Монастирець. Час і люди. Частина 5. (Автор: Сокирко Віра)

опубліковано 1 серп. 2015 р., 12:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 серп. 2015 р., 23:16 ]

 

Зимові канікули

Зимова екзаменаційна сесія почалась на філологічному факультеті з 25 січня, а 5 лютого Ксеня отримала від мами листа, в якому повідомила, що 1-го лютого померла бабуся Марія. "Перед смертю цілий день говорила з тобою, казала, що дуже добре ти зробила, приїхавши провідати її живу, бо завтра хто знає, чи застала би її". Дуже тяжко було почути Ксені про розлуку з дорогою людиною. "Зима дуже сувора, насипало по дорогах багато снігу, який ніхто не відгортає, тому ми вирішили тебе не тривожити. Здавай спокійно екзамени і приїжджай на канікули, – так закінчувала листа мама.

 

Ксеня не могла стриматись, вона ридала, ще і ще раз перечитуючи листа від мами. Здавши всі екзамени, Ксеня 10-го лютого відправилась на канікули. Цілий день курило снігом, дошкуляв східний вітер з морозом. Ксеня ледве добралася з Журавна до села. В той же день вона взяла свічку, зірвала під берегом гілку гронами червоної калини і пішла на могилу дорогої людини, яку любила найбільше у світі. Здалеку побачила свіжу могилку, присипану снігом. Засвітила свічку, помолилася і розмовляла з бабусею, ридаючи: – Бабусечко! Я прийшла до тебе, а ти вже мене ніколи не побачиш. Зозуленько наша, ми тебе ніколи не забудемо. Ми тобі вдячні за те, що ти нас прийняла до себе, як ми приїхали з Казахстану. Ти нас так тепло зустріла. Без тебе нецікаво буде нам у хаті. Дуже тебе не вистачає. Наша приятелько дорога! Порадь нас, як нам жити без тебе. Ми будемо молитись аби Всевишній дав тобі царство небесне на тому світі. На цьому ти відмучилась, похоронивши троє дітей. Берегине наша, прощай і вибач нам, якщо тобі не було комфортно з нами.

 

Ксеня помолилась, поцілувала хрест на могилі, уткнула в замерзлу землю гілку калини і пішла додому, витираючи хусточкою сльози. Меланія розпалила у кухні, прогріла кімнату, приготувала вечерю. У село Ксеня не пішла, вона сиділа з мамою, яка їй розповідала, як хворіла, як умикала бабуся Марія, яку в селі називали Марунею. "Спокійно так лежала, молилася і заснула навіки", – розповідала Меланія. "А Ви не боялися, мамо, як похоронили бабусю? Ви ж одна – однісінька залишилась у хаті", – поцікавилась Ксеня. – "Ні, не боялась і не боюся, – відповіла Меланія. Як уночі проснусь – молюся, благаю царства небесного для своєї мами, стражденної жінки Галичини".

 

Повечеряли обидві, погасили каганець. Меланія гріла свої простуджені суглоби на печі. Ксеня сиділа на запічку і обидві довго говорили. В суботу Монастирецька середня школа проводила вечір зустрічі з випускниками школи. Ксені школярі принесли запрошення і попросили виступити. Вона порадилась з мамою, чи варто їй іти, бо ж у жалобі за бабусею. Мама порадила: "У запрошенні написано виступити, а значить іди. Побудеш на урочистому засіданні і підеш додому, а як буде цікаво тобі, то залишайся, зустрінешся з друзями, які в такий вечір з'їжджаються звідусіль".

 

За Ксенею зайшов Василь Васильович Романів, вчитель математики Монастирецької середньої школи, двоюрідний брат Ксені. У неї з Василем ніколи не було ніяких секретів. Ось і сьогодні він сказав: – Щось тобі дам почитати, але дай чесне слово, що нікому не скажеш. – "Чесне слово нікому не скажу", – сказала Ксеня. І Василь протягнув їй конверт з листом. Ксеня відразу впізнала почерк, хоч лист був адресований від іншої особи. Лист написаний нібито від подруги, яка знає, як її подруга закохана у Василя і дуже переживає, вважає себе найнещасливішою дівчиною у світі. Перечитавши листа, Ксеня вложила його у конверт і подала Василеві, сказавши: – Це щире освідчення у коханні однієї Монастирецької дами. Думай і дай подружці відповідь, нехай та прочитає своїй под рузі твою думку. – "Покищо утримаюсь з відповіддю. Промовчу. А якщо ще одержу від тієї подруги, то відповім, що ще не розібрався у своїх почуттях. Для такої серйозної справи потрібен час. Можу ще написати подружці, що їй не треба спішити з почуттями. Може ще вона закохається у дуже порядного і красивого хлопця, а я себе таким не вважаю. Побажаю їй успіхів на любовному фронті". – "А моя студентська подруга Оля теж закохалася у тебе, коли побачила тебе у фотоальбомі на світлині". – "Ану покажи свою подругу". І Ксеня витягла із шафи фотоальбом, дала Василеві в руки і сказала:

 

- "Дивись, котра тобі найбільше сподобається. Василь роздивився на всіх студенток, що були на світлинах, вибір його припав на Олю.

- "Ось ця, напевно, закохалася в мене". – "Так, сказала Ксеня. – "Дійсно, гарна дівчина", – підкреслив Василь. І дуже здібна студентка. Мислення у неї яке багате. А ще яка господиня!" – "Починай збиратися до школи на вечір. А з коханням якось буде, потихенько розберемося", – пожартував Василь. – "Та я в жалобі за бабусею. Буду вдома з мамою сидіти". – Мені вчителі доручили привести тебе, чекають на дуже цікавий твій виступ". – "А директор школи нікуди не поїхав?" – спитала Ксеня. – "Та ні, працює, – відповів Василь. – "А тепер ти дай чесне слово, що нікому не скажеш про мій секрет". – "Чесне слово не скажу нікому", – поклявся Василь. – "Приходжу я на лекції (це було восени), а Павліна мені жаліється: який вона вчора мала клопіт". Іду Першотравневою вулицею, а мене наздоганяє наш Монастирецький директор і хапає за руку. Запрошує з ним до ресторану. "Нікуди я не піду, Степане Павловичу. Відпустіть руку. Я ледве вирвала руку". – "Добре, що удалось тобі вирвати руку", – мовила я. На другий день приходимо на лекції, чотири пари було у нас на філологічному факультеті, ще й на першому поверсі.

 

Після четвертої пари виходжу я з аудиторії, а наш директор стоїть під дверима і мене хапає за руку. Я прошу: "Відпустіть руку, Степане Павловичу, я не буду втікати, тільки відпустіть, бо я встидаюся, викладачі ідуть з лекцій, студенти звернули увагу". Він каже мені: " Ходи зі мною до центру". Я погодилась. І ось ми уже в центрі. До ресторану я відмовилась іти. Він запропонував іти до магазину готового одягу, щоб я вибрала йому сорочку. Зайшли ми в магазин, у відділ сорочок, я порадила йому взяти сорочку в полоску. Коли він звернувся до продавщиці, щоб подала йому сорочку, а я за той час утекла з магазину і пішла в обласний читальний зал".

 

Василь сміявся, слухаючи нашу з Павліною пригоду в Дрогобичі. "А розкажи, яку ти з директором мав пригоду навесні, – запропонувала Ксеня. І Василь розповів: – Це було у травні. Я ішов у долішній кінець купити редиски з парників у нашої тети. Проходячи біля директорової хати, привітався з директоровою жінкою, що стояла на подвір'ї. На запитання, куди іду, я відповів, що хочу купити редиски. Директорка дала мені гроші і попросила їй купити декілька пучків. Господарів довго не було з поля, і я з редискою повертався пізно. Директор з директоркою спали, і довелось мені постукати у двері. Дружина директорові пояснила, що це Василь Васильович несе редиску. Господар вийшов і сам забрав покупку. Він був на підпитку і дуже побив свою жінку. Коли ж захрапів, дружина нашвидкоруч зібрала свої речі у чемодан (дітей у них не було), потихеньку вийшла з хати і попросила сусіда-шофера, щоб він відвіз її до Стрия, поки не проснеться п'яниця.

 

З цього часу і живе директор один у Ломишовій хаті. Газдів з дітьми виселили до Сибіру, бо найстарша дочка Марися була політв'язнем більшовицьких ГУЛАГів. Ходив директор один, а односельчани говорили. – "За гріх кара у нього, не можна поселятись у хату, з якої людей погнали на чужину". По дорозі до школи Василь із Ксенею зайшли до Павліни. Вона уже була одягнена, і всі троє попрямували до школи на вечір зустріч з випускниками. "Чи буде директор на зустрічі?" – засміялася Ксеня. – "Я думаю, що не буде", – сказала Павліна. – Яким лицем? Бродить, як дворовий пес". Доходячи до шкільного подвір'я, усі троє побачили на шкільних сходах директора, який когось виглядав. – "Це вас він виглядає, – пожартував Василь. – Ви ж студентки". – "Але ти який суперник директора. І як тобі працюється у школі з ним?" – спитала Павліна.

 

- Цілком нормально. Напевно, йому соромно за такий безглуздий поступок. Вся моя вина в тому, що я редиску йому приніс, вітамін, делікатес навесні". – "Кожна людина мусить долати життєві труднощі. Так і з нашим директором. Начудив, а тепер уявляю, як йому незручно працювати з педколективом і учнями, – сказала Ксеня. – У селі секретів немає, один про одного усе знають односельчани". Коли Василь Васильович із студентками підходив до шкільної брами, директор зайшов до приміщення школи. Випускники школи – десятикласники зареєстрували гостей і провели їх до зали.

 

Однокласників Ксені і Павліни було небагато. Хлопці служать в армії, дівчата виходять заміж, сидять дома з діточками. Ті випускники, які нікуди не поступили, чомусь на вечори не приходять, хоч їм і посилають запрошення. Із старших випускників були Марія Гавриляк, Микола Шевченко, Олеся Книш, Марійка Кулик, Іван Романів, Марійка Надольська. Довго чекали гості, але вечір не починався, десь пропав директор. Кажуть, що він був у школі, але куди пішов і коли повернеться, нікому не сказав. Павліна з Ксенею розуміли, що йому соромно перед ними. Педколектив радив комсоргові школи розпочати урочисту частину. Ганна Семенівна довго вагалася, а нарешті вийшла на сцену, підійшла до столу і розпочала урочисте засідання. Виступаючих було багато. Усі виступи були дуже цікаві. Після урочистої частини Ксеня одяглась і пішла додому. Її проводили однокласники, що прибули на вечір. Мамі вона розповіла, як проходила урочиста частина, хто виступав і про що говорив. Погомоніли і пішли спочивати. Зранку Ксеня відправилась на могилу бабусі Марії, вона щодня ходила, бо думала, що бабуся її чекає з нетерпінням. Зима була сувора. Заметілі, морози, снігопади дошкуляли щодня протягом зимових канікул. Приходили до Меланії Кулик приятелі, родичі порадитись із Ксенею, відчути, як вона змужніла. Дуже були теплі зустрічі з Марисею Мудрою, яка приїхала з Казахстану із чоловіком. Була вона багатодітною матір'ю, перші два хлопчики похоронила, а шестеро росли здорові і розумні. Маму свою Розалію Ломиш вона похоронила, коли ще діти були малими, а мамі всього шістдесят. Чоловік працював шофером, забезпечував сім'ю всім необхідним. Свою хату правдами і неправдами викупили. Петро був господар добрий. Стайня заповнена худобою, свиньми. Дружина дітям і чоловікові готувала смачні страви.

 

З наближенням 20-го лютого 1956 року треба було думати, як виїхати із села і дібратись до потягу в Жидачеві. Зібрались студенти, яким треба до Львова і Дрогобича, найняли собі Василя Литвина, він запряг коні в сані і нагрузив дуже багато чемоданів та сумок. Студенти ледве встигали за саньми, часто підбігали. Втомилися, але на потяг Москва – Бухарест встигли і на вечір дібрались до Дрогобича. Взимку Ксеня після лекцій ішла в студентську столову, а звідти у читальний зал, де можна спокійно читати наукову або художню літературу.

 

Студенти-галичани

З настанням Великого посту весь християнський світ готується зустрічати велике і радісне свято Великдень. Група 3-ій український "А" потихенько шепталась, хто їм принесе скоштувати свячене яйце. Сама староста групи Дора Борис, дрогобичанка, відмінниця навчання, людина глибоко віруюча, сказала, що вона цього року, як і попередні два, погостить їх свяченим яйцем. Так і було. Дора дала скоштувати свячене яйце, ще й повела під церкву на гаївку, що на вулиці Стрийській. Грали гаївки під церквою усі три дні (після лекцій, звичайно). Викладачів там не зустрічали, а обласного і міського начальства було багато. Але дехто потерпів. У кімнаті №2 в гуртожитку по вулиці Горького, жила полтавчанка Ніна Іваненко. У них на Полтавщині церкви в селі не було і нігде паски не святили, хоч пекли і робили писанки. Ніна дуже схотіла подивитись, як святять паску. Оля Попадюк взяла її у своє село Добромильського району. На другий день, у поливаний понеділок, приїхала Ніна така щаслива, дуже приємні враження привезла від побаченого і почутого. Настрій у дівчини був дуже піднесений. Три дні розповідала, як у церкві поклони била перед виносом плащаниці, як усією сім'єю Олина родина ходила святити паску, як було цікаво на гаївці. Дівчата і хлопці веселились навколо церкви, а все село дивилось на них. Та під кінець тижня Ніну і Олю викликали до деканату. Секретар комсомольської організації із села повідомив, що студентка Попадюк Ольга і з нею полтавчанка Ніна, теж студентка, ходили до церкви святити паску, били поклони і виконували всі обряди християнської церкви. Першу допитували Ольгу. Вона сказала, що до батьків їздила, але під церкву не ходила. Слідом за нею те ж саме сказала і Ніна. На другий день дівчат знову викликали з лекцій. Вийшли дівчата з деканату заплакані, змучені. В коридорі їх зустрів викладач мовознавства і поцікавився, чому плачуть. Дівчата розповіли, по якому питанню їх тягають. Викладач спитав, що вони вчора сказали і що сьогодні. Почув, що вони заперечують свою присутність у церкві і під церквою. Він сказав дівчатам: – "Як два дні говорили, так і далі говоріть. Ви студентки нашого вузу і треба вірити вам, а не якомусь із села наклепнику". Оля розповіла викладачу, що автор наклепницької писульки не проти би женитись із нею, але вона не бажає. – "Тим більше", – сказав професор, – повірити повинні вам, а не тим, що пишуть. "Успіхів вам, дівчата", – сказав професор і пішов своєю дорогою.

 

Ще декілька днів дівчат допитували, але студентки не відступали, кожного дня писали одні і ті ж пояснюючі. Дуже хотілося московським комуністам виключити з вузу західнячку Попадюк, але не вдалося. Після смерті диктатора поневоленого народу Совєтського Союзу Йосифа Сталіна декілька студентів, що були політв'язнями большевицьких ГУЛАГів, повернули до педінституту на навчання. Ці студенти дуже виділялися, бо знищені каторжною працею, постаріли, дехто з них мав уже сім'ю. Але всі вони були наполегливі, успішно навчались, оптимісти у житті.

 

А взагалі всіх студентів у 40-50 рр. переслідували, підозрювали у націоналізмі. Якось одного разу донька директора педінституту Ніна Підпригорщук, яка навчалась на філфаці, російському відділенні, на декілька хвилин запізнилась на лекцію з політекономії. Викладач, побачивши її на порозі аудиторії у жовтій блузці і голубій спідничці, сказав: "Товаришко Підпригорщук, сходіть додому, переодягніться". Не виправдовуючись, Ніна пішла переодягатися. Викладач марксизму-ленінізму учив студентів, що патріотом бути не тяжко. Просто треба мислити по-державному. Взагалі, поважали тільки тих студентів, хто мовчить і не сміє мати свою думку по будь-якому питанні.

 

Подруга Ксені із м. Тисмениці Нуся – дочка воїна УПА. І хоч вона у автобіографії написала, що тато помер, її постійно викликали у відділ кадрів і допитували, де тато. Тато героїчно загинув як патріот України під час однієї з бойових операцій. Нуся говорила ворогам одне і те ж: тата вона не знає і не пам'ятає, а мама їй сказала, що тато помер, тільки це вона знає і більше нічого. Той же професор допоміг Нусі, що і Олі Попадюк про святкування Паски Він спитав Нусю: "Про що тебе питають?" – "Про тата", – відповіла студентка. – "Ну і що ти сказала?" – "Я говорю весь час, що мій тато помер, коли я ще була малою. Так мені сказала мама і більше нічого я не знаю". – "Так і кажи надалі, скільки б вони тебе разів не викликали", – порадив професор мовознавства.

 

В час літніх канікул студенти 3 курсу проходили практику в піонерських таборах. Павліна з Ксенею були направлені у Журавнівський районний піонертабір вихователями у 1 і 2 зміни. Дуже цікаво було працювати з дітьми і педагогами Тетяною Іванівною Тимцюрак, Розалією Кирилівною Іванишин, з працівниками кухні, прибиральницями. Одного разу в середу (а це був базарний день) Павліна із Ксенею пішли на базар. Зустріли там Павлінину тету Ганю. Прийшла вона до Журавна на пошту отримати пакунок від сина Івана з Канади. Підлітком забрали Івана з дому на примусові роботи до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни він вирішив не жити в Україні, окупованій більшовиками, а вибрав Канаду місцем проживання. І ось від Івана в багатодітну сім'ю Сокирків прийшов перший пакунок. На цих радостях щаслива мама не проконсультувалась ні з ким, взяла повідомлення в руки і помчала до Журавна. А без паспорта або довідки із сільської ради не видають пакунок. Начальник пошти порадив іти на базар, там може хтось із знайомих має при собі паспорт. Коли тета Павлінина зустріла дівчат з Монастирця, виявилось, що Ксеня має в сумочці паспорт. Начальник пошти завірив своєю печаткою доручення, яке написала Ксеня, і Сокирко Ганна Кирилівна – найщасливіша жінка на землі – понесла дітям подарунки від свого найстаршого сина Іванка. Чотирьом сестрам вислав Іван подарунки, а найбільше всього мамі. Прийшла в неділю до церкви Ганна – Михайла з Вільшанки жінка, вклякла на коліна у жіночому куті, молиться і відчуває, як погляди усіх прихожан звернені лише в її сторону. Розглядають жінки нову її спідницю, новий вишневий светер і дуже красиву в ружі шалянову зелену хустку. Так було кожної неділі.

 

Закінчилась друга зміна в піонертаборі, і дівчата почали призбируватись на навчання в інституті. Читали художню літературу радянської доби, бо впереді чекає їх державний екзамен, а там і педагогічна праця. Молодий вчитель все повинен прочитати і глибоко засвоїти, це студенти розуміли. Почалось навчання на останньому курсі. Ксеня відвідувала науковий гурток з теорії літератури. Членами гуртка були Микола Ільницький, Петро Кантаровський, Микола Пінчук – брат керівника гуртка професора Степана Петровича Пінчука. Всі студенти захоплювались лекціями Пінчука, його ерудованістю, чесністю, доброзичливістю, моральною стійкістю як українця.

 

У святкові дні він уроженець Полісся, одягав вишивану сорочку, яка була йому дуже до лиця, до його чорного волосся і синіх, мов цвіт льону, очей. Всі заняття наукового гуртка проходили дуже цікаво. Степан Петрович умів у радянський текст ввести український підтекст. Микола Ільницький читав свої вірші, які були предметом аналізу гуртківців. Світлана Мірошниченко знайомила гуртківців із своїми новелами. Ксеня Кулик читала пейзажну та інтимну лірику, яка народилась у неї в студентські роки. Членами гуртка була обдарована молодь Прикарпаття. Але комусь це не сподобалось. На квартирі, де жили хлопці – гуртківці, зробили обшук. Взяли із собою новий вірш Миколи Ільницького "Карпати", визнали як ворожий до радянської влади. Автора вірша облили брудом. Микола змушений був замовчати до закінчення вузу. Над Петром Кантаровським не припиняли пильного нагляду до останніх днів навчання в інституті. Ще й на державних екзаменах йому насолили. Після обшуку на квартирі студентів гурток припинив свою роботу. Усіх гуртківців записали до лекторської групи в обкомі комсомолу. Ксені Кулик доручили підготувати лекцію "Іван Франко – борець проти українського буржуазного націоналізму". Всі члени колишнього науково-теоретичного гуртка працювали в редакції факультативної газети "Юний філолог" та загальноінституцької "Педагог". Там студенти обговорювали все, що їх хвилювало. На державному екзамені з Української літератури комісія записала в протокол: – Відповідь студентки Кулик Ксенії на державному екзамені з української літератури – зразок красномовства".

 

Після закінчення інституту

Після закінчення інституту Ксеня отримала направлення на роботу у Войнилівський район Станіславської (тепер Івано-Франківської) області. Завідуючий Войнилівським райвно, дуже привітна людина, запропонував Ксені три середні школи. Ксеня вибрала Верхнянську, яка знаходилась поблизу Калуша. До Монастирця добиратись було незручно, через Верхню до Калуша не ходив жоден автобус. Та до труднощів Ксені не привикати. Директор Верхнянської середньої школи молоду вчительку зустрів дуже ввічливо. Павло Іванович Волков був молодим педагогом, вчителем історії. Запропонував Ксені 22 уроки в тиждень, класне керівництво у 8-а класі, з позакласної роботи – драматичний гурток. Педагогічна робота була до душі Ксені. Методичною і науковою літературою вона запаслася, навчаючись у педінституті. Із старшокласниками на драмгуртку вчила п'єсу Олександра Корнійчука "Калиновий гай". В грудні п'єсу поставила у Верхнянському клубі. Прибули люди з навколишніх сіл: Стефанівки, Зборої, Станькови.

 

Перед новим роком помер батько учня 8-а класу, де була Ксенія Іванівна класним керівником. Ксенія Іванівна організувала вінок, зібрала після уроків 8-а, щоб відвідати небіжчика. Вчителі школи були здивовані, бо такої традиції у їхній школі не було. Мовляв, похорон буде із священиком, а учні і вчителі там не повинні бути. Довелось Ксенії Іванівні іти до директора за дозволом. Павло Іванович теж стиснув плечима, розгублено дивлячись у вікно, думав, що їй відповісти. – "А ви уже купили вінок?" – спитав директор після хвилинного мовчання. – "Так", – відповіла Ксенія Іванівна. – "А за чиї гроші ви купили вінок?" – "За свої". – "І не збираєтесь збирати гроші з учнів?" – "Ні, не збираюсь". – "А чому?" – "Совість не дозволяє. Ще на газети не зібрала. За сиріт і напівсиріт заплатила із своєї зарплати. А у тих учнів, хто має батьків, справи не кращі". – "А з будовою як у вас справи?" – поцікавився директор. – "Та закуповуємо будівельний матеріал. – "А чи то правда? У колективі говорять, що вам тато посилки висилає з Америки?" – "Правда. Так вийшло у нас в сім'ї. Під час війни ми з татом роз'їхались по різні сторони барикад. Але є дозвіл радянського уряду писати листи родичам, які проживають у Радянському Союзі. І на пакунки з Америки теж є дозвіл одержувати людям в Радянському Союзі".

 

- Ксеніє Іванівно, я не дитина і все розумію, але"... – директор дивився кудись далеко через вікно. – "Ну, то як? – спитала Ксенія Іванівна, – іти мені з дітьми на похорон до батька мого учня". – "Та ідіть, але накажіть дітей, щоб не хрестилися і не молилися, щоб привітались по-радянськи "Добрий день", а не інакше. – "Це все я знаю. Радянський вуз кінчала, Павле Івановичу", – з гумором зауважила Ксеня Іванівна. – "Щасливо вам. Не чекайте ні на яку відправу. Віднесіть вінок, трошки постійте і виведіть весь клас з приміщення".

 

Відправилась Ксеня Іванівна з дітьми на похорон і діяла за розробленим сценарієм. Повернулась втомлена, розбита життям. Запалила у хаті, попила чаю і сіла за стіл готуватись до уроків. Вночі заснути не могла, тяжкі думи гнітили серце молодої вчительки. – От і виховуй нове покоління з дитячих літ як оборонців рідної землі, – мучилась в роздумах Ксеня. – Та такими методами виховаєш лише ненависть до радянського уряду і її диктатора – компартії. Релігійні почуття й національні традиції намагаються окупанти витравити з дитячих сердець ще в шкільні роки.

 

Те саме було і з гуртковою роботою. Вона запланувала "В неділю рано зілля копала", а директор із завучем не затвердили цей план роботи, вказали, що треба сучасну радянську п'єсу вивчати з дітьми, яка б виховувала любов до радянської вітчизни. Довелось замінити п'єсою "Калиновий гай" Олександра Корнійчука, тільки тоді повернули завірений план роботи драмгуртка. Ще з дитячих років Ксеня мріяла про професію вчителя, фанатично любила дітей у дитсадку, обожнювала вихователів дитсадків та педагогів. У березні вона повинна народити дитину. Чи і вона буде жити у Московському рабстві? До ранку Ксеня не спала. Згадувала свою першу зустріч з Лесею Українкою.

 

- Була я тоді ученицею 4-го класу. Наша вчителька Текля Максимівна повідомила, що у Монастирці починає працювати сільська бібліотека, яка знаходиться у приміщенні тієї великої хати посеред села, з якої людей виселили до Сибіру, а приміщення сконфіскували. Там є бібліотекарка Віра Пантелеймонівна, вона допоможе вам вибрати книгу, запише у карточку, скаже, коли ви маєте повернути книгу до бібліотеки. "Що ви, діточки, маєте сказати бібліотекарці за добру послугу?" – "Дякую", – хором відповіли діти. – "Вірно. Молодці", – похвалила дітей вчителька. Після уроків Ксеня першою побігла до бібліотеки. Віра Пантелеймонівна подала Ксені книгу "Леся Українка. Вибрані твори". По дорозі додому читала Ксеня поезії, полинула у чарівний світ творчості Лесі Українки. Дорогою додому вона вивчила напам'ять два вірші "Надія"і "Конвалія". А коли відірвалась від книги, побачила, що вона знаходиться далеко за селом, минула Думецький хрест, доходить до лісу. Повернувшись назад, вона горіла бажанням показати рідним, яку вона цінну книжку взяла у бібліотеці. Декілька днів після уроків Ксеня читала і вчила напам'ять вірші Лесі Українки. Зворушена до глибини душі, Ксеня написала вірш про поетесу:

 

Сині очі Волині,

Колодяжне село,

В Косачівській хатині

Дитя мудре росло.

Народилася Леся,

Це квітують фіалки,

Це дерева сплелися

Для народження Мавки.

В мальовничім Поліссі

Її мама купала,

Це пташки на узліссі

Все про волю співали.

Україна і воля –

То великі два слова.

У них Лесина доля,

Її щастя основа.

 

Закінчивши вірш, Ксеня розмірковувала, що є спільного у неї з поетесою. Це, напевно, велика любов до мистецтва слова, оптимізм. Леся росла дівчиною фізично кволою і хворобливою (туберкульоз кісток, легень, нирок), але, незважаючи на хворобу, вона заявила:

 

Я вийду сама проти бурі

І стану - поміряти силу

 

Ці рядки підбадьорили Ксеню до праці, бо вони пройняті духом прометеїзму. "Але ж Прометеїв вогонь Лесі переплітається з нотами жіночої ніжності і терпіння, – розмірковувала Ксеня, коли у 7 класі вчила поеми Лесі Українки. – Це видно з її поетичних творів. А що я можу сказати про свою поетичну творчість? Пишу вірші, а нікому їх навіть не показую. Як трудно жити на цьому світі у цій країні! – зітхала зі сльозами Ксеня. Поетеса учить не просити волі, а боротися за неї:

 

Не поет, хто покидає

Боронить народну справу.

 

Її хвилювали найдраматичніші проблеми – проблеми пасивності і національної зради. А хіба зараз цих проблем немає на світі? А в Україні? Є, щей які пекучі... Ті, що боронились словом, опинилися на каторзі. Василь Стус, Ірина Сеник, Ігор Калинець і його дружина Ірина Калинець, Михайло Горинь, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий, Ярослав Лесів, Іван Світличний.

 

За рідну землю, за свою Україну, яку щиро любили, засуджені на роки ув'язнення. За протест проти репресій КГБ засуджені вони до концтаборів, до таборів суворого режиму. Багато з них померли у карцерах. Ксеня згадала свою маму, таку хвору жінку, не по роках постарілу від тяжкої каторжної праці та тяжкої праці вдома одній, без господаря. Ось чому мама її застерігає постійно: "Ти собі шукаєш дороги на Сибір. А тобі мало Казахстану? Чому тебе від дитинства болять ноги і руки? Простудила у Казахстані боса по снігу". – "Не досягну я у житті того, чого досягла Леся Українка", – вирішила Ксеня.

 

У східному віконечку зажевріло небо, віщуючи настання світанку. Ксеня схопилася з ліжка, засвітила каганець і сіла за стіл готуватися до уроків. Перше півріччя підходило до завершення. А після зимових канікул Ксеня іде в декретну відпустку (заміж вийшла вона на 4 курсі педінституту, коли її чорнявий відслужив армію). – Різдвяні свята проведу у Монастирці в родинному колі. Сядемо ми з чоловіком і мамою за святковий стіл із кутею і пампушками, з усіма багатовечірніми святковими стравами. Прийдуть колядники, церковне братство. Як це все урочисто і дорого кожному українцеві. Так, – думала Ксеня, – чим більше пізнаємо свою рідну землю, тим дорожчою вона стає нашому серцю. Є за що любити її. Ми живемо на ній, вона годує нас, тому вона наша ненька. Наші тихі села – окраса України. Влітку Україна чарує мене золотими ланами, над якими красується голубе небо. За все це люблять Україну і чужинці. Тому так багато української крові пролито на нашій землі.

 

Як вчилась в інституті – не дозволяли святкувати. У святкові дні проводили екзаменаційні сесії. Два останні роки їздили вони з Павліною до Олі Кармазин у Борислав. Ця сім'я нафтовиків з усіма національними звичаями святкувала різдвяні свята. Ялинка прибиралася перед святою вечерею, і дід у куті кімнати стояв, і сіно було під столом і під обрусом на столі. Дванадцять святовечірніх страв зварені дуже смачно Олиною мамою. Вареники із сушеними грибами у домашній олії, голубці з картоплею в домашній олії, пампушки із малиновим сиропом. А колядували як! Всі Кармазини – сім'я співуча. Ксеня з Павліною теж знали всі коляди. Викладач Дздондза з фізмат факультету – жених Галі Кармазин – поводив себе дуже скромно, але дав нам зрозуміти, що він своя людина між українцями. Галя – старша сестра Олі – вчилась на фізматі.

 

Прийняли Кармазини вертеп. Актори були у шикарних костюмах. І пастушки, і три царі, і Ангел, Ірод, Чорт, Смерть. Дуже гарно підготували дійство, колядували з акордеоном. Попросили усіх, хто є в кімнаті, з ними колядувати. Дуже приємні спогади про Кармазинів.

 

П'ятого січня Ксенія Іванівна прийшла до Верхнянської школи раніше всіх. Вона хотіла, щоб директор її відпустив на канікули сьогодні ж. Побачивши її в учительській, Павло Іванович запросив Ксенію Іванівну до свого кабінету. Директор сказав їй, що його сини дуже її люблять і дуже хотять домашню ялинку прибирати із Ксенею Іванівною. Тому він її дуже просить прийти сьогодні після обіду. Директорові сини зустріли Ксеню Іванівну оплесками. Роздягнувшись, почала вона прибирати ялинку. Верхушку доручила заложити на ялинку Павлу Івановичу. "Добре, заложу, бо ви ще можете провалитись", – пожартував директор. Розвісивши лампочки, всі прикраси, яблука, цукерки, і тістечка, поставили під ялинкою Діда Мороза і Снігурочку.

 

Хлопчики тішилися ялинкою, розповідали віршики. Ольга Кузьмівна запросила Ксенію Іванівну до столу. Подала смажену рибу, голубці з домашнім олієм, варену картоплю з квашеними огірочками. Після вечері повели всією сім'єю Ксеню Іванівну на квартиру, яка знаходилась недалеко від школи. Зранку 6 січня Ксеня Іванівна відправилась додому на всі канікули. Кулики із Сокирками дуже весело провели свята. З Кривого Рогу приїхав старший брат чоловіка Ксенії, Михайло з дружиною Раїсою і двома хлопчиками близнюками. Ксеня отримала багато привітань від студенток педінституту, з якими жила в кімнаті №2 по вулиці Максима Горького, а також від однокласників. Чоловік на Різдво пішов колядувати на церкву із братством. 9 січня – свято Стефана. Стефан був перший мученик за Христову віру. Він убитий у віці 30 років. До Ксенії і Степана у цей день прийшло багато гостей: двоюрідна сестра Ганя з чоловіком Федором, доньки вуйка Семена Лаврися Віра і Слава, Степанові сестри Стефа, Орися і Катруся, а також мама Степанова і Михайло з сім'єю. Від Порцінів прийшла стрийна Маруня із стриєм Василем, їх донька Павліна з чоловіком Василем. Були на вечорі вуйко Семен з вуйною Яриною.

 

Колядували, жартували, згадували тяжкі роки під час війни з Німеччиною. Тета Маруня розповіла, як ховала від німців Орисю та Стефу, яких забирали на примусові роботи. "Прибігли до мене дівчата захекані, – пригадує стрийна Маруня, – і просять сховати їх. Я шафу з одягом відкрила і кажу: "Швидше залазьте" Лише закрила шафу і сіла біля стола, а німаки – під хатою. Прийшли в хату і питають, чи нема у мене кого післати до Німеччини. "Нема", – кажу. – "А чоловіка не хочете відправити на роботу?" – "Ні, кажу, не можу, бо маю четверо малих дітей і господарку. Хто буде робити, як його відправлю?" Повернулись німаки із сільським старостою Колосом Іваном і пішли без "Будьте здорові", – закінчила тета Маруня.

 

Вуйко Іван Лаврись згадав, як діда Данила Романіва питали, коли було краще жити у Монастирці під совітами, чи під німцями? Дід відповів: – "Найкраще було 2 тижні, коли перші совіти пішли, а німаки прийшли, але два тижні не було ніякої влади у селі".

 

Стрий Василь Порціна сказав: "Має наша Україна у свойому лоні нафту, газ, сіль, залізо, сірку і ще багато невідкритих скарбів. Майте на увазі, що Україна – найбільш урожайна держава Європи. А ліси які у нас! Що значить наші Карпати! А чому ми такі бідні? Бо не була Україна ніколи вільною. Як не австріяки, то поляки, як не німаки, то більшовики. А всі окупанти нас нищать, Україну роблять своєю колонією. – "Не треба далеко йти за прикладом, – обізвався Семен Лаврись. – У Подорожньому видобувають сірку, а до Росії звозять, зсипають там на купу.

 

- Рідну землю цінуєм тоді, коли відбиваємся далеко від дому, – із сумом в голосі промовив Михайло Сокирко. Він розповів, як їх виловлювали на вулиці Монастирця і насильно відправляли у східні області в ПТУ. Так готували молоду зміну шахтарів. Я у Кривому Розі оженився. Маю сім'ю, роблю у шахті, а все рівно тягне додому. "Ой, у нас з Мішею як Різдвяні свята чи Паска – то повна хата Мішиних земляків – бандерівців. Співають вони бандерівські пісні, а я слухаю і вчуся. Уже вивчила багато. Ви тільки не ображайтесь, у нас як західняк, то бандерою називають". – "Але які файні наші бандеровці, Райка, правда? – звернулась Анна Сокирко, Михайлова і Степанова мама. – Усі с ти сі повіддавали за бандеровців". – "Що правда, то не гріх, – мовила Раїса. – Західняки і красиві і дуже трудолюбиві, ощадні, уміють жити. А наші місцеві хлопці – ще не виріс, а уже спився. Хазяїна з нього не буде ніякого".

 

Раптом до хати зайшли переодягнені циган з циганкою, жид із куркою У кобельці (кобелька – виплетена сумка). Циганка хоче викрасти курку, жид не дає. Погостили їх Ксеня із Степаном і вони пішли дальше, а циганка залишилась, хоче поворожити Михайлові, не відстала, поки не подав руку: "Ти дуже симпатичний мужчина, і дав тобі Бог симпатичну жінку, двоє дітей. Ти живеш у чужині. Не здогадуєшся ти, що плачуть за тобою у Монастирці і понині три дівчини. Перша – це сусідська дівчина, блондинка з голубими очима. Друга – русява, дуже кучерява, світа не видить, так тужить за тобою. Третя – гарна, як циганка, вивчилася, має чоловіка і гроші має, тільки для повного щастя тебе не вистачає.

 

Циганка поцілувала Михайла і втекла з хати. А циган хоче палкою її бити. Розвеселили гостей карнавальні гості. Лише одна Раїса залишилась невдоволеною. Вона знала, що у Михайла в селі були красиві дівчата, тому він дев'ять років, як оженився не був у селі не відпускала. Навіть до тата на похорон не пустила, не дала йому телеграму. Павліна з чоловіком почали колядувати:

 

Вселенная, веселися,

Бог од Діви днесь родився,

Во вертепі со бидляти,

Котораму ся кланяти,

Царіє, царіє приходять.

Ливан, Смирно, злото, дари

Там принесли тріє цари.

Новонарожденому цареві,

Всевишньому господареві

Оддають, оддають ухильно.

Там Ангели ся кланяють,

Слава вовишних співають

Рожденному отротяті

Поспішають ся кланяти

Во яслах, во яслах лежащу.

Пастиріє прибігають

І смиренний поклін дають,

Познав Бога днесь рожденнеє

Із Марії воплощеннеє,

Чистая, чистая Марія.

Ти Йосифе, не смутися,

Веселіє днесь родиться,

Сей плод буде тобі в радость

І во весіллє і во сладость

Однині, однині до віка.

Пастиріє уподобиша,

Рожденному поклонімся,

Щоби з вами мир вам дати,

В скарбі і в радості приміняти

Віруючим, віруючим во него.

 

Як тільки скінчили колядувати, Павло Івасишин, чоловік Степанової сестри Катрусі віншує:

 

Честь Богу на хвалу сему господарю!

Нині день веселий – Христос нарожденний

Йосиф старенький, Ісус маленький

вийняв ручку свою, поблагословив

Цей дім щастям, здоров'ям, щоб були

всі веселі, як в небі Ангели.

Будьте здорові, як вода,

багаті, як земля

Христос рождається!!!

 

Віншує Павліна Денис:

 

- Щоб у кожній вашій хаті

ви усі були багаті,

щоб родила рясно нива,

щоб сім'я була щаслива!

Щоб ви мир у хаті мали,

Щоб спокійно діти спали!

Христос рождається!

 

Всі гості і ґазди: "Славімо його!" Віншує сестра Стефа: "Дорогий брате Степане! В день твоїх іменин я тобі зичу доброго здоров'я, великого щастя. Нехай сум і тривоги твій дім обминають, хай радість, багатство у дім твій ступають!

 

Віншує сестра Катруся: – Дорогий братчику! В день твоїх іменин я бажаю: Хай доля дарує приємні новини у дружньому колі у колі родини! Міцного здоров'я з роси і води, бадьорість і настрій хай будуть завжди!!!

 

Віншує швагро Федір Книш: В день християнського свята великомученика Стефана, я бажаю тобі, Степане: Щастя без ліку і довгого віку, Хай горе минає в путі, Хай злагода, щастя, здоров'я завжди будуть у твоєму житті! Многая літа!

 

Всі гості співають "Многая літа!" Ганя Книш і Віра Лаврись підійшли до Ксенії, побажали їй у 1959 році народити здоровеньке дитя – сина або донечку. Ганя звернулась до Степана: "Степане, кого ти собі у Бога просиш – сина чи донечку?" – "Донечку", – відповів Степан.

 

Цілу зиму Ксеня вишивала рушники, подушечку у візочок для новонародженого. Підбирали з чоловіком імена для синочка чи донечки. 5 березня зранку відвіз чоловік Ксеню до пологового будинку в Журавно. У палаті її зустріла шкільна подруга Ганя Телька, яка 1 березня народила синочка. Розповіла Ганя, що бачила сьогодні сон, ніби Ксеня стояла у довгій чорній сукенці і молилася. "Тільки сповістила акушерці сон, як у вікні на подвір'ї бачу тебе", – сказала Ксені шкільна подруга. Ксеня ледве вислухала подругу – дошкуляли болі у поясниці і внизу живота. На зміні була дуже молода акушерка Марійка. Вона приділила Ксені належну увагу, радила глибоко дихати, коли беруть схватки, а якщо не помагає ця порада, то можна голосно стогнати і ридати. О пів на дванадцяту ночі Ксеня народила донечку. Чорненька, смугла, крикуля. "Будеш співачка, будеш", – приговорювала акушерка Марія купаючи дівчинку.

 

На дев'ятий день Ксеню виписали з пологового будинку. Охрестили донечку Зореславою, так як вона перша дитина у їхній сім'ї. Дуже любила донечка купатися, а після купелю спати. Хрещені батьки Катруся – сестра Степана і Ярослав Колос – сусід жартували, що на них удалась з характером, спокійна, любить спати. Посиділа Ксеня з дитиною чотири місяці. Платили тільки за один післяродовий місяць, а три місяці була за свій рахунок. У липні Ксеня вийшла на роботу. Копала з Верхнянськими учнями картоплю і вибирала льон, готувала площу для будівництва Калуського хімкомбінату. Одного дня на поле виїхав вчитель-філолог з Довговойнилівської середньої школи, просив Ксенію Іванівну аби помінялася з ним місцем роботи. Його дружина працювала в амбулаторії Верхнянській, а Довга-Войнилівська – це сусіднє село Івано-Франківщини, яке межує з Монастирцем, із селом, де народилася і живе з мамою Ксеня. Заміна відбулась, і Ксеня Іванівна новий навчальний рік почала у Довговойнилівській середній школі. У жовтні пішла в декретну відпустку – чекала сина.

 

Завуч школи Степан Петрович Трощук і директор Володимир Степанович Бардяк відпроваджуючи Ксеню Іванівну у декрет, жартували, що має багато грошей, тому і купує щороку діти. Ксеня теж пожартувала: "Володимире Степановичу, я народжу синочка, і буде він вашим тескою – Володимиром Степановичем. – "Дай Боже вам синочка", – побажав директор школи, а завуч додав: "І нехай росте щасливим і здоровим вам на втіху". – "Дякую вам, будьте здорові і прощайте". Ксеня попрямувала на автобусну зупинку. Автобусом Миколаїв – Калуш приїхала до Монастирця, де їй на зустріч протягала рученята маленька донечка, яку несла на руках мама Ксені Меланія.

 

15 жовтня 1959 день був по-осінньому чудовим. Повітря, прогріте осіннім сонцем, подарувало людям бабине літо, яке тягнуло своє павутиння над городами, запутувало перехожих на дорогах, звисало над золотистими садами. З дитиною на руках Ксеня любувалася чародійко  осінню, аж поки не потягнуло маленьку на сон. Як почала терти рученятами очі, Ксеня положила її в ліжко-колиску. Під тихі мелодії колискових Зореслава заснула. Раптом хтось постукав у двері, і до хати увійшла сусідка – однокласниця Ганя Палагнюк, дивлячись на Ксеню дуже сумними очима. "В чому справа?" – з тривогою звернулась Ксеня до куми. "Ксеню, сьогодні у Мюнхені якимось агентом КГБ убитий Степан Бандера". – "Невже правда?" – "Правда", – стверджувала Ганя, – мій швагро Іван Гавриляк почув по радіо з-за границі і розповів Юстині, а вона прибігла до нас, щоб сповістити цю сумну новину". – "Яка велика втрата для України – з болем у серці промовила Ксеня. А потім зібралась з думками і заявила з лютістю на ворогів: "Усіх не переб'ють. У провідника ОУН є багато друзів-однодумців, вони продовжать боротьбу за волю нашої сплюндрованої України. Лідер ОУН вчить не зупинятись на півдорозі".

- І моя сестра Юстина такої ж думки, – сказала Ганя, витираючи уже мокрою хустинкою сльози, що горохом котилися по її рум'яних щічках. Ксеня теж не могла стримати сліз. Це були сльози нескорених галичан. Такими застав їх у хаті Ярослав Колос – кум Ксені. – "Я прийшов сповістити вам сумну новину, але бачу, що ви уже знаєте". – "А хто убив Степана Бандеру? – звернулась Ксеня до кума Славка. – "Якийсь Московський агент Богдан Сташинський з пістолета вистрелив у нього під дверима його квартири". Ксеня вклякла перед образами на коліна і почала молитися "Отче наш" Ганя і Славко теж молилися. Це нескорені галичани – однодумці просили у Бога царства небесного національному герою України. Обидві жінки були вагітними, чекали синочків. Це вони народяться, виростуть і стануть в ряди месників Галичини. Бути нашій неньці Україні вільній! "Слава Україні!" – виголосив Ярослав Колос на прощання. – "Героям слава!" – відповіли Ганя з Ксенею. – "Не сумуйте, ми ще діждемось незалежної України", – сказав кум Славко і подався додому.

 

На полуднє прийшла з колгоспного поля Меланія. Вона ланкова. Сьогодні тільки почала ланка копати цукрові буряки. На дві години прийшли жінки додому, щоб підігнати свої домашні роботи, і знову будуть у полі до змроку, бо треба буде висмикати руками буряк, обрізати, погрузити його на машини, щоб завтра зранку відправити на Ходорівський цукрозавод. Меланія застала Ксеню заплакану. Ще й не встигла розпитати доньку, що сталося, як до хати прийшли дві жінки – родички з ланки Софія Шараневич і Марина Джус. Вони спішили сповістити Меланію про велику втрату України. Софія Шараневич була жінкою надзвичайно емоційною, красивою і великим політиком, як її називали в ланці. І хоч народила Софія шестеро дітей, вона не старіла ні душею, ні тілом. Її чорні очі випромінювали то доброту, то лагідність, а часом гнів або скорботу. Сьогодні Ксеня і Меланія прочитали в її очах великий біль по втраті великої людини України.

 

Розводячи руками, Софія промовляла: – "Узяв наш дорогий провідник ОУН на свої плечі найтяжчий хрест – долю усього українського народу. Тому так тяжко нам сьогодні почути про його смерть. Якась підла рука посміла вирвати його із життя, – закінчила Софія і почала хреститися і промовляти молитву "Отче наш". З нею молилися Марина Джус і Меланія Кулик. Коли помолилися, Марина сказала: "Ще буде вільною наша Україна, і Монастирець освятить криївки, де геройською смертю полягли наші односельчани – повстанці: Степан Старов'єцький, Василь Судук, Яків Телька, Василь Магаль, Семен Мазур, Іван Шараневич та інші". – "А звіряча розправа над ув'язненими у Воркугинських таборах, придушення повстання у радянському концтаборі "Кінгірі". За все це прийдеться відповісти душителям", – з гіркотою згадала Меланія.

 

Жінки, попрощавшись, вийшли з хати. Зі стежки вони побачили на подвір'ї Миколи Демківа гурт мужчин, серед яких впізнали Григорія Кривцуна з долішнього кінця, Юрка Кізиму із затоки, кравця Василя Марищука, Григорія та Федора Лаврисів, Михайла Мостового. "Степан Бандера – це друга після Шевченка велика геніальна людина України, доносився на стежку голос Григорія Кривцуна. Своїм життям, своєю боротьбою проти окупаційних режимів цей велетень українського народу продемонстрував світові героїзм української нації", – закінчив Григорій Кривцун.

 

Кравець Василь Марищук додав до сказаного Григорієм Кривцуном: "В ім'я великої ідеї національної волі українців цей герой України пожертвував своїм життям, і ми, галичани, ніколи не забудемо вірного сина нашої вітчизни. Він назавжди залишиться в серцях українців, які думають про Україну, які люблять її".

 

Завжди лагідний і коректний Юрко Кізима промовив: "Відійшла на вічний спочинок людина, яку хвилювала доля галицьких українців під гнітом польської держави, фашистської Німеччини, комуно-московської Російської імперії".

 

Більше говорити Юрко не міг. Його губи затряслися від жалю, а з очей покотились дві чисті, гарячі сльози. Легкий вітерець скуйовдив його волосся, посивіле від страхіть Другої світової війни та післявоєнного лихоліття. Почав говорити Федір Лаврись: "Степан Бандера єднав навколо себе людей, які безмежно любили Україну і свій народ. І дай Боже нам мудрості і мужності, щоб ми не схибили зі шляху, яким вів нас лідер національно-визвольної боротьби. Слава Україні!" – "Героям слава! – пролунало над горішнім кінцем і насторожило всіх селян, які були в цей час на своїх подвір'ях. Тому і підійшли до гурту мужчин брати Григорій та Яків Німки, Ілько Ломиш, Василь Камінський. Григорій Німко око втратив на Другій світовій, а нещодавно повернувся з Караганди, де відбував покарання в більшовицьких таборах як ворог радянського народу. Як історики від народження, Німки сказали своє слово в гурті мужчин: "Національні збройні сили, – почав старший брат Григорій, – гарант суверенності та незалежності України, починаючи ще з часів Київської Русі. Тому Степан Бандера прагнув створити Українську Армію, і це був єдино вірний шлях боротьби за вільну Україну". – "Степан Бандера, – ніби продовжив думку старшого брата Яків Німко, – це світило нашої української нації. І підла підступна рука комуністичного агента, що посягла на життя великого національного героя України, буде проклята Богом і нашим народом. Нема йому місця на рідній землі!"

 

Василь Камінський звернувся: – Друзі! Згадаймо минуле. В 1781 р. Україна була поділена Катериною ІІ на губернії і стала внутрішньою провінцією Російської імперії. Одночасно з фактичною ліквідацією державності було забрано до Петербурга навіть атрибути гетьманської влади – печатку, бунчук, булаву. Масове рекрутування українців до московського війська перетворилось на справжнє винищення української нації. Та не згубились нащадки українського козацтва на Україні ні у 18, ні у 19, ні у 20 століттях. Кубанські козаки, а у нас в Галичині січові стрільці, товариства "Сокіл"(1894) "Січ"(1900) говорять про те, що справа оборони власної державності можлива лише власними силами. І це прекрасно розумів Степан Бандера.

 

Григорій Лаврись вийшов наперед громади чоловіків і сказав: "Хлопці! Перед тим, як розійтись я пропоную виконати наш український гімн "Ще не вмерла Україна". Виконавши гімн України, мужчини потихенько почали розходитися по домівках. Прийшов Василь Марищук до своєї хати, де його виглядали дружина Євдокія і троє дітей. "Васильку, де ти пропадав? Нікому з челяді не сказав, куди ідеш, а ми тут удома, не знаємо, що думати. Євдокія подала на вечерю Василю його любимі деруни, але чоловік схилив голову, підпер її руками і задумався. "Не хочеться, Явдоню, їсти", – зажурено сповістив Василь. "Що сталося, Васильку?" – поцікавилась жінка. – "Явдоню! Степана Бандеру у Мюнхені вбили московські комуністи". – "Та як? Мюнхен знаходиться у тій частині Німеччини, яка не під Москвою", – дивувалася Євдокія. – "Так, Мюнхен саме в тій частині Німеччини, яка не під Радянським Союзом. Степан Бандера убитий з пістолета підступним агентом з Львівщини родом.

 

Діти уже спали, коли Василь прийшов додому, а вони з жінкою розмовляли цілу ніч, і лише перед ранком зломив їх сон. "Нехай чужа земля буде йому пером", – промовив Василь, повернувся набік і заснув. Ранком у селі, мов у пчолиному вулику, розносилась від хати до хати вістка про трагічну смерть лідера українського національно-визвольного руху Степана Бандери: люди почули по московському радіо цю новину. Ксенія теж дуже погано спала, ставила своїй мамі запитання, переживала, чи священик Кручок відправить Службу Божу за покійним. На другий день зранку Ксеня почала збиратися в дорогу. На початку листопада вона із свекрухою та дитиною поїхала у Кривий Ріг до чоловіка, який підзаробляв у шахті на будівництво хати.

 

Коли у неділю приїхали до Кривого Рогу, здивувалися, як вулицями міста бродили п'яні люди від самого ранку і не лише чоловіки, а й жінки. Це було радянське свято 7 листопада – день великої Жовтневої соціалістичної революції. У брата чоловікового Михайла сіли за святковий стіл. Дві куми Михайлові Лєна і Надя прийшли п'яні, їм не відкрили дверей. "І коли вони встигли так напитись?" – спитала Ксеня. – "Вони ще від ночі п'яні", – пояснила братова Рая. Третьою постукала циганка, жінка уже не молода. "Я іду її зустріну, поговорю з нею, дуже люблю з циганами розмовляти", – похвалилася Ксеня. Ксеня взяла декілька карбованців у кишеню, відчинила двері. Циганка зразу почала ворожити: – О, буде син!

 

- Маєш дочку? – Маю, – відповіла Ксеня. – Позолоти руку, всю правду скажу, – пристала циганка. Ксеня витягла з кишені халата два карбованці і положила циганці в руку. – Ти тут не хазяйка, – почала вона. – Ти тут як півень на сідалі. Ти вчена людина, але не працюєш. В майбутньому ти станеш великою людиною. Тебе буде знати цілий світ. Згадаєш колись мене, що циганка правду тобі розповіла, чисту правду.

 

Попрощавшись, Ксеня подякувала циганці, циганка гордо пішла тротуаром до сусідньої хати. Зайшовши в кімнату, Ксеня похвалилася, що буде мати сина, це вона і хотіла почути від циганки. Поживем-побачим, чи циганки такі правдиві ворожки", – сказала Рая.

 

Навесні 14 березня в понеділок зранку о 6-ій годині Ксеня народила хлопчика. Рожевого, великого – 3 кг 900 г., із синіми очима. За півдоби народилося 14 дітей, із них 12 хлопчиків і 2 дівчинки. Назвали Сокирки синочка Володимиром. Їхав у травні Михайло із сім'єю до Катрусі на весілля, і Ксеню з дітьми взяли з собою. Після весілля Ксеня не схотіла їхати у Кривий Ріг. Вирішила ціле літо займатись будівництвом хати, а восени дітей лишити з мамою, а самій влаштуватись на роботу у Монастирці на місце Меланії Сидорівни, яка побудувалась у м. Калуші. Директор школи Гучко Ігор Володимирович, відвідуючи її уроки, казав, що дуже цікаві уроки молодих вчителів, які несуть до учнів найновішу наукову літературу. "Молодий учитель має велику інформацію по кожній темі, – сказав директор школи, – і є чого навчитися на таких уроках. Бажаю вам натхнення на довгі роки педагогічної праці".

 

У рідному селі

Багато часу забрала у вчительки Ксенії Іванівни будова хати. Двоє малих дітей і будівництво хати, а ще педагогічна праця. Завдяки мамі, яка поділяла з Ксенею роботу, жити було легше. В сім'ї було порозуміння, одні одних виручали, як могли. За два роки хату побудували і в 1964 році зайшли до неї жити, як і побажав Ксені на день 8 березня новий завуч школи Бабій Василь Максимович. Брат Володимир, відслуживши три роки в армії і закінчивши Стрийський енергетичний технікум, женився із Монастирецькою дівчиною Розалією Василівною Мазур. Народилося у Куликів двоє дітей – син Віктор і донечка Зорянка.

 

У рідному селі Ксені дуже цікаво було працювати, із старшокласниками підготувала велику літературно-музичну композицію "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди", присвячену 150-ій річниці від дня народження Тараса Шевченка, нашого національного пророка, що ішов до слави всенародного визнання, як великомученик, котрий усе життя ніс на собі найтяжчий хрест української долі.

 

Зал був переповнений людьми. Концерт ішов біля 3-х годин. Виступили з концертом і в навколишніх селах. Задіяні актори майстерно, емоційно зіграли ролі. Це Михайлина Мельник, Степан Караман, Меланія Кривцун, Ломиш Микола, Шараневич Галя, сестри Галина і Міля Табаки, Марійка Демків, Слава Лаврись, Галя Лаврись, Павліна Салій, Ярослав Зварич, Василь Піх, Леся Мазур, Мар'ян Цішевський, Ганна Цішевська, Марійка Цішевська, Михайло Буланчук, Оксана Ємець, Микола Гудак. Директор школи Дмитро Васильович Палагнюк виніс подяку керівнику гуртка та учасникам концертної програми.

 

У серпні місяці Ксеня Іванівна провела в клубі концерт "Вона була Українкою з великої літери". Це був день пам'яті Лесі Українки. Ведучі Меланія Кривцун та Галина Шараневич зачарували присутніх у залі чудом художнього слова, а Ярослава Книш, Марійка Любезна, Олег Боднар, майстерно зіграли ролі Мавки, Калини, Лукаша.

 

На другий тиждень районна газета "Радянський шлях" вихваляла завідуючу клубом за цікаво підготовлений нею концерт. Про вчительку, яка для підготовки вечора пожертвувала своєю відпусткою, вложила титанічну працю, весь свій педагогічний хист – не згадувалось ні словом. Діти-аматори були обурені, але вчителька їх заспокоїла: "Не сумуйте, ми ще себе покажемо". Дуже тяжко було Ксенії Іванівні долати життєві негаразди. Але любиме її хобі – писання віршів – згладжувало всі трагічні моменти її життя. Вирішила Ксеня Іванівна вивчити творчість письменників, що стали жертвами сталінських репресій. Вона вивчила життєвий і творчий шлях Олеся Бердника – письменника-фантаста, Івана Багмута, Риву Балясну, Василя Баска, Степана Бена. "Що робиться у нас на Україні? – запитувала сама себе вчителька і відповіла: забирають у народу найдорожчий скарб – мову, культуру, духовність. "Турбуються" аби ми не мали що передати наступним поколінням. Намагаються викреслити сторінки із тексту нашої історії про національно-визвольний рух, або подати його не так, як це було насправді.

 

Ксенії здалося, що так ганебно поступає Совєтський Союз – нащадок Російської імперії, – відчуваючи, що уже незабаром розпадеться, і на цей раз – назавжди. Ось чому така люта агонія смертельно пораненого звіра.

 

Випустивши у 1966 році учнів, що народилися у 1948 році, Ксенія Іванівна готувала до школи свою донечку, яка у 3 роки уже плавно читала, в межах до 100 додавала і віднімала, знала напам'ять дуже багато віршів, а також віршів із "Кобзаря" Тараса Шевченка. Вчителькою її дитини буде Ганна Семенівна Довбняк. Як вчителька, працює на совість, до дітей прихильна, тримає на уроках дисципліну. – Моя дитина скаржитись на школу не буде і в учительці не розчарується, – розмірковувала Ксеня. Портфель, шкільна форма і все, необхідне для школи чекало 1 вересня. І все-таки. Ксеню хвилювало життя сільської школи у наш вік цивілізації людства. Брак фінансування, ремонт приміщень проводять батьки. Нестача у колгоспі транспорту, а звідси – недоступність для сільських дітей театрів, музеїв. Порожнеча у кишенях колгоспників, а тому не у кожній хаті є телевізор – єдина розвага для сільської дитини. Діти постійно працюють у сільському господарстві, не відгинаючи спини. Безкінечна праця на колгоспних полях, а після обіду на індивідуальних ділянках.

 

Як для інтелектуального, так і для фізичного розвитку сільські діти мають набагато менші можливості, ніж міські. Не дуже комфортно почувається і сільський учитель. Він теж зобов'язаний фізично трудитися: до полудня із класом у колгоспі, а після обіду – вдома. Низька зарплатня зобов'язує вчителя тримати господарку. Ксеня пішла до книжкової шафи, взяла поезії Василя Стуса, які купила на базарі. Прочитавши декілька поетичних творів, Ксеня погрузилась в роздуми: "Василь Стус – це голос і доля нашої безталанної України. Його твори приховані у шафах КГБ. У тюрмі поет зріс і дійсно змужнів, загартувався морально і духовно, твердо став на шлях боротьби за правду".

 

Народився Василь Стус 6 січня 1938 року у селі Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині. Значить, він земляк наших вчителів Сопільняків, які родом теж з Гайсинського району. Гарні люди на Вінниччині живуть. Петро Якович Сопільняк дуже високо цінував галичан. У нас в Монастирці він виховав і вивчив багато математиків. Галичани його вважали своїм легінем. Його дружина Надія Никифорівна полтавчанка, вчителька математики, людина творча, любить співати ще й грає на гармонії. Вона була Ксениним класним керівником у 7 класі. З великою любов'ю проводила виховну роботу. Ксені хочеться запозичити у Петра Яковича наполегливості, а у Надії Никифорівни любові до учнів. У Василя Стуса вона запозичить собі нескореності, чесності.

 

- Василь Стус буде з часом причислений до святих, адже його останки люди мріють перепоховати на Україні. Ксеня лягла у ліжко, але їй не спалось. В голові роїлись думки, болючі, немов відкрита рана. Терновим вінком упивались вони в її скроні. – Ми – українці! Де ж наша держава? Ми народ! Чому ж не маємо волі? – Такі пекучі думки закрадались у її зранене серце. – Україна стікає кров'ю у концтаборах і тюрмах, – ридало її материнське серце. Заснувши, вона побачила перед собою Музу, яка читала такі поетичні рядки:

 

- У травні ти народилась,

Коли Муза талант дарувала,

Ти з народом своїм поріднилась,

Волю із ним здобувала.

Доведеться кайдани порвати,

Тож дивися, життя не проспи.

Скільки може Вкраїна ридати,

Більшовицький режим тягти?

 

- Який сон мені приснився! Та це ж пророчий сон! Самим Всевишнім продиктований. І саме мені треба займатися справами народу. Самій треба працювати і людей кликати, інакше – гріш мені ціна. Вона присіла в ліжку, розмірковувала: Для боротьби потрібні люди мужні і сильні духом. Для пробудження національної свідомості треба добре знати історію свого народу, його споконвічне прагнення до волі. Ксеня була класним керівником 9-го класу. Клас дружній, учні сильні в навчанні. Особливо цікаві Сливко Ігор, Попадин Галя, Литвин Галя, Салій Галя, Стехнович Іван, Лебухорський Василь, Чолій Володимир, Фізор Марійка, Петро Лебухорський, Андрій Побігун, Євген Лаврись, Люба Порціна. Це все патріоти України. Вони походять з репресованих сімей і непримиренні до існуючого суспільства. Ці знайдуть себе у житті. За них я спокійна. З ними легко і цікаво працювати. А мислення у них багате, розсудливі, із сильною волею. Громадське для них важливіше, ніж родинне. Після закінчення школи вони проявили себе по місцю роботи і проживання як такі, що виправдали сподівання класного керівника.

 

Випуск 1976 року – це учні, які народились у 1959 році, вони закохані у життя, талановиті. Це Сокирко Василь, Палагнюк Василь, Сокирко Зореслава, Кривцун Леся, Камінська Надія, Марищук Марія, Сокирко Ярослава, Марищук Марія, Мартинів Мирослава, Німко Марія, Колос Галина, Попович Іван, Романів Михайло. Ксеня Іванівна гордилася цими покладистими учнями, що любили співати, танцювати, були активними учасниками усіх предметних олімпіад, займалися спортом. Завдяки своїй духовній енергії вони добилися мети у житті і стали гордістю Ксенії Іванівни.

 

Випуск 1983 року – діти добродушні, багато з них обдаровані до науки: Івасишин Оксана, Шараневич Галина, Стехнович Марія – після закінчення школи поступили на навчання до Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Василь Кулик, Ярослав Башта – закінчили Дрогобицький педагогічний університет імені Івана Франка, Світлана Судук – географічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Катерина Шевчук здобула професію фельдшера, Ярослав Салій – закінчив Львівський політехнічний інститут, Михайло Салій – Дублянський аграрний університет, Надія Марчук – здобула професію кравчині.

 

Останній випуск Ксенії Іванівни – 1986 рік. Основне ядро класу – діти покладисті, обдаровані до науки. Це такі учні, як Галина Попович, Світлана Шевчук, Ірина Камінська, Оксана Ковалишин, Василь Кулик, Оксана Гризак, Зиновій Кулик, Іра Івасишин, Олеся Кривцун, Оксана Гавриляк, Зиновій Лаврись, Василь Довбняк. Розсудливі, із сильною волею, закохані у життя, мистецтво, спорт. Обговорення кінофільмів, проведення читацьких конференцій проходило дуже цікаво. Усі були активні, мали власну думку.

 

Успішно закінчили Монастирецьку середню школу діти Ксенії Іванівни. З вузів, де вони навчались, Ксенія одержувала подяки. Донька закінчила Рівенський інститут культури, режисерський факультет, а син – Тюменське вище військово-інженерне командне училище і Московську військову академію.

 

Біль України - їх біль

У 60-і рр., коли було особливе гоніння на галицьку творчу інтелігенцію, і Жидачівщину не обминула ця біда. Засудили до тюремного ув'язнення з Ходорівщини братів Горинів Михайла та Богдана, подружжя Калинців Ірину та Ігоря. 28 березня 1978 року зі спалахом перших променів сонця Монастирець облетіла тривожна вістка – власноручно обірвав своє життя вчитель біології Микола Семенович Лаврись. Люди у відчаї запитували: "Що робиться в Україні?" Запитували, хоч прекрасно розуміли: життєвий шлях Лаврися Миколи Семеновича проходив під акомпанемент НКВД.

 

Заграючи в радянську демократію, терористи-окупанти знайшли шлях знищення української еліти. Цей шлях пролягав через тюрми-психушки, куди вирішили помістити і Миколу Семеновича. А причина цьому – моральні переконання вчителя, які не підходили для ідейно-політичної виховної роботи учнівської молоді в дусі комуністичних партз'їздів. Вголос розмірковував Микола Семенович над гіркою долею України. Його хвилювало все: і заборона нашої символіки та вивчення історії України, і запровадження насильницької колективізації сільського господарства, і натаскування насильницькими методами атеїзму.

 

У дорогоцінній скарбниці замовчування були заховані наші пісні. Микола Семенович на весіллях, куди його запрошували всі, бо мав від народження дар веселити гостей, не барився почати "Триста літ минає..." А далі улюбленими піснями його репертуару були "За Україну та й за вітчизну ми готові кров свою пролити в кожну годину", "За байраком байрак", "Ніхто не знає й не спитає, де поховає тіло кат", "Син за Україну голову поклав" та багато інших. Уроки біології Миколи Семеновича для учнів були уроками-святами, де вони одержували з уст вчителя в дуже доступній формі знання з науки біології. Часто під кінець уроку практикувалася психологічна розминка: Микола Семенович майстерно декламував як співомовки Степана Радянського, так і твори Тараса Шевченка "Гайдамаки", "Іван Підкова", "До Основ'яненка", "Розриту могилу". На Жидачівщині всі поважали вчителя Лаврися Миколу Семеновича. В колективі Монастирецької середньої школи ворогів не мав. Логічно випливав висновок: ось такого педагога треба визначити людиною року району. Але вчителя не проатестували в школі за чиєюсь вказівкою. Після уроків він почав випивати.

 

Вчителі йому співчували, просили, що в такий критичний момент горілка може його погубити. Відправляючи Миколу Семеновича до району, вчителі благали терпляче переносити всі тортури. Навіть якщо і засудять, відсидиш і повернешся додому, до своїх 3-х дітей. Не ти перша, не ти остання жертва більшовицьких репресій. Після багатьох місяців травлі нерви Миколи Семеновича не витримали. Зранку 27 березня 1978 року дружина знайшла його неживим. Так припинилося життя (на 44-ому році від народження) у розквіті літ вчителя Лаврися Миколи Семеновича. Якими ж були Миколині світанки? Що зробило його таким мужнім патріотом України?

 

Сирітське його дитинство протікало серед яблуневих садів Думки, з якої починається наш мальовничий Монастирець. Батько не повернувся з фронтів Другої світової війни, а мати померла в рік голодомору – 1947 року від тифу, залишивши круглими сиротами п'ятеро дітей. Гірким було життя сиріт. Зовсім юні старші сестри Стефа та Настя взяли на свої плечі виховання та утримання трьох братів, серед яких найстаршим був Микола. Він прокидався до схід сонця, гнав пасти худобу, а потім з молодшими братами йшов у ліс збирати гриби, малину, щоб продати і принести додому гроші на великі нужди. Дрова з лісу хлопчики носили на плечах. Так проходили їх сирітські роки серед лісового пташиного щебету та музичних мелодій чистих лісових струмочків. Все це полюбили діти – сироти навіки, зростали допитливими і розумними. Часто у лісі кружляли навколо розвалених криївок, де героїчно загинули їх родичі, односельчани-бандерівці. На цих святих місцях Микола в душі поклявся все своє життя служити неньці-Україні. Палку любов до свого народу і його історії він передав і своїм дітям. Його онука Ярина Попадин дуже цікавиться життям дідуся і його батьків, історією нашого села Монастирець, його героїчним минулим.

 

Великі болі виношував у своїм серці Микола Лаврись за долю України, за це і заплатив своїм життям. Вічная пам'ять тобі, наш друже Миколо! Нехай наша сплюндрована, орошена кров'ю українська земля буде тобі пером! Світла пам'ять про тебе вічно житиме в серцях нащадків вільної України.

 

Поет Іван Світличний засуджений за розповсюдження антирадянської літератури в 1972 р. отримав ще один термін – сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання.

 

Я винен, браття. Всі ми винні.

Наш гріх судитимуть віки

За беріїв, за соловки,

За чорні, зганьблені, злочинні,

 Перегвалтовані роки ("Провина")

 

Ярослав Лесів за участь у підпільному Українському національному фронті засуджений на шість років ув'язнення, за членство в Українській Гельсінській спілці додано ще два роки, за голодування тривалістю 192 дні засуджено ще на п'ять років.

 

"Вся камера моя в хрестах,

На них усіх я розіп'ятий,

Затікся кров'ю на вустах

Мій крик – не закричати.

Ярослав Лесів.

 

Ксеня в роки національного відродження України

У вільні від праці хвилини Ксеня брала в руки "Кобзар" Тараса Шевченка. Читаючи вірш "Мені однаково", думала про те, що кістками українських патріотів устелено неозорі сибірські тюремні простори. Вони загинули, щоб ми не загинули. Протягом століть гинули великі сини і дочки України за волю. Великий національний поет закликає "Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись". І щоб не прокинутися одного дня "на нашій – не своїй землі", мусимо пам'ятати заповіти нашого духовного батька і працювати так, як він того бажав. Тому Ксеня вирішила, що вона у боротьбі за національне відродження України має стати ідейним провідником.

 

У 1988 році вона приймала вступні екзамени до Львівської медичної академії. Всього там надивилася: як повинно бути і як не повинно. Та найбільше Ксеню хвилювали вулиці Львова. Парафіяни греко-католики вимагали відновлення греко-католицьких церков у Галичині, які були примусово закриті у 1946 році і переведені на православні московського патріархату. На вулицях Львова відбувалися віче, на яких вшановувались герої, що полягли за волю України. Тієї ж осені 1988 року Ксеня була на курсах підвищення кваліфікації при Львівському університеті імені Івана Франка. Тут вона побачила і почула, як діє громадсько-політична організація "Рух за перебудову". В організації багато викладачів вузів, письменників, Львівської інтелігенції. Коли у Монастирці почала розповідати, що твориться у Львові, почула, що ця організація створена і діє у Ходорові, у Жидачеві. "Слава Богу, повіяло в Україні свіжим вітром свободи", – з полегшенням зітхнула Ксеня.

 

У Калуші гостював Дмитро Павличко і створив там осередок ТУМу – Товариство української мови імені Тараса Григоровича Шевченка "Просвіта". Донька Ксенії, яка працювала у палаці культури "Юність", приїхавши додому в Монастирець, похвалилася: "Мамо, я уже у "Просвіті", і розповіла, як усе було.

 

Ксенія перепитала, як створювався цей осередок, Зореслава пояснила, що усе проводилось документально, писався протокол. І зареєстровано уже товариство. "Привези мені ці протоколи", – попросила Ксенія доньку. – "Добре, привезу, – пообіцяла Зореслава. Як тільки вона привезла протоколи, Ксеня взяла їх до школи, зібрала вчителів-філологів. Вирішили документально створити у школі осередок ТУМу ім. Тараса Шевченка "Просвіта". Членами "Просвіти" стали такі вчителі:

 

1. Бабій Василь Максимович

2. Бабій Зиновія Василівна

3. Басараб Федір Степанович

4. Довбняк Ганна Семенівна

5. Гишпель Катерина Лук'янівна – скарбник

6. Ревуцький Степан Іванович

7. Кулик Ксенія Іванівна – заступник голови

8. Сокирко Іван Андрійович

9. Чмелик Тарас Григорович – голова товариства

 

Це товариство було створено 9 квітня 1989 року, коли московські танки у Тбілісі розчавили мирних демонстрантів. Активно взялися Монастирецькі "просвітяни" за відродження національних традицій Галичини, які були заборонені московськими окупантами. Ксеня написала сценарій для вечорниць "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине". Завдяки високій патріотичній свідомості Якова Німка, Михайла Гризака, Ганни Довбняк, Зиновії та Івана Поповичів, Катерини Гишпель, Оксани Калин, Івана Стехновича, Степана Ревуцького, Михайла Савчина, Євгена Савчина, Тараса Чмелика, Віктора Кривцуна, вечорниці пройшли на високому ідейно-патріотичному рівні.

 

Дуже цікаво був підготовлений тематичний вечір, присвячений стрілецькій пісні, яка пережила і репресії, і депортацію і все-таки передалася нам від батьків наших невикривленою, неушкодженою. Передалася, як пам'ять національного скарбу українців, як стимул до нової боротьби за незалежність. Високою виконавською майстерністю радували Іван Старов'єцький, Михайло Савчин, Віктор Кривцун, Євген Савчин, Михайло Гризак, Іван Кривцун, Михайло Мельник, Василь Когут, Василь Калин, Василь Сокирко, Ярослав Русин. Це був час, коли кожний галичанин дихав не лише повітрям, але й політикою. Ксенія Іванівна написала політичні коломийки, присвячені Степану Хмарі:

 

Дорогий наш Степан Хмара

Схоплений за грати.

Та наш нарід вимагає

Йому волю дати.

Бо наш Хмара, бо наш Хмара

То вся Україна,

Він не вклякне перед катом

Нігди на коліна.

 

А з якою майстерністю жіночий склад просвітянок виконував забуті пісні, такі як "Майові вечори", "Стелиться в полі туман", "В мойому саду айстри білі", "Ой звідти гора". Це співачки Ганна Довбняк, Ганна Шевчук, Катерина Лаврись, Марія Ключик, Марія Гринцак, Марія Солтис. Пісні у їх виконанні ставали шлягерами Журавнівщини. Добра слава пішла про дебютантів сцени: Оксану Калин, Василя Красія, Ольгу Курій. Глядачі любувалися їх артистичним талантом, зовнішньою красою. Як тільки вечірні сутінки огортали село, до будинку "Просвіти" поспішали хористи, аматори, які під орудою Івана Стехновича – Монастирецького маестро готували програму для братів-українців зі Сходу і Півдня. Донька Ксенії, енергійна, талановита, оратор, очолила творчу групу з міста Калуша для поїздки в м. Херсон і Херсонську область. Виступала з промовою у Херсоні біля пам'ятника Тараса Шевченка. Люди аплодували, з усіх кінців лунало: "Слава Україні!"

 

В пору розпаду більшовицького тоталітарного режиму Галичина стала островом свободи, а місто Львів – столицею самостійної України. Більшовицька обласна газета "Вільна Україна" була переіменована "За вільну Україну", а "Львівська правда" – на "Високий замок". Районна Жидачівська газета "Радянський шлях" – на "Новий час". Галичина активно включилась в громадсько-політичне життя. В селах і містах відшукували безіменні могили борців за волю України, організовували зустрічі з політв'язнями, описували їх мужність і непохитність, стійкість ідейних переконань.

 

8-10 вересня 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного Руху України. Рух за перебудову – це була перша громадсько-політична організація яка стояла біля витоків відродження нашої державності. Головою проводу Руху у м. Ходорові була п. Зоряна Книш. Діяльність Ходорівського Руху заслуговувала тоді великої уваги, бо ходорівчани були першими в умовах тоталітарного режиму активними діячами за відродження Української держави, її волю і незалежність. Згодом народилася така громадсько-політична організація і в райцентрі м. Жидачеві і в селах району. Рухівці проявили високу ідейність, організованість і активність не тільки в Ходорові і Жидачеві, а й по всій Україні. Під час перших демократичних виборів не було, мабуть, такого села в районі, де б не побували представники Руху. А в час підготовки референдуму 1 грудня 1990 року Рух провів серед населення нелегку роботу за нашу свободу. Мітинги, політичні акції, переслідувані існуючим ще окупаційним режимом, доводилось Рухівцям мужньо долати, іноді ризикуючи життям, волею.

 

Коли в час перших демократичних виборів до влади увійшли рухівці, першим головою Жидачівської районної ради обрано вчителя української мови і літератури з Монастирця Степана Івановича Ревуцького. Ксенія Іванівна отримала призначення на посаду вчителя української мови і літератури. Працювати було нелегко. Підручників нових не видало міністерство освіти. В програму ввели реабілітованих письменників України. Демократична преса вдячно працювала на користь нової програми, а викладачі проявляли великий ентузіазм і патріотизм. Життєвий і короткий аналіз творів Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших – це була велика допомога педагогам. Ксенія Іванівна підготувала зі своїми учнями вечір пам'яті героїв Крут. Літературу про Крути привезла їй донька з м. Калуша. Місцевий житель Григорій Кривцун розповів, хто такі герої Крут і як за часів панування в Галичині панської Польщі вшановувалась їх пам'ять, незважаючи на за­борону польських окупантів. З промовою про героїв Крут виступив на вечорі і Яків Німко. Шкільний хор під орудою Марії Євгенівни Камінської виконав стрілецькі і повстанські пісні. Юні читці Галина Судук, Ірина Сокирко, Марія Івасенко, Мар'яна Телька, Володимир Стадник, Юрій Магаль, Ольга Лаврись, Тарас Лагоцький, майстерно декламували поетичні твори про героїв Крут.

 

А тим часом Рух проводив регулярно сходи громади, де слухались і вирішувались болючі соціально-політичні питання села. Колгоспи розвалювались на очах людей. Масове розкрадання колгоспної власності (машин, худоби, солярки, бензину,) на сходи запрошувались депутати місцевих, районних, обласних рад. Але народне добро зберегти було неможливо. Чому? Здогадатися не трудно, правоохоронні органи не стали на шлях захисту Руху, який був в опозиції до влади. Рух не підтримали місцеві та районні чиновники.

 

На Різдво та Великодні свята в Західну Україну запрошувались школярі з великої України. Ксеню Іванівну запросили на зустріч з гостями, де вона читала свої вірші, які півстоліття ховала від існуючої тоталітарної влади. Школярів з Кривого Рогу розібрали учні Монастирецької середньої школи. Ходили вони у п'ятницю до плащаниці, на Великдень – святили паску, а потім під церкву на гаївку. Вчителі з Кривого Рогу захопились стрілецькими могилами з березовими хрестами – курганами пам'яті борцям, що пролили кров за волю України. Ці могили висипані на видних місцях, переважно у центрі сіл і міст Галичини, чого вони не бачили на великій Україні.

 

16 липня 1990 року Верховна рада Української Радянської Соціалістичної республіки, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, визнаючи необхідність побудови правової держави, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. (З декларації про державний суверенітет України.)

 

13 січня 1990 р. на науковій сесії великої ради Руху голова Іван Драч запропонував з нагоди річниці об'єднання Української Народної і Західно-Української Народної Республіки "продовжити живий ланцюг нашого єднання по лінії Львів – Київ – Полтава – Харків". Сил було на той час малувато: навіть на трасі Київ – Львів були розриви. За даними тодішнього міністерства внутрішніх справ, в акції взяли участь близько 450 тисяч громадян, а за даними Миколи Поровського, одного з організаторів ланцюга – п'ять мільйонів. Мешканці Монастирця їхали на ланцюг злуки. 1990 рік – переддень проголошення незалежності.

 

Перші демократичні вибори

Передвиборна боротьба загострила протистояння по лінії компартія – демократи. У передвиборній листівці Руху міститься заклик: "Виборюймо волю України, її незалежність економічну й політичну". Під тиском опозиції та обставин деякі кроки в цьому напрямі робить і компартія. Зокрема пленум ЦК КПУ в лютому 1990 року ухвалив постанову про розробку проекту закону "Про економічну самостійність України" та про розгляд його у Верховній раді УРСР, а у березні – напередодні виборів – резолюцію "Про політичний і економічний суверенітет України". Так напередодні виборів опозиціонери висували гасла, а компартія їх реалізувала на практиці: втілювала у своїх програмних документах, теоретичних розробках і законопроектах.

 

Отож за підсумками виборів у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях на місцевих виборах переміг Рух. Тутешні комуністи опинилися в опозиції. Структурувалося не тільки суспільство, але і політичні організації. 8 березня між першим і другим туром виборів "Літературна Україна" вмістила заяву, підписану лідером НРУ, де пропонувалося "негайно провести позачерговий з’їзд, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії." Щоправда, 4 сесія великої ради Руху, яка пройшла наприкінці березня у Хусті, цю ідею не підтримала. Натомість секретаріат ЦК Компартії відреагував заявою: ті члени партії, які підписали документ до "Літературної України", самі поставили себе поза КПРС (Володимир Литвин, "Політична арена України: дійові особи та виконавці")

 

Першою некомуністичною партією стала Українська Республіканська партія, рішення про заснування якої прийняла конференція УГС, що відбулася 29 – 30 квітня в Києві в будинку офіцерів. Головою партії "правозахисників" обрали Левка Лук'яненка, відомого дисидента, засудженого радянською владою до страти. У травні в Києві відбулися установчі з'їзди об'єднаної соціал-демократичної партії (невдовзі вона розкололася на дві партії лівоцентриського спрямування) та Української селянсько-демократичної партії. Окрім того, всередині КПУ сформувалася "Демократична платформа". Самі члени "Демплатформи" згодом утворили партію демократичного відродження України.

 

А тим часом новообрана Верховна рада готувалася до першої сесії. 7 травня пленум ЦК КПУ прийняв рішення висунути на посаду голови Верховної ради кандидатуру першого секретаря ЦК Володимира Івашка. Демократи, які становили майже третину парламенту, об'єднавшись у Народну Раду, висунули цілу групу кандидатів, у тому числі Михайла Гориня, Левка Лук'яненка, Івана Драча, Володимира Яворівського, Дмитра Павличка, Ігоря Юхновського. Балотувалися на високу посаду і демплатформівці Іван Салій і Володимир Гриньов. Але, зрозуміло, сили були нерівні, демблок в основному бойкотував вибори голови. Проте, 278 депутатів проголосували за Володимира Івашка, 28 – за В. Гриньова, 27 – за І. Юхновського, 4 – за І. Салія. Заступниками голови стали: першим Іван Плющ і від опозиції Володимир Гриньов. За пропозицією Володимира Івашка 7 з 23 комітетів очолили депутати від демблоку.

 

Під час роботи першого етапу 28 з'їзду КПУ (15 – 22 червня) голова Верховної Ради подав у відставку з посади першого секретаря ЦК. Лідером комуністів було обрано Станіслава Гуренка. 28 червня Верховна Рада почала розглядати питання про державний суверенітет Української РСР, а 2 липня розпочав роботу 28 з'їзд КПРС, на який поїхала і частина народних депутатів, у тому числі В. Івашко. 5 липня В'ячеслав Чорновіл від імені Народної Ради виголосив заяву, в якій містилася вимога відкликати усіх депутатів делегатів з'їзду. 9 липня Володимир Івашко пише заяву про відставку з посади голови Верховної Ради, яку Іван Плющ виголосив 11 липня. 16 липня Верховна Рада УРСР більшістю голосів – 335 "за" ухвалила Декларацію про державний суверенітет України – предтечу Акту проголошення незалежності України. Наступного тижня головою Верховної Ради було обрано Леоніда Кравчука.

 

Протистояння посилювалось. У Західних областях України розпочався демонтаж пам'ятників Володимиру Леніну, а над Київрадою в перше за 70 років замайорів національний прапор. 11 вересня Президія Верховної Ради приймає рішення про заборону проводити під час сесії в радіусі 1 кілометр збори, мітинги, пікетування. У відповідь Народна Рада закликала громадян підтримати 1 жовтня своєю присутністю біля будинку Верховної Ради.

 

Київська рада Української студентської спілки звернулася до студентів із закликом встановити 1 жовтня на майдані Незалежності (тоді площа жовтневої революції) наметове містечко і розпочати голодування. Вимоги: націоналізація майна КП та ЛКСМУ, розпуск Верховної Ради, вибори на багатопартійній основі. Згодом до цих вимог додалися: відставка зі своїх посад Леоніда Кравчука і Віталія Масола, відмова від союзного договору, повернення в Україну юнаків, які служили за її межами.

 

28 вересня у Києві на заклик опозиції пройшла маніфестація, в якій взяло участь більше 100 тисяч громадян. 1 жовтня десятки тисяч осіб скандували: "Геть Масола й Кравчука". Підійшли до Верховної Ради. Група народних депутатів після відкриття сесії внесла до зали синьо-жовтий прапор. Того самого дня розпочалося голодування студентів на чолі з львів’янином Маркіяном Іващишиним та киянином Олесем Донієм. Через кілька днів до них приєдналися студенти з інших міст України, ряд народних депутатів. При Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка Студентське братство очолив першокурсник фізико-математичного факультету, випускник Монастирецької середньої школи житель села Протеси Шкірко Михайло Миколайович. Вихований у сім'ї українських патріотів, цей юнак у трудні для Вітчизни роки виборювання незалежності відчув потребу влитись в ряди борців. Тому він як голова студентського братства вирушив з братством до столичного Києва.

 

Депутат Віталій Рева запропонував витіснити голодуючих з майдану танками. У відповідь патріарх української літератури Олесь Гончар вийшов з КПРС. Протистояння сягнуло апогею всередині жовтня. До студентів почало приєднуватись і київське робітництво. Мітинги на майдані Незалежності щодня збирали десятки тисяч людей. 15 жовтня студенти зайняли Київський університет і розпочали "окупаційний страйк". Того дня мітингуючі прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради і влаштували табір біля входу в будинок.

 

15 жовтня розпочався 8 з'їзд Спілки журналістів УРСР, який підтримав вимоги студентів. Делегати з'їзду проголосували за вихід республіканської організації зі складу Спілки журналістів СРСР, що стало повною несподіванкою для ЦК КПУ. Наступного дня головою Спілки журналістів України було обрано головного редактора "Сільських вістей" Івана Сподаренка. 17 жовтня Верховна Рада ухвалила компромісне рішення: з посади голови ради міністрів за власним бажанням пішов Віталій Масол. Союзний договір вирішили укладати після прийняття нової Конституції. Решта рішень було відкладено на кінець 1990 – початок 1991 року. Спалах протистояння повторився 7 листопада, коли опозиція робила все для того, щоб зірвати військовий парад і демонстрацію на честь чергових роковин більшовицької революції. Того ж дня стався конфлікт між народним депутатом Степаном Хмарою і полковником міліції Олегом Григор'євим. Степана Хмару за поданням тодішнього генерального прокурора Михайла Потебенька було позбавлено імунітету і заарештовано в будинку Верховної Ради. Як з'ясувалося майже через рік, справа була спровокована правоохоронцями. Степана Хмару звільнили з-під варти, а Михайло Потебенько змушений був вибачитися перед ним. 14 листопада головою Ради Міністрів сесія обрала Віктора Фокіна, кандидатуру якої підтримувала Народна Рада під час затвердження уряду на першій сесій. Таким був 1990 рік – переддень проголошення незалежності.

 

1991 рік. Проголошення незалежності України

Доленосний для нас 1991 рік пам'ятний у віках проголошенням Незалежності України 24 серпня 1991 року. Але були ще й два референдуми, різні як за змістом, так і наслідками. Перший з них – Всесоюзний референдум щодо долі СРСР та опитування населення України відбулося 17 березня 1991 року. У загальній кількості громадян, що взяли участь у голосуванні, 70,5 відсотків висловились за збереження СРСР як оновленої Федерації рівноправних суверенних республік.

 

В опитуванні населення Української РСР брало участь 83,9 відсотків тих, кого було внесено до списків. З них 80,16 відсотків висловилися за те, щоб Україна була у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України. Другий – Всеукраїнський референдум відбувся 1 грудня 1991 року. У голосуванні взяли участь 84,18 відсотки громадян, внесених до списків, з них Акт проголошення незалежності України підтримали 90,32 відсотки учасників референдуму. Того ж дня відбулися вибори Президента України. Ним став Леонід Кравчук, за нього проголосувало 61,39 відсотки виборців.

 

А далі 8 грудня на світ з'явилася заява голів держав республіки Білорусь, РРФСР, України та угода про створення Співдружності Незалежних держав, де проголошено: "держави- засновники Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування". 24 серпня 1991 року проголошено Самостійну Державу – Україна.

 

Акт проголошення незалежності України.

- Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує Незалежність України та створення самостійної Української держави – Україна. Територія України є неподільною і недоторканою.

 

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей Акт набуває чинності з моменту його схвалення.

 

Верховна Рада України, 24 серпня 1991 року. Василь Олещенко у газеті "Вечірній Київ" відзначав" "Тодішні події шокували населення нашої країни і багатьох країн світу, і наша демократія, яку весь час хотіли поставити на коліна, вистояла. Витримала життєво-важливий, балансуючий на вістрі життя і смерті екзамен – вистояла. Вистояла, незважаючи на запах пороху". Газета "Новий час" у ювілейному 2001 році (до 10 – річчя Незалежності) згадала так історію:

 

- Уже вранці 19 серпня Народна Рада (у Верховній Раді) та представники демократичних партій і організацій України гостро засудили антиконституційний державний переворот і закликали громадян не підкорятися розпорядженням московського "комітету" заколотників, розпочати Всеукраїнський політичний страйк. А відчуття запаху пороху не залишало людей протягом усього дня. Із заклопотаними обличчями вони збиралися групами, обмінювалися думками та останніми новинами, влаштовували своєрідні мітинги, обурювалися вичікувальною позицією керівництва республіки. Почувши неоднозначні заяви гекачепістів наповнити прилавки магазинів, Київська торгова мафія, схоже, злякалася і дещо викинула. Проте, до вечора прилавки спорожніли.

 

20 серпня – на другий день перевороту в Києві на майдані Незалежності відбувся великий несанкціонований мітинг, який продовжувався до пізнього вечора під гаслами: "Єльцину – так! Хунті – ні!" "Брати москвичі, ми з вами!" "Державних злочинців – до відповіді!" "Вони не пройдуть!" А Політбюро КПСС до останку діяло за принципом: "Ленінізм – це вчення, ленінізм – це стиль і норми поведінки, введені в систему партії більшовиків, а далі перенесені в державну політику СССР."

 

Ось чому не змогли знайти протоколів про рішення ввести війська до Афганістану, не змогли знайти компартійні гроші. В перші дні перевороту вірні ленінці запанікували: Пуго стрілявся, Щербина викинувся у вікно з висоти, Ахрамеєв повісився... Та швидко минула паніка, старі начальники оговталися і зрозуміли, що свої ж при владі, чого панікувати. Але сталося це не безпідставно. Згадаймо 1917 рік Захопивши збройним насильницьким шляхом владу, Ленін і більшовики перервали справді демократичний процес розвитку й економічного процесу Росії й розпочали терор проти власного народу: фізично нищили еліту російської держави, царську родину (навіть їхніх слуг та чиновників, деморалізували збройні сили.)

 

Послідовники Ульянова-Леніна під його гіпнозом далі нищили національну еліту, викорінювали духовність, держави, національну культуру. Цей терор обійшовся народам СРСР, за різними підрахунками, від 40 до 60 мільйонів убитих.

 

Якщо 1991 рік вважають роком народження самостійної української держави, то 1992 рік – роком її збройних сил.

 

3 січня за наказом міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова, дислоковані на українській території війська почали складати присягу на вірність народу України:

 

"Я клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності"...

 

За повідомленням тодішнього начальника Головного штабу Збройних сил України, на 7 січня таку присягу склали вісім тисяч чоловік (з мільйонного військугрупування) – апарат Міноборони, залізничні війська, авіаційний полк зв'язку тощо. Решті військовиків на території України, як вказується у Зверненні Президента України, головнокомандувача ЗМУ Леоніда Кравчука, треба було визначитись до 20 січня. У Севастополь, на Чорноморський флот, надійшло два тексти присяги – з Києва і Москви. Дехто робив це своєрідно. У лютому з військового аеродрому Старокостянтинів, що у Хмельницькій області, тридцять авіаторів на чолі з заступником комдива полковником Чорним викрали шість літаків-бомбардувальників СУ-27 й перелетіли до Росії.

 

21 липня під час підготовки до військового параду сторожовий корабель ЧФ під командуванням Сергія Ностенка здійснив несанкціонований вихід у море з Дону і взяв курс на Одесу. Хоч сторожовика і переслідували, точне його місцезнаходження установити не вдалось. Ще у січні екіпаж корабля склав присягу на вірність Україні.

 

Приклад показували воїни-запасники. У Хмільнику Вінницької області військову присягу урочисто склали цивільні юнаки-"афганці". Пізніше на вірність матері-Україні присягали студенти.

 

У липні в кадровому управлінні МО нагромадилося сотні тисяч заяв військовиків-українців, які бажають перейти з інших республік на службу до Збройних сил України, між тим, у самій Україні на той час залишилося 10 тисяч офіцерів, які не складали присяги, а, відповідно, не могли бути допущені до бойового чергування. Глава нашої держави видав ряд указів щодо військових формувань на території України.

 

5 квітня виходить указ "Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних сил України", а 6 квітня – щодо Чорноморського флоту. Усі військові формування на нашій території підпорядковуються українському Міноборони, формуються Військово-морські сили України. Для підняття у нашого війська "українського духу" на місці політорганів організовується соціально-психологічна служба на чолі з Володимиром Мулявою.

 

Лише 3 серпня Борис Єльцин і Леонід Кравчук підписали в Ялті угоду про принципи створення військових флотів обох держав на базі ЧФ та про спільне використання ЧФ протягом трьох років.

 

З розпадом СРСР Україні дісталося 43-я (Вінницька) ракетна армія з 130 міжконтинентальними балістичними ракетами РС-19 (рідкоплавальні) та 46 твердоплавальними РС-22, здатними нести ядерні боєголовки до берегів США.

 

На супераеродромах у Прилуках та Узині (під Білою Церквою) дислокувалися 44 важкі стратегічні бомбардувальники з 1068 крилатими ракетами (з ядерними боєголовками) повітряного базування. Все це та багато іншого коштувало 1,5 млрд. доларів.

 

8 січня Президент Леонід Кравчук, посилаючись на тодішню заяву парламенту про без'ядерний статус України, під час зустрічі з конгресменами США заявив про намір України вивести зі своєї території до 1 липня 1992 року тактичну ядерну зброю, до 1994 року ліквідувати весь стратегічний ядерний потенціал. Так поступово була приречена наша стратегічна ядерна міць. США і Росія пообіцяли відстоювати нашу безпеку, у тому числі і захист від тих, хто виставлятиме територіальні претензії.

 

Багато складних проблем довелось вирішувати в цьому ж 1992 році і з Кримським півостровом.

 

22 квітня Верховна Рада України схвалила у першому читанні законопроект "Про розмежування повноважень між Україною і Республікою Крим (у лютому сьома сесія ВР Кримської АРСР проголосила нову назву "Республіка Крим).

 

6 травня президія ВР уже мусіла розглянути ситуацію в Криму у зв'язку з ухвалою Кримської Верховної Ради "Акта про проголошення державної самостійної Республіки Крим". Акт визнали таким, що не відповідає Конституції України. Український народ на все це реагував цивілізовано, але неоднозначно.

 

В гостях у тата

Після смерті матері у серпні 1989 року Ксеня отримала від тата виклик до США. Почала виробляти заграничний паспорт, оформляти документи. Закрутилась дуже складна паперова волокіта. Заледве 10 липня 1990 року виїхала з Монастирця. Вістку про Декларацію України про державний суверенітет зустріла у Лос-Анджелесі. Дуже цікава і зворушлива була зустріч із татом. Більшовицька окупація розлучила сім'ю Куликів на 51 рік. Йдучи назустріч Ксені, тато сказав:

- Як ти дивно подібна на мою сестру Марію.

- Я і сама бачу по фотографіях і старші люди в селі це мені говорять.

- І хто тобі про це каже?

- Юлія Судук і Марія Ємець, Михайло Мостовий, Яків Івасишин. Але тета Марина була від мене набагато красивіша, – реплікою закінчила Ксеня про тету.

- Вона мала твою світлину, як ти була малою, писала нам, що приїде в гості і тебе забере в Америку. Так би і було, якби не Друга світова війна, – пожалкував тато Ксені Іван Кулик. – А ти розкажи, як ви похоронили маму.

 

І Ксеня, витираючи хусточкою сльози, почала:

- Померла мама 30 серпня 1989 року, а параліч схопив її 16 серпня. В день її похорону моросив дрібний дощик. Природа тужила за моєю мамою. На похороні була вся родина, приїхали і мої діти та онуки. В останню земну дорогу відпроваджував її священик Микитюк, духовий оркестр, церковний хор.

 

Дуже тяжко було на душі, коли труну опускали в яму. Мені здавалося, що і мене часточку хоронять. Життєвий шлях її був тернистий, як і всіх галичан. Сила Божа допомогла нам вижити на такій суворій казахській землі і повернутися в Україну, яка знаходилась у комуно-московській неволі, і таких, як наша сім'я, не приласкала. Ми Вам писали, як опухли з голоду і холоду. Володя захворів на черевний тиф. Мама положила його на подушку з опухлим животом, сама ходила на роботу, а я повинна була закрапувати брата перекип'яченою водою, а якщо помре – іти по неї на ферму. Тільки ангел-хоронитель, післаний Богом до Володимира, поміг йому вижити.

 

Говорити з татом було трудно, бо поляки на допитах поперебивали йому слухові перетинки, на одне вухо він зовсім не чув, а на друге – 30%. А питав про все село. Як живе Микола Книш? А Франко Мельник? Скільки дітей у Лаврися Гриня? Чи повернулися з війни Василь Лаврись (Феників), Микола з Думки? Як ідуть справи у Василя Судука з дружиною Настею Черемховою?

- Вони усі неживі, хто з війни не повернувся, хто помер у тяжких злиднях, хто героїчно загинув в УПА, як-от Василь Судук, – мовила Ксеня.

 

На другий день Ксеня з татом пішла знайомитись з містом, побувала у багатьох крамницях, одержала від тата красиві подарунки. 28 липня (свято Володимира Великого) пішла з татом до української автокефальної церкви київського патріархату святого Володимира. На святій літургії були українці не лише з Лос-Анджелеса, а й з Нью-Йорка та інших міст СЩА. Після літургії усі розпитували Ксеню у Народному домі, що відбувається на Україні. Ксеня була горда за свою Вітчизну і охоче розповідала про маніфестації, страйки, пікети, акції протесту, віче.

- Втілюється в життя горбачовська перебудова, сміливо запроваджується гласність. Люди пред'являють економічні та політичні вимоги. Я вважаю це, – сказала Ксеня, – нормальною реакцією людей, які живуть у ненормальному суспільстві. Напевне, настав час сказати правду про події 40-х та 50-х буремних років, про ті цілі, які ставили перед собою молоді українці-інтелігенти і просто селянські хлопці та дівчата, що взяли зброю і виступили в нерівний поєдинок із дикою навалою на землі України двох людиноненависних систем – фашистської та комуністичної. Навіщо було большевикам назвати Українську Повстанську Армію "Бандитами", якщо вони вели боротьбу за побудову на українських етнографічних землях Української незалежної національної держави із справедливим політичним і соціально-економічним устроєм, за перебудову нинішнього СРСР на принципі незалежних національних держав із справедливим політичним і соціально-економічним розвитком суспільства.

 

До Ксенії поступило багато запитань. Пані Катаріна із Старого Самбора цікавилась політичними жіночими організаціями в Україні. Вона народилась у США, а батьки її із Старого Самбора.

 

Ксеня їй відповіла, що відроджується Союз Українок, багато жінок увійшли до "Просвіти", яка також відроджується (була заборонена "Просвіта" у 1939 році з приходом в Галичину перших совітів). Ксеня розповіла, як вона створила у Монастирці осередок Товариства української мови ім. Тараса Шевченка "Просвіта" на початку квітня 1989 року в той день, коли радянські танки у столиці Грузії Тбілісі розчавили мирних демонстрантів. Жертвами стали вагітні жінки, найбільш свідома молодь Тбілісі, грузини-активісти національного відродження.

 

Пан Володимир, що є родом із Сколівського району, запитав, чи молодь з Карпат навчається у Дрогобицькому педагогічному інституті.

- Так, навчається. Назвала прізвища Миколи Ільницького із с. Ільник Турківського району, відомого поета, професора. П. Ярослав Радевич-Винницький є викладачем на філологічному факультеті, а Галя Лопушанська – інспектор обласного відділу народної освіти. Лебухорська Розалія із с. Корчина вчилась з Ксенею на українській філології.

 

Пан Олександр із Тернопільщини спитав Ксеню, яка доля повстанців з їхнього села. Ксеня сповістила зі смутком на серці, що, на жаль, усі повстанці з їхнього села загинули і могили їх невідомі. Вороги тіла повстанців кидали в Дністер або Свічу, а якщо захороняли в землю, то могили не висипали.

 

Старий професор, викладач медичного університету поцікавився:

-А як ви ставитесь до чужого синьо-червоного прапора, нав'язаного вам окупантами?

- Так і ставимось, як до чужого, а не нашого. Пригадую такий факт, – розповіла Ксеня: До дня російського свята 7 листопада – більшовицького перевороту – секретар парторганізації розвішував по телефонних стовпах ці прапори. Жінка інша з крамниці, зупинилася і питає: "А то чий прапор?" – "Наш," – відповів секретар парторганізації – "Так я вам і повірю. Думаєш, що я не знаю, який наш прапор". Повернулась і пішла. А секретар парторганізації ще довго сміявся з анекдоту, який народився на вулиці.

 

- А тепер які прапори у вас розвішують? – запитав п. Ростислав, економіст, родом із м. Харкова.

- "Просвіта", яка відроджується, із виховними концертами та лекціями їздить по всьому районі з нашим синьо-жовтим прапором. Із Жидачева недавно приїжджали "Просвітяни". З рефератом про Івана Франка виступила вчителька української мови та літератури п. Марія Турченяк, вона виступала з трибуни, біля якої встановили синьо-жовтий прапор. Все село збіглося до Народного дому, одні другим люди переказували: "Приїхали із Жидачева з синьо-жовтим прапором".

 

Повертаючись з Народного дому до тата на квартиру, Ксеня думала про те, як національні меншини шанують державну мову – мову США. В Народному домі встановлені два прапори біля трибун – американський і український. На свято Володимира Великого запросили мера міста, який державною мовою привітав українців із великим святом. Від українців ніхто не виступав. Українці гостились, час від часу виходив ведучий, викликав Володимирів, їх нагороджували подарунками.

 

Їздили Ксеня з татом відпочивати на берег Тихого океану. Він – цей океан – був дійсно тихим. Вода тепла, чиста, пісок на березі аж дуже перегрітий, треба його перемішувати, щоб стояти на піску або лежати.

 

А на березі Тихого океану були люди з цілого світу. Ксеня познайомилась з акторкою драмтеатру з Варшави. Вона приїхала в Лос-Анджелес до своєї матері, яка ще в молодості розлучилась з її татом і виїхала з Варшави. Рената залишилась жити у батька. Він був актором драмтеатру, і Рената пішла по дорозі батька. Заміж вийшла за актора і теж розвелась ще в молодості. Має сина, який живе з батьком, до неї навідується лише по великих святах. Рената сім'ї більше не створила, присвятила усе своє життя театрові, акторській справі.

 

На березі Тихого океану легко дихалось, як на Україні. Легенький вітерець освіжав повітря і людей. На березі не переставала грати музика. Ксеня з Ренею пригощались піцою, шоколадним морозивом і говорили своїми мовами. Одна одну добре розуміли.

 

Ксеня в інституті вчила факультативно польську мову, постійно передплачувала польські журнали "Кобєта і жицє", "Урода", могла говорити по-польськи, але вирішила погордитися українською, як це роблять поляки. Реня спитала, чи на Україні танцюють рокен-рол. Ксеня відповіла, що танцюють, але особливо ним не захоплюються.

- Скажи, як будеш вдома аби не танцювали, бо то танець від диявола. Свята Варвара дуже гнівається на людей, які танцюють рокен-рол, просила Рената подругу з України.

- А у вас в Польщі танцюють коломийку? – запитала Ксеня.

- Ні, не танцюють, але я знаю, то веселий танець. Бачилам по телевізору, як українці його танцюють.

- Все правильно ти сказала, а ще танцюють і одночасно співають коломийки.

- А ти знаєш коломийки?

- Знаю. Я дуже люблю ці пісні-коломийки.

- Ану заспівай декілька, я запишу і привезу колегам по роботі, нехай слухають.

Ксеня погодилась і тихенько почала:

 

- Находився, налюбився

Багацький синочок,

Він си гадав, що я втрачу

Зелений віночок.

- Зрадив бим тя, дівчинонько,

Зрадив бим тя, зрадив,

Якби я тя з вісілєнька

Додому провадив.

- Зрадив бим тя швидко,

Якби з твого подвіренька

На моє не видко.

Журилися вороженьки,

Журилися люди,

Що на моїй головоньці

Віночка не буде.

Як на мою головоньку

Вінок заложили,

Аж ся мої вороженьки

За голови взєли.

Бодай тая свекрушенька

По царстві ходила,

Що для мого сподобані

Сина породила.

В царстві царствувала,

Що для мого сподобані

Сина годувала.

 

- Бардзо ладнє, – сказала Реня і поцілувала Ксеню в щічку.

- А наші українські коломийки, то танець від Бога. Передається він від покоління до покоління, – похвалилася Ксеня, – і новими коломийками поповнюється цей жанр.

- А ти знаєш і нові? – спитала подруга з Польщі.

- Знаю. Я сама їх складаю.

- Ти напишеш свої коломийки мені у листі. Я тобі з Польщі напишу листа.

- Бардзо добже, – з гумором відповіла Ксеня і спитала:

- А ти хоч декілька слів українських знаєш?

- Направду не знаю. Я вивчу коломийки, які записала і вже буду знати.

- А ти віруюча, до церкви ходиш? – спитала Реня.

- Коли ми, українці, були під московсько-більшовицькою окупацією, то інтелігенції строго заборонялось ходити до храму Божого, а тепер уже ходимо – волею запахло. Союз розвалюється. А мати Божа народила людству спасителя Бога, який віддав себе в жертву й був розіп'ятий за людські гріхи. Пречиста Діва Марія – покровителька всіх християн, Божа обраниця, благословляє українців з їх молитвами, піснями, танцями, звичаями і обрядами. Тому ми молимось до неї і просимо захисту від усього злого, – закінчила Ксеня.

 

Очі Рені сіяли радістю, і вона сказала:

- Ти мені, Ксеню, дуже подобаєшся. А Івана Франка ти щось напам'ять знаєш?

- Аякже, я вчителька української літератури. Що тобі продекламувати?

- Щось з інтимної лірики я би послухала і записала.

І Ксеня продекламувала:

 

- Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні, немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне

Займається і знову тоне у тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

оті ридання голосні - пісні...

 

Сонце опускалось все нижче і нижче над океаном. Відпочиваючих порідшало, приятельки обмінялись адресами і розпрощалися.

 

Америка вражала Ксеню своїми контрастами. Одні викидають на смітник кільцями свіжу ковбасу, торти, хліб, інші визбирують все це із смітника в сумку і несуть своїм дітям. Так і живуть. Парки переповнені безробітними, які в них і живуть під відкритим небом. Харчує їх Благодійний фонд Пречистої Діви Марії із тих процентів, які надходять від вкладів в банки одиноких людей, що заощадили на похорон для себе.

 

Одного дня Ксеня поїхала з татом купляти їй дублянку в крамниці "Лілія". Продавець – єврей Ісаак, який є родом з Києва, зустрів Ксеню декламуванням віршів Тараса Шевченка. Його дружина теж єврейка, у Києві вона працювала вчителькою початкових класів, а він – інженером. В Лос-Анджелесі довго трудились різноробочими. На зібрані гроші побудували магазин, який назвали "Лілія", так називається дружина Ісаака.

 

Попід магазином ходить багато людей з України. Одні приїхали в гості, інші уже і прийняли громадянство, але приходять сюди, щоб зустрітися з українцями, поговорити, тоді на душі полегшає. До Ксені підійшов один вчитель фізики з Києва, єврей, пенсіонер. Перед пенсією він тут шість років працював різноробочим. Досягти пенсійного віку, оформив пенсію – 700 доларів. Сумою дуже задоволений. Боявся, що в Києві на 129 карбованцях пенсії не проживе. Але як він сумує за Києвом!

 

Переконував цей добродій Ксеню, що їй би краще залишитися і тут заробити пенсію, але Ксеня відповіла:

- Ні! Я – українка. Наш народ будує самостійну Україну, невдовзі ми будемо незалежною державою, великою європейською незалежною державою Україна. Я їду додому допомагати своєму народові виборювати незалежність. Єврей відповів Ксенії:

- І я поїхав би, не задумуючись до Києва, але Америка – єдина країна у світі, яка позбавляє пенсії, якщо виїжджаєш з неї.

 

Щоранку Ксеня ішла з татом у великий парк, який носив ім'я відомого американського генерала. До Ксені безкінечно чорні звертались із запитанням:

- Європа? Надокучило це Ксені. Вона почала з татом вести переговори про поїздку на Україну, де її чекають діти, онуки. В Україні починаються, як вона довідалась із преси, політичні страйки.

 

Шахтарі Донбасу звернулися до Західноукраїнського регіону – підтримати їхні вимоги не грошима і пожертвами, а страйком. – В страйку наша сила! Страйк об'єднає зусилля до реального суверенітету України. Ми закликаємо вас не працювати на московську імперію, поки не станемо вільними серед вільних.

- Як така справа, то їдь, – із сумом ледве вимовив 85-літній Іван Кулик.

- Тату, Ви самі бачите, що мені не підходить гарячий клімат Каліфорнії, – відговорювалась Ксеня.

- Бачу, дитино, бачу.

- Їдьте і ви зі мною додому, – благала Ксеня.

- А що я там буду робити без пенсії. Америка відпускає, але позбавляє пенсії. І вам на Україні з медом не буде, як розвалиться Совєтський Союз. В перші роки не буде ладу в економіці. Будете бідувати. Згадаєш мене. Становлення нової держави буде довгим і з катаклізмами. Будете і голодувати, і злочинність буде процвітати.

- Маємо город, корову, кури, з голоду не помремо. З 1 вересня я маю іти на роботу, ще один рік мені треба працювати до пенсії.

 

Збираючи Ксеню в дорогу, тато передавав поздоровлення своїм колегам, родичам.

- Поздоровиш від мене Миколу Книша.

- Нема його, давно помер, я вам казала.

- А Франко Мельник?

- Того поздоровлю, він завжди мене питає, як Ви живете, як Ваше здоров'я. Жінка його Марія давно померла. Донька Михайлина живе у Києві, а син Славко – у Журавні.

- А Семен Борич?

- Помер у тюрмі в Караганді.

- А як живе Василь Судук?

- Загинув в УПА. Його перші совіти заарештували, а 26 червня 1941 року, коли убивали всіх арештантів, він у Дрогобичі сховався під трупами. Другі совіти забрали його на фронт, з фронту він утік і пішов в УПА. В 1946 році його захопили у криївці на Муринових сіножатях. Живим у руки не дався. Разом з односельчанами виконав Гімн України і розірвався гранатою.

- Боже! Як багато людей загинуло! А Микола Шараневич?

- Був засуджений на 25 років. Помер удома. Каторжна праця передчасно відібрала у нього життя, – з сумом сповістила Ксеня.

- А він був сотником у Січових стрільцях. Дуже мудрою людиною Монастирця був він.

- З війни багато людей не повернулося. Підставив москаль наших людей на передову у Карпатах, там вони і голови зложили. По двоє з хати не повернулись, як-от брати Кривцуни Ілько і Василь, два сини Григорія Шараневича.

 

На прощальній вечоринці Ксеня з татом і паном Андрієм співали пісні про січових стрільців. Ксеня подарувала п. Андрію Вдовиченку "Гаївки Монастирця", якими він дуже зацікавився, просив, щоб Ксеня з татом їх виконали. Тато пам'ятав все гаївки своєї молодості, а Ксеня ще виконала гаївки про Другу світову війну та перше повоєнне десятиліття, коли УПА продовжувало боротьбу за волю України:

 

Вже весна воскресла,

Трави зеленіють (2),

А на Прикарпатті

Могили чорніють (2).

Могти чорніють

Густо висипані (2)

В них лежать герої,

Що за волю впали (2).

Боролись завзято,

Не було різниці (2),

Жінки брали коси,

Мужчини рушниці (2)

Дівчата на фронті

Рани завивали (2),

Та все тим героям,

Що за волю впали (2).

 

Ксеня виконала свою пісню "Зажурено плачуть берізки", яку вона присвятила односельчанам-повстанцям. Її слова і мелодія. Аранжування Юрія з м. Калуша. Пані Мар'яна, дочка професора з Харкова принесла Ксені подарунок, взяла її адресу і пообіцяла приїхати в Україну, якої вона ніколи не бачила, бо народилася у США. Батько її розмовляє російською мовою, а вона – західноукраїнським діалектом. На жаль, Мар'яна писати по-українськи не навчилася, знала лише розмовну мову.

 

Попрощавшись з татом та своїми друзями (ще дуже гарну подружку мала Галю з Волині), Ксеня відправилась на Батьківщину.

 

Повний хаос у перший рік незалежності

Ксеня у Москві три дні гостювала у сина Володимира – слухача Військової Академії. Син і невістка Аня просили її одній на вулицю не виходити, там проходять щоденно багатотисячні політичні маніфестації, можуть задушити людину. Але Ксеня виходила на вулицю, підходила близько до натовпу, прислухалася до вимог маніфестантів, вела роз'яснюючі бесіди і мала багато однодумців.

 

На Жидачівщині, порівнюючи з Москвою, було спокійніше, але дисципліна всюди похитнулась. У Монастирецькій середній школі замінили директора, ним став Чмелик Тарас Григорович, колишній директор Палагнюк Дмитро Васильович пішов у Народний Рух України, допомагав народу здійснювати державотворчі процеси.

У колгоспах – масове розкрадання, тягнуть як вдень, так і вночі. Правоохоронні органи стояли осторонь від розтягування народного добра, а ще й дуже часто були на стороні розкрадачів. У колгоспних стайнях вночі масово пропадала худоба, коні, а вдень говорили, хто зарізав і куди відвіз м'ясо. З колгоспної комори почали виносити зерно, розбирали колгоспні будівлі. Все, що привозили до кооперативної крамниці – дружини сільських начальників усе це (масло, маргарин, олію) вивозили за границю, додому поверталися з долярами. Появилися підпільні малі кооперативи, які не працювали на державу, а у власні кишені господарів кооперативів, безплатно використовуючи електроенергію та приміщення.

 

Повний хаос і безправ'я народу привели широкі верстви населення до розчарування. Колишні партократи – тепер розкрадачі – демократів називали перешиванцями. На вулицях можна було почути: "Нащо нам та самостійна Україна?"

 

Вулицями ходили п'яні мужчини, переважно чиновники. Сільські установи працювали від 9.00 до 11.00 години, а потім їхали колгоспним транспортом у ліс на забаву. Везли із собою тушонки, які зберігалися на горищі колгоспної контори, щотижня поповнювався склад новими, бо ще всіх бичків і теличок не перерізали.

 

Відпочиваючі в лісі від ранку в полудень брали курс на Свічу. Люди із навколишніх сіл вичікували на голів сільської ради та колгоспу, а їх увечері привозили такими п'янющими, що на ногах не стояли, а щикали так, немов змагалися – хто довше.

 

Ксеня створила у селі осередок політичної національно-патріотичної партії Народний Рух України. До осередку поступило 39 заяв, була спроба залучити до партії інтелігенцію, але вчителів відмовилися, сказали, що вони у "Просвіті", а від політики осторонь стоять.

 

Новонароджені методисти та відмінники народної освіти переказали Ксенії, що вони її не те, що не люблять, а ненавидять. Вчені нагороди присвоювались тим, які плакали за союзом і червоним прапором. Хочеться вірити, що пройде небагато часу, і вони прозріють, бо ж Україна їх нагородила.

 

Частина вчителів запрошували Ксеню та інших репресованих більшовицьким режимом людей і політв'язнів на виховні заходи, організовували зустрічі з патріотами України.

 

Ажіотажний попит на товари, спустошені прилавки магазинів виморювали людей. Замість радянських карбованців ввели купони, почалась лібералізація цін, товари коштували мільйони купонів. Відпускали по талонах, черги були кілометрові, не всім вистачало товару. На вулицях блукало багато безробітних. В селі почастішали нічні крадіжки.