 

Наприкінці того ж року Тимчишин, разом з бойовиками ОУН переправив через німецько-радянський кордон мою дружину з дітьми, а також деякі речі. Поселились вони у містечку Криниця в Польщі.