Монастирець. Час і люди. Частина 3. (Автор: Сокирко Віра)

опубліковано 26 лип. 2015 р., 11:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 серп. 2015 р., 01:10 ]

 

Частина друга

НЕСКОРЕНІ ГАЛИЧАНИ

 

"На Вкраїні милій"

Після перемоги Совєтського Союзу в російсько-німецькій війні вся Україна опинилася під московсько-більшовицькою окупацією. Меланія Кулик, як і її друзі-галичани, задумалась, як би їй вирватись з Казахстану до батьків, на рідну землю. Червоний хрест стягує спецпоселенців поляків. Дехто з українців вирішив нехай до Польщі, аби лише звідси вирватись. Меланія жила Україною. Там її згорьована мама чекає на неї з діточками. За роки Другої світової війни три похорони пережила Марія Лаврись втратила сина Михайла, поліг у Карпатах, одержала похоронку із с. Волосянка: на 38-му році життя померла дочка Марина від запалення мозку, залишила четверо сиріт. Не витримав такої трагедії батько Меланії, який утратив свідомість ще тоді, 11 квітня 1940 року, коли Меланію вивозили з дітьми до Казахстану. На 68-му році життя відійшов у вічність Микола Лаврись. На плечах матері залишилась дочка Настя, яка хворіла з дитинства.

 

Порадилась Меланія із своєю господинею, у якої квартирувала, з Настею Пасько. Чоловік Насті ще не повернувся з японо-російської війни у 1945 році. Анастасія Ільківна порадила, що дає їй ягнятко, нехай з півроку погодує і продасть, буде мати гроші на дорогу. Отримала Меланія через Червоний хрест гуманітарну допомогу. Незнайома жінка Марія вислала скромні подарунки, які дуже виручили Меланію. У пакунку було 4 куски господарського мила, 2 банки згущеного молока, 1 кг. сушеного молока і сухофрукти. Все це Меланія винесла на базар до Джуруна і продала. Нічого діти з пакунка не скоштували, але були задоволені новиною: за гроші мама купить на потяг квиток до бабусі Марії на Україну. "А тато там буде на Україні нас чекати?" запитав Владик. "Не спіши, приїдемо-побачимо, але напевно, що він там, бо війна з Німеччиною скінчилась", повчала братика Ксеня.

 

Меланія розгубленими очима дивилася на дітей, не знаючи, чим їх потішити. "Мамо, не дивіться так дивно на мене, сказала донька, наша вчителька Віра Антонівна нам казала: "Діточки, війна скінчилася, чиї батьки живі, обов'язково повернуться додому. Підніміть, будь ласка руки, чиї батьки на війні. Діти піднімали руки і я теж, а Владик не хотів підняти руки. Віра Антонівна дивилася на нього, як на дивака, але нічого не сказала", закінчила Ксеня. ти чому так спішиш, я як вчила відповідати людям, які питають про тата. – "Кажіть, що ще нічого не знаєте, листів він не пише, бо він десь у Європі ще", – стверджувала Ксеня. – "А ти звідки знаєш?" – дивувалася Меланія.– - "Серце моє відчуває", – сказала Ксеня, – я не перестаю думати, що буду така ж щаслива, як Люда Овсянникова, тато якої пише з Європи, і вони його чекають, не можуть дочекатися".

 

Діти Меланії в компанію уже не хотіли іти. Пішли обоє на річку під кручею, хлюпались у воді, розмовляли про Україну, про бабусю Марію і її корову Лаську, про яблука і груші, які ростуть на Україні і їх можна підняти з-під дерева і їсти, а не так, як тут не знають, які вони на смак, бо ціна на них не для спецпереселенців. А ще бабуся в одному з листів коротенько їх повідомила, що тато їх був у неї і залишив для дітей подарунки. "І які ж то подарунки?" Кожний день діти ставили запитання Меланії. – "Приїдемо додому, побачимо, діточки". – "Мені, напевно, сукенки і мешти", – вирішила Ксеня. – "А мені костюми і револьвер або автомат", – сказав Владик. Меланія давно уже не сміялася, а як почула, які подарунки діти хочуть, сміялася до сліз, а потім звернулась до Владика: – "Не думай, дитино, про ніяку зброю. Нехай будуть прокляті війни. Може, тато нам гарні портфелі до школи купив, черевики, мештики. Я думаю, що він залишив вам усе дуже потрібне і дуже красиве". – "І ми так думаємо", – заспокоїла маму Ксеня.

 

Почув казах сусід, що Меланія має вівцю на продаж, пішов купляти. Скільки зацінила вона, стільки й витяг з кишені грошей і заплатив. Зібраних грошей на дорогу було малувато. Не можна пускатися в таку далеку дорогу з дітьми без грошей. І їсти схочуть в дорозі і пити. Та ще хто зна, скільки тижнів доведеться їхати. Меланія придумала: "Візьму і продам дві подушки, які привезла з дому. А в Україні буду тримати качки, гуси і зроблю подушки. Купила у неї подушки господиня її Настя. Тепер уже пішла Меланія до Зварців, що родом із села Буянови, радитись, коли виїжджаємо. Вони теж збирали гроші на дорогу. "У червні місяці треба вибратись звідси", – сказав Василь. – Але хочу тобі, Меланіє, сказати, що вдома тобі буде прикро, за чоловіка будуть далі скубати, а ще як він під час німецької окупації був у селі, то перепаде тобі". – "Я до цього готова, – із сумом мовила жінка і продовжила, – уже що буде, то буде, їду додому, не лишаюся вас".

 

- Василю, не задавай жінці дурних питань, – втрутилась у розмову дружина Василя Настя, – головне тепер, щоб нам усім додому добратися, а там що Бог дасть". – "Правду кажеш, Настуню", – відповів Василь і додав: "Думаймо, коли виїжджаємо із "П'ятого". Одноголосно вирішили: 9 червня виїжджаємо. Меланія написала листа їмості з Чертіжа Музичковій, яка томилася у колгоспі "Шостому". Отримавши від Меланії листа, Марія Музичка зробила усе так, як Меланія порадила. Взяла у колгоспі, де вона працювала обліковцем, характеристику, написала землякам у Львові, аби її зустріли. Вона приїхала до Казахстану сама, три сини залишила у родини в с. Буянів, звідки вона була родом. Так що долати голод і складні кліматичні умови їй було трохи легше, ніж Меланії з дітьми. Час від часу вона навідувалась до Меланії у "П'ятий". Це траплялося тоді, коли з контори "Шостого" їхали до райцентру. А дорога до райцентру ішла попід Пономаренкову хату, яка стояла край села під горою. В цій хаті декілька років жила Меланія з дітьми і ще шість родин із Журавнівщини.

 

9 червня Кулики та Зваричі від ранку чекали їмості Музичкової. Ксеня не витримала. Вона зранку схопилася з постелі, добре помила з милом руки і лице. Господиня їхня Настя Ільківна зготувала сніданок, але Ксеня відмовилась від сніданку. Вона пішла попрощатися із шкільними товаришками Олею Платоновою, Людою Овсянниковою, сестрами Клавою і Людою Нестеренко, зайшла на подвір'я тьоті Насті Пасько, пересвідчитись, що їмості із "Шостого" ще нема, сказала, що вона поволі іде із села, нехай доганяють.

 

Ксеня зайшла під гору, пооглядалася, чи не доганяють її пасажири на Україну, нікого не було видно. Вона вийшла на гору, справа звернула на цвинтар, вирішила піти помолитися на могилу Степанка Мудрого. Степ уже вигорів. Ні тюльпанів, ні ковили не було і сліду. Порепані від засухи солончаки із комочками прощалися із Ксенею. І вона промовляла: "Прощай, Степанку, на Україні я тебе не забуду і всім буду розповідати, як я провідувала твою могилку, доглядала її". Ксеня заплакала. "Прощайте, не плачте, степи колючі. Я їду в Україну милу, де на мене чекає велика родина Лаврисів і Куликів. Тільки там я буду щаслива".

 

Ксеня вийшла на дорогу, але мама із галичанами ще не їхала. Її повинна ішаком підвезти тьотя Настя. Назад вертатися дівчині не хотілось, стояти на місці було страшнувато. І вона відправилась до Джуруна. Подолавши 7 кілометрів, Ксеня була у райцентрі. На початку міста вона чекала на своїх і дочекалась. У Джуруні Ксеня була всього два рази. Один раз її Меланія водила до лікаря, бо ніяк не проходив коклюш. А другий раз вони із сусідньою дівчиною Анютою Паливодою допомагала її бабусі нести редиску на базар. За це їм баба Онися купила булочку одну на двох і по стакану морсу. Коли побачила Меланія Ксеню на початку Джуруна, аж легше стало. Прочитала їй легку мораль, але Ксеня до серця собі того не брала. Добре, що зараз будемо на залізничному вокзалі, може, і вирушимо звідси назавжди ще і сьогодні.

 

П'ять днів Кулики, Зваричі і Музичкова ночували на вокзалі, квитків не можна було дістати, не те, що на пасажирський, але й на товарний потяг. Нарешті, на шостий день добре заплатили начальнику вокзалу, і він їх ледве увіпхнув у товарний вагон. Квитки дістали до Москви. По дорозі яких тільки жахів не побачили. Люди вилазили на дахи вагонів і так добиралися додому ті, хто не мав грошей на квиток. Коли поїзд зупинявся, через віконечко влазили у вагон. Як тільки вирушав – знову вибирались на дах. Але не всі вирушали у щасливу годину, більшість із цих пасажирів гинули у дорозі, або здрімалися і заснули на даху, або потяг несподівано тормознув, і вони скочувались під колеса.

 

У Москві з Казанського вокзалу дістались на Київський. З вокзалу на вокзал їхали в метро, та не повезло Ксенії: вона міцно спала (це була пізня ніч) і Меланія її сонну затягнула в метро і з метро. На Київському вокзалі просиділи три доби. Поміж пасажирами бродили циганки з циганчатами. Коли підійшла одна до Меланії, не відстала, поки та не дала згоду поворожити їй.

 

- Молода, інтересна, – почала циганка, – дуже багато горя зазнала ти на своїм віку і все через короля, якого ти кохаєш ще й по сьогодні. Дарма ти думаєш, що він не живе. Живе твій король в достатку і розкошах. Не розчаровуйся, але скажу тобі щиру правду: біля нього є бубнова дама. Правда, не дуже близько. Він подорожує і думає про тебе, бачиш крайцова дама, це ти. Ти собі мислиш, що його на світі немає, а він є. Вісточку про себе він ще не скоро пришле. Коли на батьківщині всі люди забудуть за нього, тоді він напише листа. Твій король має намір добратися до тебе, але політична ситуація у світі така, що ця його мрія здійсниться на старість літ. Сама живеш без пари, а дітей маєш парочку. Більше дітей не будеш мати". Меланія подякувала циганці за правду, розрахувалась, і циганка пішла дальше. Три доби надокучило проводити на вокзалі, пасажири на Журавно порадились, що треба іти діставати квитки на товарний потяг. І добре зробили. Діяли по тому ж методу, що і в Джуруні.

 

Знайшли начальника вокзалу, добре заплатили, і він їх посадив до Львова. Під час посадки Зваричів обікрали, схопили мішок з одягом. Дівчатка посідали у вагон лише у трусиках. На щастя, у Пензі, поїзд довго стояв, і Зваричі змогли придбати своїм дочкам сукенки. Весело було їхати до Львова, все більше пахло вітчизною. Зі Львова взяли квитки до Ходорова, а звідти пішки додому. У Голишеві пригостили змучених пішоходів вишнями і черешнями. Був кінець теплого літнього місяця червня. Сонце опускалось до заходу, коли пасажири стояли на березі Дністра і не мали чим перебратися на той берег до Журавна. Човен був дірява, а Дністер вийшов із берегів після грозових дощів. Один смільчак зрозумів, як людям хочеться на ніч добратися додому. Він дав у руки майже всім відра і сказав: – "Як хочете жити, черпайте воду безперестанку, поки не будемо біля протилежного берега". З Божою поміччю дісталися всі благополучно до другого берега.

 

Коли пастухи поверталися з пасовиська із худобою, Меланія з дітьми була під своїм селом. Хтось уже дав знати до Лаврисів, і брат Меланії Семен виїхав возом по сестру. 25 червня 1946 року Меланія прибула з дітьми на вечерю до мами. У свою хату, де її залишив Іван, вона боялася іти. Здається, що все село зібралося зустрічати Меланію з дітьми. Повне подвір'я людей і повна хата. Плакали, роздивлялися на дітей, казали, що обоє подібні на Івана. Ксеня з Влодиком горіли бажанням побачити на власні очі подарунки від тата. І дочекались. Коли розійшлися люди, бабуся Марія пішла до комори, витягла із скрині подарунки. Це були дві пари мештів для Ксені і дві пари для Владика. Якраз влізлись ноги дітей, ще б рік не приїхали – не мали б взуття від тата. Для Ксені були два відрізи на сукенки. І слава Богу, кравчиня пошиє якраз для неї. Для Владика була сорочка, блуза і відрізи на двоє штанців. Втішились діти дуже. Про зброю уже не згадував син Івана.

 

У неділю Меланія з дітьми пішла до церкви. Дітям храм Божий дуже сподобався, а Ксені ще й їмость Кручкова. Прийшовши додому, вона спитала бабусю: – "Скажіть мені, бабусю, а де можна вивчитись на їмость. Я би хотіла бути їмостею. У їмості така гарна сумочка в руках, мешти на високих опцасах. І годинник на руці який красивий, напевно, золотий, бо жовтого кольору і дуже блищав. Сама їмость не дуже тонка і не дуже повна. У руках тримала новеньку носову хустинку. Навколо її голови дуже пишно вложена чорна довга коса. Біля неї теж стояло двоє дітей. Так гарно одягнені і хлопчик, і дівчинка. Дівчинка трохи подібна до їмості, а трохи до священика. Красуня дівчина, і коса, як у їмості, тільки ще й кучерява. І де вона дістала для неї таку файну сукенку?"

 

Коли Ксеня закінчила розмову про їмость і її дітей, в хаті засміялася вся челядь. Ксеня розгубилась, бо не розуміла причини сміху. Меланія їй пояснила: – "Сміються з тебе тому, що на їмость нігде не вчаться. Бог так дає. Кого посватає хлопець, який вчиться на священика, того жінку кличуть їмость, а на сході України матушка". "Зрозуміла? – спитала бабуся, погладила Ксеню по голові, приголубила і поцілувала. "Ясно", – ніяковіючи, відповіла Ксеня. – Буду я вчителькою.

 

Для дорогих гостей бабуся Марія зарубала качку і зварила Монастирецьку святкову страву – буряки. Меланія смакувала їх, бо більше шести років лише у снах була у мами і їла буряки. Владик трохи їв, а Ксеня дві ложки ледве проковтнула і мовила: – "Не можу їсти таку жирну страву". – "А ти ще декілька ложок з'їж і зрозумієш, яка то смачна страва, – попросила бабуся. "Ні, не можу, – рішуче відповіла дівчинка і попросила молока із спеченими з черешнями пирогами. Дуже смачні ваші, бабусю, пироги, розчинені на дріжджах".

 

На стежці біля хати уже бавились сусідські діти. Міля і Йосиф Колоси, Славко Колос, Василь Івасишин, Іван та Михайло Івасишині. Ксеня і Владик пішли до компанії. Ксеня попереджала брата, щоб нікому не казав, що вона хотіла бути їмостею. Брат піджартовував, що скаже. "А я піду до хати і скажу мамі, якщо ти тільки це зробиш". – "Не зроблю, не сумнівайся", – заспокоїв Владик сестру.

 

Підійшовши до гурту, Владик голосно і ввічливо привітався до дітей по-російськи. Діти розгубилися, а Василь Івасишин виручив гостя із Казахстану: "То нічого. Він лише вчора увечері приїхав із Сибіру, поки піде до школи, вивчить українську мову. У нас, – зауважив Василь Івасишин, – вітаються по-нашому "Слава Ісусу Христу", а по-радянськи у школі ми вітаємось з учителями "Добрий день". Володимир повторив: "Слава Ісусу Христу" або "Добрий день". А як прощаються тут у нас? Російською мовою звернувся Володимир до сусідів. У селі кажуть "Будьте здорові", а у школі "До побачення", – виголосив Іван Івасишин син Якова, а ще в селі увечері прощаються "На добраніч, доповнив Іван Івасишин син Олексія. Ксеня мовчала, вона прислухалася до української мови. А Володимир по-російськи задавав питання за питанням. "Розкажіть, як тут було в час війни. Бачили німців і радянську армію?" – "Бачили, ще й скільки", – сказав кучерявий із світлим волоссям і голубими очима Йосиф Колос. Він говорив повільно, без особливих емоцій, але дуже переконливо:

 

- Німці стояли у нас в селі, тут і кухні їхні були і штаб, озброєні ходили, були і жертви. – "А радянська армія теж була у селі?" – спитав Володимир. – "А якже, – відповів Ярослав Колос. – Бачили офіцерів і рядових солдат". – "А що то за така воронка утворилась в кінці пасовиська у Вільшанці?" – поцікавився Володимир. – "Під Кузьмовим, – уточнив Василь Івасишин. – То русскі скинули бомбу з літака у липні 1944 року".

 

На другий день Настя повела дітей на малину у ліс. "Яка краса!" – піднесено-урочистим голосом мовила Ксеня, коли на Вигоді звернули вліво з дороги і пішли збирати малину. "А малина яка смачна", – тішився Володимир". Діти з Настунею до полудня назбирали повне відро малини і наїлися добре. А коли прибули додому, Ксеня не переставала захоплено описувати ліс, який її зачарував різними деревами. Вона принесла гілки дуба, ясена, клена, липи, бука, ліски, ялини, берези і граба. Поміж гілками дерев були і квіти Іванові голови та лісові ромашки. Чудовий великий букет поставила Ксеня на столі. На вікні бабусиної хати стояли кімнатні вазони мірти, шпарагус, мушка-телька, фуксія.

 

- Передаю тобі, Ксеню, кімнатні вазони доглядати, сказала Настя. – Влітку їх треба частіше поливати, а взимку досить один раз в день. Мірту треба мити раз в тиждень, як коси дівчини. Запам'ятала?" – "Запам'ятала. Іду помию і підлию мірту, бо ті ви зранку усі поливали. Я любувалася вашими довгими по коліна косами, коли ви їх розчісували зранку і заплітали. Я вам буду допомагати чесатися і заплітати коси. Добре?" – "Добре", – сказала Настя і поцілувала Ксеню. "А у городці під хатою, які красиві квіти розцвіли, – сказала Ксеня і додала: "То, напевно, теж ваша заслуга". – "Я дуже люблю квіти, – мовила Настя. – Коли я їх просапую, підливаю, мені здається, що вони, як люди, розумними очима дивляться на мене з вдячністю".

 

- Я буду вам помагати і ці квіти доглядати, – розкажіть лише мені, як вони називаються, – просила дівчинка і пояснила, що у Казахстані не росте біля хати жодна квітка, крім тюльпанів у степу на весні. Але сонце припече і все швидко в степу вигорає. Настя погладила дівчину по голові, похвалила за розум і повела до

городця з квітами. Вона руками з викривленими від артриту пальцями доторкалася до квіток і називала їх. "Це павонія червона, рожева, біла. А це сині черевички. Ось пахуча настурція пнеться на тин, а ці квіти розцвітуть у кінці липня, це аргонії: сороката, жовта, а це білі лілії, айстри, чорнобривці, восени розквітнуть хризантеми. Вони оранжеві, фіолетові, бурячкові, вишневі і білі". – "Як чудово у нас на Україні, ніби винагородила Ксеня Настю, горбату з дитинства, але таку розумну, працьовиту, поетичну натуру з благородним характером, закохану у життя. "Я тебе навчу вишивати. Тато залишив тобі біле полотно на блузку, вишиємо гарну блузку на 1 вересня до школи, а Владикові сорочку".

 

Ксеня від радості підскакувала, плескаючи в долоні і поцілувала Настю. Коли обидві зайшли до хати, бабуся Марія видушила з малини три літри соку. "Дивіться, якого ви добра принесли до хати, хвалила бабуся їх. – І лікарство від кашлю, і від гарячки, і смакота яка, і на Святий вечір будемо пампушки мочати у малиновий сироп". – "Бабусю, мені дуже усе подобається вдома. І ваша хата, хоч вона і стара, покрита солом'яною стріхою, але як у ній все красиво вписується. І велике люстерко під грагаром, і чотири образи, прикрашені вишитими рушниками, і два ліжка, на яких красиво збиті подушки красуються вишитими пошевками". – "Дитино, усе це ваше буде, ми з Настунею на той світ не заберемо", – запевняла дівчину бабуся Марія, яку дочка з дітьми так розвеселили.

 

- "А завтра, діточки, підете знову на малину, маму іще візьмете, вона сьогодні погнала пасти корови. Треба наскладати гроші на підручники, на чоботи і загортки. Як випаде сніг, щоб ви усе мали". Коли увечері діти полягали спати, Ксеня довго не могла заснути. У неї перед очима був ліс, ті високі дві сосни на зрубі, які скрипіли, коли починався вітерець, зайчик, що дрімав під кущами, а вони його перелякали, те розмаїття квітів, зелений килим пахучих трав, папороть-красуня, чистий струмочок у потічку. На другий день, у вівторок, на малину пішла Меланія з дітьми, а Настуня погнала корови пасти. "Де ви збирали малину?" – допитувалась Меланія дітей, перевіряючи, чи запам'ятали. Діти захоплено розповідали, що треба зайти на Вигоду, а потім повернути на зруб, там малини – куди сягне людське око. Молодці, запам'ятали, – похвалила їх Меланія і додала. "Та, певне, ви ж уже великі. Тобі Ксеню скільки років?" – "Десять". – "А тобі, Владику?" – "Дев'ять", – сказав Владик і спитав маму. "А чому не я старший, а Ксеня?" – "Так Бог дав, синочку, що старша сестричка, а ти молодший всього на один рік". – "Розумію", – ніяковіючи, від глупого запитання, поважно відповів Владик. Він уже знав від старших хлопців, що лелеки їх не принесли, а народила мама, коли був тато удома. До обіду знову назбирали Кулики всі троє повне поливане відро малини. Меланія носила відро, а діти рвали у горнятка і висипали мамі, змагаючись, хто швидше назбирає горнятко. Виполошили дику курку з виводком. Курка тікала, а малі її наздоганяли. Діти нарахували вісімнадцятеро малих, які були уже добре підгодовані. Ця пригода відволікла дітей від мами, Меланія сама збирала, спостерігаючи, яке це диво для них ліс і все, що в лісі.

 

В полудень були усі троє вдома. Винесли малину з відром на холод до комори, бо завтра до схід сонця понесуть продавати до Журавна, що знаходиться на відстані сім кілометрів від Монастирця. Як тільки на сході зарум'янилось небо, Меланія схопилась на ноги, пішла збирати кошик на базар. Принесла з комори кусок масла, миску сиру, літру сметани, ще взяла двадцять молодих цибулин із зеленою гичкою, тридцять яєць. Діти уже стояли посеред хати одягнені, пили молоко з прісними (прісне тісто - тісто не на дріжджах, а на поташі замішено) пирогами. Взявшись за відро, діти вийшли з хати, а за ними і Меланія з кошиком. До центру села не ішли на центральну дорогу, і так ніхто не підвезе. На трасі будуть одні пішоходи. Спустившись із саду під берег, перескочили струмочок, вибрались на Куликів берег і через поле навпростець пішли до центральної дороги. Ішли до Журавна півтори години. Лише доходили до базару, як якась російська дама купила у дітей малину за 10 карбованців. Швидко розкупили товар і у Меланії з кошика. В 11-ій годині вони уже стояли у черзі за хлібом. Купили усі троє по хлібині, мали з чим вертатись додому.

 

На другий день зранку прибігла сусідська дівчина Міля Колос, запрошувала іти на малину. Пішли Ксеня з Володимиром, вдома пообіцяли, що вони уже дорогу до Журавна знають і прямо з лісу понесуть малину продавати, бо чують, що інші діти так носять. З трьохлітровими поливаними банками діти швидко назбирали по повній, вийшли на трасу і пішли до Журавна. Над ними згущувались грозові хмари, але добралися туди благополучно. Малини було повно з навколишніх сіл її поприносили, і за ціну довелось поторгуватись. До 17-ої години ледве збули діти малину. Вирішили ще стати в чергу купити свіжу буханку хліба, бо дуже зголодніли. Черга була кілометрова, журавнівські люди підходили до прилавку і купляли хліб, а сільські стояли і стояли. Аж якийсь інтелігентний сміливець, напевне, учень із віддаленого села, почав наводити порядки в черзі, показував на босих дітей.

 

- Ви ж бачите, що діти із села, стоять у черзі уже годину, ніхто за ними не стає, підходять місцеві жителі до прилавка і через хвилину виходять з покупками, а дітей ніч зустріне у Журавні. Вони ж пішки повинні подолати десятки кілометрів. Купили Ксеня з Володиком буханець хліба, відломали собі по кусочку, а решту положили в банку і вирушили в дорогу. Лише вийшли із Журавна, як над ними згустились хмари. Небо розколола блискавка, загриміло, і хлинув проливний дощ. Діти вирішили бігти, опинились перед кукурудзяним полем. Вирішили залізти в середину між кукурудзу. Дощ цідив, як з відра. На дворі стало темно-темно. Діти вибрались з кукурудзи і вирішили, що вони прямують до дороги, яка веде до Монастирця. Довго блукали полем, а дороги на Монастирець знайти ніяк не могли. Опам'ятались аж як побачили Тартак хутір, що розташований на півдорозі до Журавна. "Нарешті, дорогу ми знайшли, – сказала Ксеня, – прямуємо додому".

 

До хати добрались промоклі до ниточки. Дощ їх періщив цілу дорогу, і вони були такі змучені, що ледве переступили поріг хати. Банку з хлібом і гроші віддали бабусі, а самі почали роздягатись. Меланія повитирала дітям голови, помила у теплій воді ноги, розмасажувала плечі. Повечерявши, діти лягли у ліжко і зразу ж заснули. Цілу ніч через сон щось кричали, схоплювались з ліжка. Зранку розповідали сни. Ксені снилось, що вона біжить полем, грім і блискавка змушували її присідати, а дороги за цілу ніч вона так і не побачила. Владикові снилось, що вони вибігли з кукурудзяного поля, а за ними женеться якийсь величезний чолов'яга, цілиться в нього. Владик гукав: – "Не стріляй, ми кукурудзу не ломили, ми заблудились у полі під час грози і не можем знайти дорогу до Монастирця".

 

Поснідавши молодою картоплею з малосольними огірками, діти знову почали трястись і їх положили у ліжку, до ніг дали грілки з гарячою водою. Відігрівшись, вони заснули і спали міцним сном до полудня. Після обіду втому як корова язиком злизала. Ксенія і Владик рвали черешні, готувались завтра нести їх до Журавна на продаж. На дворі випогодилось, і було знову дуже цікаво рвати черешні. Ксеня і Владик сміялись самі із себе, запевняли бабусю і маму, що більше вони не заблудять.

 

На другий день понесли продавати діти повне відро чорних черешень. Ксеня розповіла по дорозі братикові, що у них в лісі є партизани, які боряться за те, аби Україна була вільною державою, лише тоді тато зможе приїхати додому. А тепер, коли Україна знаходиться під більшовицькою окупацією, його би заарештували відразу і замучили би на смерть. Розмова була настільки цікавою, що не надоїло іти пішки сім кілометрів. Черешні розкупили миттєво, за виручені гроші вирішили нічого не купляти. Треба податки заплатити бабусі, бо можуть забрати корову. Дорогу додому діти пам'ятали добре і швидко прийшли до Монастирця.

 

Легендарна УПА – армія народна

Із самого ранку бабуся Марія із Ксенею наводили порядки в стодолі, бо незабаром почнуться жнива. Меланія з Настею пішли у ліс по гриби, а Владик погнав пасти корови. Бабусина Ласуня і вуйка Семена Калина дружньо трималися разом, тому пасти їх було одне задоволення для хлопчини. Упоравшись в стодолі, Ксеня з бабусею Марією сіли відпочити на порозі хати. "Бабусю, а то правда, що в Монастирецькому лісі є партизани?" – запитала Ксеня. – "Правда, дитино, правда", – відповіла бабуся і продовжила: більшовики довго не втримаються у нас. Як тільки партизанам надійде допомога з інших держав, москалів проженуть. Звідки прийшли, туди і підуть. Україна буде незалежною державою, і тоді ваш тато повернеться сюди до вас, поставити вам красиву хату і будете весело жити в ній". Ксеня почала розпитувати бабусю: "А звідки появилися партизани у нашому лісі?" – "Це наші люди пішли у ліс боронити Україну від окупантів з Німеччини і Росії". – "А які держави допоможуть їм?" – поцікавилась Ксеня.

 

"Багаті держави повинні допомогти, такі як Америка, Англія". –- "А чи це можливо?" – "Можливо. Так в історії людства не раз було, що окупованому народові допомагали визволятися з неволі". – "Дай, Боже, аби так було, – промовила Ксеня з великим оптимізмом у свої 10 років. – "А коли партизани до нас прийдуть? Я так хочу їх побачити". – "Як тільки совєтський гарнізон виїде із села, так вони зразу і прийдуть. До нас в першу чергу прийдуть, бо вони уже знають, що ви приїхали з Казахстану". – "А вони носять із собою зброю?" – перепитала Ксеня. – "Аякже, вони беруть участь у збройних операціях з окупантами, визволяючи наших людей від катів".

 

Того ж дня до настання сутінків гарнізон вибрався із Монастирця. Увечері прийшли партизани. Діти, які бавилися у жмурки біля стодоли Миколи Демківого, припинили гру, ішли привітатися з повстанцями. Ксеня теж пішла на стежку і ввічливо, з російським акцентом сказала: "Добрий вечір". – "А ти звідки приїхала до села?" – спитав молодий чорнявий хлопець високого росту. – "З Казахстану", – відповіла дівчина тремтячим голосом. Від радості, що вона побачила на власні очі визволителя нашого народу. – "А мама твоя де?" – перепитав той же високий чорнявий партизан. – "У хаті готує вечерю", – привітно відповіла Ксеня. "Йдем до вас, – сказав партизан, взяв Ксеню за руку і повів до хати. Привітавшись з Меланією і всією сім'єю, партизан представився: Степан Старов'єцький". За ним, розставивши пости по селу, до хати увійшли "Голуб", "Кіс", "Тур". Жінки швидко поставили на стіл вечерю і попросили повстанців до столу. Вечеряли хлопці недовго, бо мали ще в селі багато справ. Після вечері дуже майстерно виконали ряд українських пісень, заборонених сталінським режимом. Усі повстанці підсміхались, коли Владик розглядав зброю "Голуба". Тоді Василь Судук "Голуб" заложив йому на плечі карабін, і Владик почав марширувати по хаті взад і вперед, промовляючи: раз, два, три, раз, два, три. "Голуб" запитав: "А в кого треба стріляти, синочку?" – "В окупантів", – не зупиняючись, відповів Владик і продовжував: "раз, два, три". "А яких ти знаєш окупантів? – спитав Яків Телька "Кіс"". – "Гітлера і Сталіна".–- "Вірно, молодець", – погладив його по голові Григорій Лесів. На закінчення візиту хлопці встали і виконали Гімн України. Подякувавши за гостинність і запевнивши, що усе буде добре, хлопці вибрались до лісу.

 

Уся челядь полягала спати. Меланія ще довго розмовляла з мамою і сестрою про політичну ситуацію в Галичині, що склалася після закінчення Другої світової війни, про трагедію братовбивчої війни на теренах Західної України. Щоранку, виходячи з приміщень на вулицю, люди передавали з двору в двір неприємні новини, того убили, а того заарештували. І все це окупанти робили вночі. У Монастирці за рік заарештували більше, як тридцятеро людей і посудили їх після нелюдських тортур. Жертвам читали вирок: одним 25 років тюремного ув'язнення, іншим 15 років, а кому 10 років строгого режиму. Політв'язнями більшовицьких ГУЛАГів стали колишні члени молодіжної ОУН "Юнаки", а також всі ті, хто допомагав УПА, яка пішла у підпілля. У лісі повстанці копали криївки. Були криївки для медикаментів, для продуктів, окремі – для повстанців. Опинилися в тюрмі і колишні члени ОУН Іван Брич, Федір Кривцун. Засуджена до 25 років перша дружка Марисі Мудрої, Марія Ломиш. Дружба Михайла Мудрого Петро Гудзоватий загинув в рядах УПА на Волині. Це був визначний діяч ОУН, безстрашний воїн УПА родом із с. Володимирці Жидачівського району із Львівщини. "Цвіт нації знищений "визволителями" зі Сходу", – із сумом говорила Меланія до сестри і мами. – На фронтах совєтсько-німецької війни полягло понад 8 мільйонів українців, – із сумом говорила Меланія

 

Майже всі хлопці з нашого села убиті в Карпатах. Брати Ілько та Василь Кривцуни полягли у Польщі, брати Порціни Василь та Степан теж не вернулись з фронтів війни, як і наш Михайло. І у Григорія Шараневича два сини не вернулись з війни – Василь та Степан. Посиротіли троє дітей Олекси Івасишина, двоє у Василя Колоса, пропав безвісті Василь Лаврись, а його дружина Тетяна виглядала Василя з фронтових доріг до самої смерті. Полягли у Карпатах Іван Мартинів, Михайло Сенькович, Василь Судук і ще багато-багато хлопців із нашого села, – говорила, ридаючи Марія Лаврись до дочки Меланії. Витерши сльози, вона ще розповіла доньці, що на клич Степана Бандери зі зброєю втекли з фронтів і пішли в ліс, створили Українську Повстанську Армію найсвідоміші українці. "З нашого села, – сповістила Марія Лаврись, – це ті хлопці, які сьогодні у нас були на вечері. І ще багато хлопців зробили так як ці, утекли з фронту із зброєю і пішли в УПА, але не витримали випробування на мужність відданість Україні і помільдувалися. Кажуть, що молоде покоління, яке підростає, готує себе до боротьби за волю. Збираються в УПА молоді хлопці із села Василь Магаль, Семен Мазур, Григорій Книш, Іван Шараневич, Семен Лесів. Нехай їм Бог помагає у цій святій боротьбі з окупантами", – промовляла Марія. – "Їх слава не згасне у віках, – схвалила таку ініціативу хлопців-односельчан Меланія, – воля то є найдорожче для українського народу. Треба лише, щоб світ знав нашу історію і нам обов'язково поможуть".

 

"А які дівчата із нашого села сидять у тюрмах", – спішила розповісти доньці Марія. – "І хто ж з дівчат уже скатований червоними терористами?" – поцікавилась Меланія. – "Орися Сокирко, наші сусіди Настя Телька, і її сестра Марія, Марина Шевчук, Софія Гризак, Ксеня Романів, Марія Ломиш, Марія Колос, Меланія Кулик (Барткова), Меланія Судук, – перечисляла сестра Настуня і не втрималась, послала прокляття окупаційній владі. "Безбожники прокляті присунули до нас на Україну, все українське топчуть. Стоптали наші святі могили, де спочивають Січові стрільці – герої України, тепер топчуть живцем цвіт нації", – з гнівом закінчила Настуня.

 

У страхіттях пройшло літо. Закінчились жнива. Людей не переставали арештовувати. Після Главосіки (релігійне свято) почали копати картоплю. Вся родина Лаврисів зібралась до Орини невістки Марії Лаврись. Син Марії Іван ще не повернувся з Уралу, куди направили багато наших односельчан москалі кувати зброю на військові заводи для фронту. Орина лишилася з трьома дітьми. Добре, що свекри виручали конем і самі допомагали. А Іван писав листи з Уралу, що працюють по 16-18 годин на добу. Перерву для обіду давали лише одну годину. Влітку збирали в лісі гриби, пекли їх на вогні, і обідали. Закушували ягодами. А взимку в обідню годину ішли в ліс, збирали шишки із сосен і гризли, кору з дерев жували, і масово умирали від такого "веселого" життя. Померли з Монастирця Гнат Джус, Антін Стехнович, а Федір Гишпель, Іван Лаврись опухали з голоду. Місцеві жителі не дали їм померти, а допомогли повернутись в Україну в рідні сім'ї, до своїх дітей. Копали люди картоплю і обговорювали самі сумні новини. Гарнізонники шниряють по лісах, виловлюючи хлопців-повстанців, а в тюрмах піддають тортурам дівчат, жінок, чоловіків.

 

У жовтні мужньо загинув повстанець з Монастирця Степан Старов'єцький. Коли Войнилівський гарнізон оточив Монастирецький ліс від Вигоди аж до Горіділового (Горіділов – поле під лісом), повстанці попали в оточення недалеко від криївок з боєприпасами і медикаментами. Щоб не погинули усі повстанці з криївки "Голуба" (Судука ), Степан Старов'єцький вистрілив у бік гарнізонників і викликав вогонь на себе. Тяжко поранений, він упав на Козаковій сіножаті, де облавники ще й затравили його гончими собаками. Тіло повстанця, як і завжди, гарнізонники забрали із собою і невідомо куди діли. Батьків Степана і сестру виселили до Сибіру, а в їх хаті зробили молочарню для горішнього кінця. І понині тужить за повстанцем у лузі червона калина, плачуть чистими росами ранкові трави, сумно співають пташки над розваленими криївками, що обросли стрункими берізками та вічно зеленими соснами. А СРСР – держава поневолених народів – продовжувала проводити нечувані досі за своєю жорстокістю порядки – фізичну розправу над нескореними галичанами.

 

Коли викопали картоплю, зайнялися льоном. Сушили його Меланія з мамою під берегом у сушарні, яка знаходилася над самим потічком. Потім льон терли на терлицях. Ця дуже тонка робота виконувалась жінками вручну. Після тертя його вичісували і одержували повісмо (вищий сорт) і клоччя (нижчий сорт). Восени починали прясти повісмо. З веретена його перегортали у клубки, а з клубків перекручували на самотічці і лише тоді снували. Така пряжа була готова до ткання. У хаті закладався верстат, і вуйко Семен приступав ткати полотно. У селі десь кожний десятий ґазда умів ткати. Шістнадцятку і чотирнадцятку найтонші нитки ткали на одяг, на пошевки для подушок. З клоччя плели шнурки, ткали його теж на мішки, вибілювали і верети (верета - простиня), шили. У Пилипівку (Пипипівка - піст перед Різдвом), жінки приходили до Меланії на вечорниці. Пряли і колядували повідомляли усі новини села. Марія Колос, Текля Мостова, Ганна Марчук, Орина Лаврись, були бажаними жіночками в хаті Марії Лаврись. Усі вдовиці. Василь Колос не повернувся з війни, Теклі Мостової чоловік помер, коли двоє дітей були ще дошкільного віку.

 

Семен Марчук заарештований у 1940 році, догадуются, що може, закатований у Дрогобицькій тюрмі в кінці червня 1941 року. Іван Лаврись не повернувся ще з Уралу, де працює на військовому заводі. Молодички, як і господиня Меланія Кулик, любили життя, були закохані в нього. Тяжко працювали, виховували дітей, турбувалися про старих батьків. А тепер, у Пилипівку, радилися як би їм справити Андрія. 13 грудня Святого Андрія Первозванного. Стародавня християнська мудрість повідомляє, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому цар-городі, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці, в Києві. Хоч Андрій Первозванний християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього свята мають стародавній, дохристиянський характер. Угадування майбутньої долі, ворожіння. Від цього свята віє чарівною староукраїнською стихією. У галицькому селі Монастирці в цю ніч дівчата ворожать, чи вийдуть в цьому році заміж, за кого вийдуть. Хлопці приходять з горілкою, дівчата запрошують їх до столу, забавляються: жартують, колядують, ворожать.

 

13 грудня 1946 року у Меланії Кулик зібралися жіночки відсвяткувати Андрія. Цілий день готувалися, на вечерю були запрошені повстанці з лісу. Сестри повстанця Якова Тельки Євдокія та Орина пряли від самого ранку у хаті Меланії, з нетерпінням чекали вечора, щоб зустрітись із братом. Провідала Меланію вдень і Настя Судук дружина повстанця Василя Судука. Брат Меланії Семен Лаврись ще зранку запряг коня і відправився до лісу нарубати дров, а одночасно і наробити по снігу слідів, аби могли повстанці вибратися із криївки і прийти до села. Цілу добу безперестанку валив сніг, а на ранок припинилися опади. Уже було далеко за полудень, а Семен з лісу ще не повернувся. Усі затривожились, час від часу виходили на дорогу виглядати Семена. Лише пізно увечері прибув він додому. Випряг коня, дав йому у стайні сіна, напоїв і ледве приплівся до хати втомлений, розбитий горем. Вкляк на коліна перед образами, помолився і ледве вимовив: – "Хлопці з лісу уже ніколи не прийдуть, вони загинули на моїх очах". Уся челядь вклякла перед образами, молилися і плакали.

 

Потім посідали на лавці і ще довго говорили про повстанців. Семен розповідав, як загинули наші земляки-захисники. "Криївка знаходилась на Муриновій сіножаті, – розпочав він змученим голосом. – На горбочку вона викопана, а внизу біжить лісовий струмочок. Звечора хлопці вийшли помитися до струмочка, і набрали з собою води, а коли зайшли у криївку, снігопад припинився. Сліди залишились неприкритими, це і привело Войнилівський гарнізон до криївки". – "А хто ж доніс Войнилівському гарнізону з іншої Івано-Франківської області про сліди?" – запитали в один голос жіночки. – "Пройде час, почуємо, – відповів Семен. – Я гадаю, що шило із мішка вилізе". – "І я так собі думаю, – сказала Орина, сестра Якова, що загинув у криївці. – Якась підлота знайшлася з поміж українців, яку не можна вважати навіть людиною. "Розповідай, Семене, далі, як там було, – запропонувала, витираючи сльози, молодша сестра Якова Євдокія. "Вороги обступили криївку, це я вже був у лісі і Михайло Романів, – сказав Семен, тричі вигукнули: "Бандіти здавайтесь, ви окружени!" Після третього приказу ворогів ми почули з криївки "Ще не вмерла Україна". Виконавши Гімн України, хлопці підірвались гранатами.

 

Витягувати тіла хлопців заставили мене. Словами не можна передати, що я побачив у криївці. Понівечені хлопці ще були теплі, а на очах у них блищали сльози. Я повитягав хлопців і побачив, що до криївки гарнізонники привели наших односельчан, які були в цей час у лісі, Сидора Судука, та Семена Івасишина. На запитання ворогів, чи впізнаємо бандеровцев, ми усі похитали заперечливо головами. Тоді вороги звеліли класти тіла на сани і везти в Довгу Войнилівську – перше село за лісом, з якого починається Івано-Франківщина. І повезли ми Василя Судука, Якова Тельку, Григорія Лесіва, Дмитра Ольшанецького, в Довгу Войнилівську. Вічная пам'ять і слава героям України!"

 

На другий день вислали Луку Колоса подивитися, щось дізнатися про хлопців. П'ятнадцять кілометрів пішки подолав він, викарабкуючись із кучугурів снігу, поки добрався до Войнилова. Тіла хлопців були приперті до стін НКВД. Лука впізнав своїх родичів, земляків, але навіть не зупинився ні на хвилинку і голови не повернув в сторону НКВД. Іншою дорогою повернувся додому. Через 12 років п. Ксеня працювала вчителькою у Войнилівському районі. На конференції вона зговорилася з панею Зеленчук, яка їй розповіла, що їх похоронили на єврейському цвинтарі, але могил на них не висипали. "А скільки їх – цвіту України полягло за волю так, як і в Монастирецькій криївці, – сумно говорила п. Зеленчук.

 

Пам'ять свідків

Між Бібркою і Львовом потопає в зелені лісових гаїв село Гринів. На вершині гори повстанці збудували криївку крайового проводу, провідником був "Мирон" Ярослав Дякун, вчитель із с. Дев'ятники Жидачівського району, полковник, провідник служби безпеки УПА. Перебуваючи у повстанській армії на Лемківщині, за активну участь у боях з окупантами нагороджений орденом "Срібний хрест". Заступником "Мирона" був "Степан" Богдан Прокопів із села Дуліби Жидачівського району. Членами крайового проводу були "Сталевий" Михайло Ковалик, "Довбич" Василь Сохан – вихідці із села Гриніва, "Зеник" з Івано-Франківщини, син священика, "Філько" член проводу СБ Прикарпатського краю.

 

9 листопада 1948 року енкаведисти оточили гору. У криївці знаходились повстанці. Довго шукали вхід до неї. Нарешті, сексот показав вхід. Почався бій, "Мирон" дає команду знищити друкарську машину, радіоприймач, фотоапарат, документи. Виконавши Гімн України, хлопці підірвались гранатами. Геройською смертю загинув провід "Мирона" – п'ять чоловік.

 

Семен Пиріг, політв'язень із селища міського типу Гніздичева, згадує: – "Нелегким був шлях борців за волю України. 1946 року у Львові з пересильного пункту вибрали 200 чоловік ув'язнених. Це були молоді хлопці і дівчата. Їх повинні везти на крайню північ Красноярського краю у Норильськ. Всі вони були засуджені за участь в УПА на 10-15 років тюремного ув'язнення. Чекали на них 70 вагонів з двома поверхами та з паровозами спереду і ззаду. Дехто з рідних довідався, що їх дітей мають вивозити на крайню північ і з нетерпінням чекали зустрічі, щоб ще раз побачити своїх рідненьких. Може, це вже буде остання зустріч. Виводили ув'язнених групами по 100 чоловік. Молоденькі дівчата ішли у вишиваних блузах і корсетах. Хлопці були теж одягнені, в чому їх взяли з дому. Охороняли їх конвої із собаками. Коли батьки пізнавали своїх дітей, вони рвались до них, але конвоїри відганяли їх вівчарками. Ніхто не зміг підійти близько. Люди кричали, ридали, собаки гавкали.

 

Везли отих засуджених 12 діб до Красноярська, а потім пересадили в баржі і пароплавом везли до Норильська рікою Єнісей ще 5 діб. Годували сухарями і тюлькою. Дуже часто забували дати попити води. Хто не був здоровий, той у дорозі помер. А скільки їх загинуло від тяжких каторжних робіт.

 

Розмовляючи із Яковом Німком про рух опору на західноукраїнських землях формувань ОУН-УПА, Ксеня почула дуже цікаву інформацію про сотню "Хмари" з Буковини, що побувала у с. Монастирець. "Вояки ОУН-УПА, – розповідав Яків Німко, – свободу та державну незалежність ставили вище за своє особисте життя. Славнозвісна сотня "Хмари" з Буковини перейшла в Галичину, побувала й на Жидачивщині. 21 листопада 1946 року відбувся Монастирецький бій. В народному домі Монастирця проводилось віче, повстанці сотні "Хмари" закликали селян до непокори комуністичним терористам та чинити протистояння організації колгоспів.

 

Війська НКВД почали наступати на село з трьох сторін. По тривозі підняли три великі гарнізони Журавнівський, Войнилівський та Калуський Станіславської області. Сотенний дав наказ із села відступати в ліс. Там було остаточно розгромлено ці гарнізони. До Журавна було відправлено одну вантажну машину і три вози вбитих радянських облавників, прикритих брезентом. Із сотні "Хмари" було поранено одного повстанця. Маючи великі запаси зброї та харчів, сотня "Хмари" ще довго воювала в Карпатах. Всі запаси сотні хоронилися в горах у спецбункерах. Сам сотенний своїм прикладом підіймав бойовий дух підлеглих йому повстанців. Його дружина дочка Петра Гасюка була в сотні "Хмари" кулеметницею. Вона впала геройською смертю на полі бою у 50-ті роки минулого століття".

 

Ще про один бій у Монастирецькому лісі згадують односельчани. Судук Ганна Сидорівна була школяркою молодших класів. Дуже ранесенько вона вигнала своїх корів на сіножать. Корови паслися, а вона збирала лісові квіти і гриби. Раптом побачила, що до неї прямують військові. Розгледівши їх, переконалась, що це наші, воїни УПА. Один із них підійшов до дівчинки і спитав, з ким вона вигнала пасти худобу. Почувши, що сама, він їй запропонував допомогти вигнати корів із лісу на гостинець, а там нехай вона гонить їх на пасовисько. Коли вони виганяли з лісу худобу, військовий спитав, як її звати, чия вона донька. На гостинці ввічливо попросив, щоб про їхню зустріч ніхто нічого не знав. Ганя пообіцяла, що не скаже нікому і погнала худобу на пасовисько. Ще й години не минуло, як з лісу роздалися постріли, чути було кулеметний стріл, вибухи гранат. Діти-пастухи переляканими очима дивились одне на одного, Ганя Судук пояснила: "Нам нічого не загрожує, то в лісі зустрілися наші з облавниками.

 

"А ти звідки знаєш?" – запитав Василь Івасишин. "Не важко догадатися. Стріл доноситься не з Козакової, а десь з Пилипишиних, Муринових сіножатей". – "Давайте послухаємо нашого командира і нікуди не будемо переганяти худобу", – вирішив Василь Лаврись. Діти причаїлись під берегом, ніхто не рухався, аж поки не припинилася стрілянина. Коли пастухи пригнали худобу на полуднє, усі в селі говорили про Монастирецький бій. З нашої сторони жертв не було. До Журавна гарнізонники повезли на возі трупи, прикриті брезентом. Комуністичному терору не було меж. Вороги глумилися і збиткувалися над нескореними галичанами. Палкі поборники побудови Української незалежної держави мужньо стали на захист тих, кого мордували в енкаведистських катівнях, депортували до Казахстану та Сибіру. Навіки будуть вписані в історію України їх імена.

 

Іван Габрусевич – син священика Северина Габрусевича із села Вільхівці на Перемишлянщині. Він став сподвижником Євгена Коновальця та Степана Бандери, одним із засновників політичної програми ОУН, був організатором молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні. У 1941 році він був серед організаторів проголошення акту про відновлення української державності, активним діячем уряду Ярослава Стецька. Івана Габрусевича заарештувало гестапо і ув'язнило у концтаборі Заксенгаузен, де він і загинув у 1944 році.

 

За нашу незалежність віддали життя ще три сини отця Габрусевича. Антін загинув у лавах Січових стрільців, Михайла розстріляли фашисти в Бабиному яру в Києві, Володимира замордували в енкаведистських катівнях. У засланні загинув і отець Северин Габрусевич, якого депортували в Сибір разом з трьома доньками.

 

Не щадили кати червоні навіть інвалідів Другої Світової війни. Політв'язнями більшовицьких тюрем із с. Монастирець Жидачівського району стали Іван Любезний (повернувся з війни без правої руки), 10 років томився в Мордовських таборах разом з кардиналом Йосифом Сліпим. Григорій Німко (повернувся з війни без ока) засуджений на 10 років, покарання відбував у Караганді в Казахстані. 17 січня 1946 року Орися Сокирко, якій виповнилося 19 років, пішла щедрувати на церкву, це був другий Святий вечір. Коли вона прийшла додому і заснула міцним дівочим сном, страшний гуркіт у вікна і двері підняв на ноги всю челядь. У Сокирків було восьмеро дітей. Перелякані батьки Михайло і Анна Сокирко відчинили сінешні двері, до хати полинули російські матюки, а за ними тупцювали по вимащеній жовтою глиною долівці (долівка - земля у хаті) енкаведисти. Наказали Орисі піднятися з постелі і швидко одягнутись. Батько почав заступатися за доньку. Йому приклали до грудей автомат і погрожували розстріляти, якщо не затихне.

 

Орися одяглася і заспокоювала батьків. Вона швидко натягла на себе все, що було під руками: блузку з вишитим тризубом синьо-жовтими нитками, нову спідницю, жакет. Мама наклала у кишені в жакеті і куртці домашніх пряників. Енкаведист закричав: "Сука, бл..., руки назад і впєрьод шагом марш!" Ніч була місячна, тиха, під ногами поскрипував морозний сніжок. Орися ішла по рідній стежині і думала про те, що на довгі роки вона залишить своїх батьків і рідне село. Після слідства і вироку (одержала 10 років суворого режиму). У сирих, холодних бараках Воркути пройшла її молодість. На півночі тундри у складних кліматичних умовах вона тяжко працювала, возила саньми міндобрива на поля, у лісі заготовляла підпори для шахт, на Великдень шуфлею розчищала сніг для парників. Разом з нею трудилася Меланія Михайлівна Судук-Романів, якій також устелили дорогу терням окупанти.

 

Вчительську роботу довелось дівчині замінити на працю з шуфлею, сокирою, лопатою. Щодня слухати російські блатні словечка. Всіх галичанок вони охрестили словом "бандерівка". А бандерівки збудували там цегельні заводи №1, №2 і тяжко працювали на них. Політкаторжники не втрачали надії, що повернуться на рідну землю, де цвітуть навесні сади, співають солов'ї, рахують людям роки зозулі, а в хатні віконечка так ласкаво світить сонце. Каторжники молились, співали українські пісні, складали їх і говорили: "Велика честь – боротися і страждати за Україну".

 

Краєзнавець В. Лаба через провід ОУН повідомив цілому світові, що діялось на Жидачивщині в 1946 році. Ось про що писав він у журналі "Ідея і чин" № 10, 1946 рік: 5 січня 1946 року відділ "Дзвони" провів короткий бій з НКВД у Сулятичах і без власних втрат знищив 10 чоловік противника. 14 січня відділ "Летуни" під командою сотенного мав короткі бої з НКВД у Крехові та Новому селі, без власних втрат знищили 6 і поранили 20 чоловік. 30 січня 300 енкаведистів наскочили на табір відділу "Сурмачі" між селами Бориничі та Ілів. Протягом півторагодинного бою повстанці відбили три наступи і відступили. Ворог втратив 40 чоловік вбитими, повстанці одного. 8 січня в Межиріччі НКВД заскочили в хаті станичного "Сулиму". Він убив двох ворогів і сам застрелився. 13 січня в Пчанах енкаведисти знайшли криївку, де були "Карпо" "Сивий", "Карий", "Веселий", "Ворона", "Голуб", "Летун", всі з Пчан і Волі Гніздичівської. Оточені знищили всі документи і гроші, які мали, самі підірвалися гранатами. Селяни їх поховали, та енкаведисти витягнули трупи з могил. Навесні з почестями перенесли тіла на цвинтар.

 

21 січня в Тейсарові енкаведисти оточили хату, де квартирували станичний "Сосна" та стрілець УПА. У завзятому бої повстанці здобули ворожий кулемет і автомат ППС. Билися з 8-ої до 14-ої години. Біля 14 години на допомогу НКВД прийшли гарнізони з інших сіл і танкетка з Миколаєва. Загорілась хата, і повстанці змушені були її покинути. Ворожі кулі прошили їх на віддалі біля одного кілометра від хати. В бою впало 17 більшовиків. 24 січня в Млиниськах оточений більшовиками стрілець "Ворона". Вистрілявши всі набої, вскочив між енкаведистів з гранатою. Ті думали, що він здається, схопили "Ворону". В результаті вибуху загинув лейтенант і 2 солдати. 6 лютого в Монастирці енкаведисти заарештували жінок Теклю Німко, Настю Бегей, Розалію Шевчук (з потока). На допиті їх роздягали до гола і били дротами. 11 лютого в Лискові НКВД арештували 6 селян, в тому числі демобілізованих з армії. Їх вивели під ліс біля Дубравки і розстріляли.

 

В лютому 1946 року в Голишеві попав на енкаведистську засідку стрілець "Микита". В бою убив 6 енкаведистів, в тому числі брата провокатора і сам загинув. Розлючений за смерть брата провокатор вистріляв 12 родин (дітей, жінок, старих людей). З березня у Володимирцях енкаведисти знайшли у полі криївку. У ній пострілялись оточені повстанці "Кмін", "Рудий", "Пелехатий', "Свист". 16 березня в лісі села Заболотівці, прийнявши бій з більшовиками, виконавши Гімн України, пострілялись оточені "Кавка", "Лис", "Лисенко", "Влодко". Їх тіла більшовики виставили для впізнання в с. Жировій. 25 березня в Гніздичеві застрелився оточений більшовиками "Скиба". Перед тим знищив всі організаційні речі, архів та друкарську машину. 21 травня на полі в Гніздичеві енкаведисти знайшли криївку, в якій були "Вихор", "Шрам", "Лесів" та "Зірка". Почалася перестрілка. Її почули "Блакитний", "Тарка", "Крига" і "Одарка", які були в іншій криївці і вдарили в тил більшовикам. Вбили 7 чоловік і почали відступати. Але енкаведисти отримали допомогу і оточили повстанців. Всі повстанці впали в бою.

 

В січні 1946 року в Новому селі енкаведисти зґвалтували 84-річну Настю Кухар. Одночасно арештували її доньку Катерину Кушнір, яку по-звірячому катували. В рот пхали залізо, кололи штиками в живіт, підвішували за волосся. 4 травня в Голишеві більшовики відкрили кулеметний вогонь по жінках, які паромом переправлялися через Дністер. 8 червня в Старому селі НКВД прив'язали коневі до хвоста труп стрільця "Василька" і так волочили його по селі. Стрілець розірвав себе гранатою, щоб не попасти живим в руки ворога.

 

Меланія Кулик з болем в серці сприймала цю трагічну ситуацію в Галичині, і все таки вона добре розуміла, що кістяком ОУН і славних героїв УПА є переважно сільські хлопці та дівчата, учні середніх шкіл, студентство та частина інтелігенції, люди з високою національною свідомістю і твердим прагненням здобути незалежну Україну. Ця віра у світле майбутнє України породжувала серед галичан героїзм. Тому Меланія сподівалась, що не дарма вона з чоловіком Іваном стали жертвами сталінізму. Лишилась вона з двома діточками без кола і без двора. Але справа, за яку пролито так багато крові, восторжествує, Україна стане вільною державою і ті, хто вистраждав за цю високу ідею, будуть шановними людьми цієї держави. У кривавій бойні все сильнішою ставала любов до України, яка переросла у віру: "Бог і Україна понад усе". Ця віра породжує масовий героїзм.

 

Галичина не стала на коліна

Яків Німко та Федір Василів вихідні дні проводили разом, переважно в лісі. Збирали гриби, лікарські рослини, насолоджувались красою Прикарпатського краю, його цілющими джерелами. Хлопці мріяли стати вчителями, радилися, куди везти документи для вступу в педагогічний вуз. Вирішили одночасно до Дрогобича. Якова цікавила історія, їй він і вирішив присвятити все своє життя. З історії він був переможцем шкільних олімпіад, і вчителі Журавнівської середньої школи, де він здобував середню освіту, вважали його першим і найсильнішим істориком серед випускників. Вступні екзамени до вузу склав Яків успішно і пройшов по конкурсу, набравши відповідну кількість балів.

Федір Василів – круглий сирота не мав можливості стаціонарно вчитися. Директор школи видав йому направлення на учительські курси, по закінченні яких присвоювалась кваліфікація вчителя початкових класів і української мови та літератури. Після закінчення курсів працював у Крехівській початковій школі разом з односельчанкою Стефою Івасишин. Уже на першому році педагогічної праці пережив трагедію разом із своїм народом: більшовики на очах у цілого села повісили повстанця УПА, на самому переді перед народом стояла його мама, як уособлення страждальної матері – Галичини. Громада Крехова дуже поважала Федора як вчителя і як справжнього українця. Та викликали його до Журавна, який тоді був районним центром, там видали йому наказ про переведення на педагогічну працю в Зарічненську семилітню школу. Як вчитель за покликанням, Федір з перших же днів завоював авторитет і в учнів, і в їх батьків.

 

Яків Німко навчався на історичному факультеті на "відмінно", але більшовицькій тоталітарній системі історики Галичини не підходили, на цю посаду у них були свої люди. Брата Якова Німка Григорія, який повернувся з війни без ока, заарештували. Довго катували у Журавнівській, Стрийській та Дрогобицькій тюрмах. Нарешті засудили на 10 років строгого режиму як "ізмєнніка родіни" і відправили до Казахстану, де в тюрмі відбував покарання. Увечері під хатою енкаведисти розстріляли їх батька Йосифа Німка. Мама померла. Брат Іван загинув на фронті. Невістку Теклю дуже побили у тюрмі. Якова ж щоденно з лекцій викликали кагебісти на допити, погрожували і його засудити разом з братом Григорієм. Відміннику навчання історичного факультету, Якову нічого іншого не залишалось, як покинути навчання. Так він і зробив. Влаштувався у своєму районі на посаду вчителя у Старосільській початковій школі.

 

Незабаром його призвали в ряди радянської армії. Три роки служив у Грузії. Повернувшись з армії в рідне село, дізнався про жорстокий терор над молоддю села і всієї Галичини. Шкільна його симпатія Ганна Брич, яка працювала вчителькою, загинула у криївці разом з воїнами УПА. Тіло Гані разом з трьома повстанцями бачила її вірна подруга Стефа Івасишин на Івано-Франківщині. Василь Магаль загинув геройською смертю в УПА. Відбуває покарання у Мордовії разом з односельчанином Олексою Стехновичем Федір Василів, засудили його на 10 років тюремного режиму і 10 років заслання у Казахстані.

 

Перестав мріяти Яків про професію вчителя історії. Пішов працювати до Подорожненського кар'єру, де добував сірку, яку вивозили до Сибіру і там висипали на купи. Вечорами писав Яків про нескорених галичан, так як ще живі залишились у пам'яті односельчани повстанці. – "Це були лицарі грізні", – з гордістю відзивався він про Якова Тельку, Степана Старов'єцького, Василя Судука, Івана Шараневича, та всіх інших, хто свою долю зв'язав з УПА. Яків Німко молився за Україну і легендарну Українську Повстанську Армію. Він розповідав людям, що у нього з пам'яті не сходять слова великого Шевченка "Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись". Бог і Україна – це єдине і найголовніше у житті Якова. Україну, сплюндровану катами Москви, він не покидав, а Бог у його серці – це вогонь любові до життя, до знищеної неньки-України.

 

Яків постійно ходив до церкви, був її жертводавцем. Він твердив, що Бог – це єдине, що не можуть відібрати у нього окупанти. Щиро молився він за волю України. Твердо вірив, що Бог всемогутній і милосердний. Правда повинна перемогти кривду, Україна повинна стати незалежною державою. "А щоб це збулось", – говорив він, – українці мають жити дружньо, бо в єдності – сила народу". В молоді роки захоплювався Яків особистістю Степана Бандери, який мав лицарську вдачу, вмів бачити далеко вперед. Більшість бандерівців були греко-католиками, але і вони стояли на позиції, що в Україні має бути єдина помісна церква на чолі з патріархом.

 

Недалеко від Луцька ОУН переховувала у криївці сім православних священиків. З Монастирця священик Павло Кручок працював у Караганді, так "винагородили" його червоні окупанти за причетність до ОУН, за те, що він греко-католицький священик. А які проповіді виголошував він у церкві! Талант, якому рівних немає на землі.

 

Та не один лише священик покараний сталіністами. Глибокий драматизм долі Монастирецького учителя Миколи Олексійовича Шараневича. Старші люди села і понині згадують його добрі справи. Сотник Січових стрільців, великий український патріот, видатний політичний діяч, політв'язень більшовицьких ГУЛАГів, засуджений московським тоталітарним режимом на 25 років. Микола Шараневич – це людина, яка усе своє життя присвятила Україні та українському народові. Суворі випробовування випали на його долю та долю його сім'ї.

 

Заарештували Миколу Олексійовича у серпні 1944 року, коли він був у Журавні на вчительській конференції. Тортурам піддавали у Дрогобичі, покарання відбував у Воркуті. На вівтар незалежності України поклав своє життя зовсім юний старший син Миколи Іван "Василько". Коли тата заарештували, Іван пішов в УПА. Шість років в УПА загартували Івана як мужнього і сміливого воїна. Він брав участь в бойових походах разом з маминими братами Галатинами, із села Новошина. Старший Галатин – "Зимний" був старшим боївки. У його криївці склав присягу на вірність Україні 16 річний Іван Шараневич. Мама благала Івана зголоситися, щоб лише таким чином зберегти життя. Та Іван відповідав своїй мамі: – "Зрада – гірше, ніж смерть за свій народ. Україна для мене понад усе. Вірю, що вона стане вільною державою. І тоді борців за волю визнають, як героїв".

 

Юстину Шараневич із сином Олександром та донькою Катериною вивезли у Красноярський край. Іван загинув у криївці геройською смертю, як і його товариші-повстанці з боївки "Зимного". Ксенія Кулик була тоді ученицею 7 класу. У шкільних справах вона пішла до своєї подруги Гані Судук і стала свідком великої трагедії. Старша сестра Гані вчителька Меланія Сидорівна щойно повернулась із Журавна, куди ходила, щоб упізнати тіло свого двоюрідного брата Івана Шараневича. Шкільний комсорг Василь Андрійович Трухан, прибувши з райцентру, розповів в учительській, що вчора убили чотирьох бандерівців, їхні тіла приперті до стіни НКВД. Серце Меланії Сидорівни вискакувало з грудей – серед убитих, напевно, є Іван. Тому після уроків вона помчалась пішки до Журавна.

 

Через дві години змучена, прибита горем, заплакана повернулась вона додому і ледве змогла знайти в собі сили, щоб розповісти: "Серед убитих є Іван вуйка Миколи. Тіло його настільки понівечено, що не впізнала б ні за що, якби не безрукавка, подарована мною Іванові, щоб не простудився в зимову пору в криївці або в бойових походах".

 

Ця подія зворушила серце Ксенії. – "Як окупанти нищать цвіт нації України. І лише за те, що народ прагне незалежності". Треба виразити протест московським зайдам. Хоч підпільно, але нехай вони розуміють, що галичани нескорені у боротьбі, за волю своєї держави. І Ксеня скликає до своєї хати однокласників. Розповіла їм про те, що вона почула від Меланії Сидорівни і закінчила словами: – "Друзі! Ми повинні зреагувати на смерть Івана Шараневича акцією протесту". – "А чи не буде це загрожувати нам арештом?" – з таким запитанням звернулась однокласниця Оля Антонів. "Ми це зробимо конспіративно, але якщо хтось з межи нас виявиться зрадником, то, звичайно, будемо наказані "старшим братом", – пояснила Ксеня. – "А у якій формі проявиться ця конспірація?" – одночасно спитали декілька однокласників. – "Напишемо листівки, підпишемось так, як ми сьогодні вирішимо назвати нашу підпільну організацію. – "Я вношу пропозицію від усіх наших однокласників назвати організацію "Молода гвардія України". – Звернулась від імені дівчат однокласниць Ганя Стехнович. – "А тому, – відповів Володимир Лаврись, – щоб окупанти зрозуміли є і серед українців патріоти, які бажають жити у вільній державі, а не лише росіяни"

 

- "Зрозуміло!" – вигукнули дівчата, – "погоджуємось", сказала Павліна Порціна. – "Є пропозиція назвати нашу підпільну організацію "Молода гвардія України", – сповістила Ксеня. – "Які ще пропозиції будуть? Немає інших пропозицій?"– - "Хто за те, щоб підпільна молодіжна організація називалася "Молода гвардія України"?–- Одноголосно. Вітаю "Молоду гвардію України", бажаю усім членам цієї організації натхнення у підпільній роботі", – сказала Ксеня і запропонувала: "Складемо зміст листівки. На перший раз дуже короткий". "Ні! московській комуні! Слава самостійній Україні!" В один голос вигукнули дівчата. – "Дуже влучно", підтримали в один голос хлопці. "Секретарем буде Павліна Порціна. Хто за таку кандидатуру, прошу голосувати", – вела збори Ксенія. – Одноголосно. Вітаю тебе, Павліно, з дуже відповідальним дору–ченням. "Хто у нас найобдарованіший художник, той повинен писати листівку друкованими буквами", – оголосила Ксеня.

 

Володимир Лаврись – внесли пропозицію дівчата Текля Лаврись і Ганя Стехнович. "Хто за те, щоб Володимир Лаврись був художнім працівником?" – звернулась до організації Ксеня. – "Одноголосно. Вітаю Володимира з дуже солідним дорученням".

 

Виготовивши листівки, "Молода гвардія України" відправилась до чотирьох лип приклеювати їх. Чотири липи край села дуже старі дерева. Серед них красувався кам'яний хрест з Пречистою Дівою Марією, яка тримала на руках свого і Божого сина Ісуса Христа – спасителя всіх християн. Новим господарям України – більшовикам захотілось знести всі культові пам'ятники. Почали вони із хрестів. Знесли хрести, але односельчани тайком уночі відвезли їх на старий цвинтар. На постаменті пам'ятника, який не додумались варвари розвалити, дівчатка і хлопчики приклеїли листівку. Цілий тиждень читали люди листівку, хвалили підпільників за мужність. Та коли хтось доніс Кравцю, він один без свідків пішов до чотирьох лип і зірвав листівку. Ішов час підпільники чекали, що будуть їх викликати, але дільничний Кравець, очевидно, нікому не показав листівки – беріг свою честь як представника радянської міліції.

 

Учні 50-х рр. XX століття

Скінчився навчальний рік. Під час літніх канікул учні допомагали батькам поратись у сільському господарстві, ходили з мамами на колгоспні ділянки просапувати буряки, пасли корів, заготовляли на зиму дрова, в час жнив працювали на колгоспному току по очистці та відправці на держзакупку зерна.

 

Одного дня Меланія Ксеню не брала із собою на ділянку, а залишила вдома полоти грядочки з яриною. Швидко упоравшись з роботою, Ксеня помила руки і сіла на латі, що відгороджувала сад від подвір'я. Тут до неї приходило натхнення, і вона писала вірші. Занурена у тяжкі думи, мріяла про кращі часи, коли українець, нарешті, буде вільний на своїй землі і жити буде в достатку. Не зчулася, як до неї підійшла її шкільна подруга Ганя Судук. Ганя була дівчина вродлива. Дві чорні довгі коси спадали по її плечах. Чорні брови та довгі вії ніби вималювані природою на її тендітному обличчі. Зелені очі придавали дівчині незвичайної краси. Росту вона вище середнього, любила жарти, дотепи, захоплювалась танцями. Ганя прийшла до Ксені із книгою "Веселка". "Ксеню, я знаю, що ти любиш книги про війну. Прочитай цю книгу. В ній розповідається, як нищили німці людей під час німецько-фашистської окупації".

 

"Так. Я дуже цікавлюсь, як жили українці під час окупаційних режимів у роки Другої Світової війни. Ти пам'ятаєш добре війну. Розкажи мені якийсь цікавий епізод з часів війни", – звернулась Ксеня до подруги. "Пам'ятаю, ще й як пам'ятаю. Окупант він і є окупант, терорист, інакше його не назвеш. Я тобі розповім, як перед відходом один німець у старого Гнатка побив довгою палицею усіх курей. Повідрубував їм голови, обскубав, обсмалив і зварив їх. Під хатою у Гнатка довкола ковбиці (ковбиця - відрізаний кусок дерева), усілось багато німців смакувати кури. Вмить снаряд як бабахне і прямо на німців. Їх руки, ноги, злетіли вверх, спинились на гілках яблунь, груш, черешень, що росли у Гнатковому саду. Ще такого дива за час військових дій у селі не було. Зібрались Гнаткові сусіди, позбирали останки людських тіл і похоронили німців у Хоминовій поточині. Так вони там і донині спочивають.

 

- Програли німці війну, похитала головою Ксеня і взяла з Ганиних рук книгу. Дуже сподобались Ксені нові босоніжки Гані. Полотняні вони були, вифарбувані у блакитний колір. Дуже прикрасили дівчину. Ксеня не мала ніякого святкового взуття і її горло стиснули сльози. Вона старалася не плакати, лише спитала: – "Маєш нові босоніжки? Як тобі добре, що твій тато при всіх трьох окупаційних режимах – польському, німецькому і радянському був ґаздою, дбав про свою сім'ю. А мій – громадський і політичний діяч, постелив нам дорогу до Казахстану, щоб там померли від голоду і холоду "врагі совєтського народа". Чи довго ще нам той хрест нести? – з гнівом вимовила Ксеня, і це ще більше підкреслило її азіатський вираз обличчя. "Пам'ятаю я твого тата, як був у селі при німцях. Такий інтелігентний мужчина. Ходив у капелюсі, модному шкіряному плащі. Всі зуби мав золоті. Дуже любив дітей, не пройшов, щоб не взяв на руки дитину, не підкинув, не пожартував, ще й цукерками пригощав, як мав у кишені. А на закінчення казав: – "І у мене були діти, а чи живуть вони – не знаю" – Живуть, вуйку Іване, і обов'язково повернуться на Україну" – заспокоювала я його. – Не забував він вас ні на хвилину"

 

Попрощавшись, Ганя пішла додому, а Ксеня з книжкою пішла у сад. Пройшовши мимо черешень і винної яблуні, гілки якої повгинались до землі від урожаю, Ксеня зупинилась біля старої грушки Тут починалася долина, вся усіяна польовими квітами. Запахи терпкого деревію і материнки відчутно розносились з легким вітерцем у літньому повітрі, а око милували розквітлі братчики, деревій ромашки, цинторій, звіробій, голубий льонок. Серед квітів на лужку Ксеня розкрила книгу і почала читати. Зміст книги шокував дівчину. Вона ледве відвела очі від книги, дивилась в чисте голубе небо і голосно запитала: "Господи! А чи я коли-небудь напишу книгу про своє життя. Як мене тягне до творчості. Вірші пишу, які при існуючій окупаційній владі ніколи не надрукую". І дівчина розридалась...

 

Та ласкаве літнє сонечко ніби розраджувало її. – "Не тужи дитино, зміниться ще на Україні влада, тебе не будуть вважати дочкою врага народа. Такі, як ти і твоя сім'я, стануть відомими і шановними людьми вільної України. Ксені від цих думок стало легше на душі. Дівчина згадала, як вона розповідала в дитинстві "Розриту могилу", як на гітарі у Казахстані стрий Василь Данилишин вчив її виконувати пісні на слова Тараса Шевченка, як казахи приймали її як свою і віталися до неї "салям алейкум". У квітковій долині її зустріла Маруся Куцякова. Вона знайшла у домашній бібліотеці книжечку видання 1938 року у м. Львові. Там поміщена дуже цікава п’єса на 3 дії. "Сюжет захоплюючий, – сказала Маруся – в ній розповідається про маленьку дівчинку. У батьків вона була одна. Ідучи в поле, батьки залишали її вдома саму, дуже просили не відлучатися нікуди від хати. Але одного разу вона таки пішла у ліс, там заблудилась. Яких тільки жахів не зазнала дівчина, лише Ангел-Хоронитель допоміг їй вижити і повернутися до батьків неушкодженою.

 

"Візьми цю книжечку, прочитай. Може поставимо п'єсу у нас в селі". – "Беру, прочитаю, – відповіла Ксеня, – і зразу вирішила: якщо сподобається – буду збирати акторів і роздавати ролі". Прочитавши уважно п'єсу, Ксеня почала розприділяти ролі. На роль дівчинки підходить Маруся Куцякова, Ангел-Хоронитель – Ганя Попович, на роль лісових звірів запрошені Володимир Кулик, Володимир Лаврись, Михайло Івасишин, Михайло Кулик, Ярослав Колос. Роль метеликів виконали Ганна Лаврись, Марія Лаврись, Текля Івасишин, Віра Лаврись, Текля Лаврись, Оксана Марчук. Оксана Марчук майстерно виконувала дитячі пісеньки під час танцю метеликів. Дуже швидко актори вивчили ролі. У кінці серпня вирішили виступити з п'єсою. Однієї неділі вистава проходила у стодолі Марини Феникової, її донька Міля була задіяна у п'єсі. Та п'єса так сподобалась глядачам, що на другу неділю її поставили у стодолі Михайла Муринового. На п'єсу прийшли і вчителі школи. Серце Ксені завмерло, коли вона крізь щілину зі сцени побачила свого класного керівника Івана Андрійовича Сокирка, вчительку української мови Марію Кирилівну Глобу, вчительку біології Ольгу Данилівну Максак, свою першу вчительку Теклю Максимівну Чмелик.

 

Дуже красиво виглядали метелики. Постарались батьки, виготовили гарні костюми. Ганя Лаврись була у голубій сукенці, Марійка Лаврись – у блідозеленій з білими ромашками, Віра Лаврись – у рожевій в білі горошки, Оксана Марчук – у жовтій з коричневими метеликами. Маруся Куцякова, яка виконувала роль дівчинки, була одягнена в український національний костюм. Дуже чудово виглядала Ганя Попович – Ангел-Хоронитель. Біла сукенка, білі крила, розпущене кучеряве волосся, вінок з мірти і біленьких квітів робили її справжнім ангелом. Декілька разів вистава переривалась бурхливими оплесками.

 

В кінці вистави Іван Андрійович Сокирко подякував режисеру вистави за її невтомну працю, за ентузіазм і акторам за майстерно виконані ролі. Ангел винагородила його букетом червоних троянд. Усі родичі були дуже щасливі і любувалися своїми дітьми, їх акторськими здібностями, особливо дідусь Гані Попович Олекса Мостовий та бабуся Текля.

 

Швидко догоріло серпневе літо, і почався новий навчальний рік. Ксеню і акторів вчителі не переставали вітати з театральними успіхами. Вчителька російської літератури Марія Пилипівна Шутяєва почала вчити виставу "Молода гвардія" за однойменним романом О. Фадєєва, вчителька Іванова Валентина Федорівна із випускниками школи поставила виставу за п'єсою Миколи Гоголя "Ревізор", Іван Андрійович Сокирко вивчив і поставив виставу "Наталка Полтавка" Івана Котляревського. Марія Хемій зіграла роль Наталки, Ганя Гавриляк – Терпелихи, Григорій Чмелик – Петра, а Микола Максимів – Возного. Майстерно виконали актори всі пісні із п'єси.

 

В школі працювали предметні гуртки, які відвідували майже всі учні. Класні керівники стежили, щоб учні не відвідували більше трьох гуртків. Потяг школярів до участі в гуртках був величезний. Ксеня Кулик була призначена старостою історичного гуртка. Вчителька історії Надія Петрівна Стадникова повністю справи гуртка довірила старості. І староста старалась. Спочатку відчислила з гуртка тих учнів, які мали у класному журналі більше як три двійки, або несистематично відвідували заняття гуртка. Дуже цікаві вечори проводила з гуртківцями Надія Петрівна. Особливо запам'ятався вечір пам'яті декабристам. Дівчата та хлопці мусіли виготовляти костюми початку 19 століття, зробити відповідні зачіски. Особливо багато клопоту мали ті актори, які виконували ролі дружин декабристів.

 

Учні 50-х рр. 20 століття гризли, штурмували науку, бо розуміли, що московське рабство здатні повалити люди розумні і освічені. Життя їх зустрічало тернами незгод, та вони були полум'яними патріотами в душі, сповнені оптимізму. Такими були однокласники Ксені Василь Михайлович, Ярослав Книш, Василь Шараневич, Володимир Кулик та Володимир Лаврись, Ганна Стехнович, Віра та Марія Салії, Михайло Салій, Ярослав Марищук, Ольга Антонів, Ганна Судук, Маруся Кривцун, Меланія Гавриляк, Павліна Порціна, Семен Романів та інші.

 

Сім'ї деяких з цих учнів зазнали переслідувань окупаційного більшовицького режиму, та і взагалі всі галичани були переслідувані окупаційною владою. Класний керівник цих учнів Микола Костянтинович Ільницький був добрим порадником кожного учня, до всіх відносився з повагою і любов'ю. На все життя клас запам'ятав диспут "Що таке щастя", який підготував і провів з учнями Микола Костянтинович. Особлива дискусія розгорілась, коли Павліна Порціна висловила думку, що краще любити людину з некрасивою зовнішністю, ніж із спотвореною душею. Заперечили їй Марічка Салій, Микола Федьків, Михайло Салій, Ярослав Книш, Семен Романів, Меланія Антонів.

 

По питанні "Які риси прикрашають людину" дискутували Ганна Стехнович, Ярослав Маршцук, Василь Михайлович, Василь Шараневич, Оля Антонів, Меланія Антонів, Меланія Гавриляк. Дійшли до висновку, що простота і скромність – це ті головні риси, які прикрашають людину. Ксенія Кулик навела приклад, що простота і скромність – риси, притаманні їхньому класному керівнику, вчителям німецької мови Івану Андрійовичу Сокирку та Антоніні Савелівні Масляк, вчительці хімії Людмилі Карлівні. – "Ці вчителі, – сказала Ксеня, – для мене є взірцем, гідним наслідування".

 

Дуже ретельно готувала радянська школа учнів до відзначення більшовицьких свят 7-8 листопада 1917 року, коли стався у Росії переворот ради робітників і селян під керівництвом Володимира Ульянова відібрали владу у царя. Це свято називалось Велика Жовтнева соціалістична революція. Також на високому рівні відзначалось день перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною. Учні – галичани на власні очі бачили, що дали народові Ради, які окупували Галичину. Усі наші біди і повне безправ'я галичан, тортури в катівнях КГБ, бідність, сирітство, насильницька колективізація, біль по втраті національних героїв. Галичанин згідно зі Сталінською конституцією мав право тяжко працювати і мовчати, мовчати. Тобто, ця конституція дала повне безправ'я національним меншинам у Радянському Союзі. Святкуючи чужі свята, учні в душі ніколи не мали святкового настрою. Просто їхня явка на ці свята була обов'язкова і без запізнень, щоб не тягали по кабінетах, не викликали батьків до школи, не підозрювали їх у "буржуазному націоналізмі".

 

Смутком переповнювалась душа Ксені і її однокласників, коли проводились бесіди про українських буржуазних націоналістів як лютих ворогів українського народу. Вона міцно тримала руками голову і дивилася вниз, в душі картаючи нікчемних авторів за перекручення історії України. В такі хвилини у Ксені народжувались вірші, які вона вдома читала своїй мамі і бабусі Марії. Мама і вся домашня челядь були окрилені творчим обдаруванням Ксені, але просили її мовчати, нікому, крім своєї хати не читати ці вірші. А бабуся Марія цілувала дівчину у голову, приговорюючи: "Я уже стара, а ти дочекаєшся вільної України, і вірші твої буде знати народ". Мама ж просила Ксеню: Досить, ми натерпілись і ще терпимо. Сама бачиш, у кого батько загинув на фронті, ті не платять за навчання. А я уже продала все, що мала у куфрі (куфер - велика тумба для збереження одягу). Виручки за фасолю, цибулю і часник не вистачає, щоб заплатити за навчання тебе і Владика два рази в рік по 300 карбованців.

 

Я так хочу, щоб ви обоє вивчились, одержали атестат про середню освіту, а потім ще й якісь гарні професії здобули. Хочу, щоб ти була учителькою, бо від Бога у тебе цей дар, а Володимир щоб був електриком, освітив села наші бідні. Кажуть, що уже невдовзі буде проводитись суцільна електрифікація сіл і міст. "Не переживайте, мамо, ми з Владиком аби здобули середню освіту, а там влаштуємось на роботу, будемо працювати і вчитись далі, тільки так нашій сім'ї стане матеріально легше," – мовила Ксеня.

 

Непомітно підкралась осінь, а з нею для хліборобів повно клопотів по збиранню урожаю. Хочеться господарю вчасно зібрати, вчасно кинути в землю озиме зерно, підкинути (підкинути - мілко виорати грядку), аби спочила до весни нива. Листопад видався місяцем мокрим і холодним. Щодня моросив дрібний дощ, який разом зі східним вітром хльостав прохожих в обличчя, засліпляв очі.

 

У школі ще не отоплювали класи. Школярі принишкли від холоду. Лише дехто з учнів був озутий в листопаді, більшість топали до школи босоніж, вони колобочком скручувались за партою, підбирали ноги і руки під себе, щоб зігрітися. Ось покликав дзвінок на перший урок, але чомусь до жодного класу вчителі не поспішали. Хтось з учнів зайшов до класу і повідомив: "Людей вивозять". Школярі знялися із своїх обігрітих місць і принишкли біля вікон. Проти Нухімового подвір'я над потоком були уже вози із сім'ями з Которин і Старого села. Марічка Салій впізнала свою родичку Олену Костельну з сином Дмитром. Семен Романів повідомив, що он на возі точно сидить голова сільської Ради Василь Іваськів з сім'єю, а на іншому – його сусідка Наталія Гавриляк з донькою Михайліною та сином Василем. Михайло Салій сказав, що є ще Старосільські люди – це Хома Іван з сім'єю, Маркович Марія з дітьми. Впізнали і Которинські родини – сім'ю Мартинівих і сім'ю Романівих. Монастирецькі діти впізнали, як по розмитій дощем дорозі на возах відправили Монастирецьких людей: Анну Магаль із сином Миколою та донькою Розалією, Юстину Шараневич з донькою Катрусею та сином Олександром, Григорія Лаврися з сім'єю, Ломишів, Бричів, Лесівих, Старов'єцьких, Гризаків. "А чому вивозять голову сільської ради із Старого села?" – запитала Ксеня старосільських. "Це треба вияснити, завтра скажемо", – відповів Ярослав Книш.

 

До класу прийшла заплакана вчителька Текля Максимівна і промовила: – Любі діточки. Велике горе спіткало людей, які в таку пізню осінь під дощем сидять на возах і не знають, куди їх повезуть. До Сибіру їх везуть з малими діточками, із старими людьми. Сидіть тихесенько, діточки. Витираючи хустинкою сльози, Текля Максимівна вийшла з класу, а учні сиділи на своїх місцях і тихим засмученим голосом говорили про бідних людей, яких вивозять до Сибіру.

 

На другий день Ярослав Книш повідомив однокласників: "Нашого голову сільської ради вивезли за те, що він не хотів підписати список односельчан, яких потрібно вивезти за співпрацю з "українськими буржуазними націоналістами" і за поміч повстанцям у підпіллі. Михайло Салій розповів, як Дмитро Костельний у райцентрі Журавні попросив дозволу зайти у військомат, так як цієї осені він повинен призиватися до армії, але дозволу не отримав. "Так само, – продовжував Михайло, – і голова нашої сільської ради хотів вияснити у голови райвиконкому, за що його вивозять до Сибіру, але і йому відмовили". – "У Журавні, – сказав Семен Романів, – людей погрузили на відкриті машини і повезли до Жидачева на залізничну дорогу. До темної ночі під дощем осіннім, холодним тримали людей. Коли наступили сутінки, їм веліли погружатися у вагони. Тяжко було віднайти свої речі, в темноті всі клунки перемішались. Жінки і діти плакали, в душі проклинаючи "визволителів" зі Сходу. Усіх людей із Старого села погрузили в один вагон, де було дуже холодно.

 

Як повідомили провожаті родин, до Старосільських людей у вагон догрузили людей із с. Рогізно. Це були Михайло Тріщ з дружиною Меланією, сином Іваном та однорічною донечкою Ганнусею, Пилип Гутник з дружиною Христиною і сином Василем, Йосафат Данилишин з донькою Ганею, дідусь Сомик із внуком Миколою і із с. Смогова Ганна Скульська.

 

У Жидачеві поїзд стояв дві доби. Посеред вагонів були пічки "буржуйки", але не опалювалися. На третю добу потяг рушив. Щоранку і щовечора до вагона заходив комендант вагона, сержант НКВД. Він обіцяв, що якщо десь потяг зупиниться надовго, то можна буде зійти і набрати вугілля. Але такого щастя люди не діждалися. На запитання: "куди нас везуть?" – відповідав: "далеко". Щоденно перевіряв за списком. У підлозі вагона люди самі пробили діру, бо іншого виходу не бачили, а по потребі кожній людині треба сходити щодня, а ще в холодному вагоні – дуже часто. Усіх вагонів було 52, у них їхали люди з Жидачівщини, Стрийщини, Сколівщини та інших теренів тодішньої Дрогобицької області.

 

У вагоні, де їхали Старосільські і Рогізнянські люди, ніхто не мав годинника. Щоб не збитися з рахунку, Дмитро Костельний записував кожний день. На одній із станцій дозволили вийти з вагонів, потяг оточив військовий гарнізон. Дмитро Костельний тут зустрів свою тітку із Монастирця Меланію Ломиш з дітьми Ганею і Михайлом а також Марію Брич з донькою Миросею і сином Степаном. Марія була родом із Старого села, вийшла заміж до Монастирця. Погрузивши знову людей у вагони, потяг рушив на схід, а чим далі на схід, тим було холодніше, особливо вночі. Не всі люди мали теплий одяг та взуття. Не всі мали чим добре накритися. Кілька разів заносили до вагону відро борщу, вінегрету і декілька буханок хліба.

 

На 17-ий день страхітливої подорожі ешелон зупинився. Стояв довго, потім відчинили двері, перевірили всіх за списком і веліли виходити з вагонів та виносити свої речі. Тоді до Омська прибуло шість ешелонів з Дрогобицької, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Рівненської та Волинської областей. Прибула дешева робоча сила, якої у Сибіру так не вистачало. Найбільше людей забрав трест "Омсклєс", який потім розвозив по всій Омській області людей. Особливо бідували люди, що потрапили у північний Гарський район (300 кілометрів від Омська). Там люди від холоду і голоду вмирали, як мухи. Шість вагонів людей забрав Омський шинний завод, який ще добудовувався і мусів збільшувати випуск авто-, вело-, і авіамашин, необхідних для промисловості і населення. А робочих рук не вистачало. У числі цих шести вагонів був і вагон № 50 – жителів Старого села і Рогізна. У цьому вагоні було 20 працездатних осіб.

 

Всіх людей із цих шести вагонів тимчасово розмістили у заводському клубі, де не було можливості ані помитися, ані приготувати їжу. Дехто мав із собою трохи грошей, але щось купити було неможливо, продукти відпускалися тільки по картонках. А Сибірські морози тиснули до - 40, - 50 градусів Цельсія. Пізніше у заводському медпункті починав свою медичну працю тодішній студент Омського медінституту Степан Ілліч Толох. Дмитро Костельний був влаштований вантажником гарячої гуми, яка мала дуже неприємний запах і випаровувала шкідливі для здоров'я гази. Робота була тяжка, шкідлива і низькооплачувана.

 

На другий рік кілька родин серед ночі забрали і повезли в східний Сибір – в Іркутську область, і Якутію, де праця і житлові умови були ще тяжчі. Від простуди і голоду багато людей повмирало. Посилки від родини з України отримувати не могли, бо не мали паспортів. Двічі на місяць всі ходили у спецкомендатуру відмічатися. Представник з НКВД постійно збирав на заводі від начальників цехів і відділів кадрів характеристики про ставлення спецпереселенців до праці. Ось таким було життя на каторжних роботах у Сибіру. Дехто не витримував і тікав. З Монастирця втік Михайло Гризак. Вдома його схопили і засудили на 10 років. Втекла і Ганя Ломиш. Вдома свої люди допомогли їй дістати атестат і свідоцтво про народження на чуже ім'я. З цими документами вона на Івано-Франківщині працювала педагогом до пенсії.

 

Тяжким був шлях із Красноярського краю до Монастирця Катерини Куцяк. Її з мамою і двома братами виселили за найстаршого брата Михайла, якого замучили на допиті перші совіти у 1939 році в Дрогобичі. Три доби тайгою пішки Катруся з подругою добиралася до залізничної станції. Здалеку дівчата побачили ведмедя і прикинулися мертвими. Не виявивши ознак життя, ведмідь залишив дівчат і пішов дальше. Дівчата повставали із землі і теж пішли. Взуття несли в руках, аби не порвати в тайзі. На підході до залізничної станції дівчата на вулиці невеличкого містечка побачили порозвішувані їхні портрети. Зрозуміли – їх шукають. Затягли хусточки низько на чоло і пішли на вокзал. Там теж усюди були їх фотографії. Зустріли на вокзалі знайомого шофера, теж виселеного із Західної України. Попросили, щоб дістав квитки на Москву. Хлопець – земляк дістав квитки, посадив їх у вагон і відправився лише тоді, коли рушив потяг. У вагоні були дівчата мовчазні і пильні. Домовились ще у тайзі: коли їх будуть шукати і знайдуть у вагоні, вони вистрибнуть на ходу, а там, що Бог дасть. До самого Львова добралися благополучно, а при виході із вагона приятельку Ганю схопили два міліціонери, а Катруся якось поза люди швиденько пробралась до виходу і помчалась, а куди і сама не знала Вирішила стокілометрову відстань зі Львова до Монастирця подолати пішки. Так і зробила. За Ходоровом у селі попросилася на нічліг, щоб спочити, перекусити або хоч ковток води випити Правду не сказала Катруся, звідки іще, а лише пояснила, що була у Львові, там її обікрали і мусить пішки добиратися додому.

 

Господиня бачила, яка дівчина змучена. Вона зварила теплої свіженької зупи (зупа - суп), погодувала її. Нагріла воду, вилила у мильницю, дала мило і рушник. Дівчина дуже освіжилася, прибавились сили ще не до близької дороги. Зранку Катруся попрощалась із ґаздами і вирушила в дорогу. У Жидачеві на вокзалі сіла трохи спочити. Через півгодини вийшла з вокзалу і пішла в сторону Журавна. Чим ближче до рідного села, тим більше переймав страх Катрусю.

 

- Не дай, Боже, потрапити в руки катюг. Можуть зробити з нею те, що з братом Михайлом у 1939 році. А вона молода, хоче жити, за галичанина заміж вийти, народити дітей. Хіба можна про якесь більше щастя мріяти у 20-ть років? У Красноярську вона закінчила бухгалтерські курси. Але посвідчення із собою не взяла. Вечірком Катруся добралася в рідний Монастирець. Додому не пішла, бо він конфіскований. Як не продали комусь, то когось поселили. Це хата уже державна, і Куцяки, які її будували, не мають до неї ніякого права. Вона зайшла до двоюрідної сестри Марини Мельник. Чоловік Марини був дяком. Там він щось почує, чи не шукають Катерину Куцяк. На другий день пішла дівчина у горішній кінець до родича Василя Салія. Там хоч і багато дітей, але Василь зрадіє як її побачить і не пустить з хати. Василь розповів Катрусі, що її уже шукали в Буянові, у маминої родини. "Треба мені Монастирець залишати і то якнайшвидше". На другий вечір вона зв'язалася з хлопцями-повстанцями, вони допомогли їй дістати свідоцтво про народження на чуже ім'я. З цим документом дівчина поїхала до Коломиї, де жила родина її подруги Гані з Красноярського краю. Тепло прийняла родина Гані Катрусю. Допомогли їй влаштуватися на цегельному заводі на роботу. І копійка в кишені у дівчини була і енкаведисти не перевіряли різноробочих. Невдовзі Катруся вийшла заміж за Коломийського хлопця, народила дві донечки.

 

Свято Андрія у Монастирці

День Святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. Стародавньо-християнська легенда каже, що апостол Андрій проповідував християнство в самому цар-городі, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці Києві. І хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього свята мають дохристиянський характер: дівчата угадують майбутню долю, як буде називатися майбутній чоловік, яку професію матиме, чи п'яницею буде, чи добрим ґаздою.

 

Ксеня Кулик зі своїми однокласницями та сусідами радилась, як цікавіше його провести. Ухвалили це свято провести у хаті Мілі Колос, де вони часто люблять сходитися у вихідні дні. Тато Мілі не повернувся з війни, живуть вони утрьох: мама, брат Йосиф і Міля. Марія Іванівна Колос любить дітей, радіє коли у її хаті дзвенить веселий дитячий сміх, коли мелодійно линуть українські пісні, а в Пилипівку – колядки та щедрівки.

 

Меню дівчата склали традиційне для Монастирця: чинені пироги з маком, сиром, сушеними грушами, сливами та яблуками, голубці з домашнім льняним олієм, варена картопля, помащена домашнім олієм з квашеною капустою, салат-вінегрет, узвар, оселедці, малиновий сироп. Все це мають учасниці святкового вечора принести: по одній мисці муки, сухофруктів, сиру, по одному столовому буряку, по морквині, цибулині, по стакану фасолі, по одній головці капусти. Усе пеклося і варилося у хаті Марії Іванівни Колос, яка підказувала молодим ґаздиням, як приготувати ту чи іншу страву, щоб була смачною.

 

Три вечори готувались до свята дівчата-подруги: Ганя Попович, Ганя Судук, Ксеня Кулик, Міля Колос, Міля Гавриляк, Павліна Порціна, Ганя Стехнович. 13 грудня зійшлись до хати Марії Іванівни. Понакладали у тарілки вінегрет, пиріжки, начистили і поставили варити картоплю, зробили салат з квашеної капусти, почистили оселедці. У хаті так смачно пахло домашнім олієм. Упоравшись, дівчата зняли фартушки і почали готуватись до ворожіння. Побігли стежкою вверх селом рахувати кілки: молодець, удівець, молодець, удівець. У котрої останній кілок молодець – вийде заміж за хлопця молодця, а у котрої удівець – та за удівця вийде.

 

Потім пішли до струмка, що за садом під берегом. З полонки черпали собі воду у горнятка і з нею бігли до хати. У кого в горнятку у воді буде тріска – заміж вийде за тесляра, якщо кусочок шкіри – за шевця вийде, якщо лоскуток матерії чи нитка – за кравця, якщо кусочок паперу – за вчителя, якщо нічого немає в горнятку, крім води – за пияка. У всіх дівчат в горнятках була чистюсінька вода. Але сміху було у кімнаті, коли дівчата дізналися, що у кожної чоловік буде пияк. – "Не переживайте, дівчата, – обізвалась тіточка Марія. – Хлопці професій набудуть, а пияком може бути і лікар, і вчитель, і кравець, і швець, і всі інші.

 

Побігли дівчата до сусіда Демківа Миколи і питають: "Вуйку, де ключі?" – "У пшениці, щоб усі ви були молодиці", – відповів Микола Демків. Дівчата йому подякували і пішли далі. Ганя Стехнович мовила: "Добре, що не сказав "у вівсі, аби посивіли ви всі". Міля Колос свого найближчого сусіда захистила: – "Нанашко (дядько), Микола жарти розуміє, хоч не дав йому Бог долі. У 40 років оженився, двоє дітей похоронив і жінку. Зостався лише з Мариночкою. Усім розповідає, що коли вона народилася, він собі подумав: як буде називатися Марія – буде жити. Так і є". – "Ходімо гілки вишень ломити, щоб дізнатися, котра з нас перша заміж вийде", – згадала таку ворожбу Павліна Порціна. (ворожба чия гілка перша розцвіте). Побігли дівчата у сад Рузі Кулик за гілками, бо вона народила чотири сини і ні одної дочки. А сини які! Усі розумні і красиві.

 

Тільки вийшли на стежину, як усі рухнули у сніг: хлопці уже путанку зробили. Покачались дівчата, сміючись, схопились, обтріпали з себе сніг і пішли у сад Куликів. Повертаючись з гілками, зустріли хлопців. Іван Івасишин іде назустріч дівчатам і питає: – "Чого ви так реготались? Чи не горілки напились уже?" – "Ще не мали часу горілку пити, та й не дівочий то напиток горілка", – відповіла Ганя Стехнович. "А ви з котрими дівчатами збираєтесь Андрія справляти?" – звернулась до хлопців Міля Колос. "Звичайно, що ми бажаємо у хаті нанашки Марини, але ви зарядились ворожити, хто знає, чи не до рання", – кинув репліку Степан Калин. – "Ворожіння на цьому кінчаємо, – сказала Ксеня. – Дівчата, просімо хлопців до нас на вечерю". – "Приходьте, хлопці, до нас, у нас має бути дуже весела забава, – сказали хором дівчата. – Дякуємо, ми готові іти, – відповіли хлопці хором, а Василь Кулик додав: "Тільки не зачаруйте нас". Василя знають дівчата, як веселого жартівника. "Ми не маємо чарів, – заперечила Павліна Порціна. – "Як то не маєте? А очі кожної з вас що вартують", – зауважив Йосиф Колос. Дівчата розсміялися і сказали: – "А ми і не здогадуємося. Ми моргати не будем", – запевнила Ганя Попович. – "Зате ми будем", – ствердив Михайло Телька. Сміючись і жартуючи, дівчата з хлопцями прийшли до хати.

 

Хата сповнена запаху домашнього олію, свіжих спечених пиріжків із маком, сиром та сухофруктами. Пах медом малиновий сироп. Запросили хлопців до столу, а тоді самі сідали. Хлопці хапали дівчат за руки і саджали поміж себе. Почалось пригощення. Степан Калин цілий вечір не переставав жартувати: – "Дівчата, а ви на вулиці чорта не зустрічали? Ми зустрічали, дуже гарний чорт. І хвостик має, і роги, і язик червоний десь на півметра". – "Ні, не зустрічали", – дружньо хором відповіли дівчата. Раптом хатні двері відчиняються, і влетів чорт. Ввічливо привітався, поцілував у руку нанашку Марину, господиню хати і вийшов з приміщення. Почали дівчата ламати собі голови, хто б це переодягнувся, а хлопці лише підсміхалися, очевидно, знають чорта добре. "А я впізнав зразу, лише переступив поріг, – жартував Михайло Телька і підморгнув до Гані Попович.

 

- І хто це був? – запитали хором дівчата. "Чорт був", – відповів їм Михайло. "А мій вуйко Михайло Савчин з Широкого, – почала Ксеня, – розповідав нам з братом Володею, що коли він хлопцем пізно повертався з кавалєрки, йому щось лихе переходило дорогу коло старого цвинтаря, який напроти Федора Козакового. Казав, що це був великий чорний кіт, світив очима. Як тільки вуйко перехрестився, лихе зникає, а потім знову той же чорний кіт переходить дорогу. Вуйко ішов і хрестився, поки не дійшов до Томка Козакового, а далі нічого подібного не появлялось, кіт як крізь землю провалювався".

 

"А у нас на Танасовім подвір'ї давно колись люди, що проходили стежкою мимо подвір'я, бачили теж лихе, казали, що дідько. Він свистів, витарахкував чимось у пательню, а коли люди хрестилися – припиняв свої затії", – закінчила розповідь Міля Гавриляк. "А тепер нікому не показується?" – спитав Іван Івасишин. "Ніхто не жаліється, – відповіла Міля, – але ж перша жінка мого тата Євдокія повісилась". – "А щоб подібна трагедія на вашому подвір'ї не повторилась, – зауважила Ганя Судук, – треба вам висвятити усі будівлі: хату, стайню, стодолу і подвір'я. – "Тепер усі слухайте мене, – втрутився у розмову Степан Калин. – Мій тато розповідав, як він потягом повертався зі Львова, де продавав сушені гриби.

 

- "Іду я: кажуть тато, потягом зі Львова до Ходорова. Уже змерклося на вулиці, у вагонах темно. Закурив я собі тай зігріваюсь. Аж чую чиясь рука у моїй кишені. Я хап за руку. Дивлюсь, а то малий циганчук. Питаю: "що ти в моїй кишені шукаєш в таку темноту?". – "Я вдень там нічого не міг знайти", – відповідає циганчук. Дівчата і хлопці так розсміялись, що ніяк не могли зупинитися.

 

З місця схопився Йосиф Колос, запропонував послухати файну гумореску. І почав: "То було на Михайла. Прийшли ми до одного ґазди привітати його з іменинами. Зрадів вуйко Михайло, поставив на стіл півлітру, а жінка на закуску подала квашені огірки. Закусуєм ми огірками, а вони такі м'якенькі. Хлопці жартують: – "Йой, вуйку Михайле, яка ваша жінка файна господиня. Такі огірки наквасила, що губами можна їсти. А в деяких жінок такі тверді квашені огірки, що собі зуби можна поламати". Жінка зраділа тай каже: – "Йой, хлопчики, приходьте до нас ще на Анни. Хлопці лише за поріг, а господар до жінки: – "Та чи ти не розумієш, що вони сміються з твоїх огірків". Ґаздиня гонорово вийшла на поріг і кричить: – "Хлопці! На свято Анни мене не буде вдома!" Усі в світлині реготали. До хати увійшов сусідній хлопець Дмитро, привітався. Дівчата сплеснули в долоні і закричали: – "Ось той чорт, якого ми не могли впізнати". Дмитро, який так любив жартувати, сьогодні дуже серйозно сказав: "У напрямку горішнього кінця вийшли на дорогу і наближаються уже до Судукової вулиці група вчителів, директор і дільничний. Беруть на облік усіх, хто справляє Андрія.

 

Дівчата і хлопці заметушились. Одні других підганяли швидко одягатись. За п'ять хвилин залишилась сумна хатина з тіточкою Мариною. Марина Іванівна швидко зі столу зібрала святкові страви і заховала від лихого ока. Тільки сіла під куделю, як до хати увійшла бригада, що розганяє традиційне свято. Це тоталітарна реакційна система відправила вчителів на чолі з директором і участковим громити споконвічні традиції народу, щоб підростаюче покоління не знало фольклору свого краю, своєї історії. Бо нищились легенди, повір'я, колядки, щедрівки, коломийки, українські пісні і українська мова. Вчителі були місцеві. В минулому самі справляли Андрія. За роки більшовицької окупації "старші брати" так прикрутили українця, що мусить мовчати і виконувати накази комуністичної партії.

 

На роботі українець мовчить, у своїй хаті боїться щось сказати, бо "і стіни вуха мають", побутує така приповідка. Справжнє рабство. І доки так терпіти зможе наш народ? Класний керівник Мілі Колос спитала господині хати: "А де ж ваші діти?" – "Цілий сполуденок вчилися, а тепер перед сном пішли подихати свіжим повітрям", – відповіла бідолашна жінка. – "Так пізно вночі пішли на вулицю?" – "А то хіба пізно? Двадцята година, – кинула репліку господиня хати і продовжила: на батьківських зборах директор казав, що після 9-ої вечора діти мусять бути уже вдома. Мої діти так і роблять. Після 9-ої вони уже вдома". Людмила Карлівна – класний керівник – просила господиню: "Ви влітку відпускайте дітей до 9-ої години вечора, а взимку досить їм гуляти на морозі до 8-ої. "Директор схвалив її пропозицію", – сказав на прощання своє слово дільничний Кравець, який дуже дбав, щоб на його участку був порядок. Родом він був із Чернігівщини. "Так, Колос Марія, у мене є такі дані, що шкільна молодь у вас справляє Андрія. Мені не ясно, чому ви обдурили класну керівничку Людмилу Карлівну і директора школи Дмитра Йосиповича. Кажіть правду, куди заховали ви учнів".–- "Я за всіх не відповідаю, а мої діти пішли на вулицю. Я їх відпустила, у них нема тата, з війни не повернувся. За них я відповідаю. Мій чоловік пролив кров за перемогу над Німеччиною. А вдові така шана? У моїй хаті влаштовуєте мені допит. Це мені не подобається". – "Що ти вдовиця учасника Великої вітчизняної – я знаю. Але знаю і те, що підтримуєш традиції", – сердито випалив дільничний.

 

- Так. Традиції підтримую і буду підтримувати до самої смерті, бо нічого не бачу в цім поганого. Кожний народ має свої традиції, лише поневолені народи Совєтського Союза мусять шанувати традиції Росії. То хіба справедливо? –звернулась Марія Іванівна до дільничного. - На добраніч, Маріє Іванівно, – іронічно попрощався дільничний. – "На добраніч", – сердитим тоном відповіла Марія. Чорти прокляті, немає на них Божої кари. У моїй хаті він мені читає мораль, як якомусь злочинцю".

 

Захекавшись, до хати увійшла сусідка Меланія Кулик, і Марія їй розповіла усе по порядку, що відбувалося у її хаті. "Ти молодчина, Маріє, правильно усе ти йому сказала, тому Кравцю. Я би так не змогла, бо я жінка "врага народа", все життя мушу мовчати. Згадалися мені слова Шевченка: "Чи довго ще на сім світі катам панувати?" – "Ой, довго ще, мабуть", – відповіла Марина. До хати прибула сусідка Текля Мостова, і господиня їй розповіла, яку розмову вона мала з Кравцем.

 

Текля пожалілась на долю: "Сестру Настю заарештували, двоє дітей залишилось, а брат Іван повернувся з війни без руки, теж заарештували на 10 років. Мучиться каліка нещасний десь там у Мордовських таборах". Погомонівши про злиденне життя у неволі, жінки розійшлися по домівках. А коли прийшли додому, дізналися, що і в Теклі, і в Меланії була рейдова бригада вчителів, записали, що ні батьків, ні дітей не було вдома. На другий день директор школи видав черговій техпрацівниці список батьків, яких треба викликати до школи на 12 годину: Попович Степан, Судук Сидір, Гавриляк Степан, Кулик Меланія, Колос Марія, Мостова Текля, Порціна Василь, Стехнович Марія. З'явилися вчасно всі батьки. Тема зустрічі була. "Про святкування Андрія батьками та учнями Монастирця".

 

Марія Колос захищала честь учнів і традицію. Слово взяв Попович Степан. Як фронтовик, він сказав: – "Так. Вчора було християнське свято Андрія Первозванного і традиційне свято, яке споконвіку у нас відмічають із жартами, із гумором. Це традиція народу, яку не вбити ніякому окупантові. За часів польської окупації теж робилася спроба спольщити українців, але не вдалося полякам зломити українців. Вислали б ви, пане директор, сьогодні ту ж саму рейдову бригаду по селу – даю слово, що всіх би застали на своїх місцях, як батьків, так і учнів. Так. Мене з жінкою не було вдома, бо пішли до сусідів повеселитися. Ті земляки, що полягли на фронтах Другої світової війни, уже ніколи не будуть у родинному колі зустрічати свята".

 

- 13 грудня – це свято, коли веселиться все село, – сказав Сидір Судук. – Нічого поганого в цьому я не бачу. Нехай веселяться люди. І діти нехай повеселяться. Не так часто ми веселимося. Не варто нищити народні традиції, бо світ буде сміятися з такої держави. "Зрозумійте, товаришу Судук, і ви, товаришу Попович, і всі батьки, що перед кожним святом у районі нам нагадують: "Не допустіть, щоб святкували, підтримуйте порядок." "Ми виконуємо вказівки з району, області, з Москви". – "Треба усім завойовникам пам'ятати, що галичани – народ нескорений, – ніби підвів підсумки зустрічі з директором Попович Степан. – "Вибачте, що відірвав вас від праці, частіше навідуйтесь до школи", – на прощання сказав директор школи. – "Надіюсь, що ми порозумілись". – "Будьте здорові", – попрощались батьки і вийшли з кабінету директора. По дорозі додому батьки гомоніли про становище українців в країні СРСР.

 

- Немає серед українців єдності, – сказав Сидір Судук. – Скільки раз в Україні спалахував національно-визвольний рух і кожного разу був жорстоко придушений. Окупантам легко придушити такий пересварений народ. "А скільки мудрих лідерів випливало на поверхню історії України, і всі знищені", – сказав Степан Попович. "Самі ж українці замучили молодих українських патріотів Біласа і Данилишина. – Єдина надія України нині – це Степан Бандера, якщо не знищить його Москва", – сказала Меланія Кулик. "Думаю, що знищать, як знищила у свій час Симона Петлюру, Євгена Коновальця", – заперечив Степан Попович, попрощався і звернув на свою дорогу. Дома його чекала дружина Настя. Подала на стіл свіжий борщ – улюблену страву чоловіка. Та Степан сидів за столом задуманий, похмурий. Його густі чорні брови були насуплені. Настя поставила на стіл свіжий спечений з кміном хліб. Степан сперся руками на стіл і погрузився у тяжку думу. Дружина запитала, чому сьогодні не такий веселий як був учора, Степан відповів: "Совіти збили настрій". – "Але ти вчора співав цілий вечір, анекдоти сильні розповідав. Дячиха Ганнуся так сміялася, що ми переживали, аби їй щось не сталось від сміху. А дяк співав призабуті стрілецькі та козацькі пісні", – згадувала свято Андрія у Муринового Михайла Настя і мовила до чоловіка:

 

- Я переживаю за нашу дитину. Що їй там скажуть, що вчора святкувала?" – "Не переживай, нічого не скажуть. Марина Феникова молодець. Сказала, що діти наші у її хаті свято не справляли. І вона має рацію. Терористичний режим розігнав свято, а тому діти пережили не менше нас. Не дати народові святкувати традиційне свято з усіма його радощами – це один із страхіть терористичного окупаційного режиму більшовиків". Степан переодягнувся у старий одяг і пішов до стодоли різати січку худобі.

 

Різдвяні свята

Цілу Пилипівку село шуміло, як справляли школярі Андрія і як їх порозганяли рейдові бригади вчителів. Та школярі не розчарувались. Молодість тим і прекрасна, що вона трудна. Школярі готувалися до коляди. Дістали у старших людей дуже цікавий сценарій шопки. У Монастирці з вертепом не ходять, а з шопкою. Репетиції щовечора проводили у хатах учасників шопки. Шопка швидше зможе розбігтись в разі нападу терористів. Брат Ксенії Володимир виконував роль князя Володимира. У них дома проходила перша репетиція шопки. Ксені дуже сподобався сценарій, який називається "Христос народився".

 

Сценарій

1 пастух:

Що за чудо, що за диво,

Чи то, може, дніє,

Чогось дуже зрання

На небі зоріє

 

2 пастух:

То не дніє, не зоріє,

Ще далеко день.

То у вертепі така ясність,

То, напевно, там огень.

 

1 пастух:

В цю радісну днину,

В щасливу годину

Ми ідем до Вефлиєму

Почути новину.

 

2 пастух:

Вирушили в Божий час,

Серця б'ються нам з тривоги,

Не знаєм, що чекає нас,

Надія лиш на Бога.

 

Ангел:

Господь з вами, не лякайтесь,

Не смутіться, я приношу вість для вас.

Ідіть Богу помоліться,

Народився Спас.

До Вефлиєму поспішайте,

Сина Божого вітайте,

І всім людям голосіть,

Що прийшов Христос на світ.

 

Колядують

"Бог предвічний народився ".

 

Стрілець:

Ми з колядою під вашою хатою

Несемо новину, вістку і втіху,

Несемо новину, щастя любові

Про день веселий - Різдво Христове.

Слава Богу, добрі люди,

Хай же з вами добро буде.

Я є український Січовий стрілець,

Що боровся до загину,

Щоб незгоді покласти кінець.

Боровся до останку, нарешті, не зміг,

Під Києвом, браття, в чистім полі ліг.

В степах України сотні зі мною спочили,

Від болісних ран упав смертю герой-отаман.

 

Мазепа:

 Слава Господу, братове,

Не жалів я труду, крові,

Щоб народ свій захистити,

Україну нам звільнити

Від ворога-ляха, у тих боях

Загинув я.

Із Різдвом Христовим вас вітаю

Дай вам, Боже, найдовші літа проживати,

А по смерті з тим хрестом

В небі царювати.

 

Запорожець:

Запорожець я, із Січі,

Що боровсь не раз удвічі

В лютім бою із ляхами.

Триста літ я спав з братами,

А тепер став на вільний лан,

Я - Мазепа - ваш гетьман.

 

Колядують:

"Небо і земля (2) нині торжествують

Ангели й люди (2) весело празнують"...

 

Петлюра:

Слава Богу, його сину,

Я боровся до загину.

Кров'ю скошена трава,

Щоб ненависна орда

Не глумилась, не сміялась,

Над народом не знущалась

Гинули наші стрільці,

Гинули і падали, а сьогодні

Повставали поклонитися Месії,

Щоб сповнились наші мрії,

Щоб минувся плач і жаль

Тим приколом вмер Султан.

 

Колядують:

"Вселенная, веселися,

Бог од Діви днесь родився ".

 

Козак:

Я козак з козацького роду,

Довго мучивсь наш народ

У тяжку негоду.

А як зірка із небес новину принесла,

Тоді наша Україна із мертвих воскресла

Я зібрався і побіг аж до Вефлиєму

І всю правду розповів Богові своєму.

 

Колядують:

"Сумний святий вечір В 47-ім році"...

 

Стрілець:

Про тих удів і тих сиріт,

Що їх батьків загнали в світ,

У Казахстан, в сніги Сибіру

Кати, які згубили віру.

А ти на них свій гнів зверни,

До серця потерпілих пригорни.

А тих, що втратили навіки

Батьків і сліз пролили ріки

За батька будь, за брата стань,

На них ласкавим оком глянь.

 

Князь Володимир:

Я є князь Володимир,

Що Україну збудував,

Згоди всіх братів навчав.

Я Ісусові вклонився

І за вас усіх молився,

Щоби згоду полюбили,

Долі кращої дожили.

 

Колядують:

"Стала нам ся нині новина

Часу одного "...

 

Ірод:

Як владар Ірод, я клянуся,

Що нікого не боюся,

Ні Месії, ні царів,

Знищу всяких бунтарів.

Йдіть до Вефлиєму - міста,

Легіонів моїх двіста,

Перебийте всю дітвору без пощади,

Без розбору. Кожен хлопчик до двох літ

Хай загине - так скажіть.

 

Воїн:

Твій наказ святий для нас,

Ми виконуєм в цей час. (виходить)

 

1 пастух:

Є в нас цар,

Та тільки земний,

Народився князь таємний,

Він буде понад царями,

Над землею й небесами.

 

2 пастух:

Ні, не скажем, клятий цар,

Це вродився Володар,

Перенесем тяжкі муки,

Та не дамо його в руки тобі,

Безбожному Іродові.

 

Воїн:

Твою волю ми вчинили,

Всю дітвору перебили,

В тім числі і твого сина,

А у тім - твоя провина.

 

Ірод:

Замовчіть мені, прокляті,

Бо скараю вас в тій хаті,

Йдіть всі геть, сам хочу бути,

Міцно двері всі замкнути.

Тепер собі волю дам.

З пекла поміч я покличу,

Владу свою возвеличу,

Хоч сам запродамся чортам.

 

Чорт:

Я сатана, з пекла родом.

 

Ірод:

Слухай, чорте, ніч нелегка,

Неминуча небезпека,

Та при помочі твоїй...

 

Чорт:

Я все вчиню, пане мій.

 

Ірод:

Слухай, чорте, тих негідників зв'язати,

На дно в пекло повкладати.

 

Ангел:

Тут я сповню волю Божу

І покривдженим поможу.

Не бійтеся, християни,

Післаного з неба.

Я прийшов до вас сказати,

Що у Вефлиємі Христос народився,

Спаситель світу.

Засіяла над Вефлиємом

Зоря чудесна, що звіщає щастя людству.

Тіштеся, веселіться

У Вефлиємі Христос народився

 

Пастушки, Ангел, всі, хто є в хаті, колядують:

"Слава Богу заспіваймо,

Честь сину Божому

Як і пану нашому Поклін віддаймо ".

 

Всі виходять з хати. Забігає жид.

 

Жид:

Вечір добрий, вечір файний,

Але трохи незвичайний.

Може в вас є що купити, чи продати,

Хочу з вами гендель мати.

Я хлоп з-під Калуша,

Маю файне капелюша

За мнов сі сури гнали, гнали,

Я тікав, тікав аж до вас примандрував.

Я вінчую, хоч я жид,

Най вам в хаті все дрижит.

Щоби сти мали яєць зо три копи,

Щоб горілку пили хлопи,

Щоби сти мали від бика

По сто літрів молока,

А від Бога діточок, як у небі звіздочок

 

Бере горілку зі стола, промовляє:

Дай му Боже тоє царство,

Хто придумав те лікарство.

Тільки я його нап'юся, бо нікого не боюся.

А за тую коляду дайте щось, бо я вже йду.

 

Жид виходить. Заходять пастушки.

 

1 пастушок:

Земля України полита кров'ю і сльозами. Мільйони людей полягли під кулями чекістів. Від голоду, на засланнях в далекому Сибіру чи Казахстану. В дні великого християнського свята ми схиляємо у скорботі голови перед тими, що віддали життя за волю України. А вам, пани господарі, нехай Господь благословить ваш дім на щастя, на здоров'я. Щоб були всі веселі, як у небі ангелі, здорові, як вода, багаті, як земля.

 

2 пастушок:

Щоб родила рясно нива,

Щоб сім'я була щаслива,

Щоб ви мир у хаті мали,

Щоб спокійно діти спали

Христос рождається!

 

Козак:

Дай Боже нам зустрітись на другий рік від нині.

А тепер гукнім по-козацьки:

Гей слава, слава, слава Україні!

 

Всі учасники сценарію речитативом:

Слава, слава, ми вже-йдемо,

за ко-ля-ду вінчуємо!

Дай то, Боже, дай то Боже,

Нам син Божий допоможе!

Правда кривду переможе!

 

Кожного вечора проводили хлопці репетиції, готували костюми. Коли 6 січня на небі зійшла свята вечірня зірка, багатостраждальний, поневолений народ України сів до Святої вечері. Після Святої вечері горішні хлопчики одягли сценічні костюми, і шопка вирушила від хати до хати вітати християн з настанням Різдва Христового. У кожній українській хаті в куті стоїть житній сніп-дідух. Під стіл господар приніс солому, а на стіл під обрус – сіно. Все це має символічно нагадувати вертеп і ясла, де народився Ісус Христос. Посередині стола господиня ставить макітру з кутею. Дотримуючись народних обрядів, поруч з кутею стоять спечені у домашній печі 2 буханки хліба – Василь і Маланка. На хліб ставлять свічку і засвічують її. В кожній хаті уся челядь миється, одягає святковий одяг. При запаленій свічці відмовляють молитву. Кутю коштують згідно віку – починає найстарший, закінчує наймолодший член сім'ї. Потім господиня причащає челядь 12-ма стравами (без молока і м'яса) оселедець, риба смажена, пампушки з малиновим сиропом, грибна підлива, картопля фарширована грибами, капуста квашена (салат з домашнім олієм), вареники з капустою або грибним фаршем, суп грибовий, часник, голубці з домашнім олієм.

 

До хати Меланії Кулик підійшла шопка. Відчинив двері Ангел і питає: Приймаєте Різдво Христове?" – "Приймаємо", відповіла господиня. Вся челядь уважно вислухала шопку до кінця. Цікавий сценарій, майстерно виконана гра акторів, мелодійно колядували декілька колядок – все це дало хлопцям шанс бути визнані народом як найкращі і обійти декілька сіл, що розташовані навколо Монастирця.

 

7 січня після Святої літургії шопка вирушила у долішній кінець Монастирця. Лише обійшли декілька хат, як прибігли молодші хлопчики і переляканими голосами повідомили: "Приїхали якісь озброєні з Журавна, ганяються за долішньою шопкою, яка ходить у Вільшанці (Вільшанка - вулиця села, розташована понад річкою Вільшанкою), виловлюють навіть і малих колядників. Вуйко Яць Івасишин велів вам передати, щоб ви тікали, бо вони можуть вас поарештувати за сценарій шопки. – "Ходімо до мого діда Михайла Мельника, роздягнемо костюми, – запропонував Іван Івасишин, а тоді можемо вільно іти селом.

 

Підійшовши до хати діда Михайла, Іван, який виконував роль козака, зайшов до світлиці і спитав: "Приймаєте Різдво Христове?" – "Приймаємо", – з радістю відповіли дід Михайло і бабуся Тетяна. Зайшли хлопці до хати, цікаво декламували слова, мелодійно виконали колядки. Дід дав 5 карбованців і запросив колядників до столу. Хлопці швидко зняли сценічні костюми, зложили їх і веліли бабусі Тетяні заховати у надійному місці. За столом хлопці веселилися, колядували, жартували. На кінець помолились, повіншували дідусеві і бабусі:

 

Хай завжди вам щастя буде,

Хай Господь вас не забуде,

Щоб весело і багато

Провели Різдвяні свята.

 

- Якщо увечері непрошені "гості" від'їдуть до району, ми прийдем до вас, одягнем костюми і підемо з шопкою у долішній кінець, – сказав онук Іван Івасишин дідусеві Михайлові.

 

Так і було. Усі свята ходили хлопці з шопкою, обійшли всі вулиці Монастирця, в Старому селі і в Довгій Войнилівській вітали людей з Різдвом Христовим. У кожній хаті люди плакали, коли вони виступали. Добре заробили хлопці, бо усім дуже сподобалися. Люди щиро дякували їм за патріотизм, за справжнє мистецтво.

 

11 січня – початок третьої чверті. Усі школярі пішли до школи. Хлопці, що були задіяні у горішній шопці, трохи мали клопоту. Кожний класний керівник зустріч з класом розпочинав бесідою про шопку і про непослушність учнів, що були задіяні у горішній шопці. Не личить так поступати радянському учневі, що опановує зі всіх предметів атеїстичну програму, – закінчувалася так бесіда кожного класного керівника. На цьому вся кара скінчилася. Вчителі себе застрахували від нападу з райцентру. Наступили зимові м'ясниці – пора весіль. Хоч і бідно жили галичани, але весілля справляли по традиції: скликали всю родину – близьку і далеку. Кожне весілля відбувалось за фольклорним сценарієм. Плели жінки вінок, причіпляли синьо-жовті стяжки. Засідали молоду дівчата і не лише ті, які були запрошені на весілля, а й ті, що прийшли під хату подивитись на молоду. Забирали молоду до молодого. Пропій ішов за молодою з гостями, з ним молодої мама з дарами і староста та дружки молодої.