Монастирець. Час і люди. Частина 6. (Автор: Сокирко Віра)

опубліковано 4 серп. 2015 р., 04:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 серп. 2015 р., 10:11 ]

 

Політв'язні в гостях у школі. Святкування 50-річчя УПА

Ксеня працювала в школі останній рік перед пенсією. Проголошення Незалежності України додало їй сили і натхнення у праці. На виховну годину "Терниста дорога до волі" вона запросила колишнього воїна УПА, політв'язня Йосифа Костельного. Ось що він розповів учням:

- Йшла Друга світова війна. Наприкінці липня 1944 року червоні "визволителі" вдруге повернулися у Старе Село. За фронтом прибули до села війська МВД генерала Сабурова. Це були люди, які мали зайняти керівні посади у тодішній Дрогобицькій області! Оскільки Дрогобич ще не був звільнений Червоною армією, то вони зробили зупинку у нашому селі. Нашу родину вигнали з хати, в ній розмістили кухню штабу. У початковій школі і крамниці зробили тюрму. Ці приміщення обгородили колючим дротом. У кімнаті, де жила вчителька Грунська, знаходився військовий трибунал. Офіцери жили по хатах у селі. До пивниці, де колись зберігалася нафта, зранку підганяли студебекери і щось на них вантажили. Через якийсь час жителі запримітили, що звідти вивозили розстріляних людей. Якось привели з тюрми чотирьох чоловіків колоти дрова для кухні. У одного хлопця я побачив наколотий на правій руці тризуб і слова: "Слава Україні!" Я все зрозумів. Розмовляти з цими людьми не можна було, їх стерегли чотири автоматники. Але хлопець попросив у мене хліба. Я сказав про це мамі і вона принесла цілу буханку. Та конвой не дозволив її передати. Потім цих людей відвели до тюрми. Через чотири місяці я став таким же невільником – був схоплений гарнізонниками на березі Дністра як воїн УПА.

 

Коли у нашому селі розмістився штаб військ МВД, я був уже учасником боївки УПА. Хлопці мого року народження ще не підлягали мобілізації, тому я ходив вільно по селу. Одного дня до нашої хати-кухні привезли велику бочку пива. У саду окупанти розклали столи з випивкою і їжею (перед цим звідкись привели корову і зарізали). На бал з нагоди визволення Дрогобича від німців зійшлося все начальство. Пили до півночі. Вранці, коли я зайшов до стодоли, всі разом з охороною спали мертвим сном. їхні дві гвинтівки були приперті до задніх дверей. Я тихенько відкрив двері, схопив гвинтівку і заховав її у рові. Повернувся на подвір'я, піднявся на оборіг і побачив трьох солдатів, які хрипіли на ціле село, а біля драбини – три автомати. Я оглянувся – ніде нікого не видно. Схопив всі три автомати і побіг з ними до сусідньої стодоли Кравцьових, де ніхто не жив.

 

Я зі страхом погнав пасти корови. Додому повертатися боявся. Та раптом почув, як у селі гудуть машини. Під полудень пригнав худобу і запитую маму, яка все бачила, що чувати в селі. А вона каже: "Вже їх частина поїхала з кухнею, залишились лиш ті, що стережуть тюрму. Через декілька днів і тюрма вибралась із Старого Села. Та залишили кати криваві сліди: під горою у рові розстріляли 12 чоловік. Серед них була і одна жінка з дитиною, зв'язана дротом. Ще живі свідки, що бачили цю трагедію. Це Орина Судук, 1920 року народження. В цьому році я поставив хрест у яру, тому що і сам бачив, як там "визволителі" розстріляли двох молодих хлопців.

 

Минув час, і я опинився в неволі. Слідство, допити, тортури залишилися позаду. Я – політв'язень Чукотки. Якось у сильну заметіль мене послали у пекарню за хлібом. Приходжу туди, а там стоїть чоловік із закоченими рукавами. Бачу – на руці наколений тризуб і напис "Слава Україні!" Запитую, чи не був часом у Старому Селі і не колов дрова на подвір'ї, де совіти розмістили свою кухню, чи не привезли його з тюрми, яка була у школі. Хлопець відповів: "Так. Це був я".

 

І розповів Василь Іщук, як 16 хлопців з-під Івано-Франківська вирішили втекти на захід. У селі Ляховичах вони переночували, а коли раненько вмивались біля криниці, їх схопила совєтська розвідка. Я попросив, щоб він розповів про тих людей, які були разом з ним у тюрмі. Він відповів, що це були наші люди, які теж утікали на захід – священики, начальники поліції, упівці, війти, одинокі і з сім'ями. "Всі ми, – сказав Василь Іщук, – запізно зібралися тікати від червоної чуми. Декого розстріляли у вашому селі в пивниці, а декого доставили у Дрогобич, там засудили їх до десяти років тюрми".

 

- Коли Україна стала незалежною державою, шукав я свойого товариша, писав у газету "Галичина". Дізнався, що помер бідолаха у Казахстані, – з жалем розповідав п. Костельний. Хочу вам розповісти, дорогі діти, ще таку історію: після фронту на краю ліса залишилося багато порожніх бочок від солярки. Провідник УПА "Зимний" (Галатин) дав нам завдання прикотити 6-8 бочок до села Журавенка і зробити переправу через Дністер. Мене призначив старшим. Беру я шість воїнів, переходимо Дністер, добираємося до лісу, де лежать бочки. Зброї не маємо, дали нам одну гвинтівку, але без патронів. Ми підійшли до бочок, що знаходились край дороги. Зі сторони села Цвітова їде машина. Ми присіли за бочками. Машина зупинилась біля нас. З неї вийшли лейтенант з шофером і прямують до бочок. Думаю, що робити? Кажу Іванові Федику, котрий був родом із села Козарі:

 

- Підіймаймось з гвинтівкою і гукаймо: "Руки вгору!" "Стояти на місці". Вони розгубились і підняли руки вгору. Ми їх обеззброїли – забрали пістолет і автомат, вивантажили з машини 29 коців, простирадла. Їх відпустили; а самі добрались до боївки, в якій поміщалось більше як 40 чоловік. А зброї нам ой як бракувало. Щоб захопити її, ми ризикували своїм життям.

 

Ще про один сміливий вчинок розповів п. Йосиф:

- Пригадую ще один епізод із тими ж червоними бійцями, що квартирували у нашому селі. Одного дня озброєні солдати пішли купатись до Дністра. Я і ще три вояки сиділи на горі у кущах. Солдати роздягалися, зброю прикрили одягом і пірнули в річку. Не сподіваючись на небезпеку, вони відпливли далеко від берега. Ми швидко забрали зброю і побігли до боївки Зимного.

 

Ось як УПА діставала зброю Недарма її називають легендарною, а її вояків – мужніми синами України. Стрільці берегли боєприпаси, знешкоджували ворога, боронячи свій народ та Україну.

 

Відсвяткувавши 24 серпня 1992 року першу річницю Незалежної України, п. Ксеня разом з осередком Народного Руху України почала підготовку до відзначення 50-х роковин створення Української Повстанської Армії. Зібрали ветеранів національно-визвольних змагань та всіх свідомих українців, створили хор ветеранів, написала сценарій "Українська Повстанська Армія – армія народна". Готувались до виступу у Монастирці і навколишніх селах. Зібрали адреси колишніх політв'язнів та репресованих, розіслали їм привітання. Запросили на свято 50-річчя УПА: сестер Якова Тельки, сім'ї Василя Судука, Степана Старов'єцького, Василя Магаля, Івана Шараневича та інших.

 

Члени осередку, залучивши односельчан, розпочали упорядковувати в лісі криївки, щоб освятити їх. Працювали усі з ентузіазмом і натхненням. Готувалася і Монастирецька середня школа. Організатор по національному вихованню п. Ольга Сокирко організувала плетення гірлянди, забезпечила явку учнів, прийшли і вчителі ті, які бувають на всіх заходах по національному відродженні України. Прибули з району працівники райдержадміністрації, братство УПА. Відправив святу літургію о. Ігор Дутчак, дяк Іван Кривцун, паламар Михайло Телька. Після відправи із церкви з хоругвами усі парафіяни, директор школи, сільський голова відправились у похід до криївок на Муринових сіножатях в Монастирецькому лісі. В поході були жителі Которин, Протесів, Старого Села, Журавна, Буянови, Жидачева, Калуша, Стрия, Львова, Івано-Франківська.

 

Після відправи панахиди, о. Ігор Дутчак виголосив промову. Цей молодий священик був прекрасним оратором. Спереду після процесії несли портрети воїнів УПА. Промовляли керівники райдержадміністрації пп. Богдан Михайлюк та Степан Ревуцький, односельчани, родичі воїнів УПА.

 

Біля криївки закріпили плакат: "Друже подорожуючий! Проходячи біля цього святого місця, зупинись і поклонись. Тут загинули борці за волю України – воїни УПА: Василь Судук, Яків Телька, Григорій Лесів, Дмитро Ольшанецький. Вічна слава героям України!"

 

Братство УПА виконали над криївкою пісні УПА. Виконанням Гімну "Ще не вмерла Україна" закінчились урочистості. А ввечері у народних домах "Просвіта" Монастирця і Старого Села виступав хор ветеранів національно-визвольних змагань під орудою Марії Євгенівни Камінської. Всім, кого за волю України червоні "визволителі" піддавали тортурам, хто був політв'язнем большевицьких ГУЛАГів, а також вдовам і родичам воїнів УПА школярі вручали квіти. Серед них була дружина Василя Судука Анастасія, їх дочки Катруся та Оксана, сестри Якова Тельки Анастасія та Марія, сестра Степана Старов'єцького Розалія з дітьми та онуками, сестра Василя Магаля Розалія Липа з дочкою Надею та внуками, Олесь та Катруся Шароневичі – сестра з братом, старший брат Іван загинув смертю хоробрих, як воїн УПА. Після Монастирця поїхали в Старе Село. В наш нелегкий час треба людям піддати оптимізму, натхнення. Отож відправились ветерани національно-визвольних змагань, зібравши останні сили. Хочеться сказати декілька слів про учасників концерту. Яків Німко співав і декламував вірші репресованих поетів Василя Стуса та Ірини Сеник. Часто його дописи друкуються у "Новому часі". Пише він про односельчан-повстанців, яких знав зблизька, про сотні і курені УПА, про односельчан, які прославились нескореністю перед окупантами.

 

Яків Німко – колишній студент історичного факультету Дрогобицького педагогічного інституту, відмінник навчання, витравлений органами КГБ зі стін вузу. Вільно володіє німецькою мовою. Людина без диплому, але всесторонньо освічена. На сцені у Старому Селі його зустріли бурхливими оплесками, квітами, як свого вчителя, що перед службою в армії працював вчителем у Старосільській початковій школі. Пішов туди на зміну Василю Магалю, який залишив працю вчителя, подався в УПА.

 

Михайло Гризак – політв'язень большевицьких ГУЛАГів, постійний учасник церковного хору, музикант і співак, добрий батько і чоловік. Справедливий, відвертий, щирий з друзями, непримиренний з ворогами. В рядах Народного Руху України був передовим бійцем за розвал Російської імперії. Старосельчани нагородили його букетом білих хризантем. Ніхто не сподівався тоді на вечорі, що цей концерт для Михайла Гризака – останній у його житті. Вічна йому пам'ять.

 

Йосиф Костельний – член молодіжної політичної організації "Юнацтво", воїн УПА боївки "Зимного", довголітній політв'язень большевицьких ГУЛАГів, люблячий батько, відомий в районі як невтомний борець за волю України. Шанована в районі людина. Нескорений галичанин, людина залізної волі. Навчаючись у Монастирецькій середній школі сільської молоді, він у ті тяжкі роки реакційного режиму сміливо висловлював антирадянські думки, як в розмові з товаришами по навчанню, так і з учителями. На щастя, сексотів не знайшлося, всі були однодумцями, друзями. Диригент хору п. Марія Камінська констатувала, що з п. Йосифом Костельним легко працювати.

 

Олександр Шараневич – син сільського вчителя п. Миколи Шараневича, який був сотником січових Стрільців, а в роки більшовицької окупації засуджений на 25 років.

 

Олександр з мамою та сестрою був депортований до Сибіру. Назнущалася доля над п. Олександром, та не вбила у ньому людини чесної, справедливої, трудолюбивої. Він і в похилому віці турбується про долю України. Любов до пісні привела п. Олександра у хор ветеранів національно-визвольних змагань.

 

Іван Брич – син політв'язня Семена Брича. Батько його помер в Караганді. Вихований мамою в дусі любові до України, п. Іван поділяє ідейні переконання батька. Член Народного Руху України. Як людина обдарована до співу, взяв активну участь у концерті хору ветеранів національно-визвольних змагань.

 

Костянтин Кулик родом із Дрогобицького району, із села, яке прославилось легендарними подвигами в національно-визвольній боротьбі за волю. Праця у підпілля з 1943 р., допомога УПА матеріально і фізично загартувала його як нескореного галичанина. Одружився з Іриною Шевчук, мати якої була політв'язнем. Залишився на плечах Ірини п'ятирічний братик, якому вони з Костем замінили батьків (батько Ірини загинув на фронті). В роки національного відродження Кость став активним учасником всіх пікетів, акцій, мітингів, віче. Давав пожертвування на підтримку "Просвіти", Української Армії і всіх добрих починань. Любов до пісні, до нашого героїчного минулого привела його у хор ветеранів.

 

Михайло Кулик – великий шанувальник української пісні. В роки національного відродження постійно приймає участь у хорі, відроджує заборонені окупантами стрілецькі та повстанські пісні.

 

Старосільці жартома називають його старосільським Дмитром Гнатюком, а це значить, що у нього великий дар Божий до вокалу. Під час концерту він на сцені майстерно виконав пісню про односельчанина-повстанця Семена Лесіва. Всі, хто був у залі, встали і співали разом з Михайлом, час від часу витираючи хусточкою сльози. Пісня є довгою, в ній – всі будні повстанського життя, його тяжкі болі і смерть.

 

Михайло Кізера – наймолодший учасник хору, людина високої патріотичної свідомості, рухівський активіст. До хору його привела не лише велика любов до пісня, а й велика шана до борців за волю України, які віддали життя за те, щоб ми – українці – були господарями на своїй землі. Батьки п. Михайла – палкі патріоти України. Маминого брата Федора Книша по-звірячому знищили облавники на свойому подвір'ї на очах у дружини та дітей. Віддав Федір життя за волю України, вірячи, що молоде покоління стане справжніми спадкоємцями своїх дідів та батьків. Поліг за волю України і перший чоловік мами Петро Салій. А коли після повалення хунти гекачепістів українці завзято взялись за національне відродження, Михайло Кізера ішов в перших рядах мітингуючих, пікетуючих, збирав і проводив сільські сходи. Не думав він про те, у яке б службове крісло вмоститися, чи захопити кабінет. Цю молоду людину в розквіті літ турбувала доля свого народу, його майбутнє.

 

На другий день Ксеня пішла до школи на уроки. У крамниці стала в чергу за хлібом – чого тільки не можна почути в черзі. Далися людям взнаки дві гілки влади. Президент України Леонід Кравчук створив президентську вертикаль влади. Прогресивна частина депутатів Верховної Ради, добре пам'ятаючи, звідки ми вийшли, намагалася позбавитись від тоталітарного минулого. В'ячеслав Чорновіл запропонував прямі вибори громадянами керівника області чи району. Леонід Макарович наполягав на прийнятті запропонованих ним змін, доповнень до Конституції, що передбачало призначення Президентом України своїх представників на місцях. Так у Дніпропетровській області представником Президента України призначено Павла Назаренка, у Львівській – Степана Давимуку.

 

А взагалі більшість з них – це особи, відомі ще з "тих часів". По всій Україні відчувається великий дефіцит в товарах. Купони багаторазового призначення – це ще не національна валюта, але вже і не радянська. Вони мали підготувати ґрунт для запровадження власної валюти, стабілізувати попит населення на товари.

 

Верховна Рада у 1992 році ухвалила Постанову "Про державний прапор України" (прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору), "Про державний герб України" (тризуб як малий герб), "Про державне загальнонародне свято 24 серпня – День незалежності України", затверджено Положення про паспорт громадянина України та Положення про свідоцтво про народження.

 

Верховна Ради стала дискусійним клубом, де велися дебати, а життя народу залишалось злиденним. Висококваліфіковані спеціалісти, трудова молодь покидали Україну, дешево продавали свій талант і фізичну силу в рабстві за кордоном.

 

У 1996 рік України вступила із запровадженням у життя Конституції України, введенням української грошової одиниці – гривні та призначенням Прем'єр-міністром Павла Назаренка.

 

Цього року Ксеня відзначила свій ювілей – 60-річчя від дня народження.

 

20-22 лютого Президент України Леонід Кучма, обраний Президентом у 1994 р., відвідав США, з ним зустрівся Президент США Білл Клінтон. Головні теми їхньої розмови – закриття ЧАЕС та ядерне роззброєння.

 

1 червня Леонід Кучма рапортував, що Україна завершила вивезення стратегічних ядерних запасів до Росії. США, Франція, Великобританія та Росія у відповідь на ядерне роззброєння зобов'язалися гарантувати безпеку України. Президент Леонід Кучма видав указ про спорудження у Києві монумента Незалежності, щоб ніхто не сумнівався, що Україна – незалежна.

 

17 квітня Верховна Рада розпочала розгляд Конституції України. Головою погоджувальної комісії було обрано Михайла Сироту, від Народного Руху України до цієї комісії увійшли Іван Заєць та Олександр Лавринович.

 

28 червня о 9-ій годині 20 хвилин Верховна Рада 315 голосами прийняла Конституцію України. За кілька хвилин до цього в залі з'явився Президент Леонід Кучма, він запропонував нагородити усіх депутатів першого і другого скликання вищими нагородами України.

 

Всі депутати вийшли на східці парламенту, щоб сфотографуватись на пам'ять. Качали героя конституційної ночі Михайла Сироту, який відстояв на трибуні парламенту 18 годин поспіль.

 

12 липня відбулась урочиста церемонія підписання закону про ухвалення Конституції та введення її в дію.

 

Народні депутати вперше в історії нашої держави склали присягу на вірність Україні, повторюючи її текст вслід за старійшиною Верховної Ради – Ігорем Юхновським.

 

19 липня розпочалися XXVI літні Олімпійські ігри. Першу в історії незалежної України золоту медаль здобув представник греко-римської боротьби В'ячеслав Олійник. Олімпійськими чемпіонами стали В. Кличко, Є. Брославець, І. Матвієнко, Р. Шаріпов, Л. Підкопаєва, К. Серебрянська та І. Кравець.

 

24 серпня Україна урочисто відзначила п'яту річницю незалежності.

 

Ксеня разом з осередком НРУ наполегливо готувалися до ювілею. Мале підприємство "КМК" спорудило пам'ятник "Борцям за волю України". Кошти збирали рухівці від громади Монастирця. Зібрали 12 тисяч купонів. За півроку інфляція так зросла, що рухівці побачили один вихід: з поміж себе осередок зібрав 2 мільйони купонів і заплатив малому підприємству "КМК" за їх труд в день Незалежності. На відкритті пам'ятника були присутні представники райдержадміністрації, Львівська обласна філармонія. Пан Степан виголосив промову як полум'яний патріот України. Від НРУ виступили п. Ксеня Кулик, яка поіменно назвала героїв села, що полягли за волю України. Скорботною хвилиною мовчання вшанували героїв села і всієї України.

 

25 серпня Леонід Кучма видав указ "Про грошову реформу в Україні". І вже 26 серпня почалася заміна купоно-карбованців багаторазового використання на гривню: 100 тисяч карбованців без жодних обмежень обмінювали на одну гривню.

 

15 жовтня Павло Лазаренко повідомив депутатів, що прихований дефіцит бюджету становить 8,6 млрд. гривень, що борг із зарплати бюджетним організаціям становить 3 млрд. гривень (до кінця року він зріс до 4,1 мільярда).

 

4 листопада Генпрокурор Григорій Ворсінов заявив, що "чиновники всіх рангів давно вже не думають про державні інтереси, набиваючи власні кишені за чужий рахунок".

 

7 грудня 1996 року у Лос-Анджелесі відійшов у вічність Іван Кулик. Похоронили його друзі на Голлівудському цвинтарі.

 

13 грудня 1996 року осередок Народного Руху України відмітив 50-річчя з дня героїчної смерті односельчан-повстанців. У церкві правилась Свята Літургія, дзвонили церковні дзвони – скликали парафіян на відправу. Було у церкві багато людей.

 

У 2000 році відбувся справжній переворот у парламенті України: усунули від влади комуністів.

 

На свій ювілей 60-річчя від дня народження Ксеня запросила до себе сестер Івасишиних Стефу та Олю. Вони – вчительки-пенсіонерки. Степанія Семенівна вчитель початкових класів, а Ольга Семенівна – вчитель математики.

 

Пані Стефа приїхала із Севастополя від сина, де вона проживає, Ольга Семенівна дуже зраділа її приїзду, бо живе одиноко у своїй хаті. Їх батько Семен Івасишин був січовим стрільцем, шановною людиною Монастирця. Як і всі галичани, випили вони гірку чашу большевистської окупації, але на життя ніколи не скаржились. Разом із своїм народом пережили і голод, і страхіття окупантів, і біль по втраті наших земляків на фронтах війни і в рядах УПА. Мама їхня Меланія Івасишин вчила своїх дітей: жити – це значить боротись за життя. Треба вірити в себе і успіх прийде. Мама навчила їх вишивати, і вся їх хата була уквітчана рушниками. З татом ходили у ліс по гриби, стрічали там схід сонця. Додому несли повні кошики грибів і букети лісових ромашок.

 

За святковим столом у Ксені згадували молоді роки, а Ксеня з п. Стефою Наумець – спільну працю у сезонному дитсадку.

 

Ксеня попросила п. Стефу розповісти про свій життєвий шлях, і вона охоче погодилася

 

- У роки окупації Галичини Німеччиною, – розпочала п. Стефа, – я була зарахована до Дашавської трирічної сільськогосподарської школи. На висоті у школі було військово-патріотичне виховання. Вчилися зі мною в школі із Монастирця Меланія Судук, Степан Бабій та Степан Старов'єцький – усі стали жертвами сталінських репресій. Ми підготували великий тематичний вечір "Герої Крут".

 

Через два з половиною роки навчання у Дашаві німці звільнили Галичину, яка опинилась тепер під більшовиками. Ми вибрали з Дашави документи і здали в Дрогобич на шестимісячні вчительські курси. Після закінчення курсів одержали посвідчення вчителя української мови і літератури та початкових класів. Я працювала спочатку в Новошинській семилітній школі, провідували нас вояки УПА, хвалили, що самі вчились і дітей вчимо "Україні потрібні люди освічені", – говорили воїни УПА.

 

Згодом перевели мене у Корчівську початкову школу. Разом з Дусею Стасишин із Чертіжа ми жили у школі. Вікна на ніч закривали дерев'яними віконницями. Чотири роки я працювала у Корчівці. Яких тільки жахів не надивилася і не пережила я там.

 

Пригадую вибори до Верховної Ради. Дільниця знаходилась у школі. Постійно ночувало 20 чоловік гарнізонників. А в день виборів вони під примусом приводили людей голосувати. Часто уночі спалахували перестрілки між гарнізонниками і воїнами УПА. Була я свідком погрому сотні "Вікторія" під Корчівкою. Це була страшна бойня, вогненне пекло. Більшовики зіслали на повстанців навіть авіацію. Якось прийшло до нас на вечерю п'ять повстанців. Тільки почали хлопці вечеряти, як загримали у двері та вікна. Гримали без перестанку. Хлопці кажуть: "Це не наші, це – більшовики". Ми з Дусею хлопців замкнули у класі, який підготували до святкування Дня Конституції. Коли до приміщення школи увійшли облавники, вони сказали відчинити їм той клас, вони там будуть ночувати. Як я не жартувала, не сперечалась, що то клас батьки прибрали святково, і я не можу їх туди пустити. Але довелось відчинити. Я собою закрила вхід до класу. Сміюсь, жартую, не пускаю.

- Краще ідіть, хлопці, он до тієї хати на горбочку, там ви добре відпочинете.

- Добре, – сказав Ваня, – я солдатів відведу, а сам повернусь до вас, будемо святкувати День радянської конституції.

- Коли ми за гарнізонниками зачинили двері, почали швидко повстанців переселяти на горище. А драбини не було у приміщенні. Приложили до стіни стіл, на стіл поставили стілець, і так хлопці вибрались на горище.

 

Ми з Дусею не спали цілу ніч. Ваня не приходив. А гарнізонники теж не спали у тій хаті, вони цілу ніч вешталися по вулиці, собаки на них так гавкали, що страх проймав нас цілу ніч.

 

Три доби були хлопці на горищі. Коли наставав ранок, і до школи приходили діти, було легше на душі, а з настанням вечірніх сутінків нам серця вискакували з грудей. На четвертий день гарнізонники вибрались із села. Хлопці зійшли з горища, подякували нам за кмітливість і винахідливість і відправились у ліс.

 

"А як до тебе ставилось начальство з району?" – перебила її сестра Оля.

- Та з недовірою і підозрою ставились до мене в районі. Мене повідомили, що збираються арештувати. Я швидко розрахувалась і поїхала до подруги Олі на Івано-Франківщину. Влітку я приїжджала до батьків в Монастирець, працювала завідуючою сезонним колгоспним дитсадком. Тебе, Ксеню, призначила вихователькою. Одного дня голова сільської ради повідомила мене, що мною цікавляться в НКВД і хочуть заарештувати, завтра приїдуть по мене. Коли Нікітін возом заїжджав на подвір'я контори колгоспу (там розміщалась сільська рада), я вискочила через заднє вікно і втекла із села. Залишила Монастирець на довгі роки. Лише коли наступила хрущовська відлига – приїхала до батьків із чоловіком і дітьми. Він теж був політв'язнем большевицьких ГУЛАГів

 

Посиділи ще трохи сестри Івасишини і пішли додому, поки не смерклося на дворі.

 

Відправивши гостей, Ксеня помила посуд, поскладала до креденса (креденс – шафа на посуд), подивилась по телевізору останні новини і відправилась спати. Безсонниця мучила її при згадці, як тяжко жилось усім галичанам у московському ярмі.

 

Нарешті сон зломив Ксеню, вона заснула. І приснився їй дивний сон: Муза у довгій білій сукенці з довгим чорним волоссям, яке локонами звисало над її чолом і стелилося по плечах, стояла біля Ксені, гладила її по голові, промовляючи:

 

- Не розчаровуйся, пиши книгу про свій народ, який не став на коліна перед московським комуністичним режимом, про боротьбу українського народу з російськими окупантами в рядах ОУН-УПА. Ти повинна донести до людей правду про цю нерівну, жорстоку боротьбу проти поневолення, оспівати хвалу тим, хто був на передовій позиції політичного життя. Будь сміливою і відвертою, щиро від свого зболеного серця відкрий світові цю трагедію галичан. Лише тоді навіть наші недоброзичливці зрозуміють, що жінка, яка на своїх плечах перенесла тягар московського рабства, має рацію.

 

Твоя книга виховає славну каторгу націоналістів, які будуть турбуватися про зміцнення української держави. Залишайся до останніх днів свого життя нескореною галичанкою-патріоткою.

 

Найвищі посадові особи України вітатимуть тебе з великим творчим успіхом. Подумай, чи більшого щастя в житті ти собі бажаєш. Ксеня хотіла обняти Музу і сказати, що більшого щастя вона дійсно собі не бажає, але Муза зникла... Ксеня проснулась. Вона сіла за стіл, щоб відтворений сон занотувати на папері. Чи він дійсно віщий? Глянувши у вікно, побачила у себе на подвір'ї гостей зі Львова, Калуша і Жидачева, з Которин. Діти з онуками та брат із сім'єю приїхали привітати її із 60 річчям, прийшли і Гавриляки – гості з Которин. Переодягнувшись пішла вона зустрічати гостей.

 

Усі вирішили в першу чергу сфотографуватись з ювіляркою під великим кущем рожі, що пишно розцвіла і пахне на все подвір'я. Під'їхали і Мазури із Стрия. Софія та Володик склали сценарій для привітання бабусі. Розпочали музичним номером: Вітусик і Олежик на саксофонах заграли пісню "День народження у тебе", братова донька з Жидачева Зорянка виголосила промову. У чудовому місяці травні, коли земля прикрасилась запашними квітами та травами, наша родина Куликів та Сокирків святкує ювілей тети Ксені. Спасибі вам за те, що ви, як невтомна трудівниця, не тільки виростили і виховали дітей, доглядали онуків, а й залишили значний слід в історії України. При Божій помочі ви повернулися з Казахстану, стали вчителькою, дружиною, матір'ю, бабусею. А коли нашій неньці Україні було трудно, ви стали активною учасницею національного відродження. Від себе особисто, від усієї нашої родини вітаю вас із 60 річчям з дня народження, бажаю міцного здоров'я, щастя, натхнення у громадсько-політичній роботі та творчій діяльності. Многая літа!

 

До ювілярки підійшли Володик Кривцун та Софія Сокирко. Володик: Дорога бабусенько! Шлю вітання з нагоди ювілею і бажаю, щоб цвіла, неначе сад, та завжди і всюди, щоб тебе любили рідні, поважали люди.

 

Софія: Аби горе і біда завжди обминали, Щоб усмішку і тепло та нам дарувала.

 

Вітя Кривцун: Хай горе тебе у житті обминає, хай щастя барвінком дорогу встеляє!

 

Оксана Сокирко: Хай пісня із уст твоїх часто лунає, хай Бог у житті тобі все помагає!

 

Оля Сокирко: Спинити час ніхто не взмозі, На вашім сонячнім порозі, з'явилось мудрих 60, хай вас обминають невдачі і грози, хай тільки від сміху з'являються сльози.

 

Вікторія Кулик: Міцного здоров'я з роси і води, бадьорість і настрій хай будуть завжди!

 

Олег Давидчак: Щоб руки ваші втоми не знали, душа молоділа, мов яблуні цвіт, щоб правнуків ви ще діждали, ми всі вам бажаємо многая літ!

 

Вчителі-філологи Монастирецької середньої школи вислали ювілярці таке привітання: Спливають дні минає рік за роком, спливає час, і в скронях сивина. І в кожнім дні, куди не кинеш оком, вирує в щасті ваша дітвора. Шановна Ксеніє Іванівно! Кращі роки свого життя ви провели у стінах Монастирецької середньої школи, сіючи розумне, добре, вічне, яке проросло ніжними пагінцями, вкрилося буйним цвітом і дало рясні плоди. Ми, учні і педагоги школи, низько схиляємо голови перед вашою зрілою мудрістю, вічним розумом, щирим серцем. Незважаючи на свій вік, на посивілі скроні, ви залишилися душею молодими і відданими великому покликанню педагога до останньої краплини свого єства. Спасибі вам за все. Щиро вітаємо вас із ювілеєм, зичимо здоров'я, добра і щастя! Від вчителів-філологів Попович Зиновія Василівна.

 

Прочитала вітання Фрей Марія Семенівна, а братів син Віктор Іванович Кулик виголосив промову: – У травні місяці усі люди планети Земля відзначають свято матері. З давніх часів ставлення до матері у людей особливе. Згадаймо славетних жінок України: княгиню Ольгу, Анну Ярославну, Роксолану, Марусю Чурай, Лесю Українку, Олену Телігу, Ірину Сеник. Наша тета Ксеня своїм життєвим подвигом завоювала право стояти в однім ряду з цими великими жінками України. Ми вам дякуємо, дорога наша тето, за те, що ви своєю творчістю передаєте нам прадідівську мудрість, силу духу, невмирущість нашого українського народу – виховуєте будівничих нашої молодої держави Україна. Бажаю вам ще довго років зустрічати світлі і сонячні весни і щоб ми разом з вами зустрічали за родинним столом ваш 100-ий ювілей! Чоловік п. Ксені, донька і син почали співати пісню: – Хто у травні народився, вставай наливай! Ксеня налила собі у келих шампанського, запросила сина Володимира поналивати гостям. Усі співають "Многая літа..." п'ють шампанське, пригощаються.

 

Невістка Аня привітала Ксеню такими словами:

 

                                                                   Матусю, бабусю,

                                                                    Ви наша єдина,

                                                                    Вас щиро вітає вся наша родина.

                                                                    І діти й онуки, сьогодні, рідненька,

                                                                    Шлють щирий уклін Вам

                                                                    Від серця низенький.

                                                                    Сивина у Вашому волоссі –

                                                                    Це відблиск від прожитих літ,

                                                                    Ми зичимо, щоб краще ще жилося

                                                                    У Вашу другу половину літ.

                                                                    Здоров'я Вам, як веснам буйноцвіття,

                                                                   А мріям Вашим - розпростертих крил,

                                                                   Щоб стріли ви нове тисячоліття

                                                                   В здоровї радості і повна сил!

 

Пані Павліна Гавриляк із села Которини почала співати разом із чоловіком Олексою "Слава Україні і героям слава!"

 

Під акомпанемент баяна, який взяла в руки донька Ксені Зореслава, гості дуже мелодійно виконували старі українські пісні: "Ой у саду, у садочку", "Половина саду цвіте, половина в'яне", п. Світлана із Жидачева запропонувала свою улюблену пісню "Словом мене не пораниш", а її чоловік Віктор для іменинниці заспівав пісню "Широкий лист на калині". Всі гості пішли танцювати.

 

До пізньої ночі гості веселилися, жартували, аж раптом Гавриляк Олекса завів розмову про земельну реформу.

- Земельна реформа, – мовив він, – справа політична і дуже велика історична подія на Україні. Але поки що у селах повний безпорядок і хаос, – продовжував п. Олекса. – Невже обезсилені пенсіонери, не маючи ні коня, ні воза, можуть обробляти землю? Ми повинні свої паї здати орендарю чи фермеру, а восени одержати певну частку вирощеного урожаю.

 

- Вся біда в тому, що наша Україна дуже бідна держава. В бюджеті відводиться на сільське господарство дуже мізерна сума, – сказав брат Ксенії Володимир.

- А чужакам не варто віддавати наші землі, – вигукнула п. Павліна Гавриляк з Которин.

- Чому не варто? Варто, – заперечив п. Михайло Мазур із м. Стрия. – Якщо орендар удобрить землю, збере високий урожай, розрахується з людьми, якщо буде з любов'ю працювати на землі – вона віддасть сторицею.

- Якби я був молодшим, я б узявся за цю справу, бо дуже люблю землеробську працю, – з жалем в голосі промовив п. Володимир Кулик. – Трохи пізновато настала незалежність для людей мойого покоління. Але я дивуюсь молодим людям. Їдуть працювати за границю, звідти повертаються з грошима. А тут замість відкривати малі підприємства – вештаються п'яні по селах.

- Те саме можна побачити і в місті, – додала дружина Володимира Рожа.

- Авторитет України у світі великий, – мовила п. Павліна Денис.

- Якщо допоможуть нам фінансово багаті держави, ми швидко станемо на ноги у нашій милій Україні. Я це відчуваю серцем своїм.

 

Вихована в сім'ї Українських патріотів, п. Павліна болісно переживала перебудову у Незалежній Україні.

- Та нам і помагають, – ствердила п. Рожа Кулик. – Але що робиться у Верховній Раді? Не думають депутати про інтереси зубожілого народу України, а про те вони думають, як би набити власні кишені.

- То правда, – мовив п. Олекса Гавриляк – мужня і відверта особистість, – поки не буде при владі якась одна партія, поти народ буде жити убого.

- Є у нас патріоти у державі, – обізвався чоловік Ксенії Степан. Правоцентриські партії, такі, як Народний Рух України, Реформи і порядок, Конгрес Українських Націоналістів. Це їх турбує життя народу України. В'ячеслав Чорновій, Ярослав Кендзьор, Геннадій Удовенко, Михайло Косів, Лесь Танюк, Слава Стецько, Лілія Григорович, Віктор Пинзеник і ще дуже і дуже багато патріотів України можна назвати серед депутатів. Усе в нашій державі буде добре.

- А звідки у нашій бідній державі появилось так багато олігархів? – з обуренням спитав у колег п. Павло Івасишин і додав: я не проти, щоб у суспільстві були багаті люди, але це мають бути гроші, зароблені завдяки менеджерським талантам і надлюдським зусиллям.

- Розвиток економіки – річ добра для всіх: нові робочі місця, податки у державній скарбниці, меценатство, – розмірковував п. Віктор Кулик, вчитель математики з м. Жидачева, представник молодшого покоління. Всі гості його уважно вислухали, але дяк Іван Кривцун обурився і гнівно сказав:

- Мільярди, зароблені на тлі зубожіння широких народних мас – це кримінальні злочинці. Наш бюджет такий бідненький. В сільське господарство нема що вложити, ані на науку, ані на освіту. Культура, медицина ледве виживають.

- А пенсії які дають тим, хто так тяжко трудився на землі, – з жалем у голосі сказала дружина Павла Івасишина Катруся. З пенсій наших світ сміється. Хіба про таку Україну мріяли ті, що полягли у нерівних боях з окупантами, ті, які не повернулись з вічних мерзлот далекої Півночі, з Сибіру і Казахстану.

- Маємо те, що маємо, – ніби між іншим сказала донька Івасишиних Ірина. – Лягаю спати і піднімаюсь зранку – не перестаю думати, що зварити дітям, звідки взяти грошей, щоб їх одягти і взути. Від села відвернулась держава. Серце болить, як дивлюсь на ті поля, що поросли бур'янами. Пані Ірина працює в рідній школі бібліотекаркою, а чоловік – колишній колгоспний шофер – безробітний. Трудно жити, дітей годувати.

- Усе з часом налагодиться в нашій державі, – сказала п. Павліна Гавриляк. – Сталася велика історична подія – народ розвалив Московську імперію – Радянський Союз, ми – вільний народ, і треба кожному турбуватися про те, щоб більше не повторилося московсько-комуністичне рабство.

 

- А тепер – співаємо. І п. Павліна почала: "Ой сиділа дівчина край віконця".

 

Гості Ксені дружно підхопили пісню, і чарівна мелодія розлилась по подвір'ю, полинула на весь горішній кінець Монастирця.

 

Коли співали "За байраком байрак", всі піднялися з крісел. Цю пісню на слова Шевченка українці сприймають, як Гімн своєї держави.

 

Дяк Іван Кривцун запропонував виконати "Ой горе тій чайці". Це козацька пісня, вона хвилює тим, що в образі чайки-матері в ній зображена наша ненька-Україна.

 

Діти Ксенії запросили гостей до столу. Подавали крученики по-українськи, налисники із свинним фаршем, у горнятках – курячий бульйон з пампушками, тушене м'ясо з кишкою-кров'янкою і тушеною капустою, картопляне пюре з курятиною і малосольними огірочками. На кінець подали каву з тортом "Для коханого".

 

Гості їли і пили, проголошували тости для ювілярки. Подякувати іменинниці вийшли її діти і брат.

 

Донька:

Дорога мамочко! В день Вашого ювілею я Вам бажаю:

 

Хай щастям квітує життєва стежина

на многії і благії літа,

Хай радість приносить Вам кожная днина,

Нехай Вас боронить молитва свята!

Осипаються дні пелюстками,

Непомітно спливають роки,

Не сумуйте, гордіться літами,

Бо не марно прожиті вони!

 

Син:

Дорога мамочко!

 

Нехай летять собі літа,

Бо зупинити їх не вдасться,

А з ними істина проста:

Чим більше літ, тим більше щастя!

Спасибі вам, мамо, що нас народили,

Спасибі за те, що розуму навчили,

Спасибі за тепло і за науку,

За те, що у біді Ви перша

Подаєте руку.

 

Брат ювілярки Володимир:

- Дорога сестричко! Вітаю тебе із знаменною датою – 60-річчям! Бажаю тобі усіх земних благ, здоров'я, сімейної злагоди! Усім, хто підготував це сімейне свято, хай Всевишній додає здоров'я, а нашій ювілярці сотвори, Господи, многая і благая літа! Гості співають: "Многая, многая, многая літа..." Чоловікові ювілярки, її дітям і онукам сотвори, Господи, многая і благая літа!

 

Тому колу, що довкола столу, сотвори, Господи, многая і благая літа! Всьому українському народові сотвори, Господи, многая і благая літа!

 

Зігріті увагою ювілярки та її сім'ї, гості, попрощавшись, розійшлися.

 

Навівши порядок у кімнатах, челядь відправилась на спочинок, лише Ксеня вийшла з кімнати, сіла на лавку під грушею, щоб побути наодинці із своїми думами. В повітрі панувала тиша. Зоряне небо в цей вечір для Ксені було якесь особливо загадкове. Їй згадалося дитинство, стара хата у Торкачів, коли вони навесні всією сім'єю щовечора виходили на подвір'я, сідали на порозі хати, задивлялися на зорі і розмірковували над таємницею Всесвіту. А хрущі гули, на вулицях села співала, веселилася молодь. Навесні спати ніхто не лягав із заходом сонця. Після тяжкої праці у полі сусіди сходилися, згадували страшні воєнні і повоєнні роки, висловлювали надію на кращі часи.

 

Згадала Ксеня бабусю Марію – свою найближчу приятельку, яка високо цінувала Ксенині творчі здібності і вірила у її велике майбутнє. Бабуся не одному родичеві хвалилася: "Наша Ксеня надзвичайно цікавиться історією і культурою українського народу, з неї буде велика людина". Ніяковіючи, Ксеня говорила: "Та що Ви, бабусю, перебільшуєте мої здібності. Вам так здається, що я така дуже здібна і творча людина, бо любите мене. Мої подруги усі також здібні і обдаровані, починаючи від Мілі Колос, кінчаючи Ганею Стехнович".

 

Не погоджуючись в душі зі мною, бабуся продовжувала своє:

- Ти так глибоко любиш землю, на якій народилась, що тобі можуть позавидувати не лише твої подруги-дівчата, а й старші люди села.

- Так, бабусенько, так, я дуже люблю наше село і татову хату, у якій він нас залишив. Та ще й на прощання сказав, що нас із Володею буськи скинули у гніздо на хаті. Пам'ятаю, як до нас приїжджав велосипедом стрийко Василь і возив нас по дорозі. Часто провідували нас у Пилипишиних тета Настя з Думки і тета Рузя з Лютинки, а тета Ксеня із своєю донечкою Лесею майже щонеділі приходила до нас, приносила смачні пиріжки з маком та домашнім сливовим повидлом.

 

У Казахстані я питала маму, чому нас вивезли, а родину залишили у селі. Мама відповідала, витираючи хусточкою очі:

- Ти ще дуже, донечко, мала, зрозумієш усе, як виростеш.

 

А коли ми опухли у Вуркачі від голоду, лежали з братом як трупи на подушках, не могли поворухнутись і навіть очей відкрити, я пам'яті не втрачала і думала лише про те, що помремо ми з братом і не побачимо вже більше своєї родини у Монастирці, закопають нас у казахській землі, як Степанка Мудрого. Дуже жаль було умирати, залишити назавжди таке красиве і цікаве земне життя. Так хотілось тоді хай і померти, аби лише у Монастирці, де мене так любили сусідки-родички Ганнуся і Софія Пилипишині, Марійка, стрия Степана і Попович Ганя, сусідки Ганя Судук і Текля Лаврись.

 

Знайшлись і у Казахстані добрі люди, які врятували, вирвали нас із братом з лапів смерті, допомогли вижити з дітьми. Це вони – жителі з аула "П'ятого" – українці, казахи, киргизи, молдовани, татари, чеченці – навчили мене не залишати нікого в біді. На все життя я це запам'ятала і стараюся робити людям добро, навіть тоді, коли зазнаю від окремих гіркої образи. І таке пам'ятається все життя. Святе письмо вчить: "Прости і будеш прощена".

 

Якби всі люди про це пам'ятали, не було б так багато зла на цій прекрасній, подарованій людині Богом землі.

Коли Ксеня пооглядалася, вона побачила, що нігде уже в селі не світилось у хатах, було далеко за північ.

 

Помолившись, Ксеня лягла у ліжко, але очей зімкнути не могла. Вона дивилась у вікно і любувалась тихим спокоєм літньої ночі. А думки роїлись у її голові, не давали заснути.

 

- Матінко-Україно! Ти полита своєю і ворожою кров'ю, – якась внутрішня сила диктувала їй ці слова. У її серці сумом відгукнулись 40-і роки XX століття. Це під впливом нещодавно прочитаної книги Івана Гелея "Погляд крізь сльози і грати" у Ксениній душі роїлись думи про наших національних героїв Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Романа Шухевича, про повстанців-односельчан, які піднялись на боротьбу з жорстокими окупантами на своїй землі, а тому назавжди залишаться у пам'яті українського народу як герої. Кращі сини і дочки України мужнього стали на захист проти тих, хто прирікав нас на голодну смерть, позбавляв волі, перетворював на тяглову худобу, мордував у катівнях КГБ, розпинав, вішав, засилав у далекий Казахстан чи Сибір.

 

Нині, коли наша Україна стала вільною, незалежною державою, ми мусим визнати, що це заслуга тих, хто своє життя віддав за нашу волю. Вічна їм пам'ять!

 

Ксеню турбувало те, що наш український народ не подякував ще героям, які були на передовій у боротьбі з німецькими, а згодом більшовицькими окупантами. А скільки їх на нашій Жидачівщині!

 

Це – політв'язні і репресовані, які повернулися з каторги та виселки ідейно не зломленими, а загартованими патріотами-українцями. З Монастирця – це сім'ї Ломишів, Шараневичів, Мудрих, Судуків, Сокирків, Гризаків, Тельків, Кривцунів, Бричів і багато-багато інших.

 

Історичними особистостями України стали брати Горині, подружжя Калинців, Степан Шпакович, Іван Ворона, Йосиф Костельний, Олексій Данилишин, Йосип Кремінь, Василь Грицишин. Скільки їх у кожному селі і місті Галичини!

 

Ксеню хвилювало і те, чому ще й досі не написані книги про національних героїв України Юрія Креміня, Петра Гудзовагого, Степана Федака.

 

Щасливими, на думку Ксені, є політв'язні та репресовані, які повернулися на рідну землю і дожили до вимріяної роками незалежності України: вони безпосередньо причетні до становлення Української держави, і тепер уже гордяться Галичиною – краєм хліборобським, краєм грибним і рибним, краєм щедрим і щирим, який уміє гостинно приймати друзів і відверто громити ворогів-завойовників.

 

Ксеня піднялась з постелі. Небо уже зажевріло ранковою ясністю. Спершись у розчиненому вікні, вона на повні груди вдихала аромат квіткового саду і думала про те, що доля обійшлась з нею жорстоко. Маючи від Бога потяг до творчості, вона не могла в радянській державі друкувати свої вірші – мислила не в рамках дозволеного. А нині – у вільній Україні – нелегкі часи переживає книгодрукування: затяжна економічна криза далася взнаки друкарям і всім творчим людям. Без спонсорів книги не надрукувати, а підприємства не в сили всіх авторів задовольнити спонсоруванням. Молода творча інтелігенція їде на заробітки у чужі краї. Там дешево люди продають свою робочу силу і талант, але таким чином знаходять вихід із становища: копійку збирають для друку книг, для потреб сім'ї, спокійні за своїх дітей, які не світять голодними очима. Ось чому більше семи мільйонів наших молодих людей виїхали на заробітки у чужі краї, серед них дуже багато інтелігенції.

 

І лише коли з-за гори викотилось ранкове сонце – велика розжарена куля – Ксеня вирішила: буду писати книгу. Ця книга розповість людям про мужність і героїзм тих, хто захищав свій народ від окупантів з заходу та сходу, а це – революційна ОУН, легендарна УПА, мужнє підпілля.

 

Своєю книгою я зможу доказати цивілізованому світу, що Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич очолили боротьбу з жорстокими окупантами на своїй землі, тому вони назавжди залишаться в пам'яті народу як герої України. Ці люди дорогі серцю кожного здорово мислячого українця, бо вони були з вогнем Прометея у серці.

 

Ксеня сіла за письмовий стіл, серед нещодавно написаних віршів знайшла чистий лист паперу і написала: роман, ч.І "У терновім вінку", ч.2 "Нескорені галичани".

 

З болем у серці вона думала і про те, що окупаційні режими у Галичині спровокували братоубивчу війну – незагоїну рану нашого народу, цим і пересварили українців, розкололи їх на два непримиренні табори.

 

Ксеня вклякла перед образом Пречистої Діви Марії, молилась за свій український народ, просила у Господа Бога щасливої долі Українській державі. Якийсь внутрішній голос до неї ніби промовляв:

- Ти літератор не лише за фахом, а й за покликанням. Пиши книгу про нескорених галичан, які у терновім вінку понад п'ятдесят років більшовицької окупації боролись за волю України. Такий народ вартий того, щоб про нього знав весь світ.

 

Подумай, Ксеню, чи не в цьому твоє найбільше людське щастя на рідній землі.

 

- Так. У цьому, – в думках відповіла вона сама собі.

 

Упоравшись по господарству, приготувавши сніданок, Ксеня після безсонної ночі приступила до нелегкої писемної праці. Звернувшись до Всевишнього зі словами "Господи Боже, помагай", Ксеня почала обмірковувати, хто буде героями її книги, з чого розпочне свій роман, який відрізок часу буде охоплено в ньому.

 

- У моїй книзі буде розповідатися про три покоління галичан, які не корилися окупантам – це наші діди, батьки і ми – їхні внуки і діти, яких історики назвали "Діти війни", – вирішила Ксеня, – а також діти і внуки "дітей війни"

 

Вона дивилась крізь відчинене вікно і любувалась тополею, що росла на межі з Михайлом Романівим, її двоюрідним братом. Він був третьою дитиною тети Насті, яка рано овдовіла, маючи на своїх плечах шестеро дітей. Усі мали нахил до математики. Василь і Юстина закінчили математичний факультет у Львівському університеті імені Івана Франка. Михайло працював бухгалтером у колгоспі, Іван – інженер, Микола загинув у Чехословаччині в роки Другої світової війни, а Ксеня була станичною, і засуджена радянським судом на 15 років. Її доньку Оксану виховувала бабуся Настя.

 

Хата тети Насті знаходиться на Думці, це перша хата в селі, а далі – пасовисько, ліс. Якби ця хата вміла говорити, вона б мала що розповісти про Другу світову війну і тяжкі післявоєнні роки, про нескорених галичан.

 

А на тополі соловейко виводив чарівні мелодії. Листочки на ній дрижали, освіжаючи прохожих. Ця тополя додає Ксені оптимізму, бадьорого настрою, окрилює в її творчій діяльності, є любимим місцем відпочинку.

- Повиростали ми – діти війни, – думала Ксеня. – Уже всі мої ровесники дідусі і бабусі.

 

Міля Колос вчителювала у Голешівській неповно середній школі, її чоловік Богдан – Голешівський шофер. Мають Когути четверо дітей, восьмеро внуків.

 

Ганя Стехнович вийшла заміж за свою першу любов. Разом з чоловіком Михайлом мають двоє дітей, четверо внуків.

 

Павліна Денис з чоловіком Василем мають двоє дітей, двоє онуків, яких дуже люблять.

 

Ганя Судук – вчителька математики, кума Ксені, вийшла заміж за вчителя фізики, народила двох синів.

 

Марійка Кулик – вчителька математики, має дочку Любу – вчительку географії і сина Романа. У Марійки четверо внуків, яким вона постійно поглиблює знання з математики, читає меншим внукам казочки.

 

Маруся Кривцун – їмость, о. Дмитро – родом з Монастирця. Мають Шевчуки двоє дітей, виховують п'ятеро внуків.

 

Маруся Сокирко – кума Ксені, лікар-терапевт. Троє дітей і шестеро внуків – це її гордість і радість.

 

Меланія Олійник – дружина офіцера, мають двоє дітей. Син Сергій – військовий, донька Світлана – відома журналістка Львівщини, працює в редакції газети "Експрес". Ми часто згадуємо, як нелегко було нам разом з батьками пережити окупаційні режими, біль по втраті наших батьків, братів та сестер в роки Другої світової війни, трагедію насильницької колективізації. Разом з батьками переживали втрату наших національних героїв – вояків УПА. І хоч нині Україна уже незалежна держава, але Українська Повстанська Армія і досі не визнана воюючою стороною, вояки якої боролись під гаслом "Здобудеш Українську державу або помреш за неї".

 

- Хто ж видумував брудні наклеїш на УПА? – хвилює Ксеню.

 

Як прояснилось із архівів, у 1947 році голова держбезпеки УРСР генерал-лейтенант М. Ковальчук створив зовні схожі на загони УПА та служби безпеки ОУН формування держбезпеки, члени яких тероризували населення, коячи під виглядом ОУН-УПА вбивства, ґвалтування та грабунки. І саме тоді радянська преса здійняла галас, що "націоналісти заплямували себе масовими вбивствами". А це псевдонаціоналісти вбивали мирних громадян, а трупи кидали у криниці, у ріки. Збереглися архіви, де йдеться про існування псевдобоївок УПА.

 

Створена у березні 1945-го року Тернопільським управлінням НКВД спецгрупа "Бистрого" під командуванням начальника відділу боротьби з бандитизмом Соколова понад півроку діяла під виглядом загону СБОУН. Достеменно не відомо, скільки вбивств скоїли "орли", щоб наганяти страх на людей. Проте факт, що Соколова за це представлено до звання Героя Радянського Союзу.

 

Більшовицький тероризм здійснював такі страшні злочини в Галичині, які сучасні історики прирівнюють до голодомору в Україні в 1932-1933 роках минулого століття. Тільки у 1944-1946 роках була здійснена широкомасштабна акція: проведено 39 тисяч 733 операції червоних чекістів проти українського народу та його захисників – вояків УПА. Під час цієї акції вбито 103 тисячі 313 повстанців, взято в полон понад 50 тисяч і безневинно затримано понад 110 тисяч осіб.

 

Професор, ректор Українського університету Москви Віктор Ідзьо з допомогою вище указаних репресій (дані взяв із архівів Москви) остаточно спростував брудні наклепи на УПА.

 

9 червня 1949 року міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач подав міністрові внутрішніх справ СРСР Круглову доповідну записку № 582/СМ, в якій на основі великої кількості фактів стверджував, що всі кричущі кримінальні злочини у західних областях з 1946 по 1959 роки скоїли спецпідрозділи держбезпеки. Ось ці "бандити" УПА (емгебісти) були вбивцями місцевого населення. Це вони – 25 тисяч бійців МВС і 35 тисяч таємних оперативників МДГ – депортували із Західної України 25 тисяч сімей, які налічували 75 тисяч осіб. У квітні-травні 1944 року на західноукраїнських землях бійці 1-го Українського фронту брали участь у виселенні людей з Тернопільської, Станіславської та Львівської областей. Для відправки 50 ешелонів спецконтингенту у Львові був створений оперативний штаб. Сюди зі східних областей прикомандирували оперативників у званні, не нижчому як капітан, їх призначали начальниками ешелонів.

 

Все це змушувало неповнолітніх хлопчиків іти в ліс до Української Повстанської армії. Двадцять дві тисячі неповнолітніх вступило до УПА.

 

26 жовтня 1947 року вивезли з України 76 тисяч 585 осіб, із них 19 тисяч чоловіків, понад 35 тисяч жінок, та понад 22 тисячі дітей.

 

Вивчивши дані з архіві, поміщені в українській пресі, Ксеня приступила до написання книги. Масові депортації українців до Казахстану та Сибіру, терор окупаційних спецслужб історики розцінюють як кричущий факт, що привів до припинення діяльності УПА в 1953 році і відступ її військових підрозділів на захід.

 

Воюючи з комуністами і нацистами, українські повстанці підготували плацдарм для незалежної України, яка постала 24 серпня 1991 року.

 

Недаремно на святій українській землі пролито море своєї і чужої крові.

 

Злобою, нещирістю, фарисейством не вдалося зайдам-чужинцям скорити українців. Зневажена віками Україна відроджує нині свою героїчну історію. Про це і напише Ксеня у своїй книзі. Книга буде щедра на добрі слова для всіх, хто вижив у нелегкій боротьбі за волю. Це буде книга, потрібна людям. Більшого щастя Ксеня не бажала.

 

ПІСЛЯСЛОВО

Десяту роковину незалежності Україна зустріла без Вячеслава Чорновола невтомного борця за волю, мудрого політика, будителя заспаної нації, лідера Народного Руху України..

 

А життя не стоїть на місці. Після розпаду репресивно-каральної системи більшовизму ми, українці, більш не знаходимось під пильним наглядом російських спецслужб. Ми відвідуємо і підтримуємо нашу нескорену церкву - оберіг української нації, воскрешаємо події трагічних років більшовицької окупації. Серед наших роботящих українців є багато народних умільців.

 

У Монастирці - це: будівничі Ярослав Колос, Василь Шараневич, кравчиня Оксана Таранько, швець Григорій Шараневич, пічник Євген Романів, телевізійні майстри Василь Лаврись і Зиновій Марків, ветеринарний лікар Микола Пилипчук, композитор Іван Стехнович, головний лікар Жидачівської районної центральної лікарні Федір Довбняк, лікар - терапевт Дмитро Порціна, лікар-лаборант Ярослава Яремчук, її брат - кандидат медичних науку в Санкт-Петербурзі Зиновій Мазур, зубний технік Михайло Мазур, лікар-анестезіолог Ігор Гірняк, медичні працівники Світлана Старов'єцька, сестри Оксана і Галина Карпин, Марія Мазур, Оксана Гавриляк.

 

Гордістю Монастирця є педагоги Монастирецької СШ, заслужена вчителька України Наталія Марків, кандидат економічних наук Василь Брич, Олександра та Наталія Івасишин – викладачі Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, викладач Львівського університету ім. І. Франка Тарас Лагоцькип, викладач Львівської академії мистецтв Василь Гудок, офіцер Української Армії лейтенант Володимир Кривцун, священослужителі Мирон Шевчук, Зиновій Піх, Руслан Любезний, людина творча Яків Німко, журналіст Семен Сокирко. Хвала українському роду, якому нема переводу!

 

Щасливо посміхаються пенсіонери, яким ще хоч і невелику, але дають пенсію. В радянські часи про таку пенсію вони і не мріяли.

 

Дуже хочеться вірити, що в скорому часі наш парламент вирішить проблеми села, адже всі ми пам'ятаємо, що хліб - усьому голова.

1998-2003 рр. с. Монастирець

 

Частина третя

ПОМАРАНЧЕВИЙ ВІТЕР НАДІЙ

 

Співоче поле

Четверте липня 2004 року увійшло в історію України як день, з якого почалась нова сторінка у відродженні справді демократичної держави Україна.

 

Осяяний золотаворожевим сонячним промінням ранкового літа, древній Київ в цей день був урочисто святковим, привітним і казково величавим. По його вулицях ходили люди з помаранчевими стрічками на головах і на грудях. У декого були на голові помаранчеві корони з написом: "Так! Ющенко!" Молоді хлопці були одягнені в помаранчеві футболки або накидки. Всі носили в руках помаранчеві стяги чи прапори. Дуже прикрашали людей і помаранчеві шальки.

 

З усіх областей України, долаючи в дорозі величезні перепони існуючої влади, прибували до столиці автобуси, автомашини теж з помаранчевими стрічками на грудях і помаранчевими стягами, на яких було написано: "Ми – за Ющенка!", "Наш Президент – Ющенко!", "Так! Ющенко!"

 

Це до Києва прибували делегації на Співоче поле, щоб зустрітися з кандидатом у Президенти України Віктором Андрійовичем Ющенком.

 

Львівська делегація добиралась потягом і автобусом. Зустрілись з іншими делегаціями на Арсенальній площі столиці. Ішли в колоні до Співочого поля між делегатами з Луганщини і Миколаївщини. Між цими областями стояли і на Співочому полі. Ішли колони, виконуючи українські пісні про нашу Вітчизну і її борців-патріотів. Їх привітно зустрічали кияни, які тримали в руках такі ж гасла. Всім стало ясно: Ющенка підтримує вся Україна.

 

В густому гіллі київських каштанів принишкли пташки, зачаро­вані мелодіями пісень та помаранчевими прикрасами людей. Здавалось: природа жила в очікуванні великих перемін.

 

І звершилось. 4 липня 2004 року перший день реєстрації кандидатів у Президенти.

 

З провінційного прикарпатського містечка Жидачева і зі всієї Жидачівщини до Києва теж прибула делегація на підтримку кандидата від опозиції Віктора Ющенка. Блок "Наша Україна", очолюваний ним, – це гордість України. До цього блоку увійшли люди освічені, розумні, мужні і рішучі. Це саме ті люди, які можуть позмагатися за справедливість і правду у державі.

 

Хочеться назвати імена і прізвища людей з Жидачівщини, які не сиділи наодинці зі своїми роздумами та міркуваннями, а в блоці "Наша Україна" стали на передовій у боротьбі за правду. Це Ігор Кос, Марія Турченяк, Ярослав Ягніщак, Тарас Чмелик, Ярослав Гаврильчук, Мирослав Кондаревич, Йосиф Сенюра, Володимир Гос, Роман Свередюк та інші.

 

Ці люди ще у 90-х роках минулого століття в рядах громадсько-політичної організації "Народний Рух за перебудову" зайняли активну життєву позицію в національному відродженні України та у визволенні її з-під московського рабства.

 

У львівській колоні до Співочого поля крокувала еліта України – творці нової Української держави, її великих епохальних змін. Саме таким є лідер Народного Руху України (правоцентристська національно-патріотична партія) Ярослав Кендзьор – голова Львівської крайової організації НРУ, народний депутат Верховної Ради України. Це історична постать, яка багато зробила для утвердження незалежності України та її утвердження в світі.

 

Споглядаючи на Майдан, як на сад помаранчевих квітів, п. Ярослав сказав:

- Нація встала з колін, і назад повороту не буде.

 

- Осінь 2004 року буде політично напруженою, – розмірковував лідер "Нашої України" з Жидачівського району п. Ігор Кос і через хвилину продовжив:

- У передвиборній компанії буде велике протистояння між кандидатами, які увійдуть до ІІ туру, а це буде кандидат від влади і кандидат від опозиції до влади.

 

- Мета у людей спільна – жити чесно і мати такий уряд, який би був національно свідомим, – зауважила п. Марія Турченяк, а через хвилину продовжила, бо відчула в очах людей велике прагнення підтримати їх ідейно у відповідальний час, який наближається з неймовірною швидкістю:

 

- Друзі! Ми є те покоління початку XXI століття, яке підхопило естафету своїх попередників з XX століття. Їх шлях до волі був тернистим, довгим і трагічним. Тому наша свята справа – вивчити і популяризувати в народі життєві шляхи національних героїв України Степана Бандери, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола. Пам'ятаймо, друзі, що людина не може бути щасливою, якщо вона не бореться за щастя свого народу, – щиро і душевно закінчила п. Марія – відома у Львові і в Києві як невтомна трудівниця, полум'яна патріотка та ще й чарівна красуня-галичанка. Ця дуже розумна і національно свідома жінка від Бога наділена лідерським талантом, красномовністю. І кожен, хто має можливість з нею спілкуватися, переконується в тому, що народилась п. Марія Турченяк, коли Бог роздавав розум, красу і щастя. Щастя Марії у тому, що вона піклується не лише про свою родину, а й про долю свого народу. Її шанують, поважають і гордяться нею члени НРУ, як керівником Жидачівського районного об'єднання НРУ. Учнівський та педагогічний колективи Жидачівської середньої школи № 2, яку вона очолювала, пам'ятають її як людину дуже коректну, справедливу, ввічливу, шляхетну. Жителі Жидачівщини про неї відзиваються з якимось піднесенням, бо знають її, як глибоко віруючу християнку, у якої все ладиться з Божого благословення.

 

4 липня 2004 року настрій у п. Марії був особливо піднесений, як і у всіх українців на Співочому полі та в представників від національних меншин, що сьогодні пройнялися українством. І ось на сцені Олександр Пономарьов – народний артист України. Стоячи біля Віктора Ющенка, він почав виконувати Гімн України. Підхопило Олександра все Співоче поле. І полинула мелодія Державної урочистої пісні по всьому Співочому полю, розлетілась по всьому древньому Києву.

 

"Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці", – душевно і впевнено співав народ український.

 

І стало Співоче поле 4 липня 2004 року дійсно співочим...

 

На сцені народний артист України Тарас Петриненко і його чарівна дружина Тетяна. Вони виконують пісню "Україно, Україно", слова і музику якої продиктувала Тарасові його Муза. Багато років пройшло з того часу, а пісня не втратила актуальності. Сьогодні вона з трибуни звучала так тривожно, що, здавалось, проходила крізь серце кожного українця і закликала боротися за правду до переможного кінця.

 

Пісня завжди тривожить серця людей. Музичний керівник "Океану Ельзи" Святослав Вакарчук зі своїм гуртом виконав пісні, які гаряче зустріло Співоче поле. Син ректора Львівського національного університету імені Івана Франка, Святослав Вакарчук створив для народу пісню, що спонукали людей прокинутися і боротись за правду і справедливість у нашій Державі. Сам музичний керівник гурту, як і його батько, стояв в перших рядах барикад, домагався від влади припинити репресії, мафію, диктат в Україні. Національно свідома сім'я Вакарчуків пам'ятає героїв України XX століття: Романа Шухевича, Степана Бандеру, Євгена Коновальця (40-50-і рр.), подружжя Калинців, братів Горинів, Левка Лук'яненка, В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса і багато інших (60-і роки XX століття).

 

На Співочому полі пролунала пісня у виконанні дівчини-татарки, яка свідомо і схвильовано доносила людям долю свойого знедоленого краю, віру кримських татар у світле майбутнє, бо уже 14-ий рік незалежності України, а правди і справедливості народ так і не відчув.

 

"Україну світ впізнав, як державу бідняків і олігархів," – міркував Ярослав Ягніщак – голова районного об'єднання конгресу українських націоналістів Жидачівського району з Львівщини. Ярослав – син вчителів з Журавна пп. Мирона та Анастасії. Трьох своїх синів Ягніщаки вчили жити чесно, невтомно трудитися для свого народу. З тривогою в серці п. Ярослав спостерігав, як хвилюється народ сьогодні на Співочому полі, куди люди ледве дібралися, долаючи багато перепон в дорозі, яких завдавали владні структури. Разом з народом п. Ярослав скандував: "Так! Ющенко!" З помаранчевою стрічкою на грудях, рішучістю в голосі і гнівом в очах він здавався героєм-богатирем, переможцем у змаганні з існуючою владою. Закінчивши Львівську політехніку, роботи по фаху Ярослав так і не одержав, бо вважав за непотрібне і низьке для нього давати хабар. Тому трудиться Ярослав, утримує сім'ю з різних робіт. З дружиною Лесею виховують двох синів Ігоря та Івана, невтомно трудяться. Для дітей є взірцем справедливості, чесності, правдивості.

 

Захвилювалося Співоче поле.

 

І ось в оточенні своїх колег ввійшов між люди Віктор Андрійович Ющенко. Він прямував до трибуни по стежині, яку йому створили люди. Вітаючись з людьми, багатьом тиснув руки. Кандидату в Президенти дарували квіти, його обіймали, скандували: "Наш Президент Ющенко!", "Так! Ющенко!" Віктор Андрійович радісно посміхався людям, відчуваючи всенародну підтримку, любов і повагу. Щойно він зареєструвався у ЦВК кандидатом у Президенти.

 

Уклякнувши та поцілувавши національний прапор Вітчизни, Віктор Ющенко перехрестився і сказав: "Я іду в Президенти!"

 

Свого майбутнього Президента народ зустрів оваціями.

 

Син сільських вчителів із села Хоружівка Сумської області, високий, надзвичайно красивої зовнішності, стрункий, кандидат від опозиції завоював симпатії мас, які вважали: "Це буде Президент з українською душею, розумний". У його до блиску вимитому волоссі подекуди засіялась сивина, яка робила цього симпатичного красеня ще чарівнішим. Підтягнутий, у темному костюмі, в білій сорочці і з краваткою кольору стиглої вишні – так класично взірцево виглядав майбутній Президент, який по зовнішності і розуму не мав, здавалось, конкурентів не лише в Україні, а й в цілому світі.

 

На підході до трибуни зустрів свою кохану дружину Катерину і поцілував її у щічку. Пані Катерина дуже хвилювалась за долю чоловіка. Вона залишила вдома маленького сина Тарасика, а доньки Софія та Христина були на Співочому полі в помаранчевих коронах і з помаранчевими прапорцями. На коронах у дівчаток напис: "Так! Ющенко!" Прочитати написане вони вміли і дуже гордилися коронами. Найстарша донька Віктора Андрійовича від першого шлюбу Віталіна була на Співочому полі з чоловіком та донечкою, а під серцем виношувала синочка Вітю.

 

Син Андрій – студент, він теж був сьогодні тут, вся сім'я Ющенків-революціонерів активно влилась у масу збудженого кривдами народу. Всі його діти й онука не спускали погляду з батька та дідуся, який прямував до трибуни під овації "Ющенко! Ющенко!.."

 

В Україні всі знали, що Віктор Андрійович Ющенко – людина освічена, мужня, рішуча, порядна, з чималим досвідом керівної роботи (керуючий Національним банком, Прем'єр-міністр). І ось майбутній Президент за трибуною виголошує промову:

 

- Дорогі друзі! Дякую вам за довіру і підтримку, яку ви проявляєте мені напередодні виборів Президента України 31-го жовтня 2004 року.

 

Отож, 31-го жовтня з'явіться всі до виборчих дільниць і проголосуйте, як підказує вам серце. В цей день вирішиться доля України, доля ваших родин, доля кожного з нас. Від вашого вибору залежить, чи стане Україна державою, яка буде дбати про інтереси простих людей, чи вона і далі захищатиме інтереси купки олігархів.

 

31-го жовтня проголосуйте за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей. Разом ми переможемо!

 

Коли Віктор Андрійович проголошував промову, здавалось, що Співоче поле торжествувало свою перемогу над існуючою владою – країною олігархів, державних злочинців.

 

До трибуни підходили друзі п. Віктора Ющенка народні депутати Верховної Ради Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Олександр Зінченко, Оксана Білозір та інші "нашоукраїнці" і "бютівці".

 

На Співочому полі спрацював єдиний голос народу. Помаранчеві стяги і одяг, хвилюючі виступи друзів Віктора Ющенка – все це навіювало думку: народ – творець і він подолає спротив опонентів. Люди різних правоцентристських партій (НРУ, УНР, ПРП, КУН), різних релігійних концесій, різні за освітою та віком прибули в цей день на Співоче поле з усіх куточків України.

 

День 4 липня 2004 року ввійде в історію, як день народного волевиявлення: Президента вибере народ.

 

На Співочому полі зустрілись односельчани з села Монастирця Жидачівського району Львівської області п. Маруся Гриців і директор Монастирецької середньої школи Тарас Григорович Чмелик. Пані Маруся прибула до Києва із селища міського типу Степногірська Запорізької області, куди вона з чоловіком Богданом інженером-енергетиком переїхала, коли вони одружились у місті Калуші Івано-Франківської області. Там у Грицівих народилось двоє дітей. Зупинивши погляд на плакаті "Жидачівщина за Ющенка", пані Маруся підійшла і спитала:

- Чи немає серед вас, друзі, кого з Монастирця?

- Я з Монастирця, – сказав Тарас Григорович Чмелик і перепитав:

- А ви звідки?

- Я родом з Монастирця, донька Розалії Кирилівни Іванишин, вчительки-пенсіонерки.

- Я директор школи, добре знаю Розалію Кирилівну, – відповів п. Тарас Чмелик і потиснув їй руку.

 

На грудях п. Марусі красувалась помаранчева стрічка, а в руках від легкого вітерцю розвівався помаранчевий прапорець. Ця тендітна жіночка з чорними, як терен очима, що сіяли радістю зустрічі з земляками, гордилась тим, що і вона – жителька півдня України сьогодні як революціонерка на Співочому полі у столиці нашої держави разом з лідерами "Нашої України" вирішує важливу політичну справу українського народу.

 

І пані Маруся сказала:

- Усіх нас сьогодні на Співочому полі поєднує велика любов до своєї Вітчизни і небайдужість за її долю.

- О, на героїчній землі запорізьких козаків не перевелись патріоти України, – вимовив приємно репліку Тарас Григорович і продовжив:

- Чи легко вам на півдні України агітувати за кандидата від опозиції?

- І на півдні України Віктор Андрійович має багато прихильників, – гордо відповіла п. Маруся.

 

В розмову втрутився п. Ярослав Ягніщак, мати якого родом з Монастирця, навіть сусідка Розалії Кирилівни Іванишин:

- Якщо такі агітатори живуть на півдні України, як Маруся – даю гарантію: Віктор Андрійович матиме на півдні велику підтримку, – стверджував п. Ярослав.

- Доживемо до 31-го жовтня – побачимо, – відповіла п. Маруся і закінчила на оптимістичній ноті:

- Степовики – оптимісти великі, ми уміємо переконувати людей, про яку Україну мріє Віктор Ющенко. Але мушу вам сказати, що протистояння ідеологічних опонентів велике, та людей обдурити в наш вік трудно. Мета "Нашої України" і її лідера Віктора Андрійовича – допомогти людям зробити правильний вибір, не помилитися, – закінчила п. Маруся Гриців.

 

Пан Володимир Гос з Жидачівщини зауважив:

- 30-го жовтня 2004 року вибори не закінчаться, буде обов'язково II тур, в якому, сподіваюсь, будуть змагатися два лідери в кандидати: Віктор Ющенко і Віктор Янукович. Всі інші, яких буде дуже багато, наберуть у першому турі по 2-3%, не більше.

 

- Ще може Олександр Мороз набрати близько 5%, але не більше, бо люди нарікають, що соціалісти дуже "червоні", – висловив свою думку п. Ярослав Ягніщак.

- Усе залежить від того, наскільки чесними і правдивими будуть вибори 31-го жовтня 2004 року, – зауважив п. Ігор Кос.

- Нелегко буде "нашоукраїнцям", оскільки наш кандидат від опозиції, – сказав п. Тарас Чмелик, – але завзяття нам треба запозичити у грузинського народу під час виборів там Президента, – продовжив п. Чмелик і на закінчення додав:

- Леонід Кучма запевняє народ України, що грузинський варіант у нас не пройде, але люди до його слів уже не прислухаються, більшість українців – за Ющенком.

- Я вірю в перемогу Віктора Ющенка у II турі, але в тому випадку, – стверджував п. Роман Свередюк, – коли ми, "нашоукраїнці", проявимо рішучість, стійкість, єдність та наполегливість і до цього будемо закликати народ, – закінчив свої міркування п. Роман. Товариші потиснули йому руку в знак солідарності.

- І багато вас прибуло із Запоріжжя сьогодні на Співоче поле? – поцікавився п. Кондаревич, звертаючись до Марусі Гриців як землячки-галичанки.

- На підтримку кандидатури Віктора Ющенка із Запоріжжя прибули два автобуси, – відповіла п. Маруся.

- І чоловік вас відпустив так далеко? – пожартував п. Гаврильчук.

- Мій чоловік інженер-енергетик, у нього висока національна свідомість, – гордо зауважила п. Маруся Гриців і додала:

- Так ми і дітей виховали, вони теж солідарні з нами по питанні, кого з кандидатів підтримати на виборах Президента. Мій батько був палкий патріот України, він родом з Ходорівщини, а там всі націоналісти. І дід мій по матері Кирило Романів все життя у серці беріг велику любов до вояків ОУН-УПА наших земляків, розповідав нам – своїм онукам – про них, як про цвіт України, який толочила московська репресивна машина. З жалем констатував, що всі вони геройською смертю полягли за волю України в боротьбі з окупантами червоної Москви.

 

На прощання п. Маруся Гриців сказала таке:

- Мені в житті допомагає моє ім'я Марія, за яке я вдячна своїм батькам, що охрестили мене саме так. А Пречиста Діва Марія-Богородиця народила людству спасителя Бога, розп'ятого на хресті за людські гріхи. Відтоді людство поклоняється їй, називаючи своєю покровителькою.

- Я найстарша дитина в сім'ї, тому вони мене і охрестили Марією – найпочеснішим іменем християн, – похвалилася Марія Гриців.

 

Закінчуючи розповідь, Марія звела очі до неба, побачила над Співочим полем голубий купол, що був по-святковому чистим. І їй здалось, що Всесвіт радіє, бачачи зверху єдність, злагоду українського народу, який сьогодні в столиці виявляє свою волю – назавжди покінчити з ганебними справами у нашій державі, які засуджує світ і не завжди може визнати нас історичною нацією з героїчним минулим, яка не бачить світлого майбутнього.

 

- Вибори 2004 року покінчать з цим назавжди, – вирішила в думці п. Маруся Гриців, – цивілізований світ в цьому переконається і визнає велику державу Україну – серце Європи.

 

На згадку про Співоче поле делегація з Жидачівщини сфотографувалась із своєю землячкою, яка проживає на героїчній землі запорізьких козаків.

 

Пані Маруся пішла у свою колону. А Співоче поле гуділо. Колони під жовтогарячими стягами здавалися велетенським полум'ям. Щирим теплом випромінювали знамена.

- Настрій у людей піднесений, – промовив Петро Хоменко із Жидачівщини, – хочеться вірити, що Віктор Ющенко переможе уже в І турі, якщо влада буде зацікавлена у чесних виборах. Адже вся Україна сьогодні із Співочого поля побачила і почула, як Віктор Андрійович заявив: "Я іду в Президенти!"

 

Жодної несподіванки наступні два тижні не принесли: висунення претендентів на пост Президента, проведення партійних з'їздів, реєстрація кандидатів, оприлюднення доходів, однобоке висвітлення компаній на основних телеканалах (крім п'ятого – Микола Вересень – та "Ери" – Василь Климчук). Все це робилося в час літніх відпусток, коли про політику хочеться говорити якомога менше. А народ все згадував Співоче поле, зворушливе благословення матері Віктора Ющенка у його рідному селі Хоружівці.

 

Висунення кандидатури Віктора Януковича на з'їзді Партії регіонів виглядало блідо і мляво.

 

Наші можливості невичерпні

Літо 2004 року було сухим і спекотним. Після дощової весни тепле літо сприяло буйній зелені трав, швидкому визріванню овочів та фруктів. Сади прикрасились червоними солодкими черешнями та приємним смаком вишень, а гілки яблунь пригнулись до землі від Білого наливу, який визрів першим.

 

Грядки в городах заквітчались червоним цвітом маку, білими та фіолетовими картопляними квітками.

 

Раділо серце землероба, коли він викопував із землі великі картоплини різних сортів.

 

Велику надію на урожай подавали буйні злакові культури. Життя вирувало.

 

Ксенія із своїми подругами по партії Народний Рух України сиділа під грушею на лавці край саду в очікуванні членів партії Монастирецького осередку та лідерів районного об'єднання Народного Руху України.

 

Зібравшись у повному складі, члени осередку вирішили розпочати збори і розглянути питання "Про святкування 15-річчя НРУ" до приїзду районних лідерів. На збори запрошені односельчани.

 

Доповідав голова осередку НРУ п. Олександр Шараневич. Вийшовши на середину до столу, де протокол писала Ксеня, пан Олександр виголосив промову:

 

- Дорогі друзі! Шановні односельчани! 7 квітня 2004 року нашій партії народний Рух України виповнилось 15 років. Спочатку була створена громадсько-політична організація "Народний Рух за перебудову", а згодом створена партія "Народний Рух України" – так вимагав час. "Народний Рух за перебудову" – це була велика громадсько-політична організація, яка зуміла організувати всенародне невдоволення і бажання волі народу. Від моменту створення партії НРУ у 1989 р. доля її драматична. Жодна влада до неї не ставилась з ласкою ані з пошаною. На всіх етапах нашої 15-ти літньої історії докладалися величезні зусилля для того, щоб знищити "Народний Рух України", а якщо не вдасться, то розколоти НРУ. Перша спроба розколоти НРУ – 1992-ий рік, та НРУ нашим опонентам тоді не вдалося розколоти завдяки мудрості та далекоглядності В'ячеслава Чорновола, з ініціативи якого Рух одержав статус політичної правоцентристської партії. І це був абсолютно правильний шлях, бо порятував НРУ від цілковитого зникнення з політичної арени, хоч ця пропозиція навіть не всіма його побратимами була сприйнята. Лариса Скорик створила Всенародний Рух України, який не завоював симпатій народу.

 

Партія Чорновола НРУ почала дуже активно діяти і впливати на суспільно-політичні процеси в Україні. Протягом 15-ти років НРУ є постійною парламентською партією. 1999-ий рік – трагічний рік для НРУ. Цього року відбулася чергова спроба розколу Руху. Ця спроба завершилась розколом і фізичним знищенням В'ячеслава Чорновола.

 

Здавалось, що такого удару партія не витримає і зникне з політичної арени. Але рухівці з партії Чорновола працювали не за гроші, а за ідею. Народний Рух України витримав удари і влади, і тих людей, які з різних міркувань пішли на розкол НРУ. Історія зафіксувала прізвища всіх, хто причетний до розколу Руху. Прихід до НРУ Геннадія Удовенка сприяв стабілізації організації, а прихід у 2003 році до НРУ Бориса Тарасюка цілком поставив крапку у кризі, що панувала у партії. Голова Львівської крайової організації НРУ, народний депутат Ярослав Кендзьор сказав, що були кризи та падіння в НРУ, але вони мужньо перебороли ці розколи та падіння і почала партія стрімко зростати. Членів організації НРУ з  партійними квитками сьогодні налічується понад 6300. Ще 1500 осіб чекають на отримання квитків. Постійно збільшується кількість осередків. Львівська крайова організація НРУ має найвищий рівень довіри. По місту Львову – 52%.

 

Слово для виступу попросив член осередку НРУ с. Монастирця Яків Німко.

- Пригадую, друзі, – почав пан Німко, – як Монастирець працював ще в громадсько-політичній організації "Народний Рух за перебудову". Люди різних професій, різного віку об'єдналися не за освітою, а за поглядами. Вони думали, як створити незалежну Україну і розбудувати її. Працювали ми згідно з Програмою і Статутом, запропонованим Спілкою письменників України, надрукованих у газеті "Літературна Україна" 16.02.1989 р. Отак у вересні ми створили осередок, куди увійшли національно свідомі люди: Михайло Гризак, Михайло Телька, Михайло Савчин, Василь Калин, Василь Когут, Іван Попович, Віктор Кривцун, Ігор Карпин, Тарас Чмелик, Степан Ревуцький, Іван Стехпович, Богдан Чорній, Кость Кулик, Іван Любезний та багато інших. Державна незалежність України була основною метою рухівців – ми щасливі, що і наша часточка вложена у велике масове протистояння владі, яке увінчалося нашою перемогою. Слава Україні!

 

Ксенія Кулик – перша голова осередку НРУ в Монастирці повідомила збори, що НРУ був зареєстрований Радою Міністрів 9.02.1990 року. Цього ж року НРУ досяг значних успіхів у виборчій компанії.

 

У Верховній Раді України була створена фракція "Народна Рада", а в місцевих радах Західної України було обрано до обласної, районної та місцевих рад більшість депутатів з числа рухівців.

 

До районної та обласної ради рухівці Монастирця підтримали кандидатуру вчителя української мови та літератури Ревуцького Степана Івановича.

 

У змаганні з опонентом від комуністів Левком Володимиром Семеновичем – головою Жидачивської районної ради був обраний Степан Ревуцький.

 

Виступаючи на зборах осередку, п. Дмитро Палагнюк поділився спогадами про "живий ланцюг злагоди" – найбільший захід "Народного Руху України за перебудову", проведений до Дня Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1990-го року. Разом з п. Палагнюком у ланцюгу злуки взяли участь люди старшого покоління Монастирця, такі як: Михайло Гризак, Микола Мудрий, Яків Німко, Ігор Скварок, Богдан Чорній, Микола Попович. Молодше покоління їхало парами. Це – Ревуцькі, Савчини, Стехновичі, Старов'єцькі, Хитровські, Кривцуни, а також Василь Калин, Василь Когут, Михайло Савчин, Василь Винник, Михайло Мартинів, Микола Шараневич.

 

Рухівець Кость Кулик згадав і доповів зборам осередку, як сміливо в роки ще діючого московського режиму діяли члени осередку Монастирця:

- Наші хлопці з дружинами брали участь у виїздах в південні та східні області України з метою Національного пробудження наших братів-українців, що більше як триста років були в московській неволі і обрусилися. Майже всі, хто їздив на ланцюг злуки 22 січня 1990-го року, були задіяні в літературно музичній композиції "Україно, рідна нене", автор сценарію і постановник Степан Ревуцький, музичний керівник Іван Стехнович.

 

Старше покоління рухівців упорядковували стрілецькі та повстанські могили, освячували їх. Ними було упорядковано та освячено могилу повстанця Івана Кулика з с. Буянів та повстанську криївку у Монастирецькому лісі, де останньою гранатою підірвались Яків Телька, Василь Судук, Семен Лесів та Дмитро Ольшанецький.

 

Створивши осередок Товариство української мови імені Тараса Шевченка "Просвіта", Віра Іванівна Сокирко підготувала і провела вечорниці "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине", музичний керівник Марія Євгенівна Камінська.

 

В будинку "Просвіта" вчителі-"просвітяни" підготували і провели заборонені московським окупаційним режимом свята: "Свято Андрія" 13 грудня – В. І. Сокирко, свято Миколая – З. В. Попович, 19 грудня, свято старого Нового року К. Л. Гишпель, 14 січня. У дні Різдвяних свят (січень 1990-го року) вчителі та молодь села, а також усі рухівці пішли колядувати по селу із синьо-жовтими прапорами.

 

Першими "просвітянами" Монастирця були вчителі: Віра Сокирко, Степан Ревуцький, Тарас Чмелик, Катерина Гишпель, Федір Басараб, Василь Бабій, Ганна Довбняк, Зиновія Попович, Іван Сокирко.

 

Перед членами осередку НРУ виступив молодий член осередку НРУ Євген Кривцун. Він виголосив таку промову:

- Дорогі друзі! Стоїмо напередодні виборів Президента України. Є у нас можливість обрати такого Президента, який би був виразником інтересів народу. Зараз, коли олігархи з мішками грошей задумали підкупом захопити владу у свої руки, щоб тероризувати народ, нашій незалежності загрожує небезпека, і нам треба сміливо і рішуче згуртувати свої ряди, щоб не допустити вороття у небажане рабство до олігархів. Політична ситуація вимагає, щоб усі демократичні сили об'єдналися в блок і перемогли на виборах корупціонерів, хабарників, яких нинішня влада ніби не помічає.

 

Я закликаю усіх вас уже з липня і до 31-го жовтня 2004 року посилити серед населення роз'яснювальну роботу разом з партією, яка створена Юрієм Костенком після розколу НРУ. Слава Богу, вони увійшли до блоку "Наша Україна". Осередок цієї партії створений у Монастирці, його очолив вчитель біології п. Роман Артемчук. І нехай нам усім Бог помагає!

 

До стола підійшов руховець Іван Брич. Він запропонував членам осередку НРУ поповнити ряди Народного Руху України молоддю села.

- Україна розбудовується, – відмітив він, – збагачується державний бюджет, відкриваються нові підприємства, з'являються робочі місця. Отож, нашому осередку треба подбати про те, аби молодь не тинялась по світу в пошуках роботи. На жаль, ми спостерігаємо трагедію, коли зароблені тяжкою працею на чужині гроші молодь не вкладає для створення малого бізнесу, а несе їх в бари, бродить сім'ями п'яна. Вважаю це питання номером один, на яке повинна звернути увагу влада. І це повинно турбувати НРУ, представників від Руху у Верховній Раді. Рух – це та партія, яка в кінці XX століття стояла біля витоків незалежності України.

 

Після виступу Івана Брича почалось жваве обговорення важливих проблем часу. А тим часом з райцентру під'їхали лідери районного об'єднання НРУ. Пані Марія Турченяк поділилася враженнями від подій на Співочому полі, де Віктор Ющенко перед всією державою заявив: "Я іду в Президенти". Там він, за твердженням Марії Євгенівни Турченяк, і відчув всенародну підтримку.

 

Заступник голови РОНРУ п. Богдан Михайлюк охарактеризував політичне життя в Україні напередодні виборів.

- Нам необхідна єдність демократичних партій, і перемога буде за нами. Це буде нелегко, опонент у II турі Віктор Янукович буде мати велику матеріальну підтримку від тих можновладців, які висунули його кандидатуру в Президенти. Блокові "Наша Україна" треба бути пильними, щоб не повторився Мукачівський варіант.

 

Ситуація вчить нас думати і оцінювати ситуацію. Якщо на виборах 31 жовтня 2004 року переможе кандидат від народу Віктор Ющенко, відбудеться очищення українського суспільства. Злочинів у державі вчинено чимало. Якщо нова влада хоче будувати свою діяльність на демократичних засадах, вона повинна подбати про моральне, правове і політичне оздоровлення суспільства й усіх владних структур. Кадри центральної влади і місцевої треба буде, очевидно, поміняти. Десь близько 20% серед них є і порядні люди, фахівці своєї справи, але не більше. А близько 80% – нечесні люди, які мають багато гріхів перед Україною.

 

Виступ п. Богдана Михайлюка викликав жваве обговорення членами осередку. Майже всі були однодумцями п. Богдана Михайлюка.

 

Член осередку НРУ п. Михайло Андрійович Телька звернувся до п. Богдана Михайлюка із запитанням: "Як буде очищатися влада?"

- Однозначної думки по цьому питанні немає, – відповів п. Б. Михайлюк. – Одні вважають, що очистити владу можна лише радикальним способом: "бандитів – у тюрми". Інші схиляються до польського варіанту: якщо покаявся, то нехай живе і працює. Дехто переконаний, що робити чистку треба було на початку 90-х років XX століття, сьогодні вже запізно.

 

Студентське братство вимагає очистити владну вертикаль від тих, хто причетний до грубої фальсифікації виборів, політичних переслідувань, масштабних зловживань владою та інших злочинів режиму Кучми, а також тих, хто співпрацював з іноземними та радянськими спецслужбами. Якщо співпрацював, то не має права бути депутатом чи йти у виконавчу владу. Треба розглянути парламентові законопроект, який розробив Левко Лук'яненко, колишній багатолітній політв'язень, народний депутат.

 

На закінчення п. Богдан Михайлюк сказав:

- Найпростіший спосіб, на якому наполягає народ, – допускати до влади лише тих політиків, які користуються довірою і підтримкою виборців. Ідіть, друзі, до людей, попросіть, щоб 31-го жовтня 2004 року з'явилися всі на виборчих дільницях і проголосували за того кандидата, за якого підказує їм серце.

- Я би пропонував, – сказав член осередку Михайло Телька, – інший механізм призначення на керівні пости місцевого самоврядування – провести дострокові вибори до органів місцевого самоврядування. Так вважає колишній керівник студентського братства, а нині керівник центру досліджень політичних цінностей.

- Якщо покладатися на вибір народу, то треба дати виборцям можливість відкликати обранців, які не виправдали їхньої довіри, – зауважив Іван Березовський – представник молодого покоління рухівців.

- І чистка кадрів повинна відбутися, така моя думка, – заявила дружина Івана Березовського Ганна, – але якщо нею займуться всі, не керуючись конкретним законом, то це інакше не назвеш, як полювання на відьом.

- Як голосувати до місцевих рад, ми досвід маємо. Приклад цьому вибори у районному центрі Мукачеві на посаду мера, – висловився голова осередку НРУ Монастирця Олександр Шараневич. – Там влада намагалась силою довести "інакомислячим", що вона ще багато на що здатна. Адже Мукачів використали сплановано – як полігон, де не треба було інсценувати політичну війну, бо вона там була справжня між "Нашою Україною" та СДПУ(о).

- Так. Там влада показала мукачівцям, – обізвався Богдан Чорній. – Вона продемонструвала своє родичання з кримінальним світом.

- Тому ми повинні зробити все, що в наших силах, аби подібної фальсифікації на виборах Президента 31 жовтня не допустити, – виразила свою думку член осередку НРУ Ганна Палагнюк.

 

Прочитавши рішення зборів осередку, Ксенія оголосила збори осередку НРУ закритими.

 

Лідер РОНРУ п. Богдан Михайлюк провів перереєстрацію членів осередку с. Монастирець. Лідери РОНРУ відправились до Жидачева, а Монастирецькі рухівці ще довго не розходились...

 

Колишній політв'язень-рухівець Йосиф Жураківський родом з Івано-Франківщини. До Монастирця він приїхав з дружиною Марією Ломиш, яка теж покарання відбувала в Сибіру.

 

Пан Йосиф сказав, що разом з дружиною вони велику надію покладають на молодіжну громадсько-політичну кампанію "Пора!", яка діє уже рік.

 

Згадує п. Йосиф, як він в час Другої світової війни вдень працював на жилізній дорозі, а цілими ночами у підпіллі виконував доручену йому справу. Знайшовся зрадник, який видав хлопців-підпільників.

- Трудною була молодість мойого покоління, – згадує пан Йосиф, – 40-50-і роки минулого століття – це був час, коли треба було боротися за життя, але ми не жаліли себе у боротьбі з комуно-більшовицьким терором. Нескорена молодь Галичини на коліна не стала перед окупаційним режимом. Крові пролито багато, але недаремно.

 

Пан Йосиф схилив голову і задумався. Знищили його червоні кати фізично, але допоміг йому Бог вистояти. Сьогодні у свої 80 років його не покидає думка про долю України.

- Слава Богу, вистояло наше покоління у тяжкому XX столітті. Наші діти і онуки у XXI столітті, – мовив ветеран національно-визвольних змагань, – повинні знати героїчну сторінку історії України, її боротьбу зі всіма окупантами, які посягали на нашу святу земленьку. І, якщо буде треба, наші нащадки продовжать боротьбу за волю неньки-України: гонитимуть з нашої землі всіх зайдів.

 

- Я маю троє дітей, є й онуки, – мовив п. Йосиф. – Події, що відбуваються напередодні виборів Президента 31 жовтня 2004 року, ляжуть на плечі наших дітей. Моя донька Ольга вчителька української мови та літератури у місті Львові. Там зараз відбуваються політичні акції студентів, молоді. Горджусь я вчительством м. Львова, яке виховує справжніх патріотів України.

 

Сини мої теж не стоять осторонь політичних процесів нашого часу. Я вірю, що кожний з вас, рухівців, виховує своїх дітей патріотами, щоб не було нам встидно за них. Нехай Бог благословить нашу молодь на велику справу.!

 

Нас не подолати

Президентські вибори в Україні, які повинні відбутися 31 жовтня 2004 року, прикували увагу всього світу. Кандидатами в Президенти України зареєструвалося 24 особи. Створені виборчі дільниці, обрані голови, секретарі дільниць. Всі кандидати в Президенти роз'їхалися по областях, щоб завоювати симпатії виборців.

 

5 вересня 2004 року Віктор Андрійович повернувся в сім'ю у дуже тяжкому стані. Життя йому врятувало те, вважає професор Поліщук, що по дорозі додому він вирвав. Дружина Катерина та діти здивувались: обличчя у нього спотворене, він видався зовсім не таким, як вчора відправлявся з дому.

 

Експертиза встановила, що він отруєний діоксином. Ті, хто застосував цю отруту, мали на меті знищити Віктора Андрійовича. Подразнення шкіри, вугрі на його обличчя, болі в животі – все це ознаки отруєння діоксином, велика доза якого міститься в крові Віктора Ющенка.

 

Його мати – 86-річна колишня вчителька Варвара Тимофіївна, яка 4 липня благословляла свойого сина – кандидата в Президенти, багато пережила. Довідавшись про отруєння сина, дістала серцевий напад.

 

Протягом жовтня 2004 року Україною прокотилася хвиля страйків та акцій протесту студентської молоді. Чогось подібного не було в Україні понад 10 років. Приводом протесту стало переслідування про їх політичні переконання, безпідставні арешти за те, що закликали 31-го жовтня 2004 р. провести чесні та прозорі вибори Президента України. Найактивніші у проведенні згаданих акцій були студенти Львова. 20 жовтня вони вирушили під стіни управління МВСУ з вигуками "Міліція – це бидло, бидло – не міліція". Цим вони висловили свій протест проти сваволі міліціонерів у відношеннях зі студентами. Вигуком "Сала!" вони вимагали аби вийшов до студентів головний міліціонер області Олег Сало і пообіцяв не переслідувати їх.

 

Ще потужнішою стала акція студентів 27 жовтня під стінами міської ради. Гасло цієї акції таке: "Нас багато, ми разом і нас не подолати!" На транспарантах були написи: "Свобода не терпить репресій". Майже 20 тисяч студентської братії були учасниками акції. Якраз проходила сесія міської ради, на якій ухвалили звернення на підтримку студентів. Перед депутатами виступив студент Львівського національного університету імені Івана Франка Роман Рак з такою заявою: "Або ви підтримаєте нас, або владу. Ви маєте право на вибір – вибирайте!"

 

Перед страйкуючими виступив депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор. Він похвалив молодь, яка є небайдужою за майбутнє своєї країни.

- Проти української молоді з боку міліції проводились репресії, – сказав п. Кендзьор, – це й згуртувало молодь і вилилось в акції протесту.

 

Громадськість Львівщини оцінила акції протестів студентів, як мужній громадянський крок. Та розпочались репресії і проти активістів з "Нашої України". Проти членів "Пори" сфабрикували понад 300 затримань, відкрили кримінальні справи за фактом "незаконне збройне формування"... щось на зразок терористської організації.

 

Були великі проблеми й у Чернігові, де затримали кілька активістів і відкрили на них кримінальну справу ніби "за збут фальшивих грошей та за зберігання вибухівки", яку насправді підкинули, як і підкинули гранати студентському братству "Львівщина". Студенти не вказували прізвища свого кандидати в Президенти. Вони закликали до чесних і прозорих виборів, на яких народ проголосує за ту людину, котрій можна довірити. Але народ не може проголосувати "за людину з кримінальним минулим і з кримінальнім теперішнім". "Ми відверто боремося проти нього. Ми підтримуємо опозиційного кандидата Віктора Ющенка", – заявили студенти. Були випадки, коли студенти ходили по гуртожитках і платили гроші. Були випадки, коли сумнозвісний адмінресурс змушував студентів виходити на вулиці з транспарантами за Януковича. Все це робилося під тиском табору підтримки Януковича.

 

Студенти ж з Чернігова, Вінниці, Львова, Києва та інших міст безплатно скандували "Ющенко!", "Ющенко!", не отримуючи за це платні, викрикуючи "Ми не козли, ми – свідома нація" (це кандидат від влади називав опозиціонерів козлами).

 

Сучасна еліта України мужньо бореться з репресіями можновладців, які намагаються Україну розділити, пересварити, посіяти зневіру. Молодь знає гіркі уроки української історії і не хоче, щоб більше повторилася така "виручка" України Москвою, як у 1654 році, як союз з Росією для боротьби проти поляків. Ось чому значення Переяславської угоди не у возз'єднанні України з Росією в єдину державу, як це трактується уже більше, ніж 350 років, а союзницький договір для боротьби зі спільним ворогом.

 

Напередодні виборів Президента України 31 жовтня 2004 року частина лівих партій на чолі з лідером Прогресивної Соціалістичної партії Наталією Вітренко вважають національно-патріотичні партії (НРУ, УНР, КУН, ПРП) фашистськими, а Віктора Ющенка – кандидата від народу – фашистом. Та політично-соціальний рейтинг Віктора Ющенка зростає з кожним днем. Завзяття, віра у торжество правди та ефективні сепаратні переговори дали йому шанс лідирувати у передвиборчій кампанії на заході, півдні України та в столиці України – Києві.

 

На сході відчувався великий тиск від прихильників Віктора Януковича. Якщо навесні 2004 року в парламенті мало хто сумнівався у перемозі Ющенка, то уже влітку не сумнівались у його перемозі навіть ті, хто не бажав бачити його у президентському кріслі.

 

Швидко лине час. Жовтень – другий місяць осені. Прикрасив жовтень листя дерев помаранчевим кольором. Штаб Ющенка "Наша Україна" з Жидачівського району вислав 104 особи спостерігачами на вибори Президента в Луганську область. Усі "нашоукраїнці" розуміли, що народ України принижений, обкрадений владою, втомлений передвиборчою програмою. Таке самопочуття було як на заході, так і на сході. Але народ України все-таки мужній і дружний.

 

Делегації-спостерігачі з усього світу переконували українську владу: вибори повинні бути вільні і чесні, ні в якому випадку не тиснути на виборців. Делегацію з Луганщини львів'яни зустріли доброзичливо, хоч не всі з них були доброзичливцями. 31-го жовтня 2004 року – день виборів Президента України. Народ України взяв активну участь у виборах. Результати голосування такі

 

Віктор Ющенко  за 39,88%

Віктор Янукович  за 39,22%

Олександр Мороз  за 5,83%

Петро Симоненко  за 5.03%

Олександр Яковенко  за 1,54%

Наталія Вітренко  за 0,94%

 

Всі інші кандидати, так як і Наталія Вітренко, не набрали й одного процента.

 

Результати голосування по Львівській області такі:

 

Ющенко В. А. за 90,39%

Янукович В. Ф. за 4,06%

Мороз О. О. за 0,98%

Симоненко П. М. за 0,69%

Яковенко О. М. % 0,48 за

Вітренко Н. М.% 0,18 за

 

Насправді, В. А. Ющенко, як говорили спостерігачі, у І турі набрав набагато більше процентів. Вибори могли б закінчитись 31-го жовтня, але завдяки "старанням" окремих прихильників Януковича результати були такі, що, згідно з законом, повинен відбутися ІІ тур виборів 21 листопада 2004 року. Кандидати в Президенти Віктор Ющенко та Олександр Мороз, які перед І туром склали "Угоду про чесні вибори", напередодні ІІ туру вирішили, що треба об'єднати зусилля, пильно стежити за чесне проведення голосування.

 

У бій підемо другий раз

Після І туру виборів Президента України ЦВК розпочала підготовку до II туру. Вибори призначені на 21 листопада. Світова спільнота тиснула на голову ЦВК Сергія Ківалова, нагадуючи йому, що український народ не задоволений голосуванням в І турі. Всі спостерігачі мали факти фальсифікації виборів, де ЦВК штучно робила переможцем опонента Ющенка – Януковича.

 

П'ятий канал з України світ назвав телеканалом чесних виборів. На підтримку Віктора Ющенка дипломатія всього світу вийшла на майдани та вулиці, бо ніхто не хотів, щоб в Україні стався білоруський варіант, де прийшов до влади диктатор. Світ відчув, що український народ готовий, і вміє самостійно, гідно і чесно про себе заговорити, коли цього вимагає час. З усіх куточків світу ішла підтримка українцям, як от Великобританія заявила: "Своєю виваженою поведінкою ви служите прикладом для наслідування іншим державам. Слава Україні!"

 

Та протистояння ідейних поглядів в Україні було напружене. Народ всього світу хотів у президентському кріслі бачити Віктора Ющенка, а на Банковій наслідником престолу уже давно бачили тодішнього Прем'єра Віктора Януковича. Ще у серпні 2003 року Аграрна партія України, Народно-демократична партія, партія промисловців і підприємців України, Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об'єднана), партія "Трудова Україна", що сформували більшість у Верховній Раді і коаліційний Кабінет міністрів, підписали міжпартійну політичну угоду, яка передбачала висунення єдиного кандидата на виборах Президента 2004 року. Уже тоді більшість спостерігачів були впевнені, що все це робиться для Януковича.

 

Та в лютому місяці 2004 року "більшовиків" видав лідер парламентської фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук, який відкрито заявив: "Бути Януковичу єдиним кандидатом від влади на майбутніх президентських виборах!". Так і сталося. Коли настав час оголошувати кандидатури на майбутніх виборах, парламентські "більшовики" – керівники фракцій і партій, що входили до складу Верховної Ради, на зустрічі з Прем'єром підписали протокол, бо усі визначились одноголосно: координатор більшості Степан Гавриш повідомив, що Прем'єр-міністр Віктор Янукович є єдиним кандидатом від влади на посаду Президента України. І Янукович розпочав передвиборну кампанію, хоч процедура попереднього висунення Януковича була глибоко законспірована.

 

Перший тур голосування розчарував Леоніда Кучму – тодішнього Президента, який розраховував, що до виборів будуть прийняті зміни до Конституції України. Це може означати, що Основний закон обмежить права Президента як глави держави і розширить права Прем'єра, яким мав намір стати Леонід Данилович Кучма.

 

Після підрахунку голосів 31-го жовтня 2004 року народ України переконався, що вибори Президента були нечесні, сфальсифіковані. Люди згадали, як стартувала Всеукраїнська акція на підтримку Віктора Ющенка 18 вересня 2004 року "Разом переможемо". Тоді кандидат у Президенти звернувся до працівників силових структур міліції, СБУ та прокуратури, а також до державних службовців: "Багато чесних професіоналів працюють в органах влади на всіх рівнях. Я кажу їм: не дайте заплямувати себе злочинами. Ваша праця потрібна і сьогодні і завтра. Я зроблю все, щоб передача влади відбулася мирно, без потрясінь і насильств", Всі чесні люди держави брали в руки цю промову кандидата в Президенти й напередодні ІІ туру знов перечитували її, дуже пильно дивлячись у майбутнє і уявляючи, яким воно буде, якщо переможе Ющенко.

 

Члени осередку НРУ Монастирця зібрались на збори, щоб порадитись, не розгубитись у сьогоднішньому світі, адже Україна стоїть на грані громадянської війни. Люди їдуть на Майдан, де відчувається єдність поглядів, де порядність і чесність випромінює з їх очей, з поведінки. На Майдані Незалежності можна почути як українську, так і мови національних меншин, зокрема, російську. Це люди, які не бажають вороття в минуле. "Помаранчевий" настрій росіян означає, що вони не хочуть аби знов відродилась Російська імперія. Щодня на Майдані лунало: "Ні старій владі і кандидату в Президенти від влади!" Так київський Майдан перетворився в майдан дружби і непокори існуючій владі. Людей єднало бажання допомогти прийти до влади кандидату від опозиції Ющенку, який зможе забезпечити у нашій державі спокій, дасть нормальні пенсії, зарплати, стипендії, забезпечить справжню демократію.

 

Його команда створить нові робочі місця, гарантує охорону здоров'я для батьків і дітей. Не словом, а ділом Віктор Ющенко забезпечить добробут кожної людини. Все це може зробити в Україні чесна, порядна, ділова людина. Саме таким є кандидат в Президенти від опозиції Ющенко. Люди йому довіряють, в майбутнє дивляться з оптимізмом. Народ – велика сила, він непереможений.

 

Село не дрімає

На лавці під грушею Ксеня виглядала свою ученицю Ганю Березовську, яка повинна провідати її з донькою Іриною – студенткою Львівського національного університету імені Івана Франка, яка навчається на факультеті журналістики

 

Біля тополі, яка виросла край дороги, що веде на бригаду колишнього колгоспу "Верховина", Ксеня побачила Ганю з донькою. Іра прикрасила голову помаранчевою стрічкою, а в Гані у руках помаранчевий прапорець, на якому написано: "Так! Ющенко!". Повертаючи на подвір'я Ксені, Ганя привітно помахала прапорцем. Обидві вони скандували: "Ю-щен-ко!", "Ю-щен-ко!". Ксеня їх привітала: "Слава борцям мирної "помаранчевої" революції!"

 

Ганя з чоловіком Іваном – члени осередку НРУ, а Іра – львівська студентка це значить, що всі вони національно свідомі люди, патріоти України.

- Ксеніє Іванівно! – звернулась Ганя, – у ІІ турі ми обов'язково переможемо! Тепер ми всі революціонери. Поєднала нас "помаранчева" революція.

 

Думку матері доповнила донька:

- Люди одночасно прийшли до думки, проявили свої наміри, рішучість і віру, вони вирішили обрати Президентом Людину, яка б про них думала і турбувалась, щоб народ, накінець, полегшено зітхнув.

 

Ірина привезла зі Львова останній номер "Експресу" і "Шлях перемоги", передала їх Ксенії, сказавши:

- Стоїмо перед вибором і від того, яким він буде, залежить доля України. А в цих газетах надруковані результати опитування, які радують нас. Віктор Ющенко має серед народу більше довіри, ніж Віктор Янукович. На запитання "За кого ви збираєтесь проголосувати в повторному II турі президентських виборів?" Голоси розподілилися так: за Віктора Ющенка 48%; за Віктора Януковича 39%; не визначились зі своїм вибором 5% опитаних.

 

Під час голосування Ющенка готові підтримати 52%, Януковича – 40%. Після І туру голосування Вікторові Ющенку вдалося вселити у виборців впевненість у його перемозі. Народ повірив, що Ющенко має більше шансів стати Президентом України. Так що нема чого падати духом і треба пам'ятати слова Віктора Ющенка: "Разом ми переможемо!" – Студенти всі будуть голосувати за кандидата в Президенти від народу, – закінчила свій урочистий монолог Іриночка.

 

Ксеня її поцілувала, подякувавши за її світогляд, за патріотизм.

- Недарма бабуся Настя і дідусь Олекса трудились на каторжних роботах у Сибіру, де і твоя мама народилась. Я радію за всіх цих нескорених галичан, – зі сльозами на очах ледве промовила Ксеня і попросила:

- А як у тебе успіхи в університеті?

- О, Ксеніє Іванівно, у мене все дуже добре. Я себе почуваю на сьомому небі, адже здійснилась моя давня мрія стати журналісткою, працювати в редакції якоїсь популярної газети, брати інтерв'ю у великих політиків, державних діячів, дискутувати з відомими вченими, письменниками, музикантами, філософами, спортсменами.

 

Знаєте, Ксеніє Іванівно, я лише переживала, а що як мене провалять на вступних екзаменах – у моїх батьків, тимчасово непрацюючих, немає доларів. А просити за мене моя мама не піде – вона горда жінка і дуже вірить у мене, що я добре підготовлена до конкурсних екзаменів. На щастя, викладач, який у мене приймав екзамен з літератури – людина чудова.

- А хто саме приймав у тебе літературу? – поцікавилась Ксеня.

- Професор Микола Ільницький. Поставив мені "відмінно" без доларів.

- Тобі, Іриночко, пощастило. Я знаю цього професора зі студентських років, він був двома курсами старший від мене в Дрогобицькому педагогічному університеті імені Івана Франка. Я з ним відвідувала науково-теоретичний гурток з літератури. Керував гуртком професор Степан Пінчук. Пригадую далекі 50-і роки минулого століття. У нас в педуніверситеті була створена група однодумців студентів-націоналістів. Туди входили Петро Кантаровський, Микола Пінчук, Микола Ільницький. Микола Ільницький написав вірш "Карпати", який дуже сподобався студентам, але не сподобався органам КГБ. Ці карателі зробили обшук на квартирі, де жили Микола Ільницький з Петром Кантаровським. Вірш "Карпати" з волі кагебістів був розкритикований, а науково-теоретичний гурток припинив своє існування. Чого тільки не довелось пережити галичанину в роки більшовицької окупації!

 

- Я народилась в Сибіру, і батьки нам, дітям, розповідали, як наші люди там тяжко працювали, як виснажлива праця серед суворих кліматичних умов Сибіру скосила багато українців. В мерзлотах Сибіру знайшла вічний спочинок і моя бабця Ганя, в честь якої мене назвали, – розповіла Ганя Березовська.

 

- Про тяжку каторжну працю галичан у Сибіру та Казахстані ще багато напишуть свідки тих трагічних років. Жаль, що ми ще й сьогодні такі бідні, і особливо занедбана справа з книгодрукуванням українською мовою. Будемо надіятись на кращі часи, коли і нас вислухають і надрукують наше слово правди, крик нашої змореної душі, – завершила своє слово про книгодрукування Ксеня і одночасно звернулась до Ірини з запитанням:

- А ти уже обрала в університеті тему для наукової роботи?

- Так. Обрала, – відповіла Ірина. – Моя тема "Повстанські пісні". Отож я з мамою і прийшла до Вас, щоб поділитися враженнями від "помаранчевої" революції і одночасно попросити Ваших віршів про повстанців. Коли ви приходили до школи на зустріч з нами, мене дуже схвилювали Ваші вірші з повстанської лірики. Запам'ятались мені такі вірші, як "Зажурено плачуть берізки", "А вояки УПА в могилах спочивають", "Поліг за свободу України цвіт", "Русалонька", "Станична" та інші.

 

Переписували вірші і донька і мама.

 

- Правду у народі кажуть, що поезія – душа народу, а пісня лікує душу, – сказала Ганя Березовська. Вона була у класі Ксенії Іванівни кращою ученицею. Особливо старанно писала творчі роботи. Здавалось, що вкладала в них всю свою душу. Такою дотепною, активною, старанною ученицею була і її єдина доня Іринка.

 

Попрощавшись, гості пішли додому, а Ксеня залишилась одна у своїй хаті. З вікна вона милувалась навколишнім світом. На гілках дерев у її саду красувались жовтобагряним кольором яблука та груші. Червоні грона калини та горобини, мов намисто на грудях закоханої дівчини, прикрасили її живопліт. Жовті квіти під вікном нагадували про покійних родичів, що їх садили, доглядали з особливою любов'ю, промовляючи, що жовтий колір, то колір дівочої ніжності. Розквітлі під вікнами веранди мальви ніби нагадували господині: якщо під вікнами цвітуть мальви, то це справжня українська хата.

- Яка краса! – зітхнувши, промовила сама до себе Ксеня.

 

Біда лише в тому, що стара влада забула про село. Живуть у селі і ґаздують переважно пенсіонери. Отримали землю, та тяжко її обробляти власноруч, без техніки. Відвернулася влада від села, але Бог добрий. Віктор Ющенко родом із села, батьки його – сільські вчителі, а діди – землероби. Людина, яка коренями тягнеться від землі, не може від неї зовсім обірватись. "Ющенко проблеми села вирішить успішно", – вирішили Ксеня.

 

Бідні українці поки що. Безробіття, низькі оклади для працюючих, мізерні пенсії, а звідси – злочинність. Після виборів навий Президент від народу життя змінить на краще. Ющенко дуже розумний і талановитий економіст.

 

З вікна своєї кімнати Ксенія помітила, як поштарка Ганя вручила сусідці Любі Йосипівні Пилипчук бандероль.

- Напевно з Англії стрийко Василь вислав "Українську думку", – вирішила Ксеня. Цю газету вона читала з великим зацікавленням. Наші брати-українці дуже переживають за нас, за свою історичну батьківщину.

 

Жила сім'я Пилипчуків у лісі, на Вільшинках, називали так у селі ту місцевість. Але і туди дібралися німці в час Другої світової війни. В 1941-1944 роках Україна була окупована фашистською Німеччиною. Пантелеймона Пилипчука забрали окупанти на примусові роботи – окопи копати біля м. Стрия. Там він і загинув, пропав безвісті, і ніякої вісточки про нього удовиця Олена не дізналася. Залишилось на її плечах чотири сини. Василь був найстаршим, годувальником сім'ї та забрали його до Німеччини на примусові роботи, коли йому виповнилось 15 років. Тяжко там працював підліток. А коли скінчилася Друга світова війна 9 травня 1945 року, молодь Галичини вирішила не повертатися в Україну, окуповану більшовиками Росії, а подалась по всьому світу. Василь Пилипчук із своїми друзями поїхав до Англії...

 

Листа написати до матері Василь не відважився – будуть комуно-більшовицькі окупанти переслідувати рідних, ще вивезуть до Сибіру чи Казахстану.

 

Так і померла Олена Пилипчук у 1965 році, не знаючи, чи живе де у світі її Василько. Ходила до ворожок бідна жінка, усі втішали нещасну, що син живе і колись почує вона від нього вісточку. Та так і не почула...

 

Лише коли Україна стала незалежною державою, у 1992 році приїжджав Василь у гості до брата Йосифа в Монастирець. Щодня ходив на Вільшинки, де пройшло його босоноге дитинство. Згадав грибовиська, звідки приносив матері повні кошики грибів. Розпитував про хутірських родичів, про ровесників з Монастирця, зустрічався з односельчанами, виступав на віче біля символічної могили, висипаної на честь земляків, що пролили кров за волю, ходив до церкви святого Миколая, яку все життя пам'ятав у світі, бо там він хрестився, сповідався, задивлявся на красивих дівчат в юному віці.

 

Була в гостях у стрийка Василя племінниця Люба із Монастирця. Познайомилась із двоюрідними братами і сестрами, породичалась із стрийною Марією, італійкою, яка дуже цікавиться родиною Пилипчуків.

 

Василь Пилипчук у Англії не забуває рідну землю. Він живе активним громадсько-політичним життям. Передплачує постійно "Українську думку", читає її, а потім пересилає в Монастирець до Люби Йосипівни – вчительки світової літератури. Читають газету донька Люби Йосипівни Галина Степанівна – вчителька географії у м. Калуші, та її чоловік Михайло Миколайович Шкірко – вчитель математики Монастирецької середньої школи.

 

Ось чому вся сім'я Пилипчуків дружньо голосує за Віктора Ющенка, а це значить – за торжество справжньої демократії в Україні.

 

Постійною читачкою "Української думки" є і Ксенія Іванівна. Сьогодні її цікавило, як світова спільнота відноситься до вибрів Президента в Україні.

 

І ось вона прочитала, що "Шредер переконав Путіна не втручатися в українські вибори". Канцлер ФРН Гергард Шредер заявив, що він і президент РФ Володимир Путін дійшли спільної думки про неприпустимість втручання у хід другого туру виборів. А варто поважати "рішення народу цієї країни", – сказав канцлер. Він закликає свого російського колегу до стриманості щодо розвитку подій в Україні й до розуміння особливостей демократичних процедур... Але яка реальна вага слова канцлера, стане ясно після президентських виборів в Україні.

 

Була уже пізня година ночі, та Ксені спати не хотілось. Вона розкрила газету "Слово Руху" і читала про становище народу напередодні виборів Президента. Ксеня дізналася і переконалася в тому, що не може кланово-олігархічний режим, який поступово руйнував здобуті проголошення державної незалежності України, паростки демократії і має підтримку лише 6% населення, провести демократичні перетворення, що президентська "реформа" – це збереження кланово-олігархічного режиму, це відволікання уваги народу від гострих соціально-економічних проблем, які зводять його до стану жебрацтва, це страх поразки на президентських виборах висуванців влади та страх відповідальності влади за пограбування українського народу.

 

- Так, люди хочуть жити, а не виживати, – думала Ксеня, – тому не треба народу боятися і мовчати. Треба іти за лідером "Нашої України", щоб захистити себе і Конституцію від її "гаранта". Народний Рух України кличе на захист української демократії проти президентської "реформи". У 1991 році ми відродили українську державність. У 1996 році ми закріпили основи демократії у Конституції України.

 

Ксеня підійшла до вікна, відчинила його і побачила, що на вулиці моросив дрібний дощ, вітер зі сходу дув морозним присмаком і ніс до хати холод і страх якогось гнітючого настрою. Густі чорні хмари заволокли все небо. Зачинивши вікно, Ксеня випила "Сі-ган" від болю у суглобах, ввімкнула обігрівач, щоб зігрітися. Гіркі думи огортали її зболене серце, переповнене турботами за людські нужди.

 

На другий день головний лікар Жидачівської районної лікарні п. Федір Довбняк завітав до Ксенії, поцікавився її здоров'ям, порадив обов'язково лягти в стаціонар, підлікувати хворі суглоби.

 

У школі Федір був улюбленим учнем Ксенії. Всі вчителі захоплювалися обдарованістю учня Федора Довбняка до науки, його привітністю зі старшими та однокласниками. Порядність і чесність, працьовитість, висока культура поведінки виділяли випускника Федіра Довбняка від його однокласників. Невропатолог Довбняк відомий як досвідчений професіонал, до якого дуже прагнуть потрапити на лікування хворі. В районі він займає чітку громадсько-політичну позицію як патріот України, як прихильник інтересів народу. Як людина, зайняв активну життєву позицію в національному відродженні України в 90-х роках минулого століття.

 

Все це і спрацювало на авторитет молодого лікаря-невропатолога, а зараз главлікаря Жидачівської районної лікарні Федора Мартиновича Довбняка – людини, відданої професії, яку обрав після закінчення Монастирецької середньої школи та навчання у Львівській Медичній академії імені Данила Галицького. Як депутат районної ради, Федір Довбняк агітує за Ющенка, за нову Україну.

 

Палата № 9

В ортопедичне відділення м. Винники, що біля Львова, Ксенія їхала по направленню. Її поселили в палату № 9, де знаходилось шість ліжок. Хірург Олег Романович Горбач був саме тим лікарем, про якого мріяли хворі: розумів людські біди і співчував їм, був людиною привітною, розсудливою, неповторною особистістю.

 

Кожного ранку хворі чекали, коли відкриються двері палати і з приємною усмішкою ввійде та привітається лікар Олег Романович, який підніме настрій хворим людям, кожному подасть надію на одужання.

 

Сусідка Ксенії по ліжку зліва Орися Гордійчук була студенткою Львівського національного, університету. Вона лікувала ноги. Вчилася Орися на філологічному факультеті, студіювала українську мову і літературу, як і колись Ксеня. Тепер Ксеня уже вчителька-пенсіонерка. Разом філологи з палати "9" ділилися враженнями про поезії Лесі Українки, Ліни Костенко, по-скільки чарівний світ поетичного слова заполонив їх душі ще з дитинства. Ксенія читала вірші Лесі Українки, сучасної поетеси Ганни Чубач, які вона почала вчити напам'ять, будучі на пенсії.

 

Сусідка Ксенії справа звернулась з проханням читати вірші вголос. У неї нога на витяжці, тяжкі муки терпить пані Стефа із с. Бродки, та ще й син Василь не повернувся з Афганістану. Ксенія вирішила розважити свою сусідку та і всіх хворих друзів з палати № 9. Вірш Ганни Чубач "Сивієш, голубе, сивієш" виконується на замовлення п. Стефи", – оголосила Ксенія:

 

- Сивієш, голубе, сивієш,

Тобі іде ця клята сивина,

Зі мною ти повік не осамієш,

А я - зостанусь: тиха і сумна

Нема доріг до нашого причалу,

Стою, як є: озвучена печаль.

Допоки в світ сивини не кричали,

Твій гордий зір мене не помічав.

Допоки біль не викотив сльозину,

Була і я, мов пісня голосна.

Як недоречно зацвіли сивини

Якраз тепер, коли цвіте весна.

 

Декламуючи вірш, Ксеня бачила сіяючі обличчя тяжко хворих людей.

 

На замовлення хворих Орися Гордійчук читала вірші Ліни Костенко, Лесі Українки.

 

Витираючи хусточкою сльози, п. Стефа декламувала поезії Тараса Шевченка "Мені однаково", "Така її доля", а Марійка з Турки – співомовки Степана Руданського.

 

Це були хвилини миттєвості, коли хворі люди забули про свій біль. Ковтнувши водиці, хворі просили розповісти ще щось цікаве, і Ксенія почала розмову про вибори Президента в Україні:

- Живемо напередодні ІІ туру виборів Президента. То ж 21 листопада проголосуймо за кандидата від народу, він і буде захищати нас від всяких бід, які звалилися на наші плечі, – розпочала Ксенія, її підхопила Розалія Проців з Розвадова.

 

- Так. Віктор Ющенко справді захистить нас від хабарництва і корупції – страшного тягаря, який звалили на народ владні структури.

 

- Він виведе українські війська з Іраку, тим самим врятує Україну від теракту, який готують мусульмани для всіх держав, що вислали свої війська до Іраку, – говорила п. Стефа Вознюк, витираючи рясні сльози, що котилися з її материнських очей. Всім в палаті було ясно, що сльози у матері з очей не висихають з тих пір, як утратила вона сина в Афганістані, де велась неоголошена в Радянському Союзі війна, звідки хлопців наших відправляли матерям у цинкових гробах.

 

- А скільки розумних людей зникло в Україні в часи незалежності. Це і В'ячеслав Чорновіл і Георгій Гонгадзе, – озвалася з-під вікна Оксана Панчишин, яка ще вчора довго відходила від наркозу після операції на коліно правої ноги.

 

- Віктор Ющенко знайде убивць, які посягли на життя української еліти, – з обуренням в голосі вимовила студентка Орися Гордійчук. Дівчина була ангельської красоти. Висока, струнка, біле волосся локонами спадало на її високе чоло, а волошкові очі, здавалось, сміялися і тоді, коли дівчина не сміялася. Якась гармонія душі і зовнішності ніби перепліталася в ній, надаючи дівчині чарівності. І хоч була вона серйозно хвора, але в палату № 9 зачастило багато женихів. Василько з Турківського району потрапив у відділ ортопедії, бо упав з коня, потрощив ліве плече, після операції наложили гіпс. Коли трохи одужав, придивився, що в палаті № 9 лежить красуня, тому і залицявся. Другий залицяльник Микола. Цей лежав із "запаленням хитрощів" – відкуплявся від служби в армії. Він лежав у якомусь іншому відділі. Цей заходив до палати № 9, коли Ксенія ішла на процедури, бо як попадався їй на очі – ганьбила його за те, що не хоче служити в українській армії, захищати свою Вітчизну.

 

- А ти скажи, Миколко, своїм батькам, що хочеш бути справжнім мужчиною, справжнім українцем, добросовісним громадянином нашої незалежної України, – терпеливо повчала Ксенія скритого дезертира і, здається, хлопець був згідний з нею. Але чи зможуть люблячі батьки відпустити своє любиме чадо в Українську армію?.. "Це теж проблема нашого часу, і не другорядна", – з гіркотою думала Ксеня.

 

До палати "9" часто заходив дуже веселий хворий пан Йосиф з Турківського району. На заробітках у Сибіру простудив собі руки. Лікарі старалися, але хвороба дуже поволі відступала. І все ж поява у палаті пана Йосифа викликала жарти і сміх. Він дуже весело розповідав про всякі пригоди у світі, а ще веселіше виходили у нього анекдоти, яких він пам'ятав дуже багато і розповідав дуже майстерно.

 

Напередодні II туру виборів Президента пан Йосиф ввійшов до палати № 9 і оголосив:

- То як, дівчата, проголосуємо у ІІ турі за Ющенка?

 

Хвора Розалія Проців перша висловила все, що наболіло у неї в душі.

- А за кого ще здоровомислячі люди можуть віддати свої голоси 21 листопада, як не за Ющенка? Зека в президентському кріслі не хочемо бачити.

- Ющенко дуже розумний і дуже красивий, – повідомила Оксана Панчишин і додала: тому я буду голосувати саме за нього.

 

Тільки Ющенко наведе порядок у державі і поставить її на ноги, – зауважив Василь Проців, який доглядав за хворою дружиною, що лежала з переломом правої руки і правої ноги. Тому справжнім українцям треба голосувати за нього.

- А ви, пане Йосифе, за кого думаєте голосувати 21 листопада? – поцікавилась Розалія Проців, яка була сильним політиком і патріоткою України, незважаючи на тяжку хворобу.

- Я вважаю, що такий національно свідомий регіон України як західні області повинен 100% віддати свої голоси за Ющенка. Надіюсь, що так і буде, – заявив п. Йосиф.

- А чого це наша Орися не приймає участі в передвиборних дебатах, а лише витирає хусточкою сльози? – поцікавилась Марійка з Турки.

- Бо я надіюсь, що коли Ющенко прийде до влади, він вирішить проблеми п'янства, наркоманії і проституції – основного лиха нашого часу. Тому я і буду голосувати за Ющенка.

 

Крізь сльози Орися розповіла, як вона живе: – Розкажу вам, жіночки, усе по порядку, бо ви мені як рідні люди стали у нашій палаті № 9.

 

Вчуся я у Львівському національному університеті, закінчила два курси української філології. На вступні екзамени зі мною, ніхто не їхав до Львова: мама подалась в Італію, щоб допомогти нам з братом, а тато за рік встиг продати дві корови і пропити до копійки, ще й брата завербував до компанії алкоголіків, щоб не скучав. Це вже іде третій рік, як мама працює в Італії. Висилає нам фінансову допомогу до татової сестри в Миколаїв, чоловік якої теж алкоголік. Добре, що хоч тета Іванка не захоплюється алкоголем. Вона працює операційною сестрою в хірургії. Мене привезла вона на операцію з хворими ногами, відвідує декілька разів на тиждень. Замінила мені маму. Просить тета Іванка брата мойого покинути пити, відірватись від тієї пропащої компанії, бо це уже не люди, а колишні люди. Але ви знаєте, що легко втягнутися у багно, а вилізти з нього ой як трудно. Тато теж зі мною не розмовляє. Як інколи поїду в село провідати, що там ще є в хаті, завжди чую від тата одне і теж: "Скажи мамі, нехай висилає мені щомісяця гроші, а як цього не зробить, я продам хату і теж проп'ю і прокурю. Роботи не можна знайти ніякої, а як жити?" Я його благаю: "Тату, перестань пити, роботу зможеш знайти, людиною станеш. Згадай, як тебе колись у селі поважали як найкращого майстра-годинникаря. А хто так спритно міг зарізати і упорядкувати худобину, як не ти. Як почав пити – забуло про тебе село. Не всі ж у селі так п'ють. Схаменися, тату, прошу тебе". Та у відповідь на мене сипляться мати. Почав психувати, дивлюсь, а він ніж бере в руки і за мною. Щастя, що встигла вибігти на подвір'я, де прохожі односельчани захистили мене, а його ганьбили:

- Спам'ятайся, Антоне, ти повинен гордитися своєю донькою-красунею. Подивись, яка чарівна блондинка із синьо-волошковими очима. Спам'ятайся, чоловіче, – відчитував його наш сусід Петро, авторитетна у селі людина, диригент церковного хору. Колись вчився у Самбірському культосвітньому училищі, заробітки були мізерні. Оженився Петро з фельдшеркою з нашого села, народилося двоє дітей. Пішов Петро у будівельну бригаду, мурує хати і живе по-людськи. А знання нотної грамоти теж здалися йому – вчить церковний хор і від цього приносить якусь копійчину до сімейного бюджету. На весіллях чи інших забавах п'є 3 рази, а далі жартує, що свою дозу прийняв і не хоче переходити за ту риску, після якої кажуть, що людська голова походить на свинячу. "Я не боягуз, – жартує Петро, – а цієї риски дуже боюся".

- Орисю, не плач, бо сльозами горя не зарадиш, а здоров'я похитнеться, – просила її сусідка по ліжку Оксана Панчишин, велика оптимістка.

- Ой, у мене ще й друге горе, – сказала Орися, – Маю хлопця-односельчанина. Він служить в Іраку у миротворчих військах. Десь у якійсь сутичці з іракцями Богдан мій тяжко поранений. Оперували його там. Як трохи набереться сил, повинні перевезти для продовження лікування у німецький шпиталь.

 

І Орися витирала хусточкою сльози, які котилися з її очей, ніби горох.

- Молодий твій Богдан, переборе смерть, – з упевненістю сказала Ксеня, щоб заспокоїти молоду 20-літню дівчину, на плечі якої звалилося так багато бід.

- Будемо сподіватися, що у ІІ турі оберемо Президентом Ющенка, – мовила Марійка з Турки, – у його передвиборній програмі передбачені саме твої, Орисю, біди: боротися з п'янством, наркоманією, повернення миротворчих військ України з Іраку.

- А те, що у вашій сім'ї скоїлось – ви не перші і не останні, – мовила Розалія Проців. – Наша сусідка в Італії теж, а чоловік її з Самбірського району родом. Він дітей залишив тещі, а сам оженився на Самбірщині. Горілку п'є, як кінь воду. Прийде до влади команда Ющенка, вони візьмуться зразу наводити порядки у державі, яка знаходиться в серці Європи. "Все так не буде", – казав один єврей, – пожартувала Розалія і посміхнулася слабим хворим голосом, щоб хоч трошки розвеселити бідних хворих людей.

- Роз'їхались українці по світу в пошуках роботи. Де їх тільки нема – і в Польщі, і в Чехії, і в Португалії, Іспанії, Австралії і Новій Зеландії. А що вже нашого люду у США виїхало, в Канаду, Англію, – перечисляла п. Стефа, мужньо переживаючи муки витяжки. Уже так три тижні відлежала, а ще хто зна, скільки треба терпляче чекати, щоб дочекатися тієї щасливої хвилини, коли витяжку відмінить лікар, одягне ногу у гіпс.

 

До палати № 9 ввійшла Юля – сестра Розалії Проців. Це молодша сестра Розалії, молода, симпатична удовиця. Юля принесла подарунки всім хворим палати – морозиво. Подарок був дуже доречний. Роздаючи його хворим по одній порції, Юля ввічливо посміхалася. Була вона модно одягнена, волосся теж модно вифарбоване – на каштановий колір.

- Ну то що тобі твій італієць передав через подруги? – з гумором запитала старша сестра Розалія.

- О, багато дечого. Костюм дуже делікатний шовковий. Я його взяла з собою, завтра зранку одягну і піду до каплички, – похизувалася Юля.

- І кого ти собі сподобаєш більше у капличці – священика чи дяка, – пожартувала старша сестра.

- Завтра прийду з каплички і про все розповім, – весело говорила Юля. Її білі-білі зуби були рівненькі і блищали, мов кришталь. Правильні риси обличчя, чарівна усмішка робили її чудовою феєю. Італійський шовковий халат і тапочки виділяли її в палаті як першу вечірню зірку на небі.

- Що там у тебе нового вдома? – спитала сестру Розалія.

- Дома усе добре. Італієць збирається приїхати до мене на Волинь. Сини мої готуються пристойно зустріти дорогого гостя з-за границі. Розпочали ремонт будинку. А я у вагоні такий анекдот почула, як вам розкажу – можна померти від сміху, – похвалилася Юлія.

- Розкажи, Юлю, дуже хочемо посміятися, – попросила Марійка з Карпат.

- Розкажу, бо це анекдот про наших вчительок-філологів, – посміхаючись, дивлячись на Ксеню і Орисю, промовила Юля і почала:

- Одна вчителька літератури виходила заміж. Прийшов увечері до неї коханий, а вона його благає: "Коханий, будеш любити мене, як Ромео Джульєту". – "Не читав, не знаю", – басом відповів коханий.

- "Коханий, будеш мене ревнувати, як Отелло Дездемону". – "Не читав, не знаю".

- "А що ти читав, коханий?" – "Читав "Му-му", будеш гавкати – втоплю".

 

Вчительки-філологи сміялися до сліз, як і вся палата № 9. Прикута до ліжка Розалія запропонувала: – За те, що наші шановні вчителі почули про себе анекдот, попросимо їх продекламувати вірші. Пані Ксеню, прочитайте свої вірші, – звернулась до неї Розалія.

 

- Нема проблем, - погодилась Ксеня і почала:

 

Жар очей твоїх і тепло душі

Зігрівають в житейськім вирі.

Хоч не рідні ми, ми - чужі,

Та серця наші щирі.

Я листів тобі не пишу,

Віщих снів не чекаю

І при зустрічі не скажу,

Що тебе пам'ятаю.

Струни щастя звернули вдаль,

Попливли із вінками долі,

Залишилась гірка печаль

Та тривожні зітхання і болі.

У блакитних туманах пливуть

Моїх спогадів весни,

А душі щось шепоче: "Забудь,

Що пройшло - не воскресне ".

 

Молодші хворі палати № 9 просили Ксеню переписати вірші для них, а коли їх чоловіки провідали, читали їм цю інтимну лірику. Подружжя із Жовкви Степан із Катрусею (палата №4) попросили продиктувати їм політичну лірику, бо вони прийматимуть участь у святковому концерті до Дня Незалежності України. Ксеня із задоволенням продиктувала їм вірші "А вояки УПА в могилах спочивають", "Я на братські могили іду", "Поліг за свободу України цвіт", "Як цікаво нам жити на світі".

 

Вірші Ксенії слухала Наталія Трощ – поетеса з Жидачева, яка в палаті "2 доглядала за своїм батьком. Вірші Ксенії їй сподобались і від цього невідома поетеса була дуже щаслива. Наталя видала уже 3-й поетичні збірки – дитяча поетеса.

 

Разом переможемо

В палату № 9 хвора Євгенія прийшла з газетою "Високий Замок, син їй купив у Львові і приніс прочитати статтю "Разом переможемо". Саме під таким гаслом стартувала Всеукраїнська акція на підтримку Віктора Ющенка.

 

Коли олігархічні сили парламенту усунули його з посади Прем'єр-міністра у березні 2001 року, він сказав: Я іду, щоб повернутися". Через рік він створив блок "Наша Україна" і переміг на парламентських виборах.

 

"Я йду, щоб перемогти", – сказав наш кандидат у Президенти від народу за 40 днів до президентських виборів на Європейській площі – у самому центрі столиці України.

 

З палати № 8 прийшли хворі і попросили Ксеню читати статтю. Ксеня читала і коментувала її.

- Вулицями Києва з 18-го вересня 2004 року рухаються колони під жовтогарячими стягами. Здалека можна побачити, що серце столиці перетворилося на велетенське сяюче полум'я. Щирим теплом лоскотали очі людей знамена. У людей – піднесений настрій. Саме з Києва почалася Всеукраїнська акція "Разом переможемо". Під час акції кандидат у Президенти відвідає сотні міст, містечок і сіл України. Також відбудеться Всеукраїнський тур гуртів "Плач Єремії", "Тартак", "Танок на майдані Конго" та "ВВ". Цієї ж суботи (18 вересня) на головних майданах усіх обласних центрів, одночасно зі столицею, зібралися люди, щоб побачити трансляцію, щоб почути виступ, щоб підтримати народного Президента. Півмільйона прихильників Ющенка вийшли на площі. Не обійшлося без ексцесів у Харкові, Мукачевому. А от у Донецьку трансляція за підтримку Ющенка пройшла спокійно.

 

На велетенських екранах, встановлених на Київській площі, демонструється фільм про Віктора Ющенка "Він іде в Президенти для того, щоб кожен українець відчув зміни, яких прагнув так довго".

 

"Благословляємо свого сина на великі діла, нехай Бог йому допомагає, і люди добрі, і всі на світі", – благословить сина Варвара Тимофіївна.

- Я йду в Президенти! Я виграю вибори ! Це буде перемога всіх! – на екрані рішуча постать Віктора Ющенка.

 

Усі, хто дивився на нього, бачили, що це не той Ющенко, не реальний, йому спотворили обличчя, навмисне отруїли вороги кандидата в Президенти. Той самий чорний костюм, біла сорочка і червона краватка, що в них кандидат у Президенти отримує народне благословення на Співочому полі 4 липня 2004 року. Та сама, але трохи сумна усмішка в куточках очей. Те саме мужнє обличчя – хіба що втомленіше.

 

Він тут! Він прилетів!

- "У вас не вистачить отрути і КАМазів, – сказав кандидат такий комплімент владі... Ви нас не отруїте! Будуть з'являтися не одиниці і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В'ячеславів Чорноволів, Гіїв Гонгадзе. Вам нас не зламати".

 

І хоч хворі це чули не перший раз, але прослуховування таких гнітючих новин схвилювало їх. Люди вкотре уже збентежені цими страшними словами. Здавалося, народ готовий померти за свого героя. Усім однаково солять бідність і безправ'я!

- Вітаю благодатний південь, де немає меж ланам Херсонщини і Миколаївщини, де і вдень і вночі шумлять порти Одеси, де горять вогні Запоріжжя, де лагідне море гойдає Крим, незрівняний своєю красотою.

- Пам'ятаю, як мене цитували: "Земля наша обільна, порядку тільки немає"

 

Плоди землі і людської праці розкрадаються. Все іде в кишеню кланів:

- Я кажу вам: багатства краю ми повернемо людям.

- Вітаю Донбас! На карті України він зліва, як серце. Його метал і вугілля – це кров економіки. Тут живуть горді люди. Ми повернемо достаток у шахтарський край.

- Вітаю древні Галичину і Волинь, зелену Буковину, щедре Закарпаття.

 

Тут люди за сусіднім кордоном бачать об'єднану Європу. З великими надіями ми починали свій шлях до неї. Але через бездарність влади відстали. Я кажу вам і всій Україні:

- Ми з діда-прадіда добрі господарі. Ми будемо не гірші за сусідів.

- Вітаю рідні мені Суми, Харків, де вчився мій батько, Чернігів і Житомир, все Полісся і Слобожанщину!.

- Дорогі мої земляки! Ми здолаємо неправду, ми дамо лад кожному селу, кожному місту, кожній вулиці і кожному дому!

- Моє слово вітання центру України, подолянам і полтавцям, черкащанам і кіровоградцям, всій центральній Україні від Вінниці до Дніпропетровська.

 

Я знаю, яка багата і щедра наша земля і як важко на ній заробляти на життя чесною працею. Ми з вами – козацького роду. Ми позбудемося нужди і будемо жити вільними людьми, як славні прадіди наші!

 

Отже, зрозумілим є прагнення Ющенка бути Президентом всієї України, а не якоїсь її частини, як намагаються на цьому спекулювати опоненти Віктора Януковича.

 

- Кожного українця, – сказала Ксеня, – турбує таке питання: чи будуть вибори у ІІ турі спокійними? Віктор Ющенко ясно заявив:

- Я зроблю все, щоб передача влади відбулася мирно. Хочу попередити бандитів при владі: не грайте з вогнем, не будіть людський гнів.

- Щодо чесності виборів, то Віктор Ющенко сказав, що фальсифікація не пройде, а справжні результати виборів будуть оприлюднені негайно, – розмірковували хворі з палати № 9 і № 8.

- Я іду в Президенти, щоб держава наблизилась до людей. Я знаю, що невідкладно має зробити держава. Я не обіцяю, а присягаю – вона це зробить.

 

Ющенко зобов'язався, що виведе українські війська з Іраку. Він заявив, що його план дій простий і зрозумілий: десять кроків назустріч людям.

- Націю може підтримати і врятувати тільки вона сама, це називається "мати волю жити".

 

Після цих фінальних слів Ющенка люди довго стояли мовчки. Того вечора він довів, що має волю жити.

(Андрій Стець. "Високий Замок").

 

Зітхнувши, Розалія Проців сказала:

- Дай Боже, щоб Віктор Ющенко переміг у другому турі, якщо ще не переможе хабарництво у вигляді грошей, як було 31-го жовтня.

- А спостерігачі для чого сидітимуть на дільницях? – зі злістю випалила Оксана Панчишин і стукнула милицями по підлозі, чим викликала сміх у палаті.

- Оксано, тебе небезпечно висувати до уряду, ти би покалічила людей, – пожартувала п. Стефа і додала:

- Люди уже втомлені і розчаровані І туром виборів.

- Або то треба було II туру, якби не сфальшивили результати голосування 31-го жовтня?

- А я знаєте чого так нервуюся? Бо хочу лише Ющенка бачити у президентському кріслі України. І він буде Президентом. Я щонеділі ходжу до церкви і молюся за Віктора Андрійовича, Господь вислухає мою молитву, адже Ющенко – віруюча людина, справжній християнин. Пані Катерина – жінка його – розумна, дітей гарно, в християнському дусі виховує, – сказала Оксана.

- Ющенко своєю приємною посмішкою вселяє у людей віру в нашу перемогу на виборах Президента, – оголосила Орися Гордійчук, яка є зіркою в палаті № 9. Молода, шляхетна, ніжна, скромна, красномовна, начитана, а що вже красуня – то може приймати участь у конкурсі красоти і, звичайно, успіх їй гарантовано на міс Львова, а, може й України.

- Оксану требу виправити спостерігачем на вибори Президента у II турі, – пожартувала п. Євгенія з палати № 8, яка принесла "Високий Замок".

- Причому, в Луганську або Донецьку область, – зауважила медична сестра Марія Миколаївна, яка завоювала славу в лікарні, як кращий фахівець, а хворі ще й поважно відзначають, що Марія Миколаївна – великий патріот. З усіма в лікарні вона ділиться поточною політикою у нас в Україні, дуже турбує її процвітання хабарництва в державі.

 

Часто з хворою з палати № 9 Ксенею вони цілими годинами дискутують, а на закінчення хвалять одна одну і з посміхненими очима у поглядах розходяться в різні сторони, а на прощання говорять "До завтра".

- Я вам гарантую, жіночки, що Ющенко переможе в ІІ турі. Мене у нашому Добромильському районі вважають ясновидицею, – сказала Євгенія і продовжила:

- Люди приходять до мене із своїми бідами, навіть зі Львова приїжджають. А через деякий час з'являються з подякою, бо переконані, що я Богом післана на землю рятувати людей, передбачати їхню долю. І вам, дорогі мої, раджу:

- Вірте у Віктора Ющенка, який нас закликає "Разом переможемо!" і надійтесь на ласку Божу, моліться: молитва ломить жилізо. Про це говорить народ, а народ ніколи не помиляється.

 

Євгенія попрощалась з хворими із сусідньої палати № 9. Юля попросила її залишити газету, бо сестра Розалія просить переписати виступ Ющенка перед Україною під час Всеукраїнської акції на підтримку Віктора Ющенка. Газету в кіосках вряд чи можна буде купити, таку річ люди розкуплять швидко. Переписавши сестрі уривок із виступу Ющенка на Європейській площі у Києві 18 вересня 2004 року, Юлія Романик почала збиратися в дорогу на Волинь, куди вона була післана на роботу після закінчення Дублянського аграрного університету бухгалтером до колгоспу у 1989 році.

- Їдеш, Юлю? – перепитала сестра.

- Їду, бо завтра буду зустрічати гостя.

- Кого? Луїджі Фальзарано?

- Так, так, італієць їде до мене у гості.

- Маєш його світлину? – поцікавилась Марійка з Турки.

- Маю. Цілий альбом світлин у всі пори року.

- А ким працює? – поцікавилась Оксана.

- Шофером в одній приватній корпорації. – І Юля, щоб задовольнити цікавість палати № 9, коротко розповіла свій життєвий шлях.

- На Волині я вийшла заміж за тракториста, народила трьох синів: Ростислава, Святослава і Любомира. Діти росли здоровими, добре вчилися в школі. Жити б та радіти, дякувати Господу Богу за опіку про нашу сім'ю. Та почав мій Микола випивати. Я просила, старалася відірвати його від дружків, але даремно. Почав скриватися від мене, часто додому не з'являвся по три дні, а пізніше – тижнями не було його вдома і нігде не можна було знайти. У січні 2001-го року я з дітьми знайшла його неживого на тракторній бригаді. Ось уже три роки живу одна з дітьми. Взяла під час земельної реформи 1 гектар землі. Діти поступили вчитися. Ростислав вчиться у Львівському військовому училищі, Святослав – у Луцькому національному університеті на географічному факультеті, а Любомир – у Луцьку в приватному медичному коледжі і зразу каже, що хоче бути стоматологом, а тепер буде поступати у Львові.

 

Дівчата, які працювали зі мною в конторі, роз'їхались по світу на заробітки, а я не можу, бо хто ж буде зустрічати та проводжати моїх синочків на навчання, збирати їм сумки.

 

Так-от, дівчата-подруги, які працюють в Італії, познайомили мене з удівцем-італійцем. Своїх дітей не має. Дуже цікавиться моїми синами. Передає їм подарунки.

 

- А як же ви листуєтесь? – поцікавилась Орися Гордійчук.

- Він пише лист, дає моїм подругам, вони переводять на українську мову і цей лист він відсилає мені. А коли я йому відправляю лист, дівчата роблять переклад там на італійську мову і віддають, щоб читав.

- Видно, Юлю, що італієць тобі допомагає, ти так модно одягнена і така щаслива виглядаєш, – промовила Оксана Панчишин.

- І не лише одягнув, а ще й вислав євро на авто, – похвалилася Юля.

- Юля має авто, – випередила сестру Розалія і спитала:

- А що буде, як італієць схоче забрати тебе в Італію?

- Ну і поїду. Дівчата телефонують до мене, хвалять його не лише за зовнішню привабливість, а й за господарність, серйозність. А головне, що закохався в мене на світлині, яку йому показали дівчата.

- Та в таку красуню як не закохатися, – кинула репліку Марійка з Турки з радісною посмішкою.

- Я щаслива, – мовила Юля. – Отримую дуже теплі листи, які підтримують мене у житті. Діти мої одягнені, взуті, не голодні і задоволені сеньйором Луїджі, яких він просить зі мною їхати до Італії.

 

На цьому і закінчується поки що моя книга життя, – сказала Юля. А до Ксені звернулася! "Як поїду в Італію, обов'язково напишу листа вам, Ксеніє".

 

До палати увійшов лікар Олег Романович.

- Олеже Романовичу, – звернулась до нього Юля. – Дякую вам за те, що турбуєтесь про мою сестру, а також про всіх своїх хворих. Нехай Вам Бог дає здоров'я на довгі роки, щоб Ви рятували людей, повертали їм радість рухомості і життя.

- Дякую і вам, п. Юліє, – відповів Олег Романович. – Бажаю ніколи не хворіти і в ортопедію не потрапляти. На все добре.

 

Чужино, чужино, не заміниш мені Україну

Сівши в потяг, Юля думала, як складеться її життя далі.

 

Хоч і низький життєвий рівень людей у нашій країні, – розмірковувала молода вдова, – але на рідній землі так весело жити, а ще у нас тут в Західній Україні. Як розквітнуть сади, а защебечуть солов'ї! У лісі дзвенять чисті джерельця, з яких починаються дзеркальні струмочки. Вмочиш ноги у струмочок, набереш в руки цілющої водиці і обмиєш нею лице, зразу відчуєш якесь полегшення в душі, прилив сили, а зозуля кує людям роки. Якби Луїджі погодився жити у нас, не кликав мене у спечену сонцем Італію... Він у кожному листі пише, що ходить до храму чудотворця Антонія молитися, благає його, щоб допоміг йому перевезти мене в Італію. І хоч я йому відповідаю, що у нас так чудесно цвіте у лісі калина і горобина, конвалія та ромашка, а над лісом і полем таке голубе небо, що кращого немає на землі... Все ж він мені нагадує, що на Україні є я і красота, а люди живуть дуже бідно, тому він дуже жаліє мене з дітьми і хоче, щоб я щасливо пожила дальші сторінки свого життя у сонячній Італії і в парі з ним.

- Тяжко зітхнувши, Юля все ж таки думала про те, що було б чудово, якби Луїджі залишився жити в Україні на казковій Волині, де вона народила і виростила трьох синів.

- Зустріну я його завтра за нашими звичаями, зачарую українськими піснями, нашою гостинністю і... (Юля зашарілася) своєю жіночістю.

 

Зі Львова Юля везла "Шампанське", "Горілку українську", "Джерела Львова", ковбасу "Дрогобицьку", "Шпроти". Дома зварить голубці, холодець, борщ, картоплю з свіжими грибами.

 

Увечері прийшла сусідка Галя, допомогла Юлі готуватися до зустрічі дорогого гостя. Галя похвалилася Юлі, що вона закриває від завтра сільську бібліотеку, їде спостерігачем на Луганщину поборотися за справедливі, чесні та прозорі вибори Президента.

- Їдь, Галочко, та повертайся з перемогою, не дай процвітати махінаціям на користь опонента Ющенка, – благала Юля. – На Львівщині усі моляться за перемогу Віктора Ющенка. Навіть одна ясновидиця запевнила у палаті № 9, де лежить моя сестра Роза, що Ющенко переможе.

- Дай Боже, щоб відчуття ясновидиці здійснились, – заспокоїла Юлю Галя-бібліотекарка. – А я позмагаюсь на Сході за справедливість.

 

Зранку поїхала Юля з синами до Львова зустрічати гостя з Італії на своєму "запорожці".

 

Під вечір повернулись у село додому. Луїджі оглянув подвір'я, сад, зайшов до стайні. "Зірка" заричала до незнайомого мужчини, немов привіталась з ним. У куті захрюкав "Васька". Біля клуні з буди вискочив "Дружок" і загавкав якимось лагідним голосом, ніби радісно привітав господаря.

 

Оглядаючи господарство Юлі, Луїджі час від часу цілував її у личко. Юлія сіяла від щастя. Вона бачила у вікнах своїх сусідок, кланялась їм, вітаючись, махала рукою. З часу смерті її Миколи не було на подвір'ї жодного мужчини. Луїджі любувався густою зеленою травою на подвір'ї, немов килим, розстелилася вона – окраса Волині.

 

Поки Луїджі з Юлею розглядав маєток Юлії, сусідки Килина та Варвара приготували святковий стіл. Святослав розложив салфетки, а Ростик – виделки, ложки та ножі. Любчик розставив чарки та фужери. Килина зложила букети квітів у кришталеві вази: це були білі, рожеві, фіолетові та червоні айстри і хризантеми. Варвара перетерла тарілочки і розкладала їх, промовляючи:

- Думаю собі, Килино, що такий пристойний мужчина – це винагорода Юлі за те, що так натерпілась бідна після заміжжя за Миколу. Скільки вона страху набралася з ним. П'яним він був дуже небезпечний. Шукав сокиру або ножа, ганявся за жінкою і дітьми.

- Та їй траплялися женихи зразу після смерті Миколи, але Юля їх близько не підпускала до оселі: усі вони були любителями оковитої, – випалила зі злістю Килина, бо і її господар був не кращий, але добре, що сини в селі лишилися. Руслан женився з односельчанкою, вдома живе, захищає маму від п'яного батька.

- Пригадую, як бідувала Юля, адже Микола пропив її святковий одяг, взуття, а вона мовчала, мов риба, боялася його п'яних страшних очей, – зі смутком згадала сусідка Варя. – Весь свій заробіток витрачала Юля на дітей, щоб у школі не виглядали гірше від людських. Собі нічого не купляла, бо і так би витягнув нишком з хати і виміняв на горілку. Жити Юлії не хотілось, а треба, бо троє дітей були на її плечах.

 

До світлиці увійшли Юля з Луїджі. Вони на подвір'ї біля умивальника помили собі руки з милом, а в кімнаті Юля подала гостю рушник. Витерши руки, Луїджі віддав Юлі полотенце, підійшов до синів, обіймав їх по порядку, приговорюючи:

- Віва Україна, "граціо", "компаньєра". – Віва сеньор Луїджі! Ві-ва Італія! весело вигукували хлопчики сеньйору Луіджі.

 

Юля поралась на кухні. Вона чомусь згадала палату "9" у Винниках, особливе враження на неї справила Ксенія. Вона побажала Юлі на прощання вірного кохання.

- А що таке кохання? – поцікавилась Юля і дослівно згадала відповідь Ксені, яка сказала:

- Кохання – це талант. А вимірюється цей талант глибиною почуттів.

 

Коли все уже було зготовлено у кухні, гості посідали за стіл. Юля сиділа з Луїджі під образами, сини – біля неї. Напроти розмістилися сусіди.

 

Стіл був заложений від душі, по-українськи. Гості пили, проголошували тости, вітали дорогого гостя, молоду закохану пару.

 

З Італії потелефонували подруги Юлії, першим говорив з дівчатами Луїджі. Не зводячи з Юлії очей, Луїджі розмовляв італійською мовою з дівчатами-українками, повторюючи "граціо", "граціо". Взявши в руки мобільний, Юля почула від дівчат, що вона "чудова жінка, чарівна, надзвичайна", що хлопці – її сини теж "дуже виховані, культурні, дуже красиві, як і всі українці".

 

Любомир включив відео з піснями Івана Поповича. Особливе враження на гостя справила пісня "Скрипкова віхола". Потім включили телевізор. Йшла передача "Наша пісня". Дуже велике захоплення гість викликав до пісні "Перепілонька" у виконанні Тетяни Піскарьової. Юля знала по-італійськи декілька слів: "Віва Італія" – слава Італії, "граціо" – добре, гарно, "соно видова" (я вдова), "соно спозато" – я заміжня.

 

За гостя із сонячної Італії проголошували тости, його привітали українськими піснями "Розпрягайте, хлопці, коні", "Луже, зелен луже", "Ой, хмелю ж мій, хмелю".

 

Гості веселились, танцювали, витинали українського гопака. Пізно вночі почали розходитися. Юля подякувала всім і побажала щасливої ночі.

 

На другий день Юля з Луїджі поїхала в гості до Розвадова, де живе її сестра Розалія. Дочка Розалії Світлана теж приїхала з Італії. В Римі вона доглядала у сеньйорів за дитиною. За три роки в Італії Світлана вільно розмовляла по-італійськи. Луїджі в Італії жив недалеко від Неаполя в провінційному містечку Піроля. Гостина була радістю для Луїджі, Світлана не відходила від нього, вона була в ролі перекладачки. Юля дізналась, що в Італії у Луїджі є трьохповерховий дім, обставлений шикарними меблями, що для повного щастя Луїджі не вистачає дружини, що іншої дружини, крім Юлії, він не бажає, що дітей він забере теж в Італію.

- Поїдеш в Італію? – звернулась Світлана до Юлії, яка їй доводилась тетою, але так як вони були майже ровесниці, Світлана зверталась до Юлії на "ти".

- Поїду, якщо у Києві відпустять, – відповіла Юля.

- А Луїджі каже: "Юлині діти – це наші діти. Я їх дуже люблю", – перекладала Світлана.

 

В розмову втрутився чоловік Розалії Василь:

- З усього видно, що він чоловік порядний, а наміри женитися з Юлею у нього серйозні.

 

На другий день Світлана приїхала до Винник провідати свою маму, а Юлину сестру Розалію. Вона завітала в палату № 9 і розповіла хворим про те, що Юля і Луїджі гостюють у них другий день. На господарстві дома Юля залишила сусідку Варю, яка завжди її виручала.

 

Погостювавши два дні у рідному с. Розвадові, Юля з Луїджі поїхала додому, де її чекали господарські роботи: Юля у фермера обробляла ділянку кормових буряків – один гектар. Треба їх вимикати, обрізати, погрузити на машину і здати. Зібрались вони з Луїджі і пішли на ділянку. Щиро працювали цілий день. В обід швидко Юля упоралась з господаркою – подоїла корову, винесла їсти свиням, погодувала курей, курчат, зібрала яйця. Потім вони нашвидкуруч перекусили і знову подались у поле. Цілий тиждень працювали на ділянці. Нарешті, упорядкували буряки. Луїджі жалів Юлію, що вона так тяжко працює.

 

Він збирався на батьківщину, бо закінчувалася відпустка, а Юля все так і не змогла зібрати відповідні документи для виїзду. За господарськими осінніми роботами швидко пролетіли дні, а роботи ще у неї – не початий край.

 

Відпроваджували Луїджі до Італії Юля, всі її сини, сусіди...

 

Ксеня на вихідні дні їздила до сина Володимира у Львів. Його дружина Аня уже другий рік в Італії доглядає за старим дідусем. Три дочки дорослі у сина: Софійка, Ольга і Оксана. Донька Ксенії теж в Італії, так як два її сини – студенти. Треба їм допомагати фінансово, а культпрацівникам зарплати не виплачували. Лише в інших країнах можна було заробити гроші. Тому і роз'їхалась молодь по світах, бо втратила надію, що стара влада може вивести країну з пропасті. Треба Мойсея, який би вирятував Україну, вказав дорогу до світла і щасливого життя.

 

Люди вирішили, що лише Віктор Ющенко виведе націю на світлу дорогу. За цього кандидата в Президенти вирішили голосувати і наші громадяни за кордоном. У другому турі голосування 21 листопада 2004 року повинна вирішитись доля держави України. Народ обдурити трудно і терпець у народу урвався. Час покаже, що правда переможе кривду – так вчить народна мудрість.

 

Мирна "Помаранчева" революція

21-го листопада 2004 року день від самого ранку був похмурим, падав дощ з мокрим снігом. З восьмої години ранку до дільничого виборчого округу № 119 в с. Монастирець ішли виборці. Люди приходили до дільниці, щоб віддати свій голос за людину, яка змінить життя на краще.

 

Голова виборчої комісії вчитель Роман Васильович Артемчук привітно вітався з виборцями. Спостерігачі прибули вчасно. Це були люди від партії НРУ і УНР. Вчасно прибули і гості-спостерігачі з Луганщини. Всі вели себе толерантно, але прискіпливо. На дільниці панувала тиша, відчувалась якась напруженість. До 20-ї години голосування закінчилось, почався підрахунок голосів. О 24- їй годині голоси відправили з головою дільничної комісії до Стрийського територіального виборчого округу № 128. Результати голосування в Монастирці такі:

 

За Віктора Ющенка: 595

За Віктора Януковича: 8

Не підтримали жодного кандидата: 1

Недійсні: 4

 

В Монастирці вибори проходили чесно і прозоро. Як і вся громада, студенти Монастирця щиро переживали за Ющенка. Люди надіялись, що переможцем повинен у II турі вийти саме він. Міжнародна спільнота стежила, щоб перемогу Віктора Андрійовича не вкрали. Люди зробили свій вибір. Але в центральному виборчому окрузі, в штабах кандидатів, у соціологів результати не збігалися. Голова ЦВК Сергій Ківалов озвучив такі дані: Янукович переміг з відривом у 2,85%.

 

У ІІ турі взяли участь в голосуванні 30 мільйонів 523 тисячі 693 особи.

 

З них за Віктора Януковича проголосували 15 млн. 93 тисячі 691 виборець – 49, 46%.

 

Віктора Ющенка підтримали 14 млн. 222 тисячі 289 виборців – 46, 61%.

 

Янукович переміг у восьми областях, Автономній Республіці Крим.

 

Ющенко здобув перемогу у 16-ти областях і в столиці України – м. Києві.

 

"Я знаю, що не все так гладко в окремих округах і дільничних комісіях. Ситуація з порушеннями мені відома. Скарги надходили і "розглядались", – запевняв Сергій Ківалов – голова ЦВК.

 

Як керівник центрвиборчкому, він відмовився коментувати хід голосування у II турі – по суті лише заявив, що обидва кандидати є гідними суперниками.

 

Штаб Ющенка: керівники виборчкому завадили підрахунку. Протягом 3-х днів після завершення представники штабу Ющенка отримали дані з 57,2% дільниць. Згідно з ними Віктор Ющенко набрав 52,84% голосів виборців, а Янукович – 42,31%.

 

У штабі повідомили, що особливо складно отримати протоколи з Луганської й Донецької областей.

 

Висновок екзит-полів: переміг Віктор Андрійович Ющенко у ІІ турі виборів Президента, він набрав 54% голосів виборців, а Віктор Янукович – 43%. Проти всіх проголосували 3% респондентів.

 

І почалась 22 листопада 2004 року революція, яку народ назвав "помаранчевою".

 

"Сотні тисяч киян і гостей столиці вийшли на мітинги, щоб відстояти чесний вибір. Другий тур виборів вихлюпнувся на вулицю величезною хвилею протестів" – повідомила газета "Експрес". Мільйони українців вирішили, що їхню перемогу вкрали. Спочатку Хрещатик перекрили студенти-активісти громадянської ініціативи "Пора", щоб поруч із Майданом Незалежності встановити кілька наметів. Їх миттєво зрозуміли водії, які зустрічали перешкоди на центральній транспортній артерії Києва заохочувальним піпіканням та оранжевими стрічками і прапорцями, причепленими до авто. Потім на Хрещатик звідусіль почали сходитись люди різного віку – від старого до малого.

 

До вечора 22 листопада на центральній площі країни зібралося (за підрахунками) до 150 тисяч громадян. Всі були стурбовані результатами голосування.

 

Феномен "помаранчевого" Майдану – це історичний факт. Люди одночасно прийшли до думки, одночасно взялись за руки. Люди стояли на вулиці під дощем, хоч була на майдані свобода долі. На Майдані відчувався прояв дії спільного розуму, там було чисто, люди проявляли зразки цивілізації. Сотні тисяч людей жили однією спільною метою – "Ющенко – наш Президент". Жильці Майдану вирішили, що без перемоги не ступлять звідси ні кроку.

 

До Ксенії в Монастирець зателефонував син Володимир:

- Мамо, я в Києві.

- На Майдані? – спитала Ксеня.

- Так, на Майдані. Взяв прапор, який ти подарувала нам з Анею, коли переїхали на постійне проживання в Україну. Оля написала на ньому: "Так! Ющенко!" і наша група зі Львова з ним стоїть на Майдані. Будемо боротись до переможного кінця. Погодні умови несприятливі. Але ні сніг, ні дощ, ні вітер, ні мороз – ніщо не зупинить "помаранчевий Майдан", який бореться за справжню демократію.

- Ви десь там мерзнете, – затурбувалась Ксеня.

- Нас зігрівають помаранчеві шалики і стрічки, – пожартував син і запевнив матір, що одягнувся тепло, взувся дома зручно. Так що у нього все в порядку.

- А де спите? – поцікавилась стурбована Ксеня, якій аж дух перехопило. Сама не може зрозуміти, чи від того, що син її зараз з передовою елітою України знаходиться на Майдані, чи від того, що погодні умови жахливі.

- Спимо, мамо, де прийдеться. І в "помаранчевому" містечку, і у знайомих друзів в Києві, правда, на горищі, але все ж не під відкритим небом. На Майдані люди мужні, всі вірять в перемогу правди над кривдою. Ми щасливі, що прибули сюди вчасно, аби захистити своїх дітей, своє майбутнє і взагалі нашу державу Україну. Нас називають "помаранчевими революціонерами". Все більше людей приєднуються до нас. Люди налаштовані стояти до переможного кінця. Володя говорив впевнено, переконливо, у Ксенії кожна жилочка дрижала на тілі. Попрощавшись із сином та побажавши Майдану і всьому українському народові успіхів, Ксеня ввімкнула телевізор, їй дуже хотілося побачити героїв Майдану і серед них свойого сина. На екрані вона читала: "Ми разом, нас багато і нас не подолати!", "Кучму геть!", "Ганьба ЦВК!" З особливою гордістю, здалось Ксенії, на Майдані вимовляють: "Ющенко! Ю-щен-ко!", "Ю-щен-ко!"

 

Вночі Ксеня не могла заснути, вона бачила себе поруч із сином з помаранчевою стрічкою, з помаранчевим стягом у руках. Але роздумувала і зрозуміла: її покоління уже зістарілось. Для боротьби потрібні люди сильні, стійкі українці, і вона може бути спокійна – син її замінив у цей відповідальний для України час...

 

На другий день Ксенія ввімкнула телевізор і побачила на екрані школярів, студентів, пенсіонерів, бізнесменів, держслужбовців. Їй стало ясно – тут зібралася уся наша Україна. Ксеня читала "Калуський район", "Стрийський район", "Сокальський район", "Жидачівський район". Час від часу демонстранти скандували: "Наш Президент – Ющенко!", "Донбасс с вами! Это неправда, что у нас Ющенко поддержали всего два процента жителей области. Мы не хотим, чтобы к власти пришел зек!" "Донбасс будет стоять здесь до победы!"

 

Не змовкали мобільні телефони у "помаранчевих" революціонерів. Люди кинули свої справи, приїхали у столицю і твердо вирішили стояти до кінця.

 

Батьки переживали за своїх дітей.

 

Розалія Кирилівна Іванишин чекала з Майдану вісточки від своєї доньки Оксани, а Степанія Гнатівна Івасишин, Марія Миколаївна Солтис, Катерина Пилипівна Лаврись – від студентів-онуків.

- Після повідомлення про російський спецназ, танки та бронетранспортери, автобуси з "донецькими", – сказала Розалія Кирилівна, – я дуже хвилювалась, але Оксана мене заспокоїла:

- Мамцю, не хвилюйтесь. Ви б тільки знали, яка то радість, коли ми – "помаранчеві" демонстранти побачили на сцені Ющенка. Ми всі відчули, що перед нами стоїть герой України і за нього готові іти на все, страху ми не відчуваємо. Ющенко згуртував, об'єднав Майдан. Як і ми всі, він теж у помаранчевім шальку. Прийшов не сам, а з сім'єю. Ми скандували: "Ю-щен-ко!", "Ю-щен-ко!" Сльози на очах людей виступили, коли побачили любимого Віктора Ющенка із спотвореним обличчям. Та його оптимізм, віра в перемогу над опонентом підбадьорує нас – мирних "помаранчевих" революціонерів На цьому закінчила розмову з мамою Оксана Іванишин.

- Нас називають героями "помаранчевого" Майдану, мирними демонстрантами, – повідомив Степанію Гнатівну онук Богдан Костельний, студент Національного університету "Львівська політехніка".

- Хоч у наметовому містечку в таку погоду не дуже комфортно, та жодному з нас і на думку не спадає покинути обжите містечко, – повідомив Ярослава Ягніщака його син Ігор. – Нас тут тисячі з усіх куточків України. Вчителі тут живуть в одному наметі зі своїми учнями, а керівники підприємств – зі своїми підлеглими. Люди гордяться тим, що виборюють найцінніше – свободу.

- Увага всього світу прикута до Хрещатика, до наметового містечка, тут живуть ті, які заявили на цілий світ, що їм набридла брехня, знущання влади над народом, тиск зверху і ніякої демократії, – повідомляв з майдану Андрій Романів до своїх батьків. Семена та Світлану, бабусів і дідуся.

- Я щасливий, що належу Майдану Незалежності. Нині на центральній вулиці міста встановлено вже понад тисячу наметів. Це – містечко свободи, з кожним днем воно розростається, – сповістив Ксеню її син, і вона відповіла йому:

- Синочку, я горджуся тобою і всіма, хто з тобою у вирішальну хвилину нині знаходиться на "помаранчевому" Майдані. З вами Бог і Україна.

- Тату і мамо! Не хвилюйтесь за мене. Я разом із своїми друзями-студентами на Майдані Свободи, – повідомляла Юля Палагнюк з Києва. – Тут весело, зовсім не страшно. Приїду додому з перемогою. Вітаю дідусів і бабусів у Монастирці.

 

На Майдані Незалежності встановлено намет "Експресу", в якому розмістилася редакція. У номері газети від 25 листопада на другій сторінці великими буквами виписано: "Страйк!", а далі:

- Ми, журналісти "Експресу", у цей надзвичайний для країни час заявляємо про те, що завжди були і будемо разом з простими людьми. Ми не можемо зупинити випуск газети, бо наша зброя – це правда. Однак, ми з усією відповідальністю заявляємо, що цілковито поділяємо вимоги коаліції "Сила народу" і будемо захищати право людей на вільне волевиявлення, на свободу слова, на гідне життя..!

 

Вимоги коаліції "Сила народу":

- скасувати результати виборів: на тих дільницях у Донецькій та Луганській областях, на яких явка виборців перевищувала 100%; на тих дільницях, на які не було допущено або було вигнано спостерігачів, серед них і міжнародних та членів комісії від опозиції;

- на тих дільницях, на яких кількість людей, що голосували у виносні скриньки вдома, перевищила 10%;

- на тих дільницях, на яких кількість людей, що голосували за відкріпними талонами, перевищила 4%.

- скликати позачергову сесію Верховної Ради України, на якій розглянути питання про висловлення недовіри ЦВК та її голові.

 

А Віктор Ющенко присягнув на Біблії на вірність українському народові. Спершу – в парламенті (при вимкнутих мікрофонах). Це була ідея королеви майдану Юлії Володимирівни Тимошенко і всіх бойових друзів Віктора Андрійовича Ющенка.

 

Голові парламенту Володимиру Михайловичу Литвину ця ідея не сподобалась, і він вимкнув мікрофон старійшині українського парламенту Ігорю Рафаїловичу Юхновському, який говорив такі слова:

- Шановний Володимире Михайловичу, шановні депутати! Я, старійшина Верховної Ради України, перед смертельною загрозою, що нависла над Україною, урочисто, перед Богом Всевишнім і перед народом України проголошую, що на основі історичного волевиявлення народу Віктор Андрійович Ющенко обраний Президентом України!

 

Великий народе України! Від Сходу до Заходу будь разом з новим Президентом.

 

Прошу вас, Вікторе Андрійовичу, на цій п'ятсотлітній Біблії Острозькій прийняти присягу по Конституції на вірність народові України.

 

У супроводі колег з фракції "Наша Україна" Віктор Андрійович піднявся на трибуну парламенту для складання присяги.

 

Литвин оголосив засідання закритими і розпорядився вимкнути мікрофон на трибуні.

 

У присутності віце-спікера парламенту Олександра Зінченка та депутатів від "Нашої України", "БЮТ", СПУ, а також частини фракції НДП-ПППУ народний Президент присягнув на слові Божому, що не зрадить народ України.

 

Депутати скандували: "Ю-щен-ко!", "Ю-щен-ко!", "Ю-щен-ко!", а потім заспівали гімн "Ще не вмерла України..."

 

З друзями Віктор Ющенко вирушив на Майдан Незалежності.

 

Сотні тисяч людей з помаранчевими стрічками з різних куточків України разом з народним Президентом вирушили під стіни Адміністрації президента, роздаючи квіти спецназу, молоді, та оминаючи барикади з вантажівок.

 

Острозьку Біблію у 1581 році з грецької мови переклали на церковнослов'янську. "В Острозі її видав першодрукар Іван Федоров у 1581 році. Відтоді вона стала першим повним виданням Святого Письма в Україні", – сповіщає журналістка Надія Боднар ("Експрес" 25.11-2.12.2004 р.). На ній склав присягу Віктор Ющенко.

 

На Майдані Незалежності 23 листопада Віктор Андрійович Ющенко виголосив промову "Ви – герої":

- Дорога громадо! Дорогий український народе! Я хочу кожному сказати найважливіше – ви герої. Ви герої України, тому що сьогодні на ваших плечах тримається те, що через багато-багато років буде називатися нашим майбутнім. Я горджуся, що в українській нації є такі люди, які можуть днювати, ночувати на морозі не ради себе, а ради українського народу...

 

Те, що ми сьогодні робимо, нам треба було робити ще у 1991 році. Цей світ завжди справедливий. За все треба платити.

 

Я переконаний, шановні друзі, що сьогодні кожну годину ми змінюємо українське суспільство.

 

Я ніколи не забуду ті слова, які сказав Президент Кучма, представляючи у Москві свою книгу "Україна не Росія": "Вам, россиянам, повезло, потому что у вас есть государство, есть нация. А нам не повезло: государство есть, а нации – нет".

 

Це ганьба! Ми маємо українську націю, друзі! Подивіться, згадайте свою історію. Почніть свою історію від кам'яної могили. Чиї, чиї там письма? Якої нації? Нас привчають, що ми ще не нація... Ні, Україна має націю, тільки треба бути зрячим, щоб її побачити, тільки треба любити цей народ, щоб визнати: ми – нація, яка вже відбулася.

 

Шановні друзі! Я переконаний, що справи, які стоять перед нами, це святі справи. Ми їх проведемо чинно. Ми говоримо виключно про мирний процес. Ми говоримо виключно про повагу до Конституції України.

 

Але ми, як рядові громадяни України, маємо сказати: ми не можемо пережити зневагу до святого – до волі людини. Добро завжди починається з волі. Одна з фундаментальних свобод – це свобода вибору. Навіть скотина має вибір. Але чому український народ до цього часу не мав цього вибору? Чому хтось з Банкової або Грушевського вирішує, у які храми нам ходити, на які майдани, з ким зустрічатися, а кого обминати десятою дорогою?

 

Друзі! Це ганьба, це приниження українського народу!

 

Сьогодні – день дій. Я переконаний, що ми ще маємо єдиний демократичний інститут. Я надіюсь, що там ми знайдемо політичне рішення, як Україні вийти з цього громадянського конфлікту. Я хочу, щоб у Верховній Раді знайшлося 226 народних депутатів, які б підняли руку і сказали, що те, що зробила центральна виборча комісія – це зрада присязі. Саме тому у нас немає довіри до ЦВК і до роботи, яку вона робить. Я переконаний, що у цьому парламенті – рано чи пізно – може вистачити сил для такого доленосного політичного рішення. Ми сьогодні повинні бути там, де потрібні наші сили, щоб допомогти іншим визначитися в тому праві і в тих свободах, в яких визначились ми.

 

Сьогодні десятки міських і обласних рад підтримали нашу позицію. Я переконаний, що наші спільні зусилля приведуть сьогодні нас до політичного успіху. Хай нам допомагає Бог!

 

Переглядаючи газети, Ксеня шукала відповіді на запитання: чи застосує влада силу? В "Експресі" вона знайшла відповідь – розмірковування на це запитання юристів, журналістів, політологів.

 

Юрій Кармазін, народний депутат так міркує:

- Я особисто не дуже вірю в те, що влада зможе застосувати силу. Коли політичну активність нині на вулицях Києва виявляють більше мільйона людей, то хто може протистояти такій силі. Тисяча спецназівців чи кілька тисяч міліціонерів? Це смішно. Вже тиждень влада стягує у столицю міліцейські підрозділи, але це не означає, що вони підуть проти власного народу. І це ще один дуже серйозний аспект, який не дозволить владі розправитися з власним народом.

 

Володимир Малинович, політолог, заявляє:

- Запобігти силовому сценарію можна сьогодні лише одним шляхом: негайно запровадити політреформу, а після цього – провести "круглий стіл" за участю нині діючого Президента, двох кандидатів, голови Конституційного суду та спікера парламенту для того, щоб розділити владу. Паралельно слід прийняти судові рішення щодо порушень під час голосування. Якщо цього не відбудеться, то слід готуватися до найнепередбачуваніших наслідків.

 

Міркування Григорія Омельченка, народного депутата, такі:

- Найвищі державні чиновники повинні чітко пам'ятати: якщо хтось із них віддасть наказ застосувати силові заходи проти мирних маніфестантів, то у такий спосіб вони викопають собі глибоку могилу. У цьому випадку румунський варіант для них видається найщасливішим кінцем. Тому що нинішня влада бодай трохи усвідомлює, що може вистояти в країні, то у неї залишається один вихід: попросити в українського народу вибачення та добровільно подати у відставку.

(Ю. Грицик, "Експрес")

 

Майдан став схожим на бурхливе жовтогаряче море. "Україну бандитам не віддамо!", "Ю-щен-ко!", "Ющенко – наш Президент!" – скандували демонстранти. Багатотисячний натовп вітав свого улюбленця – Віктора Ющенка, який проведе ніч у виборчому штабі, точніше – у штабному прес-центрі. Поруч з ним вся його близька родина. Друзі, колеги-депутати. Близько дванадцятої ночі Ющенко разом із своїм оточенням здійснить прогулянку Хрещатиком аби підбадьорити десятки тисяч маніфестантів, які вболівають за його успіх.

 

Іван Олександрович Вакарчук – ректор Національного університету імені Івана Франка, що у м. Львові, першим серед ректорів України публічно висловив протест проти результатів виборів і вийшов разом зі студентами на мітинг. До речі, професор Вакарчук входив до групи депутатів-демократів союзного парламенту, яка зробила все можливе для проведення референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ України й проголосував за незалежну Україну.

 

Після голосування в ІІ турі професор Вакарчук сказав:

- Я передбачав, що так просто ми не здобудемо права на свій голос. А коли ЦВК оголосила результати цих президентських виборів, уже душа не витримала брехні, справді безпрецедентного цинізму, фальшивок, розповсюджених по всій Україні. Жодна людина, яка має почуття власної гідності, яка знає, що таке індивідуальна свобода, не може спокійно на те все дивитися. Ми разом з нашими студентами за всіма законами демократії, людськості підтримали Ющенка і за всіма законами, математичними у тому числі, ми бачили перемогу, а зараз її у нас по-диявольськи хочуть відібрати. Усе це політичне шулерство, спрямоване на те, аби Україна змінила свій курс, аби ми знову опинилися в страху, у зневазі до нас. Ми цього не потерпимо, – сказав у інтерв'ю журналістці Надії Боднар професор Вакарчук і продовжив:

- Я переконаний, що ми переможемо! Я справді переконаний: має бути кінець тому всьому. Я переконаний, що ми здобудемо перемогу. Найголовніше, аби ми відчули підтримку один одного, аби ця підтримка була сконсолідована, аби ми всі разом сказали своє "Ні!" і своє "Так!" Ми переможемо!

 

Мирослав Володимирович Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ, голова першої організації Народного Руху України в Києві (1989 рік), згодом заступник голови НРУ В'ячеслава Чорновола, опонент тодішнього ідеолога ЦК КПУ Леоніда Кравчука в теледебатах про Рух і незалежність України в інтерв'ю журналістці Надії Боднар заявив:

- Люди встали з колін! Якщо навіть не буде перемоги, то можна сказати: ніщо не минає безслідно. Якби я був віруючим, то молився б денно і нощно за перемогу.

 

Україна дуже велика, дуже різноманітна. Хвиля духовного визволення іде з північного заходу і наразі досягла десь Дніпропетровська. Адже не люблять владу так само на півдні й сході, як і на заході та в центрі. Але кожен за своє не любить її. От зв'язати усе це до купи! Так у нас не вийшло у 1991 році, і маємо критичну ситуацію зараз. Все це може закінчитись торжеством народу. Та, боюсь, це буде довго і важко. А вся проблема в тому і полягає – наскільки наше суспільство готове до безкровної "помаранчевої" революції.

 

Силові структури в інших країнах під час масового протесту народу переходили на його бік.

 

Коли все розвалюється, як розвалилось у Грузії чи Сербії, то це не тому, що прийшли люди й побили морди правозахисникам. Самі правозахисники мали ті ж настрої, що й люди. І воно все швидко розвалилось. Все залежить від внутрішнього стану тих людей, які б мали кістьми лягти за режим. Серед них мали б переважати настрої, які не дозволять їм стріляти в людей. Але оскільки Україна дуже різна і дуже різні в ній люди, то сподіватися на те, що тицьни пальцем і все розвалиться, не варто.

 

Та ще маємо час – офіційно протоколи виборів ще й досі не затверджено. А світ відмовився визнавати ці протоколи, бо вони й гроша ламаного не варті у багатьох дуже місцях.

- Залишаймося разом, ідемо на барикади! Україна має встати з колін, – сказав Ющенко.

- Так! Це тривалий процес. Він, як правило, охоплює кілька поколінь. Але вирішальний момент настав уже зараз, – закінчує Мирослав Попович.

 

До Ксенії прийшов з "Високим Замком" та "Експресом" в руках один з наймолодших руховців Євген Кривцун. Він розкрив двадцять другу сторінку "Експресу" й почав читати статтю "Вибори по-донецьки".

 

Те, що у Донецьку буде несолодко, група спостерігачів із Львівщини від Віктора Ющенка зрозуміли ще з І туру голосування. Як тільки вони прибули до столиці шахтарського краю, їх зустріли представники штабу опозиційного кандидата і ще на вокзалі шепнули: "Ви приїхали на конференцію з нагоди професійного свята представників сільського господарства. Так і будете реєструватись в гуртожитку, де поселитесь.

 

Журналістка Надія Пастернак згадує, що її і колегу-спостерігача Донеччини зустріли кілька молодих хлопців – заступили їм вхід до приміщення виборчої дільниці № 38. Перевіривши їх посвідчення, один з них каже: "У нас уже є спостерігачі від Ющенка, а ваші посвідчення ми мусимо перевірити".

- Спливає дорогоцінний час, – згадує журналістка. – За лічені хвилини має розпочатись засідання комісії, на якому опечатують скриньки, оголошують кількість виборців і таке інше.

 

А час летить. Посвідчень не повертають, раз у раз повторюючи "їх перевіряють". На прохання назватися, викликати голову комісії хлопці з "боксерського клубу" не зважали ні на що, тільки твердили: "Ви сюди не пройдете". Засідання комісії пройшло без спостерігачів.

 

Коли ж відчинилась виборча дільниця і громадянам було дозволено здійснювати законним шляхом своє волевиявлення, журналістка зі Львова, як громадянка України, що має право голосу, пробує пройти на дільницю, щоб проголосувати, та відчула залізну стіну грудей і ті ж слова: "Ви сюди не пройдете, як виборець ідіть голосуйте куди хочете".

 

Так само тут повелися ще з двома членами комісії від Віктора Ющенка. Від Януковича всіх членів комісії і спостерігачів пропустили.

 

Дві жінки, які сумлінно працювали у виборчій комісії, зранку були виведені зі складу комісії "за невиконання своїх обов'язків". Про можливість такого сценарію повідомлялось за три дні до виборів. Коли спостерігачі прибули до штабу Ющенка, то з'ясувалось, що майже всі офіційні спостерігачі та члени комісії від опозиції тут. Їх так само брутально видворили з дільниць. З групи, до якої належала журналістка Надія Пастернак, тільки троє спостерігачів потрапили на дільниці, біля двох тисяч спостерігачів не пропустили до дільниць. Катастрофічно бракувало паперу, бланків... такого штаб передбачити не міг.

- Це був брутальний терор, – згадує журналістка.

 

Одна з дільниць була зачинена ще о 6-їй годині ранку і всі, хто був у середині, лише підсміхалися з наших спостерігачів, які стукали то у двері, то у вікна. Їм ніхто не відчинив.

 

Майже півдня пішло на заповнення актів, написання скарг, зустрічі з довіреною особою Віктора Ющенка, яка робила усе можливе, аби вибори у цьому окрузі були недійсними, як і в сусідніх – 41-му, 45-му, звідки надходили такі ж тривожні сигнали. А проголосувати львівській журналістці вдалося з другої спроби, деяким її колегам – лише з 4-ої або 5-ої спроби.

 

Виборцям з відкріпними талонами не хотіли видавати бюлетенів, мотивуючи це тим, що їх не вистачить місцевим мешканцям.

 

Про те, що у 900 виборчих комісіях було лише 19 його членів, Віктор Ющенко заявив ще вночі.

 

Народний артист України, депутат Верховної Ради Іван Гаврилюк дав таку оцінку "помаранчевій" революції:

- Це божий знак. Відбуваються справді прогресивні речі, високо піднесено національний дух людей. Це вже останній раз дав Господь таку можливість, коли українська нація має право відстояти свою честь. Бо її честь і гідність були розтоптані. Нас хотіли втоптати морально в болото, аби на поверхні залишились тільки рот і ніс для дихання, і вже ніхто не мав би права слова сказати.

 

Не можуть державою керувати люди убогі розумом, у душі яких немає ні совісті, ні гідності. Свідчення цього ми бачимо щодня на провладному телебаченні. Просто соромно було називатися українцем, коли виїжджав за межі України. Я б хотів, їдучи в інші держави, розказувати, що у мене прекрасний Президент, прекрасна країна.

 

Ксеню і її друзів по партії цікавило питання, як охороняють Президента Віктора Ющенка. На це питання рухівець Євген Кривцун відповів так:

- Історія знає багато прикладів, коли диктаторські режими фізично знищували своїх опонентів, щоб самим утриматись біля владного корита. У нашій державі триває мирна "помаранчева" революція. Правоохоронні органи із зрозумілих причин детально розповісти не можуть про їх безпеку – це сувора державна таємниця, однак запевняють, що за безпеку Віктора Ющенка можна не переживати, команда захисників надійна.

 

Іван Березовський – рухівець, колега Євгена Кривцуна по шахматах доповнив колегу:

- Кожному дорога офіцерська честь, хто оберігає Президента від народу. Так що його пильно охороняють.

 

Кривцун і Березовський люди начитані і завжди в курсі політичних новин. Ксенії з ними приємно дискутувати. Ганя Березовська занепокоїлась, чи не можуть очікувати народного Президента неприємності в дорозі. Він же багато подорожує.

 

Рухівський політолог, поет, журналіст Яків Німо так відповів на хвилювання Гані Березовської:

- Віктор Андрійович завжди їздить у супроводі однодумців. А ворогів у Президента від опозиції не бракує. Позавчора у Києві приземлилися літаки із російськими спецназівцями з "Витязя". Уже одягнули їх в українську форму. Так що народ повинен бути пильним, і готовим до всього. Найпотужніша охорона Президента Ющенка – це мільйони українців. Це люди, які віддали за нього свій голос.

 

Рухівець Палагнюк Дмитро Васильович вирішив поділитися з друзями по партії про пряму трансляцію засідання Верховної Ради України 23.11.2004 року, де голова Верховної Ради Володимир Михайлович Литвин звернувся до парламентарів вийти на переговори з маніфестантами, забезпечити безкровний варіант розвитку подій в Україні.

- Хід виборів 21 листопада і підрахунок голосів ЦВК поставили Україну на межу масових зіткнень. Майдан переповнений революційним настроєм, – проінформував друзів рухівець Богдан Німко.

- Не треба забувати про владу, існуючу поки що, про силові структури, – сказав Іван Брич. – Адже усім зрозуміло, що причиною громадянського напруження є політика влади.

 

Богдан Чорній заявив, що результати, які отримала ЦВК, сфальсифіковані, а тому є всі підстави очікувати державного перевороту. Роман Зварич, депутат Верховної Ради, заявив на засіданні Верховної Ради 25.11.2004 р.:

- Ми не будемо підкорятися злочинній владі. Ми закликаємо Верховну Раду як єдиний легітимний орган, який має конституційне право себе називати виразником волі народу, приєднатися до нашої принципової категоричної пропозиції та заявити, що результати виборів підтверджують обрання Віктора Ющенка Президентом України.

 

Ми вимагаємо, щоб Верховна Рада України прийняла рішення про дострокове припинення повноважень членів ЦВК і призначила своїм рішенням новий склад комісії.

 

Дмитро Палагнюк прочитав з газети заклик Романа Зварича:

- Ми закликаємо всі органи правопорядку, всіх військовослужбовців не виконувати злочинних наказів та приєднатися до народу, виконуючи свою присягу на вірність українському народові.

 

Ганна Палагнюк сказала друзям-рухівцям:

- Якщо ми сьогодні зібрались, то треба віддати шану королеві мирної "помаранчевої"" революції Юлії Тимошенко. У промові на засіданні Верховної Ради 23. 11. 2004 р. вона звернулась зі словами вдячності усім партіям і блокам, українському народові, парламенту України, голові Верховної Ради Володимиру Литвину за те, що він сьогодні з народом. Окремо висловила подяку меру міста Києва Олександру Омельченку, який став на сторону киян і народного Президента України. Юлія Тимошенко також відмітила, що у Верховній Раді відсутні зрадники народу України – це люди, які ніколи не висловлювали інтересів народу. Це всі провладні фракції, відсутня фракція комуністів. В такому складі, на жаль, ВР рішення прийняти не може: немає 226 голосів.

 

Юлія Тимошенко закликала Верховну раду проголосити народним Президентом Віктора Ющенка, який від сьогодні повинен виконувати функції Президента України.

 

Юлія Тимошенко також закликала висловити недовіру ЦВК, яка стала на бік криміналу на чолі зі своїм головою Сергієм Ківаловим, який сьогодні планує оголосити кримінальне рішення про те, що Віктор Янукович на базі фальсифікації є Президентом України. Такої ЦВК нам не потрібно.

- Народ України теж вимагає від Верховної Ради прийняти рішення про відсторонення старого складу виборчої комісії і створення нового складу з таких людей, які за фахом, за станом своєї чесності та порядності мусять проголосити Президентом України Віктора Ющенка, – повідомив голова осередку НРУ с. Монастирець Олександр Шараневич.

- У сесійній залі звернувся до українського народу та парламенту лідер фракції "Наша Україна" Віктор Ющенко, – повідомила Ксенія Кулик і зачитала уривки з його заклику:

- Україна сьогодні стоїть на порозі громадянського конфлікту... Хто повинен нести законну відповідальність за те, що народ стоїть за один крок від драматичних подій. Що відбувається з нами? Кучма Леонід Данилович – це перша людина, яка не виконала функції гаранта, бо він сьогодні не захистив прав виборців.

 

Друзі мої з ЦВК! Ви ж дали клятву, ви дали присягу... Чому ви не виконали елементарний свій обов'язок... Чи зверніть увагу на електронну систему. Коли по голосуванню 31-го жовтня весь масив електричних даних ішов не на сервер ЦВК, а на сервер Януковича і Медведчука. Так відбувалася маніпуляція, групування і потім уже в другому режимі передавалося до серверу ЦВК.

 

... Ми ж говоримо про вільний вибір і тому коаліція "Сила народу" вважає голосування на дільницях Одеської, Луганської, Донецької, Миколаївської, Сумської, Харківської областей сфальсифікованими. Ми не визнаємо у голосуванні участь цих областей. Більше півтора мільйона виборців. Ми звертаємося до Верховного Суду України із заявою про негайний розгляд питання щодо скасування результатів виборів на дільницях цих областей.

 

...Тому я хочу сказати: я клянусь перед всіма чесними людьми – ми з вами перемогли, ми захистимо свій вибір, і я присягаю перед українським народом!

 

Події листопада-грудня 2004 року стали переломним моментом у протистоянні українського народу та влади. Мільйони акцій протесту переламали не лише хід президентської гонки. Вони змінили свідомість громадян, продемонстрували силу народу і слабкість влади. На вулицях Києва та всіх міст і сіл України відчувалось піднесення настрою народу. І причин для цього було багато.

 

По-перше, завдяки активності громадян не призначений Президент згори, що намагався прийти до влади шляхом фальсифікації. Таким чином народ не дозволив вкрасти у нього право обрати собі владу.

 

По-друге, винні у фальсифікації, в тому числі і керівник ЦВК, навіть не позбулися б посад за знущання над народом. Генеральна прокуратура досі б залишалась під керівництвом Геннадія Васильєва і не відкрила б жодної справи за фактами масових порушень на користь провладного кандидата.

 

І лише в дні підготовки до повторного голосування 26 грудня (переголосування ІІ туру) пішла агітація за чесне голосування без мільйонів відкріпних талонів і т. д., тільки так можна розраховувати на справжнє волевиявлення.

 

Після 21 листопада по всій Україні відчулася підтримка Ющенка і жодних шансів на перемогу – у Віктора Януковича. Відчувалось по всій Україні і те, що навіть багатомільйонні акції протесту не відіб'ють у представників кланово-олігархічної верхівки бажання залишити навічно владу за собою. У багатьох областях, як і раніше, продовжувався адміністративний тиск на виборців, залякування, погрози. Робилося все, щоб "забезпечити" низьку явку прихильників Віктора Ющенка.

 

Густонаселений Донбас – єдина надія Януковича. Навіть велика кількість спостерігачів у східних областях не зупинили керівників зібрати стовідсоткову явку, так і стовідсоткове голосування за Януковича. На заході спостерігачі та деякі члени комісій від Януковича, очевидно, намагалися зірвати вибори.

 

За даними ЦВК, усі зареєстровані на сході члени дільничних комісій від Януковича є жителями Донецької області. На кожній виборчій дільниці в Західних областях України буде щонайменше шість представників Віктора Януковича, а також по чотири спостерігачі. Протистояти такій маніпуляції можна лише максимальною явкою. Якщо активність виборців буде великою, то зрив виборів в кількох дільницях не вплине на загальний показник кандидата.

 

Як вважають представники штабу Віктора Ющенка, щоб уникнути цього, виборці повинні пильно стежити за дотриманням виборчого законодавства, не піддаватися на провокації, аби не дати жодних підстав для визнання виборів недійсними на окремих дільницях. До максимальної активності в день переголосування закликав виборців Віктор Ющенко.

 

Ксеня сиділа на лаві під грушею в товаристві своїх сусідів. Усі хвилювалися за результати переголосування 26 грудня. Хоч на календарі була зима, але грудень цього року був напрочуд теплим, без снігу.

- Сьогодні, в день виборів, наступає ключовий момент "Помаранчевої" революції, – сказала Степанія Гнатівна Івасишин – вчителька-пенсіонерка. – Максимальна явка виборців дозволить захистити результати голосування від оскарження в суді.

- Та у нас на Заході буде все в порядку, – висловила своє бачення виборів Ганна Пилипчук.

- Нічого страшного не буде, – заявив сільський дяк Іван Кривцун. – Наших дітей у Києві на Майдані тисячі, вони нас захистять, українська армія теж з народом.

- А "Беркуту", "омонівцям" і всім озброєним народ дарує троянди, – сповістила Меланія Романів – найзапекліший оглядач телепередач, відомий політолог вулиці Садової.

- Тисне влада, що утримується в кріслах уже лічені дні, на демонстрантів. Мій внук Володя, що женився в жовтні, ледве вирвався зі Львова на Харків: квитків на потяги не продають, щоб люди не їхали до Києва, а поїзди на Київ ідуть майже порожні, – висловила своє невдоволення Ксеня.

- Влада стара дуже хоче нас, українців, пересварити, поділити нас на "східняків" і "західняків", – з обуренням говорила Розалія Кривцун. – А ми єдиний український народ. Сьогоднішні вибори підтвердять мою думку, згадаєте мене після виборів. Ющенко має повно прихильників на півдні і на сході України.

- Нарешті наша Україна стане демократичною, – з якимось полегшенням у душі сказала Марія Солтис. Ми віддали свої голоси за тих, хто говорив правду, закликав на маніфестацію – стати на захист волі, свободи слова, думки, друку.

 

Як колишній сільський бібліотекар з багаторічним стажем, Марія постійно читала книги, тому і мова її багата, насичена епітетами, метафорами, порівняннями.

 

- Я вважаю, – сказала Степанія Гнатівна, – що новий уряд і Президент віддадуть належне нашій історії України 40-50-х рр. минулого століття і визнають ОУН-УПА героями України.

 

Проголосувавши, подружжя Карпинів прийшли провідати Ксеню.

- Як настрій у виборців? – поцікавилась Ксеня.

- На дільниці порядок. Спостерігачі зі сходу ретельно стежать, чи нема яких порушень, – сказав Ігор Михайлович, – але голова комісії Артемчук Роман Васильович тримає дільницю в полі зору, всі члени дільниці теж на місцях.

- Я прийшла до висновку, – сказала пані Люба, що спостерігачі з Луганщини здивовані, бо переконалися, що Західна Україна – оплот українства. "Нас багато і нас не подолати" – правду співають брати Ґринджоли.

 

Погомонівши, сусіди розійшлися годувати худобу, а Ксеня з гостями пішла до хати. Сиділи за столом, переглядали весільні фотографії Ксениного онука Володі, який оженився з дочкою Карпинів Оксаною. Відправились молодята на Харківщину, де Володимир Кривцун працює в одній з військових частин. Уже старший лейтенант Володя, тому і за столом піднімали тости за успіхи дітей. Оксана працює медсестрою в гінекології.

 

Пан Ігор запропонував випити келих вина за українську армію, за нового Президента України. Ввімкнули телевізор, щоб поглянути, як там виглядає Майдан.

- Нелегко людям там в таку несприятливу погоду. Кінець грудня, інакше і не може бути, – зітхнувши, говорила пані Люба.

- Мій син Володимир телефонував з Майдану до мене часто, розповідав, що кияни дуже привітні люди, виносили на Майдан котлети, пиріжки свіжі, чай, каву. А натовп на Майдані, що збирався на політичні акції, – це люди дуже свідомі і розумні, – розповіла Ксеня гостям.

- Так, до Києва поїхали люди сильні духом, палкі патріоти, – коментував п. Ігор. – Народ свідомий, усі розуміють, що Конституція – гарант їх свободи. Джерелом влади є народ. А якщо влада погано керує державою, то народ забирає цю владу, передає її іншим.

 

До Ксенії прийшла Марія Миколаївна Солтис – самотня жінка, яка похоронила чоловіка, а діти стали спеціалістами, живуть у містах, онуки її – всі студенти. Ірина та Андрій вчаться у Києві. Ірина – студентка Інституту банкової справи, Андрій – студент Київського національного економічного університету. Всі вони – активні учасники "Помаранчевої" революції.

- Що нового, п. Маріє, телефонують твої онуки, – поцікавилась Ксеня.

- Вчора телефонував Андрій, уже тиждень на Майдані, має помранчевий шальок. Казав: "Бабцю, ми зустрічаємо ранок і вечірні зорі на Майдані. Тут усі дружні. Нас, українців, мільйони. Часом пальці на руках дубіють від холоду, бо тримаю в руках транспарант: "Так! Ющенко!" Але ми міцно тримаємо в руках наші знамена і гасла, бо вирішили стояти до переможного кінця, аж поки не почуємо: "Ющенко – Президент".

 

Як тільки кінчила розповідь сусідка, до Ксені зателефонував зі Львова племінник Олег Давидчак. Родом він з Жидачева, студент Національного університету "Львівська політехніка". Повідомив Олег свою родичку, сестру його діда, що студенти Львова страйкують уже два тижні.

- Ходимо вулицями Львова, йдемо до облдержадміністрації. Ще вчора при старій владі були ми принижені, залякані, обдурені, нині з гордістю відчуваємо, що здобуваємо волю, і влада мусить піти на уступки студентам і молоді.

- Я пишаюсь, Олежику, що ти є учасником "Помаранчевої" революції, за яку вашому поколінню перед майбутнім поколінням соромно не буде",  закінчила телефонну розмову Ксеня.

- І ми колись приймали участь в розбудові Української держави, – сказала Ксеня до сусідів. – Пам'ятаєте, як створювали "Просвіту", Народний Рух України, проводили "Українські вечорниці", ходили колядувати, збирали пожертвування за коляду на "Просвіту". Дуже було цікаво, а то ж було у 90-х рр. минулого століття, при старій владі. А після Референдуму 1990-го року та проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року активно взялись за розбудову нашої України. Нині живемо спогадами, тішимось онуками, дітьми, які є активними маніфестантами.

 

Поштарка принесла Ксені листа від онуки Софії Сокирко – студентки Львівської комерційної академії. Софія сповістила, що вона разом із друзями уже другий тиждень в рядах маніфестантів.

- Ми – молодь – покладаємо велику надію на нового Президента від народу Віктора Ющенка. Народу уже урвався терпець, скільки можна жити впроголодь, відказувати собі у всьому. Треба доганяти Україні цивілізовані країни, де мами живуть з дітьми, а не їздять по світах заробляти гроші.

 

Внук Ксенії Віктор Кривцун – студент Львівської музичної академії. В телефонній розмові розповів Ксенії, що є учасником мирних демонстрантів. "За справжню демократичну державу Україну ми будемо стояти до переможного кінця. За роки незалежності ще не було справжніх українців-лідерів, які б повели за собою народ. Ним став, слава Богу, Віктор Ющенко".

- На вулицях Львова в рядах маніфестантів ходять уже другий тиждень студентки Оля та Оксана Сокирко. Сьогодні, в день виборів 26 грудня дівчатка зателефонували (вони двойнята):

- Ми дуже горді, що і ми причетні до перемоги над старою владою. Майдан Незалежності є нашим ідеалом, з нього бере приклад Львів і вся Україна. Всі чесні люди, – говорить Оля, – вирішили змінити життя в нашій державі на краще.

- Наша сім'я Сокирків вийшла на вулицю, – сповістила Оксана, – щоб Україна була великою і сильною незалежною державою Європи. Над Львовом не стихає заповітне ім'я "Ю-щен-ко".

- Люди радісні, схвильовані, дружні. В колонах розмовляють по-українськи і по-російськи. Всіх поєднала одна мета – перемогти у "Помаранчевій" революції, – телефонувала до Ксенії невістка Анна Сокирко.

 

Хвилі страйків прокотились по всіх обласних та районних центрах. Народ вимагав замінити місцеву владу людьми професійними, патріотами України.

 

Переголосування ІІ туру виборів Президента країни 26 грудня 2004 р. закінчились перемогою Віктора Ющенка, який перевищив Віктора Януковича на 11%.

 

Результати виборів:

за Віктора Ющенка – 53%

за Віктора Януковича – 42%

 

Двобій кандидатів в Президенти закінчився.

 

Незалежна загальнополітична газета "Молодь України" сповістила: "На гребені "помаранчевої" хвилі Віктор Ющенко очолив державу".

 

Майже весь тиждень ознаменувався епохальними подіями в житті країни, які завершилися урочистостями з нагоди вступу на посаду Президента Віктора Ющенка. Але ще за кілька діб до того повітряний простір України почали заповнювати лайнери офіційних осіб з усіх куточків світу. Європейський чиновник Хав'єр Салана, який вніс чи не найбільше з боку світової громадськості в налагодженні українських справ. Пан Салана побував у Віктора Ющенка в дачному будинку в Безрадичах, де всі дні "помаранчевої" революції переховувалася сім'я народного кандидата в Президенти, так як жити на "примайданній" вулиці Мала Житомирська багатодітній сім'ї вождя революціонерів було небезпечно. "І хоч дача добре охоронялася", – пише "Українська правда", – все ж дружина Ющенка Катерина Чумаченко всі ночі проливала сльози, з надією очікуючи схід сонця...

 

Сонце свободи ще одним рішенням Верховного Суду зійшло над Україною, і в блакить неба, окрім X. Салани, залетіли й інші відомі особистості, зокрема, Президент Польщі Олександр Кваснєвський, котрий теж поміг чимало у бурхливі дні революції. Разом з державним секретарем США Колєном Пауелом він зустрівся у неділю вранці з Віктором Ющенком і обговорив низку проблем. Пан Кваснєвський наголосив, що після перемоги Віктора Ющенка абсолютно підвищуються шанси України на вступ до Євроспільноти.

 

Пан К. Пауел не забув згадати теплим словом і екс-президента, передавши Л. Кучмі привіт від Д. Буша.

- Завдяки Вашому лідерству, – сказав він, – усе відбулося мирно.

 

Особливо тепло зустрічали в аеропорту Бориспіля Ніно Бурджанадзе, голову парламенту братської Грузії, котра везла в Україну трояндовий відблиск тамтешньої революції.

 

"Я захоплена мужністю українського народу, – заявила Н. Бурджанадзе, – який в мороз і в холод відстоював право на краще майбутнє".

 

Ще біля станції метро "Арсенальна" купка прихильників Віктора Януковича репетували про реванш і розмахували голубими прапорами. Затим з'явилася колона "Братства" Д. Корчинського і всі разом під неймовірний галас почимчикували в бік парламенту. Однак заслони міліції не пустили їх навіть до пам'ятника генералові Ватутіну. Журналісти потрапили до середини парламенту лише о 12-тій годині дня, коли спікер Володимир Литвин уже оголосив урочисте відкриття інавгурації Віктора Ющенка.

 

Лише декілька журналістів прорвались до ложі преси на балконі сесійної зали, а всі інші, як і читачі, спостерігали дійство по телемонітору в фойє. У газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр" за 20 січня 2005 року оприлюднено постанову ЦВК про перемогу Віктора Ющенка на виборах Президента: "Президентом України обрано Віктора Ющенка, 1954 р. народження, економіста, народного депутата України, члена комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин, проживає в місті Києві, безпартійного, висунутого шляхом самовисування".

 

Як зазначив журналістам представник "Нашої України" Петро Порошенко, оприлюднення документів "означає закінчення виборчого процесу в Україні. Тепер у нас є Президент України Віктор Ющенко".

 

О 13.30 Віктор Ющенко відправився на Майдан Незалежності в Києві, де виступив з урочистою промовою.

 

Після виступу на Майдані відбувся офіційний прийом Президента Віктора Ющенка в Марійському палаці.

У вечорі о 19.00 розпочався святковий концерт з нагоди інавгурації нового глави держави в Національному палаці "Україна".

 

Наступного дня Ксеня потелефонувала до своїх приятелів у Старому Селі Костельних.

 

Софія Костельна ділилася враженнями від "Помаранчевої" революції, про надмірні переживання в ті історичні дні України, які залишаться в пам'яті українців навічно.

 

Ксеня сказала, що символом "Помаранчевої" революції для неї є Юля Тимошенко, економіст-кібернетик. У вересні 2001-го року вона була єдиною жінкою у списку претендентів на звання "Людина року центрально-східної Європи" під час економічного форуму у Польщі.

- Мені теж подобається Юля Тимошенко, – сказала Софія – але я дуже захоплююсь ще і Миколою Катеринчуком – його мужністю, рішучістю.

 

Якщо такі люди привели мирних демонстрантів до перемоги над старою владою то, я вірю, Україну впевнено вони поведуть по шляху до прогресу, – закінчила пані Софія і проголосила:

- Слава Україні!

 

Закінчивши телефонну розмову з Софією Костельною Ксеня сіла за стіл продовжувати книгу про мирну "Помаранчеву" революцію". У її пам'яті живе героїня "помаранчевого" майдану молода львів'янка Оксана, про яку писав "Високий замок". Скільки героїв виплило з жовтогарячого майдану і стали символами революції!!!

 

"Високий замок" сповістив,що у революційний Київ вирушила велика компанія львівської молоді. Два-три дні почувалися туристами, ходили на мітинги, але були ніби осторонь революції. Оксана добре співала, вступила до Львівського музичного училища, але на Майдані по спеціальності роботи не було. Вона у маленькому кафе біля наметового містечка "найнялася" робити канапки для людей, що стояли на морозі. Дівчина звернула увагу на барабанщиків, що натхненно барабанили по бочках, а перед ними розмахував саморобною паличкою якийсь солідний пан. І Оксана подумала, чи це не студенти консерваторії солідаризуються з революцією. Як дізналась дівчина, це звичайні люди, далекі від музики. "Диригувати їм можу і я", – подумала Оксана і почала диригувати завзятим музикантам.

 

Так продовжував жити оркестр на чолі з дівчиною-диригентом. На запитання журналіста, як народився оркестр, Оксана розповіла:

- Кабмін був територією Януковича, туди привезли автобусами людей підтримувати його. Завезли бочки, розрізали їх навпіл і розпалювали в них вогонь. Та якось людям з Майдану дали команду рухатись до Верховної Ради. І "помаранчева" людська ріка потягнулась через парк, що біля Кабміну.

 

Люди побачили вогонь у бочках і вирішили погрітись. Усі скандували "Ю-щен-ко", "Ю-щен-ко". Винахідливі із "помаранчевого" натовпу почали вистукувати на бочках ритм у такт гаслу. Згрупувалися, затарабанили голосніше. З'явились диригенти, всього чоловік з 15-ть. Приєдналась до диригентів і Оксана. Барабанщики змінювались кожні 15 хвилин, стояла черга охочих побарабанити.

 

Брат Оксани зібрався додому, а вона вирішила залишитись диригентом.

 

Територія біля Кабміну була хорошим резонатором, і це забезпечило успіх. Барабанщиків назвали шаманами, які виганяли демонів з влади. Гурт барабанщиків вирішив працювати тут до інавгурації Президента. Сімнадцять ночей віддиригувала Оксана зі Львова. Ось так зовсім не у влаштованому приміщенні народилося справжнє мистецьке явище, яке свойому народженню завдячує "Помаранчевій" революції".

 

Ветеран ОУН-УПА Йосиф Костельний похвалився Ксені по телефону, що його внук Богдан – студент національного університету "Львівська політехніка", майбутній архітектор привітав його з перемогою "Помаранчевої" революції з Майдану Незалежності, де він перебуває:

- Діду, я горджусь тим, що я українець і що я на початку XXI століття став на захист України, так, як у страхітливі 40-50-і роки XX століття підставив своє життя Ти в рядах УПА, рятуючи свій народ від терористичного режиму московських окупантів.

 

Родичі Ксені Кулики вислали із США фотографії у помаранчевих шальках. В ті знаменні дні – вирішальні для долі українського народу – наші земляки на всіх континентах були разом з нами.

 

Мирна "Помаранчева" революція припинилася, але відгуки про неї ще довго будуть тривожити серця українців, про яких з пошаною відгукнувся світ, вітаючи з перемогою над чорними силами мафії, хабарництва, терору, корупції.

 

Наша молодь вистояла на Майдані Незалежності як і у всій Україні і перемогла. Перемогла, щоб новий український уряд змінив життя на краще, щоб Україна стала вільною, процвітаючою державою, бо вона обрала Президента-патріота. Слава Україні!

 

Україна два роки після "помаранчевого майдану"

В честь другої річниці перемоги "Помаранчевої"" революції члени осередку НРУ с. Монастирець скликали на сходи людей села. Ось короткі виступи окремих членів громади села та членів НРУ

- Два роки тому революційно свідомий народ України в тривожні осінні дні і ночі 2004 року витримав на Майдані Незалежності і переміг диктаторський режим. У змаганні за правду вистояла молодь, а з нею і всі інші. Честь і хвала їм, – заявила вчителька-пенсіонерка, історик Меланія Василівна Когут.

- Під час президентських виборів восени 2004 року наша освічена, розумна, мужня і рішуча молодь зайняла у державі активну життєву позицію. Це і посприяло українському народові перемогти. Юрій Ключковський, Ярослав Кендзьор, Лілія Григорович, Ігор Юхновський – ось українські світила жовтогарячого Майдану, – зауважив історик Монастирця за покликанням Яків Німко, якому окупаційний режим не дав можливості закінчити історичний факультет Дрогобицького педуніверситету, де Німко навчався на "відмінно".

 

До сказаного Ксеня додала, що нащадки повинні про це пам’ятати, бо це була перша в роки Незалежності революція в Україні.

 

Так, сотні тисяч українців, подолавши страх, протягом двох місяців, вдень і вночі виборювали свободу, – з гордістю за свій народ виголосив Олександр Шараневич, голова осередку Народного Руху України Монастирця, вся родина якого посвятила себе боротьбі з московськими окупантами. Батько його – вчитель німецької мови, сотник Січових стрільців Микола Шараневич, окупаційним режимом був осуджений на 25 років тюремного ув'язнення, брат Іван – член УПА – убитий в криївці, а мати з двома дітьми виселена до Сибіру. Хату і все майно окупанти конфіскували.

- Так, наша молодь вистояла. Вистояла і перемогла, бо прагнула, щоб новий український уряд змінив життя на краще, щоб Україна стала вільною, процвітаючою державою, бо вона обрала Президента-патріота, – заявив Богдан Чорній – член осередку НРУ с. Монастирця з перших днів його заснування.

 

До трибуни підійшла Ксенія Кулик. Вона тримала в руках районну газету "Новий час" і зачитала, як район відгукнувся на другу річницю з дня перемоги Помаранчевої революції.

 

Редактор "Нового часу" п. Андрій Данилець пише, що минуло уже два роки від тоді, як ми, повіривши грядущим змінам на краще, пішли на Майдан. Мерзли, терпіли незручності, але були непохитними і відстояли своє право бути почутими. Обрали свою, здавалося б, по-справжньому українську владу, з якою пов’язували майбутнє. Кожен малював це майбутнє по-своєму, але всі разом були впевнені, що жити в Україні стане краще, а сама держава займе достойне місце в світі.

 

Напередодні другої річниці Помаранчевої революції, – зауважила Ксенія, – розносяться дуже різноголосі думки про цю історичну подію, але ми повинні бути оптимістами. І Ксенія прочитала з "Нового часу" висловлювання голови Жидачівського РО НРУ, заступника голови РДА п. Марії Турченяк:

- Я особисто вірю українському Президенту, вірю, що здійсняться його "10 кроків назустріч людям". Вірю, що Ющенко – єдиний лідер, котрий виведе державу на європейський рівень. Разом з нашими делегаціями була на Майдані двічі. Ми підтримували кандидата у Президенти Віктора Ющенка. У нас в Жидачеві теж проходив Майдан, який я вела. Помаранчева революція сталася тому, що у державі повинні відбутися зміни, адже кучмізм набув таких розмірів, що далі вже не можна було терпіти.

 

Помаранчева революція 2004 року – то була незвичайна революція – з посмішками і піснею, з добром. Україна мала високий рейтинг у всьому світі. Нею захоплювалися, її пізнали... І ми перемогли, обравши всенародного Президента.

 

Думаю, якби на той час з космосу можна було подивитися на київську площу Незалежності, вона б випромінювала золоту ауру.

 

У той час Галичину підтримувала Центральна Україна. А як тепло нас приймав Київ! Пригадую, як ми повертались з пікетування Верховної Ради на Майдані. Старенька жіночка зустріла нас і пригостила загорнутою (щоб була теплою) бульбою, звареною в мундирах. І здалося, що смачнішої ніколи не їли. Бо це була щирість і сердечне тепло. Вірю, що Помаранчева революція не пропаде марно. І камінь на її честь, встановлений на площі біля райдержадміністрації, увінчається гідним пам'ятником.

 

Вірю, що Україна візьме європейський напрямок розвитку. Правда переможе. Як би не хотіли окремі можновладці зробити Україні зле, але їм це не вдасться. Жодна революція не проходить безслідно! Вірю: ідеали Майдану будуть втілені в життя. Особливе враження, від якого аж защеміло серце, вже на інавгурації Президента, коли після виступу Віктора Ющенка у небі засяяли салюти, феєрверки. А мені здавалось, що то падають зорі. Це були найщасливіші дні в моєму житті.

 

А зараз Президенту, як ніколи, потрібна підтримка простих людей, таких, як ми з вами. Як голова РО НРУ, не бачу жодного іншого поводиря держави, як Віктор Ющенко.

 

Ксеня припинила читання, рухівці завмерли від почутого. Молодий представник Народного Руху України п. Михашо Мазур висловив своє враження. "Висновок напрошується один: якщо знадобиться другий Майдан, активність молоді України потрібна не менша, ніж у 2004 році. Хочеться вірити, що так і буде".

 

Молодий рухівець Євген Кривцун поділився враженням що до подій другої річниці Помаранчевої революції. Він, зокрема, зазначив, що "Новий час" за 18 листопада 2006 року перечитав і його найбільше схвилювала розповідь майстра по ремонту взуття в м. Жидачеві Володимира Гаврона, який ніколи не пошкодував, що став учасником та свідком тих буремних та революційних подій.

- Дихати повітрям незалежності, волі, свободи, – пише п. Володимир Гаврон, – це відчули всі, хто був на Майдані. Ми прийшли туди, щоб відстояти свій вибір демократичної, національно-незалежної України, народного Президента.

 

Чекали всі змін на краще. Вибір наш не справдився. І справа не в Майдані, в цьому розчарувань нема. Вибір народу не справдився в політиці. Я особисто вважаю, що Президент помилився, об'єднавшись з тими, хто протистояв йому в той час. І взагалі люди не зацікавлені в тому, щоб було краще. Не варто звинувачувати в усьому Президента. Я як підтримував його, так і підгримую. Закінчивши читання щиросердечних визнань п. Володимира Гаврона, п. Євген Кривцун сповістив, що він також підтримує Президента у нелегкий для нього час, бо йому вкрай потрібна наша підтримка.

- Закликаю всіх членів осередку до єдності і підтримки Президента Віктора Андрійовича Ющенка, – закінчив свій виступ Євген Кривцун.

- Політичний клімат в Україні такий, що вимагає від кожного українця бути політиком.

- Жити нам треба в єдності і підтримувати нашого Президента, який прийшов до влади крізь тернистий шлях, – розпочав свій виступ Богдан Шевчук. Віктор Ющенко – третій Президент незалежної України і перший, обраний в результаті Помаранчевої революції. В минулому колгоспний токар, а нині в незалежній Україні – член осередку НРУ, Богдан Шевчук надзвичайно, як тепер модно говорити, суперпрофесійний політик. Крім того, що відмінно справляється у домашній господарці (дружина Ганна прикута до ліжка), Богдан щодня встигає прочитати свіжі газети, які йому привозять діти з міст Калуша, Самбора і Дрогобича, а вечорами слухати по радіо та телебаченню новини. Всі новини він глибоко поза північ продумує, а зранку спілкується із сусідами та прохожими по дорозі односельчанами.

 

- Я стежив за подіями на Майдані Незалежності, а протягом двох років слідкую, як висвітлює наша преса події, пов’язані з Помаранчевою революцією. І мені, – повідомив п. Богдан, щиро признаюсь вам друзі, боляче все це чути, бо дуже багато бруду вилито на народну революцію 2004 року.

 

А ось висловлювання учасників Майдану нашого району чистосердечні і щирі. Я прочитав їх у "Новому часі". Хочу привернути вашу увагу на розповідь працівника райсанепідемстанції м. Жидачева п. Тараса Суса. Ось що він писав до "Нового часу":

-Так, я був на Майдані і знаходився там п’ять днів. Чимало побачив і почув. У свій час йшов з вірою в майбутнє та з надією, що все зміниться, буде краще й легше. Але вийшло не так, як було задумано... Коли стояв на Майдані, не думав про такі наслідки, як і багато інших учасників цієї миротворчої акції. Дуже боляче, що саме можновладці й керманичі нашого з вами життя виголошують гучні промови, які нічого не варті. Про що вони голосять – про біду, нестачу, безгрошів'я та небезпечність. Я не кажу, що Президент, обраний таким важким шляхом, є ідеальним, а просто наголошую, що ми обрали серед найбільшого лиха – найменше. Перетерпіли, перегоріли – обернулися і зрозуміли. Я далеко не політолог і не політик, але вважаю, що не такого ми очікували, мерзнучи на площі Незалежності, виголошуючи гасла за рівноправність. Де ж результат акції "бандитам – тюрми" та "владу – найдостойнішим"?

 

Я не шкодую за часом, проведеним на Майдані, а шкодую за втраченими ілюзіями. Ми йшли туди, щоб відстояти свій вибір, який, на жаль, не виправдався. Бо тепер працює схема політики для політиків, де для простих людей немає місця, зрештою, й вони самі для них просто не існують. Найбільш прикро, що обраний нами народний Президент виявився "не народним", а таким, як усі. Жаль, що наші сподівання і надії виявились ілюзією.

 

Рухівець Іван Брич заявив, що він як господар, обробляє землю, яку дуже любить, але змушений сказати, що сільське господарство перебуває в занедбаному стані, і ніхто на нього не звертає увагу.

- Я теж: читав "Новий час", де директор ТзОВ "Гетьман Сагайдачний" п. Михайло Дребот радить, що потрібні кредитні лінії: кредит – техніка, а також: довготермінові кредити хоча б на три роки. Тільки після цього мала б починатися виплата кредитів, як це є за кордоном. Далі п. Іван зачитав пропозиції землероба Михайла Дребота з "Нового часу".

- Банки деруть нещадно – 21% річних. У лютому дають кредит, а в липні вже деруть. Тобто, не встиг взяти, а вже – віддай.

 

Цікава думка Дребота щодо політики:

- Чому не хочуть у верхах зрозуміти: нам ніхто нічого не дасть. А яка політика без економіки? Конкурентоспроможних підприємств чи фермерських господарств немає, інвестори бояться, бо не впевнені у стабільності економічної політики, а олігархам не вигідна конкурентоспроможність українських виробників. Чому? Запитання риторичне.

- І все ж, – зауважив п. Іван Брич, – треба нам, хліборобам, вірити тим, кого Помаранчева революція винесла на найвищі щаблі влади. Вірмо і надіймося, що ідеали Помаранчевої революції втіляться в життя. Все, що сталося з нами два роки тому на Майдані Незалежності, викликало хвилююче піднесення в душах народу України. Майдан визнав світ, як велику перемогу світлої сили. Ми стали іншими. Недаремно мерзли, дерли горлянки і були готові на все. Світова історія визнала, що у двобої Добра і Зла перемогло Добро. Бог нам допоміг вирівняти спини, піднятися з колін і стати на ноги. Багато це, чи мало? То ж утримаймо гіркий урок державотворення.

 

Довго ще дискутували люди. А коли сонце склонилось до заходу, народ почав потихеньку розходитись. Ішли з похиленими головами...

 

По радіо з Києва розпочався концерт "Наша пісня". Гурт Святослава Вакарчука "Океан Ельзи" виконував пісню Святослава "Я не здамся без бою". Народ зупинився на дорогах села. І горішні люди з Монастирця, і долішні, а також: з хутора Широкого та віддалених куточків Думка, Затока, Пастівник слухали пісню уважно, бо прибавилось від неї сил, спадав камінь з грудей, появилася бадьорість.

 

Зростав автор пісні, яку полюбили не лише в нас на Україні, а й у всьому світі, у високодуховному та інтелектуальному оточенні. Син ректора Львівського університету пана Івана Вакарчука в дні жовтогарячого Майдану Незалежності став для студентів всієї України яскравим променем у темному тунелі дійсності. І пішла за Святославом молодь, не звертаючи з обраної дороги, аж до переможного кінця.

 

Друга пісня, яка сколихнула громаду, була "Україно, Україно" Тараса Петриненка. Сльози котилися з очей у людей, вони співали разом з Тарасом і його дружиною. Ніхто не рухався з місця, поки не закінчилася пісня. А як тільки скінчилась ця пісня, хтось з гурту почав співати "Йшли діди на муки, підуть і правнуки"... Співало все село. Люди гордилися тим, що 23 січня 2005 року обрали третього Президента в результаті демократичної революції. Помаранчева революція змінила думку усього світу про Україну. Люди зробили свій вибір, піднявши могутній голос знизу. А долі...

 

Віра Сокирко с. Монастирець Жидачівського району Львівської області 17.01.2007р.

 

ЗМІСТ

В терновім вінку                             4

Нескорені Галичани                       105

Помаранчевий вітер надій              303

 

Літературно-художнє видання

 

Віра Сокирко

 

Йшли діди на муки

 

(в авторській редакції)

 

Дизайн обкладинки: Костянтин Кукушкін

Підписано до друку 7.05.07 р.

Формат 60x84/16. Папір офс. Друк. офс.

Умови друк арк 21,86. Умови фарбовідб. 22,34.

79000, м. Львів, пл. Катедральна. 2/4

тел. (0322) 74-42-18, 8050-132-42-75