Мужчин розстріляли, а жінок і дітей привели на станцію (автор: Карпінський Іван)

опубліковано 20 вер. 2012 р., 14:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 вер. 2012 р., 13:22 ]

Автор: Іван Карпінський уродженець Люблинця Нового

Вісник Любачівщини №14, Львів – 2006. – 96 стор.

 

 

Я, Іван Карпінський, 1932 р. н., народився в с. Люблинець Новий Любачівського повіту. За фахом будівельник, проживаю в Казахстані у м. Караганда. Після радянсько-польського договору, 1946 р. насильно був депортований в СРСР.

 

З осені 1944 р. почалась насильна депортація. В с. Люблинець приїхав майор НКВД Цякін зі своїми агентами. Він сказав на зборі села: «Мы вас освободили от фашистов и польского ига. Сегодня вы все записываетесь на выезд, в советскую Украину».

 

Свідомий селянин Іван Лойко відповів: «Яка там Україна, ми знаємо ще раніше з преси. У вас голодомор, тюрми, концтабори, колгоспи. Ми до вас не поїдемо.»

 

За відмову 24 березня 1945 року села Новий і Старий Люблинець оточили і майже все спалили. В Любінці Новому розстріляли 75 мужчин. 2 жовтня 1945 р. село оточило польське військо. Більшість сімей вивезли, а менша частина переховувалась в лісах до 1946 р. В червні ліс оточили, мужчин розстріляли, а жінок і дітей привели на станцію в Любачів. Посадили нас в «телячі» вагони і привезли на станцію Зборів Тернопільської області.

 

У селі Люблинець загинули мій батько, тітка, мій дідо і бабуня, два двоюрідних брати.

 

8 березня 1953 р. я був арештований у Львові за доносом стукача і засуджений на 25 років по 4-ох статтях як український буржуазний націоналіст, член ОУН, ворожо налаштований проти радянської системи.

 

1954 року із Ташкента потрапив у концтабір в Кінгір. Брав активну участь у кінгірському повстанні. На моїх очах загинуло 300 наших дівчат і більш як 600 хлопців різних національностей. Я чудом залишився живий і вирішив будь-що спорудити там пам'ятник нашим героям. Кінгір від Караганди відділяють 650 км. На мою просьбу відізвались друзі Юрій Осін та Іван Торон.

 

10 жовтня 1998 р. ми звели пам'ятник висотою 5 метрів із чорного мармуру. В тому ж році його було посвячено.

 

У 2004 р. виповнилося 50 років Кінгірського повстання. З Караганди поїхали ми члени ОУН, УПА на панахиду. Був великий збір, про таке не забувається. 

 

Люблинецька церква втор: Комар Агафія)

У Новім Люблинці на видному місці

Забутою церква стоїть

Там вірні не приходять, молитви не творять

Багато багато вже літ.

Як акція «Вісла» прогнала їх звідси

Десь тужать вони у світах

І тільки на Спаса, на храмове свято

Сюди залітають, як птах.

В селі на горбочку у пишнім куточку

Стоїть наша церква сама,

Там дзвони не дзвонять, люди не приходять

Там Божої служби нема.

Колись там молились, вінчались,

Хрестили багато-багато століть.

Тепер вона бідна, немов сиротина

Сумна одиноко стоїть.

Стоїть, промовляє до Бога, благає:

– О, Боже, Ти вірних до краю верни

Бо з ними, як в раю живу, оживаю

І плачу-ридаю коли від'їжджають вони

О Боже, мій милий, то ж я не могила

Щоб вічно німою стоять.

Розбий владним словом

Замки-застороги нехай на мені не висять.

Щоб вірні тут жили, до мене ходили,

Щоб славили ласку Твою.

Мене щоб квітчали, Тебе величали,

Як ангели в Твоїм раю.